Текст книги "Слуга з Добромиля"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Добромиль, 1949 рік

Слуга з Добромиля замовк. Потім встав, підійшов до запітнілого вікна, за яким у сутінках воював з усім, що вище трави, вітер, і вивів пальцем на склі слово. Яке, Олексій Іванович не побачив, та, мабуть, то був миттєвий порух душі цього дивного чоловіка. Лікар сам колись у дитинстві писав на запітнілому склі, а потім хукав на нього, щоб сховати напис.

У долині, в ніші костельного муру прокинувся скалічений жебрак й сказав хрипким застудженим голосом:

– Саліна….

Він давно вже не вимовляв цього слова, що принесло йому стільки нещастя і болю, уголос, але для нього воно було як сіль, без вживання якої чоловік тратить розум. Жебрак бачив, як вели людей до глибоких соляних криниць, стріляли спершу в тих, хто був здоровий і сильний, а дітей із сиротинця кидали просто живими у бездонні чорні діри. Де ти був, Слуго з Добромиля? Чому не наслав туман, у якому можна було сховатись?

Тоді, за кущами, він і справді думав так, але зараз розум старого каліки загострився і ясна думка пронизала його свідомість: Слуга з Добромиля не може усіх спасти. Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам. Таж Добромиль не обстав ані за тими сиротами-діточками, ані за своїми рідними, підкорився кривавій руці Антихриста і опустив очі перед його лютим поглядом. Хай би згинули всі, котрі плакали по своїх хатах, затикаючи вуха від гуку стрілів, хай би земля стала чистою від страху й безчестя. Йому стало встидно за себе: старий непотріб, нездатний навіть скопати грядку й посадити на ній бульбу, нездатний навіть піти з Добромиля, як приречена звірина, котра, чуючи смерть, волочиться на свій звірячий цвинтар, аби вмерти в спокої і тиші. Мертве до мертвого, живе до живого. Такий Закон.

Хоч ніби був ще день, але старий нікого не бачив через густий дощ. Може, подумав він, я лишився сам на світі, проспавши тисячу літ?

А Слуга з Добромиля після довгої мовчанки озвався знову:

– Я мандрував дорогами не одну сотню літ, і завжди відставав на крок від страшних подій, що траплялись до мене. На узбіччі вмирали люди, горіли села, кривдили слабих. А мої дороги ніби існували в іншому часі.Згодом я зрозумів, аби й зі мною щось сталося, треба зійти з дороги і потрапити в час, у якому живуть люди, не усі, але ті, котрі ще раніше зійшли з дороги…Я понад усе бажаю, щоб ви, пане докторе, теж зійшли зі своєї дороги…І щоб ніхто цього не помітив.

Олексій Іванович здригнувся і щільніше закутався у ковдру:

– Про яку дорогу ви говорите?

– Певно, ви не здогадуєтесь! – посміхнувся Слуга з Добромиля. – З дороги, яка веде до комунізму, цієї утопії, що її спаплюжила різна нечисть. Усе, що здійснюється з поміччю насильства й гвалту, приносить гіркі плоди. Я наведу вам один приклад, який щойно спав мені на думку, коли я стояв коло вікна – Саліна. У сорок першому році в соляні шахти поблизу Добромиля вкинули три тисячі розстріляних і просто живих людей, цвіт краю, сіль землі, як називав таких Ісус.І разом з ними кілька десятків дітей із сиротинця, яких не розстрілювали, а вкинули просто так. Про них теж казав Ісус: Їм належиться Царство Небесне. Було знищено минуле й майбутнє Добромиля. Тепер я скажу вам щось інше…Може, це світ зійшов з дороги, а не ви? Може, так було зі мною, коли літнього надвечір’я вирушив у дорогу з купецькою валкою, дорогу, яка привела мене в пекло.

Дорога, 1303 рік

Я відмовився від меча, хоча прийняв одежу й коня, споліваючись згодом їх відслужити. Сказав, що жив у монастирі й не уявляю, як орудувати тією штукою.

– Ся річ потрібна для самооборони, – пояснив мені Купець з Перемишля. – Ми не маємо схильності до ратної справи, та й наша зброя сильніша супроти заліза. Серед нас мало також ремісників, бо смішно витрачати вічність на ліплення горшків чи пошиття чобіт, і ще коритись майстрові під час навчання. Серед духовенства нас також небагато, бо се особи публічні й над ними наглядає старший клір.Є наші в монастирях, тільки серед ченців жити тяжко, бо ті люди легко стають одержимими, привертаючи увагу до обителі.Найліпше бути купцем: той всюди мандрує, але й тут спокушає багатство…

Він не любив уживати слова «опир», бо його вигадали люди, котрі ненавидять таких як ми. Ще не перейшов до розуміння того, що слова – се лише слова, особливо, коли йдеться про імена та назвиська. Моє правдиве Ім’я – не Позичений, не Позичений Сівач, і навіть не Сильвестр, а Слуга з Добромиля. Воно годиться для всіх часів і для всіх вух. Тому я не називатиму купця тим іменем, яким його кликали, а справжнім – Купець з Перемишля.

– Для моїх вух воно звучить досить дивно, – зауважив Олексій Іванович. – Слово «слуга» нагадує про нерівність та соціальне приниження.

– Суть мого імені ви зрозумієте, коли скінчиться уся ця історія, яка тепер є також і вашою. Повертаючись до теми дороги, скажу, що все залежить, з якої дороги ви звертаєте: з дороги добра чи дороги зла. Ви звертаєте з неї, коли пізнаєте саму суть дороги.

Я не надто цікавився купецькими оборудками. І зовсім не думав про небезпеку, бо ніколи не бачив битви. Ножик, який я тепер носив у гарних піхвах, був знаряддям праці.Ним можна було вкраяти хліба, м’яса, вирізати сопілку. Я зовсім не збирався забувати пісень, яких навчився грати. У світі, де панує Сатана і намагається у різний спосіб заволодіти душею, треба мати якийсь захист. Навіть, коли ти звичайний пастух.

Купець на зупинках велів ставити для мене окреме шатро, щоб підкреслити моє особливе становище.І вже те, що я, не виглядаючи на ченця, не носив при собі зброї, викликало серед обслуги страх. Я ніби чув, як ті люди питають одне одного: «Що він тут робить? Чим буде себе боронити?» І я читав відповідь у тих сірих, карих, блакитних очах: напевно чарами, яких не бачив світ. І коли на нас у чистому полі сунула хмара, а назустріч їй інша, і, здавалось, їхнє зіткнення неминуче, вони все-таки розійшлися. Люди бачили, як я спостерігав за цим дійством, мимоволі смикнувши бровою, через що вони потім божилися, ніби від поруху моєї брови хмара посунулась вбік. Хоч я зробив це таки мимоволі.Зрештою, мені теж не хотілося, щоб нас застали в дорозі гримавиці.Думаю, що цього не хотів ніхто. Тоді вони вирішили, що я дуже великий ворожбит-хмарник, через що намагалися триматися від мене подалі.І я залишився самотнім. Однієї ночі я почув дитячий плач, справжній, а не плач голодних покинутих духів. Уранці запитав Купця з Перемишля, в чому річ, і той спокійнісінько відповів:

– А се подарунок турецькому баші.

– Звідки ж ти їх узяв?

Він подивувався моїй наївності:

– Купив учора в селі.

– Але ж хіба татари торгують людьми!

– Ні, помиляєшся. Людьми торгують усі, відколи світ постав.

– Але ж то хрещені діти!

– Яка різниця! Вони тут вмруть з голоду. Як не війна, то моровиця, та й дні лічені, коли наша земля не буде нам належати.

– Як це?

– Ляхи, – коротко відказав купець. – А, може, угри. Галицьких соколів давно поїли волинські круки.

Се вже я чув.І не можу сказати, щоб це щось для мене означало: круки, соколи, пардуси, ворони, що сиділи вздовж дороги, чекаючи на падлину.

– Чого ж діти плачуть? – запитав я глузливо. – Адже ти рятуєш їх від голодної смерті…

– Бо дурні, – засміявся купець. – Мене самого отак купили, і бачиш – незле.

Та я згадав Луку, котрий затаїв зло на цілий світ через те, що мати продала його. Не питайте, звідки я се знаю. Я все-таки мав його тіло, яке дуже змінилось, щоб узгодитись з моєю отрочою душею. Луку продали у сім років, коли дитина вже уміє ненавидіти.

– У скільки літ тебе продали? – спитав я.

– Я не пам’ятаю.

– І ти ніколи не хотів показатися на очі своїй матері?

– Звідки я знаю, чи була в мене матір? – відказав купець насмішкувато, хоч я бачив, як у його серці здіймається гнів.

Я співчував йому, бо моя мати була іншою. Вона воліла віддати мене вовкам, а не людям. Бачите, пане докторе, дитина таки мусить бути з матір’ю. Або, принаймні в достойного опікуна, котрий би плекав добру пам’ять про неї.Цей хлопчик внизу, Василько, не повинен бути проданий. Я міг би їм допомогти перейти границю, відправити до Америки. Але їм се не підходить.

Ті діти плакали щоночі.І щоночі я думав про свою матір. Якби я упізнав те місце, де мене знайшли, то зійшов би з дороги, а потім нагнав би валку. Дітей не випускали з критого возу, отже, вони були більші й могли втекти. Я бачив, як вони притискались до повсті, вовтузячись у тісній в’язниці, і міг навіть вгадати, де нога, а де голова. Одного разу я не втерпів і притиснув долоню до чиєїсь маленької долоньки, і мені здалося, що я відчуваю тепло. Та це лиш сонце нагріло поверхню повсті.Потім я відчув, що хтось стоіть ззаду і обернувся. Щойно купець був коло свого шатра, а тепер – ось тут. Втім, для опира така швидкість – звичайна річ.

– Їм тут незле, – сказав купець. – Часом вони вже сміються. Але не раджу на них дивитись, бо в тебе жалісливі очі.А се – дорогий товар. Ти думаєш, я дуже розбагатів би на цьому? Усюди деруть мито. Тепер ліпше, бо золота бджола давала нам подекуди скидку, де були наші.А тут буде ще краще. На цій дорозі мене двічі грабували, але далеко награбоване не віднесли…

– Я десь з цих країв.

– А-а, – байдуже мовив купець, – ну, звісно.

– Тільки мене не продали, – сказав я, дивлячись йому в очі. – Мене знайшли на дорозі.Знайшов Купець з Добромиля, якому я служу, відколи себе пам’ятаю.

– Гм, а чи знаєш ти, хто сей Купець з Добромиля?

– Старший, хто ж іще?

– Ну, тепер я Старший його милістю. Але різниця між мною і твоїм паном така, як між простим дружинником і князем. Хто ж тоді інші супроти нього? Не знайду й слова, щоб їх назвати. Оце все, що я знаю.

– Ти хочеш сказати, що він той…сам знаєш хто?

Купець похитав головою:

– О ні, він – не той. Я се знаю напевне. Видно, тебе монастирське життя навчило ділити усе на світло й темряву, добро й зло…

– Я по дорозі в Добромиль стрів двох пастухів, котрі говорили, що сей світ від диявола, але є інший – світ Божий, до якого треба йти дорогою добра.

– А, се ті єретики? «Царство Боже всередині нас.» А довкола? Подивись довкола!

Сонце повисло над ліловим гребенем гір, за якими були інші гори, і одна з них, на яку падало найбільше світла, нагадала мені мою дитячу мрію – літати, як орел, щоб миттю злетіти на отаку вершину.І ще згадав я про свій дар присипляти людей, і про підслухану пісню Смерті.Я навіть міг усе це записати крюками і віддати комусь!

– Біда в тому, що світ довкола нас не менш прекрасний, тільки ми того не цінуємо…

Дивні слова сказав той купець-опир, та скільки я над ними не думав, істинний змисл їх не відкрився мені й досі.Та вночі приснилася моя мати, охоплена полум’ям, котра кричала: «Помстися!» І вранці я, відставши від валки, вирізав сопілку і сушив її за пазухою теплом тіла, що вже майже стало моїм. Я помолодшав, з долонь зійшли мозолі від меча, і коли я дивився на себе у темну воду лісової калюжі, то помітив, що очі мої стали світло-карими. Роблені опирі – нешляхетні, як той нарваний Лука. Вони поспішають і схожі на драпіжників. У них немає мудрості й спокою. Що б не ставалось у дорозі, чи там вісь зламалась, чи вгрузали в болото, або дорогу перегороджувало впале дерево, або вмирав хтось з челяді, – Купець з Перемишля не дратувався, а гнів його швидко минався. Цим він був схожий на Купця з Добромиля. Обидва були дуже сильними опирами. Мати тепер мені снилась щоночі, хоча я зовсім не прагнув помсти. Зрештою, помста – не конче убивство. Можливо, прощення – це і є правдива помста, бо найглибше потрясає душу. Це відзивався у мені дух мого батька-опира, через якого ми з матір’ю мусили зійти з дороги. Чому він не зачав мене, коли був живий тілом? Очевидно, він знав, кого має породити.

На ранок, бо ми їхали удень, як і всі інші купці, вирушили далі.Та трапилася пригода, через яку я зійшов з дороги, хоча не зовсім був готовий до цього. Власне, коли поміркувати, я ніколи не був готовий ставати знаряддям чиєїсь помсти, і діяв так, як підказувало мені серце. А воно бажало зі мною говорити найчастіше в хвилини небезпеки. Отож, на дорозі трапився зсув грунту, як це часто буває в горах, і щоб розчистити його, треба було щонайменше цілий день. Я сприйняв це як знак для себе і вирішив роздивитися околиці. Купець стривожився, бо ж не знав, як я ціную своє місце: так, як має цінувати його скромний поштивий слуга. Я сказав йому, що хочу побути сам. Тоді він дав мені з собою мисливський ріг, на випадок, якщо я заблукаю. Коли я побачив збоку лісову дорогу, вкриту сухою глицею, у мені прокинувся азарт дослідника. Тією дорогою спокійно міг проїхати кінь з возом, отже вона мала б мене кудись привести, щоб хоча б здалеку поглянути, як живуть люди в цих краях. Ялицевий ліс переходив у буковий, далі починалися пустирища, де росли ялівець з шипшиною. Дорога звивалась то вниз, то вгору, зручна для тих, хто везе деревину, а не для любителів милуватися краєвидами. Довгий час я їхав наче в тунелі, по обидва боки якого так переплелись і запавутинились сухі гіллячки ялиць, що, здавалось, навіть звірина не виходила на цю дорогу, не маючи в цьому потреби. Сліди коліс виглядали давніми і вже поросли травою. Однак, дорога не розгалужувалась і я, опустивши повіддя, дозволив коневі йти, як він сам хоче. Сонце, що лягало тремтячими світлими плямами на стовбури дерев і землю, злагіднювало суворий гірський краєвид і кликало мандрувати далі.

Врешті, я виїхав на горб і побачив унизу невелике село на березі річки. Можна було вертатись назад, бо в те село треба було спускатись доволі крутим узвозом. Моя поява могла б збентежити мешканців села. Що я міг у них спитати, коли не знав ні мови їхньої, ні звичаїв? Одначе, в мені перемогла цікавість. Я не помітив жодних ознак життя у тій купці сірих хаток, що спочивала на дні вузької долини, як миші, натомлені спекою. Ні диму, ні звуку, жодного руху я не помітив. Виглядало на те, що село покинули всі жителі.

Та, з’їхавши вниз, я побачив порослу бур’яном борозну на підступах до села і одразу зрозумів, що сталося: тут побувала Мара. Та, чий отруйний віддих убиває всіх підряд. Очевидно, якщо хтось і вижив у такому невеликому селі, то давно подався світ – за – очі.Проти Мариного подиху борозна, якою оборали село, не допомогла. Я чув, що це ніколи не допомагало, як і молебні та свячена вода. Я не вірив, що пошесть спричиняють опирі.Радше, се привід поквитатися з ними, поглумитися над небіжчиками.

Я не зайшов до жодної з тих убогих халуп, звідки доносився слабкий трупний запах. Се сталося, напевно, весною, ще до того, як мали орати, і тепер бур’ян ріс усюди, навіть на стріхах. На вулиці не було останків померлих, мабуть, більшість встигли поховати, отже, люди вмирали тут довго і терпляче. Мине сто років, і тут знову хтось житиме.

Посеред села стояла невелика дерев’яна церковця з наглухо забитими дошками дверима. З одного боку я побачив сліди великого кострища, а з другого цвинтар, що буйно зарас кропивою. Я сів на паперті, всипаній поруділим вишневим цвітом. Не те, щоб серце моє краялося від жалю за вимерлим людом. Скоріше навпаки: я думав, що, мабуть, незле залишити сей світ, у якому матері продають власних дітей, жінок спалюють на вогні, і де стають рабами через борг. Тільки вмирати боляче й страшно. Я сам пережив це відчуття.

Але в цілому тут життя тріумфувало над смертю. літали бджоли, співали пташки і вітерець колисав високою некошеною травою. Я бачив те, що стається після смерті, я чув пісню життя і його медовий запах. Це вона змушує затягуватися рани землі.І рожденні опирі – не погубителі людського роду, а безсмертні істоти, які володіють таємницею воскресіння і перевтілення. Мене більше не тривожили непоховані кості незнайомих людей. Я вчинив як чоловік, поховавши тлінні останки Купця з Добромиля. Мертве – до мертвого, живе горнеться до живого.

Та в моїй немудрій отрочій душі застрягла тернова колючка. Я знав, що вночі тут буде все по-іншому. Духи мертвих повиходять з темних сховків, скрипітимуть двері, жалібно квилитимуть сови, і тіні сковзатимуть по стінах замкненої церкви, не знаходячи дверей. Але мене тут уже не буде. Я мусив щось сказати на прощання тим голодним наляканим духам людей, котрі в останню мить відвернулись від Бога лицем до стіни. Я сказав, дивлячись на занедбаний цвинтар з похиленими хрестами:

– Не знаю, чи се ви убили мою матір, чи се зробили в сусідньому селі.Ви убили б і мене. Напевно, ви чулися невинними жертвами Мари, проте кожна смерть приходить через гріх. Хто не грішить, той не вмирає.Хто не карає, той не боїться розплати. Ви самі себе вбили, розкопуючи могили ваших кревних і сусідів, надихавшись трупного смороду. Швидше за все так і було. Однак мені судилося пережити всіх вас…

Я не відзначався красномовством і вирішив, що цього досить. Не сподівався відповіді, бо вдень духи мерців безпорадні, і вже підвівся, щоб іти, як раптом побачив, як на цвинтарі починає ворушитися земля, поросла бур’яном, як хилитаються хрести. Я чув стогони, шепіт, бурмотіння. Вони прагнули не покаятись, ні, а затягнути мене в свої нори і виссати мою кров. То були носферату, живі мерці, чиє тіло обгнило на кістках і смердить трупом.Їх було дуже багато. Невідомо, чи вдалося б мені вистояти перед ними уночі, але й тепер було небезпечно, бо довкола церкви, де з давніх-давен ховали людей, теж почала ворушитися земля. Я притиснувся до дверей, забитих дошками, відчуваючи, що церква починає хитатись, і ось-ось затріщить, і впаде, й що тікати пізно. Добре, що кінь мій пасся на полі, а то б злі духи його розірвали на шматки. Я мав із собою мисливський ріг, що його дав мені передбачливий Купець з Перемишля, і вже готовий був протрубіти сигнал тривоги, та в груди мені втислася сопілка, яку я сушив уже три дні на тілі вдень і вночі.Я вихопив, приклав до помертвілих уст і прикликав нею усі чотири Смерті.Жаль, Тугу, Страх і Заздрість, не думаючи про те, що тепер вони могли і мене вбити, бо я трохи вкусив уже плодів Дерева Пізнання. Пісня на сей раз вибрала себе сама. Полум’я сонця бухало мені в очі, піт заливав лице. Я бачив мою матір, яка горіла живцем, я бачив свого батька, чиє обезглавлене тіло горіло на кострищі.Я сам горів на вогні, але він був у мене всередині.І від нього не зайнялося навіть сухе дерево церкви.

Земля втишилася. Тепер усі вони були нарешті мертві.І, сподіваюсь, навіки. А чи буде над ними колись вершитися Суд Божий, мені було байдуже. Я розламав сопілку й кинув її у бур’ян, у якому лежав колись безпомічним малим дитям, і вовчиця лизала мені сплакане лице.

Добромиль, 1949 рік

Добромиль задрімав під монотонним дощем, який вважав таким же рельним, як і комендантські години, що їх запроваджували різні влади ось уже десять років. Дощі – не дивина в цих краях, і вони не шкодять білій землі в горах і навіть темній в долині.Можна вважати їх навіть гарною нагодою перепочити, тільки б Вирва не вийшла з берегів і не позносила містки, не позабирала худобу зі стаєнь,і не повідкушувала городи при березі.Три дні дощу – то вже лихо, а на разі закінчувався лиш перший, і як обіцяв Слуга з Добромиля, для котрого цей дощ був ілюзією, завтра на ранок випогодиться. Усе залежало від здоров’я одного чоловіка, на якого уже кілька літ полював капітан НКВС.Конкретно не на нього, але чув, що поміж бандерівців є чоловік, жінка й зовсім мала дитина. Спіймати бандерівське щеня було б для капітана великою удачею.І щоб трохи підняти собі похмурий настрій, він, збираючись до свого тимчасового помешкання, уявляв, що міг би зробити з дитиною на очах у матері, але навряд чи зробить, бо може позбутися погонів. Часи змінились. Йому хотілось би бути повновладним хазяїном цього жидівського містечка, де, щоправда, не залишилось ані одного жидка, бо тих повноважень, що він мав, було замало. Передчуваючи, що війні рано чи пізно настане кінець, капітан побоювався, що життя його тоді втратить сенс. Не вважав себе ні катом, ні санітаром, а караючим мечем ідеології, що опанувала однією шостою земної кулі.

Учора, коли він виїхав з воріт психлікарні, свідомість його була затуманена. Він пам’ятав одне: що шукав начебто бандитів у церкві й не знайшов. Проте запах крові бентежив його досі, і капітан вирішив піти з роботи раніше. Він мешкав на сусідній вулиці.Через дощ і туман, котрі унеможливлювали будь-які поїздки, світ видавався дуже тісним, і кожен крок убік мігпризвести до зіткнення зі стіною, як у тому клятому льоху, де він сидів у цілковитій темряві, й знечів’я ловив мишей, мацаючи довкола руками по смердючій гнилій соломі. Лиш раз на добу, вночі, угорі відкривалась ляда і на мотузці спускали збанок з водою і кусень сухого кукурудзяного хліба…

«Що за чортівня?» – подумав капітан і головний біль вгніздився йому в потилицю з новою силою. Можливо, саме в ці дні смертельна хвороба подавала йому сигнали, йдучи назустріч його заповітному бажанню: щоб війна тривала до кінця його життя. Що буде потім, його не обходило. За десять років він звик до такого життя, і до гір, які хотів колись зрівняти із землею. Заради цього він стримував себе, старався перед начальством, яке сиділо у Львові, сито їло і м’яко спало. Можна сказати, що капітан навіть любив цей край, де минула його молодість, за виїмком того часу, коли у 41-му його послали на схід робити зачистки у прифронтовій смузі.

Чергові бачили, як капітан вийшов з комендатури, не звертаючи ні на кого уваги, не попрощавшись навіть із секретаркою, дуже блідий. Щось у ньому було таке, що офіцери не сміли його зачепити. Надворі він ледь не задихнувся в неймовірно густому тумані, крізь який просвічувало жовте світло вікон. Порив вітру кинувся йому назустріч, сипнувши дощем просто в лице. Він не зразу помітив, що дощ має солонуватий присмак. Це могло здатись через нестерпний головний біль. Таблетки залишились в шухляді письмового столу. Капітан обернувся, щоб піти назад, але будинки зникли, разом з жовтими плямами скупо освітлених вікон. Він крутнувся на підборах і згубив потрібний напрямок. Прислухався, але, крім дощу, не почув нічого. Стояв на розбитій війною вулиці з ямами, заповненими водою, і десь поруч мали калатати серця людей, котрі боялись його більше, ніж ненавиділи. Справді почув стукіт, але то було цокання іменного годинника, який торкнувся вуха, коли капітан витирав воду з обличчя. Майже осліплий від болю, у місті, котре, здавалось, знав напам’ять, він пішов уперед дорогою, що мала привести його до помешкання, а насправді відводила все далі й далі. Він вийняв з кобури пістолет, хоча був певний, що його навряд чи хтось бачить, і тут почув рипіння дверей, розгойданих вітром. Про всяк випадок звів курок. Але то був таки вітер. Капітан увійшов у темний отвір дверей з дивовижним спокоєм і відвагою, як у власний замок в Сигішоара, коли той був уже покинутий, розграбований і проклятий навіки, й запалив сірник за третім разом.

– Воєводо, га, воєводо! – почув він шепіт. Пальці самі собою розтулились і пістолет упав на щось м’яке. Полум’я здуло подувом вітру звідкись із середини приміщення.

– Почекай, я зараз! – озвався голос, котрий належав старому чоловікові, і в кутку загорілась свічка.

Капітан побачив просторе, але невисоке приміщення, до стелі заповнене діжками й мішками. На одному з мішків напівлежав чоловік з майже сивою бородою, вбраний у щось чорне.

– Звідки я тебе знаю? – видушив з себе капітан, котрому несподівано стало дуже страшно, і той страх паралізував його рухи.

– Хто ж не знає Купця з Добромиля!

«Так, то справді Купець з Добромиля,» – несподівано згодився капітан, ні, тепер уже воєвода, віднайшовши загублену бозна-коли пам’ять. Тільки тепер у нього не було ненависті до Купця, лише цікавість, змішана зі страхом, до цього незнищенного духа.

Купець з Добромиля махнув рукою:

– Сядь!

– Що то? – не втративши обережності, спитав воєвода, вказавши на діжки й мішки.

– Сіль з моєї солеварні у Вишині.

– А-а… – кивнув той і сів на мішок, твердий, мов камінь, облизнувши пересохлі губи.

– Треба, воєводо, поквитатись нам з тобою, – діловито мовив Купець. – За те, що наслав на мене татів. Тільки забули вони все зробити до кінця. Мій слуга Лука міг би се підтвердити, але і його ти ранив смертельно. Не своїми руками…Твоїми руками тільки мишей давити у пивниці.

Воєвода механічно глянув на свої руки. Вони чомусь світилися синюватим світлом. «Що ж, – подумав він, – і я так умію…»

– Що ж з тобою сталось, воєводо? Здрібнів, зсохся…Ну, звісно, ти наполовину опир, і якби я не освіжив твою голову, пам’ятав би лиш своє куце людське життя. От мій слуга, що називає себе Слугою з Добромиля, теж дхампір, а нічого не забув. Сидить зараз тут на горі, у василіянському монастирі, й розповідає свою історію, історію простого вірного слуги, яка ніде не записана, а тому ніхто її не зможе перебрехати, як, приміром, твою. Але перш, ніж виставити тобі рахунок, воєводо, хотів би я спитати: за що ти мене вбив?

– Еге ж, тебе вб’єш! – буркнув воєвода і знизав плечима: Були ще й старші наді мною!

– Певно, за ту золоту бляху з бджолою, що її темний люд називав «оберегом з Єрусалима»? Але, хоч потім ти й дістав її, се не принесло тобі удачі..Ніби не знаєш, для кого я збирав золото-срібло. Не для себе. На лицарство, на наше Королівство. Бджіл не треба дусити, а дати їм зимою трохи медової сити, щоб не були голодні.А клятий Роман [2]2
  Волинський князь Роман Мстиславович (помер 1205 року), батько Данила Галицького, котрий винищив галицьких бояр. Увійшов до історії завдяки цинічному вислову: «Не подусивши бджіл, меду не їсти».Відомий надзвичайною жорстокісю


[Закрыть] їх подусив.І ти йому в тім помагав, думаєш, не знаю? Кажеш, є старший над тобою? Знаю я того старшого і його науку!

– Мусиш признати, що Він сильніший.

– Так, тепер його зверху. Але не забувай, воєводо, що то не Його світ. Не він його сотворив за шість день. Тому такі зайди, як ти, завжди служать дияволу.

– Ну-ну, не страш мене! Було й ваше зверху, коли бджоли повиростали на орлів. Ми – квити. Та недовго се було. Чи не про це розповідає Слуга з Добромиля?

– Може, й про се!

– А кому?

– Піди, взнаєш.

– І взнаю!

– Оце й буде моя відплата тобі, воєводо.

– Чого ж так пізно?

– Бо се залежить від Слуги з Добромиля.

– Де таке чувано, щоб від слуги щось залежало?! Якби ти мав добрі слуги, твоя голова не опинилася б у Дністрі.

– А пощо мені голова? – засміявся Купець. – Мій дух не потребує ні іжі, ні питва, а говорити може й без голови….

– Але хоче помсти!

– Не помсти – розплати. На тебе в твоєму кублі ніхто не нападе, а хоч би й напав, лишишся живий. Але у мене є Слуга з Добромиля, такий як і ти, син опира і відьми.І його ти боїшся…

– Я залюбки поміряюся з ним силою, якщо ти цього хочеш, – нібито байдуже відказав воєвода і помацав мішок під собою: А то направду сіль? Нині вона ніц не вартує.Не вдасться тобі нею нагодувати бджілок!

– Ну, се не проста сіль, воєводо! – погладив Купець з Добромиля міх. – Се та сіль, без якої чоловік втрачає розум, як от ти. Якби ти її всю поїв, то став би мудрим. Але за кривду спершу мусив би заплатити.І мені, й Купцю з Перемишля, котрий, як і Слуга з Добромиля, ніколи не втрачав пам’яті й розуму, бо їв мою сіль.Іди вже!

Він дмухнув на свічку і та згасла. Згасло щось і в голові у Воєводи. Він отямився на дивані в комендатурі.Над ним стояли два патрульні солдати, котрі знайшли капітана непритомного посеред вулиці.Прийшов лікар і дав йому укол. Наче крізь сон капітан чув щось про зависокий тиск і про можливий інсульт. Потім лікар зауважив, що хворий прийшов до тями, нахилився над ним і сказав:

– Вам нужно подлечиться, товарищ лейтенант! Лучше в больнице…

Лікар був зовсім молодий, після інституту.

– К черту, больницу! Я здоров.

Капітан відчув у собі силу і сів. Не вистачало, щоб його комісували, і він решту життя просидів у якійсь смердючій конторі.Краще вже здохнути від вражої кулі в цих клятих горах. Він нагадував бігуна, котрий біжить на безконечно довгу дистанцію і не може зупинитись, хоча й знає, що на фініші його чекає гірке розчарування.

– Оставьте меня в покое! – сказав він грубо.

Той пацан, лікар, боявся його, як вогню. А капітан хотів, щоб у ньому бачили захисника соціалістичної Вітчизни, героя, а не ката чи вбивцю. Згадав чомусь поле, де ще з осені лежали непоховані двісті бандерівців, точені і знищені його підрозділом, – остання велика жертва на вівтар війни. Спершу, що не день, ловили когось з родичів, котрі хотіли поховати своїх бандитів. Тепер вони вже в Сибіру, якщо не поздихали по дорозі.

Капітан вирішив залишитися тут на ніч. Якби він пішов далі, ніж встиг зайти, то штовхнувся б на мур костьолу, де в ніші скорцюбився жебрак, добре йому знайомий не лише з тюрми НКВС, а ще трохи далі, невидимий у тумані, ходив патруль, що вночі стріляв без попередження.

Капітан встав, щоб випити чаю, доки не вистиг, і з рукавів його гімнастерки почала сипатися сіль. Вона все сипалася і сипалася, біла виварена сіль із солеварні Купця з Добромиля.