Текст книги "Слуга з Добромиля"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Ти що, заснув, брате? Чи скінчив уже свій труд?

– Ні, отче, – відповів я. – Ще маю трохи. Переписав 9 Глав.

– Нічого, давай те, що написав, бо виталапаєш ненароком, а се, як казав Купець з Перемишля, Євангеліє для самого молдавського господаря.

Я тримав книгу й папір у скриньці, ще й загорнутими в чисте полотно, проте не сперечався, а віддав переписане.

– Та тут більше! – почув я голос настоятеля.

Не знаю, скільки минуло часу, але свічок мені не принесли. Натомість зашкрябав у віконце Грицько й зашепотів:

– Біда, брате, велика біда! З’їхалася сила-силенна духовних отців і сам єпископ перемиський Михаїл. Будуть тебе судити за святотатство!

– Що ти мелеш, Грицю?

– Кажуть, ніби ти, переписуючи Євангеліє, написав не те, що там було! Тікай, звідси, брате…

Я, може, б і втік тоді, та було вже пізно.

– Ти й зараз ще можеш втекти, – нагадав я.

– Звідси – не хочу. Спершу тримали мене у Лаврові, розпитували, може, чекали, щоб я покаявся. Але не дали прочитати, що я написав. Тому я не знав у чому каятися, тільки здавалось мені, що я писав істинні слова Христові.Тоді повезли мене до Перемишля на суд церковний, віддали на муки.І порішили скарати мене на тій землі, що породила такого страшного грішника, хоч, правда, я родився у Тернаві,однак се всеодно, що в Добромилі.Така-от «наука добромильська».Землякам моїм – наука, а мені – голова з плеч…

– Що ж ти написав?

– Не пам’ятаю, бо, видно, зійшов на мене дух святий, а в такому стані…А хоч би й пам’ятав, не скажу, бо тоді земля затрясеться до самого пекла.

– А се часом не слова Купця з Перемишля? Чи того старця Йоана, що, мабуть, був єретиком?

– А хіба єретики не люди? – огризнувся він. – Ні, Слуго з Добромиля, я знаю напевно, що не міг написати нічого супротивного Христовій науці.

– Коли єретики – добрі, то вони люди, а коли злі – нічим не кращі за тих святенників, що за горами палять на кострищах живих людей.І книжки також палять, такий великий труд. Але, гадаю, що й там, і тут бракує милосердя і прощення. Я поговорю з Купцем із Перемишля!

– Та він мене провідував у Перемиській вежі, як ти. Тому я не дуже здивувався, що ти увійшов сюди так просто, як до себе в хату. Хотів мене визволити, але я відмовився.

«Добре, хоч це», – подумав я, бо Купець з Перемишля, було, втратив у мене решпект, збаламутивши бідного писаря. Але і я! Якби не той клятий кусник пергаменту…Та в глибині душі я відчував, що справа набагато складніша, і хтось міг підсунути Мирону картку, бо лиш він добре розумівся на крюковій грамоті. Тут уже почало світати і ми обоє відчули, як на нас насувається страшна втома. Я знову наложив на засудженого ланци, щоб його не звинуватили ще й у чародійстві, бо за се палять на кострищі.Звісно, я був дуже засмучений, але тоді мені здалось, що смерть – менше лихо, аніж те незмірно довге життя, яке маємо ми з Купцем із Перемишля. Життя, обтяжене безліччю помилок, що повторюються. Для мене те, що діялось колись і діється зараз, злите в одну смугу, яка рухається у майбутнє, як лавина, змітаючи все на своєму шляху. Але знати те, що буде, нам не дано. Туди можна зазирнути, однак, воно не конче мусить статися.

Коли я прощався з Мироном Многорішним, він сказав:

– Якщо Бог так захоче, ми ще стрінемось, – і додав тихіше: В пеклі.

Як він уявляв те пекло, не знаю. Мабуть, розпечену землю, де смажать грішників на рожні, або варять в казані з смолою. Як усі вірять. Я мав свою візію пекла. Се – неможливість виправдати себе у світі беззаконня й гріха.

…Олексій Іванович зіщулився і сказав після довгої мовчанки:

– Яка довга ніч!

– Слухайте далі! – несподівано сильним голосом сказав Слуга, ніби отримав друге дихання. – Я спершу не думав йти на страту Мирона, бо видовище, коли безборонному чоловіку завдають смертельні тілесні рани, викликає у мене не лише відразу, а й обурення. Вигляд крові й зойки стражденних – се зараза, яка чіпляється до кожного, хто навіть дивиться на чужі муки. Найогиднішими виглядають обличчя людей, котрі прийшли на публічну страту. Але я сподівався, що Мирон не зможе піти з життя, як безсловесна худобина, а ще я мусив глибше відчути власну провину, навіть якщо й вона невільна. Бо я знав інші слова Спасителя про те, що ті – прокляті, хто не відає, що чинить. За такі слова розп’яли б і нині кожного, хто насмілився би їх вимовити.

Я був переконаний, що ті, хто, йдучи довгою дорогою життя, розгубив почуття, рано чи пізно опиняються на боці зла. Так сталося з Ворожбитом, для якого людська істота нічого не значила.І з Владом Цепешем.І з князем Романом.

Із самого ранку на майдан, де в звичні дні була торговиця, сходилися люди. У Добромилі рідко страчували когось, а про таку рідкісну птицю, як чернець-єретик не чули взагалі.Я стояв віддалік, коло знайомих приїжджих купців, і нас з усіх боків обступали гори, ще безлисті, проте вже напахчені тонким ароматом перших квітів, білих, жовтих, синіх. Це нагадало мені ту моторошну страсну п’ятницю і старого князя Лева, у якого загорівся від свічки рукав. Люди довкола висловлювали різні здогади про особу відступника, вгадуючи, чий то може бути син. Се їх цікавило найбільше. Мирон лише раз глянув на юрбу, розігріту подією. У всіх йшла пара з рота, бо в горах зранку дуже холодно навіть улітку. Лице Мирона посиніло від холоду й він щосили намагався вгамувати тремтіння. Потім подивився поверх гір в зеленкувате небо й почав ворушити губами, і продовжував це робити, навіть коли кат Савка з підручним поставили його на коліна, й оголили тонку шию…

Я відвернувся. Здавалось усе скінчилось.

Та раптом поміст затріщав, ніби перекривлюючи хрускіт відрубаної голови, що впала у піставлений підручним ката кошик, і здавалось, земля захиталася під усіма нами. Люди попадали на землю, більше з переляку, бо усі бачили як єретик щось шепотів. Недобре передчуття охопило всіх, навіть мене, бо се ж трапилось у нашому місті, Добромилі, а не десь, приміром, у Львові.Невідомо звідки налетіла буря, чи з заходу чи зі сходу, але в кожному разі то було знамення, що нас усіх чекають лихі часи. Вітер з пилюкою зривав з дерев гілля, з голів шапки, з дахів ворон. Небо потемніло і стало темносірим у чорні крапки. Але не впало ні краплі дощу. Якби він був, то напевно теж незвичайним: солоним чи червоним, як кров Як говорив один писар, що теж називав себе Многогрішним: «Не можна нічого змінювати у Святому Письмі, ні додавати, ні пропускати, бо се приносить великі й нещасливі зміни.»

Тернава, наступного дня

– …Не знаю, чи радий би був Мирон побачити в натовпі обличчя своїх родичів. Вони, звісно, не признались би до цього, як не признаються родичі загиблих повстанців, тіла яких скидають слуги Антихриста на тому самому місці, де колись зітнули Мирону голову. У вироку, що зачитав церковний писар, не називалася родина, з чого я зрозумів, що тих немає вже на світі.Та я хотів пересвідчитись на власні очі, бо сам не мав ніколи родини. Однак я почував себе так, ніби ця історія важила для мене більше, ніж для будь-кого. Можливо, тому що зі мною трапилось би таке саме, якби я був звичайною людиною, а не сином опира та відьми, якому все сходить з рук, навіть якщо його використовують інші в певних цілях. Але у долі слуг є щось спільне, бо ними не стають, а народжуються.

Через Тернаву я частіше проїжджав, ніж бував там. На половину села падала тінь з двох високих гір Радчої та Сліпої.На Сліпій стояв дерев’яний замок добромильських орлів – панів Гербуртів, що потім замінили на кам’яний. Тоді вона ще не поросла диким самосійним лісом.

Я одазу поїхав до отця Миколая. Він не міг бути батьком Мирона за віком.І я був певний, що взагалі не належав до тієї родини. Здається, з – під Дрогобича, якщо не помиляюсь. Як з’ясувалось, у Тернаві була ще одна церква, покинута, коло старого цвинтаря, по дорозі на Хирів. Отець Миколай казав, що закинули її неспроста, втім, без зайвого галасу, щоб не множити Тернаві лихої слави. Сам він прибув сюди уже після того, як церкву закрили, але охоче переповів чутки, щоб я сам розбирався, де правда, а де лож. Коли парафіяни питали його, що робити з церквою, він радив лишити усе так, як є.Або рано чи пізно Господь вдарить у неї громом небесним, або час її доруйнує.Простіше побудувати новий храм Божий, але навіщо? На свята й навіть у неділю тернівці йдуть до церков Добромильських, та й щораз більше оселяється тут людей не нашої віри: вірмени, поляки, німці, євреї.Волохи, правда, селились більше у Старій Солі.

Нещастя, яке спричинило таке запустіння тернівської церковці св. Параскеви п’ятниці, трапилось вісім літ тому влітку, між Петрівкою і Маковієм, коли я мандрував зі своєю купецькою валкою, аби не застоювалась кров у моїх жилах. У тамтешнього священика Іринея було п’ятеро діточок: чотири сини і дочка, й він дуже бідував. А коли вмерла їмость, стало ще гірше. Третього сина віддали ще хлопчиком до монастиря, невідомо, чи живий він чи вмер. Найстарший син Іван, котрий мав би заступити колись вітця, видно, не виявляв до духовного сану великої прихильності, бо гуляв з хлопськими дівками, аж за ним курилося. Чи правда, чи ні, але пішов він якось на добромильський ярмарок продавати телицю і помутнів йому розум. Купив на вторговані гроші антипка у ворожбита з Бусовиськ, а вдома сказав, ніби гроші йому вкрали. Щоб ніхто не видів, носив дідьку на оборіг страву без солі.Таке часом буває, але щоб син священика зважився плекати дідька, світ ще не видів! Навіть жити їм стало трохи ліпше: родило на полі, вівці плодилися, корова привела зараз двох телят. Та потім, хтось, чи не мала сестра, випадково посолив страву, бо Іван таївся з своїм антипком, й відтоді ні вдень, ні вночі не було спокою. Дідько, най би щез, гримав попід стріху, верещав під вікнами, перекидав усе в хаті, так що сусіди чули. А сусіди зрозуміли, що то за нечистий воює.Мусив Іван признатися і отець Іриней прокляв його спересердя. Може, не на вічне прокляття, але батьків проклін скоро справджується. Старший син Іван повісився на церковних дзвонах, осквернивши святе місце й осудивши свою душу на вічну покуту.

Коли ж отець Іриней пішов молитися до церкви за синову душу, напала на нього чорна хвороба і вмер він просто коло царських врат.

– А що ж іншими дітьми сталося? – спитав я.

– Другий син, Микита кинув малих брата й сестру й пішов челядником до пана Стадницького з Ланцута

Лишилося в хаті двоє найменших, Оленка та Ілько. Не могли дати собі ради з господаркою, чи хтось відобрав те, що лишилось, у сиріт, і пішли на жебри. Ходили так рік чи два, на зиму вертаючи до хати. А потім Ілько, наймолодший син, втопився у Вирві, посковзнувшись на кладці. На той час Оленка вже підросла й пішла бавити діти до одного шляхтича чи купця. Минулої осені взяв її за себе один старший чоловік, бездітний удовець, з Лопушанки, що коло Спаса.

Більше священик не знав нічого. Дивно, що він навіть не цікавився єретиком, скараним вчора на горло в Добромилі.Був се дуже земний і простий чоловік, той Отець Миколай. Насамкінець він хитро глянув на мене й спитав:

– А пощо вам, пане Слуго з Добромиля, та нещасна родина? Нема кому й помогти, хіба Олені, але за бідну сироту тепер дбає її чоловік.

– Питав мене колись один чернець за отця Іринея.

– Може, син його?

– Він не казав, чий він син. У ченців один отець – Господь.

Тернівський священик знав про мою щедрість і не був розчарований. А я вирішив відвідати останню в роду – Олену, взнати, як їй там ведеться, і то лиш тому, що її покійний Мирон любив найбільше. Бо той брат, Микита, що покинув своїх брата й сестричку, не захоче слухати про Мирона-єретика. Втім, він міг належати до тих людей, хто мріє колись усіх осипати своїми щедротами, забувши, що щедрість душі потрібна більше, ніж щедрість калитки.

Лопушанка, наступного дня

Іхати того дня було пізно, і я вернувся до себе. Сподівався, що від Купця з Перемишля прибула звістка, бо я післав йому листа в день Миронової страти. Але нічого не було. Я переночував і рано виїхав. Кінь хрупотів по підмерзлому болоті, але день обіцяв бути погідним, якщо знову нікого не стратять. Я розумів, що то була дрібна справа і, властиво, не варта уваги, і дорогою майже не думав про неї.Було тихо й пустельно. Ще не орали й не сіяли. Я згадав про свій дар сівача, нікому не потрібний, бо сіяли нині не для власного пожитку і з власної волі, а для війни і ненаситного панства.І той хліб був гіркіший за паску, яку я скуштував колись у Лаврівському монастирі.

Мені більше була до вподоби така пустельна земля, бо за нею ніхто не тужив і не міг з неї скористати. Я вже доїжджав до Самбора, що звався колись Погонич, коли почув, що мене хтось доганяє. Ще не озирнувшись, я зрозумів, що то Купець з Перемишля, і мовчки дав йому місце коло себе. Чекав, що той обізветься першим. Але він лише позирав на мене скоса, вивідуючи мій настрій. Мабуть, думав, що я серджуся за Мирона. Та якби я був звичайним собі чоловіком з куцим, як заячий хвіст, життям, може, б і гнівався. Однак, поміркуйте самі, ким був для мене Мирон, і ким – Купець з Перемишля, котрого я знав бозна-скільки літ! Ні, я не збирався йому дорікати. Він знав те, чого не знав Слуга з Добромиля. Він був Старшим у Золотій Бджолі.Єдине, чого я не стерпів би, се насмішки над собою. Бо я переживав, мене мучило сумління, й воно гнало мене в дорогу до нікчемної людської істоти, котра могла його заспокоїти.

– Уже бджоли почали вилітати, – озвався нарешті Купець з Перемишля, вбраний як завжди в напівлицарську одіж, із золотою бляхою, схованою під кольчугою.

Неспроста він се сказав. Я промовчав. А потім спитав, аби його не засмучувати:

– Чи ти знаєш, куди я їду?

– Туди, куди і я. Хочу відвезти сестрі голову брата, нехай поховає.

І я побачив приторочену до сідла шкіряну торбу з чимось круглим всередині.Давно се діялось, але мені постав перед очима бідний Лука, нарваний служник мого пана, і мене охопило тоскне почуття безвиході.

– Нащо їй вона? – якомога спокійніше сказав я. – Жінки бояться таких речей. Можна було поховати голову в Тернаві.

– Він сам мене просив про це.

– Ну, тоді звісно. Слухай, що ти затіяв? Навіщо ти замовив Мирону Євангеліє? Я сам міг би тобі його переписати.

– Якби той дурень не віддав переписане ігумену, то лишився б живий. А тому я не чую за собою жодної вини. Я лиш роблю свою справу, а ти нам помагаєш. Хоч давно міг би стати одним з нас…

Я зробив різкий порух.

– Ну, ну, – примирливо буркнув Купець з Перемишля. – Ніхто з нас не посвячений у задум твого пана, Купця з Добромиля. Деколи здається, що я його розгадав, а за мить – знову нічого не ясно. Він – ніче матка у вулику, незбагненна для робучих бджіл.

– Не лише робучих, а й кусючих.

– Се – закон. Бджоли мусять боронити свій галицький вулик.І найліпші ті, хто не губить жала і не вмирає по тому.

– Добираються і до цих. З терновим вогнем та дубовим колом. А ще є такі, як я, котрим недовго се зробити, якщо їм добре заплатять. Для ромів я робив такі послуги.

– Ти нищив нечисть, котра є ганьбою для нашого племені.

– Мені їх було шкода, коли вони благали пощадити.

Ох, не любив я про се говорити! Але тепер сказав і мені стало легше. Може, тому, що за Самбором відкрився вид на Замкову гору, де все ще стояв Замок, вже не дерев’яний, а мурований, майже зруйнований часом, і на мене війнуло запахом мого дитинства. Згадав я чомусь не Лева, а його нікчемного раба Кирила, котрий видавався спершу таким простим. Далі мій погляд опустився до Спаського монастиря, що покладав такі великі надії на княжу ласку. Якби князь Лев жив так довго, як ми, то й ласка була б довгою. Мощі святого Онуфрія виявилися надійнішими.

Купець сказав з кривою посмішкою:

– Довго пробув чадом у вітця свого Лев Данилович, тримаючись за батькову полу, аж до самої старості.Аж тоді йому розвиднилось, але чи багато зробиш, коли смерть за плечима…

– Ти його знав?

– Їздив колись до Львова з нашими. Та коли князь почув про бджіл, котрі не гублять жала, не став з нами говорити. Але відпустив. Покійний Лев умів тримати язик за зубами.

Вздовж Дністра тягнулись Бусовиська, і я боявся, що Купець з Перемишля захоче відвідати якогось ворожбита, надміру гордого і самовпевненого, котрий почне з нас кпинити. Але ні – він звернув на іншу дорогу. Треба було поспішати, бо сонце хилилось до заходу. Купець з Перемишля завжди знав, куди їхати і ніколи не блудив, не питав дороги у стрічних. Проте, я помітив, що він ніколи перед тим не бував у Лопушанці, бо вид чорного від злиднів села, віддалік торгових шляхів, прикро вразив навіть його. От де жила сестра Мирона – у глухому закапелку, що ранньої вести виглядав особливо смутно.

Під самим лісом стояла маленька хатка, навіть не обгороджена благеньким плотом, з латкою голої білуватої землі, на якій щось малось сіятись.

– Приїхали! – мовив Купець. Зіскочив зі свого вороного коня, на якому не постидався б їздити й сам король, і став знімати шкіряну торбу.

А я тим часом дивився на хатку, залатану, як одежина старої жебручої баби. Нарешті скрипнули двері й на порозі стала жінка, вгорнена в дративу верету, ще зовсім дівча, якби не величезний живіт. Була в пізній тяжі.Я аж розгубився. Та Купець з Перемишля вклонився і привітався. А потім спитав:

– Де твій чоловік, молодице?

– Пішов до лісу за дровами для пана, – відказала жінка тихо і я впіймав її погляд, кинутий на шкіряну торбу, з якої випиналось щось схоже на хлібину. Погляд зголодженої дитини, котра побачила в когось шмат хліба, але знає, що він їй не дістанеться. Мені аж мороз пішов по плечах.

– Піду по нього, – якось знічено мовив Купець з Перемишля і навіщось узяв з собою торбу.

Я не знав, що мені робити. Жінка теж розгубилась, а потім сказала:

– Може, пан хочуть води напитися?

Я похитав головою.

– Ти – Оленка?

Як тільки я назвав її Оленкою, вона вся подалась до мене, лице порожевіло, очі загорілись:

– Ви від…Мирона?

Я озирнувся, ніби шукаючи помочі, та Купець уже сховався у лісі.Та потім згадав, хто я, і розважливо мовив:

– Так, Оленко. Твій брат Мирон тебе дуже любив. Але мусиш знати, що його скарали на горло, як єретика.

Вона зойкнула:

– То в тій торбі? Боже!…

Я сподівався гіршого, але, видно, в такому стані жінки вміють себе стримувати.

– Ми привезли його голову, щоб ви поховали її з чоловіком. Але, на жаль, не могли привезти тіла.

Вона кивнула.

– Се для тебе, – я витягнув капшук з дрібними грошима, та їх було стільки, що вони могли жити тепер бе клопотів. – Від Мирона. Замовиш по ньому службу, але не кажи, як він умер.Єретики – теж люди, а Бог – милосердний.

– Бог милосердний, – повторила вона. – Але я не допильнувала Ілька…

– Ти сама ще дитина. А се хто там у тебе?

Вона завстидалась:

– Не знаю, кого Бог дасть…

– Я можу сказати, хто. Хочеш?

– Ага.

– Тільки обіцяй, що не віддаш своєї дитини до монастиря, як твій батько віддав Мирона. Сама видиш, що з того вийшло.

– Не віддам.

Я одразу їй повірив. Мала такі очі, як у брата – сиві й трохи зимні.А мені просто нестерпно захотілось відчути порухи нового життя. Я не міг мати своїх дітей. Такі, як ми, безплідні.Я наблизився і поклав долоню на її живіт, а перед тим спитав:

– Чоловік до тебе добрий?

– Добрий, – з дитячою щирістю відказала вона. – Дуже добрий!

– Бо якби був недобрий, то я забрав би тебе до себе в Добромиль, – пожартував я.

І таки забрав би. Я доторкнувся її живота під грубою сорочкою з коноплі й відчув, як вона вся напружилась.

– Не бійся.

Під моєю рукою билося серце майбутнього. Воно ще належало жінці з тоненькими руками й ногами, яку мучив молодий голод. Я чудувався і жахався. Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі.Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою. У ньому, здавалось, неможливо буде вижити.І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди…І якби я міг вмерти, то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки.І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б

одну істоту, то разом з нею врятуєш цілий рід – дітей, онуків і правнуків.І я вступив з цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав.

Добромиль, 1949 рік

– Тихо, не кричи!

Жебрак, що заснув під муром костелу, не збирався кричати, однак у його гвалтовному порухові було щось від загнаного звіра, котрий не може гідно прийняти смерть, бо не готовий до неї.Перед тим він так гарно спав у теплому сірому передранішньому світлі, й міг би спати ще довго, і пропустити те, чого не повинен був пропустити, – якби його не збудив Купець з Добромиля. Постав таким, яким уявляв його собі цей бідний чоловік статечний, в літах, з бородою, вбраний у все темне. Чогось бракувало в тій одежі, якоїсь дрібниці – золотого кружала з витисненою на нім бджолою. Він аж витягнув шию, намагаючись розгледіти його в складках одежі на грудях. Переконавшись, що жебрак прийшов до тями, Купець мовив заспокійливо:

– Не бійся, Антосю!

На що той, лежачи, відповів:

– Чого мені ще боятись, пане? Більше нема чого…

– А болю?

І правда, болю Антось боявся, як і кожен живий чоловік. Якби кожен міг звикнути до болю, то був би сміливішим.

– Вставай, підеш зі мною! – сказав Купець з Добромиля. – Підеш?

– Добре.

Дощ майже скінчився, але з надміру води постав туман, білий і густий, як щойно видоєне молоко. Антось не питав, куди веде його Купець, може, навіть вмирати. А коли й так, то смерть не буде тяжкою. «Ех, – думав, зітхаючи, – коби ще раз увидіти Слугу з Добромиля!» Серце його почало наповнюватись урочистою радістю. Тільки не хотів, щоб Слуга бачив його таким нендзним і брудним. Попереду шуміла невидима ріка і дорога мала вивести їх на кладку. Антось ледве встигав за Купцем: боявся, що коли той щезне в тумані, їхня стріча виявиться усього лиш сном. Коли дійшли до ріки, Купець вповільнив ходу, і тут перед Антосем постала проблема: він не знав що говорити, бо усі слова, які міг би сказати, здавались йому немудрими. Та й був певний, що Купець знає все, бо той ніколи не полишав Добромиля надовго.

Ріка була переповнена дощівкою і страшна. У такій воді втопився колись хлопчик Ілько, найменший брат Мирона-єретика. Вітер зніс його з кладки. Не з тієї, а там, нижче. Тіло знайшли в корчах, коли вода вже спала.

Купець ступив на кладку, що здригалась від потоків, й поманив за собою жебрака. Той подумав, що буде вмирати у воді.Плавати Антось не вмів.

– Стань тут! – наказав Купець з Добромиля, перекрикуючи шум води.

Жебрак щосили вчепився у дерев’яний поручень.

– Дивись у воду!

Той зажмурив очі, а коли насмілився їх відкрити знову, побачив, що вода прозора як шкло і все мерехтить у білому неземному світлі. Вода рухалась, але поверхня її залишалась гладкою. Дно ріки було вкрите жовтим піском, пересмішаним з дрібним камінням. Там ще було щось. Голова. Бігме, відрубана голова молодого чоловіка з чорною бородою і шкірою, вибіленою водою.

– Ти можеш її для мене дістати? – спитав Купець з Добромиля.

«Чия ж це голова?» – подумав жебрак, котрий раніше був підручним у ката і мав за се покуту. Кат не мав, а він мав. Такий Закон. Світло, яке линуло звідусіль, омивало Антосеву пам’ять. Він побачив своє попереднє життя завше приниженої вбогої істоти, і зрозумів, що воно мало сенс і було певною мірою навіть величне. Нічим не гірше, ніж у якогось шляхтича. Звісно, не рівняв себе до панів: просто і його життя чогось вартувало. Спершу не міг пізнати голови, бо рух води і глибина змінювали мертві риси обличчя. «Е, хто б то не був!» – подумав жебрак, чия велич полягала в смиренності, у тому, що удари, які діставались йому, не діставав хтось інший, і він умів їх зносити, хоча й боліло, дуже боліло…

– Добре, – відказав Антось. – Дістану.

Бо ж Купець з Добромиля – дух і не може цього зробити. Щось легенько підштовхнуло його в спину й Антось полетів у воду, проте не сторч головою, а ногами донизу, й дуже повільно. Мав уже торкнутися води, але вона розступилася перед ним і чоловік опинився у кам’яній студні, тільки то була не звичайна студня, а соляна, і звідти чулись стогони й крики, як у пеклі.» То не може бути вічно! – обурився він. – Ці люди давно уже всі мертві.» Далі якась сила піднесла його знову догори. Він опинився на дні ріки, на м’якому піску, і поруч лежала відтята голова. Антось вхопив її, притиснув до грудей і став повільно підійматись догори. Дужа рука вхопила його за комір і він опинився на другому березі.Після теплої води його обпекло вранішнє повітря.

– На, вкрийся, – сказав Купець з Добромиля і накинув на чоловіка чорну широку кирею, знявши її з себе. – Ти все зробив добре.

– Вони мали бути мертві! – пробелькотів Антось.

– Звісно, мертві.Ти їм би нічим не поміг. Давай сюди голову мого брата, Купця з Перемишля!

Антосю одразу стало легше, бо увесь час його мучило, що то ним нагостреною сокирою було втято голову. Виходить, ні.Він злякався, що може виявитися більше непотрібним Купцеві з Добромиля, і той зараз просто зникне разом з головою в непроникному тумані.І він залишиться сам, хоча більше не може біти сам. Чоловікові мусить колись увірватися терпець. Антось обгорнувся киреєю, м’якою і теплою, як літня ніч, не зводячи змучених очей із Купця. Той поставив голову на траву, сів навпроти й мовив:

– Не спи, брате, прокинься! Маю тобі щось сказати.

«Звісно, – подумав Антось. – На те я виніс голову з ріки. У воді не можна говорити.»

Повіки в голови затремтіли, і гримаса болю скривила біле як папір лице. Але перше розтулились уста:

– Шкода, що я не можу видіти тебе, брате. Але чую. Що ти хочеш мені повісти?

– Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика.

– Слава Богу! Так і перше було.

– Скажи мені, брате, де Золота Бджола? Чи не втрапила до рук ворога?

– Що ти, брате!

– То де ж вона? Де ти її сховав? На дні ріки?

– Зазирни мені в ліве вухо.

Антось побачив, як добромильський купець нагнувся і простяг руку до вуха голови, витяг звідти шнурок, на якому висіло золоте кружало. Йому аж очі засліпило.

– Добре придумав, брате! Дякую, що вберіг. Чи не хочеш щось переказати брату своєму, а моєму Слузі, котрий зараз розповідає твою історію в Добромильському монастирі?

– Не треба. Не до нас йому нині.Довго я чекав, що ти прийдеш по сей знак. Видно, найшов мені заміну…

– Ні, се потрібно для справи, котру має зробити слуга з Добромиля. Він і сей чоловік-покутник, котрого ти знаєш. Він гострив колись ножі й серпи на торговиці в Добромилі.А тоді побачимо, чим усе обернеться…

– Хіба ти не знаєш?

– Звісно, не знаю! – знизав плечима Купець з Добромиля.

– Ти – мудрий. Пусти мене назад у ріку. Тут мені зимно. Шкода, що не можу вам нічим допомогти…

– Ти зберіг Золоьу Бджолу. Доки ми її маємо, доти будуть бджоли, що кусають, не гублячи жала…

Він узяв голову в руки, поцілував у чоло й опустив у прозору воду ріки. Одразу щось зашуміло, і ріка перетворилася на швидкий ревучий потік, що всі звали Вирвою.

– Ну, що? – звернувся купець до Антося. – Ходімо! Чи, може, дати тобі грошей і відпустити?

– Ти сам, пане, знаєш, що мені потрібно більше за гроші, – тихо відказав жебрак.

– Се не в моїй силі! – остро відрізав Купець. – Лиш у твоїй. Ходімо! Більше дощу не буде.

І коли вони ступили на дорогу, що піднімалася до монастиря, Антось, котрий ніколи не вмів щось сказати до ладу, раптом заговорив так гладко, як по-писаному. Ніби вона змила разом з жебрацьким брудом і дрібними гріхами ще й незугарність мови, та й голос більше не був жалібним голосом прохача, а сильним, високим, хіба що, може, трохи писклявим.