355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Галина Пагутяк » Писар Східних Воріт Притулку » Текст книги (страница 6)
Писар Східних Воріт Притулку
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:58

Текст книги "Писар Східних Воріт Притулку"


Автор книги: Галина Пагутяк



сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

VI

Ця зима могла б стати такою ж напівсонною, як і всі зими Антона. Через тиждень випав сніг і земля під ним почала змерзатися. Взагалі зими в Притулку були доволі тихі й не дуже холодні. Від вітру захищав мур, і часом Антон відчиняв Ворота й дивився на пустелю, ледь припорошену снігом, бо вітер не давав йому влежатися. Тому сніг не мав нагоди розтанути й напоїти водою пісок. Смутний то був краєвид, де непомітно змінювалися пори року, потрохи позичаючи атрибутів з одного й другого світів. Нереальний, сказав би той, хто побачив його уперше, але не Антон, котрий знав, який на смак і дотик пісок, що вітер шпурляв йому в обличчя. Цей пісок засипав поріг, і він змітав його, викидав за Ворота, як те, що не належить Притулку. Цей пісок ― то пил людського існування, частки мертвих тіл, речей, міст, що стали прахом, чиїсь висохлі сльози, піт, кров, попіл спалених душ, свідок тріумфу Смерті. Мертве ховає у собі живе. Як у загадці Самсона про лева і бджіл.

Антон завжди мив руки після того, як вимітав пил чи просто дивився на нього. Пил не завжди був однаковий: міняв колір, іноді навіть приємний, коли сходило сонце. Сходило воно у тому світі, а заходило, можливо, у Притулку. Так було б справедливо, хоч сонцю байдуже, кому воно світить. І зразковим Писарям теж мало би бути однаково, кого вони впускають чи випускають. Певно, кожен Писар колись сягав досконалості у власному ремеслі, а сягнувши, йшов її позбуватися.

Тієї ночі, коли випав третій сніг, Антона щось збудило: може, сон, може, те, що сніг падав. Він прокинувся у хатині, що вже схолола. Серце калатало так, аж перехопило горло. Він не встиг навіть злякатися, коли це скінчилось і тіло скувала глибока слабкість, наче він дуже втомився.

У вікно було видно, як падає сніг. Він не міг бачити, чи той сніг вкрив землю, чи щойно почав падати. У голові не було жодних думок, у пам’яті ― спогадів, якими він міг би заспокоїтись і знову поринути в дрімоту. Він болісно сприйняв цю порожнечу. Чомусь вона найбільше відчувається саме вночі, коли тіло сковане, припнуте ланцюгами сну, й потрібні величезні зусилля, щоб поворухнутись.

Усе це видалось Антонові якимось чужим, незнайомим. Він натягнув на голову ковдру, тремтячи від холоду й страху. Ковдра і сніг ніби відгороджували його від решти світу, але чи надовго?

…Але невдовзі він зрозумів, що йде. Це було важко, з ноги текла кров, а ті сліди, що він залишав їх на піску, були криком болю. Попереду в різкому, гарячому сонячному світлі коливалися білі стіни й двері. Він намагався не випускати з поля зору тих дверей, щоб вони не зникли, бо це був сон, а у снах образи змінюються блискавично.

Антон наблизився до дверей і побачив, що вони із золота. Мусив напружити усю силу волі, щоб зрозуміти, як їх відчинити. Спочатку двері були лише гладеньким прямокутником, глибоко зануреним у товсту стіну. Він вирізьбив ромб посеред дверей, завіси, схожі на ті, що бачив у кожних дверях, замок. Але цього було не досить, щоб їх відчинити, і Антон створив ще клямку, зручно вигнуту для руки. Вона піддалася, коли Антон натиснув на неї. Він не дав сну покинути його, відчинив двері й побачив перед собою нічний сад, за яким виступали гостроверхі дахи будинків, а ще далі ― зеленкувате небо, осяяне місяцем. Усе спало, і він відпустив свій сон, щоб перечекати до ранку…

– Знаєш, Лі, я бачив золоті двері. Ти не зустрічав колись таких?

На Антонових грудях сидів щиглик і чепурив пір’ячко. Лі дмухав на горня з гарячим чаєм, щоб швидше вистиг.

– Ти хворий, Антоне. Не говори багато.

– Ні, я не хворий! Чого б це я міг захворіти?

– Винен, мабуть, сніг, ― знизав плечима Лі й продекламував співучим голосом: «Побачив сніг ― і остовпів: як схожий він на день вчорашній».

– Як ти мене знайшов? ― хрипким від гарячки голосом спитав Антон.

– Де ж тобі бути, як не тут? У тебе гарячка, друже. Випий оцей чай. Коли над твоєю оселею не в’ється дим, значить, щось трапилося. Лежи, я тобі подам…

– А кози?

– Марфа їх подоїла. Їй це ліпше вдається. А коли прийде хтось із того світу, я його впущу.

– Золоті двері, ― прошепотів Антон, зникаючи знову.

Він не хотів забути про ті двері.

З того снігу все почалося: хвороба Антона, його неспокій. Ритм життя порушився. Сніг відчинив перед ним золоті двері, але навіщо? Увесь час йому здавалося, що він забув щось важливе, що сталося перед самим снігом. Як тільки пробував згадати, від хвилювання починала нестерпно боліти голова.

Антон відчував, що Лі тривожиться за нього. Це його втішило, адже й мудрий Лі, виявляється, не все знає. Так тривало довго, аж вони обоє втомились. Антон заглибився у себе, але щось перешкоджало йому пірнути глибше, можливо, це Східні Ворота й хатина зв’язували його. Щоб порвати цей зв’язок, треба було пожертвувати безмежною довірою до Притулку, і навіть до Лі, який виростив його.

Одного вечора, коли Лі збирався йти до себе, а Антон вдавав із себе сонного, знаючи, що не зможе заснути, той раптом обернувся на порозі й гостро сказав:

– Того, чого ти хочеш, я не зможу тобі дати. А ти хочеш знати власне майбутнє!

Цими словами він завдав Антонові відчутного болю. Той побачив, який він зараз немічний і вразливий: неголений, з червоними від безсоння очима, жалюгідна істота, яка мерзне навіть у теплій хаті й боїться чомусь снігу. Відколи випав той третій сніг, він не залишав у ньому слідів, не пересипав у руках. Хоча й Лі пішов, слова залишилися тут і прогнати чи замінити їх іншими було б зараз неможливо. Лишалося самому покинути ці слова або перестати їх боятися. Побігти слідом за Лі і вимагати пояснення?

Проте Антон вчинив те, що зробив би кожен на його місці: залишився з тими словами наодинці, зате на порозі золотих дверей.

Чужі долі надто довго дотикалися до нього і врешті стали частиною його самого. Їх буде ще й буде, тих прибульців, пропахлих кров’ю, потом і страхом, і, хоча його вміння вдосконалюватиметься, чи витримає він? А якщо покине Східні Ворота, чи не розчиниться у засніженому краєвиді, як Лікар, стане ніким? Щоб стати ніким, треба збридитися власних тіла й душі, зректися їх. Та не так легко зректися тих, для яких ти є надією і опорою. Жорстокість тут є засобом, що не виправдовує цілі.

Зрештою, це ми так гадаємо, а не Антон. Ми просто читаємо книгу його майбутнього. Багато хто продав би душу дияволові, аби зазирнути в чиєсь чи власне майбутнє. Через те зроблено багато трагічних помилок. Однак найліпше вважати, що книги, у яких описане наше майбутнє, знаходяться на небесах і лише після смерти опиняються в бібліотеках.

Хоч як би там було, але Антонові залишаються золоті двері, через які він може пізнавати інший світ.

Усе в Притулку пов’язане між собою: вколе хтось палець, а в іншого, з ким не бачився уже давно, заболить серце. Прибульці не знають цього. Їм не дають путівників по Притулку, у кімнатах не висять правила поводження і розклад занять, і декому це спершу ускладнює життя, бо лінійне мислення опирається на певну систему. Притулок теж підпорядкований якійсь логіці, але мусиш пізнати її сам. Теорія не передує практиці в цьому випадку.

Коли Антон одужав, прийшла Марфа переказати, що Старий хоче його бачити. Вона перед тим провідувала хворого, якось навіть з Ізидором. Антонові дивно було бачити хлопця у себе в господі, адже для прибульців він був Писарем Східних Воріт, і тому вони сторонилися його, бо бачив він їх у тяжку хвилину беззахисності й розгубленості. Але Ізидор був іншим: радий кожному, хто заговорить до нього. Він потребував підтримки і це було нестерпно ― дивитися на нього. Тим, хто хоче побути наодинці із собою, такі люди завдають зайвих страждань. Антон гадав, що незручність у спілкуванні з Ізидором виникає через те, що він не знайомий з тим світом. І то була правда, хоча й не вся.

Отже, наступного дня Антон пішов до Старого не ним протоптаною стежкою. Старий сидів у своєму кріслі, огорнутий хвилями тепла. До вогню страшно було наблизитись, Антон знову відчув слабкість у всьому тілі.

– Синку, ― сказав Старий, коли зауважив його присутність, ― треба знайти одного чоловіка. Раніше він жив у Долині, а потім пішов кудись, втім, не знаю, чи пішов… Звати його Генріх.

Він заплющив очі, напружуючи пам’ять, а потім продовжив:

– Так, колись його звали Генріх, на прізвисько Кухар. Ти відшукаєш його і попросиш рецепт. Він знає, що маю на увазі…

– Коли мені йти? ― хрипким від хвилювання голосом спитав Антон.

– Завтра. На це може піти або багато часу, або мало. Це може бути близько або далеко. Ти можеш його не знайти. Розумієш, це ― як у казці. Ти ж любиш казки, синку?

– Так.

– Підеш тією стежкою, що веде в Долину. Питай усіх. І ще ось що. Зустрінеш Генріха, даси йому цю монету. Це буде знак, що ти від мене. Але без потреби нікому її не показуй.

Монетою було кругле золоте кружальце зі стертим різьбленням. Антона аж кинуло в жар: він згадав золоті двері.

– Слухай людей, пізнавай їх, але будь обачний. Ти знаєш, до чого це може призвести. Не загубися!

Уся складність полягала в тому, що ті, хто жив біля Східних Воріт, могли піти в Долину, але з Долини майже ніхто не піднімався до них. Спробуй іти проти течії: промокнеш до нитки, втомишся, словом, небагато втіхи з такої мандрівки.

У Долині можна було знайти кравця, шевця, теслю, мельника, ― мешкало там чимало різного люду. За Долиною було Містечко, а за ним ― великий ліс. Але й це не був увесь Притулок. Десь існувало дзеркальне відображення Східних Воріт ― Ворота Західні, про які існували різні леґенди, бо той, хто бачив їх, уже не бажав повернутися назад. То, безперечно, було незвичайне місце.

Як і Бібліотека Лі, котра існувала, щоб застерегти від повторення помилок, але, по суті, сама була колекцією марних спроб відшукати істину. Справжня бібліотека служить для розваги читачів, а ця розважала більше самого Бібліотекаря. Лі зразу бачив, кому яка книжка потрібна. Здавалося, він створював її з повітря, у якому, казав, містяться розпорошені елементи Всесвіту. Треба лише розташувати їх у певному порядку. Можливо, так воно і є. Але, напевно, у. тому світі Лі зазнав би чимало лиха з такою бібліотекою. Якби хтось задумав сам відшукати у ній книжку, то зазнав би розчарування. Колись знайшовся такий сміливець. Усі книжки, які він розгортав, мали порожні сторінки. А Лі стояв поруч і тихенько сміявся. Важко уявити його з Бібліотекою на спині, так саме, як Писаря Східних Воріт з Воротами на плечах, коли б вони надумали кудись піти. Із цього можна зробити один висновок: бібліотеки та ворота не конче потрібні в подорожах. Їх легко можна створити з повітря у будь-яку мить. Як інші речі чи краєвиди.

Зимова подорож ― чому б і ні? Теплої пори Антон не мав часу, бо лише подорож у Долину займала кілька годин. Були це мандрівки не задля розваги: замовити чи полагодити взуття, пошити одежу. Власне, цієї зими він збирався туди піти. Але тепер мав зосередити всю увагу на дорученні Старого. Коли Лі вислухав схвильовану розповідь Антона, то підбадьорив його:

– Зустрічаючи і розпитуючи людей, ти краще пізнаєш Притулок. Досі ти цього не хотів.

– Як то не хотів? Просто мені важко покинути Ворота. Та й кози, сад, город… На кого я все це лишу?

Лі хіба засміявся у відповідь. Його сміх завжди звільняв Антона від якогось тягаря.

– Зрештою, я за кілька днів повернусь.

– Або за кілька місяців.

– Я стільки не витримаю, ― похитав головою Антон. ― Як ти гадаєш, ця монета має якийсь стосунок до золотих дверей?

– Важко сказати. Стільки людей її брали, віддавали, втрачали. Її доля тепер залежатиме від тебе.

– Вона нагадує мені золоті двері. Я ніби сам їх створював. Хоча ні, вона не моя. Я віддам її отому Генріху. А може, він не візьме її?

– Будь обережний, Антоне! Ця гарненька річ ― твоє випробування.

– Не розумію…

– Бідний старенький Лі не повинен втручатися. Але, щоб трохи дошкулити Старому, він скаже: цей шматочок золота небагато вартує ні в тому світі, ні в нашому. Що зовні, те всередині, еге ж? ― Лі змовницьки підморгнув Антонові.

– Так, ― посміхнувся той.

– Подивися на цю істоту! ― Лі легенько дмухнув на щиглика, що сидів на його плечі. ― Я б хотів, щоб ти чогось навчився у мого брата щиглика. Він ― дорослий птах, але досі відчуває смак життя і щасливий. Звісно, між вами суттєва різниця: щиглика не обходять прибульці, а ти не вмієш…

– Літати!

– Для нього літати ― все одно, що для тебе ходити. Я не це мав на увазі. Щиглик нікого не пустить до свого серця. А ти цього не вмієш ― ти впускаєш.

VII

Антонова душа була збурена до краю, коли він минав будиночок Старого. Ще тільки розвиднялося. Антон навіть не знав, як йому йти: швидко чи повільно. Швидко ― зігрієшся, але прийдеш зарано, повільно ― змерзнеш, але прийдеш вчасно. Він рушив стежкою вздовж струмка, але вона незабаром зникла. Не було навіть слідів Джона Сміта. Вогко, холодно. Так буває на початку зими: сніг сковує, але потім звикаєш до нього, бо треба рухатися й дихати свіжим повітрям.

Антон почував себе цілком добре. Зрештою, його хвороба була радше хворобою духу, ніж тіла. Усе накопичувалося роками і мало колись прорватися: прибульці, сумніви, одноманітне життя, сни, які неможливо витлумачити. Він не був готовий до подорожі, бо ніколи не подорожував. Узяв із собою трохи харчів, переміну одягу. Найбільше слід остерігатися негоди, бо у Притулку є місця, де ніхто не живе, і можна впасти до ями чи заблукати, Антон оминув гору і став сходити вниз. Замість сонця з’явився туман, але поки що вгадувалася дорога, присипана снігом. А там по запаху диму, звуках людської присутності ― ударах сокирою, скрипінні колодязних журавлів ― він віднайде село. І поки йшов отак, в тумані, ніщо не перешкоджало йому думати: «Невже це я йду сам, у білому тумані? Може, мені сниться, що я йду виконувати доручення Старого? Хоча я мав вибір. Міг би відмовитися. Але чи бодай раз у житті я комусь відмовив? Може, Старий хотів від мене саме цього? Може, мені не слід вертатися? Рано чи пізно всі залишають Притулок. Але як я це зроблю?…» Антон важко зітхнув: думки завжди веселіші, коли бачиш сонце. Туман якийсь дивний… Іноді бувають такими вітер і дощ. Вони ніби роблять тебе слабшим.

Туман вперто ставав йому на шляху, а він так хотів би бачити увесь Притулок, вибрати серед його доріг ту, яка неодмінно приведе його до Генріха на прізвисько Кухар. Антон любив чіткість. Він не хотів блукати навмання. Безнадійний хаос, пустка доводили його до відчаю. І треба ж було вирушити саме сьогодні! Нічого, втішив він себе, ще надто рано. Усе, що починається важко, потім закінчується добре. З дороги я не зіб’юся і сьогодні ж натраплю на слід Генріха.

Про те, щоб мандрувати задля втіхи, шукаючи несподіванок і пригод, сумлінний Писар Східних Воріт навіть не думав. Його душа нагадувала рівну поверхню води, під якою вирували драматичні пристрасті, але ніколи не виринали. Мабуть, він створений був для Іншого життя, або прибульці, які увійшли до його серця, зробили Антона надто чутливим.

Замість того, щоб спадати, туман ставав усе густішим. Антон уже не мав певності, чи йде правильним шляхом. Він уявив, що коли стемніє, він опиниться в порожнечі, якої не знав досі. І як це жахливо ― позбутися раптом людей і речей, які тебе досі підтримували, і не втратити при цьому голови, тіла, що прагне тепла і їжі, жодних інших відчуттів.

Присипана снігом стежка, в існуванні якої він не сумнівався, перестала здаватися стежкою. Антон почав відчувати під ногами тугі клубки сухої болотної трави, натрапляв на ями, під ногами хрупав лід. Ніщо учора не віщувало негоди, яка сховала від нього і небо, і все довкола. Врешті-решт, Антон, що не звик до довгих переходів, запанікував. Був ще один вихід: повернутися назад, ступаючи у власні сліди, але це все одно, що віддати комусь власний дім, а потім побачити, що для тебе там немає місця, що ти чужий. Жодного звуку не долинало з порожнечі, аж тут сипнув із сухим шелестом сніг, густий і колючий, наче хотів покарати Антона за бажання відступити.

– Отак мені й треба! ― вигукнув Антон, і від звуку його голосу крига, що осіла у нього в душі, тріснула і розлилося гаряче тепло. Він згадав, що в Долині немає порожнечі і вона десь поруч. Якщо він уже спустився, то це і є Долина, і він іде городами. Туман і сніг відгородили його від світу, але він має над ними перевагу, бо вийшов рано і, доки зайде сонце, обов’язково прийде куди-небудь. Антон згадав, як нещодавно уві сні перебував у такій же порожнечі, а потім створив стіну із золотими дверима, зумів відчинити їх.

– Добре, ― сказав він, ― я зробив це. Але тепер непотрібно щось вигадувати. Є реальні речі й люди, яких я шукаю, і кожен крок наближає мене до них. Я не буду заплющувати очей. Одного разу я вже відчинив золоті двері, навіщо знову це робити? Туман не може мені завадити виконати доручення Старого.

– Гей, чоловіче! Ти маєш рацію! ― озвався хтось збоку.

– Хто тут? ― аж підстрибнув Антон.

– Та Ян, Кравець на прізвисько. Стій там, я підійду! Цей туман і до вечора не впаде.

– Ніколи не бачив такого туману, ― признався Антон. ― Це я, Антон, Писар Східних Воріт.

– Ага. Чого ж це ти вибрався в таку лиху годину? Міг би обійти наше село і заблукати.

– Та треба було.

– У справі, еге ж?

– Так, у справі. Потім розповім.

За таких дивних обставин відбулася перша розмова Антона, відколи він покинув Східні Ворота у тумані, наосліп. Щоправда, спілкуватися з тими. хто жив у Долині, було легше, ніж з прибульцями. Вони вже звикли до Притулку, хоч і не любили згадувати те, що привело їх до нього.

Антон добре знав Яна, бо той дещо пошив для нього, Ян ще не вдосконалився у своєму ремеслі. Кравцем став тільки тут і тому, що в дитинстві любив бувати вдома у сусіда. кравця, де завжди було тепло, спокійно, а підлогу вкривали різнокольорові шматочки тканини, що приємно пахли.

Через хвилю Антон уже скидав мокру куртку й тулив замерзлі руки до печі. У хатинці Яна було затишно, тепло, і кругле лице господаря з вінчиком сивих кучерів довкола лисини аж сяяло від утіхи. Він подав Антонові чай і заходився смажити яєчню з трьох яєць.

– Упав мені вранці ніж на підлогу, а це вірна прикмета, що прийде гість…

Може, подумав Антон, той, кого він шукає, теж живе десь поруч, у тумані.

– Власне, ― пробурмотів він, ― я не прийшов задля того, аби ти мені щось пошив…

– То й добре! Будеш мати ще нагоду.

– Мене послав наш Старий. Щоб я знайшов Генріха на прізвисько Кухар. Тільки не знаю, чи живе він тут у Долині, чи ні.

– Генріх, Генріх… Я тут років з десять живу, але такого не пригадую.

Антонові аж похололо всередині. Йому було важко усвідомити, що ця подорож може тривати довше, ніж звичайна оборудка в кравця чи шевця.

– Та ти не журися! Ми все обміркуємо…

– Що ж мені робити?

– Будемо питати. Коли він жив у Долині, то лишив по собі слід. А він жив?

– Так сказав Старий.

– Як він там? Усе ще сидить у кріслі й дрімає?

– Усе ще.

– Звісно, то не наша справа, навіщо йому Генріх на прізвисько Кухар. Мабуть, річ у тому, що послав він саме тебе. Перебирайся до нас, Антоне! Напевно, втомився відчиняти Ворота і дивитися в очі прибульцям?

Антон зітхнув:

– У мене там… Та й виріс я коло Воріт.

– То пусте! Я теж виріс в іншому місці. Перебрався б сюди зі своїми козами…

– А яблуні, сад? ― бовкнув Антон і тут же збагнув, що каже щось дуже смішне.

– Друже мій, ― притулив руку до серця Ян, ― завжди знайдеться клаптик землі, на якому можна посадити сад і збудувати хатину. Людина ― не дерево і не камінь. Вона мусить слухатися власного серця, а не власних звичок. Час від часу я беру в торбину ножиці, голки, нитки і йду мандрувати. Жити ― це потреба рухатися. Коли ми сходимо Притулок з краю в край, тоді й покинемо його.

– Я знаю, ми повертаємось у той світ, з якого вийшли.

– Оце вже ні! ― помахав застережно пальцем Ян. ― Ми не потрапляємо до того самого світу. Нас так довго у ньому не було, що він нам уже не належить. Він не впізнає нас, а ми ― його. Це ― місце, де закінчується наша мандрівка. Ніхто, наскільки мені відомо, не хоче бути безсмертним. Навіть боги вмирають, тільки про це людині з її куцим віком не відомо. Треба знати своє місце…

…Цілих два дні ходили Антон з Яном Долиною, шукаючи слідів Генріха. Швець Арістід, якого Антон теж знав, зауважив, що іноді людина, розпочавши нове життя, обирає собі інше ім’я. Можливо, колишній Генріх живе тут, не бажаючи озиватися на старе ім’я. Антон геть розгубився. Якби не зима, він би легше сприйняв те, що про Генріха нічого не відомо, і пішов би далі з Яном. Але кравець ніколи не подорожував такої пори, та й хіба Антон міг його просити? Невдачі супроводжували його на початку шляху. За два дні Антон перебачив усякого люду, гостинного і не дуже, що осів у Долині, зайнявшись якимось ремеслом, але під личиною теслі, шевця чи мельника завжди ховалося щось більше. Усе це були ті, котрі увійшли колись через Східні Ворота Притулку і пам’ятали, що їх об’єднувало. Не всі прибульці осідали в Долині, не всі зупинялися тут на довше. Можливо, Генріх прожив тут місяць чи півроку. Не кожному підходить сільське життя, не кожному до снаги зводити очі до неба, очікуючи від нього дощу чи сонця, тремтіти над кожною рослиною, збирати яблука раз на два роки, а сливи ― раз на сім, бо ці древа так родять. Усе це Антон розумів і, обійшовши все село, побачив, що людей тут об’єднує не лише те, звідки вони прийшли, а й велике терпіння. Бо ніщо так не виховує терпіння, як праця на землі. Тому Антон нічого не довідався про Генріха, який мав інші вподобання, так само, як про Лікаря. Той навіть не заходив до села ― серце в Антона болісно стислося, адже на долю мандрівника взимку випадають важкі випробування, У Долині жило кілька родин з дітьми, хоч у Притулку діти не народжуються. Антон завжди розгублювався перед дітьми. Такі маленькі, тендітні, вони подолали пустелю і ніколи про це не зможуть забути. Діти Притулку не давали уявлення про те, якими мають бути справжні діти. Так само жінки не давали уявлення, якою має бути жінка. І що найбільше вразило Антона ― це те, що, пройшовши Через Східні Ворота ― місце, яке сяяло усіма барвами веселки для знедолених, ці люди ставали якимись надто буденними, тихими. Вони почувалися в безпеці, однак не жили, а ніби вдавали, що живуть. У них ніби згас вогонь. Ян наче відчув розчарування Антона, коли сказав:

– Маленька станція на великому шляху, ось що таке наша Долина. Хіба може піщинка розповісти про гору? Якби ти взяв у дорогу не лише ім’я, а й інші прикмети того Генріха: які в нього очі, постава, що він любить, а що ні, ― тобі було б легше розпитувати про нього.

– Мені спочатку здавалося, що цього досить, ― зітхнув Антон. ― А що буде, якщо я його не знайду?

– Знайдеш, але чи того самого? ― засміявся Ян.

– Усе видавалося мені дуже простим: я гадав, що у Притулку люди знають одне одного.

– Ми йдемо від простого до складного, а потім знову ― до простоти. Це так само, як поставити речі на свої місця. Мені здається, що ти надто довго гасив у собі потяг до пізнання. Скажи мені, що тебе тримає коло Східних Воріт? Чи не гординя? Чи ти часом не уявив себе Хароном? Це, звісно, не надто приємне місце… Особливо для тих, хто чекає, коли йому відчинять двері. А ну ж, не відчинять, або примусять вивернути кишені й душу? Я, наприклад, думав, що Притулок ― це синонім смерти. Щоправда, потім побачив, що сюди потрапляє далеко не кожен. Ти будеш виглядати, як усі твої попередники, якщо, звісно, не залишиш Воріт раніше.

– Я ще про це не думав. ― відказав Антон. ― Для цього, певно, варто подивитися на Ворота з іншого боку. Мене завжди цікавило, що відчувають люди, коли переступають поріг Притулку. Намагався вгадати, чого вони чекають від мене. яким хочуть бачити. Я й справді трохи стомився. Тут я не відчуваю себе Писарем Східних Воріт. Але прикро, що не почуваю себе кимось іншим. І це важливіше, ніж шукати якогось Генріха на прізвисько Кухар. Уявляєш, Яне, я можу тобі говорити це, а Лі, який мене виростив, ― ні!

– Лі ― це небожитель, ― усміхнувся Ян. ― Він не такий, як ми. Для нього не існують ні Західні, ні Східні Ворота. Я люблю дивитися на його драконів, що часом пролітають над Долиною.

– Не так давно я бачив золоті двері й зумів їх відчинити. А ще раніше мені снилося, ніби я опинився в тому світі. Я ж знаю про нього лише з розповідей. Там було темно і холодно. Чи зможу я колись пережити щось подібне? Ось що мене зараз непокоїть.

– Звісно, ― знизав плечима Ян. ― Якщо йтимеш увесь час на захід, то коли-небудь потрапиш у той світ. Але не квапся! Як на мене. Притулок ― це лише острів посеред того світу. А твій сон пов’язаний з кимось із прибульців?

– Мабуть. Таке відчуття, ніби від моєї пам’яті відламався чималий шматок. І це було так боляче, так безнадійно…

– Еге ж, від цього можна й схибнутися. Я пережив колись щось подібне. Ніби падаєш у безодню. Але найтемніше, як кажуть, перед світанком. Душа збирає всі сили, щоб перемогти або вмерти. Тобі не завадить подивитися, що сталося з людьми, які колись увійшли через твої Ворота. Кожен з них знайшов Притулок і заслуговує за це на повагу. Від тебе нічого не залежить, бо двері може відчинити кожен. Ні, стривай! Відчинити двері ― це дрібниця. Головне ― що за дверима. Коли прибульці бачать твоє обличчя, воно не здається Їм чужим: трохи втомлене, але знайоме, бо воно з їхнього світу. Але водночас у ньому є щось від світу, в якому їм доведеться жити. Розумієш, не грізний ангел чи потвора, а звичайний чоловік. Ти ― такий, як усі ми, Антоне, і повинен це пізнати. Я ніколи не повірю, що Старий послав би тебе посеред зими просто так. Він хоче тобі допомогти.

– Так, я теж так вважаю, ― кивнув Антон. ― Буду шукати Генріха, доки не знайду.

– От і добре. Підемо завтра ще до одного чоловіка. А зараз час спати.

Якби ж то заснути було так легко! Півночі розтривожений Антон вів уявну розмову зі Старим, намагаючись щось йому пояснити. За вікном сипав сніг, стираючи всі дороги. Він здогадувався, що ранок виявиться мудрішим від вечора, і, незважаючи на негоду, вкаже, куди йти. Але чи легко побороти збурені почуття? Той чоловік, про якого казав Ян, добрий провідник Антона Долиною, теж немовлям потрапив до Притулку і виріс без матері. Вони одразу відчули прихильність одне до одного. Семмі з’явився на світ без ніг, але чудово давав собі раду. Весною він планував перебратися до Містечка і зараз майстрував химерний візок, що приводився у рух руками. Ніяковіючи, Семмі признався Антонові, що у Містечку живе жінка без рук, і він хотів би стати опорою для неї. І що вона, здається, згодна. Судячи зі слів Семмі, той частенько бував у Містечку.

– Ми, власне, й хотіли б дізнатися щось у тебе, ― сказав Ян. ― Нам конче потрібен Генріх на прізвисько Кухар. Може, він тепер не кухар, навіть не Генріх… Це, звісно, ускладнює справу.

– То ти живеш біля Воріт? ― перепитав Семмі, звертаючись до Антона. – Я ніколи там не був, ну, хіба вперше, чого не пам’ятаю. Це місце не існує для мене. Я вірю лише у те, чого можу торкнутися руками, побачити, понюхати чи покуштувати. Про Східні Ворота ходять різні чутки…

Ян нетерпляче засовався на лаві.

– Атож, чутки, ― чомусь зітхнув Семмі, ― які я не можу перевірити. Усе тому, що повертатися туди було б дивно, навіть негарно. Але це зараз не важливо… Ну, що ж, є у мене один спогад з дитинства… Коли я був малим, сидів якось коло дороги. Мій опікун Нестор садовив мене на травичці, щоб я дивився на людей, поки він працює на городі. Це та сама дорога, що веде до Містечка. Натомившись, я заснув. Люди завжди зупинялися коло мене погомоніти, розповісти казку чи пригостити чимось. Отож, коли я прокинувся, то побачив коло себе тістечко. Його запах збудив мене. Він був неймовірний. Виявляється, запах може змінити людину, перевернути всі її уявлення про світ. «Це тістечко впало з неба», ― сказав мій опікун, коли побачив і понюхав це диво. Інші ж, наші сусіди, пригадували чоловіка у солом’яному капелюсі, що йшов того дня дорогою і мав на плечах торбину. Смак, запах того тістечка я не забуду ніколи…

– Може, то був Генріх? ― перебив його Антон.

– Стривай, ця історія має продовження. Коли я виріс, опікун повіз мене до Містечка. Він хотів, щоб я побачив світ і обрав для себе якесь заняття. Пам’ятаю, того дня пекло сонце і я попросився у затінок. Опікун посадив мене на ґанку будинку, в якому ніхто не жив. І тільки-но я сів на дерев’яний поріг, почув знову отой чудовий запах. Розумієте, то був запах щастя…

Обличчя Семмі просвітліло, очі блищали.

– У тому запаху поєдналися сонячне тепло, щільники з медом, подушка, на якій сняться приємні сни, щось таке, чого я не зазнав досі. Я б порівняв це з любов’ю матері. Зрозумів, що моя мати дуже любила мене. Я теж її полюбив, дарма що ніколи не бачив. Опікунові я нічого не сказав, навіть не спитав, хто раніше жив у цьому будинку.

– Чому?

Семмі засміявся:

– Я не міг уявити, що колись Писар Східних Воріт шукатиме чоловіка, про якого нічого не знає, окрім імені й прізвиська. Чому ж ти не розпитав Старого краще?

Антон насупився:

– Сьогодні ж піду до Містечка.

– Так швидко! ― вигукнув Ян. ― Ми ще не всіх розпитали…

– Ні, з мене вже досить. Я пробув тут майже три дні. Якби тут жив Генріх, він би обізвався. Мені здається, це не той чоловік, який стане ховатися.

На це йому ніхто нічого не сказав.

– Ми ще зустрінемося, ― запевнив Антон. ― І хоч би що там було, я повернуся до Східних Воріт. Я їх не боюся. Мені там добре. Прикро прокидатися в чужому домі і їсти чужий хліб.

І на це знову ніхто нічого не відповів.

Сорок років Антон прожив біля Східних Воріт і тому залишився прибульцем. У тому світі є люди, які все життя живуть на вокзалі, зустрічаючи і проводжаючи потяги, сплять на дерев’яних лавках у почекальнях. Усе відбувається на очах свідків, які тут тимчасово, при світлі ламп, на протягах. Але навіть на тих станціях, зі стінами жовтого кольору зради і розлуки, є сади, куди можна іноді потрапити. Лягти теплої літньої ночі в густу траву і дивитися на зорі, що виблискують між листям яблунь. Ці сади ― то і є Притулок, життя у якому триває лише мить. А в миті нема місця для смерти. Хто прагне смерті, той покидає сад, сідає у потяг і їде їй назустріч. Але тому, хто кожен день бачить, як від’їжджають інші, бракує волі до мандрів. Це ― надто легко, їм залишається бачити інших, а це майже те саме, що їхати самому.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю