Текст книги "Мій Близький і Далекий Схід"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Сяйво і пил

Шамхат застигла, наче статуя, виліплена з глини. Сторож і куховарка підбігли до розпростертого тіла, потім глянули угору, й не побачили нічого, окрім сонця на небі. Сяяло світле, безжальне і милосердне обличчя Уту, сяяли срібні й золоті каблучки, намиста, підвіски, розкладені на лляній шматині, сяяли храми Урука, серед яких змагались між собою два найвеличніші – Ана і Гашанни. Це сяйво оточило бліду Шамхат, у сірій як пил скорботи, одежі, ніби вона щойно прибула з Країни без вороття, й почуває себе чужинкою в землі чорноголових. Вона була тепер тією мухою, яка намагалася повзти, обліплена солодкою смертю. Але не могла втекти далеко.

У роті Шамхат пересохло. Вона почула лемент кухарки, а далі її плач. Якби її зараз побачили на краю даху, то подумали, що то вона скинула малу вниз. Жінка пошукала очима єдиного свідка, ворону, але не побачила. Це так було несправедливо, наче боги зумисно влаштували жорстоку помсту Шамхат. Усередині в ній була глуха тиша, і в тій тиші жінка усвідомила абсолютну беззахисність через те, що її зробили знаряддям смерті. Й усвідомила ціль: комусь потрібно, щоб вона зненавиділа себе. Відколи Енкіду вимовив прокляття[42]42
  Перед смертю Енкіду, терплячи жахливі муки, прокляв Шамхат і мисливця, які привели його до Урука. Він шкодував за тим, що долучився до цивілізації. Уту переконав забрати прокляття назад, описавши принади цивілізованого життя.


[Закрыть], від нього розійшлися кола відлуння. І хоч потім він забрав те прокляття назад, відлуння залишилося і незримо впливає на її, Шамхат, долю.

Вона нерішуче подивилась на золото. Не пасувало зараз зносити його вниз. Але й лишати на поталу птахам, що однаково люблять блискучі речі й мертвечину, своє добро теж не можна. І було ще те, що бовкнула мала. Демон вклав в її уста ці слова, щоб Шамхат ще більше зненавиділа себе.

Кухарка нарешті знайшла свою пані. Та стояла на верхній сходинці.

– Забери з даху прикраси, – вказала рукою Шамхат, – і віднеси до моєї спальні.

Вона дала пройти старій, а сама почала сходити вниз. Пахло пилом, нагрітим сонцем.

Дівчинка ще дихала. Вона зламала собі хребет, розбила голову об цямрину басейну. Так повідомив сторож. Мала служниця була непритомна, і душа її прямувала дорогою до брами, що розділяє світ живих і світ мертвих.

– Перенеси її на моє ложе, – раптом сказала Шамхат, – і йди по зцілителя[43]43
  Зцілителі виконували функції лікаря, були, як правило, жерцями. Лікування складалося з ворожіння на нутрощах жертовних тварин, замовлянь, ароматотерапії, і, властиво, самих ліків.


[Закрыть].

Сторож похитав головою, мовляв, зцілитель тут вже не допоможе.

– Її треба нести на циновці, – сказав він.

– Віднесете удвох. Йди по циновку.

«Мабуть, хоче побути з нею», – подумав сторож хтозна-чому. Він віддавна знав Шамхат й ні на хвильку не повірив, що та могла зіштовхнути малу з даху. А проте почуття провини витало довкола її напруженої постаті.

– Все гаразд, – вирвалось у нього. І він сказав ці слова не як раб, а як вільна людина.

– Ворона вкрала шпильку. Я сказала Ені її наздогнати.

Губи в Шамхат затремтіли. Сторож, який перед тим відлупцював малу, дивився і на неї, й на господиню з однаковим співчуттям. Але від цього Шамхат огорнуло ще більше почуття провини, яке нашарувалося на інше почуття провини. Навіть її почуття не належать їй. Все відображається на обличчі. Чи є щось таке, що вона може зберегти для себе?

Поки сторож ходив за циновкою і кликав кухарку, Шамхат присіла коло нещасного знівеченого тіла, яке стало геть сірим. Вона взяла Ені за руку, відчуваючи за спиною холодний подих демона смерті[44]44
  Шумери вважали, що по душу небіжчика приходить демон.


[Закрыть], й попросила:

– Почекай…

Через якийсь час дівчинку перенесли на ложе самої господині, м’яке й зручне. Це ложе Шамхат ніколи з ніким не ділила. Блудниці Урука ніколи не приймають чоловіків у себе вдома.

Шамхат, відіславши кухарку, сама обтерла кров вологою шматиною, наче мати, хоча сама виросла у прийомній сім’ї, й була дочкою блудниці, і її теж продавали й перепродували в дитинстві. Може, ота стара блудниця, що навчала її й кількох дівчат жіночого діла, була її матір’ю? То була мудра жінка. Її слова Шамхат запам’ятала на все життя: «Мусите бути для кожного чоловіка матір’ю, сестрою й товаришкою в одній особі. Тоді він не почуватиме до вас огиду і зневагу, тільки-но вставши з ложа. Бо справжня не та мати, яка народила, і не та сестра, що з одного лона, а та, що терпляче обіймає увесь світ, проте не належить нікому».

Якби дівчинка кричала, стогнала чи дивилась на неї, невідомо, як повела би себе Шамхат. Можливо, втекла б світ за очі, чи заплакала б так, як плакала над братом своїм Енкіду разом з Більґамесом. Але зараз їй хотілось, щоб вона сиділа, тримаючи за руку цю дитину, доки життя Шамхат не перетече до Ені, а не-життя Ені перетече до Шамхат. Вона відчувала дивне умиротворення, наче сиділа коло сплячої. Із заплющеними очима дівчинка виглядала майже вродливою. Чи потрібен їм обом зцілитель з його жертовним ножем, ворожінням над печінкою ягняти? Проллється ще одна кров. Помре ще одна безневинна істота. Енкіду, той не вбивав, доки Більґамес не навчив його, доки Шамхат його не навчила, доки світ людей не навчив його вбивати.

Шамхат йде вулицею Урука

– Пані, – мовила стара служниця, відхиляючи очеретяну запону, – до вас прийшов пан писар з Ради старійшин.

– А де зцілитель?

– Нема ще.

Шамхат випустила руку дівчинки, і життя перестало перетікати до Ені. Вона мусила вийти. Це, певно, через податки.

Вона знала цього писаря ще до того, як з’явився Енкіду. Вона вже давно перестала бути для нього матір’ю і сестрою. І хоч сюди його привів обов’язок перед містом, в очах цього статечного чоловіка жевріло тепло.

– Я чув, сестро, що тебе спіткало горе, – вимовив той м’яко. – І що смуток твій триває досі…

– Горе спіткало мене знову, не встигла я обтрусити пилу з одежі. Моя маленька служниця – на півдорозі до царства Нерґаля.

Саме так вчили Шамхат розмовляти з великими і мудрими людьми. І хоч тоді, коли вони зустрілись вперше, писар був лише учнем Дому табличок[45]45
  У Шумері навчалися тільки хлопчики. Школа називалась Дім табличок (е-дуб-ба). Навчання тривало з 5 до 20 років. Готували общинних і храмових писарів. То була досить високооплачувана робота. Є відомості, що письма навчали також жінок-жриць при храмах.


[Закрыть], вона була для нього доброю матір’ю і сестрою.

– Я чекаю на зцілителя, – додала Шамхат.

– Старійшини чекають на тебе в домі енсі Більґамеса.

– Щось сталося? – здригнулася Шамхат.

Писар похитав головою:

– Ні, енсі Більґамес, пастир[46]46
  Царя порівнювали з пастухом стада.


[Закрыть] Урука, ще не повернувся. Ходімо, я відведу тебе до його дому. Навіть, якби ти була рідною матір’ю цієї дитини, а її подих мав урватися з хвилини на хвилину, і якби я був її батьком, ми б не зволікаючи пішли.

– Так, пане.

Шамхат взула сандалії, обгорнулась покривалом. Ось вона вже готова вирушити.

– Ти помарніла, сестро…

– Я вже немолода, – відрізала Шамхат.

– Краса смутку часом вабить більше, ніж краса радості. Ти – дуже вродлива.

За ворітьми їх чекали слуги писаря з віялами пальмового листя. А з провулку вигулькнув захеканий сторож. Він низько вклонився писареві, а тоді господині:

– Я не знайшов зцілителя. Але переказав, щоб той прийшов до нас, як тільки повернеться від хворого.

Шамхат кивнула і рушила слідом за писарем. І перехожі на вулиці зупинялись, дивились услід процесії й казали:

– Ось йде блудниця Шамхат. Ось йде пан писар з Ради старійшин. У чому річ?

Але Шамхат і сама не знала. І, мабуть, писар не знав. Однак, мусила бути вагома причина, раз її потурбували в жалобі за братом Енкіду, й послали по неї самого писаря, вельми поважну особу.

Двері з кедра

У домі енсі Більґамеса були двері з кедрового дерева, гідні храму богів. Змайстрував їх сам Більґамес, вкрив різьбою, що зображала сцени з їхніх з Енкіду пригод у Країні Кедрів. І хоч славу і багатство принесла ця подорож, ніколи не буває так, щоб усі боги були вдоволені. Витягнеш цеглину зі споду – завалиться ціла споруда.

Шамхат увійшла слідом за паном писарем з холодом в серці. Увійшла через двері з кедра, інкрустовані кістю, лазуритом і сріблом. Одне око Більґамеса дивилося на неї. Одне око Енкіду дивилося на неї. І одне зряче око мала Ені, служниця Шамхат. Тільки її тут не було.

Писар провів її через великий двір, залитий сонцем, викладений цеглою, покритою глазур’ю: чорною і червоною. Далі вони увійшли до покою, де Більґамес зазвичай вислуховував старійшин. З покою зник очеретяний сніп, знак Гашанни, відколи Більґамес посварився з її земним втіленням. Проте в Уруку всі були певні, що їхній пастир повернеться, щоб узяти участь в церемонії священного шлюбу[47]47
  Щорічна церемонія, яка передувала сівбі. Священний шлюб здійснювався між правителем Урука, який одночасно був верховним жерцем Ана, і верховною жрицею Інанни.


[Закрыть]. А якщо не повернеться, то, значить, перебуває в Країні без вороття. І тоді оберуть іншого пастиря.

Старійшини сиділи півколом на ослонах і мовчки дивились на Шамхат. Їхні поголені голови не віддавали тіні. Було незвично тихо. У домі Більґамеса ніколи так не було тихо. Нарешті старший серед мужів Урука ворухнувся і звернувся до писаря:

– Кого ти нам привів, синку?

– Діву Шамхат, блудницю Урука, привів за бажанням старійшин Урука, – відказав писар спокійно.

– Хіба це діва Шамхат? – скривився старший. – Хтось із вас, отці міста, впізнає Шамхат?

– Ні, – загомоніли старійшини, – ми не знаємо цієї жінки. Ми не впізнаємо її.

– Однак, я упізнав її, – тихо мовив писар. – Я знайшов діву Шамхат у її домі, занурену в горе, серед сліз і пилу скорботи.

– Як ти впізнав її, писарю?

– По її голосу і серцю. Шар намулу вкриває поле після повені, але під ним віднайдеш свіжу зелень.

– Ми забули, як виглядає найвродливіша жінка Урука. То ти, дійсно, Шамхат?

– Так.

– І ти не відцуралася від своєї нам?

– Ні.

– Не розпродала золото, срібло, лляну одежу? Не викинула пахощі й сурму?

– Ні.

– Чому ж ми не бачимо їх на тобі, Шамхат?

Жінка ще нижче похилила голову.

– Добре, тоді скажи нам, діво Шамхат, ким був тобі той, по кому ти носиш жалобу?

– Братом моїм, сином моїм, пане.

– Але не чоловіком?

– Якби він був моїм чоловіком, я би пішла з ним у царство Нерґаля і Ґашінґаль!

– Але ж він не по крові твій брат і син?

– Кров у нас обох червона.

Старійшина засміявся:

– Кров у нас всіх червона. Це не відповідь, Шамхат. Та й Енкіду зліпила богиня Нінхурсаґ із глини над прірвою. І був він чужинцем: із гір спустився, у степу бігав разом з онаграми, хлептав воду з газелями і левами. Слухай, що ми тобі скажемо, діво Шамхат! Ти – донька Урука і знаєш добре твоє жіноче діло, яке благословила Інанна. І становище твоє непевне, відколи енсі Більґамес покинув свою отару. Хто знає, можливо, він йде вже далекою дорогою. Нема кому бити в барабани, ніхто не забирає наречених у чоловіків, і синів у матерів. Урук осиротів. Комусь треба його годувати. Ти зрозуміла, Шамхат?

– Так, пане.

– І то ти зробиш?

– Змию пил скорботи зі свого тіла, вдягнуся в одежу з льону, прикрашу себе золотом і сріблом, підведу очі сурмою, й годуватиму Урук, нехай процвітає наше місто.

– Ти зрозуміла, Шамхат, але не все. Сьогодні ж ти принесеш жертву Інанні в її храмі, й підеш у Дім для гостей, де тебе чекатиме пан із Ніппура[48]48
  Священне місто Ніппур було центром культу бога повітря Енліля.


[Закрыть], великий чоловік, який побажав стрітися із тобою. Ти питимеш вино і їстимеш м’ясо. Але пам’ятай, що той великий пан не так прагне пізнати твоє тіло, як твою душу.

Шамхат мовчала, тільки ворухнула бровою, і це помітили.

– Шамхат! – гнівно вигукнув старший серед старійшин. – Що ти собі думаєш? За кого ти себе вважаєш? Де твоя скромність, Шамхат?

Жінка злякано озирнулась на писаря. Той теж виглядав розгубленим, і, звісно, не збирався її захищати. Він був надто малим серед великих людей Урука.

– Я зроблю все, що від мене вимагають, – мовила вона. – Але розум мій куций і вбогий, а тіло змарніло. Та й я не жриця, і навіть не храмова блудниця. І плачу податки до міської казни.

З того, як ледь чутно зітхнув писар, вона зрозуміла, що відповіла вдало. Саме такої відповіді від неї чекали.

– Гаразд, дочко, ми пробачимо те, що ти забула про пристойність у своєму горі. Ми вважаємо, що до слів пана з Ніппура слід прислухатись. Можливо, він має лихі наміри щодо Урука. Боги слухатимуть вашу розмову, і ти повинна підготуватись до неї належним чином.

– Про що ж він, той пан з Ніппура, хоче від мене дізнатись? – тихо мовила Шамхат, і очі в неї наповнились слізьми. Хоч то були не справжні сльози, а жіночі хитрощі. Коли її заганяли в глухий кут і життю її щось загрожувало, вона саме так і поводилась. Бо так чинила і сама Гашанна, володарка над життям і смертю.

– Він сказав: «Приведіть до мене діву Шамхат, яка знає таємниці життя і смерті».

– Це лише поетичний образ! – обурено вигукнула Шамхат.

– Можливо, й так, а, можливо, й ні. Боги слухатимуть вашу розмову, і покарають і тебе, і його, якщо почують щось таке, що їм не сподобається. Зрозуміла?

– Так.

– Ти не знаєш грамоти, ти не жриця, і говоритимеш те, що спаде тобі на думку.

– Так, пане.

– Ти отримаєш від пана з Ніппура подарунки й не плататимеш за це нічого до міської скарбниці. Ми подаруємо тобі нову служницю замість тієї, з більмом на оці. Ми не покараємо тебе за незумисне вбивство, бо ти послала дівчину на край даху, не знаючи, що людина з одним оком бачить лише половину з того, що бачить людина з двома очима. Поквапся, Шамхат. Після заходу сонця за тобою прийдуть. Від сьогоднішньої ночі ти прийматимеш усіх чоловіків, котрі тебе побажають. Ти заборгувала місту, дочко. Що буде, коли кожна блудниця носитиме жалобу за коханцем й відмовлятиметься служити Інанні?

Мертві тіла пливуть за водою

Додому Шамхат повертається сама, не пошанована, без слуг із пальмовими віялами, і люди кажуть:

– Ось йде діва Шамхат, очей на нікого не зводить, нас не помічає. Над чим вона замислилась?

Звідки знати гончарам, пекарям, кожум’якам, крамарям міста Урука, про що думає Шамхат? Чим ближче вона підходила до свого дому, тим гучніше билось її серце. Але не через те, що мала обтрусити з себе пил скорботи за братом Енкіду, бо й так збиралась це зробити. Надто невчасно її покликали. А що, коли дівчинка отямилась і спитала: «Чому немає коло мене моєї матері Шамхат? І де мій батько Енкіду?»

Яка нісенітниця! Шамхат аж зупинилась, тупнула ногою, взуту в просту сандалію на очеретяній підошві. Вона не вірила малій. Мабуть, дітиська глузували над калічкою, і та розсердилась. А в сердиту душу вселяється демон розпачу й спонукає до брехливих слів і вчинків. Хто ж виховував цю малу? Сама Шамхат нізащо не насмілилась би бовкнути таке дитиною, бо це вартує добрих різок.

Однак боги надто суворо покарали цю дитину, та й саму Шамхат, бо зробили її ледь не вбивцею. Їй ще цього бракувало! Чи, може, Гашанна таким чином вирішила витіснити з її серця жаль за Енкіду? Як пробивають дірку в загаті, щоб вода не зруйнувала її. Всевідаюча Гашанна знає жіноче серце. Знає, що коли жінка не пішла одразу за милим в Країну без вороття, то не піде туди й згодом. Бо її перестрів би Той, хто пильнує воріт[49]49
  Охоронець царства Нерґаля.


[Закрыть], і сказав би: «Ти не слуга, не рабиня, і не жона йому, пощо тобі йти? Не зневажай закону Нерґаля, не порушуй ме Гашанни. Не впізнаєш свого брата і він не впізнає тебе, у темряві й смутку нічим йому не прислужишся. Ти хоч уявляєш собі кур, дівице? Уту його боїться, Нанна його уникає, воїни Ана туди не заглядають».

Ні, Шамхат має своє маленьке місце у цьому світі. Вона більше не гнівитиме богів. Жалобна одежа додає їй ще більшого смирення, жінка ступає тихо, бо на ній нема жодної прикраси. І вона знову чує:

– Дивіться, Шамхат повертається від старійшин. Мабуть, знову візьметься за своє жіноче веселе діло, зароблятиме для Урука срібло. Давно б отак!

Ще й всміхаються, кляті! Шамхат підбирає ображено губи, але вони самі по собі складаються в глузливу посмішку. Й вона відчуває, як осоружна їй ця вбога одежа, що барвою зливається з брудними стінами халуп, вкритих пилом кущиків на узбіччі. Якщо впаде Шамхат, ніхто й не помітить її на цій запилюженій дорозі. Ще й ззаду над’їхав візок, запряжений віслюком, і візник її грубо вилаяв:

– Вступися, стара, мені з дороги!

У себе вдома, навіть у дранті, вона була господинею, панією, а на вулиці, запнута старим покривалом, одразу ж зазнала приниження і грубощів. Не так би говорили з нею, якби вона вбралася в пишні шати, і попереду неї йшов сторож, а позаду – служниця з усім необхідним. Що вони говорили про служницю? Звісно, їй потрібна нова служниця з обома очима. Доросла дівчина, ставна і не скупа на лестощі. А дівча можна вивчити на кухарку й продати. Втім, щось опиралося цій думці, аж стислось серце.

Ось вона увійшла у свій дім, і назустріч їй вибігла заплакана кухарка. Шамхат усе зрозуміла, відсторонила стару, й пішла просто до свого покою. Проте її постіль була порожня.

– Сторож поніс тіло в дім її батька, – пояснила кухарка.

Була в голосі старої жінки покірність долі, але Шамхат розпізнала там зачаєний жах перед тим світом, з якого можуть повернутися лише боги, та й то з великими труднощами, знайшовши собі заручника в світі живих. І це її здивувало. Виявляється, не лише герой Більґамес тікає від смерті, шукаючи місце, куди їй зась, а й ця зів’яла стара жінка намагається віддалити від себе час, коли доведеться вирушити в далеку дорогу. Ніби життя її солодке наче мед. Ніби її життя вартує більше, ніж життя Ені.

– Залиш мене саму, – сказала Шамхат, не обертаючись. – Я тебе покличу.

Коли служниця вийшла, Шамхат сіла на ложе, де померла Ені, й гукнула навздогін у отвір дверей:

– Вона щось говорила перед тим, як…

Хитнулась очеретяна запона, і вона почула голос, що затремтів від сліз:

– Сказала: «Мама».

І настала тиша. Одразу по тому Шамхат обволікло щось гаряче й м’яке, і вона безсило повалилась на ложе. Це було схоже на затемнення сонця, яке буває дуже рідко, коли щось лихе трапляється з Уту. Тільки це затемнення відбулось не на небі, а у самій Шамхат. Темрява зробила її тіло твердим, як випалену в печі цеглу, душа вилетіла з нього і подалась в чужі світи, слідом за маленькою дівчинкою, котра звідкись знала, куди їй іти, а, може, її провадив демон смерті. Однак, душа не бачила жодних демонів. Сторож саме клав перед убогою хижкою плетільника кошиків тіло Ені, сповите в циновку. Він сказав господареві:

– Ваша дочка забилась, впавши з даху. Моя пані оплатить похорон.

І вони сіли на порозі дому й стали рахувати, скільки потрібно глечиків пива, ячмінних хлібів, одежі, і срібних зливків[50]50
  Звичайні витрати на похорон.


[Закрыть].

А душа Шамхат кинулась доганяти душу малої служниці, і наздогнала її аж коло ріки, де була брама, через яку проходили небіжчики, щоб потрапити на перевіз.

– Я тільки подивитись, – сказала Шамхат Тому, хто пильнує воріт.

– Куди лізеш, небого? Прийде час, все побачиш! – і сторож вищирив зуби, чомусь не людські, а собачі.

Але Шамхат лише відступила убік і стала спостерігати, як мерці підходять до Того, хто пильнує воріт, і платять за перехід. Тільки її дочка, Ені, не має шматочка срібла, і тому боїться підійти. Стоїть, склавши тонкі смагляві рученята на грудях.

– Ходи сюди, – покликала її Шамхат. – Я щось тобі маю сказати.

Але дитина не чула її. Дивилась на сторожа Нерґаля вже не одним, а обома очима, бо, хоч людина буває незрячою, душа в неї бачить. А бува й навпаки.

«Такий світ», – подумала Шамхат, і тут збагнула, що дівчинці не дали нічого, і її не пустять через ворота. Чому ж батьки не дали їй нічого? І знову збагнула: бо не ця мати носила її в лоні дев’ять місяців, не ця мати народила її в муках. Тому й Шамхат ніколи не показували її дітей, щоб вона не прикипіла до них серцем. Ось чому названим батькам байдуже, чи має Ені чим заплатити за перехід до Країни без вороття. І таке чекає колись на саму Шамхат. Тіло її без одежі просто вкинуть в Ріку[51]51
  Тіла незаможних просто вкидали у ріку.


[Закрыть]. Це зв'язало її душу з душею дівчинки міцніше, ніж пуповина, міцніше, ніж нитки в основі зв’язані між собою.

Одежа смутку відкинута й лежить в кутку

І тут Шамхат покликали:

– Пані, пані, прокиньтеся!

Вона побачила перед собою поморщене обличчя старої. Ні, Шамхат не спала. Її душа втомилась від мандрів й болю. Коли вона повернулась, стало боляче й тілу.

– Чого тобі?

– Пані, по вас прийшли. З Дому гостей.

– Скажи, що я нікуди не піду. Я хвора.

Стара не раз чула таку відмову упродовж останніх місяців, бо чужинці не знали, що знаменита Шамхат, яка приручила Енкіду, котрий спустився з гір і був наполовину людиною, а наполовину звіром, носить по ньому жалобу, наче сестра чи жона. Не було б Енкіду, слава її господині давно б відійшла, а вона ще й комизиться. Сторож вернувся ні з чим, дійшло аж до сварки, і обоє порішили: не спитає пані за похорон, то й добре, а спитає – скаже так, як є.

І пішла вона до гінця, тутешнього, урукського. Той як почув, позеленів зі злості, відтрутив стару, а сам пішов до господині. Далі велів подати собі пива і сів на край басейну чекати.

Тяжкий нині видався день. Небо затягнулось пеленою, наче Гашанна збиралась зійти на ложе з Думузі, хоч до празника було ще дуже далеко. Стара охоче б зараз подрімала в закутку, та довелося допомагати пані збиратися: натирати тіло пахучою олією, розчісуватись. Стара помітила в темному волоссі дві срібні волосини й непомітно вирвала.

Шамхат вбиралась без жодної радості, рухи її були механічні, губи невдоволено кривились, але поступово колишня врода поверталась до неї, особливо, коли на шиї, зап’ястях і грудях засяяли коштовності. Не була б вона Шамхат, якби стан її не вирівнявся, очі не засяяли. Стара потішено зітхнула. Перед такою Шамхат не встоїть жоден гість, а той післанець нехай почекає, ач який нетерплячий.

От тільки пані не говорила нічого, ані словечка. Її краса залишалась німою. Нехай заграють музики, вип’є вина, щічки зарожевіють… Буде у них вдома вдосталь пива, ячмінного і фінікового, масла, меду, зерна на коржі, риби. Добробут слуг залежить від добробуту господарів, як пуповина пов’язує немовля і матір. Обірветься завчасу – дитя загине. Звісно, розлучитись їм доведеться. Але нехай вона вирушить в далеку дорогу просто з дому господині, а не з вулиці, де жебратиме шматок сухого коржа, і де домом її буде тінь від муру.

Стара поштиво вийшла, коли наостанок Шамхат принесла жертву Гашанні, володарці над життям і смертю, як годиться в таких випадках. Тим часом уже стемніло і в покоях панувала задуха. Наче перед дощем. Гарна прикмета.

Золото в темряві

Якось незвично було йти у темряві, відчуваючи на тілі вагу золота й срібла, яке ще й подзенькувало. Післанець з Дому гостей йшов попереду із запаленим смолоскипом, не озираючись. Не був навіть озброєний, як же він збирався захищати Шамхат від грабіжників? Вона намагалася ступати нечутно, не потрапляти на світло, однак браслети на ногах зловісно бряжчали. Післанець заплив салом, он які складки на попереку. Роз’ївся при бенкетах, обпився вином і пивом.

Ні, Гашанна вбереже її від усього лихого, щоб вона постала перед гостем, як годиться, не осоромила Урука. Та попри незворушність, розлиту на обличчі, що вже втратило дівочу округлість й набувало гострих пташиних рис, вона боялась. Не грубої чоловічої ласки, не чоловічої люті, яку часто вихлюпували на блудниць, коли до ложа приступав демон безсилля, а того, чого від неї чекали в Домі гостей, – невідомо чого. Вона була звичайною жінкою, і ніколи б не стала окрасою Урука, якби не старий ловець Лу-Пірін[52]52
  Ім’я означає «лев».


[Закрыть], що колись відвідав її, вигідно продавши шкури впольованих ним звірів. Якось до нього прибіг один з його синів, Ніртаб[53]53
  Означає «скорпіон».


[Закрыть], і розповів про дикого чоловіка, що ламає пастки і засипає ловчі ями, бігає разом з газелями і онаграми. І мудрий Лу-Пірін здогадався, як спіймати дикуна, не завдавши йому шкоди, бо силою і ростом той був рівний самому енсі Більґамесу, а се вказувало на знамення богів. Тільки боги могли створити таку незвичайну істоту, з виду звір, а з душею людини. Якось вдалося мудрому Лу-Піріну побачити в ньому те, що відрізняє людей від звірів. І подумав старий ловець, що зваблива Шамхат – найкраща сіть для дикого чоловіка, котрий п’є воду разом з левами і газелями. Бо самому йому, незвиклому до шляхетного поводження, вона своїми жіночими пестощами відкрила острів Дільмун.

А потім усім стало здаватися, що Шамхат особлива, найзвабливіша й наймудріша, а не просто шмат плоті, яким насолоджувалися городяни Урука й приїжджі купці. Втім, вона сама не звикла до цього. Тільки коли Нерґаль розлучив її з Енкіду, жаль за ним підніс Шамхат над усіма урукськими блудницями, на чиї страждання ніхто не зважав, і вони мусили, доки не постаріють, служити Гашанні.

І якщо великий пан з Ніппура хоче її бачити, й, можливо, навіть приїхав задля цього, то вона мусить вважати це за честь. Посмішка Шамхат засвітилась і згасла в темряві, наче зблиск золота. Сьогодні – великий пан з Ніппура, завтра хтось з старійшин, а далі хтось помітить, що краса її зблякла, з-під шкіри випинаються кістки, і вона вже не той гострий ніж, що розтинає чоловікам горло, випускаючи застоялу кров[54]54
  Таке порівняння зустрічається в шумерській поезії.


[Закрыть]. Ні, вона не боялась того, на що прирікають людей боги, зліпивши їх з глини над прірвою, – в’янення і старіння. А того, на що прирікають люди.

Шпилька з рожевою квіткою

У Домі гостей було незвично тихо. Стукаючи у браму, посланець обернувся до Шамхат:

– Той великий пан з Ніппура викупив на цей вечір увесь дім.

І в голосі його дзвенів подив, ніби діва Шамхат не вартувала такої честі. Чомусь саме це заспокоїло жінку. Воно було цілком людське, а, отже, її привів сюди не демон, а звичайний чоловік. Велика людина з Ніппура, либонь, поважного віку й не любить ні танців, ні співів. І можливо, дуже побожна, хоч то не міг бути жрець Мулліля, бо такі тримають своє тіло в чистоті. Мабуть, один зі старійшин, бо й звертався до неї через старійшин Урука.

Внутрішній двір теж був темний, ледь освітлений місяцем, що виринав з-за хмар. Однак і цього вистачило, щоб Шамхат помітила охоронців, вишикуваних попід стінами. Вона пройшла повз них, брязкаючи дзвіночками на ногах, і це її трохи розсмішило. Невже, її так бояться? Втім, хоч би й так. Вона служить Гашанні, могутній володарці життя і смерті. Вона поборола дикого чоловіка Енкіду й змусила його служити Уруку, вбити разом з Більґамесом демона Хуваву з Країни кедрів. І чудово знала, що найчастіше битву виграє не сила, а підступ.

Перед ними постав чоловік. Дороге намисто зблиснуло в нього на шиї.

– Ти спізнилась, Шамхат, – сказав він суворо. – Мій пан не звик чекати. Ходімо!

Він повів Шамхат через подвір’я до напівосвітленої великої бенкетної зали, де пахло дуже дорогими пахощами. На ложі сидів чоловік, ні молодий, ні старий, з ретельно поголеною головою, без прикрас на грудях, а біля його ніг сидів писар, шкрябаючи щось на табличці. Чоловік, не дивлячись на Шамхат, відпустив писаря, відпустив слугу, що привів її до нього, а тоді окинув жінку швидким, але чіпким, поглядом:

– Ти голодна? Поїж!

Наче знав, що вона сьогодні не обідала й не вечеряла. Шамхат підійшла до низенького столика. Білі коржі, фініки, виноград і мед. Ні риби, ні м’яса. Хіба можна від того дістати силу? Та наступної миті їй перехопило подих. На столі лежала та нещасна золота шпилька з рожевою квіткою. Шамхат відсахнулась і відступила.

– Не бійся, тут немає мух, – спокійно мовив пан з Ніппура. Шамхат скам’яніла. У голові озвався тупий біль. Тільки боги могли це знати!

Він простягнув їй прикрасу:

– Візьми свою шпильку, Шамхат. Вороні було важко донести цю річ аж сюди…

Шамхат несміливо ступила вперед. Тільки бог міг приручити цього птаха. Вона не зможе звідси втекти. Вона у владі цього чоловіка, а у дворі вартівники, сильні, як бики. Якщо вона не догодить йому, він віддасть її на поталу своїй охороні.

– Дякую, пане, – видушила вона з себе.

І ніби ненароком встромила собі шпильку у вигин ліктя, щоб переконатись, що це не сон. Видно, зачепила жилу, бо кров аж бризнула.

Чоловік тихо засміявся:

– Вколола руку, щоб не боліло серце? Ох, Шамхат, Шамхат, я бачу, що не все, що я чув про тебе, відповідає правді. Не віриться, що ти могла зачарувати Енкіду.

– Весна мого життя минула, – опустила очі Шамхат, гамуючи роздратування.

– Я прибув сюди з Ніппура, щоб стрітися з тобою. І якщо ти й далі триматимеш цю шпильку, що коштувала життя малій рабині, то можеш пронизати нею й моє серце.

Шамхат кинула шпильку кудись вбік, різким рухом.

– Отак краще. Тепер я в більшій безпеці. Сідай на ложе і випий зі мною вина, Шамхат, бо ніч коротка, а вранці я від’їжджаю. Це вино я привіз з собою. Воно таке густе й темне, як твоя кров, моя люба.

Він сам налив з глечика в срібну чашу.

– Я знаю те, чого не знаєш ти. А ти знаєш те, чого не знаю я. Ніщо так не скріплює двох людей, як бажання здійснити цей обмін.

– Моє життя відкрите усім очам.

– Це твоє тіло відкрите, Шамхат. Його може побачити кожен, але думки твої закриті. Наше справжнє життя – це думки. Ти ж не настільки щедра, щоб відкривати будь-кому власні думки. Так, Шамхат?

Жінка опустила голову і зазирнула у чорну прірву налитого вина. Тут так похмуро! Ні співачок, ні музикантів, ні танцюристів, ні людей, що ковтають вогонь. Та й поза межами дому не чути голос барабана Більґамеса, через який загинув Енкіду. Барабана, до якого прислухалися навіть боги. Схоже на те, що кожен тепер має змогу думати в тиші. Але для Шамхат ця тиша стала нестерпною.

– Так, пане, – відповідає вона. – Але, боюсь, думок у мене мало, і вони повторюються весь час. Та я давно вже не буваю на людях, звідки ж мені набратись думок?

– Ти кажеш про думки, начебто це воші, – ляскає себе по коліні пан з Ніппура. – Набратися можна вошей, а думки приходять он звідти…

І він показав пальцем на стелю.

– Спочатку від Ана, тоді від Енліля, а тоді від інших богів. І коли думки досягають людини великої чи маленької, вона вважає, що вони зродились у її голові.

– Я на цьому не розуміюся, – зухвало каже Шамхат, пригублюючи густого солодкого вина.

Але пан з Ніппура лиш поглядом відмахнувся від неї, як від мухи.

– Неважко вгадати твої думки. Ти думаєш про смерть Енкіду, про дівчинку, яка загинула, впавши з даху, а ще про те, що коли постарієш, нікому буде про тебе подбати. Ти думаєш, що могла би прожити інше життя. Але ти навіть не уявляєш, любонько, як тобі пощастило! Ти нікому не належиш, і тобі ніхто не належить. Ти – найвільніша жінка у землі чорноголових. Кожен тобі заздрить, юнаки мріють про твоє тіло, старі зітхають за тобою, молоді блудниці прагнуть стати такою, як Шамхат. Ти ще можеш здобути багатство!

Ніхто вже давно не говорив з нею так, не приділяв їй стільки уваги. Шамхат відчула збентеження, а далі страх, бо ці слова були правдою для її тіла, але не відповідали її справжній сутності. Вона ніяк не могла второпати, що, властиво, потрібно від неї цьому великому панові з Ніппура, котрий не споживає ні м’яса, ні риби, і може виявитись жерцем. А значить не потребує її тіла, єдиного товару, що вона має на продаж. А отже, й не заплатить. Так не годиться. Вона прийшла на зустріч у Дім гостей, а не в храм, і старійшини наказали їй повертатись до роботи.

Шамхат випила ще трохи вина, цього разу відчувши його міцність і підступність. Вона знала, скільки їй треба випити, щоб стерпіти найгрубші пестощі чоловіків, навіть побої. Головне стерпіти, а потім можна дати волю й сльозам. Тоді заплатять більше.

Вона випила ще ковток, почуваючи, як погляд того чоловіка угвинчується їй у скроню. Перед очима їй раптом постала запилена дорога через напівпустелю, кущик колючої рослини на узбіччі, далі – пагорб над Рікою, і човен Того, хто перевозить мертвих до підземного Кур. Її дівчинка не має чим заплатити. Вона нічого не має. Зовсім нічого!