Текст книги "Мій Близький і Далекий Схід"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Із появою тоталітаризму лірична народна пісня починає занепадати, як вияв слабкості, поступаючись героїчному епосу чи баладі. Коли нашій українській пісні закидають сентиментальність, а самому народові – терплячість і лагідність, то чому б не поміркувати, чи таке вже велике добро – агресивна держава із законами, що гноблять природні права людини, приглушують у ній багату гаму почуттів? Пісня створювалась у моменти найвищого духовного піднесення, коли на розкрите серце, мов на родючу ниву, падало насіння Всесвіту. Найкраще відбиває цей стан паралелізм: «Візьму снігу в руку – а сніг в руці тане. Тяжко-важко па серденьку, як вечір настане».

Ця парність, ця симетрія – наче гармонія Янь і Інь:

 
Цвітуть азалії
понад Міхо-рікою:
ах, дуже жаль її!
З ума не йде красуня,
що тут навік заснула.
              (Ман-йо-сю)
 

Або карпатські коломийки:

 
Та як сонцю не знудитися по полю світити,
Так і мені не знудиться до тебе ходити.
 

У давніших сакральних чи весільних піснях паралелізм просто зливається:

 
У неділеньку рано
Соненько ся купало,
Марися єго хватала,
Сама в море впала.
                (Із записів З. Доленги-Ходаковського)
 

Коли ти можеш розмовляти з місяцем, сонцем, деревами, річкою, зникає самотність, відчувається потреба конкретизувати події, які повторюються від віку: чекання, побачення, шлюб, зрада. Вони стають неповторними завдяки живому голосу людини, котра виспівує слова. Цей голос належить людині, яка відчуває природу й вкладає у пісню особисте. Це – не сцена театру, не виступ фольклорного гурту, хоча іноді й таке виконання зачіпає до глибини душі, зрошуючи коріння, що його ми вже давно не відчуваємо. У пісні можна відшукати все, як у великого поета, такого, як Шевченко, котрий часом зливався з народною піснею, ставав її автором, а часом віддалявся, шукаючи інших форм, що зближували поезію зі священними текстами. Навіть глузування Шевченка народжувались з великого болю.

Коли я дивлюся на пагорби, яри, скелі, вони видаються мені наче вкритими товстим шаром забуття, і ввижаються обриси давніх «тернових» і «білих» міст, присипані землею кам’яні фіґури, тлінні останки племен, що не мали писемності і навіть не були слов’янами, проте залишили по собі образи, обряди і забобони. А тоді собі думаю: що ми залишимо по собі? Пустий щебет, слова, як стерті монети, безліч помилок, на яких вибудувана історія, що не залишає місця почуттям… Здається, історія пишеться тоді, коли з’являється щось нове, а людське життя проходить один і той самий шлях: дитинство, юність, зрілість, старість, та і його історія обтинає мечем чи спалює у вогні, і тоді із сотень життів залишається одне, яке проходить увесь шлях від дитинства до старості. І раптом виявляється, що це повторюється історія, бо неспроможна вийти з колеса насильства, а кожне людське життя – неповторне диво, навіть найкоротше. Не тільки людське життя, а й життя кожної істоти має свій власний світанок. Хіба це не варте благоговіння, хіба кожне життя не залишає по собі знаків, творячи книгу, прочитати яку можуть лише одиниці?

У дитинстві я любила горбочки, де сонце вже розтопило сніг, де при самій землі цвіли стокротки, або мороз, квіти, що, здавалось, ніколи не в’янули. Просто стебло видовжувалось і зникало в густій траві, що виростала потім. Боги, як звірі, народжувались взимку, коли дні починали довшати, а потім ховалися поміж дерев, і про них не згадували аж до дня їхньої смерті, а відтак земля нашаровувалась на їхні мертві тіла – реальна земля і земля забуття. Може, через це й з’явилась ідея воскресіння: повернути минуле, щоб воно продовжувало жити серед нас, щоб ми його бачили, щоб прочитали. Бо це потрібно. Ось що примушує серце битися сильніше. І ще:

весняний ранок, коли тільки зійшов сніг і землю заливає золоте світло

коли дивлюся на Уріж через річку, як там цвітуть черешні; і коли дивлюся з Урожа на ліс, облямований квітучим терном

спогад про себе малу, таку захищену від холоду людського світу, що помічає найменшу дрібницю

запах блідо-рожевих квітів шипшини, яка зацвітає після яблунь і перед сільськими ружами.

У моїй пам’яті продовжують жити краєвиди, від яких я відлучена, бо живу тепер у місті. Проте я опиняюся там, коли забажаю, викликаючи їх до себе. Це наводить на думку, що людина та й інші істоти є носіями й хранителями усього побаченого. Це щось більше ніж досвід, бо його можна змінювати, втікати від нього, випліскувати назовні у творчості. Ми є володарями свого внутрішнього світу з власним ритмом, гармонією. Якщо наші почуття не звідти, то вони – не автентичні, а, отже, поверхові й фальшиві. Живучи у міській квартирі, де все зроблено так, як у людей і чужими руками, часом один-єдиний спогад про те, як цвіли вишні й панувала тиша, наче перед дощем, і відбувалось священне перетворення квітів на зав’язь, і все це переживалось, наче чиясь смерть, – дає зрозуміти, що інші речі, які захаращують нашу свідомість, не залишаються там надовго, бо вони нас негідні. Однак, цей стан ми переживаємо самі, не здатні описати, поділитись з кимось. У кімнаті, де зберігаються такі коштовні реліквії пам’яті, темно й задушливо, а ключ усе важче й важче віднайти.

Перед смертю чи на вершині найбільшого зворушення двері самі відчиняються і зі скарбниці вилітає метелик безсмертної душі.

III. ЗИМА

 
Блакить покинула мене, я запалив вогонь.
Вогонь, щоб мати друга,
Вогонь, щоб увійти в зимову піч,
Вогонь, щоб краще жити.
Я віддав йому все, що приніс мені день:
Поля і чагарі, ліси і лози,
Троянди й свята, хутра і комах,
І гнізда птахів, і ключі осель.
Я жив лише у гомоні вогню,
Із запахом його тепла.
Я був мов корабель, що тоне серед круч.
Одну стихію мавши, ніби вмер.
 

Поль Елюар

У зимовому сні я підходжу до вікна й бачу порожнечу, заповнену зеленими деревами й залиту сонячним світлом. А коли прокидаюся, то чуюся, наче окраденою. Кожен зимовий ранок починається на селі з того, що треба наносити мерзлих дров, поскладати перед грубкою, а потім з тих, що відігрілись, трісок, кори, паперу й того, що може згоріти, скомпонувати основу для вогню. Часом треба чекати аж до обіду, доки не настане час розпалювати, тремтіти від холоду, якого чомусь не відчувалось у дитинстві. Доки було видно – санки, лижі, сковзанка. І щасливе очікування Миколая, Нового року, канікул… Здається, світ тоді був тепліший. У школі на перерві ми прикладали руки до печі, але не було так холодно, ні… На стовпчик огорожі клалася дощечка, а на дощечку насипались крихти пташкам. З самого ранку птаство сиділо на вишнях, настовбурчивши пір’я, й чекало. Як можна було обдурити їхні надії? Бодай жменьку, але неслося надвір.

Залежність – це не тільки, коли ми залежимо від когось, а хтось від нас, а й те, що вириває нас із бездіяльності, сну, нашого горя. Чомусь на Святий вечір завжди за столом згадують тих, хто в дорозі, хто запізнився, міркують, чи будуть вони мати вечерю з кутею і всім, що належиться. Кличуть душі померлих, ангелів і архангелів, кладуть для них тарілку з хлібом, кутею і келишком святої води. Навіть самотня людина не сама за своїм столом: її оточують невидимі для ока, але дорогі для серця, гості. Доки ви бесідуєте між собою, надворі стоїть тиша.

Полум’я свічки, проста їжа і зірка в небі наповнюють душу урочистим спокоєм, роблячи її надмірно чутливою і беззахисною, бо за вікнами мороз, серед якого вижити зможеш тільки, якщо йтимеш, не дозволяючи собі перепочинку. Тому ще з осені треба шукати собі притулок від неминучого холоду неминучої зими: дах над головою, вогонь, їжу. Ті істоти, які бояться вогню, засинають там, де їх ніхто не потурбує, у мирі й злагоді між сусідами.

Блакить покинула мене, я запалив вогонь: вогонь, щоб мати друга, вогонь, щоб увійти в зимову ніч. Поезія, де кожен звук в ритмі серця, зрушує закляклість, оніміння, безпорадність перед пронизливим вітром Зла. Щоб підтримати вогонь для себе, жертвуєш йому непобачені краєвиди, незустрінутих людей, несповнені бажання, але не можеш пожертвувати останнім – самотністю. Вона ховається за стінами твого Притулку. Спостерігаючи відчай, беззахисність усіх живих істот, які не здатні протистояти кривді, я вимислила для них Притулок, куди не мають доступу ні час, ні зло, ні смерть. Здається, більше нічого не потрібно, аби створити абсолютний захист для тих, хто мусить його мати. А тепер я певна у його існуванні. Підсвідомо людина мріє про такий Притулок, але її переконання у незнищенності зла таке тверде, що вона вигадує собі, наприклад, Ельдорадо чи Атлантиду, або й рай після життя, та насправді мріє про Абсолютний Захист, де ніхто не завдасть їй болю, про життя, яке не суперечить моральному закону Всесвіту – живи і давай жити іншим. І хоча я описала, як могла, Притулок і як бачу, його вважають утопією (місцем, що не існує). Люди питають мене, який стосунок до Бога має той Притулок, але я бачу його очима Писарів Західних і Східних Воріт, а хіба мурашка здатна осягнути величезне дерево, по якому повзе? Я знаю, що Притулок цей – на скільки хочеш, доки ти сам не побажаєш звідти піти, набравшись сили і пробачивши світ, який тебе колись так тяжко скривдив. Коли ти зміниш себе, очистишся, то зможеш вказати іншим дорогу до Притулку, дати надію, якщо не можеш допомогти, бо є речі, втрачені безповоротно.

Немає у Притулку рік з молока й меду, помаранчевих гаїв. Тут треба самому здобувати собі хліб й ділитися ним. Тут взимку випадає сніг, а влітку достигають вишні. Тут відчуваєш, як мерзнуть руки і як піт заливає чоло. Усе тут знайоме: не відлякує, не змушує почувати себе зайвим, а отже, є час для себе, щоб вилущитися зі шкаралупки, яка вже тріснула і яка ні до чого, бо людина – не слимак, не черепаха і навіть не горіх.

Nosce te ipsum – узнай себе, як переклав відомий вислів Григорій Сковорода. Впізнай себе – так більше пасує до реальності, бо цілковита ясність розуму і постійне неспання почуттів здобуваються тяжкою працею духу. Звичайна людина сприймає світ то втомлено, то автоматично, і лише зрідка переживає миті осяяння. Життя… на відблиск сонця схоже, – писав колись Ґьоте. У кожному людському тілі живе кілька істот, котрі суперечать одна одній, й акт самопізнання можливий тільки, коли між ними запанує взаєморозуміння. Жити чистим, усамітненим життям у пустелі – це теж притулок, але не той. Справжній притулок – не місце втечі, а місце, де заново вчишся жити у злагоді з істотами, які всередині тебе і довкола тебе. Ніхто не завдасть кривди собі.

Якби Григорій Сковорода не мандрував, не стрічався з людьми, не сідав коло вогню, щоб розділити його тепло з іншими, то йому довго б довелося чекати, доки хтось прийде до його вогню. Так він робив до самої смерті, на чию гостру косу «плював». Не надто дбав про зшитки власних творів, губив їх, заперечував проти публікації, тому що боявся невідповідного тлумачення, що зрештою сталося. Сковорода був монолітом. Втім, бездоганність умертвляє твори мистецтва і давні китайські майстри намагалися надати своїм шедеврам дрібного ґанджу, навіть зумисне пошкоджували річ, що виглядала занадто досконалою. Сковорода більше нагадує даоса, ніж християнського старця. Мандрівка на Схід чи на Захід значно корисніша, ніж експансія, бо не ставить перед собою вузької цілі й налаштована толерантно до кожної істини, яку пізнає з чужих уст. Той, хто шукає скарбів, філософський камінь чи навіть істину, не знаходять нічого. Істину потрібно впізнавати, а не шукати. Тим, хто шукав котрусь із цих речей, вчинки Сковороди видавались ексцентричними й не відповідали ідеальному образу Вчителя. Ті люди були просто ледачими й короткозорими. Їх не цікавив його особистий досвід чи те, чого він не міг висловити, бо воно не підлягає висловленню і навіть поясненню, як хмарка, що розтає просто на очах. Для позначення гармонії Сковорода використовував слово «мир». Він намагався узгодити власне духовне життя з непримиренністю щодо зла, і назвав це «совістю».

Зневага до смерті мандрівного філософа мала коріння в свідомості його народу, якого, до речі, Сковорода не ідеалізував. Ця неспокійна країна, де ворожі полчища витоптували посіви, де ніхто не чув себе в безпеці, де в кожному поколінні з’являлось все більше рабів, вимагала певної герметизації задля збереження чистоти сумління й духу. Один ставав у полі битви воїном, бо ганьба видавалась йому страшнішою від смерті. Зрештою, смерть – це вивільнення безсмертної душі. Після очищення залишається від людини лише її тінь – сутність. Цей процес триває до року, а в покутників – навіть до семи. Протягом цього часу душа небіжчика мандрує до краю, звідки ніхто не вертається, а рідні й близькі намагаються допомогти подолати цей шлях обрядами й молитвами. Сліз має бути в міру. Існує чимало розповідей про те, як померлий уві сні просить рідних менше плакати, бо гріб його вже мокрий. Через сон він також повідомляє, як йому ведеться в іншому світі й ніколи не виявляє бажання повернутися назад. Ми повинні пережити втрату, долаючи глибокі провалля розпачу, підіймаючись по схилах спогадів на круті вершини містичних одкровень. Потім дорога стане рівнішою. Геродот, описуючи звичаї фракійців, зауважує, що вони при померлих сміялися, а новонароджених оплакувати. Відгомін цих звичаїв зберігся серед похоронних розваг гуцулів та бойків і має назву «грушки». У «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського знаходимо опис цієї гри:

«Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились від сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.

Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.

Навіть старі приймали участь у забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.

– Ха-ха!.. Ха-ха!.. – котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт».

У цьому уривку відчувається якась демонічність, нелюдськість, хоча, коли поміркувати, кожен з нас погоджується в душі, що смерть – лише поріг, через який ми вступаємо до невідомого іншого життя. Однак нам більше до вподоби, коли смерті віддають належну шану, бо все-таки – це прощання. Описуючи популярні в Середньовіччя «танці скелетів» і карнавали з інфернальними персонажами, Гейзінґа пояснює подібні забави байдужістю до смерті, яка підстерігала у ті часи людину на кожному кроці, хоча серйозні роздуми над сенсом людського буття і, врешті, відчай завжди домінують над отупінням, навіть, коли їх мало. І тоді почуття облагороджуються, бо попри все не вдається звести неповторність кожного людського життя до безбарвного праху. Героїчна смерть, романтична, трагічна у театрі викликає у глядача зворушення, катарсис за Арістотелем, але, щоб він відбувся, потрібно відчувати щось схоже у реальному житті, мати певну культуру почуттів. Сміх за тим же Арістотелем, тобто комедія, стоїть вище від трагедії, бо утверджує перемогу, а не поразку. Подібний катарсис вимагає ще розвиненішої культури почуттів, щоб не перетворитись на блазнювання, якого нині вистачає в постмодерністській літературі. Мольєр, Гоголь, Чаплін ніколи не загравати з юрбою, для якої сміх – знаряддя знищення й наруги, смерть серця.

Переживши чиюсь загибель як власну, ми не вмираємо, а підіймаємось вище на сходинку власного духовного досвіду. Нерозвиненість почуттів ніколи не зробить людину духовною, а, отже, мудрою. Не все можна осягнути почуттями і не все – розумом. У християнстві серце – центр духовності. Як мовив Григорій Сковорода, – «серце тоді насичується, коли освічується». Він мав на увазі освічене серце.

У «Реквіємі» Моцарта, що далеко вийшов за межі заупокійної меси, музика не зневажає, але й не підтримує смерті. Вона перелітає через ту грань, за яку людська свідомість перейти не здатна. Вольфґанґ Амадей був улюбленцем богів і тому від його музики краще росте трава, тварини дають більше молока, а людські діти народжуються здоровішими і спокійнішими. Тим часом, сам Моцарт вважав себе лиш знаряддям Бога, був його вухом і устами.

Лише музика здатна описати те, що відчуває людина у мить смерті, бо кожен вмирає самотньо, навіть коли знаходиться в обіймах найріднішої істоти. Моцарт не закінчив свого «Реквієму», і ми не знаємо, яка музика мала товаришити нам далі після Лакрімози. Та коли слухаєш заупокійну месу іншого німецького композитора Генріха Шютца, з часів Тридцятилітньої війни, відчуваєш схожість не тільки стильову, а й уміння обох композиторів співпереживати тій вмираючій істоті, котра вже ніколи не побачить сонячного світла. Відчувається її уривчасте дихання, затамований подих тих, хто схилився над її смертним ложем. У такий момент почуття особливо напружені й може статися істеричний викид, зруйнування стримуючих бар’єрів. Це у «Тінях забутих предків», тому герметичному позаісторичному просторі, тому неусвідомленому ґетто звичаїв та мови, істерія зводиться в ранґ ритуалу, стає обов’язковою. Повітря поступово насичується запахом поту і мертвого тіла. У день похорону цей запах стає особливо відчутний тому, хто приходить прощатися, викликаючи в нього потребу відсторонитися, не торкатися смерті, не заразитися істерією. У сучасних цивілізованих країнах обряд поховання зведений до мінімуму й не дає відчути глибину горя рідним та близьким, не призводить до катарсису.

Стародавні японці навіть погляд на мертву тварину вважали таким, що оскверняє тіло й душу, й проводили спеціальний ритуал очищення, під час якого уникались будь-які контакти з людьми. Як надгнилий овоч може зіпсувати здоровий, так зустріч з чиєюсь смертю обезвладнює дух. Чутлива людина не залишається байдужою ні до чужої смерті, ні до страждань. Реакція японців на смерть як приховану загрозу вчить помічати такі речі, як помічають перший сніг, його забруднення, як помічають першу зелень ранньою весною чи жовтий листок наприкінці літа. Безконечні вбивства на екрані, як і гори мертвих тіл у реальній війні чи після катастрофи, притуплюють почуття з метою зняття напруги. Не можна сказати, що людина не розрізняє смерть та її імітацію, проте непомітно осипається пилок з крилець її душі. Нездатність співпереживати веде до жорстокості. Ми вже не можемо уявити себе на чиємусь місці, бо в нашій свідомості утворилась мертва зона, німа й сіра. Ще важче уявити собі світ, у якому не чути биття серця цієї людини (чи просто іншої істоти), місця, яке порожнє, а проте ніхто його не може посісти. Ми вважаємо, що тільки дерева мають коріння, а всі інші живі істоти пересуваються. Тому й виникає ілюзія, ніби без когось можна обійтися, стерши його зі свідомості, наче з цілого Всесвіту. Знання про смерть можна порівняти з похоронним дзвоном, що імітує биття серця, яке вже не б’ється в тілі. Дзвін закликає нас почути його. «По кому подзвін? – питає англійський поет Джон Донн і сам відповідає: – Він по тобі». Ось що станеться з тобою завтра чи через кілька років. Ми повинні налаштувати наші почуття, щоб удари дзвону співпадали з ударами нашого серця. Цивілізація створила безліч засобів, щоб уникнути емоційної напруги, що призводить до щораз більшого занепаду культури почуттів.

Французького мислителя XVIII століття Жана Ламетрі прокляли цілі покоління співвітчизників за те, що він насмілився порівняти людину з машиною. Зараз це порівняння нікого особливо не ображає, бо сучасна людина привчила себе до думки, що економічні, політичні та соціальні механізми підкоряються не гуманності, а суспільній необхідності.

Переживання смерті людини – гуманне почуття. Переживання смерті Бога чи богоподібної істоти має сенс лише тоді, коли переживається як особисте почуття, що важко досягнути людині, розвинутій інтелектуально. Мудрість завжди чинить опір суспільній необхідності. Вона не здатна завдати болю й не врізається анатомічним ножем в тіло й душу живої істоти. Вона спостерігає за нею й рятує їй життя, навіть, коли знає, що не врятує. Мудрий не мовить про мертвих погано, вилущуючи зі спогадів лише те, що вміщує у собі безсмертна душа.

Коли везли саркофаг з тілом Тутанхамона по Нілу, сучасні єгиптяни стояли вздовж берега й голосили, як три тисячі років тому. Розкопані руїни Успенського собору в Галичі й знайдені там останки князя Ярослава Осмомисла привабили тисячі прочан з усієї Галичини, і щодень правилась служба під відкритим небом – зворушливе дійство у храмі, що протривав у пам’яті від XI до XX століття. А Генріх Шліман плакав над долею Трої, пошукам якої присвятив ціле життя.

На страсну п’ятницю в кожній галицькій хаті запинають дзеркала, що означає присутність мертвого тіла Христа. Коли містика проникає в життя як обряд, то залишається там надовго. Тільки так ганебна смерть Ісуса могла стати тріумфом духу.

«45. Від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев’ятої години. 46. А близько дев'ятої години Ісус скрикнув міцним голосом, вимовляючи: «Елі Елі, лема савахтані», – тобто «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?»

Спершу оточуючі сприйняли це за передсмертне марення, а дехто сподівався, що Бог прийде визволити Ісуса. Однак той, ковтнувши оцту з губки, простягненої на списі, помер. Потім, як оповідає св. Матвій, завіса в храмі роздерлася згори донизу й стався землетрус. Завіса символізує відгородження безсмертного Бога від смертної людини. Відтепер віруючий може відчути присутність Бога в усьому сущому.

Будда, котрий сидить під деревом, заплющивши очі, перебуває в кожній речі, що означає: так, як ми відчуваємо себе, ми повинні відчувати інших. Любити – це впізнавати себе в іншому.

Якщо Бог плаче, то він мусить плакати в кожному з нас, інакше Його просто не існує. Англійський поет Вільям Блейк пише поему «Книга Тель», присвячену мертвонародженій дочці, щоб витіснити горе втрати. Ненароджена душа повертається у царство духу. Вона звертається до хмаринки, питаючи її, чому вона не жаліє, що ось-ось розтане. «Ні, я сумую, але мене ніхто не чує. Десь існує місце, куди повертаються ті, хто зникає тихо й безмовно». Тель розмовляє з черв’яком, таким нікчемним і сліпим, і дізнається, що і його любить Бог, і його життя має сенс.

Кожного разу Блейк здригається, побачивши нещасне дитя, дитя, що вмирає. Він наповнює містичні видіння людським теплом, як творець і як батько, і як Отець, для якого смерть може бути справедливою і несправедливою, раною і бальзамом. Права рука забирає, а ліва дає. І тому продовжує залишатись у брутальному світі, де чутливість, якщо й існує, то лише у вигляді гримаси, де матері вбивають власних дітей і в покірному отупінні йдуть на шибеницю.

У романі Дж. М. Кутзее «Містер Фо», в якому дія відбувається у XVII столітті, жінка знаходить в канаві брудний закривавлений згорток, а в ньому мертву новонароджену дівчинку. Вона оплакує її так як мати. Перед нею стільки ж жорстокості, скільки й за нею. Але ніхто не проклинає світу, бо в ньому є Бог, який оплакує кожне загибле створіння, навіть, якщо воно жодного разу не розплющило очей. Цієї миті хтось також вмирає – той, хто міг би жити.

Антігона заплатила власним життям, бо не могла пережити, щоб тіло її брата залишилось непохованим і неоплаканим. Земля – це останній притулок, у якому нікому не можна відмовити. У Середньовіччі вважали, що смерть робить всіх рівними, перетворюючи тіла на однорідну субстанцію. Але пам’ять повертає нерівність, бо вона сильніша. «Я жив лише у гомоні вогню, Із запахом його тепла. Я був мов корабель, що тоне серед криг».

Тепло і холод, світло і темряву лише смерть може об’єднати в одну стихію. Хмарка, ніким не помічена, розпливається в небесній блакиті чи краплею падає на рукав… Відчай змінюється зворушенням, бо починаєш розуміти, що все на світі пов’язане таким чином, щоб ми могли його порівнювати, навіть ототожнювати з власним існуванням. І я раптом помічаю, що вірш Поля Елюара, який я пам’ятаю ще з ранньої юності, не про самотній зимовий вечір, а про всепоглинаючу стихію смерті. Хоча вірш не охоплює всього: у ньому немає такої характерної для європейської традиції згадки про смерть як сон чи про життя як сон, а мені хотілося, щоб він не був таким гарячим з одного боку і холодним зі спини. А втім, блиск і сяйво вірша заворожують, випалюючи почуття, спогади, тлін з його моторошним запахом…

Передчуваючи близьку смерть, хворий на рак, український поет Леонід Первомайський бачить з вікна чийсь похорон з «неприкаяними музикантами», вінками, «срібним автобусом». Це реальне, а може, нереальне видіння, викликає у нього жах. Він знає, по кому подзвін. Смерть притягує його, змушує простежити увесь сценарій міського квапливого похорону, а потім вчинити суд власному життю, так само квапливо вилущуючи з власної поезії золоті слова і срібні рядки, щоб бодай на мить відчути недаремність життя. І це таке людське бажання – ще трохи пожити, аби побачити весну, ще побути між людьми – від нього здушує горло. Ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, а все інше уявляємо надто добре. Тому завжди існує незавершеність буття, яку так тонко відчували люди зі Сходу, доки у їхній світ не увірвались жорстокість та рабство.