Текст книги "Писар Східних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Уявіть собі прибульця, спершу оточеного чудовими магічними штуками, якому доведеться далі жити в Притулку, де все вимагає зусиль, де не ростуть на вербі груші, де рибки не приходять до хати нагадувати про обід, де птахам не розповідають власних снів. Він буде засмучений, коли свято минеться, побачивши Лі, який з окулярами на носі порядкує в бібліотеці, чи Антона, що копає картоплю на городі. Доводиться бути мудрим, щоб не мати претензій до Притулку. Або надто зосередженим у собі. Ось чому Притулок існує і буде існувати. А можна знайти й інші причини.

Ти, що читаєш ці рядки, уже став сам прибульцем, відійшовши недалечко від Східних Воріт. Перепочинь і послухай сон Лі.

Один зі снів Лі.

Лі притулив до вуст маленьку срібну флейту і заграв. Його сон почули навіть рибки і перестали метушитися. Антонові мимоволі заплющились очі. Деякий час він нічого не бачив, лише повільний рух сірих тіней. Він розумів, чому Лі оповідав сон разом із флейтою, адже сни завжди важко переповісти словами, особливо, коли слів замало і доводиться обходитися одними й тими ж день при дні. Сни ― це ніби мандрівка туди, куди ти ніколи більше не потрапиш. Що більше думатимеш про це, то менше лишатиметься надії на повернення.

У власному сні Лі танцював, на нього дивилося багато людей. І коли танок мав скінчитися. Лі повинен був приєднатися до людей, стати частиною їхньої спільноти. Через це він не хотів припиняти танцю, хоча хіба погано жити, коли довкола багато хороших людей? Однак ці люди не були добрими, від них віяло холодною байдужістю. Одна мелодія кружляла довкола іншої, не наближаючись. Доки? ― спитав себе Антон, розплющив очі й зустрівся із сонцем, яке вже мандрувало до заходу.

Прибулець, чистий, у свіжій сорочці, лежить, напевно, на ліжку, чекаючи темряви, щоб заснуло його тіло і спочив розум. І він ще не вирішив, що робитиме в Притулку.

І час доїти кіз. Лі обірвав свій танок життя і посміхнувся. Колись же треба спинитися.

II

Мешканці Притулку отримали багатий спадок: руїни. Колись, ще до Притулку, тут було велике місто. Жителі покинули його, випивши всю воду, вирубавши ліси, виснаживши землю. Багато міст мали таку ж долю і досі перебувають, забуті, під товщею піску. Але тільки це місто стало осереддям Притулку і джерелом будівельного матеріалу, з якого час вивітрив усі спогади.

Прибульці не шукали для себе якоїсь певної моделі співжиття. Вони не знали, що саме їх захищає, але вірили, що тільки Притулок гарантує їм повну безпеку. Віра ― річ самодостатня і абсолютна. Якщо іноді й виникали якісь громади, то вони об’єднували утікачів тим, від чого ті втікали. Але поступово Притулок наситився співчуттям настільки, що кожен міг жити, не почуваючись покинутим, не потребуючи опіки. Здавалося, тіні людей, які жили тут упродовж тисячі років, блукали поруч із живими, повертаючись сюди знову після смерті у тому світі.

Із Притулку виходили через Західні Ворота. Антон уявляв собі, що там також живе Писар, який має книгу для записів, комірку для неї у товщі муру, тільки біля Воріт не висить дзвінок. Йому здавалося, що Писар Західних Воріт ― ніби дзеркальне відображення Писаря Східних. Пише лівою рукою замість правої і ґудзики пришиті в нього з другого боку.

Можливо, все було інакше. Бо жоден Притулок не зміг би існувати стільки часу. Він став би скалкою в оці тих, кому небайдужа доля їхніх жертв. У тому світі завжди було вдосталь притулків: церкви з кімнатами для втікачів, монастирі, навіть міста. Можливо, це давнє місто, нині розпорошене, теж колись служило притулком. На усіх таких притулках лежала печать недовговічності. Варто було туди потрапити хворому ― і чума притулок порожнів. Часто порушувалася недоторканність.

Бажання Вічного Притулку, ідея Вічного Притулку витворили це місце, де жили Антон, Марфа, Лі, Старий та багато інших. Самі вони не думали про Вічність, і слава Богу, бо гординя зробила б Притулок лише маревом у пустелі. Прибульці, зневірені майже у всьому, скалічені, нещасливі, вигадали його ― і слова стали цеглою, водою, хлібом.

Історія Притулку складається з приблизних дат і подій, що ніколи не траплялися. Час тут визначали пори року, а не якісь там цифри. Коли входиш у світ, який стирає твоє минуле, час розтягується до нескінченності.

Чи була поразкою поява тут? Швидше за все, ні, бо потрапляли сюди не всі, а лиш обрані великою мукою і великою любов’ю до життя. Упродовж багатьох років (якщо хтось захотів би безсмертя, то мав би його, чому б ні?) ніхто не намагався змінити, перетворити Притулок. Той сам, як зручне ложе, приймав обриси, що відповідали кожному, бо Притулок існував для прибульців, а не вони для нього.

Такого не буває, скажеш ти, той, хто ніколи й не пробував шукати Притулок. Але все ж він є, і буде, і те, що Притулок не позначений на жодній карті, не описаний правдиво у жодній книзі, бо слава його живе лише у потаємних місцинах людського серця, плине з мовчазних уст душі, ― не означає, що його не існує. Для когось він є, а для когось ― нема його.

Дзвоник біля дверей, які відчиняє Писар Східних Воріт, ― це знак, що попереджає притулок про настання змін у ньому самому. Його чують ще Писар Антон і Бібліотекар Лі, лжебібліотекар, як він себе називає, бо не є одержимий книгами. Дзвоник може пролунати і серед зимової ночі, коли важко вчасно прийти на поклик. Антонові сниться сон, що він уже встав, запалив ліхтар, і йде відчиняти Ворота. Дзвінок може прозвучати, коли Писар відпочиває, коли їсть, коли працює, ― і щоразу серце його завмирає, бо, хоч би скільки він намагався полегшити перехід з одного світу в інший, щоразу залишається трохи розчарованим у собі. Через те Антон вважає себе несправжнім Писарем, а Лі ― несправжнім Бібліотекарем. Може, тому, що їм доводиться жити на межі двох, навіть трьох світів. Третій світ ― то Бібліотека. Якби ти пожив у Притулку, то збагнув би, чому тут бібліотека втрачає звичний сенс.

У Притулку вона виглядає так: кілька кімнат з дерев’яними полицями, на яких вмостилися книги, тобто такі товсті чи тонкі футляри, наповнені зшитими або розрізненими листками. Ці аркуші, з паперу або шкіри, вкриті знаками, які мають різні способи тлумачення. Здебільшого це нецікаво мешканцям Притулку. Той, хто уникає спогадів про минуле, намагається відгородитися від того, що може розтривожити ще незагоєні рани. Адже кілька слів, невеличка книжечка здатні викликати у прибульця бурю почуттів. І, хоча вони мають вдосталь часу на пошуки істини, воліють спершу віднайти власне втрачене обличчя. Антон проводить їх повз Бібліотеку, наче це просто житло Лі.

Бібліотека стає потрібною пізніше, як золотий запас. Тому треба провітрювати кімнати, переставляти книги, витирати пил, словом, дбати про них, навіть коли не бажаєш пізнати їхній зміст. Бо книги ― теж прибульці. Їх знищували, зневажали, переслідували ― то ж хіба вони не заслуговують на притулок?

Малим Антон любив роздивлятися малюнки, упізнаючи на деяких Притулок: його дерева, будинки, пташок, звірів, людей. Нічого дивного в цьому не було, адже кожен прибулець вкладав свою частку в його світобудову. Через те ніхто не почувався у Притулку чужим. А ті, хто залишали його, несли про нього вісті: чи то птахи, чи люди, чи меткі ящірки, яких вабила весняна пустеля. Десь ці спогади, думки ставали реальністю: притулок для немовлят, притулок для старих, втікачів, монастир-притулок, храм-притулок. Ті, хто побували у нашому Притулку, розуміли, що всі ці місця є лише спотвореним віддзеркаленням справжнього, й сумовито кивали головами. Чи ж книги так само не можуть свідчити неправду, яка змусить зупинитись у якомусь притулочку, ніби не існує того єдиного, справді неприступного для переслідувачів? Тому слухати книгу треба, як слухаєш оповідь звичайної людини, щоб приємно і корисно провести час. Тоді не зашкодить жодна книжка.

Бібліотекар Лі, встаючи зранку, любив іноді із заплющеними очима підійти до полиці, взяти навмання книжку, розгорнути і прочитати те, на чому спочив його палець. І, прихопивши із собою чиюсь думку, йшов показати їй сад, ставочок, стежку, що вела вглиб Притулку, небо, хмари… Він не ставав ні її полоненим, ні володарем, просто дозволяв їй бути поруч, супроводжувати себе. Це нагадувало метелика, який сідає тобі на руку, а потім відлітає, струснувши з крилець пилок, невидимий для ока й невідчутний на шкірі.

Щоб це не стало ритуалом, Лі зрідка звертався до того, що вчені люди називають медитацією на задану тему, або грою в бісер. Адже він жив у світі, що безперестанку змінювався. Жив уже довго, розвішуючи дзвіночки на деревах, вирощуючи пахучі трави, майструючи повітряних драконів і, звісно, дбаючи про книги, Але, бувало, прокидався таким, ніби щойно ступив на дорогу життя і потребував чиєїсь поради. Приходив до книг, брав навмання якусь і читав той рядок, на якому спинився палець. І якось прочитав: «Цей день ― один з найкращих у твоєму житті, Джоне!»

Аж заплескав у долоні, адже ці слова зручно лягали в русло останніх подій.

Джон Сміт, якого звали колись інакше, вирішив нікому не говорити власного таємного імені, бо навіть не сподівався віднайти втрачену сутність у Притулку. Коли він уранці вмивався коло струмка, краї якого поросли густою травою, й доводилося витягувати руки, аби зачерпнути води, зауважив, що навіть рухи його змінилися, стали неквапливими. Коли це я востаннє вмивався зі струмка? ― подумав він і не міг згадати, бо кожен приємний спогад викликав би неприємний.

Джон Сміт витер лице рушником. І, замість того, щоб повернутися назад, ступив на стежку, яка пролягла вздовж течії струмка. Він був готовий піти нею, але стара Марфа покликала його в цей час до сніданку, і нічого з того не вийшло.

А стежка далі огинала високий пагорб з липою на вершині, під якою було колись святилище невідомого божества, нині лиш кілька каменів, порослих бузиною та бур’яном. Усе це Джон Сміт незабаром побачить, а зараз він п’є молоко, заїдаючи хлібом з медом, а, закінчивши, підводить очі на Марфу, наче дитина, якій треба придумати якесь заняття, або просто прогнати з очей, щоб не плуталася під ногами.

Марфа чистить картоплю коло великої печі, на якій, певно, спить, вигріваючи старечі кістки. Усюди чисто, просторо. Джон Сміт спізнився і сидить сам за великим столом без скатертини. Він гадав, що у Притулку не їдять картоплі, не п’ють молока, не рубають дров, що тут немає руїн, а самі палаци з безліччю просторих покоїв. Ні, він не був розчарований: просто світ його порятунку виглядав надто земним.

– Дякую, ― сказав Джон Сміт. ― Може, вам чимось допомогти? Він злякався ― таким тихим виявився його голос. Марфа його не почула, а він не відважився підвищити голос. Джон Сміт вискочив надвір, як хлопчисько, що нарешті вирвався на волю. Тепер він повністю належав собі.

Джон повернувся до тієї стежки, яку одразу вподобав, до свого першого ранку в Притулку, до нової самотності, але не встиг ступити кілька кроків, як назустріч йому викотився невисокий чоловік з круглою посивілою бородою і широко посміхнувся:

– О, вітаю! Я ― тутешній лікар, Яків. Радий вас бачити!

– Мене?

– Вас, вас. Хотів би вас оглянути, якщо не заперечуєте. Повірте, це дуже потрібно. Знаєте, зміна простору, часу…

– Добре.

– Чудово! Ходімо до мене, це поряд. Спершу огляну вас, а тоді Старого. Я щодня його провідую. Це не забере багато часу. Вам вистачить сьогоднішнього ранку.

Джон Сміт з подивом роздивлявся цього життєрадісного балакуна. Два роки він просидів між чотирьох стін, слухаючи, як на місто падає білий пил, що перетворює на камінь найменшу краплю дощу.

Лікар дещо своєрідно зрозумів його мовчанку:

– От вишукую собі пацієнтів… Декого бачу один-єдиний раз. Але, коли їх назбирується, то вже вимальовується певна картина.

– Із якими хворобами сюди найчастіше приходять?

– З тими, які я не можу вилікувати. ― І, сміючись, додав:

– Їх лікує час.

– А, може, смерть?

– Ох, добродію! ― аж спинився лікар, ― Я чую давно забуте слово. Хіба Писар Східних Воріт не потішив Вас звісткою, що у нас попереду безкінечне життя?

Джон Сміт криво посміхнувся у відповідь.

– Настане час, коли ви самі в цьому переконаєтеся.

– Можливо, ― буркнув Джон Сміт. ― Мені значно важливіше знати, що я тут робитиму.

– Поживете, роздивитеся. До речі, спершу всі такі обережні. Дехто думає про швидке повернення. Дехто вважає, що тут можна набратися сили настільки, що вдасться змінити той світ.

– Ну, і як?

– Проте якогось дня вони починають розуміти, що світ, який викинув їх із себе, просто смішний. Який сенс зводити з ним рахунки, коли тут немає ні страждань, ні обмежень, ні смерті? Таке відчуття виникало й раніше, але було надто нетривке. Річ у тім, що у Притулку немає нічого такого, чого б не було там, але ви бачите вже зараз, у чому різниця?

Джон Сміт мовчки кивнув.

Невдовзі вони увійшли у двері, повз які Сміт уже проходив сьогодні вранці, при самому вході. Кімната лікаря нічим не відрізнялася від тієї, у якій його приймав Писар: така сама стара лавка, стіл, стілець, поличка з паперами та ще пучки трав на чисто побілених стінах.

– Ну, ось, ― сказав лікар, ― це, так би мовити, мій кабінет. Я був колись сімейним лікарем. А тут нема ліків, лише трави. Від простуди, шлунку, безсоння… Довелося заново вчитися у Марфи, Лі, Старого. Тутешній клімат вельми сприятливий для нас, безсмертних…

– Мені потрібно пройти карантин?

Лікар здивовано звів брови:

– У Притулку немає жодних карантинів. Можете хоча б зараз іти туди, куди вам заманеться. Ще вчора ви були просто приголомшені від щастя. Сьогодні вже починаєте думати, чи не є Притулок, бува, пасткою, еге ж? Цей другий день ― найважчий. Я сам це пережив. Але, повірте, це саме те місце, яке вам потрібне. Він пристосується до вашої особи. Це почалося одразу, як тільки ви увійшли через Східні Ворота.

– Хіба Притулок для мене одного?

– І так, і ні. Поясню це образно. Уявіть собі воду, до якої долучається одна краплина. Хіба це не змінить маси води, хай навіть вона ― океан? Ви і є тією краплиною. Взаємодіючи з Притулком, ви змінюєте його, а він вас. Це ― закон Всесвіту. Він діє всюди, але тут ви зустрінете людей, які живуть за законами Всесвіту.

– Мені вони не відомі, ці закони.

– Ви їх згадаєте! А поки що відпочивайте. У цьому будинку достатньо кімнат, щоб ви могли залишитися тут назавжди, але, може, вам захочеться жити десь в іншому місці. Поки що якась праця на свіжому повітрі. Вона вас заспокоїть і зміцнить. Я маю городець, пасіку. Хоч дехто будує, столярує… Праця додає гідності людині.

– Останні два роки я не робив нічого. Просто сидів, замкнувшись у кімнаті.

– Отже, ви думали. Це також праця. Ніколи не вважайте себе гіршим за інших. Якщо ви живете ― ваше життя потрібне. Ніщо не з’являється просто так, бо воно має душу, а душа мусить перебувати в такій оселі, що відповідає її зросту. Отак і наш Притулок ― то збільшується, то зменшується, але завжди надійно захищений. Не мурами, не брамами, і, певно, не смертю чи зброєю. Він захищений законами Всесвіту. Трохи спокою, душевної рівноваги, доброго сну ― і ви зрозумієте, що не просто уникнули переслідувачів, а що їх уже не існує.

Писар Східних Воріт набрав зі струмка відро води і поставив на сонці, щоб трохи нагрілася. Через весняні роботи він занедбав кімнатку коло Воріт, помітивши лише вчора, скільки там пилюки. Та й у його хатині теж вистачало роботи.

Проте коли він увійшов поміж товсті мури, на хвилю Антонова душа повстала. Чомусь прикро згадалося, як далеко був від нього Лі, граючи учора на флейті. Коли втомлюєшся ― світ тьмяніє, кожна річ збільшується, а ти зменшуєшся. Усе більше речей вимагає твоєї уваги, а ти ніяк не можеш зосередитися. Найліпше тоді робити щось одне: низати скибки яблук на нитку, лущити квасолю, косити траву. Тоді руки не заважатимуть голові думати.

Антон не знав іншого життя, як служити комусь чи чомусь. А Лі, той володарював над речами. Досить було йому змахнути рукавом (Лі ходив у халаті з широкими полами й рукавами) ― і з грядки зникав бур’ян, з книжки ― пилюка, а шибки ставали прозорими, як повітря. Іноді він щезав на кілька днів, і так вдало, що ніхто не потребував його протягом цього часу.

Антона першого бачили прибульці і їх не цікавило його щоденне життя, наповнене працею. У їхніх очах він був незвичайною, майже священною істотою, хоча вони й дивилися начебто повз нього, у майбутнє, яке чекало за ворітьми. Однак Антон не вважав себе незвичайним. Кожен, гадав він, може стати на його місце. Але ось уже двадцять років ніхто не прагнув його замінити. Якби Писарем став хтось із прибульців, то, можливо, все виглядало б не так мирно. Бо той, інший, свідомо чи несвідомо поділяв би прибульців на близьких і далеких.

Антонові географія того світу бачилась як пласка карта. Той світ він знав із книжок. Здебільшого то були казки. Лі вишукував їх для нього у бездонних надрах Бібліотеки. Хлопець звик до цих нехитрих сюжетів, що монотонне повторювались, як польові роботи, залишаючи думкам достатньо простору, аби ті могли собі блукати. Ув’язнені думки приносили сюди прибульці, не бажаючи з ними розлучатися, бо не знали, куди їх подіти. Звісно, Антонові вони теж не були потрібні. Чужі думки не могли взяти його душу в полон. Важливішим було милосердя до людей, а не до їхнього минулого, частки якого приносились у складках зморщок, у глибині очей. Ненависть і байдужість руйнують. З ними Притулок ― це фальш, абсурд. У тому світі не бракувало таких «притулочків».

Лі не витлумачував вихованцю слів «байдужість», «милосердя», щоб у його душу не проникла чорна отрута вищості, обраності. Він прагнув одного: допомогти Антонові перевести через поріг Притулку людину, не втративши рівноваги на межі двох світів. Може, Антону спочатку хотілося більшого: втримати коло себе прибульців, опікуватися ними, але кожному приємніше їсти власний хліб, жити під власним дахом, бо там вони їли чужий хліб і пили чуже вино. І він проводив їх трохи стежкою, декого бачивши вперше і востаннє, особливо тих, що одразу шукали найпритульнішого місця в Притулку, подалі від Воріт Мусив це зрозуміти. Лі якось сказав, що краще втратити все, щоб потім віднайти посмішку.

Сьогодні Антон не думав про той струмок прибульців, що пропливав на його очах упродовж двадцяти років: рідко вдається за одну мить охопити стільки часу. Йому дуже кортіло подивитися, чи змінився бодай трохи Джон Сміт за ніч, уперше проведену в Притулку. Треба було знайти лише привід, наприклад, піти за чимось до Марфи. Незле було б узяти вапна, щоб побілити стіни.

Мугикаючи пісеньку, підслухану в щиглика, Антон взявся до роботи. Шибки засяяли, павуки повтікали, стіни задихали. У порусі дитячої радості Антон відсунув важкий засув Воріт. За ними було таке саме небо. По ньому бігли легкі хмари, хоч біля землі не було вітру. Із щілин муру, викладеного з тисячолітнього каміння, проростали тоненькі рослини, попід стіни тулилися кущики шипшини та бузини. Антону ніколи не спадало на думку скористатися з їхніх плодів: вони належали птахам, що вільно перетинали межі світів й сідали перепочити на мурі,

Антон озирнувся, чи хтось за ним не спостерігає, і, відпустивши засув, вийшов з Притулку. Заплющив очі, відлічив двадцять кроків. Він чув колись, що люди блукають у темряві, не помічаючи світла істини. Темрява і тиша огорнули все тіло. Ось таким є той світ, у якому він не міг нічого змінити і з якого не посмів би узяти навіть камінець.

Розплющивши очі, Антон побачив під ногами ледь помітну стежку, яка вела з того світу, але ніколи не приводила до нього. Це була така гра Писаря Східних Воріт, Коли він виходив із Притулку в темряві, то відчував опір, страх, невпевненість. А назад повертався у світлі. Ноги самі вели до Воріт, окутих штабами заліза, втілення надії і сили.

І весь цей час вони були відчинені? «Який жах! ― засміявся б Лі, грізно зсунувши брови. ― Таке трапляється раз на десять тисяч років. Зачиніть негайно Східні Ворота!»

Антон теж засміявся б: за кільканадцять кроків від Воріт мур завалився, і можна було спокійно повернутися через отвір, порослий диким виноградам і кропивою.

У цій грі він не міг уявити себе прибульцем, навіть якби простояв цілий день перед Ворітьми. Він не насмілився б жартома смикнути за дзвоник, бо відчував, що це було б так само небезпечно, як і взяти камінь з того світу. Обережно витер пилюку з позеленілої бронзи, дивуючись, що дзвінок холодний, хоч сонце уже піднялося високо.

Витрусив килимок з вибляклими візерунками, об який прибульці витирали ноги, щедро змочив його водою. І зовсім іншими очима подивився востаннє на сіру рівнину, згадавши, як зимою там падав сніг і повітря нагадувало молоко, змішане з водою. Така сама зима входить і до Притулку.

Антон привів кіз ближче до хати, де трава була густіша й соковитіша, і там його вхопила гілка шипшини із зеленими ягодами, аж кров виступила на зап’ястку. На мить він притулився до теплого боку Сніжки, ніби хотів втишити біль…

«Що зі мною діється? ― питав не знати кого і самого себе новоприбулий Джон Сміт. ― Може, все це ілюзія?»

З наближенням полудня його неспокій зростав. Сонце розпікало небо до білого, усе завмирало. Колись у дитинстві Джон Сміт мав ліс, річку, гори, світ, куди неохоче заглядало сонце і панував вогкий холодний присмерк, приглушуючи всі барви. Після того він бачив лише шляхи, асфальтові, бетонні, вздовж них ― автозаправки, міста. Щоб вижити, треба було їсти, спати, працювати, заводити знайомства, ворогів… Люди там були хитрі, облудні. Вони прагнули витиснути з тебе те, що їм було потрібне, а тоді байдуже відверталися. Ти ― мені, я ― тобі ― цей простий обмін у кожному випадку Джона Сміта закінчувався обміном душами. Лише Ти, Мадонно, нічого не хотіла від мене. Навіть молитви. І душі моєї не хотіла. Просто сяяла, як сонце, мені одному. Деколи мені здавалося, що люди ― не лихі: вони просто не можуть не мінятися, не продаватися, бо їх завели, наче годинники. Якщо раптом механізм зламається чи зупиниться, вони помирають або божеволіють. Коли Джон Сміт почув у собі цокання годинника, то вийняв його, розтрощив і викинув, чим тяжко образив усе суспільство. Таке велике, роздуте від пихи, воно занесло над ним кований черевик. Ми всі добре знаємо, як страшно, коли ти нічого не вартуєш для інших, коли ти піщинка супроти скали. І нічого не вдієш, якщо не маєш гачків, якими можна зачепитися, того інстинкту, що змушує сліпе кошеня хапатися за вовняний светр і повисати на ньому.

Джон Сміт не міг залишити себе усього за Воротами. І зараз сидів на ґанку, втупивши погляд у мішанину трав, над якою кружляли комахи, на тіні, що відкидали дерева й кущі на цю траву. Він народився не тут і не щойно, але мав відчуття, ніби шкіра його стала раптом такою чутливою, що навіть косий промінь між листям він почував на дотик. Хоча Притулок більше потрібен душі, ніж тілу. Ніхто не приходить сюди з непорочною душею, хіба дуже маленькі діти.

…Стіни з кущів, трави, води оточили Сміта замість стін із каменю, де він годинами прислухався до повільного биття серця. Коли він побачив пагорб, верхівку якого яскраво освітлювало сонце, йому захотілося подивитися звідти на країну, де він оселився. Стежка починалася просто під ногами. Але вона не вела на гору. Піднімаючись по слизькій траві, наштовхуючись на приховане каміння, чоловік задихався. Відчував, що його видно здалеку, але потім це відчуття минулося. Мовчи ― і погляди проходитимуть крізь твоє тіло, наче воно зі скла.

На вершині росла липа, й кущі шипшини із зеленими плодами оточували її колом. Одна з гілок вколола його, коли він хотів її відхилити, і на пальці виступили краплі крови. Це трапилося саме тоді, коли шипшина вколола й Писаря Східних Воріт. Обоє відчули той самий біль, і кров їхня була однаково червона.

Зупинений шипшиною, Джон Сміт витер кров із руки і піт із чола, й подивився униз. Згори все виглядало таким, наче могло вміститися на долоні. Пагорб був недалеко від Воріт, за якими одразу починалася сіра невиразна пустеля, продовжуючись і за обрієм. Уночі її не видно. Два світи ховає під свої крила ніч. Але вдень такий разючий контраст! Більше з того боку він не завважив нічого цікавого. Обходячи шипшину, він побачив напіврозвалену капличку, перед якою лежав плаский камінь із заглибиною для дощової води. Сюди, напевно, прилітали пташки. Розсуваючи бузину й кропиву, Сміт увійшов між рештки стін. Даху не було, але липа з її широким листям могла ним бути, і він упізнав це місце ― воно було його.

Із пагорба Джон Сміт міг бачити захід сонця і неосяжні обшири Притулку, де жило багато людей. Він чомусь подумав: не так важливо, що роблять ці люди в Притулку, які стосунки їх пов’язують. Головне, що він належить тепер до них. Не міг не відчути хвилювання, бо ціле життя терпів від людей ― зазнавав болю, втрачав кращих, тікав від гірших. І коли вже його серце мало зупинитися, він віднайшов те, що шукав: лагідні очі Матері всіх людей, а отже ― і його.

…Антон спостерігав, як Джон Сміт дерся пагорбом і думав, чи знайде він те, чого шукає, і чи станеться це сьогодні. Бо сам він не шукав нічого. Істина і спокій далися йому одразу, їх боронили мури Притулку і пустеля за ними. Він мав доброго вихователя, Лі, завдяки якому пізнав багато корисних речей, а материнської ласки йому вділяла стара Марфа, яку провідував тепер дедалі рідше. Вони майже не розмовляли, бо Марфа була працьовита, як бджола. Але досить було заглянути в її добрі очі, спитати про щось, ― і на серці ставало тепло. Змалечку він бавився з нею: надбіжить зненацька, уткнеться носом у фартух і чекає, поки Марфа спитає: «А де мій хлопчик?» Він помовчить, а тоді обізветься: «А я тут!»

Можливо, заради Марфи він залишився коло Воріт, хоч Лі радив йому запізнатися з іншими мешканцями в Долині. Зрідка Антон ходив туди при потребі, бо в Долині був свій швець, кравець, гончар. І хоч зустрічали його там завше привітно, Антон соромився, що не може поговорити з ними про життя.

З Марфою, Старим, Лі було набагато легше. Він виріс у них на очах і вважав своєю родиною. Антон пам’ятав, як сидів на колінах у Старого. Тоді той частіше виходив дивитися на світ. Та якось Старий сказав Марфі: «Доню, послухай мене! Мої очі вже наситилися цим світом, а ноги переміряли його вздовж і впоперек. Щоб бачити це, мені не треба дивитись. Запали вогонь. Мені зимно». Певно, гадав Антон, таке трапляється з дуже старими людьми. І Марфа теж колись втомлено заплющить очі, бажаючи лише тепла. Тоді він оселиться поруч і доглядатиме їх обох. Це краще, ніж тремтіти щоразу перед незнайомцями, чиї очі чужі й сумні. Право вибору дається лише раз у житті ― в юності, коли ти не вмієш з нього як слід скористатись.

«А право втечі існує завжди», ― думає Старий у своєму кріслі. Однак користаються з нього лише тоді, коли втрачено всі інші права. Внутрішнім зором він бачить, як прибулець, знемагаючи від спеки, дряпається по крутому схилі, хоч з другого боку було б зручніше. Як віднаходить зруйновану часом і негодою каплицю, що її збудував чернець, який, проживши у Притулку сто і два роки, повернувся подивитися, чи ще існують у тому світі сім смертних гріхів. З одного боку, можна вважати, ніби тих гріхів уже немає, але є ще люди, що в сліпоті своїй і глухоті не відають, що творять. А з другого ― певно, існує якесь інше пояснення. «Я давно там не був, ― думає Старий, ― Але якоюсь мірою був там завжди».

Той чернець поводився трохи незвично. Приніс із собою зшиток, завинений у шматину, й сказав Писареві Східних Воріт Артемізію: «Благаю Притулку для моєї Книги, де описані найчорніші діяння людини. Це єдине місце, де її не знайдуть вороги Господні». Тицьнув згорток спантеличеному Артемізію і вже хотів повернутися назад у пустелю, коли побачив у отворі дверей ясний тихий сад у весняному вбранні, і серце його не витримало. Чернець захитався і впав…

Так він залишився тут, поволі видужуючи, а що тутешньому людові були незрозумілі його вчені богословські розмови, носив на пагорб камені й будував із них щось. Інші думали ― дім, але то була капличка, місце для молитви й роздумів. Жив чернець у Долині, й з часом зацькований вираз його обличчя перемінився на погідний, з легенькою посмішкою на вустах. Лише раз на рік перечитував він свою Книгу, яка зберігалась у Бібліотеці.

Отак минуло сто і ще два роки, коли чернець, узявши до рук палицю для опори кволим ногам, вдягнувши латану рясу, в якій колись прийшов сюди, покинув Притулок. Він ні на мить не забував про той світ, у якому коїлися страшні речі. Коли його згорблена худа спина зникла за Західними Ворітьми, залишилися Книга і Капличка, яку ніхто не доглядав. А на руках Старого тоді з’явились уперше рани, що стікали кров’ю, але серце боліло, тільки серце. Бо Старий знав, що не повернеться вдруге той, хто благав притулку не для себе, а для книги. Лагідним був той чоловік. Молився мовчки І щоб ніхто не бачив, охоче допомагав кожному, їв лише раз на день і потай тужив, наче залишив десь родину, якій був опорою. Перед відходом прощався, казав кожному, навіть малій дитині:

«Простіть, коли щось не так!» Тому довго сумували за ним, довго ввижалася його худа, згорблена постать, а Лі приходив до Каплички поливати квіти, але ті, звикнувши до однієї руки, не приймали іншу.

Лі теж зауважив прибульця, що підіймався на пагорб, і навіть помахав йому рукою… Той міг це робити вперше і востаннє, але Лі здалося, що між цим похмурим чоловіком і пагорбом виникне тривкий зв’язок. «Коли я востаннє був там?» ― спитав себе Лі, але не міг згадати, хоч це зовсім його не засмутило. Він навідав Старого. Той розплющив очі, які пам’ятали молодість світу, й спитав, чи є ще ченцева Книга в Бібліотеці.

– Вам принести?

– Ні, може, прибулець прийшов по неї.

Ось так Старий звів докупи двох людей, які жили у різні часи, але здавалися йому чимось схожими. Важко було уявити їх поруч: сухенький чернець зі сльозавими очима, тихим, як шепіт, голосом, та міцний, ще молодий чоловік з неспокійним поглядом найманого вбивці. Не конче бути найманим убивцею, щоб мати очі людини, яку з усіх боків оточила смерть.

– Ми дали Книзі притулок, ― нагадав Лі.

– Хіба Притулок вічний?

Лі був надто мудрий, щоб вжахнутися від цих слів, але вони здивували його. «Одна й та сама річ ― вічна і невічна водночас, ― подумав він. ― Це я добре знаю. Якщо зникне Притулок, отже, у ньому немає потреби».

– Усе повторюється, ― пробурмотів Старий, ніби втішаючи їх обох. ― Але для тих, хто живе довго. Проте щоразу тінь не є саме тією тінню, а річ не є тією самою річчю…

«Ось вона», ― полегшено зітхнув Лі. Книга, для якої він сплів колись палітурки з кори, стояла у найтемнішому кутку Бібліотеки і була захищена з обох боків іншими книжками. Щоправда, з книгами іноді трапляється, що їм не подобається сусідство, і вони перебираються на нове місце або починають хворіти. Лі розгорнув Книгу, писану від руки на пергаменті. Колись він читав її, щоб збагнути, чому ця Книга так потребувала Притулку. Чернець не приховував, що все те діялося на його очах, і він мусив описати його.