Текст книги "Слуга з Добромиля"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Добромиль, 1949 року

Надворі вже геть стемніло, раніше, ніж повинно було. Лікар мусив слухати розповідь пацієнта цей вечір, ніч і…скільки той забажає.Старий психіатр, котрий перебував зараз у країні щасливих снів, похвалив би його за терплячість. Але ж Олексій Іванович був зараз цілком безпорадний: розповідь затягувала його щораз глибше, і його tabula rasa списував дивний і небезпечний чоловік, і скільки б він її не витирав, вона вже ніколи не буде абсолютно чистою. Коли Слуга з Добромиля зробив невелику паузу, лікар нагадав йому про пораненого, котрий досі лежав на столі у трупарні, й мав би уже відійти від наркозу.

– Справді, я забув! – посміхнувся той. – Та не переживайте! Коло нього найкраща сестра-жалібниця у світі.

Олексій Іванович уявив собі, що зараз у нього цілитиметься ота напівбожевільна жіночка, й зіщулився. Справді, янгол, – подумав він і мовив ущипливо:

– Не розумію, навіщо ви мені це розповідаєте? Я й так став вашим заручником. Ми обоє могли би просто відпочити.

– А хіба вам зле? Щось болить?

– Нічого не болить!

Бо справді за весь цей час його жодного разу не заболів шлунок, хоч вони пили лише чай.

– Якщо вам нічого не бракує, то спробую пояснити. Я не розказую вам небилиць, аби збавити час. Я хочу, щоб ви знайшли своє місце в історії, часі, щоби не блукали сиротою по світі, бо це недобре для вас і для усіх. Те, що я бачу ясно й чітко, для вас розмите, але ви маєте ще багато часу. Від еліксиру, що я вам накапав у чай, у вас не болітиме шлунок: виразка зарубцювалась. У вас виразка, а не рак. Якщо не вірите, обстежтесь у лікарів.

– Обов’язково. Ходімо!

Чомусь Олексій Іванович не мав сумніву, що в підвалі усе гаразд. Тільки-от втрата крові.Треба взнати, яка в нього група.І він нагадав:

– Той ваш послушник з Лаврова втратив багато крові.

– У мене є на це лік, – безтурботно відповів Слуга з Добромиля.

Олексій Іванович згадав жахливу сцену з вампірами й поцікавився:

– А що було б, якби йому перелили вашу кров? З медичної точки зору.

– З медичної? – замислився Слуга. – Він би став опирем, робленим. Спершу помер би, а потім ожив.

– Ну, це немає нічого спільного з медициною! – обурився лікар. – Якась чортівня!

– Коли буду йти звідси, подарую вам краплю крові на аналіз. Ви будете дуже здивовані!

Як не дивно, але в похмурій пивниці не було холодно. Не знати звідки взялася чавунна буржуйка, в якій горіли дрова.І дим виходив у отвір, ніби справді прихначений для пічки. Неподалік біля вогню на купі соломи лежала дитина. Вона дивилась на Олексія Івановича великими, недитячими і недорослими очима, не від світа сього. Жінка, котра сиділа коло пораненого, мала вигляд, ніби в її володіннях з’явились небажані гості.

– Все добре, – заспокоїв її Слуга з Добромиля. – Ніхто вас не потривожить.

Від його голосу обличчя жінки зразу пом’якшало і вона стала схожа на жінку. Принаймні, цього разу в її руках не було пістолета.

– Пан доктор переживає за свого пацієнта. Хотів переконатися, чи все з ним гаразд.

Риси жінки ствердли знову. Вона підійшла до дитини, опустилась на коліна, але чомуь не взяла на руки, хоч їй дуже хотілось це зробити: притулити дитя до грудей, як звичайна мати. «Бідна жінка, – подумав Олексій Іванович, – котра живе за законами війни. Немудро вони чинять. Дитина може стати заручником. Ким ця партизанка пожертвує тоді? Невже ідея, безглузда, як кожна ідея, переможе в ній материнський інстинкт?» Йому боляче було на неї дивитись. Він відвернувся, нахилився над пораненим, що ледь не став ченцем. Молодий, гарний, як усі ті, постріляні, поколоті багнетами, лежали на площі перед добромильською ратушею.І дивились на них згорблені, сиві чоловіки й жінки, худі виснажені дівчата й малі діти з тупим виразом обличчя, які, крім війни, не бачили нічого в житті.Ні, Ількові нічого не бракувало. Пов’язка навіть не просякла кров’ю. Звісно, скільки лишилось у ньому тієї крові.Пульс і серце були нормальні.

– Він прокидався?

– Раз, але нічого не хотів, – відповіла жінка, простягаючи над буржуйкою руки.

– Вона виходжувала поранених, – сказав Слуга з Добромиля, який стояв у ногах недужого.

Лікар чув, що коли смерть стоїть у ногах хворого, той одужає.Смерть має стояти в ногах, а лікар – у головах. Ким насправді був цей чоловік, що розповідав такі неймовірні речі? Не був схожий на жодного пацієнта цього закладу. Лице його змінилось, набрало зовсім інших рис, і нагадало Олексію Івановичу товариша дитинства – Грицька, котрий шаленів за водою і мріяв стати моряком, аби ніколи з нею не розлучатись. Він втопився у Стирі під час літньої повені, і тіла так і не знайшли. Тому, здавалось, ніби він ніколи не вмирав.

– Ходімо, – сказав Слуга. – Ми тут не потрібні.Нехай відпочивають.

Лікар почув, як жінка зачинила за ними двері на защіпку. Вони почали підійматися сходами.

Добромиль, 1302 рік

Муж зовні, дитя всередині, той, хто називав себе і завжди називатиме Слугою з Добромиля, йшов м’якою дорогою, що звивалась між пагорбами, вів за собою коня і намагався не відставати від двох подорожніх. Він хотів розповісти їм усе про себе, може, почує від них добру пораду. Йому здавалось, що ті добрі люди поставляться до нього зі співчуттям, і порадять, що робити з конем, одежею, які йому нагадували про страхіття останніх днів. Про те, що робити зі своєю душею, він ще не думав. Йому весь час здавалось, що зараз прокинеться. Не то він був хлопчиком, якому приснилось, ніби він лицар. Не то лицар, якому приснилось, ніби він хлопець-послушник Присутність цих двох людей заворожувала. Вони не кликали з собою, та й він спершу не мав наміру до них приєднатись, бо тоді незнайомі люди при зустрічі хапались за зброю, а безоружні ховались. Задля того, щоб у світі з’явилась довіра, люди об’єднувались в цехи, дружини, розбійницькі ватаги і церковні парафії.

Обидва подорожні, старший і молодший, взимку наймались рубати ліс, а решту року – пасти вівці чи переганяти худобу з Волощини на пасовиська у Бескидах. Проте не виглядали на простих людей. Були дуже побожні, і їхня мова, тиха і плавна, зачаровувала. З ними втеклий послушник чувся дуже затишно, і навіть почав усміхатись, слухаючи, як ті добрі люди вголос захоплюються білою піною квітів, ніжнозеленою травою, співом птахів.

Вони поділились з ним шматком хліба, благословивши якось дивно той хліб: простягнувши над ним руки. Так Ісус благословляв хліб на образі в Лаврівській церкві.А потім старший чоловік, що назвався Тимофієм, спитав:

– Звідки ти будеш родом, лицарю?

– Я не лицар, – відповів хлопець з очима, наповненими самотністю, – і се не моя одіж, не мій кінь. Я – найнещасніша людина на світі.

Він хотів сказати, що є убійником, але не хотів розчаровувати цих привітних людей, затьмарювати їхню радість від подорожі до Добромиля, якою вони так щиро тішилися.

– Тікаєш від когось?

– Ні, просто йду світ за очі.Ви не бійтесь, я нічого не вкрав!

– Хай буде Господь милосердний до тебе! Ми йдемо шукати роботи, але не кожна робота нам підходить. Ми не станемо вбивати ні тварин, ні людей, бо се – Боже творіння. Там, де править Князь світа сього треба бути таким, як ця травиця: спокійним і непомітним. А ти вмієш так?

– Я пробував. Так само, як ви, я не хочу вбивати. Найбільше я хотів би читати книжки і переписувати їх.

– Книжки – то тяжкий труд, – зітхнув Тимофій. – І пишуть їх на шкірі ягнят, що ми пасемо. Ні, я не хотів би писати.

– Та я більше писав на камінні й землі, – засоромлено сказав хлопець, уявивши собі тих біленьких ягнят.

– Я видів раз Святе Письмо. У церкві, – сказав молодший, Андрей.

– Теперішня церква не йде дорогою добра і не дає спасіння душі.

– Як не дає? – спитав хлопець, котрий п’ять літ прожив у монастирі.

– А чи знаєш ти, що таке спасіння душі? Вберегти душу від зла – ось що таке спастися. Коли ти, приміром, князь, боярин, сотник або тисяцький, то хоч би маєтки віддав на прикрашання й побудову храмів та монастирів, але до спасіння тобі далеко, і ти будеш нещасним чоловіком, бо над тобою Господь плаче, а Князь тьми скаче від радості.Знаєш, як Ісус казав: віддай усе і йди зо мною. Кажеш, одежа не твоя? Вона й справді не твоя. Віддай її бідним. Кажеш, кінь не твій? Віддай його тому, хто буде за нього добре дбати. Може, й тіло тобі здається наче не твоїм? А воно й так не належить тобі: ти позичив його на житло для твоєї душі і повинен тримати її подалі від всілякої нечисті й скверни. Жити так, як жив Христос з апостолами – ото і є дорога добра, що веде до спасіння душі.Наш рід живе так уже двіста літ: не здіймається високо і не падає низько.

Хлопець уявив собі дорогу добра: така, якою вони йшли, золотава від призахідного сонця, обтулена пагорбами й кущами верболозу, за якими шумить бистра чиста вода. Та на лице його набігла тінь, бо знав, що в кінці тієї дороги – Добромиль, де на попелищі лежать в пророслому бур’яні кості його господаря. І десь там – люди, котрі смертельно поранили молодого опира Луку, і впізнають його одразу. А що тоді буде – страшно навіть уявити. Меч висів, приторочений до сідла. Він навіть не виймав його. Може, на ньому досі людська кров. Якби він міг повернутись назад, ще перед тією ніччю, коли ще не пізно було повернутися до Лаврова. Шкода, що в Добромилі не було монастиря. Отак він розмірковував, а далі вони увійшли до якогось села. Він відчув непереборний острах перед людьми і їхніми житлами, що тулились до пагорбів, до половини вгрузлі в землю. Хлопець чув, що ті, хто довго жив у монастирях, не можуть їх покинути, бо не готові призвичаїтись до іншого світу. Вони втрачають щось таке в собі…

Скраю села була корчма, довга хата, коло якої стояли вози, і з кузні долинав звук молота по ковадлу. «Зайдуть туди», – подумав хлопець про подорожніх, але ті навіть не глянули в той бік. Можливо, коня треба підкувати. Дався йому той кінь. Хлопець боявся цієї тварини, котра була єдиним свідком подій коло поганського капища.

Обличчя Тимофія і Андрія ожили.

– Дасть Бог, заночуємо в нашого приятеля. І ти з нами, лицарю, як не погребуєш…

Той уявив, як з’явиться у дорогій одежі з мечем у хижці вбогого хлопа, і його охопило гостре відчуття самотності.

– Ні, – сказав майже розпачливо, – Я поїду далі.

І щоб не слухати їхніх заперечень, вискочив на коня, крикнувши на прощання:

– Може, стрінемось у Добромилі!

Кінь охоче зірвався з місця і помчав у фіолетові вечірні сутінки дорогою, прокладеною усіма тими, хто шукає собі долі, чи навпаки тікає від неї…

– Що з вами? – спитав Олексій Іванович, коли вони вийшли нагору і їх стрінув гул вітру, що здійнявся надвечір.

– Та так, згадав собі дещо, – обличчя в Слуги з Добромиля виглядало якимось змученим. Та він випростався і сказав з іронічною посмішкою: Та ви не переживайте за дощ! Якби він падав насправді, Вирва вийшла би з берегів і затопила цілий Добромиль, а з полів, що на схилах змило б увесь грунт. Чи ви думаєте, що я хочу, аби не було врожаю? Се – ілюзія. Я навчився це робити дуже давно, не маючи учителя. Наді мною має силу лише магія життя. Ходімо, десь сядемо, і я вам розповім, як я заслужив собі репутацію святого юродивого у Добромилі.

– Отже, – почав він, вмостившись у кріслі, – добрі люди, котрих згодом стали називати єретиками, своіми розмовами заповнили в моїй душі пустку. До того ж я недаремно прожив кілька літ в монастирі, й приймав на віру людські слова. Тому решту мого шляху до Добромиля я зробив дорогою добра, спасаючи разом з душею тіло Тобто я не в’їхав туди ні переможцем-тріумфатором, ні завойовником, а приплентався голодний і зі зраненими ногами.

У першому селі я віддав пояс, обкладений сріблом, бідному священику, що мав п’ятеро дітей.

У наступному віддав чорну сукняну кирею вдові з малими дітьми, що не мали навіть сорочок.

Меч віддав парубку Ониську, котрий хотів податися в найми, а не мав на кого лишити недужу матір.

Срібний перстень з руки подарував молодій парі, яка йшла брати шлюб, кинувши його в кухоль з весільним медом, яким мене пригостили.

Чоботи-сап’янці віддав пастушкові-сироті, щоб мав у чому вийти до церкви.

Капшук з дрібними грошима дав чоловікові, в якого забрали нивку за борги.

А коня…Знаєте кому я віддав коня? Дівчині на придане. Вона мене поцілувала за це і то був перший поцілунок в моєму житті.

Решту одежі я виміняв на старе лахміття, за що мене нагодували. Тепер ніхто не міг би впізнати в мені Луку, бо така поведінка не була для нього звична. Чутки про мене сягнули Добромиля швидше, ніж я туди прийшов: юродивий, котрий роздає майно вбогим. Та в Добромилі я вже не мав чого роздавати. Люди чекали, що я повім їм щонайменше про кінець світу, чи зміни в їхньому побиті, сам не знаю, чого вони від мене чекали. А я натомість пішов на колишнє дворище купця і викопав його обгорілі кості, притрушені землею кимось милосердним з його земляків. Вчинив по-людськи, бо опирям се якось не спало на думку. Я ж не знав їхніх звичаїв. По тому відніс кості на гору, що мені сподобалася своїм веселим видом, і поховав на тому місці, де ми зараз знаходимося, де через кілька сот років збудували монастир. Зробив з двох патичків хрестик, помолився за упокій душі.Мені здавалось, що се не зашкодить моєму господарю, бо ж він хоч і опир, але був хрещений і ходив до церкви. Я сидів і дивився згори на Добромиль, намагаючись переконати себе, що я нарешті вдома. Найбільше сподівався, що хтось дасть мені пораду, з чого починати життя. Ось я зійду в Діл, й хтось обов’язково мене запитає, хто я такий, чого шукаю, як оті добрі люди, й дасть якусь роботу, будь-яку, щоб я міг роздивитися довкруг себе й заслужити поліпшення мого становища, так, як це було в монастирі Спаса. Я не усвідомлював, яка небезпека мені загрожувала. Молодий хлопець у ті часи міг опинитися в рабстві, як приблуда, бо хто міг поручитися, що я вільний? Хіба мій господар, Купець.

Та репутація юродивого дала мені тимчасову безпеку. Правда, жоден з майстрів не взяв мене учнем. Одні казали, що їм нема чого вчити Божого отрока, інші боялись, що я можу роздати їхнє майно убогим, а ще інші вимагали плати за науку. Отже, я мав нагоду пізнати різних людей, але всі вони вважали, що з моєю головою щось не так, а я вважав, що се вони не хочуть йти дорогою добра. Жебрати я не хотів, та мені й таке навіть не спадало на думку, бо се пристало лише немічним, а я був здоровий, хоча й охлялий з голоду. До двору тивуна я не пішов і намагався обходити його стороною. Досить з мене було Замку. На моє щастя, тивун подався у справах аж до Львова, а то він швидко прибрав би до рук волоцюгу. Ні, добрі люди таки дали мені гарну пораду. Коли нічого не маєш, тебе довго не будуть помічати. Ночував я на колишньому дворищі Купця з Добромиля, яке вважалося нечистим місцем. За роки, що минули від пожежі там зосталося декілька обгорілих колод, під якими я зробив собі лігво, прикривши його гіллям і насталивши постіль з трави. Ніхто уночі не посмів би мене потривожити. Я тримався за це обійстя, поросле бузиною й кропивою, бо воно пов’язувало мене з господарем. Той мусив бодай з’явитися мені уві сні, хоч по правді мене мучило сумління, адже я згадував про нього лише тоді, коли потрапляв у скруту.

Врешті від голоду моє серце стало битися нерівно і почали причуватися різні звуки. Однієї дощової ночі я прокинувся від того, що про мене говорили якісь мужі.

Перший сказав:

– Він один з нас, браття.

А другий:

– Я чув, що він святий. Роздав усе добро.

І третій голос заперечив:

– Та ні, він не святий. Він прикидається, аби ввести нас в оману. Хоча, я думаю, він з наших.

Мені стало смішно і я озвався:

– Ваш чи не ваш, але я хочу їсти. Як не маєте чим мене закропити, то дайте мені спокій і не заважайте. Я чекаю вістки від мого пана, Купця з Добромиля!

Одразу по тому щось зашуміло і на мою голову посипались краплі дощу. А далі невидимий голос мовив:

– Ну, звісно, я знаю, хто се! Вставай, відведемо тебе до твого пана!

Я охоче підвівся і виглянув зі свого куреня, проте нікого не побачив.

– Де ви? Куди мені йти?

Не питав, хто вони, бо здогадався, що то напевно добромильські опирі.

– Іди на свист! – наказали мені.

Може, то навіть були злі духи, однак я пішов, бо після того, що наробив, вже нічого не боявся. Та, зрештою, я був у себе вдома і вірив, що нічого злого зі мною не станеться, якщо поводитиму себе миролюбно й чемно. Я пробирався по бур’яні, перечіпаючись об обвуглені балки, а далі вийшов на чисте місце, а звідти на дорогу. Свист кликав мене на гору, де нині цвинтар, і я побачив якийсь двір, оточений високим дерев’яним частоколом. Брама сама розчинилася переді мною, і на подвір’ї, захаращеному діжками і підводами, я побачив дім, в якому блимало тьмяне світло. Очевидно, я мав туди увійти.

У просторій кімнаті з погаслим огниськом сиділо четверо старших мужів, а на чільному місці – мій господар, Купець з Добромиля. Він аж наче помолодшав, тільки виглядав дуже блідим.

– Ну, що тобі треба від мене, хлопче?

Я низько вклонився.

– Чого мовчиш, кажи!

Я нерішуче мовив:

– Якоісь поради, мій пане…Я…я хотів би далі вам служити.

– І задля того, щоб мені служити, ти вбив мого найвірнішого, хоч і не наймудрішого, слугу, і мого ворога?

– Я їх убив захищаючись, про що дуже шкодую…

– Ні, він не наш! – буркнув старий опир, якого я впізнав по голосу, почутому щойно на згарищі.

– Гаразд, – мовив Купець з Добромиля, – а пощо ти моє добро роздав жеброті, наче Святий Миколай? Чого ж просиш у нас їсти? Хіба вони тебе не нагодували?

Один з опирів з рудою бородою засміявся скрипучим сміхом:

– Ні, на Святого Миколая він не схожий. Літами не доріс. Мабуть, прийняли за янгола, а янголи кажуть, не мають дірки в дупі, і тому не їдять…

– Правду кажеш, хоч я тим янголам під сорочину не заглядав, але треба вірити людям, – теж засміявся мій господар, а потім сказав без сміху: От, придивляюсь до тебе, хлопче, й думаю, чого у тобі більше: людського чи нашого? І дивно мені: людського у тобі мало, бо люди так не чинять, як ти. Люди – злі.А нашого теж у тобі небагато. Якесь з тебе чортзна-що!

Він аж сплюнув. Тоді я спитав, аби повернути розмову в бажане русло:

– Я теж хотів би вас, пане, спитати. Пощо ви казали мене позичити Ворожбиту?

– Колись взнаєш, – недбало махнув рукою Купець з Добромиля. – Ну, що, браття, мені з ним зробити? Найшов я його в самій сорочині на дорозі, хотів вивести у люди, а він знову валяється на пустирищі, голодний і обдертий. Який же з нього слуга?

Я подумав, що він справді має рацію. Адже згадував його лише, коли йшлося про мою долю. Тим часом купець говорив далі до своїх побратимів-опирів, ніби я не був присутній:

– Пощо мені здався взагалі слуга, коли я не маю ні товару, ні коней, ні дворища, та й не потребую того більше?

Я мовчав, похиливши голову.

– Ну, хлопче, ти й далі хочеш мені служити?

– Хочу.

– Добре, за те, що ти вважаєш себе моїм слугою і не боїшся говорити, що ти слуга Купця з Добромиля, я тобі допоможу. А також було вельми зворушливо з твого боку поховати мої кості на горі, що я любив з неї споглядати на мій Добромиль…Завтра тут проїздитиме валка з товаром. Знайдеш купця і віддаси йому сю золоту бляху.

Купець підсунув до мене круглу золоту бляху із витисненою бджолою:

– Знаєш, що се таке?

Щось ворухнулось у моїй пам’яті:

– Оберіг із самого Єрусалима?

Опирі почали дуситися зі сміху, а далі щось засвистіло, і зі стелі почав литися дощ. Я тільки тепер побачив, що над нами не було стелі, лише темне нічне небо. Далі зникли мужі, мій господар, і кудись ділися стіни…Я вже не знав, де я знаходжусь, бо стояла така густа чорна темінь, що я не бачив навіть своєї руки, і дощ цебенів як під час Потопу. Зате я в кулаці мав соломинку – бляшку з бджолою. Ви навіть не уявляєте, що се значило для мене! Я мав тепер місце в сьому світі. Крізь шум дощу долинули голоси добромильських когутів, і невдовзі по тому почало сіріти. Я стояв на горбі, тільки там не було жодного дворища.І навіть сліду по ньому. Непомітно перестав дощ, і коли на сході заясніло, переді мною відкрився вид на ту гору, де ми знаходимося з вами і де я поховав кості Купця з Добромиля, що став духом, для когось, може, злим, але для мене завжди він був добрим.І між цими двома горами лежав Добромиль. Хоч мене тут не вітали, й не годували, я не чувся чужим: щоб ступити крок, треба відштовхнутись від землі. Для мене ця земля звалась Добромиль.

Геть мокрий і посинілий від холоду, я присів за кущем, помітивши, як шляхом із гір наближається невелика купецька валка, оточена десятком озброєних верхівців. Вони спинились якраз під моїм пагорбом. Одні почали розпрягати коней, інші пішли з відрами до криниці, що стояла на подвір’ї корчми. Отже, я мав ще час добре роздивитись, з ким продовжу свою дорогу життя.

Я спостерігав згори за людським муравлиськом і ніяк не наважувався до нього приєднатись. Тремтів від холоду й переживання, а сонце все ще не сходило. А раптом той купець подумає, що я вкрав сю коштовну річ, чи то не моя валка, бо останнім часом мені не щастило, відколи я пустився у світ, якого зовсім не знав. «Люди – злі», – згадав слова господаря. Вони не живуть за Божими заповідями. Окрім тих пастухів, з котрими я мандрував сюди. Вони казали, що доброго чоловіка завжди впізнаєш по його вчинках, а не по словах. Де вони зараз, Тимофій і Андрей? На якій горі, у якій долині пасуть овечок, з яких потім роблять коштовний пергамент?

Я зійшов крутим схилом, ковзаючись по болоті, й поранив руку об пагін шипшини. Коли краплі крові упали на золотий оберіг, той раптом став гарячим і заблищав, і мені захотілось його пошвидше віддати. Затиснувши цю, очевидно, непросту штуку в жмені, я спустився у діл і став роззиратися. Неподалік двоє слуг розкладали багаття. Я задивився на їхню роботу, і тієї ж миті зійшло сонце, і все, здавалося, задзвеніло. Одразу запарувала волога земля і з трави почала котитися роса.

Ніхто не звертав на мене уваги. Згодом я сам навчився ставати непомітним, коли вважав за потрібне. А зараз кожен був зайнятий своїм ділом. Я пішов поміж возів із запакованим товаром, звідки линув запах шкіри, в’яленої риби і меду, й став перед корчмою, де мав зараз відпочивати купець, бо поміж челяді я його не бачив. Як і належить скромному слузі, я не увійшов до корчми, а став чекати, доки він не вийде. Хоча з цією золотою бляхою-оберегом я міг бути радше післанцем, аніж слугою. Я поклав її на долоню, щоб промінь сонця впав на золото і воно стало яскравішим, і відчув, що бляха стає холодною, як лід. Я ще більше захотів її позбутись. Раптом двері розчинились і на порозі корчми став високий молодий муж в купецькій дорожній одежі.Він дивився не на мене, а на золоте кружальце, вражено і з захопленням, ніби то справді була святиня із самого Єрусалима. «Коли так, то хай сам до мене підійде,» – вирішив я.

Купець нетвердо наблизився до мене і спинився десь за три кроки. Мав він чорну бороду й чорні без блиску очі, по яких я зразу впізнав опира. Я боявся, що купець зараз вмліє від надміру почуттів, тому вклонився й сказав:

– Мене прислав до вас мій пан, Купець з Добромиля.

І простягнув йому оберіг.

Купець витер спітніле чоло й мовив тихо:

– Се велика честь для мене….

Він підійшов ближче й став на коліна, поцілував оберіг і тільки тоді прийняв його. Я чув, як він бурмотів:

– За що мені така велика милість?

Помітивши, що мій нужденний вид не має для нього жодного значення, я втішився.

– Виходить, я тепер Старший? – спитав він несміливо.

Хоч я й не розумівся на звичаях опирів, проте поважно кивнув.

– Не смію питати, але чи не передавав чогось славний Купець з Добромиля на словах?

– Ні, – відказав я, утримавшись від того, щоб поцікавитись, чи не має він для мене якоїсь роботи. Бо подумав, якщо мене зараз відпустять, без нічого, то нехай. З моєї душі наче сповз якийсь великий тягар.

Тоді купець низько мені вклонився й сказав:

– Я – слуга вашої милості.Чи не будете ласкаві завітати до сього вбогого пристанівку трохи перепочити?

Аж тепер я зрозумів, що бути Слугою Купця з Добромиля є більшою честю, ніж бути єпископом, чи боярином, або навіть князем. Ну, може, не більше, ніж князем, але й не менше. Та не дармо я мав стрічу зі Смертями в Спасівському монастирі: гординя роздимає чоловіка, як повітря ковальський міх. А для слуги – то погибель.

Я вклонився на знак згоди. Яка переміна долі! Без тієї золотої бляхи мені ніхто не кинув би навіть кусника вівсяного ощипка. Мій бідний опікун Кирило часто казав примівку: «Як не полюблять на брудно, то на чисто – трудно.» Коли купець відчиняв двері, пропускаючи мене всередину, зумисне торкнувся потилиці й вражено пробурмотів: «Не може бути!» Я уявив собі, як усі свої думки, замикаю на ключ у льоху, глибоко під землею, а ключ кладу під камінь. Тому він і здивувався, наткнувшись на камінну брилу.

У корчмі я не був досі ніколи, тільки чув, що там спиняються і заночовують проїжджі.Корчмар низенький сивий чоловік, витріщився на мене, як на якусь дивовижу. Може, він щось і чув за мене, але ніколи не бачив. Купець, не дивлячись на нього, наказав:

– Вели подати усе, що маєш найліпшого, в окрему кімнату, для мене і сього шановного пана.І щоб, ніхто без мого дозволу туди не заходив!

А сам підкликав, очевидно, свого слугу і щось прошепотів йому на вухо.

У невеликій кімнатині стояв стіл, дві лави, а стіни були завішані шкурами диких звірів. Тут же було й ложе, щоб гість міг поспати. Нічого незвичайного. На моїх очах проворні корчмареві служки накрили стіл білим обрусом і заставили тарелями з наїдками, сам їхній вигляд викликав у мене голодну млість, і я відвернувся, щоб проковтнути слину. Купець посадив мене на найліпше місце, налив у срібний келих меду. Оскільки я був куштувальником у князя Лева Даниловича, то не чувся заскоченим такою гостинністю. Правда, я стояв за спиною князя і бачив, як поводяться бояри, доки ще не повпивалися. Я попросив лише чистої води і ячмінної каші з молоком, бо волів виказати в даній ситуації стриманість. Це вже зовсім збентежило купця. Він майже нічого не їв, не випускаючи з рук золоту цяцьку, яка справила на нього таке велике враження. Потім він спитав мене, коли я бачився з Купцем із Добромиля.

– Цієї ночі.

– Ага. А в якій подобі?

Я здивовано глянув на нього, а тоді згадав, що мій пан мертвий тілом, й відповів:

– У людській. Разом з ним було ще троє мужів у купецькій одежі. Він називав їх братами.

– Ага. А чи не казали вони, щоб я віддав тобі сю валку з товаром і двір у Перемишлі?

«Овва, – подумав я, – він, наче лукавий, спокушає мене! Тримайся, Позичений Сівачу!»

– Хіба ти не знаєш, що сталося з моїм паном?

– Знаю, чом не знаю… – зітхнув купець. – Наше ремесло – небезпечне. Отже, я мушу знайти цих татів і посадовити їх на палю? Минуло вже кілька літ, і я не певний, чи хтось серед них ще живий. Якщо залишився бодай один, то я його відшукаю й повипускаю кишки.

– Ні, і про це він не казав нічого. Мені здалося, що він хоче, аби я деякий час пробув коло тебе.

По лиці купця пробігла тінь. Він встав і почав ходити по кімнаті.Нарешті спромігся сказати:

– Мені не дано спізнати його наміри. Вони, як сі вікна: світло проходить через них, але нічого не побачиш, що діється надворі.Не знаю, чи буде до вподоби тобі наше мандрівне життя, але взимку я сиджу вдома. Велю збудувати для тебе дім, якщо хочеш…

– А куди ви зараз вирушаєте?

– У Волощину. Тепер, гадаю, мої справи підуть на краще.

– Еге ж, – сказав я, – се оберіг аж зі самого Єрусалима.

– Так. Люди вірять, що він захищає від пригод у дорозі.А чи не сказати їм, що він також карає за зраду й непослух?

Я вже зрозумів, що се досить молодий опир, і не рівня моєму господарю мудрістю. Однак, він сподобався мені своєю легкою вдачею. Та й Купець з Добромиля не віддав би мене кому-небудь. Тому я лиш приязно посміхнувся. А потім похвалився:

– Я вмію писати й читати. По-руському і латиною.

– О, се дуже потрібна річ – латина! – втішився купець. – Особливо, у тих краях, де ми будемо. По-руському я вмію читати так само.

Він замислився, а потім пошкріб бороду:

– Так, справи тепер підуть на краще…Мабуть, час рушати. за дверима чекає слуга з дорожньою одежею для тебе…

Я подумав, як же мене звати, перебрав свої імена, і сказав:

– Нехай тепер моє Ім’я буде Сильвестр. Називай мене так.

– Як скажеш. Отже, кінь і одіж для тебе мають бути готові.Слуга допоможе тобі, а я ще піду залагоджу деякі справи.

Пополудні ми виїхали. Убивство Купця з Добромиля тепер уже не здавалось мені випадковістю, бо він був найстаршим опирем у краї.Се право давала йому золота бляха з бджолою. Таємниця розкрилася тільки через дуже багато років, і весь цей час я був могутньою зброєю, яка наносила нищівні удари, проте сам того не відав. А тоді, вирушаючи у мандри з купецькою валкою, я потребував одного: знайти місце в цьому світі й навчитися жити у ньому.