Текст книги "Слуга з Добромиля"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Добромиль, 1581 рік

– Фортуна відвернулася від мене, – продовжив свою історію Слуга з Добромиля, – коли я, здавалось, мав уже чималий досвід і досить спокійне життя.І винен у цьому був Купець з Перемишля. Се було прикро, бо мій давній товариш не був ніколи надто амбітним: применшував свою славу, вважаючи усі блага, які діставалися йому, даром, а не заслугою. Він був більше слуга, ніж я, бо почесне звання Старшого не збаламутило йому голови, і Золоту Бджолу тримав він у руках, наче та щойно його вкусила. Однак не випускав, держав міцно.

Я не надто змінив свій спосіб життя. Зимував майже завжди в Добромилі, ні перед ким не криючись. Люди вмирали, на зміну їм приходили інші, тож ніхто не міг закинути мені, що я зажився на сьому світі.А ще з появою в Добромилі моравських орлів, Гербуртів, сюди наїхало чимало вірменів, прусів, угорців та євреїв, не кажучи вже про нарваних ляхів, котрі чулися в цьому краї ліпше, аніж галицький люд, що пустив коріння тут з прапрадіда. Додати ще сюди моровиці, сарану, неврожай, набіги татар – ні, про Слугу з Добромиля згадували, коли він був конче потрібний, а коли ні, тоді забували.

Сім’ї я не мав, бо пережив би і жону, і дітей, і внуків, а се було б, напевно, гірко. Я не смів пускати до свого серця відчаю. Купець з Перемишля був єдиною істотою, перед ким я міг не критися. Він же й беріг мене, ніколи не беручи з собою на небезпечні перемовини з Орденом Золотого Дракона, і тому я не знав багато чого. Місце слуги – за дверима панського покою. Однак, з поглядів, що кидали на мене лицарі Золотої Бджоли, я здогадувався, що мене берегли для битви, яка так ніколи й не відбулася.

– Із ким битва? – спитав Олексій Іванович.

– З тим невидимим ворогом, Ім’я якому Легіон, – незрозуміло пояснив Слуга. – Я звик бути насторожі, але не як воїн, не як тілоохоронець, а як страж при скарбі.Мене довго готували до цього: і люди з села, котрі не сміли полюбити чужої дитини, і Лука, котрий став моєю невільною жертвою, і Ворожбит…Вчили мене і раб Кирило, і князь Лев Данилович. Чия наука була суворіша, той вважався ліпшим навчителем. Усього, що я пережив, мені не розповісти, хоч пам’ятаю кожен свій крок, кожне слово…

Мати власний дім у Добромилі було моєю мрією. Спершу він був з гілляк на пожарищі, у якому згоріло тіло мого пана, Купця з Добромиля з усім нажитим добром. Потім були дерев’яні, невеликі будинки, які теж згоріли у вогні частих добромильських пожеж. Часом було, що я повертався з мандрів, і заставав обгорілі руїни. Але ніколи не ставив на них одразу нової будови, бо вона пропахла б димом. Врешті, я побудував собі кам’яний дім зі складом, де тримав сіль зі своєї частки, яку мав на солеварнях у Вишині і в Старій Солі. Цю сіль потім сплавляли по ріці, бо так виходило дешевше. Взагалі, основними торговими оборудками займався Купець з Перемишля, і я виконував його вказівки. Він мешкав у Перемишлі й ми листувались з ним, посилаючи гінців, проте не людей, бо ті завжди втрапляли в якусь халепу, а навчених для цього ворон. Я мав повідомляти купця про все незвичайне, і деякі мої звістки змушували його кидати затишний дім, чи навіть валку, і їхати до мене. Так, Купця з Перемишля вельми зацікавила звістка про те, що в Хирові блискавка розколола дуб, який ріс на покинутому поганському капищі, або про табір ромів, що прибув у Добромиль на осінні торги. Це не були ті роми, з якими мене пов’язували давні приятельські стосунки. Колись я зробив для них невеличку роботу і за це вони познайомили мене з рецептами деяких ліків. Роми деякий час підтримували Влада ІІІ, прозваного Цепеш, зі славного колись роду Басараба, проте після його ув’язнення і смерті впали в немилість як Ордена Золотого Дракона, так і молдовських господарів.

Однак для Купця з Перемишля ся звістка мала значення і він прибув до нашого містечка. Окрім поштових ворон між нами існував ще інший вид зв’язку: передача думок на відстань, але він потребував великої зосередженості.Так-от, одного весняного ранку прилетіла ворона з прив’язаним до лапки посланням від Купця з Перемишля. Той повідомив, що завтра з Перемишля привезуть сюди засудженого до страти на горло Мирона Многогрішного, колишнього ченця Лаврівського монастиря, і я маю з ним стрітись. Більш нічого він не написав, проте я зрозумів, що ченців карають на горло за святотатство, і що переписувачі книг, аби показати власну нікчемність перед сим благородним трудом, люблять називати себе грішниками й недостойними, нині більше за звичкою, ніж зі смирення. Ну, й Лаврів – у сьому місці надто багато було для мене зав’язано.

Не вагаючись, я взявся до справи, не відаючи куди вона мене запровадить, не здогадуючись навіть про її вислід для себе і не лише для себе. Забігаючи наперед, скажу, що різниця між словом мовленим і словом писаним – дуже велика. Останнє може розвалити найнадійніший мур, як колись сталося з Євангеліями, котрі намагались донести до цілого світу вчення Ісуса Христа. Пам’ятаєте, як я, ще хлопцем, тікаючи з Лаврова, стрів «добрих людей»? Як вони мені сподобалися своєю простотою і нелукавством. Кожен пастух має в собі щось від апостолів: дбає про свою отару й живе так, ніби на світі немає нічого, крім сонця у небі, а тому мирська суєта й пиха йому не властиві, адже він днює й ночує на полонині.У ті часи було в моді вчення аріан і мало воно щось і від духу добрих людей, і від інших вчень, значно складніших, проте доброго пана стріти було важко: шляхта жила за вовчими законами, а не Божими, і навіть не людськими, бо є серед них цілком справедливі.Шляхтич міг напасти на двір свого сусіда, побити челядь, пограбувати майно.І якщо потерпілий не завдавав зворотнього удару, його мали за ніщо. Він боявся суду свого стану більше, ніж Страшного Суду, і Бог здавався йому лихварем, від якого можна відкупитись молитвами і злотими. Втім, я не був шляхтичем. І не підставляв щоку під удар, бо хоч вважали мене блаженим, але багатим блаженним, й мене охороняла темна й загадкова слава мого пана, Купця з Добромиля. У монастирях тоді радо приймали купців, бо ті ніколи не вдавались до розбою, не грабували святі обителі, як це робила шляхта.

Ще перед зустріччю з тим нещасним писарем, я все обміркував, і вирішив не вдаватись до рішучих дій, щоб не привертати до себе уваги, бо хотів ще спокійно пожити в Добромилі.Тому спершу відвідав містечкового ката, Савку, котрий був опирем родимим, а тому сповняв свою нелегку службу без зайвих емоцій. Хата його стояла віддалік інших, бо так було заведено, майже під лісом. На подвір’ї підручний гостив сокиру, а кругом порпались жваві від весняного тепла кури. Савка, хоч і невисокий, зате м’язистий чолов’яга, вийшов мені назустріч і запровадив до чистої світлиці.

– Слухай, Саво, – мовив я йому просто, – є до тебе одна справа, і прийшов я сюди не з власної волі.

– Звісно, – кивнув Савка, – ніхто сюди ще з власної волі не приходив. Над кожним є хтось старший.

– А як Ім’я твого пана? – поцікавився я.

– Для того діла, що я роблю, як умію, є один пан. Закон, – відказав поважно Савка. – Ваша милість служить Купцеві з Добромиля. а я – слуга Закону. А отой, кого я маю завтра скарати на горло, очевидно, Слуга Божий, хоч його називають і єретиком.

– Значить, я вгадав…Немала, мабуть, його провина. Просив мене Купець з Перемишля стрітися із засудженим. Як можна се зробити тихо і пристійно? Що на се каже Закон?

– Тяжко відповісти. Були б ви, пане, священиком…Та біда в тому, що того чоловіка стережуть не лише ратні люди, а й духовні особи, два ченці з Лаврова. Не велено до нього нікого пускати.

– Мені треба.І Старшому треба. Хіба ти не знаєш, Савко, що звичай важніший за закон?

– Про який се звичай ваша милість мовить? – хитро примружився кат.

– Про ваш!

– Якби ви так не спішили, я б і до цього дійшов. Тільки щось не втямлю, чим може бути цікавий той ченчик. Він точно не опир.

– Наше діло маленьке, – відрізав я. – Як на своє ремесло, ти надто балакучий!

Отак я присадив його, і Савка, вбравшись у міщанську одіж, повів мене до міської темниці.

– Завтра тут буде більше люду. Значно більше, – зауважив кат.

– Еге ж, будеш хизуватися перед добромильськими молодицями!

Коло дверей стовбичило двоє вартових, а збоку на сонечку грілося двоє ченців, ні старих, ні молодих. Перебирали вервиці й спідлоба зиркали на перехожих.

– Можеш, іти, – сказав я Савці. – Завтра пришлю тобі вина.

Я знав, що той любить напиватися після екзекуції у себе вдома. А тоді підійшов до ченців і почав розпитувати, як там у Лаврові, чи живий ще брат Самуїл, чи помогло йому те зілля, що я надіслав зимою, почувши про його хворобу. А тоді, коли вони розговорились, перевів мову на Мирона, що тепер не видавалося вже їм дивним. Дуже швидко я відчув, що в тих людях немає злоби, бо вони такі самі слуги, як і я, а слуга зі слугою порозуміється швидше, ніж пан з паном. А більше нічого того дня я не хотів знати.

Я повернувся додому, бо чогось мені стало тоскно на душі.Йти такого світлого весняного дня до темниці й дивитися на чоловіка, приреченого на смерть, як на якого дикого звіра, – ні, для мене то було б занадто. Тим більше, коли є інший спосіб.

Я прийшов уночі, взявши з собою наїдків і пару пляшок доброго токаю. Пройти непомітним – для мене суща дрібниця. Мирон Многогрішний був прив’язаний за руки й ноги грубими ланцами і справляв таке прикре враження своїм становиськом, що я спитав його просто:

– Хочеш звідси вийти?

Але той не був опирем, а звичайним собі чоловіком, вкрай замученим і зломленим, і тому очі його дико зблиснули й він тричі перехрестився, а тоді сплюнув у мій бік. На се я відповів спокійно, ставлячи кошик на мерзенну долівку:

– Хрест мені не шкодить. Я – слуга не Антихриста, а Купця з Добромиля.

– То він послав тебе?

– Може, й він. То кажеш, не хочеш вийти?

– Ні, не хочу. Мені й так увесь світ – в’язниця, бо в нім править Антихрист.

– А от мені сей світ видається не таким поганим, – зауважив я. – Весна надворі.Скоро стане зовсім тепло. Давай, зніму з тебе ланци й повечеряємо разом. Христос теж не відмовлявся від їжі й вина…

– Добре, – раптом згодився Мирон, – чому б перед смертю не випити й закусити.

Дивний се був чоловік. Щойно дивився на мене скаженими очима й бряжчав ланцюгами, та враз злагіднів, як ягня. Небезпечні такі люди.

Я зняв з нього ланцюги відомим мені способом і Мирон почав розтирати затерплі руки й ноги. Очевидно, бідаці трохи помутніло в голові, і він вирішив, що це – сон, бо навіть почав усміхатись. Ми почали їсти й пити у цьому ганебному для людської істоти місці, хоча мені траплялось бачити далеко гірші темниці, як ота яма, де сидів воєвода і господар Влад Цепеш., окаянний мучитель. Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свойого роду, бо ні Данило, ні Василько, сини його, ні онук Лев не вдалися у нього.І в такі криваві руки, до того ж підступні, втрапив мій пан, Купець з Добромиля. Лиш одне добре, що сини мстяться, а не слуги, бо я б не зніс такої покути. Я дивився на Мирона, якому тяжко було кусати хліб, бо якась наволоч добряче познущалась над безоружним ченцем, і думав, що ж то має відчувати звичайний чоловік, знаючи годину своєї смерті.І мабуть, у мене змінився вираз обличчя, бо нещасний перестав їсти й сказав:

– Когось ти мені нагадуєш, та не згадаю кого…

– Я всім когось нагадую, бо вгадую бажання людини, чиї думки горнуться до іншої людини. Я нагадую чоловіка, старого вже, котрий розповів тобі про Князя світу сього, і з того все почалося. Себто, твої нещастя.

– Як ти се робиш? – спитав Мирон, як питав колись князь Лев: з якоюсь дитячою цікавістю у змучених життям очах.

– Я ж Слуга з Добромиля, котрий навчився вгадувати чужі бажання, і притлумлювати власні.

– А ти можеш його сюди привести?

Він таки думав, що се йому сниться.

– Ти – не мій пан. Якби мені повелів се Купець з Добромиля, то я витяг би того старого з тамтого світу, хоч досі не робив такого. Так що вибачай. Можу привести тобі молоду гарну жінку, котра б збудила в тобі втіху до життя, і була б для тебе одночасно жоною, матір’ю і сестрою. Але бачу по тобі, що тоді твоє серце наповнилось би превеликим жалем, і ти не зміг би гідно прийняти смерть. Як слуга, я розумію іншого слугу. Ти усього лиш хотів догодити своєму панові, котрого сам вибрав.

– Може, ти ще й розповіси мою історію? – вколов мене Мирон.

– Я не знаю нічого про чуже життя, – розвів я руками. – Се – таємниця кожного.

– Але Бог, хіба Бог не знає все?

– Відки мені, малій нерозумній істоті, знати, що Він знає?

– І то правда, – похнюпився Мирон. Обхопив руками коліна і жвавість його згасла. Мабуть, подумав про те, що відкриється перед ним, коли душа покине тіло.

– Слухай, – раптом озвався він, – якби я дожив до старості, то попросив би когось списати мою історію на папері.Дякувати Богу, що він з’явився. Але, може, ти колись спишеш…

– Цього не обіцяю, бо досі я лише переписував книги. Я ж слуга все-таки. Втім, міг би комусь переповісти, якщо знайдеться хтось підходящий.

– Нехай буде й так. При писанні мова не така жвава й гладка, як при бесіді.Та й пишуть задля повчання, а не для забави.

– Я певний, що твоя історія дуже повчальна, судячи з того, де ти опинився. А як би ти її назвав?

– Я б назвав її…– замислився Мирон. – Я б назвав її «Наука Добромильська від Мирона Многогрішного».

– Зараз я думаю, – звернувся Слуга з Добромиля до Олексія Івановича, – що ця історія давно вже втратила свою повчальність. Але тоді багато хто би плакав від надміру скорботних почуттів, якби я оповів її.

– Не розумію.

– Усе, що записувалось колись, вартувало більше, ніж тепер. Виглядало переконливішим. За писане відрубували голови й палили на огні.Зараз розстрілюють і засилають до Сибіру, але роблять се в Ім’я держави, а не Бога. Зараз страх – інший. Мирона мучили докори сумління, бо він знав, що жодна мирська кара і жоден суд церковний не знищать того, що він написав. Він терпів незмірні муки і кожен, хто чув його історію, здригався від жаху й співчуття. Навіть самі судді.Отже, він почав розповідати:

– Мене віддали ще отроком до Лаврівського монастиря. Мій батько був священиком у Тернаві.Я був третім сином у нашій великій родині.Спершу він було віддав мене у Спаса, та я звідти втік, бо послушники наді мною сміялись, знаючи, що ми дуже бідні.У Лаврівському монастирі я вперше почув про Слугу з Добромиля, котрий мав ангельський голос…

– Се – неправда. А чи живі ще твої батько й мати?

– Думаю, що ні.Вони не давалися чути відтоді, як я оселився у Лаврові.А тепер, коли я став єретиком, ліпше про них не впоминатись.

Я пообіцяв собі, що поїду до Тернави й звідаю про Миронову родину.

– Тішуся, що я в Добромилі З вікна видно гори. Я їх ще завтра побачу…Так-от, чув я про тебе і забув. Мене навчили читати й писати, і з часом я досяг такої майстерності, що почав переписувати крюки зі старих збірників, писаних ще на пергаменті, що не кожен потрафить. Але я чув музику в голові, хоч голос мав поганенький.І часом у скрипторії плакав, переписуючи, і брати-ченці крутили пальцем біля голови, насміхались. Та се нічого. Якось з монастирської бібліотеки винесли купу зогнилих і поточених мишами старих пергаментів, і серед того сміття, що мали спалити на задвірках, я помітив клапоть, списаний крюками, і взяв його собі..Власне, там не було нічого особливого: хтось вправлявся у писанні, але під новішими крюками проступали ледь видимі старі.Щоб їх прочитати, треба було добре помучитися. Я сховав той клапоть у сінник. Знаєш, що то було?

Я кивнув. Колись, ще отроком, покидаючи Лаврівський монастир після смерті князя Лева Даниловича, мого опікуна і благодійника, з нерозумності своєї я записав пісеньку на полях Євангелія. Очевидно, книга знищилась, а пергамент використали на різні потреби.

– Чи не хочеш ти, Мироне, сказати, що я став призвідцем твого нешастя? Мені дуже шкода. Я зроблю все, аби виправити сю невільну кривду.

Тоді Мирон подивився мені в очі:

– Без волі Божої нічого не діється в цьому світі!

– Нехай буде по-твоєму, але…

– Слухай, що було далі, Слуго з Добромиля, котрий невідомо для чого з’явився, невідь ким посланий і для яких справ, добрих чи лихих.

– Я б не казав так на твоєму місці.Слуга не розпоряджається собою. Звідки я міг знати тоді, що колись моїми словами виправдовуватимуть найгірші злочини проти людськості ті, хто називає себе слугами Божими, а чи слугами Диявола, або, як тепер, слугами Народу? До книг писаних прокралася з уст фальш і блуд, а натомість звідти втекло смирення. Либонь, Мирон був останнім серед писарів, хто називав себе Многогрішним Уже почали друкувати книги на машинах і букви втратили тепло людської руки. Я сам переписав чимало книг, як для себе, так і інших.

А тим часом засуджений на смерть квапився розповісти мені свою історію:

– Десь через три дні після того, як я знайшов кавалок пергаменту, мені причулось у сні, ніби хтось мене кличе мирським Ім’ям, а не даним при посвяченні.Я зразу здогадався, що то злий дух…

– Чому?

– Бо хотів, щоб я відізвався і потрапив таким чином у його тенета. Я став на коліна, помолився і знову заснув. Та невдовзі прокинувся й побачив, що у ногах сидить якийсь чоловік у багатій одежі з мечем при боці.Мав темні очі без блиску, наче дві нори. Я перехрестився – і мана щезла. Не інакше, як сам лукавий кликав мене тієї ночі й провідував.

– Мушу тобі сказати, – зауважив я, що монастирське життя багате на видіння. Тобі просто являлось те, чого ти хотів, але не мав через убогість. Ти хотів лишатися сам собою, пізнати світ за монастирськими мурами.

– Ну, звісно! – вражено вигукнув Мирон, і це мені сподбалось, бо я чекав обурення. – І тому я зробив дві страшні речі.

– Ти говорив про це на сповіді?

Мирон кивнув.

– І твій ісповідник, очевидно, порушив таїну святої сповіді?

Він похилив голову. «Дурень, дурень, – подумав я. – У таких речах треба сповідатися самому Господу, а не священику. Бо Господь милосердний, а його слуги – жорстокі й непримиренні.» Жаль мені стало його молодого віку, який вкоротить завтра сокира ката. Сокира вже нагострена.І поміст вже підлатали на майдані перед ратушею.

– Немудро ти вчинив, Мироне. Сам себе присудив до кари людської, а не Господньої.

– Ет! – махнув той рукою. – Я знав, що так буде! Мушу відповісти за те, що скоїв, бо через мене терпітиме люд і всяке боже творіння. А про видіння ти гарно сказав – як усе просто. Налий мені ще вина!

І розповів мені, як довго марудився, щоб прочитати крюки зі стертого пергаменту, а коли прочитав, й музика зазвучала в його голові, то сон зморив його серед дня, не могли брати добудитись.

– Ти знаєш, що то за музика? – спитав я Мирона.

– Я думав, се райська музика, яку підслухав Слуга з Добромиля. Про нього казали, ніби він чув голоси ангелів і пішов виконувати їхні повеління. А той, хто торгує у Волощині, не– справжній.

– Гарна байка! – всміхнувся я. – Можеш не розказувати далі: ти приспав увесь монастир моєю музикою. Але ж це принесло славу обителі, наскільки я чув.

«Як добре, – подумав я, – що не записав тоді цієї другої пісні.» Втім, я мало вірив у те, що сей світ можна очистити від гріха. Часом його стає більше, часом менше. Такий Закон. Світ очищається сам по собі.

– Зрештою, нагадай мені, як се було? Де ти взяв сопілку?

– Виміняв у пастушків на яблука.

– А чому не зробив сам?

– Бо не вмію. Мене тоді теж зморив довгий сон. Але в монастирі тоді перебував старець на ймення Іоан, глухий як пень. Побачивши, що всі сплять, пропустивши утреню, і сонце давно зійшло, він піднявся на дзвіницю й раптом уздрів, як на Лаврів зі сходу суне чорна хмара і вже починає спускатися. Старець став бити у всі дзвони, бо й село теж заснуло мертвим сном. Де в нього взялось стільки сили, не знаю, а звук дзвонів долинув аж до Тершова і відігнав хмару. Вона пішла далі, на Бусовиська. Казали, ніби тамтешні ворожбити не пустили її на село, а струсили на ліс, і з неї посипалось величезне каміння.

– Згодом ця легенда обросла легендою про святого Іоанна?

– Та ні, Йоаном звали того старця.І який він святий, я тобі розкажу. Спробувавши те, що міг зробити досі лише Слуга з Добромиля, я почав іншими очима дивитися на світ поза монастирем.І втратив смирення, якого мене навчали з дитячих літ. Старця Йоана впросили зостатися на зиму, і він вельми зацікавився скрипторієм, хоча сам не вмів ні читати, ні писати. Він читав по губах переписувачів, бо ж ми навчені читати вголос. Я переписував крюки й тому мовчав. Мені казали, що є інший спосіб запису музики, але не було кому мене його навчити. Я міг би попроситися поїхати кудись до Сілезії, щоб навчитися того досконалішого способу, проте не насмілився. Старця я остерігався, але він ніколи не підходив до мене. Поступово з’явились чутки, ніби отець Йоан заводить з ченцями розмови про Святе Письмо, особливо, про Євангеліє, і що, можливо, се той самий чернець, який втік зі Скиту Манявського, звинувачений у єресі.Він, певно, щось відчув, і затаївся у своїй келії. Навіть перестав ходити до спільної трапези, споживаючи лише хліб і воду, а ми по черзі їх носили йому.

Надійшов мій черід. Казали, що старець геть охляв, і увійшовши до нього, я пройнявся великою жалістю: на постелі лежав уже не поважний чоловік, схожий на біблійного патріарха, а самі мощі.Я навіть подумав, що він не жиє, але рука старого ворухнулась, наче кличучи до себе. Я підійшов, і старець з несподіваною силою вчепився у мою руку. Від страху чи якоїсь мари я зомлів. Невдовзі хтось зазирнув до келії й побачив, що я лежу на підлозі, а отець Йоан – мертвий на своїй постелі.Дивись!

Мирон показав мені зап’ястя лівої руки, на якому крім свіжих слідів від кайданів були чорні плями, відбитки пальців:

– Це слід від руки отця Йоана. Він таки ломігся свого.

– Чого?

– Хіба з тобою такого не бувало, щоб у твоєму тілі оселялась чиясь душа?

– Радше навпаки, – відповів я. – Отже, той старець хотів, щоб ти став виконавцем його волі, чи не так?

– Ні, не його, а волі Господа Нашого Ісуса Христа! – голосно й чітко відказав Мирон.

Я ледь не похлинувся вином, а тоді з поважною міною заговорив:

– Диявол часто вводить нас в оману таким способом, мовлячи від чужого імені.

Той чоловік виявився просто одержимим, і я враз втратив до нього цікавість. Проте додав:

– Диявол не спить ніколи. Раз отой Йоан не заснув від тієї пісні, це вже щось означає.Ти ніколи над цим не замислювався?

– Він же був глухий!

– Але пісня моя – незвичайна. Можливо, той старець був просто сильним ворожбитом, котрий мав збаламутити релігійні почуття молодого ченця, аби цим скористався хтось інший, сильніший.

– Неправда твоя, – глухо мовив Мирон і запхався в куток, куди не досягало місячне світло. – Забирайся геть!

Він закрився у собі, затулив лице руками, як, буває, роблять діти, гадаючи, що коли вони заплющать очі, то стають невидимими.

– Що ж, хай буде по-твоєму, – згодився я. – Скоро почне світати, і я не почую твоєї історії, й не зможу її записати правдиво. Там будуть мої припущення й здогади. А, може., ти її вже написав?

У нього зблиснули очі.Здається, бідолаха навіть не підозрював, що міг би сам написати розповідь про себе і десь притулити поміж інших паперів, якщо такий уже встидливий. Дивись, хтось знайде, прочитає і чогось навчиться…

– Писати про себе?! Та хіба ж я посмію! У мене б рука відсохла…

Ні, недаремно він називав себе Многогрішним.

– А дописувати до святого Євангелія у тебе рука не відсохла? На се потрібна ще не така відвага.

– Звідки ти знаєш, чародію? – визвірився досі тихий Мирон. – Ну, звісно, се ченці тобі сказали, що привезли мене сюди!

– Ні, я сам здогадався. Голову чи руку відрубують за дописування до Святого письма навіть одного слова. Як на мене, се дурниця, бо Божі книги тлумачили з гебрейської та грецької, і не завше вірно. А чи знаєш ти, писарю многогрішний, що самих Євангелій було аж двіста, а Церква признала лише чотири. Чув я, ніби є серед тих відкинутих і писане з уст самого Христа, арамейською мовою, якою наш Господь говорив зі своїми апостолами, тільки сховане воно в піску на острові посеред моря і ніхто не читав його. Але чув я також, що Ісус просив не будувати храмів йому ні з дерева, ні з каменю, позаяк Бог є всюди, а віруючі – то його храм. Тому сей світ – прекрасний. Що ж ти написав?

– Те, що велів мені Господь Наш, Ісус Христос!

– Ти вже казав про це. Він що, являвся тобі?

– Нічого ти не розумієш! – розгнівався Мирон. – Слухай, що було далі.Після того, як старця Йоана поховали на горі, що згодом назвали Івановою, я ще довго слабував. Щоб поправити моє здоров’я, отець-настоятель відсторонив мене від скрипторію і послав збирати з хлопчиком-послушником зілля для лікування недужих. Той хлопець, дарма що мав 12 літ, знався на травах, навчений отцем Нестором, котрий через похилий свій вік не міг ходити по горах і долах за травицею і корінням. Ми з Грицьком виходили ще до сходу сонця, щоб не випарувалась роса. Той хлопець розповів мені про Слугу з Добромиля дещо інше. Ніби його страх як бояться опирі та ворожбити, а нужденним він помагає і навіть їх лікує.Звісно, я не признався про знайдену мною пісню, щоб додати щось до твоєї славної парсуни…Помалу я заспокоївся. Мені подобалось стрічати сонце на полонині, дивитися, як Грицько вклякає перед кожною рослиною, котру мав зірвати чи викопати корінь крем’яним ножем, і молиться. Проте, що він шепотів, я не чув. Не для мене була ся таємниця.

Якось ми вертались і зайшли помолитись на горішній цвинтар, де почали будувати каплицю Йоана Хрестителя. На цій освяченій землі колись було поганське капище. Я пішов на гріб старця Йоана, спонукуваний якоюсь непереборною силою, а Грицько ліг у траву, нагріту сонцем, щоб передрімати. Бідний хлопець ніколи не висиплявся. Я вклякнув, проказав «Отче наш» і «Богородицю», й встаючи, ненароком торкнувся дерев’яного хреста. Відчуття було таке, як і тоді, коли вмираючий старець вхопив мене за руку. У вухах зашуміло, кров шугнула до голови, і я впав навзнак. Здавалось, прийшла моя смертна година і я найбільше боявся, що вмру без сповіді.Я не міг ні крикнути, ні ворухнутись. Душа моя висіла над моїм тілом й хиталась наче від вітру. Ні, то, мабуть, не була моя душа, бо я бачив її знизу. Я чув, що в момент смерті душа дивиться на тіло згори. Се було так жахливо!

– А що потім?

– Нічого. Потім мене знайшов Грицько й відвів до монастиря.І відтоді я вже не мав ані хвилі спокою. Пропав сон і я мусив се приховувати, до ранку лежачи в келії із розплющеними очима. Та дивно: безсоння не робило мене слабим. Навпаки, я сповнювався силою духу.

Мирон замовк. Я не так побачив, як відчув, що він плаче, бо то були, напевно, найщасливіші дні його життя.

– І ось настав день, коли я дозрів до сповіді й признався у всьому, що накоїв, і попросив накласти на мене якнайсуворіше покаяння. Отець-настоятель вислухав мене і сказав:

– Сину мій і брате! Ти тяжко согрішив, але про се відає лише Господь наш милосердний. Я ж нічого не хочу про се знати. Назнач сам собі покаяння.

ВІн був ще більше наляканий, ніж я. Отець-настоятель, мабуть, не хотів, аби розвіялася легенда про чудесне спасіння Лаврівської обителі Іоанном-Хрестителем. Та я не думав про се. Найліпшим виходом мені здавалась смерть, але вчинивши самогубство, я прирік би себе на вічні муки. Я мусив спасти душу.І тоді мені спало на думку переписати уставом Євангеліє від Святого Йоанна, усамітнившись в одній з тих окремих келій, що лишились на монастирському подвір’ї ще від часів князя Лева Даниловича. Не їсти нічого, лиш пити воду. Я хотів, щоб мене там замурували, забили дошками вікно, аби довколишній світ не спокушав такого великого грішника. Втайні сподівався, що завершивши з Божою поміччю сей труд, засну вічним сном.І з цим я знову пішов до отця-настоятеля, упав перед ним долілиць і став благати дозволу. Він опинився у незручному становищі, бо саме переписування припровадило мене до гріха, але переписування музики, а не Святого Письма. Але найбільше вплинуло на нього те, що саме того дня до Лаврова прибув Купець з Перемишля, привіз дорогого паперу й замовив Євангеліє за вельми велику нагороду.Інший би подивувався такому збігові обставин, однак то був благодатний збіг.

– Ти кажеш, Купець з Перемишля?! – вигукнув я. – Невже то його затія?

– Хіба ти знаєш його?

– Він мій найперший приятель і благодійник, – тут я затнувся, бо не смів мовити більше.

Те, що почало було прояснюватися в моїй голові, ще більше затуманило голову Мирона Многогрішного.

– Се, – мовив я, – вельми достойний чоловік.

І то була правда. Купець з Перемишля не лише ставився до мене завжди добре, а й вірно служив Золотій Бджолі, ніколи не переступаючи правил, встановлених ще моїм паном, Купцем з Добромиля.

– Бог поміг мені, – продовжив далі Мирон. – Я отримав усе, що хотів для мого спасенного труду, і навіть згодився на хліб, що мали приносити мені раз у два дні.Він знадобився, щоб підгодовувати мишей, аби не полакомились на пергамент, з якого я переписував. Та мене чекало інше випробування: важко опинитись у цілковитій тиші, без сонячного світла. Дуже швидко у голові моїй почала звучати твоя пісня, що вкинула мене в безодню гріха. На третій день звуки стихли. Я почав переписувати Главу 9 про доброго пастиря, котрий не лишає своїх овець напризволяще. Чомусь згадав я про свою родину з Тернави, що не давалася чути, відколи розгніваний батько привіз мене до Лаврова, не спитавши, чи маю нахил до чернечого життя. Тоді одна сестричка Оленка побивалася за мною. Тепер, вона, либонь, уже віддана. Цікаво, чи хоч трапився їй гарний чоловік? А чи був мій отець добрим пастирем для своїх мирян, коли віддав свою дитину чужим людям, аби не годувати зайвого рота? Чи не втік він, як тікають від вовка, від свойого обов’язку? Втім, може моровиця прибрала їх усіх, тому я й не відчув батьківської та материнської ласки. Може. якийсь підлий шляхтич збезчестив мою сестру, а брати полягли за чужу славу? А може так і весь наш люд розбрівся по горах і долах, шукаючи безпечного місця, бо пильнують його наймити, а не господарі? Замість жити так, як навчає наш добрий пастир, Ісус Христос, слухають наймитів, прийшлих з чужого краю. Отак я думав про мирське, забувши про спасення власної душі.А хто нехтує спасенням, той негайно впадає у гріх. Попри все, я твердо знав: мені ніколи не буде місця в сьому світі, бо я не жив у ньому. А потім я поринув у сон, вперше за багато днів, чуючи себе геть безсилим, і перебуваючи в нелюдському смутку.І прокинувся в темряві, бо свічка моя погасла. Я почав гукати, щоб принесли свічок і вогню. Довго гукав, гримав у віконце. Нарешті зблиснуло світло і в отворі з’явилась голова отця-настоятеля.