Текст книги "Писар Східних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Галина Пагутяк
Писар Східних Воріт Притулку

I

Антон, Писар Східних Воріт Притулку, косив траву в садку, коли дзвоник сповістив про нового прибульця. Він саме думав про те, що ось зараз задзвонять у Ворота, і йому доведеться покинути косу, почепити її на гілці найближчої яблуні й вийти з тіні на пекуче осоння. Сонце викличе біль у очах, і він знову боятиметься зустрічі з прибульцем із іншого світу. Думка про дзвоник була несподіваною й прикрою: він ще гадав, ніби та виникла навмисне, аби затьмарити красу погожого літнього полудня. Бо вже давно ніхто не приходив до Притулку. Не тому, що поменшало зла в тому світі: зла ніколи не буває ні замало, ні забагато. Просто часом занепадає віра, і тоді важко відшукати Притулок. Шалька терезів мусить гойднутися, мусить повіяти вітер, що пахне спокоєм, травою, молоком…

Перед тим Писар думав, що Лі, напевно, бачить його з вікна Бібліотеки, й потім закличе випити жасминового чаю. Вони сидітимуть навпроти, Писар та Бібліотекар, втілення рівноваги й утоми, тільки б дзвоник не озвався знову, бо вони почують його і весь Притулок сколихнеться, замре у чеканні, від Східних до Західних Воріт, тих, через які знову повертаються у світ, що завдає болючих ран тілові й душі. Повертаються лише ті, у кого рани зарубцювалися.

Хоча Антон не сподівався почути зараз дзвоник, до язика якого прив’язана груба мотузка, зате він знав кожен свій крок після того, як почує його. Ось він зупиняється, підіймає косу лезом догори, струшує з нього налиплі травинки, з жалем озирає недокінчений покіс, іде до найближчого дерева, чіпляє на нього косу, дивиться на вікно Бібліотеки, вийшовши із затінку, прикриває долонею очі і думає про прибульців: як ті комашки, вони прагнуть сховатися у зеленій траві Притулку, стати невидимими, вдячно припавши до землі. Бідні, вони заплющують очі й кажуть подумки: мене немає, я прийшов (прийшла), щоб сховатися, полегшено виплакуючи сльози. Що більше їх виплакуєш, то легшають душа і тіло. Вони підіймаються вгору, сонце їх засліплює…

Антон косив траву для кіз. Їх у нього дві: біла й чорно-біла. Вони пасуться коло струмка, завжди мудрі й спокійні, не намагаючись ніколи обійти землі Притулку, а ті направду величезні. Тепер Писар іде до будиночка, що зрісся з муром. Там двоє дверей: перші для одного світу, другі для іншого. Малесеньке віконечко у Воротах, радше очко, затулене металевою заслінкою, яку важко відсувати як у мороз, так і в спеку. Бо спершу треба подивитися, хто за дверима. Може, вітер, може, птах всівся на дзвінок чистити дзьобом пір’я. Кожне відчиняння віконечка і дверей болісне, наче по серці черкає сліпуче лезо. Хоча наперед знаєш, що це місце не для щасливих і сюди приходять не за щастям, а шукають забуття. Ти ― інший, бо з’явився тут ще немовлям мертвої матері й тому нічого не пам’ятаєш.

Треба сьогодні скосити траву, бо починають наливатися ранні яблука і одне за одним падати в траву. Не забудь узяти із собою кілька яблучок. Віддаси їх тому, хто прийде.

Ось що думав Антон перед тим, як мав прозвучати дзвін, а він косив траву, клепав косу, потопав у пахощах і тінях літнього саду, наче готовий, але насправді ніколи не готовий зустрітися з прибульцем, про якого не знаєш, молодий він чи старий, чоловік це, чи жінка, або дитина. Бо все зважене, усе відміряне, крім отієї миті, коли треба глянути незнайомцеві в очі й сказати перші слова. Цей момент найважчий, бо перед тобою людина з іншого світу, і хоча їх тисячі пройшло через твою Книгу, яку ти пишеш уже двадцять років, і у всіх були однакові причини увійти до Східних Воріт Притулку, вони торкаються твого серця наче блискучим гострим лезом. До болю не можна звикнути ― щоразу він немилосердний. Збоку це виглядає як ритуал; ти впускаєш прибульців і супроводжуєш їхні перші кроки у Притулку. Вони не помічають твого простого обличчя з глибоко посадженими сірими очима, запалими щоками. Ти засліплюєш їх своєю значущістю, бо ти ― Той, хто відчиняє двері для порятунку, тримаючи перо у руці. Без пера й товстої розлініяної книги з пожовклими сторінками, в обтріпаній палітурці із запахом вогкості, ти зникаєш і годі тебе віднайти у цьому краї. Втім, для того, щоб увійти, не потрібні ні перо, ні книга. Так гадає Антон, чия поверхнева свідомість обмежена невеликим простором кімнатки біля Східних Воріт, але в глибину вона сягає дуже далеко. Коли волає дзвінок про допомогу, він почуває себе наче у сні, що примусив прокинутися на світанку, так само, як щойно змусив прокинутися дзвінок, відірвавши від пильної роботи.

Коли вмієш добре косити, можна думати не про роботу, а про щось інше. Лі ось уже багато років пробує навчити його запам’ятовувати сни, концентрувати увагу, мандрувати душею. Але з Антона поганий учень. Сни для нього ― наче порожня порепана земля, яка буде довго заростати й гоїтися. І Антон вирішив для себе: ось чим я врятуюся після зустрічі з прибульцем… Докошу траву, видою кіз, а увечері дочитаю книжку. Добре, що я вмію читати. Книжки заповнюють найбезнадійнішу порожнечу; вони так само відчужені від власних авторів, як і моя Книга, бо їх написало саме життя. Це я умів завжди ― покірно схилитися перед долею, не втручатись у плин днів і ночей…

Лі підійшов до вікна і подумав: якби я був Писарем Східних Воріт, то жив би, як і Антон, у постійному напруженні, вважаючи кожну появу прибульця невчасною.

Ось він іде, вже трохи згорблений чоловік, що виглядає років на сорок. Відклавши косу, Писар минає сонячну смугу, що під вечір зникне, а зараз чітко креслить межу поміж тінню саду і тінню муру. Йому не так часто доводиться виглядати з вікна, як мені. Він весь час порається то на городі, то в саду, іноді відчиняючи ворота тим, хто стукав уже в усі двері, але жодних їм не відчинили.

Коли зітреться сонячна смуга, не буде жодної різниці між травою. Так само не існує великої різниці між мною і Антоном. Я міг би сповняти його обов’язки, а він мої, бо живемо так близько одне від одного, що наші тіні переливаються одна в одну. Для тих нещасливців, що прагнуть Притулку, аби перебути важкі часи, наше життя здається позбавленим руху. Але хіба вода в криниці не рухається? Побіжний погляд не здатен осягнути рух. Ми з Антоном пізнаємо обидва світи через слова. Це пізнання також болісне, від нього кривавиться серце. Хто пізнає через безсилля, той пізнає безсилля. Хто пізнає через зраду, той пізнає зраду. Хто пізнає у владі, той пізнає лише владу ― і нічого більше. Так народжується ілюзія, викривлений образ реальності. Люди дивляться крізь брудні шибки, і бачать світ брудним.

Я стою коло відчиненого вікна, а мій приятель відчуває біль від чужих слів, напнутий, як струна. Я ніколи не питаю, про що він говорить з тими людьми. А він не має бажання розповідати. Однак мені все відомо, хоч я й не чую слів, що їх Писар Східних Воріт та прибулець кажуть одне одному. Прибульці недовірливі й боязкі: а раптом не пустять до Притулку? Антон же боїться їхнього страху. Цієї миті він теж дещо розгублений і непевнений, забувши, що все закінчиться добре: прибулець залишиться неодмінно, бо він сам знайшов дорогу до Притулку. Писар Східних Воріт пробує розшпилити собі комір, бо серед товстих стін йому важко дихати. Ґудзик відривається, котиться по підлозі. Наразі вся ця вистава, де він, власне, зайвий, перестає бути виставою.

Який же той прибулець? Якби це були вітер чи птах, Антон уже давно б повернувся, і зайшов би до Лі випити чаю, а вже потім брався до роботи.

Лі з усмішкою, що, власне, ніколи не покидала його обличчя, але цього разу була просто виразніша, подумав, що Антонові пасував би хрест на плечах, великий, важкий, із сирого дерева, до якого можна звикнути, коли несеш його довго. Схожий хрест ніс колись Ісус, син Бога, через те кожен, хто прагне наслідувати Ісуса, вважає необхідним наслідувати Його страждання. Лі аж здригнувся від огиди. Хто пізнає у стражданні ― пізнає лише страждання. Чому б не полюбити дитячу невинність теслі з Назарету, його радість від зцілення хворих, вперту віру у всесильність людського духу, поблажливість до людської слабкості. Адже, опинившись у пастці, засуджений на смерть, Він не насолоджується болем, не тішиться тягарем, який так важко нести під палючим сонцем, а приймає смерть, як приймає її кожна людська істота ― віддає душу Богові, щоб той подарував їй інше тіло, або ж назовсім звільнив її від нього, оселивши поруч себе. Муки, терпіння ― для мене ці слова нічого не означають, хоч колись я зазнав багато болю. Чому Антон, який з немовляти виріс у Притулку, нічого не відаючи про біль, страждає щоразу, як тільки почує дзвін? Лице його сіріє, на плечах опиняється хрест, він чвалає до брами, враз постарівши на сотню років. Він перепускає чужий біль, який йому не належить, через себе і вважає, що по той бік муру ― цілковита протилежність Притулку, якесь пекло, де страждають вкупі незліченні юрмиська людей. Якби ж він знав, що це несусвітня дурниця ― що кожен створює для себе пекло, що світ прекрасний усюди, і треба дивитися на нього крізь чисті шибки.

Зберегти власну душу ― ось що робить людину щасливою, мудрою, вільною, милосердною до тих, хто занапастив себе. І біженці, котрі стукають у Ворота Притулку, тікають не так від наслідків, як від причини зарази, що морить і ослаблює цілі покоління. Щоправда, їм здається, що вони тікають від війни, чуми, суду, переслідувань. Конкретність ще небезпечніша за абстракцію.Її осягають органами чуття, тілесною субстанцією, як кажуть філософи. Я давно відмовився від термінології, бо вона належить до нижчої сфери, водної та земної. Повітря й вогонь ― лише вони роздмухують і запалюють дух. Хто не має у собі вогню й повітря, той старіється і вмирає, бо вогонь і повітря мандрують незвіданими шляхами, що ніде не починаються і ніде не закінчуються.

Я не сміюся з їхнього безсилля: сам був такий, доки не поріднився з вогнем і вітром, не звів довкола золотий храм, не розставив книжки так, щоб їх зручно було діставати. Адже до мене теж приходять, і я навчився вгадувати, чого потребує їхня душа, якої розривки. Рано чи пізно хтось починає цікавитися Притулком. Кожному я розповідаю історію, зазвичай просту, яка має втішити й виправдати його появу на цих теренах. Це, здебільшого, їх задовольняє. Іноді вони самі розповідають мені леґенди про Притулок, які, безперечно, поетичніші й привабливіші за дійсність. Відвідувачів, які прагнули б дізнатись істину, я досі не зустрічав. Та й не дивно. Слабкі шукають не істину, а притулок, мури, за якими можна вберегти те, що залишилося. Вони ― не для боротьби, а для спокою, вони ― не кати, а жертви, оті прибульці.

Я не посмів би нав’язувати комусь власне бачення Притулку, чи ще якісь інші думки. Можливо, тому Антон не є моєю копією, хоч я опікувався ним з дитинства. Він не вміє читати книги, написаної в моїх очах. Ким би він став тоді ― тінню, що торує заздалегідь визначений шлях? Для нього я ― загадкова істота, хоча користуюся його великою довірою. Самому собі я здаюся крамольним, завжди пересиченим і завжди неситим духом, ладним розпростерти крила де завгодно: на вершині гори, на звалищі, серед білих стін Бібліотеки, яка ніколи не збільшується і ніколи не зменшується, і не дає відповіді на жодне важливе питання.

Коли ти тут виріс, як Антон, ти любиш Притулок, він ― твоя Батьківщина.

Але серед нас таких небагато. Ніхто з нас не зітре з себе тавра минулого: загоїть рани та й піде, а чи зостанеться доглядати сади, пасти кіз, латати дахи, чи шити одяг.

У дверях з’являються Антон з прибульцем, чоловіком непевного віку, в чорному запилюженому костюмі. Сонце боляче б’є його по очах, хоча в пустелі, за мурами, ще не так сліпить, особливо, коли тануть намерзлі за ніч кришталики льоду. У глибині душі я недолюблюю цей блаженний вираз полегшення, від якого тхне застарілим потом шляхів. Улесливість і беззахисність ― як це, мабуть, неприємно моєму приятелеві, тому він завжди квапиться подолати стежку від Воріт до будиночка Старого. Мене зовсім не цікавить, що повідає Старий чужоземцю, якщо вдасться розбудити його з дрімоти глибочезної старості. Та, коли він не прокинеться, Антонові доведеться забаритися, і він не докосить сьогодні трави, а завтра може цілий день падати дощ. Обтяжливі обов’язки в Антона! Коли пішов попередній Писар Східних Воріт, ми попросили Антона, несміливого, спокійного хлопця, стати на його місце. Я не хотів з ним розлучатись.

Антон погодився, бо виріс коло Воріт, і не раз допомагав тодішньому Писареві у його нехитрому господарстві.

Двічі на рік Антон білив стіни комірчини коло Воріт, що ставала від цього ще порожнішою, бо там стояли лише стіл, стілець, полиця і лавка. Влітку він кидав часом на підлогу пахучої трави: полину, м’яти, буркуну, а взимку раз на кілька днів розпалював вогонь у малесенькій пічці, щоб повітря підсохло.

…Прибулець не міг спершу вимовити й слова, коли двері йому відчинив худорлявий чоловік, від якого йшов різкий запах скошеної чи зірваної трави. Він одразу уявив собі не саму траву, а те гостре, блискуче лезо, що стинає її, швидкий помах не можна зупинити на льоту; таке лезо зітне й метелика, що присів відпочити, і ніжку пташки. Писар інакше витлумачив страх, що раптово спалахнув у очах прибульця, й підбадьорливо посміхнувся:

– Прошу сідати!

Прибулець мовчки сів скраєчку лави, одразу не усвідомивши різницю відчуттів: спека надворі, а тут ― прохолода гладенького старого дерева. Антон розгорнув Книгу на потрібному місці, вмочив перо в чорнильницю, поступово входячи в роль Писаря Східних Воріт, дарма що був у латаній сорочці та босий.

Антон написав округлим дитячим почерком: «У середині літа прибув чоловік, що назвав себе…»

– Як вас звати?

Прибулець неспокійно засовався на лаві:

– Це має якесь значення?

– Жодного. Але треба якось вас кликати.

– Угу. Хай буде… Джон Сміт!

– Хай буде, ― посміхнувся Антон, записуючи: «Джон Сміт». ― А що ви вмієте робити?

– Для чого це?

– Кожен, хто сюди приходить, знаходить собі якесь заняття. Дехто продовжує робити те, що робив у тому світі. Може, ви вмієте щось таке, чого ми не вміємо.

– Власне через своє заняття я й опинився тут. Певний, що воно тут не знадобиться.

– Вибачте, ― сказав Антон і хутко закрив Книгу. ― Ласкаво просимо до Притулку. Зараз я вас проведу…

– А скільки мені можна тут пробути?

– Скільки завгодно! ― розвів руками Антон. ― Але цими Воротами можна тільки увійти, а виходять через Західні Ворота. Щоправда, кажуть, вони далеко звідси. Я сам там не був.

– Вам що, нецікаво?

Антон здивувався:

– Я теж міг би вийти, але навіщо?

– Ну, щоб мати нагоду знову увійти через Східні Ворота, коли той світ допече до печінок?

– А хто мені відчинить? ― розгубився Антон.

«От дивак!» ― подумав прибулець Джон Сміт, хоча з подивом зауважив, що розмова зняла з нього напруженість й відігнала страх, і що з цим чоловіком, Писарем, легко розмовляти. Він нагадує дитину, що бавиться словами, аби захистити себе від світу дорослих.

Звідки він міг знати, що Антон за двадцять років навчився розпізнавати людей і служив кожному прибульцю, ненав’язливо полегшуючи перехід до іншого світу. Хтось потребував гарантій, хтось усмішки, хтось негайного сну. Адже всі, хто приходив сюди, були бажаними гостями. Без них Притулок давно б поріс бур’янами, перестав би бути житлом. Хоча прибульці вважали інакше: вони нікому не потрібні, вони ― сміття, їхні розум і руки здатні лише руйнувати, а не створювати. Багато хто з них нищив, убивав, бездумно виконуючи чужі накази, доки, опинившись над прірвою, не почув голосу, що просив шукати порятунку. Треба було відкинути упередження щодо Притулку, який нібито є пасткою, стати довірливим, наче дитина, і вхопитися за незнайому руку. Навіть у безвиході мало хто обирав цей шлях.

Прибулець Джон Сміт вийшов надвір разом з Антоном, і сонце висвітило його постать ― ніби на сцені, через що все здалося йому неправдоподібним: яблуні в саду, два будиночки один навпроти другого. З вікна того, що зліва, виглядав літній чоловік, схожий на китайця, який усміхнувся до них обох і помахав рукою Писареві, а Джону Сміту кумедно вклонився. Щойно була пустеля із сірими, ніби живими, пагорбами піску, з яких стирчали кістки людей і тварин, пронизливий холод вночі, спека вдень… А тепер зникла навіть спрага. Прибульцю раптом захотілося побачити тих, хто увійшов сюди до нього: як вони виглядають, поживши трохи в Притулку, чи заспокоїлась їхня душа. Він не помічав співу пташок, барвистого мережива квітів, делікатного запаху дозрілої малини. Антонові ж хотілося, щоб прибулець спершу зрадів новому світові очима, відчув, скільки можливостей приховано у ньому. Тут можна спостерігати політ жуків, перетворення гусені в метелика, навчитися передбачати дощ, читаючи хмари, зазнавати солодкої втоми після неквапливої щоденної праці.

Проте Джон Сміт почувався тут чужим. Напившись джерельної води, освіживши нею запалені очі, він, наче равлик, сховався у своєму тісному минулому.

…В місті, обсипаному білим пилом, де був цементний завод, доля усіх мешканців залежала від цієї споруди. Хоча це, звісно, неправда: долю ми обираємо самі. Доля Джона Сміта не залежала від цементного заводу, але й від самого Джона Сміта не залежала також. Доля просто вийшла з-під контролю, і він змушений був два роки переховуватись у цьому, проклятому Богом містечку, доки його не знайдуть, або доки не скінчаться невеликі заощадження. Кімнатка в бідної вдови робітника цементного заводу, завширшки у шість кроків, завдовжки у вісім… З неї він виходив, коли стемніє, і звик до цього, та ба, не стало грошей, і одного дня до містечка приїхала велика чорна машина, блиск якої не міг затьмарити навіть білий пил. А шкода, бо Джон Сміт міг прожити отак решту життя, наодинці з Мадонною. Це була листівка, подарована стареньким ченцем: Мадонна в червоній одежі, з дитям на руках, оточена віночком з польових квітів. Єдиний його скарб, бо ні для кого він не мав вартості. Під кінець Сміт продав годинника, остаточно попрощавшись із часом. Так було ліпше: він однаково боявся і минулого, і майбутнього.

Того дня, коли з’явилося авто, Джон Сміт з болем подумав, що навіть двадцяти років буде замало, аби стати своїм у цементному містечку. І згадав, що в юності йому розповідав п’яний волоцюга, з яким вони грілися під січневими зорями біля багаття на пустирищі: «Притулок може відшукати лише той, у кого немає іншого виходу. Доки є вихід, тобі не бачити Притулку».

– А де він той Притулок?

– Він може бути за тисячу миль звідси, але туди не їдуть поїзди. Або зовсім поруч. Одного разу ти побачиш знак, і зрозумієш, куди тобі треба йти.

– А який він, Притулок?

– Чудовий! ― відказав волоцюга й одним духом випив рештки пива. ― Про нього навіть думати приємно. Але якщо ти не там, отже, доля тобі ще посміхнеться…

Коли Джон Сміт опинився у цементному містечку, він спершу подумав, що це і є Притулок, бо виходу в нього не було. У кімнаті, де сяяла усмішка Мадонни, він віднайшов, здавалося, спокій, настільки моторошним було все попереднє життя. Равлик у мушлі, присипаній білим пилом, завитки якої повторюють обриси Всесвіту, і в кінцевій точці ― Абсолют, або Початок, де перестає битися серце і ніщо вже не є важливим.

Згадав він про Притулок знову, коли містечком стала кружляти чорна машина, поступово звужуючи коло пошуків. Йому пощастило діждатися темряви, вислизнути чорним ходом на вулицю, перепливти річку, повну покидьків і трупів мертвих тварин, бо за мостом, безперечно, стежили. Чимало днів він ховався у кущах терну та шипшини, а ночами йшов навмання. Він уже не тікав від чорної машини, цього згустку жаху, а роздавав світові частини себе, доки не лишилося нічого, крім його відторгненої суті, яка вже не могла ні до нічого прирости. Осяяний чистим полум’ям божевілля, яке підтримувала у ньому Мадонна, він побачив на краю безмежної пустелі стовпчик з табличкою-вказівником, на якій було кривими літерами написано:

ПРИТУЛОК

Усе це промайнуло в свідомості Джона Сміта за тих кілька хвилин, доки вони, прибулець і Писар, ішли стежкою до будиночка Старого. Той будиночок був залишком зруйнованого часом і непотрібністю давнього монастиря. Цеглу розібрали мешканці Притулку, а будиночок Старого залишився тут, приліпившись до решток муру.

Антон не зумів би пояснити Джонові Сміту, хто такий Старий і навіщо вони до нього йдуть. Сказати, що той найстаріший і наймудріший, означало нічого не сказати. Та й Старий не потребував рекомендації: майже весь час дрімав, наставивши босі ноги до каміна, який безнастанно горів, а підгримувала вогонь у ньому старенька Марфа. Ця маленька, худенька й метка жіночка вирощувала на городі овочі, доїла кіз, годувала кожного прибульця, доки він не починав сам за себе дбати. Але перш ніж віддати прибульця у її маленькі спрацьовані руки, треба було показати його Старому. Таким був один з небагатьох звичаїв Притулку, а решта зводилася до того, що прибульців впускав Писар Східних Воріт, а випускав Писар Західних.

Антон піднявся трьома східцями, постукав у все ще міцні нефарбовані двері й відчинив. Вони увійшли до кімнати з двома віконцями у товстій стіні, де на підвіконні стояли бутлі з ягодами: один ― з вишнями, другий ― з малиною. І хоча в кімнаті горів камін, тут було не надто гаряче. Мури увібрали у себе холоднечу всіх зим Притулку.

Старий бачив сон, наче до кімнати увійшло двоє: Писар Антон і прибулець із очима загнаної мисливцями тварини. Напрочуд реальний сон. Поки ті двоє несміливо товчуться коло порога, він зумисне не повертає голови, але помічає якимось дивом, що прибулець притрушений кам’яною мукою, яка сиплеться з нього на підлогу. Так само бачить він сліди прибульця, його плутаний самітний шлях, здогадується з глибоко вгрузлих слідів, що чоловік той кам’янів протягом усього життя, і камінь дійшов уже до серця. Один порух такої кам’яної руки ― і задвигтять стіни.

Старий неспокійно засовався у кріслі, прокинувся, здивувавшися, що видиво не зникло, тільки з прибульця обтрусилась ота кам’яна мука. Старий ворухнув рукою, даючи знак прибульцю підійти ближче. Йому не сподобався вираз обличчя Антона: ніяковість, нетерпіння та його думки ― повернутись якнайшвидше до коси, зітнути всю траву, доки не почався дощ. Подібна суєтність була для Старого, котрий стільки часу проводив у важкому дерев’яному кріслі, цілковито чужою. Він примусив себе забути про Антона і, коли прибулець став перед ним, тамуючи хвилювання, спитав те, що слід було спитати:

– Як звали твою матір, синку?

Прибулець схлипнув, ноги у нього враз стали м’якими. Він вишпортав з-за пазухи листівку із зображенням Мадонни, простягнув Старому. А тоді припав до його колін, заплакавши дитячими сльозами. Він не знав своєї матері, його ніколи не гойдали у колисці. Тому й Старому здалося, що цей чоловік обікрав сам себе, щоб інші його не обікрали. Найчастіше потрапляють до Притулку ті, хто виріс у сиротинці.

Незрима нитка думки, ця довга осіння павутинка, пов’язала цієї миті Лі та Старого. Лі саме обмахував мітелкою з пір’я книжки на полицях. Кожну з них, навіть втративши зір, він знайшов би безпомильно, і простягнув прохачеві видимої мудрості. Лі подумав цієї миті: коли Старий піде, хто займе його місце? До кого Антон водитиме прибульців? І відповідь його була такою ж простою, як несписаний аркуш паперу: Старого ніхто не змінить. Стежка до його будинку заросте. Скільки таких стежок вже встигло зарости? Травою поростає історія Притулку, а не забуттям. Трава й вітер змінюють світ, коли той нікому не потрібен. Притулок зникне, коли зникне світ людей. Хто пізнає через біль ― пізнає біль.

Притулок був не лише для людей, а й для богів, що чекали на них в убогих святилищах без ідолів і позолоти. Їм належалися дах над головою та молитва, де половина слів була забута, однак все ще пам’яталися слова подяки. Просити ж тут ніхто не просив, бо усі бажання збулися, та, незважаючи на це, життя не згасало. Змінювалися пори року, краєвиди, дороги, люди. Як воду не можна загачувати, бо вона задихнеться, так не можна замикати ні Східних, ні Західних Воріт Притулку.

І тієї ж миті, коли Антон повертався до коси, а Лі думав про плин часу, плинність сущого, як назвав би це філософ, а прибулець пішов слідом за Марфою, щоб умитися, поїсти й відпочити, за тією жінкою, що дарувала ласку, не слугуючи й не належачи нікому, ― у Старого на зап’ястях виступила кров, наче хтось прибив їх цвяхами до крісла. Він не відчував болю, лише невдоволення, що це знову трапилося ― життя по краплі витікає з ран. Таке з ним бувало й раніше, коли він бачив прибульців з особливою печаттю самотності. Намагався приховати це, соромився, що про його недугу знали у Притулку.

Коса, почеплена на гілці, усе ще чекала Антона, а день помаленьку хилився до вечора. Лі сам покликав Антона, коли той проходив повз Бібліотеку. Писар подумав, що це на краще. Уявив собі, що Джон Сміт незабаром вийде на ґанок і побачить старий тінистий сад, липу на пагорбі, під якою колись стояла капличка, стежку вздовж струмка, яка аж просить піти за течією. Тоді глянув на небо, дощові хмари розтанули. Це добре, коли трава сохне повільно, у затінку. То була вже друга трава. Першу він скосив у травні. Город теж потребував його рук, але мусив ще бодай день зачекати.

У Притулку ніколи не бувало засухи. Рослини жили тут так само спокійно, як і люди. Та й не може бути по-іншому, коли тут панує злагода. Із сонцем, порами пору, небесними та земними водами.

– Я приготував чай, ― сяючи, повідомив Лі. ― Хіба можна пити чай самому? З обличчя Антона зісковзнула тінь. Він вийняв з кишені перепічку, яку дала йому Марфа. На столі лежали ранні яблука, козячий сир і щільник.

– По правді кажучи, я вже зголоднів, ― зізнався Антон.

– Спочатку їжа для тіла, а тоді напій дня розмови, ― церемонно вклонився Лі.

Антон ніколи не бачив його сумним чи хворим. Поруч з ним завжди переймався спокійною веселістю, властивою мудрецям, що ніколи не чекають дарунків, але завжди тішаться ними. Але таким постійним у радості, як Лі, йому не бути ніколи.

Приятель Лі, щиглик влетів через вікно і вмостився у Бібліотекаря на голові.

– Ти й без мене маєш з ким пити чай, ― пожартував Антон.

– Так, але я йому вже розповів про свій сон, а тобі ще ні!

– Шкода, що я не вмію розмовляти з птахами….

– Зате ти вмієш слухати людей.

«Навіть, коли вони мовчать», ― подумав Антон.

– Незабаром ти читатимеш їхні думки. Чи, сказати краще, чутимеш.

Антон почухав потилицю:

– Ну… Прибульці загалом поводяться однаково. Неважко здогадатися, що вони думають про мене чи про Притулок. То ― нескладна наука.

– Терпіння ― найважча з наук.

Антон поклав до рота шматок коржа, спостерігаючи, як Лі годує щиглика з долоні крихтами сиру. А потім зітхнув:

– Цей прибулець з тих, хто надто бентежить Старого. Через нього він знову матиме болячки на руках. Як ти кажеш, їх називають?

– Стигмати.

– Ніяк не запам’ятаю.

– Коли дивишся на рану, то бачиш кров, ― загадково мовив Лі.

– Я провів із ним більше часу, і глянь ― руки в мене чисті! Мозолі, вони від мотики і коси. Чому з ним таке буває, а з іншими ― ні?

– Може, рани у тебе всередині, і ти їх так само не помічаєш, як намагається не помічати Старий. Ти пильно робиш свою роботу…

– Не знаю… Однак мені час. Дякую за гостину.

– Стривай, я не розповів тобі свій сон, ― зупинив його Лі. ― Може, прогуляємося трохи? О, ти ще не допив чай, друже!

Антон заглянув у чашку і на дні її побачив великого зеленого жука, що зручно вмостився, як у себе в хаті.

– Та ну тебе!

– Що сталося?

– Подивися сам!

Щиглик кинувся першим. Антон інстинктивно затулив чашку руками.

– Це, напевно, одна з моїх золотих рибок прийшла нагадати, що час обідати, ― пояснив Лі.

Антон ще раз зазирнув у чашку й побачив, що у ній плаває крихітна, завбільшки з ніготь мізинця, рибка.

– Як вона сюди потрапила?

Це була їхня давня гра. Лі любив пожартувати, але ніколи не розкривав таємниці подібних перетворень. Він міг спалити на очах в Антона книгу, а потім, покропивши попіл водою, відновити її неушкодженою. Він міг пофарбувати зграю горобців у барви веселки й послати її в гості до мешканців Притулку. Витівки Лі не лише веселили серця. Коли, наприклад, довго не було дощу, Лі міг пригнати сюди хмари. Колись давно він приніс зі своєї далекої країни у кишенях та за пазухою духів земних, небесних і водних, бо там їм не дуже добре стало вестися.

Щиглик всівся на плече Лі. Той узяв чашку з рибкою, яка могла перетворитися на що завгодно, але, мабуть, то була-таки справжня рибка, бо Лі виплеснув її у ставок і вона приєдналася до товаришок. Ставочок був крихітний. Вода з джерельця стікала в ямку, викладену камінням, а ставочок затіняв кущик шипшини. З нього уже обсипався цвіт. Натомість заявилися зелені довгасті плоди з колючими вінчиками. Лі сів на пласкому камені, де любили вигріватись ящірки, бо той камінь був теплішим за їхні вогкі житла. Антон вмостився поряд на траві, прикипівши очима до рибок, спостерігаючи, як ті вправно ловлять крихти хліба, не перешкоджаючи одна одній. Варто було раз глянути у ставочок, і ти опинявся в його полоні. Навіть коли рибки ховалися перед дощем у намулі, ставочок не видавався порожнім. У ньому мешкали інші істоти, видимі й невидимі для ока, і той, хто переймався їхнім існуванням, ставав однією з них.

А для Лі цілий світ був схожим на цей ставочок. Він вдивлявся у його води, ніколи не почуваючи себе самотнім серед цієї безмежної багатоманітності, де однакову вартість мали політ джмеля, писк жаби, хода старого чоловіка з палицею, зблиск окремого слова з орфографічною помилкою у нудній книзі, напіввідірваний листок на клені восени, шурхіт миші пополудні, хмара, що на очах міняє колір і обриси… Власне, вартість їхня полягала у тому, що вони, ці звуки, кольори, форми, думки ледь торкалися свідомості, викликаючи почуття втіхи, і поверталися назад такими ж самими. Лі не перетворював їх ні на золото, ні на мудрість. Бо не можна стати багатим чи мудрим, забираючи щось у когось. Просто, буває, хтось має вроджене вміння повертати у світ неушкодженими всі речі, які помічає довкола. І чи міг навчити Лі Антона, народженого в поті і крові? Від одних речей той тікав, деякі пробував пізнати, інші ламав, як дитина іграшку. Виходило так, що вони змінювали його, коли він не відпускав їх від себе. Лі було байдуже, чи трава скошена, але Антон не міг би через це спати спокійно. Основу його тривоги становив кістяк буденних клопотів людини, яка залежить від примх природи і нездатна збагнути, що природа не буде кривдити себе саму. І, певно, з Лі був би зовсім інший Писар Східних Воріт Притулку.