Текст книги "Писар Східних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

– Це близько, ― сказала жінка. ― Я подумала, що тобі здаватиметься наше містечко негостинним, і ти так і підеш з цією думкою…

– Я радий, ― відповів недоладно Антон, і тепло торкнулося його серця.

– Я часто згадую того хлопчика з в’язниці, якого одне слово «тато» зробило щасливим. Коли хоч раз відчув себе щасливим, то вже не можеш втратити надії.

– Ти, певно, дуже сильна.

– Так, коли не маєш рук і продовжуєш жити, то ти й справді сильна. Але не сильніша за тих, хто мав руки. Я ніколи не забуду про власне каліцтво навіть коли житиму з Семмі. Злучити два скалічених тіла просто, але як поєднати дві душі? Семмі хоче подолати один пагорб, а за ним будуть інші. А це все пусте! Ну от, ми і прийшли…

Катерина обірвала розмову, не бажаючи йти з ним вічно однією дорогою. На старий будинок з дерев’яною верандою падало місячне світло, і неторканий сніг на східцях викликав відчуття холоду й порожнечі.

– Звісно, його тут немає. Але часом стіни теж промовляють. Ти можеш до них доторкнутися хоч зараз.

– Ні, я це зроблю завтра. А ще побачу тебе?

– Не знаю. Можливо, колись. Ти несеш важкий тягар. Мені завжди було шкода Писарів Східних Воріт, а тебе шкода ще більше, бо у тебе попереду довге життя.

Жінка засміялась і додала:

– Я кажу це, щоб ти, бува, не пожалів мене першим. Хіба не так?

Антон промовчав.

– Коли я йшла сюди, то думала, що це місце, де здійснюються всі бажання: сліпі прозрівають, німі починають говорити. Однак тут немає ні бажань, ні їх здіснення. Тому ти й спантеличив нас усіх своїм намаганням знайти Генріха на прізвисько Кухар. Кожен із нас хотів би бути на твоєму місці…

– По правді кажучи, я не відчуваю від того великої втіхи. Золоті двері я шукав би охочіше.

– Хіба не все одно, чого шукаєш? Кажуть, у Притулку є місця, де бажання знову з’являються. Але мені ще не час. Я ― бажання Семмі!..

– Не кажи так! Є книга, де записане і твоє життя. Але я не буду її читати, коли повернуся додому. Твоя розповідь ― правдивіша. Я ніколи не зможу її забути. Мені дуже шкода тієї хатинки у лісі, яка все ще чекає на тебе…

Перед готелем Катерина зупинилася:

– Гарно ми поговорили. Я б радила тобі йти до монастиря, що за лісом. Власне, це не монастир, а така собі дерев’яна фортеця, де живуть затяті самітники. Кожен, хто йде на захід, зустрічає цей монастир. Щасливо тобі!

І жінка зникла в темряві, збентеживши Антона не так історією свого життя, як співчуттям до життя Антона. Вона ніби відчинила у ньому якісь двері й, побачивши, як б’ється його сполохане серце, злякалась і пішла, не зачинивши їх…

IX

«Що можуть сказати стіни?» ― думав Антон, прямуючи на захід дорогою, яка щораз більше губилася в снігу. На обрії перед ним вимальовувалася синьо-чорна стіна лісу.

Вогнище у будинку, де жив колись Генріх, давно погасло, але й досі густа кіптява покривала стелю кухні. Це було найпросторіше місце в домі. Усе припало пилюкою, посноване павутинням і, якби долівку не виклали камінням, до цього додалася б ще зігнила підлога. Коли Антон згріб сміття, трухлявиння і запалив усе це в каміні, йому вчувалися навіть якісь голоси у вогні. Але то була омана. Уперше, відколи він покинув домівку, йому довелося розпалювати вогонь. І ця думка викликала у ньому тугу. Скільки йому ще доведеться віддалятися від близьких серцю людей? Він пробував собі уявити Генріха, але при такому запустінні ніяк не вдавалося створити образ статечного господаря, який любить куховарити і частувати гостей. Натомість перед очима виникав невтомний мандрівник, що повертається додому, коли настає холоднеча і всі інші істоти впадають у стан дрімоти.

Антон надто мало подорожував, щоб збагнути звички подорожнього. Його тривожило інше: дедалі відчуженіше сприймав він Східні Ворота і своє місце біля них. Лише хатинка, садок, кози і рідні йому люди залишалися так само дорогими. Через його життя пройшло надто багато людей з надією і відчаєм у очах, і він нарешті відчув утому. Антон міг би оселитися тут, назвавши себе якось інакше, може, навіть і Генріхом. Бо той Генріх напевно забув уже, як пекти тістечка, і навчився будувати дахи чи шити одяг. У кутку Антон знайшов бляшану формочку для тістечок, у вигляді серця, і йому здалося, що вона пахне чимось солодким. Це вже було щось.

Однак стіни мовчали. Так само камін, у якому догоряло сміття. Антон чекав знаку, та даремно. Хоч він і наблизився на крок до Генріха, але то був дуже маленький крок, Антон у своєму розчаруванні міг викликати лише жаль, а не заздрість, про яку говорила Катерина. Хіба позаздриш тому, хто шукає чужу, незнайому істоту, дороги життя якої давно поросли травою? Безпека, свобода ― це ще не все. Маючи їх, прагнеш пізнати інші, але доки відважишся, мусиш обходитися так.

Антон усе далі відходив від дому і Східних Воріт. Інші мешканці Притулку йшли на захід, щоб ніколи не повертатись, і якби він зустрів когось на шляху, їм довелося б розлучитися. Ця несправжність, гра в піжмурки, пригнічували Антона, котрий досі робив тільки поважні речі. Його не тішили незвідані простори, пригоди, що не дають крові загуснути в жилах, навіть можливість випробувати власні сили. Може, тому, що Писар Східних Воріт міг прочитати варіанти власного життя у книгах Бібліотеки, щоб не повторювати чужих помилок внаслідок не виважених законами Всесвіту рішень? Він, не сходячи з місця, міг бачити в очах прибульців такі глибокі прірви досвіду, від яких аж паморочилося в голові й душа сама відступала назад, щоб її туди не затягнуло.

А все ж, незважаючи на внутрішній опір, оця зимова, не надто приємна і трохи позбавлена здорового глузду подорож дарувала Антонові несподівані відкриття.

Ліс поки що здивував його найбільше. Були часи, коли лісів ставало у Притулку більше, а коли менше, але вони існували завжди, ніби були в опозиції до Притулку. Досі Антон бачив лише дерева, що перебували під опікою людини, або кволі самосійні деревця на схилах гори, по ярах або під муром. А тут над ним нависли величні дерева, що сягали снігових хмар. Моторошною силою віяло від них та погордою до малесенької людської істоти. Тут панувала сутінь, і Антон, хоча і ступав по виразно окресленій дорозі, боявся, що може збитися з неї і опинитися сам на сам із лісом, як нещодавно з туманом. Не знати, чи витримав би таке. Певна річ, влітку ліс так би його не злякав. Але зараз він сприймав його, як щось страшніше від пустелі, бо в пустелі ніщо не вирине перед тобою зненацька. Пустеля ― це самітництво. Там небо зливається із землею, вночі видно безліч зір. Там ― спокій.

А дерева у лісі ніби заважали одне одному і небо їм заважало. Верхівки розхитувались І рвали хмари на клапті. Обабіч дороги Антон бачив повалені бурею та підточені старістю дерева. Його вжахнула сила смерті. Деревам не потрібно виходити через Західні Ворота, щоб зустрітися з нею. Іноді людям доводиться довго її шукати. Смерть сама вибирає: вона ніколи не приходить невчасно. Про це Антон довідався не від Смерті. Та ніколи не проходила повз нього через Східні Ворота. Певно, у дерев була інша смерть. Яка ― важко було збагнути. Антон не мав кого спитати, зрештою, ніхто ніколи не давав задовільної відповіді на його запитання. Він мусив шукати відповідь для себе ― у собі. І, пройшовши лісом, подумав, що, може, дерева у лісі мають одну спільну душу, але багато тіл, і коли якомусь тілу бракне соків, коріння слабне, дерево падає, не відчуваючи болю й не усвідомлюючи загибелі. І, мабуть, це трохи розвіяло сутінки у його серці. Він уже не так мерз і помітив навіть кілька сіреньких пташок, що тихо пролітали між деревами, видовбуючи з-під кори собі поживу.

Ліс став трохи ближчим, дерева ― менші, й Антон насмілився навіть перекусити, сівши на повалений стовбур. Він не боявся, що ліс може виявитися безконечним. У Бібліотеці йому трапилася книжка, у якій оповідалось, що колись світ почне зменшуватись, і не буде іншої ради, як сховатись у лісі. Повністю ця притча звучить так:

Притча про світ варварів

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, у дуплі великого дерева жив чоловік. Їв він ягоди, горіхи, гриби, і давно вже його нічого не тривожило, Жив він отак, може, сто років, може, менше, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топчуться олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материнському лоні.

Та якось улітку до нього прийшла людська істота у порваному одязі, збідована до краю і голодна. То був молодий хлопець. Господар прийняв гостя як явище невідворотне: нагодував, зробив йому постіль коло свого дупла, нічого не розпитуючи. А вранці, коли той прокинувся і понуро грівся на сонці, сказав:

– Я знаю, звідки ти прийшов. Світ і досі меншає?

– Він дуже малий. Мені там немає місця. Тобі щось треба від мене, діду?

– Ні. І добре буде, коли й ти нічого від мене не вимагатимеш. Ліс дасть тобі все. Він не любить лише вогню.

– У мене немає вогню.

І так вони стали жити утрьох: ліс, дідо та хлопець. А восени, коли іній упав на землю і став душити в’язкий туман, вони наповнили листям яму. І двоє людей занурилися в нього глибоко-глибоко. Заплющили очі, підібгали коліна до грудей і заснули. Снився їм світ варварів, що міг уже на той час вміститися на долоні. А світові варварів снився ліс, по верхівки заповнений опалим листям.

Ця притча могла б змирити Антона із зимовим лісом, який зовсім не мав наміру йому зашкодити: радше прагнув позбутися і зажити сам, без чужинця. Звідки Антон міг знати ліс і те, що саме такий ліс був прообразом Притулку! Печери, дупла дерев, їхні крони, ями, засипані листям, їжа, яка завжди поруч ― хіба це не робить його прихистком для слабкої істоти? Людська свідомість виникла саме у лісі, а не в степу чи пустелі. Отже, лісові Притулок завдячує минулим і, можливо, майбутнім. Бо він існує і на землі, і під землею, і на небі. Видимим і невидимим. Усе це Антон зможе збагнути, коли пізнає Монастир, його мешканців.

Бо Монастир знаходився посеред лісу. До нього вела та дорога, якою йшов зараз Антон. Він шукав не Монастир, а Генріха на прізвисько Кухар, який, можливо, вже повернувся у той час і світ, який колись виштовхнув його, відібравши все, крім надії. Час того світу зливається з часом Притулку, щоб людина могла завершити усі справи.

Внутрішній світ Антона не приймав інших краєвидів і речей, окрім тих, що оточували його змалку. Але він впускав до себе людей, бо такою була суть Писаря Східних Воріт Притулку. Ще молодий, але уже досвідчений у справі стрічати людей, допомагати їм, заспокоювати, Антон з волі Старого отримує нову роль і сам стає прибульцем, хоч душа його не приймає ні порожніх будинків з розпаленими камінами, ні готелів, ні лісу. Він продовжує впускати у власний світ людей. Досі він допомагав їм, а тепер вони допомагають йому. І ось перед ним Монастир і нові випробування.

Цей Монастир був ніби островом у Притулку, захищений дерев’яною огорожею, такою широкою, що вона поросла зверху травою і пагонами ожини. Тепер сніг зробив огорожу ще вищою. За нею стриміли дахи будинків, теж дерев’яні, через що Монастир здавався частиною лісу. Звісно, Антон довгий час споглядав це диво, доки не відчув, що ноги примерзають до землі. Ворота були просто перед ним, до того ж прочинені. Усе це виглядало дуже старим і відгонило запахом трухлявого дерева, промоклого від талого снігу, сирою землею і перетлілим листям. Тільки гіркуватий запах диму вказував, що тут, серед лісу, живуть люди, подобається це лісові чи ні.

Давно колись від Марфи він чув, що в Монастирі оселяються люди, які, навіть проживши довгі роки в Притулку, не можуть відкрити своє серце. Колись це було місце для тих, хто ототожнював власні страждання зі стражданнями Бога, якого розіп’яли на хресті, але не змогли пережити їх до кінця і тому селилися у Притулку. Згодом струмок цих нещасних припинився, тому що Бог так і не з’явився на землю вдруге. Якби це сталося, мури Притулку б упали і цілий світ став би Притулком, ідея кінця світу існувала б і після того, але вже не як ідея майбутнього відродження, а як катастрофа. Прикро було про це взагалі думати.

Ідея Бога так само пережила зміни: не було такої людини, яка б хоч раз її не зрадила, засумнівавшись в існуванні Всевишнього, який має людську подобу. Тому правильніше буде сказати, що в Монастирі нині оселялися ті, хто зрадив Бога і не міг позбутися докорів сумління. А ніщо інше чомусь не викликає такого відчаю.

Антон увійшов у ворота, наче спустився до вогкого льоху. Насувалася темрява ночі. Він перетнув подвір’я, засмічене соломою та сіном, не помітивши жодної людини. Це не була одна з країн того світу, де на чужинця дивляться як на ворога і можуть убити, перш ніж той виправдає словами свою появу, що дуже несправедливо. І все ж прадавній інстинкт змусив Антона напружитися. Темрява уже остаточно вгніздилася в кутках подвір’я. Він пішов до найбільшого будинку з розчиненими дверима. На порозі раптом з’явився сірий кіт, а слідом за ним ― хто б міг подумати! ― Лікар із кошиком. Він спочатку його не помітив, і коли змерзлий Антон майже крикнув: «Добрий вечір», здригнувся.

Підсвідомо Антон сподівався його зустріти в Долині, чи Містечку, чи просто на шляху. Узимку шляхів меншає і люди тягнуться до спільного вогнища.

Лікар не був уже лікарем, а звався Яковом. Він завжди носив це ім’я, просто його звали Лікарем, як Антона ― Писарем Східних Воріт. Але тепер був тільки Яків: короткий побут у Монастирі зробив із нього цілком іншого чоловіка. На лиці в нього виросла рідка борідка, а вбраний він був у залатану камізельку поверх грубого светра. Побачивши Антона, він закляк, і перше, що йому спало на думку, ― хтось захворів:

– Старий?..

Антон одразу ж випалив:

– Старий мене послав знайти Генріха на прізвисько Кухар!

– А-а… Генріх поїхав до дітей. Казав, що завтра повернеться.

– Генріх на прізвисько Кухар? ― не вірячи власному щастю, перепитав Антон.

– Просто Генріх. Заходь, а я тим часом принесу дров.

Яків розчинився у сутінках, бо був у сірій одежі. Те саме відбулося з його котом. Той кіт ніколи не покидав господаря і приятеля.

Антон сподівався побачити житло самітника: крихітне, з теплою пічкою, і аж остовпів, опинившись у просторій кімнаті, де було повно людей, що готувалися до вечері. Перш ніж він встиг щось сказати, йому допомогли роздягнутися, злили води на руки й посадили за стіл, де стояв кошичок з накраяним хлібом, а для Антона миска, ложка і череп’яне горня. І все це без жодного слова, з усмішками на вустах.

Антонові раптом видалася ця мовчанка приємною: він сам не хотів чути запитань, а тим більше ставити їх, бо щойно довідався про все, чого міг тільки бажати. Тепло змирило його з довгою подорожжю. Невдовзі з’явився Яків із кошиком дров і став складати їх довкола печі, щоб підсохли за ніч, бо надворі не було справжнього морозу, лише вогкість, властива початкові зими. Потім Яків обернувся, пошукав очима Антона й приклав палець до вуст, прохаючи дотримуватися заведених тут звичаїв. Двоє старших чоловіків наповнили миски кашею, що пахла димом і грибами, щедро политою олією, налили в горнята темного солодкого узвару. По вечері інші двоє зібрали посуд, витерли стіл. А тоді всі вийшли, у тому числі ― Яків. До Антона підійшов невеличкий чоловічок із дуже зморшкуватим лицем і покликав його йти за ним. Антон забрав одяг, що сушився коло вогню. Годилося б подякувати, але він боявся вимовити слово. У нього був такий розгублений вигляд, що один з тих, хто лишився мити посуд, пирснув зо сміху. «Сміх ― це добре», ― подумав Антон. «Від людини, яка не вміє посміхатися, завжди чекаєш якогось підступу», ― казав Лі.

Удвох з тим чоловіком вони перетнули подвір’я. Небо освітлював повний місяць, довкола якого переливалося жовтувато-зелене сяйво. Антон озирнувся за місяцем, наче за єдиним ліхтарем, і увійшов у темні стіни довгої будівлі. Чоловік штовхнув перші двері зліва, й Антон опинився в кімнатці, де вже горіла свічка й палала грубка, хоча повітря ще не встигло нагрітися. Потім Антон залишився сам, відповівши на посмішку чоловіка своєю. Власне, про що їм було говорити, коли вони зовсім не знали один одного? Речі, вчинки ― то мова, зрозуміла всім, незалежно від того, де живуть люди.

Через деякий час Антон зустрінеться з Генріхом на прізвисько Кухар, завершивши таким чином власну місію. Спершу ― уві сні. Це було зовсім інакше, ніж він уявляв, У снах тіло відпускає душу, аби вона пізнала те, що їй заважають пізнати у світі речей і вчинків.

…Антон знову опинився у лісі, який за цілий день втомив його. Він був би той же, якби не галявина, що відкривалася з одного боку в безмежність. Порвані клапті хмар пролітали у жовтуватому ранковому небі. Антон був лише спостерігачем, невидимим для людей, які поки що не з’являлися. Він терпляче очікував їх, аж доки з безмежності не виникла вервечка постатей. Він бачив усе ніби згори, з якогось пагорба. Зблизька це виглядало так: попереду йшов старий чоловік у самій лише латаній сірій сорочці, і ніс він на плечах дерево з гілками і корінням, тільки безлисте, бо така зараз була пора для дерев. Слідом за ним, грузнучи в снігу, йшли мешканці монастиря, молоді й старі, високі і низькі, але дуже схожі одне на одного. Їхні вуста були так міцно стулені, що не видихали пари. Серед них Антон упізнав і Якова, але тільки тому, що з тим йшов кіт, звичайний кіт, не нишпорка Диявола, просто віддана тварина.

Мабуть, чоловікові важко було нести ціле дерево, гілки якого дряпали лице до крови. Час від часу він перепочивав, і процесія зупинялась. Однак ніхто не намагався йому допомогти. Може, виглядало це й жорстоко, але той чоловік мав вибір: кинути ношу або тягти її далі. Кожен у Притулку має вибір, навіть Писар Східних Воріт, і Антон ще уважніше став приглядатися до того, хто ніс дерево: може, це він бачить себе збоку, чи таким стане колись, ― нітрохи не дивуючись цій абсурдній думці. Але ні, очі в того чоловіка були блакитні, а не карі. І все ж він видавався йому знайомим. Можливо, проходив колись через Східні Ворота. І тут голос шепнув йому в праве вухо:

– Це ― Генріх на прізвисько Кухар,

Але що з того! Їх розділяла невидима стіна: Генріх не міг бачити Антона, а той не міг бодай на крок наблизитися до нього, хоч бачив навіть колір його очей і різкі вертикальні зморшки в кутиках рота. Він навіть відчував, як Генріху хочеться пити, незважаючи на холод, і тому він змушений їсти сніг і витирати брудним рукавом чоло.

Процесія зупинилася в глибині галявини. Чоловік встромив дерево у сніг, притоптав довкола босими ногами і почав щось говорити до людей, які оточили його колом. Антон не чув слів, він бачив лише жести, якими той вказував на дерево, свої груди, руки, ноги, але ні слова, ні жести нічого не змінили в закам’янілих обличчях братів з Монастиря, бо вони справді були схожі на братів. Зрештою, вони повернулися до нього спинами і розбрелися в різні боки. Лікар Яків зняв із себе шарф у червоні та білі смужки, повісив його Генріхові на плече й поспішив за іншими.

Генріх заплакав і Антон побачив неприкаяну душу прибульця, що тільки-но переступив поріг Східних Воріт, чиє серце шалено калатало: чи не пастка це?

– Чи не пастка це? ― повторив Антон те, що ніколи не насмілювався вимовити уголос. Ні він, ні ті, що приходили. Священні слова сумніву, після яких хочеться подивитися на небо, шукаючи у ньому відповіді, бо в небі є сонце, однаково справедливе до всіх, і те сонце світить від Сходу до Заходу.

Він довго лежав у темряві, хоч ранок озивався до нього кроками, скрипінням дверей, криком півнів, але йому все це виглядало так, ніби сам він перебував під землею, з якої ще треба було вибратися. Антон майже забув свій сон, і згадка про те, що сьогодні завершиться його подорож, наповнила душу дитячою радістю. Тільки те, що у Монастирі він не знав, як себе поводити, трохи засмучувало його. Зрештою, сьогодні він покине це пристановисько мовчазних людей. Повертатися додому буде легше. Звісно ж, він повернеться. Ці зимові місцини, які він відвідав, нічим не приваблювали. Інші нехай мандрують на Захід, а йому місце біля Східних Воріт до вподоби. Усі вагання затьмарило повернення додому. Генріх сам наближався до нього.

Антон не без труднощів вибрався з постелі, що вже не зігрівала, лише сковувала тіло, й зупинився в нерішучості: чи слід йому виходити самому? Було важко дихати, У тому світі хтось інший би сказав, то так пахне свіжовикопана могила, той, хто пізнав чужу смерть і замислився, чи вона не є репетицією його власної. Але Антонові було просто важко дихати. Світ символів може пізнавати людина, що трохи піднялася над землею і навчилася розпізнавати аналогії в природі й людському побуті. Усе, що він робив протягом останніх днів, було пов’язане з Генріхом, тому й світ не розкрився перед ним. Він би більше скористав, якби просто подався у мандри. Тоді, напевно, загубився б у ньому, потрапивши в полон до людей і краєвидів. Але Старий хотів, аби він повернувся.

Час тягнувся нестерпно довго, і грубка стала холодною, бо він не закрив комин. Нарешті про Антона згадали, і все відбувалось, як і вчора, у мовчанні. Може, серед присутніх був і Генріх, але Антон не впізнав би його навіть тепер. Після сніданку він поквапився вийти і став на подвір’ї, поглядаючи на ворота. Тут хтось гукнув його на ім’я.

– Ходи до мене, ― сказав Яків, колишній лікар. ― Нема чого стовбичити на холоді.

У Якова з’явились уже риси, притаманні мешканцям Монастиря, та в ньому усе ж легко було впізнати колишнього Лікаря.

Вони повернулися туди, де ночував Антон. Кімната Якова була трохи далі. На пічці спав кіт, звичайний собі кіт, який не бажає розлучатися з тим, кого обрав собі за господаря.

– Розкажи мені про Генріха, ― попросив Антон майже благально, бо він втомився шукати взимку чоловіка, що не тримається певного місця.

– Я тут недавно, ― знизав плечима Яків. ― Коли потепліє, мабуть, піду далі. Це місце не для таких, як я.

– А для кого ж?

– Для воїнів. Це місце для Джона Сміта, якщо він схаменеться і не стане будувати на горі те, чого навіть не може уявити.

– Хіба Джон Сміт був колись воїном? ― і Антон згадав той сум, який приніс із собою прибулець осяйного літнього ранку, запах скошеної трави, шелест листя.

– Він убивав людей. Щоправда, не всі ті, хто убиває, є воїнами. Але Джон Сміт не знав страху, доки не усвідомив ціни власного життя. Чи тому перед ним відкрився Притулок, не знаю. Зрештою, для Притулку важливіші твої нещастя, а не твої заслуги.

– Ніхто не знає, що таке Притулок. Навіть Старий! ― злякався Антон, бо кожна категорично стверджувана думка змінює майбутні. Він, певно, не зміг би пояснити це Якову. Зрештою, зараз усі його думки кружляли довкола невловимого Генріха.

Антон вишпортав з внутрішньої кишені шматинку, розгорнув і простяг на долоні золоте кружальце, тонке і стерте від тисяч рук, що тримали його.

– Гроші? ― здивувався Яків. ― О, колись я мав їх багато! Через них у мені ніяк не могло прокинутися співчуття. Звідки це в тебе?

– Я маю віддати її Генріху.

– У обмін на щось?

Антон замислився.

– Ні, просто так.

– Тоді я помилився. Це не гроші. Це, певно, знак, що ти від Старого.

– Я теж так думаю. Можна погладити кота?

– Це вже спитай у нього самого, ― засміявся Яків. ― Золото розкриває уста. То що ти хочеш почути? Генріх тут уже довго. Ми майже не вживаємо імен, зрештою, мало розмовляємо. Мені це подобається. Слова ― не найліпший спосіб порозумітися. Генріх ― воїн, хоча, можливо, не знає, з якого боку стріляє рушниця. Усі тутешні мешканці ― це колишні воїни, які стали боятися власної і чужої смерти, будь-чиєї. І за це мають таку кару ― безмежність.

– Кару? ― здивувався Антон слову з того світу.

– Еге ж… Що довше живеш у Притулку, то краще помічаєш, як позначаються на тобі всі зміни. Тобі відомий закон перекинутої монади?

– Ні, не чув.

– Суть його полягає у тому, що сьогоднішня втрата завтра обернеться для тебе блаженством. І навпаки. І знаєш, яка безбожна думка опанувала мною, яке я зробив відкриття, та й інші теж, але вони не такі циніки, щоб у цьому зізнатись, ― Яків перейшов на шепіт, і Антонові аж моторошно стало від блиску його очей. ― Це не Притулок міняється, а ми самі. Те, що учора було золотим словом, нині ― сухий листок. Вічне лише оте золото, що ти тримаєш зараз у жмені. Бо воно не псується, не мислить. Ти думав колись над тим, що саме об’єднує мешканців Притулку? Ну, хай прибульців, бо ми у твоїх очах – завжди прибульці.

– Надія, може, страх… Але, стривай, було щось таке, властиве майже усім!

– Що?

– Вони хотіли обернутись і глянути назад, але не могли…

– О! ― засміявся Яків. ― Коли ти знаєш, хто дав тобі штурхана межи плечі, то не насмілишся подивитись йому в очі. Будь певен, воїн не повертається до ворога спиною. А ці опинилися у Притулку, бо не побачили перед собою ворога. І життя стало для них дороге. А щодо всіх нас, хто живе тут, то що тут скажеш? Нещастя більше не об’єднує, ненависть також, смерти немає, а цілющі трави не дуже лікують… Цікаво, чому? Вони ж начебто не змінились, як і цей кавалок золота. Просто вони не діють на тих, хто вже не живий, але ще не мертвий. Коли я натішився безпекою, відіспався, від’ївся, то побачив, що нема кого лікувати, а я лише граю роль, і всіх це влаштовує: хай дитина бавиться. От я й пішов. Чи хтось плакав за мною?

– Усі знали, що тобі це потрібно.

– А може, був якийсь легкий смуток, думка: ну, ось, і я колись так піду, не прощаючись? Звісно, як нема якоїсь речі, то навіщо її протилежність? Наприклад, немає ненависті ― немає і любови. Але дещо вціліло: тепло ― холод, світло ― темрява…

– Радість ― смуток, ― додав Антон, ― тиша ― слово…

– Я не можу категорично стверджувати, що любові тут не існує. Досить глянути на Марфу, чи на одержимого Ізидора, хоча перша прагне служити, а другий ― володіти, любов ― це не пристрасть, зрештою. Усе, чого я прагнув колись, я здобув, і зрозумів, що вдовольняти бажання ― не є головним завданням людини. Мої бажання допровадили мене до нещастя. Як тільки зійде сніг, я піду шукати…

Яків затнувся.

– Що шукати. Якове?

–…щось безумовне, абсолютне, як оце золото, що прийме мене у себе. Може, любов. У дитинстві в нас на кухні висів вишитий напис: «Бог є Любов». Але ці слова давно вже ковзають поверхнею нашої свідомості. Я думав віднайти щось справжніше у мовчазному монастирі воїнів, проте тут панує присмерк. Узимку ― сірий, влітку, ― зелений. Через що люди й дерева схожі одне на одного. У тому світі я знав мало дерев, не тямив, якої вони породи. Я певен, дерева називають себе якось інакше. Ми не можемо порозумітися. Навіть з тобою, котику…

Кіт стріпнув вухом і розплющив золоте око. Видно було, як йому тепло і сонно на душі.

– Я помітив, ― продовжував Яків, ― що істоти входять до нашої свідомості, коли їм заманеться, і виходять так само. Можна, звісно, зробити так, щоб тебе ніхто не турбував. Але коли ти сам хочеш увійти до чиєїсь свідомості, тебе щось зупиняє, і ти залишаєшся ні з чим…

– Кого ти маєш на увазі? ― не зрозумів Антон.

– Дерева, котів, собак, колишніх воїнів ― відрізав Яків, і очі його лукаво зблиснули. ― Слухай, Антоне, Писарю Східних Воріт Притулку, я маю тут пляшечку вина, і ми її вип’ємо, очікуючи Генріха, який, можливо, й робив це вино. А що, коли воно розповість тобі про нього? Бо від мене ти нічого не довідаєшся. Я не знаю навіть, як виглядає той Генріх: високий чи низький, лисий чи патлатий. Просто вчора хтось обмовився, що Генріху нині їхати до дітей. Це таке невеличке село, де багато дітей. Ми їм возимо гостинці. Отож переживали, коли б не замело дороги. Було це не мені сказано, не зачіпало моїх інтересів, а про твої я не відав.

– Пусте! ― махнув рукою Антон. ― Цього досить. Це ж від тебе першого я дізнався, що Генріх отут і що мої пошуки нарешті скінчилися!

– Так, ― згодився Яків, наливаючи в череп’яні горнятка густе золотисте шипшинове вино, ― ти гадаєш, що твої мандри скінчилися, бо ти знайшов Генріха…

– Майже знайшов.

– Хай буде по-твоєму. І я хочу знайти те світло, яке поглине мене і ніколи від себе не відпустить.

Антон не розумів багато з того, що говорив Яків. Нічого дивного: не помучившись у тому світі, не поживши… Але відчував, що потреба висловитись є однією з найістотніших потреб людини. Те, що у ньому самому помалу кипіло, неоформлене навіть у думки, в Якові виплескувалося потоком слів. Можливо, цей час настане колись і для Антона, коли у своїй хатинці біля Східних Воріт він обміркує усе, що бачив і чув під час подорожі.

Віддаляючись від Східних воріт, щоб ніколи не повертатися назад, як не повертаються в минуле, Антон зрозуміє, що це означає ― шукати себе. Той, кому це вдасться, може себе згубити, а потім може знайти. Він не потребуватиме повчати когось, підбирати слова для того, щоб його зрозуміли. Він може будь-коли вийти через Західні Ворота, бо для нього не існує жодних перепон. Знайти себе ― особливий стан душі й тіла, коли відчуваєш те, що відчувають інші душі й тіла, не вирізняючи ні болю, ні насолоди. Однак хто зараз був ближчим до цього особливого стану ― колишній лікар Яків, котрий, тікаючи від смерти, шукав її в іншому образі, Антон, якому потрібно було повертатися туди, куди ніхто не вертався, чи мовчазні колишні воїни, які шукали себе в цілому, а не окремому, як мурашки в мурашнику? А може, незнайомий Генріх, чиє вино, терпке, пахуче й солодке, вливалось у кров Писаря Східних Воріт? Цього ми не довідаємося. Хоча можна припустити існування істоти, наділеної найгострішим поглядом, що все обіймає і вказує найправильніший шлях. Припустимо, що ця істота є в кожному з нас, але ми, як сказав Яків, не можемо увійти до її свідомості.

Нараз монотонність зимового буття Монастиря колишніх воїнів перервали глухі удари дзвону, аж кіт злякався. Стривожився й Антон, бо досі не чув нічого подібного. Кожен удар дзвону спиняв на якусь мить його серце, і воно зривалося важкою грудкою вниз. Яків залишився спокійним:

– Це ― для Генріха. Коли туман, снігопад, ми дзвонимо для того, хто в дорозі, аби не заблукав. Отже, Генріх таки приїде сьогодні. Радій, Антоне!

Тому вчувся у голосі Якова натомість якийсь жаль. Антон допив вино і затримав горня в руці.

– А те світло, про яке ти говорив, ― спитав він несміливо, ― яке воно? Як сонце?

– Навіщо це тобі? ― ревниво нахмурився Яків. ― Ти питаєш просто так, із ввічливості?

– Та ні! Сьогодні я побачу Генріха, візьму в нього те, що просив Старий, а далі що? Повернуся, а зима тільки почалася. Буду пригадувати все, що бачив, чув за тих кілька днів, бо за ціле життя не наслухався стільки розмов. І колись згадаю про те світло, яке ти шукаєш. Знаєш, я помітив, що все найкраще випромінює світло. Чому це так?