Текст книги "Писар Східних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

IV

…Великі чорні птахи колом оточили чоловіка, який не міг поворухнутися. Спека висушила йому голос, пекельний вогонь гарячки випік мозок. Він давно був мертвий: очі дивились у небо. Круки сиділи так тихо, що навіть піщинки не осипалися під їхніми лапами. Після тиші, такої абсолютної, що могла бути лише там, де людське житло на віддалі тисячі миль, один із круків сказав:

– Він не має нікого, хто б за ним заплакав.

– Він не має навіть того, хто поховав би його, ― сказав другий крук.

– Він зовсім сам.

– Ні, ― сказала Смерть і круки розступилися перед нею, ― тепер він має мене. Тепер ми удвох. Найгірше тим, хто зовсім сам. Це ― ті, про кого я забуваю.

Четвертий крук сказав:

– Я прожив двісті п’ятдесят сім літ і не бачив жодної істоти, над якою б ти, Велична і Мудра, не змилосердилася.

– І ми також! ― ствердили інші круки.

– На світі є таке місце, ― продовжила Смерть, ― куди приходять люди і де ніхто не вмирає. Навіть, якби я знала, де воно, то не пішла б туди, бо жителі цього місця не належать мені.

І помовчавши, додала:

– Але рано чи пізно вони покидають це місце, щоб відшукати мене. Знаєте, чому?

– Бо ти ― Мудра і Справедлива!

– Ні, бо їм любо заснути у мене на грудях.

І Смерть закрила ніжною рукою очі мерця, і, поцілувавши його в чоло, тихо відійшла.

(З леґенд про Притулок)

…Ізидор прокинувся на світанку, коли з плечей його зсунувся коц, дивуючись, де це він. Старого не було в кімнаті, але вогонь горів, хоч не надто сильно, але наразі не збирався гаснути. Хлопець хотів одразу ж піти, та увагу його привернуло порожнє крісло Старого: широке, масивне, з високою спинкою І обшарпаною подушкою на сидінні, з якої повилазило подекуди клоччя. Він би дуже засоромився, якби хтось застав його у тому кріслі. Несміливо торкнувся бильця, бо, якщо воно виявиться справжнім, то і все довкола таке ж. Та одразу ж пошкодував: його наче вдарило. У вухах зашуміло, і в тому шумі хлопець відчув перестук коліс потяга.

Настуня сиділа навпроти нього, і кожна хвилина віддаляла їх від війни, пострілів, людського горя, втрат, отруйного газу, закривавлених бинтів, розграбованої землі… Але куди ж вони їхали?

Ізидор зітхнув і потер тремтячою рукою чоло. Ноги його стали важкі, мов із заліза. Він знову торкнувся крісла й побачив себе на горі, де у лісі цвіли черешні. Але був там сам. Більше нікого.

– Сам, ― прошепотів хлопець. Цей лагідний біль, що обгорнув йому серце, був ще гіркіший за спомин про війну.

– Боже, змилуйся наді мною…

Його не здивувало те, що сталося. У шпиталі лікар казав, що пам’ять повертатиметься уривками. Дотик, звук, запах допомагатимуть йому.

Але зараз з нього було досить. Ізидор рушив до дверей, і від холодного повітря йому аж перехопило дихання.

Сивувато-жовтий туман вкривав усе довкола і заповідав з’явитися сонцю, рідкісному гостю похмурої старості року. За туманом хтось рубав дрова. Ізидорові це нагадало дитинство, коли в них вдома кололи дрова двоє дужих сільських хлопців, а він, малий, визирав з вікна свого покоїка, бо чомусь цієї пори у нього було закутане горло й доводилося пити гаряче молоко з медом. Сам він не вмів колоти дрова, але тепер мусив навчитися. Темні контури дровітні стали чіткішими. Ізидор обійшов круг неї по вогкій, ледь торкнутій інеєм, траві, і на тлі сонця, що саме сходило, побачив Старого в благенькій сорочці, котрий рубав дрова вміло й обережно, бо сила в руках ― це ще не все. Ізидор не наважився підійти. Від цього чоловіка віяло такою міццю, що кожен помах сокири в його руках видавався священнодійством.

Зігрітий і розчулений побаченим, Ізидор не схотів вертатися до своєї кімнати, до схололих за ніч простирадел, пустельних, як сніги на полі. Він рушив стежкою, що огинала гору, на якій цілими днями пересиджував інший прибулець, що сторонився всіх. Зненацька йому заболіло серце, коли він уявив себе поруч із тим прибульцем на горі: невже правда, що до Притулку приходять ті, у кого не залишилося жодної близької істоти? Це означає, що його знову розлучили з Настунею. Але коли? Хто? Коли він йшов пустелею, вона була з ним. Він чув її голос, чув свій. Вони весь час розмовляли. Не пам’ятає про що: так, згадували собі. І здається, Настуня була поруч, коли вони увійшли до Притулку. Писар навіть записав їх обох. Можна його спитати. Чому б не зараз?

Ізидор спинився на стежці. Його погідний настрій перемінився на розпач. Таке з ним бувало не раз. Здавалося, дві дужі сили змагаються за право володіти його тілом: одна радісна й молода, інша ― смутна й змучена. Як у тому вірші, що так йому подобався:

З журбою радість обнялись. В сльозах і жемчугах мій сміх…

Сонце розганяло туман. Обриси дерев, кущів, гори ставали щораз виразнішими. Світ відновлював втрачені барви: фіолетові, вишневі, золотисті, сповнені королівської урочистості й самодостатності. Неможливо було не схилитися перед цією красою, яку незабаром спалить холод. Весна перероджується в літо, літо ― в осінь, а осінь спалює саму себе, чинить самогубство. Вона не може просто так заснути, зіткнувшись із мертвою зимою. Їй потрібні вітри, дощі, раптовий холод. Одного ранку бачиш ― її вже нема. Білий покрівець на землі й стурбоване вороння на деревах.

«Мої почуття схожі на осінь, ― думає Ізидор. ― Такі ж гарні, такі сумні… Мені ніколи не загрожувала сірість буденного існування: вона сама від мене відсахувалась. Я хотів би бути щасливим, як мої батьки, такі собі Філемон і Бавкіда, занурені у вічний буколічний сон. Але земля не розступилася, щоб дати мені місце. І я потягнув у безвість із собою Настуню, котра теж могла б жити спокійно в селі, що його вважали „щасливим у Бога“, бо там ніколи не проливалася кров у битві, лише часом моровиця косила старого й малого. Я не став героєм, а втікачем, як у пісеньці Міньйони. І що б ми робили у справжньому Парижі, а не у витворі нашої уяви? Не може бути, щоб там не знайшлося місця. Якась кімнатка під дахом, або ще краще ― у старенькому будиночку, що вгруз у землю, з товстелезними стінами, з вікном у садочок, звідки лине запах жасмину. Дзиґар, що тихо цокає, книжки, свічка на столі, тепла пічка, двері, в які ніколи не постукає лиха звістка. Заховатися цілком від ворожого світу, який нам не перемогти, уникнути зарази фальшу, хижацтва, заздрості, заволодіти мудрістю. Не ради вселюдського поступу, а задля власної душі. Кожен мусить виплекати в тиші власну зрілість, щоб не стати дрібним червивим яблуком, падалицею. Слави й достатку сягнути легше і швидше, але Настуня не хоче цього від тебе. Ти дивився на пишних панянок, що проходжувалися бруком, але очі їхні не бачили твого серця, лиш не надто модну одіж сина сільського священика. Якби не було Настуні, може, ти й запалився бажанням завоювати одну з тих пещених м’якеньких ручок, оздоблених делікатними золотими перстениками.

Буває, іноді ловиш себе на думці, що знаєш людину, яка стрілася тобі на вулиці: знаєш, куди вона йде, бачиш шлях її по житті, аж до смерти. А все тому, що стрівся не з людиною, а машиною в живім тілі, яку ще в колисці завели ключиком, і от вона собі ходить серед інших, каже, що це її доля, а майстра, який зробив її, називає Богом. Серед тих ляльок-машин є адвокати і крамарі, панни з посагом, панни без посагу, злодії, жовніри і навіть священики. Замість того, щоб плекати у собі душу, вони полишають її як непотріб, боячись, щоб хтось не розпізнав їхню окремішність і не подивився скоса. Дивно, а що ж би сталося? Хіба то велика втрата не бути прийнятим до товариства упирів та відьом? Що вони заподіють тому, хто обведе себе святим колом любові? Хіба що не дозволять сісти поряд себе за столом. А щезли б ви!..»

– Дивно, ― спинився Ізидор. ― Чому воно мені досі болить? Я ж у Притулку…

І у вухо йому знову зашепотіла циганка: «Є такий край, синку, де можна забути про горе й біду. Ти його знайдеш скоро, хоч він дуже далеко…»

І ось він вийшов з шпиталю в чужій країні, в незнайомому місті. Цвіли й осипались яблуні коло гарненьких чистеньких будиночків, куди б його не пустили далі брами. Не було куди йти, і він згадав про Притулок, відчувши, що, хоч би якою дорогою він пішов, вона однаково його туди приведе. Вибрав тиху вузеньку вуличку, наприкінці якої стояла криниця для всіх спраглих. Він напився з неї води. Далі було важче: стали боліти порушені рани. У лісі він заснув і проспав аж до ночі. Йшов не одну таку ніч, тихий і байдужий до людей, аж доки не побачив дороговказ, на якому було написано «Притулок». Був певний, що і Настуня з ним іде, хоч бачив її лише у денних снах, але чи були то сни? Останнього дня вона дорікнула: «Лишаєш мене саму!» А він сів просто на пісок і заплакав. «Не плач, ― сказала Настуня, ― я буду дивитися за тобою далеко-далеко, доки можна буде видіти».

…Ізидор спинився і побачив внизу Долину, де жили інші мешканці Притулку. Над хатинками, що ховалися серед золотих садів, підіймалися рівнесенькі стовпчики диму. Від усього віяло спокоєм і миром. Де-не-де тишу порушував крик півня чи гавкання собак. Незрима сила тягнула його туди, але інша ― стримувала.

Те місце, де він перебував зараз, було ніби пограниччям. Там, унизу, поволі зникали спогади, не боліли рани, там ніхто не цікавився тим, що привело його до Притулку, і там він змирився б з тим, що

НАСТУНЯ ЗАГИНУЛА, КОЛИ РОЗБОМБИЛИ ПОТЯГ, ЯКИЙ ВІЗ ЇХ ДО ПАРИЖА, А ЙОГО, НЕПРИТОМНОГО, ВРЯТУВАЛИ У ШПИТАЛІ, І САМЕ ТОМУ, ЩО ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ НАСТУНІ, ВІН ПОТРАПИВ ДО ПРИТУЛКУ.

І таким великим був його подив через те, що з пам’яті зійшов туман, що замість болю він відчув полегкість. Не треба покидати Притулок, щоб шукати Настуню, бо її немає вже у тому світі. Той світ без неї ― ніщо, аморфний клубок ворожнечі, лукавства, беззахисності і відчаю.

…На пагорбі майже не залишилося хмизу, щоб розпалити вогонь і гріти над ним руки, коли Джон Сміт зрозумів, що пройшов якийсь відтинок свого життя у Притулку й наблизився до нової межі. Хтозна, може, за нею будуть інші межі. Не те щоб пагорб із капличкою втомив його. Просто він упокорився владній і неминучій зміні пір року. Не так, як у дитинстві, коли в холоднечу дужче хотілось їсти і батькові побої ставали болючішими. А коли він нарешті утік, залишивши позаду дитинство, яке не пізнав по-справжньому, то пори року злилися для нього в якусь жовто-сіру каламуть, бо не було над ним неба, ні синього, ні чорного, ні рябого.

Дарма Писар Східних Воріт Притулку дивувався, чому, звівши стіни, Джон Сміт не квапиться до снігу збудувати дах. Але тут нечасто ставили питання. Антон міг собі дивуватись, а Джон Сміт, усе ще не бажаючи перейти в стан зимової облоги, тяжко застудився І зліг у тій самій кімнаті, в якій оселився, прийшовши до Притулку. Ось що марилося йому під час хвороби ― ніби приходить до нього Лікар Яків, з яким він познайомився наступного ранку після прибуття, схиляється над ним, вкриває чоло мокрою ганчіркою, кладе йому на груди сірого м’якого кота, і той кіт, страшенно муркочучи, вмощується й засинає. І в грудях перестають рватися струни… мариться йому велика спрага, яку він намагається згасити цілими ріками; без кінця п’є і не може вгамувати спрагу. Аж раптом прозріває ― чому: просто він ще не знає, чого чекає від Притулку, бо та кімната, у якій він провів останні два роки, дивлячись у стелю, і ця, де він зараз лежить навзнак, перебувають в одній точці простору, на одній площині, а час не слід переоцінювати, його не існує в цьому клубку, сплетеному з безлічі світів, і ніхто не годен висмикнути бодай ниточку з клубка, який шалено котиться з гори…

І мариться йому інший Притулок, про який він майже не здогадується: сонце, котре ніколи не заходить, вільний політ над лісами і ріками, та щось, що робить його невидимим, бо він розчинився у світі; так, він був розчинений і в іншому світі, в якому нищив тих, на кого вкаже палець: як дві сторони дзеркала ― одна прозора й глибока, інша темна і пласка ― і, не зумівши роз’єднати дві сторони, він розбив дзеркало кулаком, й гострі скалки вп’ялися йому в очі, і в усе тіло і мариться йому, як над ним схиляється Старий і каже:

– Сенс життя ― у пізнанні. Хто багато страждав, той мусить пізнавати світ ззовні, стати вічним блукачем, як я.

Джон Сміт аж засміявся. Старий казав якусь нісенітницю. Хіба можна назвати блукачем того, хто цілими днями гріється біля вогню, не встаючи з крісла?

– Це ― як спрага, яку не вгамуєш, ― продовжує Старий, ― твоя спрага.

– Як моя?

– Так, твоя. Доки її не вгамуєш, доти не помреш.

Кіт важко тисне на груди, а з кутка променіє світло, затьмарюючи постать Старого. І він бачить Мадонну, яка співчутливо дивиться на нього. Вона не така вже й молода, не така вже й гарна, але хоче, щоб її дитина була щаслива. Мати і дитина утворюють замкнуте коло, звідки пульсує тепле світло. Так, йому треба вибрати блукання, щоб спостерігати відблиски чужої любови. Але зараз він втомлений і байдужий, та й Мадонна не його пригортає з такою ніжністю.

Насправді це не той Старий і не та Мадонна. Це їхні відображення на осколках розбитого дзеркала.

Поки Джон Сміт хворів, до Притулку прийшла дівчинка-семиліточка. Мабуть, пізня осінь не дуже зручний час для подорожі, але спорожнілий незатишний світ частіше змушує шукати прихистку. Антон був трохи здивований, побачивши за ворітьми дитину. Взагалі, діти рідко знаходили сюди дорогу. Дівчинка була худенька, синьоока і дуже відважна. Вона одразу запитала:

– Це ― Притулок?

– Так, ― трохи розгубився Антон.

– А тут багато дітей?

– Та ні…

– Я рада. Мене звати Христинка.

Антон не знав, що робити далі.

– Я ― писар Антон. Може, посидиш трохи?

Дівчинка зайшла до кімнати й одразу простягнула руки до печі.

– Ти, певно, змерзла?

– Трохи. Ви не переживайте: я вам не буду заважати. Поживу до весни, а тоді піду в ліси і луги. Там будуть гриби, ягоди, горіхи. А ви, кажете, Писар?

– Так.

– То запишіть мене: «Христина, 7 років». Пишіть!

Антон покірно витягнув Книгу. Перо викликало у дівчинки шалений захват:

– О, у вас казкове перо! Таким пишуть казки, правда? Можна подивитися?

Потім вона віддала перо і, наче казка вже закінчилася, зітхнула:

– Ну ж бо, пишіть… Той дідусь, що показав мені дорогу, казав, аби я усе розповіла.

– Це зовсім не обов’язково.

– Чому?

– Бо сюди не приходять випадково. Ти не знайшла б інакше дороги. А ти довго йшла?

– Ні, дідусь сказав, щоб я пішла у першу вулицю ліворуч, і в кінці її знайду Притулок. Я гадаю, що то був святий Миколай.

– Який святий Миколай?

– Ви хіба не знаєте святого Миколая? Він допомагає бідним, але так, щоб ніхто не бачив.

– Я не чув ніколи…

– І він вам не клав під подушку цукерки?

– Ні.

– Це, певно, тому, що ви вже старий… А може, він колись сюди прийде…

Мала позіхнула.

– Знаєш, що? ― сказав Антон. ― Поговоримо завтра. А зараз підемо до бабусі Марфи. Вона нагодує тебе і покладе спати.

– А яка та бабуся?

– Звичайна. Не бійся.

– Добре, я їй сама скажу…

– Що?

– Ну, що я хвора. Діти ніколи зі мною не бавились. Тому я рада, що їх тут нема. Ніхто не буде кидати в мене камінням?

– Це я тобі обіцяю.

Антон узяв Христинку за руку, й вони пішли стежкою повз порожній безлистий сад.

Антон двічі озирнувся на вікно Бібліотеки, ніби питав поради.

Дотик маленької руки, що сховалася в його долоні, викликав майже фізичний біль. Він раптом опинився серед темних великих будинків, під неприродно жовтим небом, а біля прозорих скляних дверей побачив маленьку постать. У сутінках вона здавалася схожою на карлика. Рідкісні перехожі поквапно перебігали вулицю. Рука втомилася, тіло заніміло і ніби приросло до брудної бруківки. Антон був одночасно і тією маленькою істотою, що простягала руку, благаючи, щоб хтось відірвав її від землі, і тим, хто спостерігав за нею. І не знав, як йому діяти. Бо не можна взяти себе самого за руку і кудись повести.

Лі чи Старого не було поруч, аби допомогти йому, чи бодай дати книжку, яка б усе пояснила. То був не сон, бо сни витікають із минулого. Антон виріс у Притулку і все, що він умів, це відчиняти Ворота.

Він випустив руку Христинки, і темне незатишне видіння зникло. Хтозна, що трапилося б з ним далі, якби він не зробив цього!

V

Лікар притулився спиною до грубки, а кіт сидів у нього на колінах, добрий старий коцур, що час від часу хрипко помуркував, розмовляючи зі своїм сном. У хаті було дуже тихо, а це означало, що мусить щось трапитися.

Лікар Яків не вважав себе лікарем, але тільки в Притулку міг у цьому признатися. Річ у тім, що по-справжньому він нікого не міг вилікувати, хоч у тому світі багато років пропрацював саме лікарем, доки не зрозумів, що єдині ліки, яких потребує хвора людина ― це радість. Тілесна хвороба кричить, потай вказуючи на хворобу душі. Неможливо вилікувати душу, яка сама себе калічить або її калічать інші. Тисячі недужих колись приходили до нього: він торкався їх руками, заглядав у очі, врешті вони переслідували його вдень і вночі. Це було нестерпно. Їхній біль звився гніздом у його душі. І все було намарно. Лікар бачив Смерть то в ногах хворого, то біля узголів’я. Вона ходила за ним слідом, досить було кинути погляд через ліве плече, щоб переконатись у її присутності.

Не можна вилікувати того, хто не усвідомив, що має хвору душу. Так лікар перестав бути лікарем й опинився у Притулку, який мав захистити його і заговорити колись із ним зрозумілою мовою.

Шукання трав у товаристві кота, який сам до нього прийшов сторожем чи другом, було своєрідною метафорою пошуків істини. Ні, він не був лікарем. Можна ним бути, не знаючи науки, можна бути мистцем, не створивши жодної картини, можна бути поетом, не усвідомлюючи цього, але Яків не відав блаженства неусвідомленого. І, можливо, тому, шукаючи себе самого, потрапив до рук Диявола.

Трапилося це тоді, коли люди стали неперебірливими і легковажними у справах віри, не шануючи душі так, як шанували її в давні часи побожні й чеснотливі люди. Слова «Бог», «Диявол» сипалися з їхніх уст без потреби і однаково висміювались. Зі сміхом слід бути обережним ― він легко виходить з-під контролю. Лише одиниці зберігали тверду впевненість, що будь-яка фамільярність з Добром і Злом ― страшна помилка, за яку неминуче прийде покара. Інші ж дотримувалися лише традиційних обрядів, або ж не дотримувались їх зовсім.

Зовнішній світ ставав усе складнішим, спокусливішим і жахливішим. А з погляду лікарів ― усе хворобливішим.

Одного разу, повернувшись геть п’яним з вечірки, Лікар вколов собі палець й написав кров’ю на аркушику із записника бажання, схоже на те, яке висловив колись чорнокнижник Фауст, щоправда, істина, якої він потребував, була в дусі його часу. Скінчивши листа, Лікар, посміюючись, поринув у п’яний сон, а коли прокинувся, то навіть не пам’ятав, чи був той лист узагалі, бо не знайшов його в кімнаті.

Він би, власне, й забув усю цю пригоду, якби не зміни, що почалися в його житті після цієї п’яної ночі. У кімнаті було дуже холодно, і він відчинив вікно, щоб впустити тепле повітря. Спершись на підвіконня. Лікар став міркувати, що ж він просив, вручаючи душу, якої, можливо, і не існує, Майстрові Зла. Ощасливити людськість? Себе? Він почав сміятися, бо завжди був переконаний, що лише сам здатний змінити власне життя, і Диявол існує лише в його свідомості, як і протилежність йому. Як можна віддати душу, не вірячи ні в неї, ні в персону в картатому піджачку, з цапиною борідкою і смородом сірки? Чого може бажати спустошений, байдужий чоловік? Надії, сили, яка виштовхне його за межі неповноцінного існування й нерозвинутого розуму?

З того ранку Лікар став помічати поблизу того місця, де він з’являвся, кульгавого чорного пса. Той привітно махав хвостом, але ніколи не наближався. «Він стежить за мною», ― вирішив Лікар і несвідомо почав виявляти перед псом спокійну гідність, як перед посланцем іншої цивілізації.

А тим часом справи йшли дедалі гірше. Не стало пацієнтів, грошей і, звичайно, друзів. Якось він уперше заночував під зоряним небом, на звалищі, біля тріскучого багаття, яке роздмухував вітер, ― і відчуття свободи наповнило його радістю, якої він досі не знав. Зникло минуле, тіло наче розтануло, він тихенько засміявся, бо ця мить варта була усього життя. Він не такою її уявляв, віддаючи душу чортові. Може, надмірність влади, багатства, слави й піднесли б його над іншими людьми, але тепер він отримав щось більше. Невисловлене бажання, яке можна оформити словами лише тоді, коли воно майже здійсниться, стане образом, як зараз багаттям, що рветься полум’ям у нічне небо, не залежачи ні від поривів вітру, ні від дров. Чи згасне воно, чи ні, важливо тільки тому, хто хоче скористатися з цього тепла і світла.

Було ще багато таких ночей під відкритим небом, самотніх і несамотніх. Іноді Лікар допомагав з’явитися на світ дитинці, перев’язував рани після п’яних бійок, збирав усякі помічні рослини замість патентованих ліків, не відчуваючи ні найменшої потреби пройтися вулицею, на якій жив багато років. Без годинника, без календаря, з грудкою розмоклих від дощів документів у кишені плаща, він геть віддалився від світу порядних людей. Здійснилося ще одне його неусвідомлене бажання ― не заробляти й не витрачати грошей, бути просто істотою, чистою, спостережливою, здатною себе захистити, готовою щомиті прийняти смерть. Чорний пес не покидав його. Вони навіть зблизилися, тобто іноді пес грівся коло багаття. Але ніколи не дозволяв себе погладити чи пригостити. Пес не зближувався також із собі подібними, не приєднувався до жодної зграї.

Врешті Лікар навчився не помічати цього пса. Обоє не відчували ні приязні, ні ворожнечі. Пес виконував свій обов’язок, тільки й усього.

І ось настав час розплати. Надто швидко, бо розплата ніколи не приходить вчасно. Як завжди. Лікар сидів коло багаття, а пес дрімав неподалік. Сіявся дрібний холодний дощ, від якого прикривали їх дві стіни розваленої халабуди. Раптом пес підняв голову й очі його спалахнули червоним світлом. Він встав, підійшов до Лікаря і покликав його за собою. Той звівся і відчув смертельний жах. Він знав, що це означає, і непереборний інстинкт змусив його тікати.

Біг цілу ніч, і ще багато днів і ночей, а чорний пес за ним. Мабуть, душа Лікаря була досить сильною, щоб утікати від Диявола, проте не настільки, щоб стати з ним на герць. Він минав церкви, монастирі, фортеці з товстелезними мурами, але ніде не можна було сховатись. Якби Смерть дала йому притулок! Але їй належало лише його тіло.

Вгрузаючи у чорний пісок пустелі, чоловік згадав про Бога і попросив у нього притулку. Він простягав обома висохлими від спраги руками свою душу, яка все ще належала йому. Пес не заважав. Сидів на горбку й очікував. Він зустрівся з ним поглядом і крикнув:

– Хіба можна продати те, чому не знаєш ціни?

І не почувши відповіді ні від Бога, ні від Диявола, кинувся бігти з останніх сил. Він знав, що не зможе підвестися, якщо впаде. Знявся вітер, підняв у повітря міріади піщинок, які вп’ялися йому в очі. Втім, очей йому не було потрібно. Вони не допомогли б йому бігти. Наостанку він ще подумав, що, можливо, то не він біжить, а хтось інший.

Пес дав йому добігти до Притулку. Мабуть, сумнівався в давньому акті купівлі-продажу, а може, мав на меті загнати його саме туди. А могло бути й так, що отой кульгавий пес зовсім не був посланцем Диявола, а звичайним псом, який нікому не довіряв, відколи було скалічено його лапу.

Лікар знав, що за стінами Притулку його вічно чекатиме чорний пес. Він обрав собі за товариша кота, який мав би йому про це нагадувати, але ніколи не нагадував.

Отака історія Лікаря Якова. У Притулок приходили ще з гіршими історіями, проте нікого не чекали так терпляче за мурами, як його. Лишилося сподіватися, що, коли Лікар нарешті зважиться вийти через Західні Ворота, Диявол його не впізнає.

…У Бібліотеці, якою опікувався Лі, були історії всіх минулих і наступних прибульців. Антон сподівався, що колись прийде той, чия історія не втиснута між пожовклих сторінок. Світ ― старий і всі сюжети в ньому переграні сотні й тисячі разів. Однак кожна людина переконана, що її доля неповторна.

Єдине, чого Антон боявся, це ― зустріти колись самого себе. Тому його так вразило, що можна бути ще кимось, опинившись у іншому світі. Щось схоже мали пережити раніше Лі, Старий і Марфа. Вони тепер кружляли по колу пізнання, неспроможні з нього вирватись. І щоразу, коли чули про нового прибульця, сподівалися, що це саме той, хто звільнить їх, простягне руку й висмикне з круговерті життя.

Отже, Притулок зовсім не був тим місцем, на порозі якого залишали надії.

Лі не було в Бібліотеці, коли Антон із дівчинкою проходили повз його вікна: він змайстрував паперового змія і саме запускав із пагорба. Хотілося б сказати, що разом з Джоном Смітом, бо той якоюсь мірою відповідав за пагорб. Але той, запхнувши руки в кишені, просто спостерігав. Дракон був вражаючий: розмальований червоним, зеленим, жовтим. Більше червоного, щоб зігріти сіре непривітне небо глибокої осені. Десь на дні очей Джона Сміта причаївся дитячий захват, безкорислива радість, що змієві, який коштував стільки праці, вдасться обірвати нитку. І зазнати всіляких пригод. Кожна втрата в дитинстві не є фатальною. Речі вириваються з рук, щоб отримати власне життя, стати дорослими.

Лі запускав паперових драконів не тільки задля них самих, а й для себе, для тих, хто живе в Притулку, і для тих, хто за його межами. Він майстрував їх і взимку, і влітку, і восени… Це зовсім не було виявом потаємного бажання покинути Притулок. Навпаки, Лі покидав його, коли хотів. Він не боявся не повернутись, як не боїться перелітний птах.

Не так легко навчити літати паперового дракона. Треба впіймати вітер для нього, і щоб був ще саме той, прихильний до паперових драконів. На такий вітер доводиться чекати довго, днями, а то й тижнями.

Цього Джон Сміт не знав: дивився на дракона, як на іграшку, якою так і не побавився у дитинстві. Він боявся, що зараз Лі спитає, чому він досі не прийшов до Бібліотеки. Довелося б пояснювати, що його це просто зараз не цікавить. Краще б не було отих руїн на пагорбі!

Джон Сміт мав підстави бути обережним, адже руїни на пагорбі були ніби образом тих руїн, до яких спричинилися його руки, коли він ще жив у тому світі. І страх перед власними руками у нього ще не минув.

Шукати самоти, жити у самоті, бути щасливим ― ось єдиний шлях для Джона Сміта. Він дивився, як Лі розправляє крила змієві, й не міг ступити кроку ближче, щоб чимось не зашкодити. Хотілося, щоб змій полетів і пагорб звільнився від нього.

Нарешті дракон розправив крила й піднявся над головою Лі. Той повільно став розмотувати мотузку, У Джона Сміта спалахнули очі: такою неймовірно прекрасною видалася йому ця казкова істота, наче то був сон. Сіре небо, світ, у який неможливо повірити. Вітер, що обережно забирає із собою змія… Одна лише ця мить здатна повністю звільнити свідомість, вирвати її з жорстокого кола обмежень.

Змія побачив Ізидор, що рубав дрова, а Марфа складала їх у дровітні, а потім пішла готувати обід. У око хлопцеві потрапила порошинка, він відклав сокиру і побачив над пагорбом це…

«Дивіться! Дивіться!» ― закричав Ізидор, показуючи пальцем на небо. Навіть якби це був живий, а не паперовий дракон, подив його був би не меншим. Хлопець побіг кликати Марфу, яка побачила на своєму віку чимало паперових драконів і не раз допомагала Лі їх майструвати. Марфа не завжди була така згорблена. Вона теж мала власну історію, записану в Бібліотеці, історію матері, яка бачила смерть власних дітей. І, певне, дитя, яке щойно ступило на землю Притулку, потішить її більше.

А Старий дрімав собі у кріслі. Його кістки гриз осінній біль, й він прислухався до нього, поки Марфа готувала мазь. Не хотілося, щоб Лікар знав про це, бо його ліки могли не допомогти, а Марфина мазь допомагала завжди.

Той біль з’являвся лише для того, щоб нагадати про існування болю поза межами Притулку. Тисячі старих чоловіків та жінок, самотніх, нікому не потрібних, занурюються зараз у глибину болю, спричиненого осінньою вогкістю, чекаючи смерті й водночас лякаючись її. Це повільне згасання було б легшим, якби не жаль за тим, чого не вдасться зробити, і на що вже не стане сили. Це згасання було б приємнішим, якби супроводжувалося згасанням свідомості, поверненням до рослинного життя і непомітним зануренням у землю. Зі старими людьми відходять мудрість, досвід, прозріння. Можливо, так і треба, щоб кожне покоління зникало, нічого не навчивши наступне. Не було б тоді Притулку, бо мудрість не чинить кривди й цінує час як мить, котра завжди вічна. Біль робить людину милосерднішою, і якби ніхто не відчував його в Притулку, хто б насмілився сюди прийти, сподіваючись забути біль власний?

Це правда, що досі ніхто не сказав: «Я не таким уявляв собі Притулок». Його, Притулок, треба створити: як створили Лі, Антон, Марфа, як намагається той сердега. Джон Сміт, прилаштовуючи старі руїни до себе, замість того, щоб забути про них. Утім, він має досить часу, аби це збагнути.

Або Лікар, який втік від Диявола і давно ним забутий. Йому важко знайти у собі Притулок, не знаючи ціни власної душі. Чи той хлопчина, що зараз тішиться паперовим драконом, ― чи буде завжди ним тішитися?

У кожного ― свій Притулок, великий або малий. Не хочеться вигадувати інших слів, проте усі ці притулки ― різні.

Глянеш їм у очі ― обов’язково знайдеш біль. Бо то людські очі. Вони не можуть бути холодні й чисті, як очі Бога, котрий не має минулого і ніколи не повертається назад. Ці люди гадають, що вони шукають істину, а насправді ― способу повернутися назад. (І я колись повернуся назад!) Шкода, що не можна взяти із собою Притулок і поставити наче намет у пустелі, чи на роздоріжжі, чи на площі якогось міста. Щоб більше людей втрапило до нього. Хай би спочили часину…

Здасться, таке вже було колись. Та й чи є щось нове на світі?..

І Старий, позіхнувши, задрімав, бо вітер змінився і несе із собою снігові хмари. Може, вони злякаються дракона і повернуть назад? «Чи всі дрова порубані?» ― подумав він і заснув.

Лікар зняв кота з колін, поклав на ліжко. Той спросоння зачепив його кігтем.

– Тихо, тихо! Спи!

Яків підкинув у грубку кілька полін, щоби було тепліше. Дракон якраз пролітав над подвір’ям, але з невеликого вікна, запнутого фіранкою, він не міг його бачити. Та хіба це мало якесь значення? Дракон летів не тому, що хотів похизуватися. Він був лише знаряддям у руках Лі, який тримав мотузку ― і відпустив.

Джон Сміт скрикнув, бо Лі раптом кудись зник.

Дивлячись услід дракону, Сміт пожалкував за ним. Вітер розшматує дракона, як тільки той повернеться проти нього. І вже не зможе літати. Джон спіймав себе на думці, що думає про паперову забавку як про живу істоту, хоча й Лі вважав так само. Усе, створене руками, уподібнюється до живих створінь і вміє повторювати думки майстра. Лі знав давню науку співжиття людини і речей, тому в Бібліотеці усе, крім книг, було зроблене його руками.