Текст книги "Слуга з Добромиля"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Під брамою, того ж дня

– У Низькому Замку я не бував, – розповідав далі Антось, – бо там і без мене було кому гострити ножі, сокири, і, звісно, шаблі.Стояти коло брами, як жебрак під церквою, я не насмілився. Як щось станеться, Купець з Перемишля не зможе втрутитись, бо зайнятий поважною справою. А зачіпатися з шляхтою – небезпечно. Щодо старого Мнішка, то я волів би стати при стрічі з ним невидимим. Отож я сів за кущами так, що видно було браму й Сліпу гору. Брама цікавила мене більше, бо на небі не було ні хмаринки. Я вигрівався на сонечку як кіт, правда, в животі бурчало, однак вдома мене чекав горнець капусти із солониною. Словом, не чув я біди, бо як надворі погідно, то і в серці так само. Трохи хилило на сон, проте від землі тягнуло холодом і бджоли бриніли над самим вухом, тому й не заснув. Так минуло багато часу, а ввечері я знав, до Замку почнуть з’їжджатися гості, панство з Кракова, Львова і навіть з самого Києва. Будуть вони пити, їсти й гуляти, сама шляхта і ксьондзи. Те, що пан Слуга з Добромиля був зараз там, я не дивувався, бо той і раніше приходив до ясновельможного Гербурта, проте ніколи не лишався на шляхетські гульбища. Цього не позволили б навіть йому. Отже, ще трохи і я покину свій пост, й обов’язково розкажу про антипка. Дивувався я, чому панове купці терплять таке безчинство, адже бусовиські ворожбити, продаючи свій, так би мовити, товар, не платять податку.І знають, пся крев, кому продати…

– Ну, се не твого розуму діло! – обірвав його Купець з Жобромиля. – Мов далі, бо час минає

– Нема та й нема пана Слуги. Я настрашився, а, може, не впізнав його, бо з брами виходили й виходили люди. Тоді помітив: щось наче темніше стало. Підняв голову догори – господи, дійсно, хмара, як шапка, спускається на Сліпу гору! Ні вітру, ні інших хмар: невідомо звідки вона взялася та чорна хмара. Тієї ж хвилі ніби щось вдарило мені в груди, і я скочив на ноги й побіг до брами. Як се трапилось, бігме, не пам’ятаю…Я біг якимось коридором, не бачачи людей, тільки щось свистіло мені у вухах і бухало в серці, а далі з розгону впав на підлогу, заїхав у неї носом, аж кров заюшила мені лице, і я мало не осліп від болю. Коли підняв голову, побачив перед собою пана Слугу з Добромиля, котрий вийшов з покою пана Гербурта. Він однією рукою поставив мене на ноги.

– Що сталося, Антосю?

– Купець з Перемишля! – тільки й видусив я з себе, і він побіг, і я за ним, бо мусив вибиратись із Замку, доки мене не схопили, прийнявши за злодія. Думав, що серце мені увірветься. Але те, що побачив за брамою, було ще страшніше: Добромиль зник у темній пелені.Видно було хіба дорогу до нього. Ту дорогу, по якій ми зараз із вами йдемо…

У голосі добромильського жебрака з’явився ніби жаль за тими далекими часами, коли він щось вартував. Аж схлипнув і подивився убік, де колись був Низький Замок, такий, яким він його запам’ятав: освітлений сонцем, байдужий до трагедії, яка розігралася в Добромилі понад триста літ тому. Він уперше розповів те, що не смів нікому розповідати.І на нього ніби зійшло прозріння, не таке глибоке, про яке мовив Слуга з Добромиля пану Яну Щасному Гербурту, але все ж пристойне, аби завершити довгу дорогу життя: що він йде поруч Купця з Добромиля, як рівний. І що незабаром побачить Слугу з Добромиля.І стане вже не свідком, а учасником іншої великої драми.

Добромиль, 1649

Слуга з Добромиля ступив у Діл, оповитий згірклим духом пожарища й запустіння, наче знову повернувся у часи своєї незахищеної безпритульної юності.На площі коло ратуші кричав, голосив і мукав убогий ярмарок, нагадуючи кожному: «Ну, й що, як війна? А нам байдуже. Якось свій гріш заробимо…» Хоч був цілком білий день, із корчми долинали п’яні вигуки вцілілих і злих шляхтичів.» Бенкет під час чуми», – згадав почуту десь фразу Слуга з Добромиля. – От я й повернувся.» Він йшов пішки, залишивши коня в тернавського священика, разом з грошима, щоб не вводити у спокусу малих світу сього, щоб не вчинили вони шкоди своєму сумлінню. Бо минуло вже стільки часу, що ніхто не впізнав би його. А тернавського священика Слуга пам’ятав дворічним хлоп’ям, тому й пішов до нього, бо знав його вітця, теж священика.

Сумно було на все дивитись. Слуга з Добромиля йшов попід гору, на якій стояв Високий Замок, а далі повз монастир, і так опинився поблизу Низького Замку, що вже не носив імені Гербуртів.

– Sic transit gloria mundi, – пробурмотів він, – І твоя, пане Яне…

Не знав де прихилитись на ніч, хіба що на своєму спаленому у котрий раз дворищі.Оте безконечне коло смертей і пожеж пригнічувало найбільше. Світ вперто не бажав змінюватись, але Слуга всеодно мусив ним опікуватись, ставити на ноги, коли той, втративши рівновагу, падав, заюшившись кров’ю. Це все нагадувало дитячу забавку два війська стоять одне супроти другого й міркують, як би більше повбивати людей чи так настрашити, щоб ті повтікали.І цією забавкою розважаються найсвітліші уми, найшляхетніші серця! Думають, ніби вони інші.Ні, не інші.Варто поглянути на ті закустрані вівці, миршаві телята, мізерні коненята, за яких правлять вдесятеро більше, ніж перед війною А вино? Бочівки менші, а дорожчі.А папір? Скільки коштує тепер десть[3]3
  десть – 250 аркушів паперу


[Закрыть] чи лібро[4]4
  лібро – 500 аркушів


[Закрыть]? На такій ціні друкарня пана Гербурта одразу б збанкрутувала й не видала б жодної книги. Та й де тепер вона? Упав у немилість Ян Щасний, і впали в немилість разом з ним його книги.

Як облаштуюся, думав Слуга, заберу свої книги зі Спаського монастиря. Дах поставлю, стіни поштукатурю, вікна повставляю. Він подивився у той бік, де стояв його обгорілий будинок. Ет, у священика переночую!…

Та хоч і вразила його злиденність і дорожнеча товару, в саме серце вцілила незміренна кількість калік, що товпились на базарі, чекаючи, доки щось перепаде, шарпаючи усіх за поли. Треба буде до зими побудувати для тих нещасних лічницю. Від цієї думки стало йому легше. Сіль продати можна, нащо тримати на складі, коли за одною війною суне інша. Акурат поспіє до жнив…

Щось смикнуло його за полу. Слуга подумав, що то знову жебрак, й трохи невдоволено обернувся. Перед ним стояло двоє дітей: хлопчик 10 літ і дівчинка десь семи. Він не встиг сягнути рукою до капшука, як раптом хлопець сказав таке, що чоловік одсахнувся:

– Купіть, пане, антипка!

– Що?!

– Антипка, прошу пана, купіть. Тато лежать при смерті.Послали нас продати другого антипка, бо наш вдома б’є його і грозиться хату спалити.

– Що ти мелеш, хлопче? Як се міг тато послати тебе з таким…товаром? Ще світ такого не видів, щоб діти дідька продавали!

Мала настрашилася, почала хлипати й приповідати

– Видиш, Івасю, я тобі казала! Казала!

– Не бійся, – нахилився до неї високий, у чорне вбраний чоловік. – Я куплю у вас антипка, аби ви лиш його позбулися. Дякуйте Богу, що напали на мене, а не на когось іншого. Ну, кілько за нього хочете?

– Всі гроші, – полегшено видихнув хлопець

«Добре, що хоч антипки не подорожчали,» – подумав Слуга з Добромиля, витягуючи капшук з дрібними грошима. Тепер не буде мати за що поїсти, хіба що стріне когось зі знайомих купців-опирів, щоб позичили до завтра.

– А ти не боїшся, що антипко тебе не послухає?

– Ні, тато казали, що з мене буде сильний ворожбит! Та й сей антипко не такий як інші, бо тато вже хорий був, коли носив його під пахою…

– Отак ти продаєш товар! – засміявся Слуга з Добромиля. – Я би не взяв такого як ти до себе. Я сам купець. Ну, добре, давай уже свого антипка!

– Його звати Дідик, – мовила дівчинка вже з розпогодженим личком. – Не давайте йому нічого соленого, паночку!

Він простягнув руку і хлопець вклав у неї щось волохате, а сам ухопив капшук і кинувся тікати, тягнучи за собою сестру.

Слуга розтулив долоню і звідти випурхнула якась незрозуміла розкошлана істотв, запишала і зникла, не побажавши, щоб нею командував Слуга з Добромиля. «От і добре, – подумав той, – нехай Дідик шукає сам собі господаря. мені ще дідька в хаті бракувало! От кляті діти! Піти на базар антипка продавати! Добре, що на нього напали. Тепер з цим строго. Певно, з Бусовиськ прийшли, бо там годують антипків на продаж. Зрештою, міг би жити в нього Дідик, як домашнє звірятко, раз такий кволий…»

Слуга з Добромиля зітхнув, згадавши, що тепер він цілком самотній, бо від літ Купець з Добромиля не давався йому чути. Він знайшов нарешті Золоту Бджолу, привіз її сюди, хоча й знав, що ця бляха тепер нічого не важить. Бджоли розлетілися, вулик зламався. Слуга хотів уже було зайти до корчми, коли відчув на спині чийсь погляд. Він обернувся й побачив скалічену руку, що висовувалась із дрантя.

– Нема нічого, – сказав він, – але як стріну в корчмі когось знайомого, то винесу тобі, чоловіче, поїсти.

– Пане Слуго з Добромиля! Не пізнаєте?

Той приступив ближче, щоб роздивитись жебрака.

– Се я, Антось. Той, хто гострив колись ножі й шаблі.Змінився, еге?

У голосі його відчувався якийсь гіркий виклик.

– Тепер пізнаю. Але ти не дуже змінився. Що це значить?

– Так, я опир. Став ним тієї ночі, коли вбили Купця з Перемишля.

– Ну, що ж, опир, хай буде опир, – мовив Слуга. – А що сталось з твоєю рукою?

– Та всохла, вашмосць, від москальської шаблі.Забрали мене тоді в похід. Вернувся звідти пішки. Хата згоріла.

– Давно вернувся?

– Ще минулого літа.

– Нічого, Антосю, я тепер подбаю про тебе. Мій дім теж згорів, але я його відбудую. Ти де живеш?

– Та у вашому домі, в пивниці.Нікого не підпускаю Ліпше, пане, вам тут не стояти. Люди почали зглядатись. Подумають, що я шпиг…

– Так ти ж опир1 Ніхто тобі не завдасть шкоди. Ні, ти не опир! Що ти собі вигадав?

– Ліпше бути опирем, ніж покутником. Йдіть, пане. Увечері я буду на вашому дворищі.Й не треба мені нічого. Я просто так сиджу, аби не нудитися. Йдіть!

Замість того, щоб йти до корчми, геть спантеличений Слуга з Добромиля повернув назад. Думав, що Антося давно вже немає на світі.Щось тут було не те. Він вийшов на дорогу до Тернави, але не ту, що попід ліс, а ту, яка вела через поле. День був ясний, земля підсихала на очах, і хоч так іти було довше, але він сам хотів, щоб довше, спокушуваний цілком природнім бажанням після руїн і згарищ побачити весняну землю. За одним з поворотів зник і Добромиль, дорога сходила вниз.

На вузькій і довгій нивці руда корова тягнула борону, коло неї йшла молодиця, а позаду – дівча-підліток сипала з торби зерно. На вербах чатували чорні птахи. Слуга визув чоботи, скинув кирею, і пішов по важкій мокрій землі.

– Дай, Боже, щастя! – привітався до незнайомої жінки.

– Дякую, дай, Боже, й вам!

Слуга більше нічого не казав. Зняв з дівчинки торбу і став сам розкидати зерно. Жінка здивувалась не так цьому, як тому, що більше пасувало б такому молодцю тримати борону. Але тут вона побачила, що птахи знялись і полетіли. Усі до одного. «Сівач, – подумала вона. – Бігме, сівач!» І загризлась, чим йому заплатить. Хотіла вже кликати малу Орисю, аби та збігала до хати за трьома яйцями, що ними хотіла підсипати квочку, але горло їй щось здусило, не могла й слова вимовити. Та й треба було поганяти корову.

Як нивка була засіяна, і дивний чоловік, сей янгол-хоронитель, не кажучи ні слова, пішов на межу, взув чоботи й накинув чорну кирею до п’ят, молодиця здогадалась, хто це, й перехрестилась від великого зворушення.

Потім Слуга з Добромиля сів на березі Вирви просто місця, де стояла церква, покинута через нашестя злих духів. Мала провалений дах, скошені набік стіни, а всередині щось аж двигтіло, певно, бігали куниці.Довкола зеленіла свіжа молода трава. Видно, хтось косив її, бо не стриміло поміж неї торішнє бадилля. Там же й стояла обчухрана від кори смеречина, на яку накладали сіно, щоб швидше сохло. Що ж, худобині треба їсти, хоч край геть спустів, але не так, як раніше бувало. Слуга подумав, що годилося б поїхати до Лопушанки. Оленка, Миронова сестра, мала лиш одного сина і той став, як його батько, пастухом. Втім, ні сина, ні тієї доброї жінки, що дотримала слова, давно нема на світі, але є онуки й правнуки. У Лопушанці знали, що якийсь пан опікується тією родиною, тільки невідомо за які заслуги.

Коло церкви на покручених старих липах виспівували пташки, але сама вона виглядала ще понурішою в золотому весняному сяйві.Здавалось, що від того щебету й подмуху легенького вітру гойдається дзвіниця, де повісився колись старший Миронів брат. Слуга забрав із проклятої церкви ще багато літ тому образ Діви Марії, мальований добромильським майстром, дав обновити, і подарував Спасівському монастиреві. Й подумав тепер – чи варто було се робити. Варто, зітхнув він, переводячи погляд на бистру воду, що текла поверх замуленого дна, варто. Бо робити треба те, що підказує тобі серце. Мені жаль було того образу, і я його врятував. Якби взяв собі, то чуся б недобре. Нагадував би йому про Мирона-єретика. Однак, рід не пропав, і доки сей образ існує, доти бережеться рід. Звісно, це не так, але я звик помічати знаки.І безперечно знаком було те, що я вперше через багато літ, знову став сівачем, після якого птахи не видзьобують людську кривавицю, а шукають собі поживи у природі.Я не міг його витлумачити по-іншому, тільки як те, що моє місце в Добромилі. Останні роки зневірили мене; пошуки Золотої бджоли здались не вартими уваги, бо книжки я шанував більше ніж золото. Цей привабливий сам по собі метал нагадував мені, що за все у цьому світі треба платити, попереджав про людську корисливість і скарби, які марнує в землі Дракон. Та коли вони випадково потрапляють на людські очі, мало хто витримує цю мерзенну спокусу: у легкий і короткий спосіб здобути владу і славу. Не можна спокушати малих сих.І це нас об’єднує з Драконом, доки він пильнує скарби. А книжки…Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя. Книжки мали наді мною, сином опира і відьми, незбагненну силу. Я без кінця дивувався мистецтву творення книги й цілими днями простоював за спиною переписувачів, а пізніше в друкарні Йвана Шеліги, котрий друкував книжки для пана Яна Щасного Гербурта. світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю й могла жити довго, як я чи Купець з Добромиля. Книги ставали ворогами і друзями, однак я помітив, що чим тісніше зближувались вони з людиною, тим щораз більше втрачали своє божественне призначення.

Тому я був розчарований і се мені боліло. Щоб знайти Золоту Бджолу, я, котрий так вперто намагався відмовити старосту добромильського від московської авантури, опинився у вирі того безславного походу, що знекровив Річ Посполиту й призвів до смерті багатьох людей. Ніколи я ще не був так далеко від Добромиля, як тоді коли намагався забрати оберіг назад, бо просив мене про це мій пан, Купець з Добомиля. Тільки шкодую, що того дня стратив час на бесіду з вельможним паном Гербуртом, котрий був залежний від свого стану і вірив, що Закон може змінити світ, саме тоді, як мій товариш і опікун Купець з Перемишля потребував помочі.Його заманили в пастку і вбили люди Дракона. Такого сильного, мудрого, відважного і вірного Перемиській землі й Королівству Галицькому. Тепер знак, на який я потратив стільки часу, не вартував нічого. Я носив його на шиї під сорочкою, однак жодної миті не вважав своїм.

Того дня єгомость Миколай умовив мене залишитись на ніч, і я дізнався від нього всі добромильські новини, і наша статечна розмова була для мене ніби бальзамом на незагоєну рану. Врешті, я зрозумів, що і в священика є своя таємна рана. Він спитав, чи переходити йому в унію, а чи триматись православної віри. Я відповів йому, що се справа політична і мені не подобається, коли християнські церкви ворогують між собою.

– Дивіться, – сказав я, – Гербурти помагали кожній церкві, мирили між собою народи, бо сказано ще Ісусом: Бог всередині тебе і довкола тебе. Усе сотворенне Богом – се Його храм і святиня.

Однак я змусив себе замовкнути, бо часи змінились, і якби єгомость їх повторив комусь, мав би велику біду. Просто перевів розмову на інше:

– Бачив я нині стару церкву. Чом би її не розібрати, а дошки попалити?

– Та казав я вже не один раз про се владиці, але той одне каже: не руш! Він ще більше боїться за мене. Я боюсь, щоб мої діточки не лишились сиротами, а він – своїх синів…

– Чого йому боятися синів?

– Кажуть, ніби ті окрадають церковну казну, поки владика постить і молиться. Ех, прийшла наша церква в упадок! Москва з ляхами свариться, а ми мусимо терпіти.

І я розповів йому, як самозванець переходив з однієї віри в іншу: від православних до соцініан, а відтак до римокатоликів, а потім знову до православної віри повернувся. Не те, що б я вважав се гріхом, ні, я до подібних речей ставився спокійно, але ненавидів політику, бо вона звела зі світу Купця з Перемишля. Та про нього хтозна чи вже хтось тут пам’ятає.

На те єгомость зауважив, що чув, ніби самозваний царевич закладав з нечистою силою і завдяки їй рік втримався на московському престолі.І чи правда, що Мнішки, батько з синами, і донька Маринка, були опирами. Я лиш розвів руками:

– Їх уже нема на сім світі, отче.

Хоча насправді не був у цьому впевнений. Бачив хіба, як вмерла Маринка. У тюрмі.

– Що ж насправді було? – ожив, було вже заколисаний розповіддю, Олексій Іванович.

…Надворі світало і голосно щебетали птахи. До воріт підійшли Купець з Добромиля і Антось. Тільки якби нагодився хтось цієї світанкової пори, то побачив би самого Антося. Купець існував лише у свідомості добромильського жебрака.

– Сядь тутка, Антосю, й чекай. Се– твій день. Ми ще стрінемось!

Не перший раз Антосю доводилось чекати, і він покірно сів на лаву під брамою. Чорна кирея на його плечах стала галкою, крикнула щось і полетіла в Діл, де на схилі трактор тягнув за собою сівалку, і за ним волоклася ціла хмара птахів, збираючи зерно.

– Хмара, – сказав уголос жебрак й повернув голову до Сліпої гори, на якій стриміли понищені мури Високого Замку панів Гербуртів. – Як сяде чорна хмара на Сліпу гору, я мушу бігти до пана Слуги з Добромиля.

Проте ніхто йому не відізвався.

«Був би я опирем, – подумав Антось, – то теж би зміг би витерпіти біль і муки, і не мерз би так.» Він притулився до муру, що був шорсткий і, здавалось, теплий. На нього найшло якесь отупіння. Ледве пригадував собі, про що говорив з Купцем з Добромиля, а, може, й не говорив? Хіба посмів би щось розказувати Самому? Мав таке відчуття, ніби прокинувся в зовсім іншому місці.

…Слуга з Добромиля замовк, прислухаючись до чогось, ак тоді зітхнув:

– Не думав, що так боляче переживатиму цю втрату. Усе в Добромилі нагадувало мені про Купця з Перемишля…

Добромиль, 1604 рік

– Не пам’ятаю, як скотився я у Діл, навіть для мене се було незвично. У задній кімнаті корчми лежало обезглавлене тіло купця. А в грудях стримів свіжотесаний кіл. Був із правого, а не лівого боку, де серце, з чого я зрозумів, що Купця з Перемишля вбив дхампір. Але котрий з них? Маю на увазі трьох Мнішків і самозваного царевича. Жодної хвилини я не вірив, що він справжній. Я гукнув корчмаря і вхопив його за комір:

– Кричи на гвалт! Бо не знаю, що з тобою зроблю.

Я відчував, що той чоловік невинний, що збродня сталася без його участі.Кричати гвалт – се був такий звичай. Той, хто перший побачив, або в його домі сталося вбивство, мусив вийти коло ратуші й оголосити про це чотири рази, щоб відвести від себе підозру. Та корчмар вперся:

– Не можу1 Бігме, не можу!

– То будеш винен у вбивстві.Ти пропав, чоловіче!

Він побілів і почав трястися. Мені стало його шкода, і я мовив лагідніше:

– Послухай мене, Петре. Оголоси, а тоді втікай до Перемишля. Там сховаєшся в домі купця. Тобі дадуть грошей, щоб виїхав якнайдалі, перемінивши свій образ.

– А жінка, діти?

– Їм нічого не буде. Я про се подбаю. Якщо просто втікнеш, скажуть, що ти вбив. Хіба не знаєш нашого закону?

Щойно в Замку я говорив про писані й неписані закони, а тут вони збіглися докупи.

– А, може…тіло сховати?

Мені стало гидко.

– Ти що не знаєш, дурню, що брехня – як полова, спливає у воді? Скажи, що у твоїй корчмі замордували Купця з Перемишля.

Я думав, що правди не приховаєш. Такий тяжкий злочин викличе обурення в добромильській громаді, й відверне частину поряднішої шляхти від Мнішків і самозванця. Та я погано знав шляхту.І Мнішків… Корчмар Петро був із тутешніх, і як казали про тих, хто доробився статку, мав антипка на стриху. Однак вберегти чоловіку життя чи огородити його від чужої заздрості, ця маленька істота не потрафить.І рано чи пізно, господар його зазнає кари за те, що задля грошей віддав душу на поталу нечистій силі.Та й антипко – дух домовий, мусить мешкати під власним дахом, чого не знав лже-царевич. Не слід забувати, що той, хто виносив антипка під пахою дев’ять неділь, разом з ним віддав покупцеві й свої негаразди.

– А як щодо кохання? – спитав Олексій Іванович. – Лжедмитрій хотів, щоб Марина в нім закохалася.

– Е, пане докторе, – посміхнувся Слуга, – ви живете у світі, де партійний квиток дорожчий за гроші, і не знаєте, що у ті часи за гроші можна було купити все, в тім числі й кохання прекрасної панни. Не тієї панни хотів самозванець, а іншої.Вам задурили голову романтичною історією. На той час самозванець уже підписав контракт зі старим Мнішком, і Марина була його. Він присягнув з нею оженитись. А присяга навряд чи збільшує кохання.

– Що, була інша дівчина?

– Еге ж, і звалась вона Московія. Тільки навряд антипко, виплеканий бусовицьким хлопом, поміг би завоювати сю кралю. Мнішки займались магією, і, либонь, підказали самозванцю цю ідею, щоб потім мати змогу звинуватити його в чарах, якщо не отримають усього. Треба знати, пане докторе, людську натуру, а натура самозванця була вщент зіпсута гординею й ницою хитрістю. Він мав усіх за ніщо, як кожен, хто прагне ощасливити людськість. Але слухайте, що було далі.

Я вивів Петра надвір. Саме заходило сонце, криваве сонце того нещасливого дня. Люди трохи розійшлися, але багато хто ночував на торговиці просто неба. Гамір трохи стих. Корчмар вийшов перед ратушу, де було місце для оглашення, невисокий поміст. Ніхто не звернув на нього уваги. Я залишився стояти внизу. Чомусь згадав Мирона, писаря Многогрішного, й подумав, що чоловік опиняється часом у такій ситуації, коли ніхто йому не може допомогти, тільки він сам. Ніколи корчмар не стояв так високо у своєму житті, як стояв тепер.І се допомогло йому подолати страх.

– Люди добрі, – мовив тихо, а тоді голосніше: Люди добрі! У мой корчмі сталася нечувана збродня. Вбито славного Купця з Перемишля!

Він перехрестився.

– Люди добрі! Присягаюся, що я найшов тіло без голови, а при самім убивстві не був, і не міг йому завадити.

Люди, котрі були ближче, врешті почули його.

– Зголошую вам другий раз!

Тепер корчмар повторив се сміливіше, перейшовши останній рубіж страху. Та й бачив він, що світ не похитнувся й земля не розступилася під ним. Не виглядав смішним, хоч ціле життя ним попихала п’яна шляхта і нищила у бійках його добро. Мав їх десь і мріяв на старості літ жити десь віддалік, на пасіці, передавши синам корчму. Він повторив свої слова утретє, водячи очима по людях, наче шукав у них підтримки й розуміння того, що опинився у біді.А люди, що ж, люди! Кожен думав, як добре, що се трапилось не зі мною, що не я там стою. Корчмар збирався повторити свою новину вчетверте, коли надлетіла галка. Наче кимось сполохана, ковзнула коло Петрового лиця, черкнувши крилом по чолі.Аж свиснуло, і чоловік, відхилившись назад, упав навзнак. У грудях його стриміла оперена чорним стріла. Збагнувши, що нічим бідоласі не допоможеш, я вибрався з тлуму. Смерть завжди викликала у мене подив, і я увесь тремтів. Люди посунули до корчми, та я дістався туди раніше, бо вмів пересуватись блискавично, як опирі.Мої лихі передчуття справдились: тіло щезло і підлога була змита. Аж тоді я згадав про знак, який носив Купець з Перемишля на грудях – бляху із Золотою Бджолою. Бачите, я й зараз переконана, що без Купця бляха нічого не важила. На моїх очах він із не зовсім багатого купця, що лише завдяки власній кмітливості, вибився у люди, став правдивим лицарем-заступником нашого краю. Якби за се нагороджували почестями і багатством, мій товариш і брат упав би в низько і підло. Але він терпеливо збирав докупи всіх бджіл, підтримуючи їхній дух, щоб наша земля стала колись незалежною і процвітаючою. Свобідним край стає не тоді, коли на трон сідає мудрий володар, а коли з’являється багато вільних людей серед різних станів. Тоді немає потреби йти по коліна в крові, шукати ласки в сильніших сусідів. Бог проливає благословення на такий край, а не плаче над його нещасливою долею.

Та все ж я не хотів, щоб сей оберіг потрапив до рук убивць. Може, Купець передав його Антосю. Де він? Однак я не одразу вирушив на пошуки того чоловіка, котрий з переляку забився у якийсь куток, а сів на коня і поїхав до Замку. Вже стемніло. Ніч була така темна, як у скрині, завішаній чорним сукном. Тільки в Замку світилося. Було спокійно, бо шляхта ще не напилася і не почала стріляти з мушкетів, зводячи між собою рахунки, або ще гірше: плюндрувати села своїх недругів. Хіба може боронити закон той, хто не дотримується його в себе вдома?

Власне, я був настільки переповнений гіркотою і смутком, що сам не знав, чого шукаю в замку Гербуртів. Краще було б, щоб дорога туди була не милю, а десять миль. Я став спинатися угору, коли раптом кінь став дибки, і щось вдарило мене в груди так, що я перекинувся і впав навзнак. Руки й ноги мені відняло. Я хапнув повітря, і вже не міг його видихнути. Чорна в’язка субстанція з усіх боків насувалась на мене, і я подумав: ось так виглядає смерть. Коли ж наді мною схилилось лице мого пана, Купця з Добромиля, грізне й сердите.

– Дурню, – сказав він, – куди прешся? Голова Купця з Перемишля у Вирві, тіло в яру, присипане торішнім листом, неподалік водяного млина. Ти сподівався знайти в Замку голову на срібному тарелі в руках Маринки Мнішкової? Її там нема. Хочеш і ти згинути?

– Віддай мою силу!

– Тобі не треба сили, а мудрості.Вертай додому й проспись. Ти й досі вважаєш себе моїм слугою? Силою я тебе не тримаю, сам знаєш…

– Що я маю зробити, мій пане?

– Се вже інша розмова! Можеш зробити дві речі.Знайди тіло нашого брата і відвези до Перемишля. Там його поховають, як належить. Голови не шукай. Нехай буде у воді, як і моя, на віки вічні.

– А друга справа?

– Можеш шукати золоте кружало, якщо хочеш. Відтепер я знову буду Старшим. Ворог може скористатись нашим оберегом, проте я вже розіслав гінців, щоб не вірили золотому кружалу, лише срібному, яке носить Купець з Дрогобича.

– А помста? – усе ще тяжко дихаючи, спитав я.

– Ти й досі нічого не второпав, Слуго з Добромиля! – дорікнув мій пан. – Мстяться лиш слабі й підлі духом. Ти вже раз вчинив негідно, пімстившись мерцям.І те, що Купець з Перемишля, не втримав тебе, відгукнулося йому аж нині.Розумієш?

– Ні, – процідив я крізь зуби. – Я хотів очистити землю від злих духів.

– Се може зробити Слуга Божий, а не слуга Купця з Добромиля. А ти поліз не в свою справу. Йди собі, доки я не розсердився ще більше!

І Купець щез. Я почував себе наче малим хлопцем, який було почав себе вважати дорослим і напросився пасти коні, але ті розбіглися, і він плаче, вертаючись додому.

– Ось так, – помовчавши, сказав Слуга з Добромиля. – Треба відпровадити нашого хворого, бо за ним прийшли.

– Звідки ви знаєте? – здригнувся головлікар, виринаючи зі сну, що звався історією.

– Сойка прокричала три рази. А ви помаленьку будіть своїх. Спршу хворих, а тоді інших, щоб хлопці встигли вийти.

– А ви певні, що йому можна пересуватись?

– Його понесуть на ношах. А мені слід підготуватись ще до одних гостей.

– А історія? Ви ж її не докінчили!

– Вибачайте, пане докторе, то вже іншим разом.

Побачивши, як засмутився Олексій Іванович, він посміхнувся:

– У нас ще буде трохи часу, не переживайте!