Текст книги "Мій Близький і Далекий Схід"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Та недаремно усі ці три дні я молилась Гашанні, й знала, що виходу в мене нема. Задзвеніла браслетами, підвісками, й усміхнулась. Присягаюсь, досі Енкіду не бачив жінки, не бачив людської посмішки! Коли я про це подумала, страх мій кудись подівся, і я збагнула, що здатність посміхатись – це те, що відрізняє нас від звірів. Говорити вони вміють, кожен своєю мовою. Енкіду знав мову звірів, тільки ким він себе вважав: левом чи газеллю? Мені стало смішно і я засміялась уголос. Мій провідник, що сидів у очереті зі списом, напевно, здивувався, почувши мій сміх. Енкіду розглядав мене, наче якусь дивовижу, і тоді я насмілилась звернутись до нього:

– Брате мій Енкіду! Я – діва з міста Урука і звати мене Шамхат. Я прийшла подивитись на тебе.

Присягаюсь, він зрозумів! Бо кивнув, однак не зрушився з місця. Тоді я продовжила:

– Бачу, що ти такий, як ми. Якби постригти твоє волосся і зголити бороду, був би ти красенем, Енкіду!

Він втягнув ніздрями запах моїх парфумів та олії, якою я щедро намастила своє тіло, щоб не дошкуляли москіти. Я спитала:

– Гарно пахне?

Він кивнув.

– А зблизька пахнутиме ще краще. Так пахнуть люди, котрі дбають за свою вроду.

І я вийняла з-за пояса глиняний горщечок з олією:

– Візьми й ти пахнутимеш так само, Енкіду.

А що він позадкував, то я поставила посудину на землю й відступила назад. Ще й обернулась, щоб його не бентежити. Так приманюють дичину. Коли я знову повернулась, Енкіду вже не було. І горщечок теж зник.

Ніртаб був задоволений і похвалив мене:

– Хитра Шамхат! Тільки жінка могла б до такого додуматись. Ну, тепер він твій. – Й додав: – І Урука, звісно…

Брат мій Енкіду засмутився, бо, зачувши інший запах, звірі повтікали від нього. Бідолаха намагався змити запах олії у воді, тер шкіру глиною й жмутами трави, однак нічого не допомагало. І тоді він прийшов до мене…

Батьку Нанно, чи віриш ти, що з тих пір нас з Енкіду поєднав зв’язок, який ніщо не могло розірвати? І хоч чинила я все з благословення богів, моєї волі було тут ще більше. Я прикипіла серцем до дикого Енкіду, і не лише він пішов зі мною, а і я з ним…

Отаке сказала діва Шамхат місяцю Нанні, й не встигла вона закінчити своєї мови, як стегна й живіт стали плоттю. До половини вона стала плоттю. Щоб не скривдити іншого бога, Уту-сонце, вона обізвалась і до нього. Був то особливий бог, прихильний до Більґамеса. І хоч не видно було його на небі, як і місяця, для Шамхат це не мало значення. Боги – скрізь.

Шамхат молиться до Уту-сонця

Батьку-Угу, що виходиш через Східну браму і входиш у Західну, однаково зичливий до тих, хто на землі, й під землею! Однаково милосердний до степу і до гір, і до землі шляхетної мови. Ти бачиш усе, ти допомагаєш героям, коли вони намагаються віднайти справедливість у Небі-Землі, захищаєш невинних від гніву богів. Батьку! Я не знаю, як розмовляти з богами. Я не жриця, а проста урукська блудниця, і моє серце лежить у твоїй долоні. Ти бачив, як я росла, як рано стала служити Гашанні, як намагалась догодити богам і громаді Урука. Ти був на середині дороги, як я розірвала навпіл своє покривало й віддала половину Енкіду, щоб той не світив голим тілом. Я взяла його за руку і повела спершу до пастухів, разом з Ніртабом, сином мудрого Лу-Піріна, осягати науку бути людиною. Там він уперше спробував хліба і ячмінного пива, брат мій Енкіду, вигодуваний молоком газелей. Він був покірний мені, як ягня, бо звірі від нього повтікали, а ноги ослабли від кохання. Та пастухи миттю зауважили його разючу подібність до енсі Більґамеса, що свідчило про його незвичайне походження. Він нижчий за Більґамеса, казали вони, та либонь дужчий. Якби обітнути Енкіду волосся та поголити підборіддя, вони були б схожі наче вийшли з лона однієї матері. Та я знала, що нас розлучать, як тільки ми прийдемо в Урук, тому вирішила затриматись в гостинних пастухів. Енкіду був їхнім ворогом, але потім став братом. Та й слід було віддячити тим добрим людям за гостинність. Я приголубила Енкіду й сказала:

– Леви і шакали нищать отари цих людей. Кожної ночі, коли ти спиш захмелілий від пива, вони стоять на чатах, палять вогні в степу. Якби тут був Більґамес, він розігнав би вовків і левів, він бився б з ними.

Енсі засопів:

– Леви і вовки – мої брати, як я можу їх проганяти? Та й ти обіцяла мене відвести в Урук, щоб я помірявся силою з героєм Більґамесом…

– Звісно, відведу. Мені час вертатись до свого жіночого діла.

– А що воно таке, жіноче діло? – спитав Енкіду, нерозумне дитя.

– Віддавати своє тіло кожному, хто має вдосталь золота й срібла. Що ми будемо їсти в Уруку, якщо я не працюватиму?

Я думала, Енкіду охоплять ревнощі. Та ні, він тільки спитав мене:

– То це називається віддавати тіло? Якби я мав багато золота й срібла, ти віддала б мені своє тіло, Шамхат?

Я розгубилась, але переборола сміх й відповіла так:

– Богиня Нінсун, мати Більґамеса, повеліла, щоб я стала твоєю першою жінкою, бо вважала, що ніхто в Уруку не зрівняється зі мною в жіночому ділі. Нашу долю визначили на небесах, Енкіду. Срібло й злото тут нічого не важить. І якщо боги побажають, ми розлучимося. Адже, як я вже тобі розповідала, боги нас створили і ми мусимо їх шанувати. У тебе ж немає ні батька, ні матері, і я своїх не пам’ятаю. Тому ми ближчі до богів, ніж інші люди, брате мій Енкіду.

І тут я побачила, й, гадаю, від богів це не сховалось, як на очах дикого чоловіка виступили сльози. А це означало, що в ньому прокинулась мудрість. Лице його посвітліло, наче ти, Уту, кинув на нього погляд, хоч на той час ти дивився на обличчя мертвих.

– Мабуть, це правда, моя Шамхат, – нарешті мовив Енкіду. – Я не знав, що у мене могли бути батько й мати. А коли взнав, серце моє огорнув смуток.

«Тільки й боги у нас є, – подумала я з болем. – Без краси і вміння я нікому не потрібна. Якщо Енкіду не поладнає з Більґамесом, горе мені!»

І я сказала якомога спокійніше:

– Завтра ми підемо звідси, обіцяю. Але треба віддячити цим людям, які навчили тебе їсти хліб і пити пиво. Вони пам’ятатимуть про тебе довго-довго. Людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають. Це – найкращий і, здається, єдиний спосіб продовжити собі життя. Люди бояться забуття більш за все на світі.

На обличчі Енкіду майнув подив. Правду кажучи, я й сама не розуміла, як це боятися забуття. Я боялась злиднів, падіння, старості більше, ніж смерті. Ти знаєш, батьку Уту, що герой Більґамес зумів подолати в собі тілесну буйність, що знесилювала Урук, і страх перед лісом, де жив демон Хувава, лісом, який не обійдеш за сто днів, бо з ним був брат його Енкіду. І що всі його вчинки мали за мету подолати смерть. Але чи мав якусь мету Енкіду?

Непокірливий смерті Більґамес, один ти, Уту, захищав його перед Аном і Муллілем, і пожертвував ради нього Енкіду. Та я не дорікаю тобі, Боже. Для Урука краще, щоб ним правив Більґамес, син богині й героя Луґальбанди, той, хто звів найміцніші на світі мури і сам клав цеглу: на спід – випалену в печі, зверху – висушену тобою, Уту[65]65
  Мури Урука, які частково збереглися, вражають своїми розмірами. Вони збудовані з двох видів цегли: висушеної на сонці, й випаленої у печі.


[Закрыть]. Ти й так зажив собі клопотів, підтримавши Більґамеса в його поході за кедрами. Думаєш, я не знаю, що все, що діється на землі, є відображенням неба, і все, що суперечить священним ме, мусить бути виправлене у той чи інший спосіб?

Так-от, це було вночі, і навіть Нанна-місяць того не бачив, бо перебував на той час в іншому місці. Можливо, на раді богів. Але чомусь тепер це видається мені дуже важливим. Отож, я сказала Енкіду:

– Прожени, моє серце, левів і шакалів! А коли зробиш це, повертайся скоріш до мене, щоб я могла прийняти твій подих, а ти – мій. Бо коли ми прийдемо до Урука, все буде по-іншому. Якщо Більґамес полюбить тебе, як брата, і скаже мені: «Діво Шамхат, ти не повинна стояти межи мною і Енкіду», то я змушена буду послухати його, адже він – цар.

Тоді Енкіду встав і мовив:

– Гаразд, серце моє, я зроблю це для тебе, і для добрих людей, котрі навчили мене їсти хліб і пити пиво із глека.

І вже був би зник у темряві, як я нагадала:

– Брате, візьми з собою сокиру, коли йдеш проганяти левів і шакалів!

Той обернувся:

– Навіщо, Шамхат? До братів не йдуть з сокирою.

– Ти тепер людина. Ти їси хліб, п’єш пиво, мастиш своє тіло олією, вдягаєшся в одежу з вовни. Люди тепер твої брати!

– І ті, й ті – мої брати й сестри.

– Це суперечить небесним законам.

– Еге ж, – засміявся Енкіду, – може, Енліль нашле на мене потоп?

Я повернулась до шатра, яке віддали нам пастухи, і лягла, розмірковуючи над тим, що Енкіду надто мудрий, щоб жити серед людей. Може, премудрість зійшла на нього просто від Ана, без посередництва жерців-хранителів Променів. А чи взяв він її від звірів? Хіба ж тварини не відчувають наближення бурі, а від смерті намагаються сховатись у темний куток?

Тепер я думаю, як Більґамесу було важко жити серед людей, і як прагнув він сховатися в небесному домі Ана. Тільки там він би вдовольнив своє самотнє серце. Тому ви й послали йому Енкіду, зліпивши того з глини над прірвою, бо в Уруку не знайшлося мужів, гідних стати поруч з ним. Боги вважали Енкіду глиняною лялькою, котра не мала душі, і їм не збагнути нашого жалю за втратою нашого брата. Хіба може це збагнути володарка Гашанна, яка кинула садівника Ішуллану[66]66
  Ішуллану був садівником, який відмовив закоханій у нього Інанні. За це вона перетворила його на павука.


[Закрыть] й послала демонів ґалла[67]67
  Ґалла – демони смерті й помсти.


[Закрыть] за пастухом Думузі? Хіба може збагнути це Мулліль, повелитель вітрів, котрий винищив людей потопом? Лише ти, Уту, світло справедливості, заступився за мене й Ніртаба, коли, лежачи на смертній постелі, Енкіду наслав на нас страшні прокляття, які руйнували основи, виривали хліб з наших уст, робили нас посміховиськом Урука. Ти відвернув прокляття Енкіду, але вони повернулись до нього, бо все вимовлене, що не досягнуло мети, повертається назад в уста і затруює кров. Ох, батьку, навіщо ти це зробив? Хай би Енкіду нас прокляв, може б, йому стало легше. Живим він бачив царство Нерґаля і Ґашінґаль, хто міг би таке витримати? Ти ж такий милосердний, приносиш небіжчикам світло, і знаєш, що той, хто не має сина, їсть глину і п’є воду з калюжі, й сидить в кутку, оповитий павутинням. Але й тому, хто має лише одного сина, не набагато краще. Якби Енкіду про те знав в Уруку, то не гнівав би Гашанну, а придбав би собі родину. І якби знав про це в степу, де вільно бігав з газелями і онаграми, не покинув би степу, бо душі тих, хто помирає в степу, залишаються там, в стеблах очерету.

Виходить, ми з пастухом Ніргабом загнали дикого вільного Енкіду в пастку, і тільки володар ме, великий Ан, може про це судити неупереджено. Бо йому байдуже, хто живе на землі, аби лиш та не була порожньою і тихою. Йому однаково любо чути бряжчання сокир, скрегіт плуга, передсмертний крик птаха і плач новонародженого. Чим далі бог від землі, тим краще йому судити про те, що на ній відбувається. Якби його ме сягнули людей неспотвореними, не через уста безлічі богів та їхніх жерців, не проходили крізь хмари й суховії, тоді народ чорноголових пізнав би істинну Справедливість, дізнався б, що таке життя і що таке не-життя, і що душа людини тужить і нудиться під землею.

Мовила це Шамхат і відчула великий страх, наче ці слова вклав хтось в її безтілесні уста, уста її душі, й заболіло у неї серце, бо вона знову мала серце. Уту дав їй серце, щоб воно тужило-озивалося за братом її Енкіду, і тією дівчинкою, яка загинула через золоту шпильку з рожевою квіткою, яка могла бути її дочкою, за тими дітьми, яких вона виносила й народила, але відвернулась, щоб не полюбити. Уту дав їй руки, щоб вона вирвала із землі жмут трави, забарвила їх зеленим соком. А тоді повіяв вітер, спершу слабкий, потім сильніший. Він шелестів травою, а далі почав пригинати дерева, і врешті закружляв довкола Шамхат. «Чого я боюсь? – подумала вона. – Я пізнала все, що є у світі живих, і в світі мертвих, і якщо боги Гашанна, Нанна і Уту дали мені всі частини тіла, крім голови, то я їх не просила про це. Я не звикла до цього нового тіла. Воно таке легке, що вітер може вирвати з нього душу. Вітер-Мулліль. Це прийшов до мене Мулліль, покровитель святого міста Ніппура, і я маю йому що сказати».

Шамхат звертається до Мулілля

Муллілю, серце Ніппура, володарю життя і смерті, Цапе-вожаку Неба-Землі, Велика Ріко, що дає життя і забирає, вислухай діву Шамхат, котра за життя була блудницею в Уруку! Як травинка хитається на вітрі, так і я хитаюсь від твого подиху. Я ділила ложе з володарями, воїнами, купцями і пастухами, і не сміла затриматись в жодному домі, не сміла залишити при собі дітей, аби після мого відходу вони пам’ятали про мене. Тіло моє вкинули в Ріку, знявши з нього одежу, і воно відділилось від моєї душі, і, не маючи куди подітись, я вирушила за ним. А потім я опинилась не березі серед душ старців і невинно убієнних, і всі вони блукали, щоб востаннє глянути на свої тіла. Далі прийшов Писар мертвих з учнем і повів мене геть від ріки у Країну без вороття, і побачила я, пройшовши через прохід у стелі, диво-дивне: браму посеред площі, створену руками богів. Я не сміла увійти через неї. Вона сама взяла мене до себе. А тоді я опинилась у чудовій квітучій долині з пагорбами, на яких паслись ягнята, телята й козенята, у долині, де росли сім по сім трав і дерева, обтяжені плодами. Та не мала я тіла, щоб скуштувати плоду, не могла торкнутися трави, обійняти біле ягнятко. Усе було не так, як розповідав брат мій Енкіду, повернувшись на мить з Країни без вороття, коли увійшов у сон Більґамеса. Тоді я збагнула, що ті, хто не має чим заплатити за похорон, хто відходить неоплаканий, мають особливу долю.

Я відчула близькість богів, бо це місце гідне їхнього перебування, й наважилась до них заговорити. Спершу я озвалась до Гашанни, доньки Ана, котра благословляє жінок народжувати, а воїнів – убивати ворогів Країни шляхетної мови, і нічого не просила у неї. Бо все, що я мала, вона мені дала. Кожна жінка є відображенням Гашанни. І мати Урука одягнула ноги моєї душі тілом.

Далі я озвалась до Нанни-місяця, який був свідком моїх зустрічей з чоловіками, і розповіла йому те, чого він не міг бачити, щоб він міг судити про мої вчинки і вчинки Енкіду. І він налив плоттю мої стегна і лоно.

Після цього я звернулась до Уту-сонця, наймилосерднішого серед богів, заступника енсі Більґамеса й розповіла йому, як Енкіду призвичаювався до людей, і що з того вийшло. Щоб він розсудив, чи вийшло з того добре чи зле. Я навчила його горнутись до жінки, як до сестри і матері. Але я не вчила його вбивати. Цього навчив Енкіду герой Більґамес, правитель Урука. Вбивати звірів, полювати на них. Я думаю, тут не обійшлось без Гашанни. Вступаючи у священний шлюб з царем Урука, вона посилає дощ. Хіть її нестримна, сила її нездоланна. Вона відбирає у жінок чоловіків, у матерів – синів. Вона прагне рукою життя пригорнути світ, а рукою смерті – знищити його. Якби урукські жінки брали з неї приклад, земля б потонула у вогні й воді. Якби чоловіки брали приклад з енсі Більґамеса, Урук опустів би, і люди його забули б обличчя матері й слова батька.

Муллілю, сила твоя незмірна, гнів твій шляхетний, ти – наймогутніший з Ануннаків, однак і в тебе я нічого не проситиму. Серце, що дав мені батько Уту, поволі б’ється, і не бажає воно повертатись у наземний світ, до Уруку, бо ніхто не прийде сюди замість мене, та й не звикла я, щоб подих життя віддавав хтось за мене. Нехай мене слухають боги, а не люди.

Не чує моє нове серце туги за Енкіду, не тривожиться воно за героя Більґамеса, не болить за дівчинкою Ені, що могла бути моєю дочкою, ні за тими, чиї тіла пливуть Рікою. Уту дав мені мудре серце, спокійне серце. Гашанна дала мені ноги, щоб я могла ходити. Нанна дав мені стегна і лоно. Боги вдягнули мою душу, щоб я могла розпочати нове життя. Але душа моя не нова, Муллілю. Ти можеш дати мені уста, щоб говорити, очі, щоб я могла бачити, волосся, щоб я розчісувала його кістяним гребенем, вуха, щоб я чула. Великий пан з Ніппура напоїв мене отрутою, щоб я мовчала про те, що істинні ме не доступні людям…

–

Розбилась табличка з історією Шамхат, не знайдено останніх табличок з історією Більґамеса. Невідомо, чи Енліль дав голову Шамхат, аби та стала лілем, голодним духом, який полює на самотніх подорожніх, чи прислухавшись до її слів, не дав їй нічого. Мабуть, рішення його було зовсім не схоже на жодне з людських рішень.

Сніг у жмені
^{Деякі думки з приводу одного шумерського прислів'я}

1

Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка – це гострий кинджал, що перерізає чоловіку горло». А в «Пісні пісень» Соломона, створеній набагато пізніше, знаходимо: «Сильна, наче смерть любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів нікому практично невідомий, то другий став настільки заяложеним від надмірного вжитку, що вже й не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колискою людської цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття.

Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою.

Вимираюча біла раса нині продукує культуру, яка поїдає саму себе, замкнена в комфортній клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в одну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Сучасній західній псевдокультурі притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, щоб вона цього не усвідомлювала. Звісно, чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвинутій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками стало еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той же Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі.

У шумерському епосі про Ґільґамеша (правильніше було б сказати – Більґамес) є один епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, який повинен поставити на місце «буйного плоттю» героя Ґільґамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не закінчується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації.

Можливо, це розгадка нашого прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того, щоб виховати людину, як тоді, так і тепер, слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших суспільних обов’язків.

По суті, це трапляється згодом із Адамом і Євою у Книзі Буття, але розглядається не як благо, а як падіння, гріх, що заслуговує покари. Тільки далі спокуси тут не йде. Власне, це вже продукт іншого світосприйняття, іншої релігійної системи – іудаїзму, а згодом і християнства. Слова, що порівнюють любов зі смертю, і про вогняні стріли ревнощів, видаються у «Пісні пісень» трохи чужими, наче крик сови у солов’їному гаю.

Володарка життя і смерті Інанна є покровителькою стосунків між чоловіком і жінкою, їхніх почуттів, що непідвладні нічиїй волі: гніву, гордості, жаху, почуттю самотності. Чоловіче єство Ягве прагне відповідати і за це, тобто регулювати, контролювати, і, власне, вся подальша історія іудаїзму та християнства є боротьбою проти свободи почуттів. Там, де нема боротьби, наприклад, в індуїзмі чи буддизмі, з’являлось безкінечне коло перевтілень, і слово «зброя» ніколи не входило у лексикон любові. І що дивно, у наші часи безвір’я воно теж починає зникати, підмінюючись різними, доволі примітивними, предметами та уявленнями. Жінка продовжує залишатись або святою, або відьмою (фурією, стервою), чи річчю (починаючи з XIX століття). Таку жінку не можна любити. Вона – небезпечна. Ніхто не бажає, щоб йому перерізали горло, ніхто не хоче бути поглинутим кимось іншим, стати складовою частиною андрогіна…

Слова Канта про зоряне небо і моральний інстинкт набувають особливого сенсу, коли йдеться про любов і ті незручні почуття, які часом її супроводять. Бо навіть у шаленстві, якщо воно чисте, навіть у гордості, якщо вона від гідності, залишається повага до морального закону, який є доказом досконалості недосяжного Бога. Так само стріла, пронизуючи горло, серце і очі чоловіків та жінок, має одну мету – досягти недосяжного.

…Якось царевич Сатні зустрів на майдані красуню Табубу, і захотів її. Але оскільки вона виявилась недоступною, то ціна майбутньої втіхи невпинно зростала. Спочатку він записав Табубу все своє майно, тоді змусив власних дітей відмовитись від спадку, а врешті наказав убити дітей і викинути їхні тіла на поталу псам. Ця давньоєгипетська страшилка, особливо популярна у часи Птолемеїв (200 р. перед Р.Х.), насправді має глибокий символічний зміст, що виходить за межі буденної свідомості. Хіба ж не казав Ісус кинути майно, залишити батька й матір заради божественної любові? Якщо ми зараз часто повторюємо вислів, що за все потрібно платити, то чому вперто вважаємо любов дарунком, нагородою, заслугою? Ну, ми згодні й на жертву, не здогадуючись, наскільки та може виявитись великою. Ця жертва – наше життя, яке символізують кров і всі земні багатства. «Ціною життя ти заплатиш мені за любов», – попереджає Кармен. Любов наносить рани, від яких не одужати ніколи; вона дарує нове життя тільки тоді, коли ми позбудемось старого. Нареченими Ісуса називають черниць, які відреклися від земного щастя. Їм обрізають коси, так ніби перерізають горло бритвою, знищуючи особистість. І не можна сказати, що цього не усвідомлювали наші предки. У дитинстві мене дуже вразила почута на селі пісня-балада про те, як жінка вимагає від чоловіка в числі інших жертв вбити рідну матір. І той розгублено спиняється:

 
Як маму убити, як мама одна?
Вона ж ня кормила своїми грудьма!
 

Отже, цей мотив не чужий і слов’янським народам. Чи розцінювали подібні вимоги як злочин? Безперечно. Звичаєве право суворо карало убивць, кровозмісників і перелюбників, але перед осудом існував момент розгубленості: звідки могло це з’явитись взагалі? Оця потреба в нелюдській жертві? Розгубленість перед вищою силою, яка є ні моральною, ні аморальною, цілком непізнаваною – у цій паузі, можливо, прихована одна з найбільших таємниць буття.

2

Та, виявляється, існує культура, яка продовжує сприймати світ так само гостро, пристрасно і безстрашно, як давні шумери. Це – арабська, мусульманська, культура. Нині, через війни за нафту, між західною цивілізацією і східною утворилась стіна взаємного неприйняття. Хоча, коли нафта ще не стала стратегічним продуктом, європейці запозичили в мусульманського світу чимало такого, що призвело до розвитку їхньої доволі варварської культури, яку не задовольняв прісний темперамент Античності. Наприклад, внаслідок хрестових походів виникає ґотика: вістря шпилів, спрямованих у небо, а поруч нього – машкари злих духів, які намагаються завадити людині стати Людиною, тобто дитям Божим. І звичайно, куртуазна культура з її культом Прекрасної Дами. Перші пісні трубадурів були лише перекладами з арабських пісень, це вже потім виникла ориґінальна поезія, що згодом була лукаво приспана Інквізицією.

Чи замислювався хтось з нас, звідки могли з’явитись в Італії XIII століття «Vita nova» Данте і сонети Франческо Петрарки? Із Платона, Аристотеля? Так, але знову ж завдяки арабам, які знали краще античну філософію, ніж тодішні європейці, і прищепили її заново до культурного дерева Заходу.

Відтак вперше у європейській культурі жінка стає об’єктом поклоніння, недосяжним і вільним від гріха. Виникає культ Діви Марії як Прекрасної Дами і культ Ісуса як Нареченого.

А вже століття перед тим в арабській ісламській культурі жінка і любов до неї не вважались гріховними. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» наводить фетву Ібн Аббаса: «За того, кого вбило кохання, не потрібні ні плата за кров, ні помста». Щоб глибше зрозуміти це рішення мудрого Ібн Аббаса, яке прирівнювалось до закону, слід знати, що в ісламі Бога (Аллаха) часто порівнювали з прекрасною жінкою. Як неможливо пізнати Бога людині, так неможливо пізнати справжнє кохання на землі. Поема Нізамі Гянджеві «Лейлі і Меджнун» доводить цю істину, яка не є ні білою, ні чорною.

…Меджнун – нове ім’я Кейса, що означає «одержимий». Між Лейлі і Меджнуном спалахує пристрасть, що знищує усе довкола себе. Такої напруги почуттів не знала і, мабуть, не знатиме світова література. Звичайно, християнські містики відчували щось схоже в особливі для них миті прозріння, але перед ними Бог не поставав у образі прекрасної жінки. І навіть свята Тереза Авільська не посміла б сказати так:

 
Моя любов? – ні, кров на чорній рані.
Моя доля? – не життя, а вмирання.
 

Любити – означає вмирати. Ви не розумієте цього, правда? Для нас любити означає володіти чи прагнути володіти. Але коли оточуючі намагаються з’єднати Лейлі з Меджнуном, щоб покласти край цій небезпечній для усіх ситуації, поміж закоханими в долівку шатра встромляється невидимий меч. Цей меч – розуміння того, що їхню спрагу неможливо втамувати.

 
Зарані мертве те, що не навіки.
 

Так, земля розлучить їх рано чи пізно. Вона затупить лезо кинджала, загасить вогонь пристрасті. Бо землею володіє не вічність, а час. Спершу вмирає Лейла. Потім – Меджнун. Вони вмирають від туги за недосяжним, не накладаючи на себе рук. Просто витримують доти, доки можуть витримати.

І що ж? Винні у смерті рідних і близьких, у ворожнечі обох своїх племен, Лейла і Меджнун стають ангелами на небесах, де можуть кохатися вічно.

Не тому, що божевілля шанують усі народи, і воно не підлягає осуду. Просто досьє добрих і поганих вчинків, яке ретельно ведеться на небі, не таке, як земні досьє. Тут не вважають любов гріхом. Бо справжня любов завжди абсолютно моральна, як абсолютно моральна божественна сутність. А на землі вона, за висловом автора «Намиста голубки» – лише сніг у жмені. Він спершу пече як вогонь, а потім тане й тане, перетворюючись на воду. У цю воду кидається одержима Офелія. Як завжди ґеніальний Шекспір у «Гамлеті, принці Данському» дав, по суті, єдиний зразок у європейській культурі стосунків між чоловіком і жінкою такого рівня, що його можна порівняти лише з гострим лезом східної містики.