Текст книги "Писар Східних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Моторошною була ця Книга. Здалеку видавалося, що причина злих діянь полягала у безпорадності й неодностайності людей, що вихід знайшовся б. Але Лі не дав себе спокусити цій легковажній думці.

Історія ченця (Уривок)

… На третій день за воротами зібралася сотня прохачів, а нині їх залишилося десятків зо три. Небагато розбрелося по околицях, але більшість лежала непохованими, й ночами, нехай Господь заплющить очі, їх потай поїдали живі. Сморід проникав поверх мурів нашої святої обителі, тому в церкві курився ладан, а на подвір’ї ялівцеве гілля,

Брати ходили, мов у воду опущені, а послушник Вінсент повісився в саду, бо серед прохачів побачив власну матір, яка вмирала з голоду. Брама нікого не впускала і не випускала. Абат замкнувся у себе, й лише через два дні ми дізналися, що він помер.

Випав сніг і вкрив останки тих, хто марно благав у нас притулку, але такою великою була сила закону, що ніхто не посмів відчинити брами. Ключ від брами покійний абат вкинув до колодязя, глибиною в сто ліктів, рештки ж харчів наказав скинути людям за мурами. А нам велів читати без упину поминальні молитви. Як я вже казав, потому наш абат покинув земний світ, і вірю, що наостанку він висповідався перед Господом.

Наш монастир не був заможним. Сім літ неврожаю, війна, мор, що убивав усе людське в душах мирян і не мирян, ― куди б ми пішли?

Ми сиділи у темних келіях без світла. Нас наче й не було. Коли хтось не виходив уранці, не обзивався на слова «Чи ти живий ще, брате?», келар відмикав двері ключем і ми відносили покійного брата до підземної крипти. Невдовзі нас лишилося п’ятеро. Я став абатом на день чи на два, бо ноги мої пухли з голоду, хоч ми ще варили кору з дерев. Але, присягаюся перед Господом, ніхто з нас не глянув хижим оком на останки мертвих. І не покинув обителі, окрім мене.

Багато молитов сотворили мої брати за живих І мертвих, грішних і праведних, бо мусили бути й праведні в юдолі плачу і нещасть, але чи почув їх Господь, чи перелетіли вони мури, ― не відаю. Мав би вжахнутися за свої сумніви ― але не вжахнувся. Господь не карає, не посилає голоду, воєн, чуми. То все ― від Сатани, який чується нині на землі, як у себе вдома. Хто не має у душі світла, той нещасливий і терпить.

Неспроможний боротися з темрявою, спустився я вночі до храму, присвічуючи собі смолистою скіпкою, і, передчуваючи, що це остання моя заутреня, вдарив у дзвін. Проходячи повз келії, кликав: «Вставай, брате Никодиме! Вставай, брате Мельхіоре! Вставай, брате Вінсенте…» Нікого не забув ― вірив, що вони, звільнені від тягару плоті, йдуть за мною на молитву, і їм уже не болять попухлі ноги і обмерзлі руки. Мені теж не болітимуть.

І я гірко заплакав. Не від того, що помру, а тому, що так мало світла у нашому храмі. Одна лиш скіпочка горить… Але спом’янув собі святих отців, що не мали ні вогника і були скуті ланцюгами в темних глибоких ямах, та й почав молитися Господові, ковтаючи сльози.

Надворі лютувала буря, вітер скидав дахівку, валив дерева. Ключ лежав на дні колодязя, з якого я не мав уже сили витягти води. Але тут панував спокій і брати молилися за мене. Хоч і не сяяли монастирські реліквії, бо перед тим, як вкинути ключ у криницю, покійний абат наказав спустити на дно золоту чашу для причастя, срібне розп’яття, саджене сапфірами, і ґранатову вервицю, щоб не втрапили вони до рук нещасних, які увірвуться до монастиря після нашої смерти.

Може, я й задрімав від тілесної слабості і душевного зворушення, коли почув раптом, як від вівтаря струмує тепло, від кам’яної різьби, що зображала Христа на молитві у саду Гетсиманському та учнів його, яких, подібно до мене зморила тяжка скорбота. Зробив цю різьбу один дуже вдатний майстер із Прусії. Але цієї миті сталося велике диво: вона вся запромінилася теплим світлом, і я повторив слова Ісуса: «Отче, якщо можеш, пронеси повз мене чашу сю. Але нехай не моя воля, а Твоя буде».

І був то знак, бо судилося мені пережити ще день, а тоді до обителі прибули ченці з сусіднього монастиря св. Бернарда на чолі з мудрим братом Лукою, що знав про підземний прохід, про який навіть ми не відали. Прийшли вони, поховали мертвих, а мене, єдиного, хто зостався живим, забрали із собою.

Лежав я у шпиталі місяців зо три, вже зацвіли яблуні. Цю Книгу писав потай, коли вже закінчилося слідство. Я мав відповісти за все: за святі реліквії у криниці, за ключ, за бібліотеку, що зітліла від вогню, і за те, що лишився живий…

Покривджений людьми, на шостому десятку літ, ховав я свою Книгу по скиртах, у дуплах дерев, на горищах. Та ось почув я від старого схимника, що відпокутував гріхи розбійницькі, про Притулок, і нині рушаю туди. Нехай Бог змилосердиться над єдиним запізнілим дитям моїм і врятує від погибелі правду, доки мене ще не забрала до себе матінка-земля. Амінь.

Лі закрив книжку. Він виразно згадав лице ченця Себастіана, який так хотів донести правду, що через сто і два роки поніс її у собі, а не із собою. А якщо йому не повірять у тому світі, що ж, хай шукають Книгу в Притулку! А може, на заваді стане час? Світ змінюється, біль зникає, спогади бліднуть, чи так уже й важлива правда про мертвих? Якби ми нічого не забували, світу настав би кінець.

Щиглик влетів через вікно і, привітавшись, сів чистити пір’ячко на товстому томі. Хоч би як там було, подумав Лі, але книги, продовжуючи пам’ять, несуть у собі одночасно свідчення за і проти. Власне, думка його співпала цього разу з поглядами інквізиції, жертвою якої став колись чернець Себастіян. А для Бібліотекаря ― книги рівні між собою, і він повинен час від часу заглядати до них, щоб перевірити, чи не запліснявіли сторінки, і не завелася міль.

Так само Антон впускає до Притулку людей, нікому не віддаючи переваги. Навіть щиглик назвав би цю безсторонність наругою над душею. Він літає, де йому заманеться, щасливо уникаючи небезпеки, бо не довіряє, поки не упевниться у чомусь чи комусь. Необережні ті, що не відають про свободу, а відтак готові її щомиті втратити. Те ж саме стосується смерті. До Притулку приходять лише ті, хто шукає інше буття, віруючи в його існування. Якби сюди приходили всі скривджені, тамтой світ спорожнів би.

Із задуми, до якої Лі вдавався не часто, його вивів збуджений голос Антона, який постав раптово на порозі:

– Ось побачиш, Лі, він оселиться там на горі!

– Або там, чи десь інде. Сідай, вип’ємо чаю.

– Та ні, дякую. Я збираюся побілити кімнату коло Воріт…

– Почекальню?

Антон засміявся:

– Ніхто з прибульців не хотів би чекати! Яка ж це почекальня?

– Але ж ти кажеш їм: «Панове, почекайте, нехай я дізнаюся ваші імена і запишу їх до Книги Прибульців! І покажіть ваші руки, чи вони чисті…»

– Ні, не так. Ти ж знаєш, що не так! Я намагаюся вгадати їхні бажання. Мені не подобається питати, як кого звати, бо майже ніхто з них не пам’ятає свого справжнього імені…

Антонові вистачило доброї посмішки Лі, щоб його збудження вляглося.

– Добре, ― сказав він. ― Я вже піду… Лі, а як ти з’явився у Притулку?

– Спустився з неба на колісниці, запряженій драконами, ― поважно відповів Лі.

Антон міг бачити Джона Сміта щодня, як той підіймався на пагорб. Вони залишилися чужими. Єдину мить, яка могла їх зблизити, було втрачено назавжди.

Джон Сміт згадував свій прихід як щось болісне, принизливе. Зрештою, багато прибульців так само долають поріг Східних Воріт. Антон не міг собі цього уявити. Він потай мріяв, що одного разу хтось із прибульців, чоловік, жінка чи дитина, залишиться жити поруч нього, стане його приятелем, адже обидва світи є віддзеркаленням самих себе, і хтось, схожий на Антона, врешті-решт постукає у Ворота. Що ж, у цьому немає нічого неможливого.

ІІІ

Уже літо добігало до кінця, і стали оранжевими плоди шипшини, а ягоди бузини стікали чорним солодким соком. Третя трава росла задля годиться, а не для того, щоб цвісти. Гусінь полегшено заповзала у щілини; у дощ швидко, у погідні дні ― не кваплячись. Гарбузи лежали горою під хатою. Деякі були такі важкі, що Антон з Лі удвох котили їх з грядки. Іноді Антонові кортіло подовгу дивитись у небо, по якому з шаленою швидкістю мчали хмари. Він уявляв себе серед них, як колись у дитинстві, і не раз йому по тому снився Лі: на спині дракона, золотисто-зеленого дракона з червоними очима. Він забув про Джона Сміта, який, всупереч сподіванням, не оселився на пагорбі, а жив біля старої Марфи, допомагаючи їй. Однак щодня підіймався на пагорб, розчищаючи руїни від бур’яну, приносив із собою каміння замість покришеного часом. Джону нелегко було знайти поблизу каміння, але він ніколи не йшов далеко. Нікуди не поспішав, носив на вершину камені, вибираючи найкращі. Ще сам не знав, що вийде з того, та й ніхто не питав.

Одного дня, майже у сутінках, коли падав невеселий дощ, до Притулку постукав новий прибулець. Він не змок, бо у пустелі дощ падав раз на сто літ, та й то не зовсім звичайний: часом кривавий, часом солоний, чи упереміш із жабами та п’явками. Лі вважав, що такі дощі ― ознака того, що в іншому світі трапилося щось дуже лихе.

Антон згадав про ті дощі, побачивши прибульця. То був молодий хлопець у порваній, закривавленій одежі, очі якого сяяли радістю.

– От ми й прийшли, Настуню, ― сказав він. ― Здрастуйте, добродію!

– Їх двоє, ― розповідав наступного ранку Антон. ― Але її я не бачив. Вона ― невидима. У нас ще не було невидимих прибульців. І вона мовчить.

– Боюся, вона незабаром його покине, ― відповів Лі.

– Я би хотів її побачити. Той хлопець виглядає щасливим…

– Сюди не приходять щасливі. Ти мусив би про це пам’ятати. Є таємниці, які не збагнеш без досвіду.

– Я міг би його мати, ― зауважив Антон, ― якби покинув Притулок. Але це неможливо.

– Он як.

– Не смійся, Лі, мені здається, що, коли я піду, Притулок зміниться. Йому бракуватиме мене. А я й сам не хочу звідси йти. Боюся, що не знайшов би дороги назад…

– Скільки причин обтяжують твої ноги! Але серце легше. Чому б йому не помандрувати задля досвіду, без якого уява слабне?

– Багато речей мені зовсім незрозумілі…

– У давнину казали: щоб оцінити рай, треба спочатку пізнати пекло.

– Рай і пекло ― це з казок, навіщо вони мені?

– Не дратуйся, Антоне! Тлумачення слів не дадуть тобі уявлення про реальність. Слово ― це образ речі, який залежить від освітлення, вітру, часу, стану душі. Люди, що приходять сюди, прагнуть спочинку і самотності, але не тієї, яка вигнала їх з людського натовпу, а іншої, яку вони собі обирають, їхні слова нічого не вартували, їхні прагнення не здійснилися. Вони взяли з собою лише те, що їм належало: бідне змучене тіло й душу. І їм нема що тобі віддати.

Коли ти станеш таким самим убогим, то зрозумієш їх. Гадаєш, у тому світі їм не дивилися привітно у вічі, не зливали воду на руки, не пригощали яблуками? Це не допоможе тобі увійти до їхнього серця. Тільки проживши тут багато років, вони віднаходять те, що їм потрібно найбільше, ― вітчизну. А ти ж не питатимеш у немовляти, хто воно і звідки? Уяви собі, що прибульці ― це ті ж немовлята…

«А як же бути зі мною?» ― хотів спитати Антон, але погляд Лі став відсутнім і втомленим,

У цьому житті без смерті важко уявити, що колись Східні Ворота відчинятиме хтось інший, а колишній Писар, позбавлений незримої опіки, переживатиме злети й падіння. Невдоволення він почував уже зараз, хоч начебто й не мав на те поважної причини, хіба що йшлося до зими, і незабаром ворони, впереміш із жовтим листям, літатимуть над оголеним садом.

Щодо нового прибульця, то ніхто не переконував його, що він прийшов сам, а не з таємничою Настунею. Стара Марфа сама відвела його до Старого. Вона вирішила втримати хлопця коло себе, як улюблену останню дитину. Не годилося його, отакого напівпритомного, пускати блукати навмання Притулком, тривожити серця мешканців. А якби хлопець не захотів лишитися, вона б покинула Старого, пішла служити прибульцеві, як мати слугує синові.

Так похмуру сутінь осени скрашує недоречно яскравий проблиск сонця.

Тепер, коли похолодніло. Джон Сміт відкрив для себе нечувану розкіш живого вогню. Він розпалював невеличке багаття на горі, яке не привертало нічиєї уваги, й годинами підтримував у ньому життя. Часом уявляв себе маленьким хлопчиком, але не тим, яким був колись сам: побитим, змерзлим, зашмарканим, а таким, яким мають бути хлопчики, котрі вірять, що їх чекають захопливі пригоди і щасливе повернення додому. Той хлопчик і зморений життям чоловік ніколи не існували одночасно, і, певно, не хотіли б знатись. Їх відділяв не час, а щось значно щільніше. У тому світі, ще до Притулку і знання про нього, Джон Сміт сам себе знищував. Ніщо так не руйнує людину, як страх чи заздрість. Коли ці фурії зникли, настала порожнеча, яку Джон Сміт заповнював обтесаним тисячу років тому камінням або просто дикими каменями, гірким димом опалого листя і тонкого хмизу, віддаючись цим заняттям неквапливо, бо перед ним простягалася долина вічності. Для неї він справді був маленьким хлопчиком, до якого ставляться терпляче і не чекають від нього рішучих вчинків. А коли він уперше зустрів у будиночку Старого нового прибульця, то побачив у ньому юнака, який ніколи не стане дорослим, бо не носитиме зброї і не вбиватиме нею. Він сам належить до тих, кого вбивають, і на мить серце його діткнулося до того хлопця, що був у тому світі протилежністю Джона Сміта. Не без гіркоти відзначив, що вони тепер рівні: розбійник з битого шляху і безнадійно закоханий поет. Бо вони вже майже перестали ними бути.

– Ти знаєш, Антоне, ― сказав Лі, коли вони якось пили чай у кімнаті при Бібліотеці, ― чи ти знаєш, що історії життя безкінечно повторюються?

– Так.

– А чому? ― і сам же відповів: ― Бо світ старий, а люди не змінюються. Тільки в одні часи вони дуже жорстокі, а в інші ― не дуже. Це залежить від того, чого вони бояться…

– Як це бояться? Чому?

– А тієї сили, що не є ні доброю, ні злою, лише справедливою. Хто порушує гармонію світу, диктує власні закони, той чинить неправедно. Хтось більше, хтось менше, але всі під цим тягарем. Така суть страху. Чому щиглик завжди веселий, щасливий, коли здоровий, а в нас, хоч ми й у Притулку, залишається крапля гіркоти? Квітка ― досконала, жук ― досконалий, а людина ― ні.

– Коли ти сказав, що історії повторюються, то мав на увазі Джона Сміта чи того нового, Ізидора?

– Вибач, я почав здалеку. Ми знаємо обоє, що наша Бібліотека ніби й невелика, однак містить у собі все, що потрібно знати людині й що може її розважити. Щоправда, книжки ― примхливі істоти. Іноді ховаються від тебе, а, буває, самі йдуть до рук.

Може, з мене невдатний Бібліотекар, але це тому, що я не вмію комусь служити, віддавати себе повністю.

– Мені здається, що ти чудовий Бібліотекар. Ти завжди вгадуєш, яку книжку я хочу прочитати.

– Ну, коли так, то я дам тобі ось цю книжку, і ти сам вгадаєш, про кого вона. Кожна історія відрізняється від дійсності, але не настільки, щоб не можна було її впізнати.

І, повернувшись до своєї хатини, Антон запалив добру нову свічку з воску цього літа, розв’язав мотузочки, без яких книжечка розсипалась, і прочитав на першій сторінці:

Повість про невдячних дітей

Овва, здивувався він, тут не про одного, а про кількох. Він упіймав краплину воску, що ледь не впала на сторінку, і взявся до читання. Звісно, Лі знав краще, що пропонувати для читання, але цього разу, мабуть, хотів подратувати приятеля. Антон був розчарований текстом, а ще більше автором, який судив «невдячних дітей» надто вже безжально, по-людському, вдаючи при цьому, ніби вершить незалежний, вищий суд.

«Тільки уявіть собі, ― писав невідомий автор, ― скільки життів було розтоптано, скільки життів було понівечено, і задля чого? Задля хтивості, задля вільнодумства, усупереч рішенню богів! Хто йде проти власної долі, той спалює довкола себе міста, нищить пасовиська. Навіть води стають гіркими, і в них дохне риба! Ми побачили наслідки гріха й розплати за нього ― і якщо серце не здригнеться, то хай його сточать черви!»

Була вже глупа ніч, коли Антон ліг спати, стривожений і наляканий. Він так перейнявся цією історією, що сам не знав, на чиєму він боці. Ніби обпився якогось дурману. Проте знав напевно: цю історію можна було б написати інакше, і вона викликала б лише світлий смуток. Антон, перевертаючись з боку на бік, придумував інші слова, переписував у думці кожну літеру, не для того, щоб уранці записати, а просто, щоб позбутися гіркоти на серці. Коли він, геть виснажений, заснув, то до нього прийшов сон, що вже не раз відвідував його: ніби хтось дзвонить, а він ніяк не дійде до Воріт. Ніяк не може знайти одяг, взуття. Врешті босоніж біжить до Воріт. Та за ними вже нікого нема, лише віддаляється висока біла постать. Щось підказує йому, що це його мати, але він не може ні крикнути, ні побігти…

Лі колись казав, що це почуття провини: «Є провини, до яких розумом не дістатися. Вони надто глибоко заховані». А поки триває ніч і ще не змінено жодного слова у книжці, коротко викладемо сюжет повісті.

Це діялось у невеликому містечку, де нічого не можна приховати, бо всі там є або родичами, або сусідами. Заможний брахман мав сина-одинака, який змалечку подавав великі надії. А неподалік жив убогий пастух, у якого була ціла купа дітей. І так сталося, що син брахмана покохав дочку пастуха, товаришку його дитячих забав. Хоча молодята й знали, який це викличе страшенний спротив, однак продовжували залицятися. Багато сліз пролила мати юнака, чимало слів сказав у гніві брахман, але даремно.

Дівчину силою видали заміж також за бідного пастуха, проте сила пристрасті з’єднала знову закоханих. І ганьба упала на дві родини. Мати юнака померла з горя, але й це не зворушило серця хлопця. Після похорону він виманив з хати чужу дружину і обоє втекли до лісу.

Чоловікова родина вирушила за ними навздогін, але коханці сховались у великому дупластому дереві, і їх не знайшли.

Втім, прокляття робило далі свою чорну справу. Згоріли хата бідного пастуха, батька дівчини, і дім брахмана. Нещасні родичі гірко плакали на попелищі. А тим часом винуватці страшного лиха не квапилися виходити з лісу. Мали вдосталь свіжих плодів і струмок із прозорою водою. Тішились одне одним, не відаючи, що залишили по собі. Проте якось, коли вони спали, обійнявшись під деревом, у те дерево вдарила блискавка і вогонь спалив їх обох.

Що є злочин, і що є кара ― ці поняття були незбагненні для Антона. Усього лиш пасивні слова. Зате прибульці добре знали, що вони означають. Джон Сміт був і карою, і злочином для того світу, який дав йому шанс відродитись у Притулку. Пересиджуючи цілими днями на пагорбі, він не раз замислювався, чому каплиця занедбана й непотрібна. Міг би отримати відповідь, але не питав нікого. Відчував, що відповідь буде надто прозаїчною й неприйнятною для нього.

Якимось чином мовчазний поклик Джона Сміта був почутий Бібліотекарем Лі. Той нечутно з’явився за спиною Джона, але відточений інстинкт одразу ж попередив його про небезпеку. Сміт схопив палаючу головешку. Яким же був його подив, коли головешка одразу ж перетворилася на яблуко.

– Фокус! ― знизав плечима сухенький дідок у халаті, розшитому вицвілими драконами.

Усе ще розгублений і сердитий, Джон Сміт буркнув:

– Мені здається, що тут і люди такі, несправжні!

– Чому б це? ― поцікавився Лі. ― Може, знає мій брат щиглик? Він струснув рукавом і звідти вилетів барвистий пташок, і всівся на плечі, щось щебечучи.

– Мій брат щиглик каже, що лікар вправив йому зламане крильце, отже, він існує.

– Спитайте його, чи писар тут теж справжній?

– Це я сам відповім, хоч і щиглик міг би дати Антону найкращі рекомендації. Справжній писар береже свій папір, тримає чорнильницю повною і дбайливо застругує найкращі пера, які йому скидають перелітні гуси. А також більше слухає, ніж говорить. Ось так. А щодо мене, тут у вас можуть виникнути сумніви… Справжній бібліотекар ― одержимий. Він цікавиться книжками більше, ніж людьми. Однак я не такий. Бібліотека обрала мене, а не я її. Коли ви пізнаєте мене краще, то не будете так уже й дорікати мені легковажністю. Коли вам знадобиться якась книжка, обіцяю її знайти.

– Хто ж тоді ви?

– Зараз я ― чарівник. Коли Антон був маленьким, то казав: «Ти такий сьогодні чарівник!» Я жартую, звісно… Можна щось робити з поважною міною, але цікавіше ― з усмішкою. Ну, що ж, перепрошую, що надійшов отак зненацька…

– Я це переживу, ― відповів Джон Сміт. Він все ще не міг усміхатись, але був до цього на кілька кроків ближче, ніж хвилину тому.

– Власне, я тут з певною метою, ― пояснив Лі. ― Хотів спитати вас, чи не зустрічався вам колись у тому світі старесенький чернець з паличкою і босий?

– Не можу пригадати.

– Той чернець побудував цю капличку…

– І що з ним сталося?

– Те, що й з усіма: повернувся у той світ.

І вклонившись, Лі легко, наче й не торкався землі, став сходити з пагорба. А Джон Сміт надкусив яблуко. Воно було справжнє.

Невдовзі настане зима і можна буде поринути в затишне існування, схоже на сон. Сама природа тоді дрімає, розважливо спочиваючи. Але і взимку прибульці приходять до Східних Воріт. Трохи дивуються, побачивши засніжений сад і полегшено тягнуть руки до вогню, який палає в грубці. І людям треба працювати, хоча й менше, бо сонце сходить пізно, а заходить рано. Треба нагодувати кіз, зварити обід, відкинути сніг зі стежки… Білі стіни зі снігу, туману й хмар відгороджують Антона від інших мешканців Притулку, і часом йому здасться, що всі вже пішли, а він залишився. І ніщо не заважає йому думати про це, про пустелю з ледь помітною стежкою, яка веде до Притулку, про тих, хто, можливо, наближається до Східних Воріт, і про те, чому в Старого кривавляться руки, як тільки хтось із прибульців підійде занадто близько до його серця…

Але досі ще не зима. Зграї птахів, що відлітають у ті краї, де природа ніколи не спить, сидять на мурах, відпочивають, п’ють воду зі струмків, об’їдають підмерзлі ягоди калини й терну, щебечуть. Їхні очі пильні, їхні крила міцні. Може, вони з того села, звідки родом Ізидор, син священика?

Ніхто не заважає йому думати про Настуню. Він сидить коло вогню, підкладаючи поліна, щоб Старий не вставав сам, рубає дрова, лежить у своїй кімнаті на ліжку ― однаково потонулий у власному безумстві, одержимості чи вірі. Хоч би як це називали люди, ніхто не відніме у нього права на дні й ночі з Настунею. Хоч вона бідна, сину, сирота, що скажуть люди… я вже дозволив тобі вчитися на інженера. Чого тобі ще треба, чого ти робиш нам встид?

Там, на горі, є таке дуплаве дерево. Дітьми вони ховалися там від дощу, і вже не дітьми ― від людей, хоч було тісно й згори порошилося сухим деревом. «Настуню, тобі не зимно?» ― «Трохи…» ― «То чого ж ти не вбралася?» ― «Йой, як вчула-м, що ти мене кличеш, то на ноги постоли… Баба верітку сховали, аби-м не йшла». ― «Нічого, тулися до мене, скорше зігрієшся. Слухай, Настуню, я чув, що є десь такий край, де ми би вільно могли жити обоє. Ми підемо його шукати. Але не зараз, бо скоро зима». ― «Хіба нам зле?» ― «Зараз нам добре, але, як ми виростемо, то стане тісно на нашій землі. Ніхто не дозволить нам разом бути, бо я син священика, а ти ― бідна сирота…» ― «Хіба десь буде інакше?» ― «Певно, що буде! Як спалим мости за собою, то вже не будем ні за чим озиратися. Не буде ні вітця, ні матері, ні родини…» ― «Але я так не хочу!» ― «І я не хочу. Може, нам колись простять. У них же серце не з каменю…»

Ізидор широко розплющує очі. Його мучить цей стан, коли не можна розділити сон і дійсність. Він встає і йде вниз, до Старого. Підкидає дров, гріє змерзлі руки.

– Не спиться мені, ― каже Старому. ― А ви колись спите?

Той не озивається, лише ствердно опускає повіки.

– Бабуся каже, що це минеться. Ніби всі потім відчувають полегкість. Ті, що приходять сюди. Не знаю, Настуня то зі мною, то лишається там, але ми ніколи не буваємо разом так довго, як би хотілося. Може, я тому не засинаю, щоб знову її не згубити. А ще як подумаю, що Настуня могла би жити й далі на селі, якби я її не вирвав звідти… Найліпше було б, коли б ми дісталися до Парижа. Тепер ― він ще далі. А ви були в Парижі?

– Був.

Від коливання полум’я тіні ожили. Ізидор задивився у німому відчаї на мигтіння іскор, ніби сподівався побачити там місто своїх марень, місто, яке дає можливість загубитись у ньому. З фонтанами, в яких купаються голуби, маленькими кав’яреньками, ятками букіністів, вуличними пісеньками, тією співучою мовою, що ллється з горла, як пташиний щебет… Де все чуже, а тому ― безтурботне.

– Я теж міг там бути… ― зітхнув Ізидор.

«Свобода? Ні, ― думав Старий. ― Ще один Вавилон. Таких міст багато. Вони з’являються на перехрестях торгових шляхів, або просто з чиєїсь примхи, і тішать око, як перезрілий плід, що гниє зсередини. Але там справді можна загубитися, стерти з обличчя риси, які належать лише тобі, й загубитися… Хвора свобода…»

– Так, я там був, але давно. То був не той Париж.

– О ні! Париж завжди саме той! ― заламав руки хлопець. ― Ми так хотіли туди потрапити, що не могли розчаруватись…

– Ти завжди можеш туди потрапити, дитино моя…

– Із Настунею? Я не посмів би ступити до Парижа без неї. Але де вона? Ви її не бачили? Допоможіть знайти мою Настуню! Циганка мені сказала… Я ще був тоді в шпиталі: не пам’ятаю, що зі мною сталося. Циганка сказала: «Є одне місце. Зветься воно ― Притулок. Там ти знайдеш те, що стратив. Я покажу тобі дорогу. Але мусиш мені дорого заплатити». Я віддав їй золотий хрестик. Розумієте, циганці ― хрестик, родинну коштовність? Дивно, правда? Але, якби вона захотіла мою душу, я віддав би і душу. Хоч мій батько, дід і прадід були священиками. Мені тепер нема місця на рідній землі. Я віддав хрестик циганці. Париж ― краще.

– Ті, хто судив тебе, ― за мурами. Вранці їхні тіні зникнуть. Ніхто не потурбує тебе…

– Я вам вірю, ― сказав Ізидор. ― Я такий неспокійний, бо сьогодні повний місяць. Малим я міг вилізти через вікно уві сні, а якось мене знайшли аж далеко у лісі…

Він відкинувся на спинку крісла і, засинаючи, пробурмотів:

– Пам’ятаю вогонь, дуже великий…

Коли Ізидор міцно заснув, Старий вкрив його коцом, докинув решту дров у вогонь і всівся у своє крісло. Тоді сказав, не звертаючись ні до кого, лиш до себе:

– Цей ― злодій, а той ― убивця. На тому світі їх засудили, а тут ― я їм не суддя. Який я їм суддя? Мають дві руки: одна карає, інша прощає. Місця тут вистачить.

Власне, Старого завжди дивувало, що в кожному його слові чомусь убачали якийсь потаємний, майже священний, зміст, і, мабуть, через те водили до нього прибульців. І хоч би що він казав, усе сприймалось як пророцтво і ставало дією.

«Віра, ― подумав він. ― Звідки вона береться у людей? Вогонь залежить від поживи, яку мусить отримувати постійно, а вірі досить крихти: тоді вона живе вічно. Віра не потребує поживи, а опертя на щось незмінне. І всі сюди приходять з вірою. Усі».