Текст книги "Мисливці за орхідеями"
Автор книги: Франтишек Флос
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)
XIX
У БЕЛІЗІ
Дядечко Франтішек передусім подбав про житло для всіх членів експедиції, а вже тоді почав шукати корабель, на якому міг би відправити до Англії свій дорогоцінний вантаж.
Найточніші відомості щодо цього йому могли дати службовці банку, з якими містер Гау підтримував ділові стосунки.
Дон Фернандо Альварес дотримав свого слова й переслав у Белізький банк листа дона Франтішка; тож банківські службовці вже знали, що одного дня до них за дальшими інструкціями й грошима прийде містер Франтішек Долежал, представник фірми Д. С. Гау з Лондона. Тому містера Франтішка Долежала було зустріто надзвичайно люб'язно, й директор банку запросив його до свого кабінету. Зайшовши до приймальні, Франтішек звернув увагу на елегантно вдягненого чоловіка, котрий теж, мабуть, прийшов сюди в якійсь справі. Франтішек уже сидів у кабінеті директора, а незнайомець усе ще не йшов йому з голови. Мізкуючи, чим цей чоловік його так зацікавив, Франтішек згадав швидкий, наче блискавка, погляд незнайомця, котрий одразу ж опустив очі. Франтішек устиг іще помітити сиве волосся на схиленій голові незнайомця – очевидно, цей чоловік був уже немолодий. Детальніше розглядати його не було коли, та й, зрештою, навіщо? Хіба такі випадкові зустрічі в місті дивина?
Франтішек уже кілька хвилин сидів у зручному кріслі й люб'язно відповідав на люб'язні запитання містера Блека. Дивне враження від зустрічі з незнайомим чоловіком потроху розвіялося. Містер Блек повідомив містера Франтішка, що корабель, який іде в Меріду, вже вийшов із Лівінгстона. Він забере в Белізі вантаж, який у Меріді перекладуть на великий трансатлантичний пароплав, – сам Беліз не має прямого пароплавного сполучення з Європою.
Містер Блек запевнив містера Франтішка, що той може цілком спокійно відправити свої ящики на каботажному судні. Капітани цих кораблів, метиси – люди надійні й чудові моряки, а ці властивості в тутешніх місцях украй необхідні, підкреслив містер Блек, бо вздовж узбережжя розкидано безліч маленьких острівців, а це вимагає особливої пильності. Велику небезпеку являють собою також різні тутешні авантюристи, які швендяють неподалік портів і не від того, щоб поживитися за рахунок чийогось майна.
Містер Блек поцікавився, чи має містер Долежал намір повернутися цим кораблем до Європи. Дізнавшись, що експедиція хоче тільки позбутися зайвого вантажу й подорожувати далі на південь, до Гондурасу, а можливо, й до Коста-Ріки, він тут же люб'язно запропонував свої послуги: сказав, що може дати містеру Долежалові рекомендаційні листи до всіх своїх знайомих та друзів-комерсантів у Гватемалі, в місті Лівінгстоні, в Гондурасі, в Пуерто-Кортес та в костаріканському Лімоні.
Франтішек був вельми вдячний містерові Блеку за всі його поради й дружню допомогу. Містер Блек справді мав повсюди численних друзів. Крім того, він до найменших подробиць знав навіть найвіддаленіші пункти Центральної Америки. Почувши, наприклад, що містер Долежал збирається дістатися до костаріканських гір, він запропонував йому найзручніший шлях: морем до Лімона, а звідти – залізницею до гірського містечка Карільйо.
– Гроші, які на ваше ім'я переказав містер Гау… – сказав, підводячись, містер Блек.
– З вашого дозволу, я залишу їх у вас, – урвав його Франтішек. – Зараз мені потрібно зовсім небагато. Напередодні від'їзду я візьму ще частину; коли решту ви перекажете на адресу комерційного дому в Лімоні, я буду вам вельми вдячний. Та про це ми домовимося згодом. Боюся тільки, що наші канікули триватимуть тут довше, ніж я бажаю.
– Я не дивуюся, що ви хочете якнайшвидше поїхати звідси. Беліз не може запропонувати вам багато розваг. Нас, білих, тут близько чотирьохсот чоловік. Англійці, німці, французи, іспанці та північноамериканці утворили свої самостійні групи й партії. Вони живуть недружно, розрізнено, кожен намагається якомога швидше зробити солідний маєток і накивати звідси п'ятами. Добре розважатися, можна лише в Європі.
Останню фразу містер Блек вимовив уже в приймальні. Франтішек знову побачив там незнайомця з гострим поглядом, який, стоячи біля віконця, щось підписував.
Дядечко Франтішек неквапливо попрямував до набережної, де містилися контори лісозаготівельних фірм і транспортних компаній. Рекомендаційний лист містера Блека позбавив його зайвих турбот. Дядечка Франтішка скрізь зустрічали з усмішкою й запевняли, що його вантаж буде дбайливо навантажено на пароплав і доставлено в Лондон. Дядечко Франтішек заплатив митний та страховий внески і, задоволений, повернувся до готелю.
У дворі готелю дядечко Франтішек застав лише індіанців, які відпочивали в тіні. Вони сказали, що Вацлав, Єнік і Дієго пішли оглядати місто.
Після двогодинної прогулянки наша молода трійця повернулася до готелю. Ні Беліз, ані його околиці не викликали в неї захоплення. Зразу ж за містом починалися багнисті луки, подекуди перетяті піщаними валами або порослі деревами.
Місто складалося з одного майдану й чотирьох більш-менш прямих вулиць. Решта будинків і хатин було розкидано в безладді. Головні будівлі – церква, лікарня, резиденція губернатора, банк і різні інші установи – стояли на амарантових палях, тобто на колодах з червоного дерева, забитих у болотистий грунт.
Найважливіша й найпожвавленіша частина міста – звичайно, порт. І саме в порту наші друзі перебували більшу частину свого часу. Трудящий кольоровий люд, замбо й ладіно, вантажив на кораблі найрізноманітніші овочі, паки бавовни, лантухи рису, бочки індиго [7] 7
Індиго– барвник, синя фарба, яку видобувають з тропічної рослини індигоноски.
[Закрыть], цукор і кошики бананів. Замбо – негритянсько-індіанські метиси – складають більшість населення Британського Гондурасу, й найтяжчі роботи виконують саме вони.
Найбільші партії вантажів привозили з величезних складів лісопромислових компаній. Порт був ущерть забитий штабелями деревини рідкісних тропічних порід. Звідси відправляли кольорові колоди в усі частини світу. Тут було червоне, чорне й кедрове дерево, одначе найчастіше траплялися палісандровий кедр, жовте й рожеве дерево, яке в Європі цінилося дуже високо.
Негр Хосе найохочіше розгулював по ринку. Тепер йому не треба було куховарити, він мав багато вільного часу й міг милуватися купами свійської птиці, риби, черепах та овочів. Тут усе було дуже дешеве. Белізькі торгівці скаржилися на поганий збут. Місто спорожніло, в ньому залишилося десь близько тисячі людей, решта працювали – хто в навколишніх лісах, хто на ріці. Зате напередодні різдвяних свят, коли до міста повертаються всі лісоруби й чисельність населення зростає до п'ятнадцяти тисяч, товар іде назахват.
Незабаром з Лівінгстона прибуло судно й навантажило всі ящики та кошики з орхідеями у свій велетенський трюм. Через два дні воно знову вийшло в море й узяло курс на північ. У дядечка Франтішка немов камінь з серця впав.
Тепер йому залишалося тільки знайти корабель, який би вирушав на південь і взяв би наших мандрівників на свою палубу. Маленьких пароплавчиків тут не бракувало, проте дядечко Франтішек не хотів їхати на якомусь із них, бо вони простоюють на ремонті біля кожного прибережного села або острова. Містер Блек допоміг дядечкові Франтішку в його пошуках, і за два дні після відправки вантажу їм пощастило знайти підходяще судно, яке прямувало до Лівінгстона. Містер Блек був трохи здивований, що Долежал скрізь возить із собою негра й чотирьох індіанців. Він запевняв його, що в Лівінгстоні, а тим паче в Коста-Ріці, можна вільно найняти потрібну кількість людей; та дядечко Франтішек не погодився з ним.
– Не гнівайтесь, – відповів він містерові Блеку, – але цього разу я не послухаюся вашої поради. Кілька зайвих фунтів для мене нічого не важать, зате на цих людей я можу цілком покластися: вони віддані мені й уже опанували мистецтво збирання рослин. Я радію з їхньої готовності їхати зі мною далі й не увільню їх. – Згадавши про те, як самовіддано поводилися індіанці під час нічного нападу в джунглях, він додав – Ці люди вже кілька разів доводили нам свою відданість, а це вже неабищо. Мені не хотілося б відмовлятися від них.
І тільки поведінкою Дієго дядечко Франтішек був трохи незадоволений. Останніми днями хлопець весь час кудись зникав, тож можна було подумати, що він лаштується до втечі.
Покликавши Єніка, дядечко Франтішек сказав йому таке:
– Звичайно, в мене немає ні прав, ні тим паче бажання затримувати Дієго, але мені не подобається його таємнича поведінка. Поговори з ним, Єніку. Якщо Дієго має намір піти від нас, то нехай іде, але принаймні хоч скаже про це. Я не відпущу його ні з чим.
Єнік також був незадоволений Дієго. З самого ранку юний індіанець десь зникав і повертався лише пізно вночі; на всі Єнікові запитання Дієго відповідав ухильно.
XX
НЕЗВИЧАЙНІ ЗАСЛУГИ ДІЄГО
Наші друзі неквапливо лаштувалися до від'їзду. Судно рано-вранці мало вийти з порту, й капітан попросив усіх пасажирів звечора зайняти свої місця.
Дядечко Франтішек пішов з останнім візитом до містера Блека, зняв з рахунку частину грошей, укинув у поштову скриньку свої листи, а також ті, що їх написали Єнік і Вацлав, а тоді звелів усім перед заходом сонця бути на пристані. Не знайшовши ніде Дієго, який і цього разу десь пропадав, дядечко Франтішек знову подався до міста.
Хосе з індіанцями прийшли на пристань одразу ж пополудні й, сховавшись у тіні пальм, спостерігали за метушнею біля причалу.
Єнік, Вацлав та повсюдна Лготка пішли трохи прогулятися за містом й тинялися берегом моря, збираючи різноколірні мушлі. Берег був піщаний, подекуди порослий колючим чагарником, але там, де зосталися болітця, росли буйні дерева й високі трави. Ці зелені острівці аж кишіли дичиною, і Єнік пошкодував, що його рушниця вже запакована й прив'язана до кошика в трюмі пароплава.
Вечоріло.
Море, по якому перебігали низенькі гребені хвиль, вигравало всіма барвами веселки. Море не скрізь однакове: іноді воно схоже на безмежну савану, на якій голубі луки перемежовуються з фіолетовими, жовті – з коричневими, рожеві – з оливково-зеленими. А коли цю неозору морську гладінь розкошлає вечірній вітрець і хвилі заяскріють у промінні призахідного сонця, від цієї захоплюючої картини не можна одірвати очей.
Єнік і Вацлав уже хотіли були повернути назад, коли це Лготка зненацька загавкала й метнулася вперед. Друзі не стямились, як із кущів вискочив Дієго і, радісно скрикнувши, кинувся до них.
– Швидше! Швидше! – закричав він іще здалеку. – На дона Франтішка зараз буде вчинено напад!
І, не чекаючи відповіді, не вдаючись у пояснення, він побіг понад морем до пристані, аж босі п'яти замелькали.
Вацлав і Єнік перезирнулися й притьмом кинулися слідом за ним. Серця їм тривожно закалатали.
Пробігши близько кілометра, вони знову почули Лготчин гавкіт і голос Дієго:
– Швидше, швидше!
За купою дерев одігравалася жахлива сцена. Лготка душила якогось незнайомого чоловіка, одним стрибком збивши його з ніг. Поруч, на землі, дядечко Франтішек боровся з другим незнайомцем, який лівою рукою стиснув дядечкові горло, а в правій тримав ніж. Незнайомець уже заніс був руку, щоб ударити ножем, але не встиг: завивши від болю й відкинувши Єніка та Вацлава, він кинувся навтьоки геть від моря.
Хто врятував дядечкові Франтішку життя? Мачете сеньйора Панси, точніше Єнік.
Побачивши, що діється, Єнік підскочив до напасника і, не довго думаючи, вдарив своїм гострим мачете по зведеній угору руці. Дієго тим часом погнався за третім негідником, який досі ховався за деревами, очевидно, вартуючи, щоб хто не надійшов з боку пристані.
Вацлав кинувся на допомогу Лготці, та запізнився. Негідник штрикнув собаку ножем у шию й теж утік. Вацлав квапливо роздер носову хустину й перев'язав Лготці рану, щоб зупинити кров.
Дядечко Франтішек насилу підвівся. Тільки тепер усі побачили, що він тяжко поранений. Обороняючись голіруч проти озброєного напасника, він дістав у ліве плече дві ножові рани. Напасник не зміг би здолати його, бо дядечко Франтішек був молодший і дужчий за нього, та другий грабіжник, вискочивши з засідки, повалив жертву долі.
– Але ж завіщо? Завіщо? – допитувався Вацлав, усе ще тремтячи всім тілом.
– Хотіли пограбувати, – відказав дядечко Франтішек; йому теж тремтів голос. – Я впізнав розбійника й одразу ж зрозумів, що він нападе на мене, хоч спочатку він поводився цілком пристойно.
– Ви впізнали цього негідника?! – вигукнув Єнік. – То ви, дядечку, здибалися з ним тут, у Белізі?
– Так, першого ж дня, коли ходив до банку. Я зустрів його в конторі банку й пам'ятаю, що вже тоді його погляд на мить чимось занепокоїв мене. Шкода, що я з самого початку не надав цьому належного значення. Треба було хоча б містера Блека про нього спитати… Відтоді цей елегантно вдягнений мерзотник кілька разів навертався мені на очі в місті, але я знову не звернув на нього уваги… Одначе поспішаймо, час уже на судно.
– Стривайте, а що це таке з нашою Лготкою? – скрикнув Єнік.
Собака лежала на землі й тремтіла.
– Вона поранена ножем у шию, – відказав Вацлав. – Я перев'язав її, а що буде далі – побачимо. Сподіваюся, рана не смертельна.
– Клята країна! Дядечко Франтішек поранений, Лготка конає… – Клякнувши, Єнік погладив собаку по голові.
Лготка мляво крутнула хвостом і знову заплющила очі.
– Він убив її! Убив! – у розпачі вигукнув Єнік.
– Та стривай, зовсім не вбив він її! – відсторонив хлопчину Вацлав. – Я візьму й понесу її на руках, а ти допомагай дядечкові. Нам треба якомога швидше забратися звідси. Треба знайти допомогу та повідомити про напад міські власті.
– Всім нам треба щонайшвидше на корабель, – простогнав дядечко Франтішек. – Там ми знайдемо допомогу. А власті нема чого турбувати – це тільки даремно затримало б нас у цьому розбійницькому кублі.
Вацлав узяв на руки Лготку і попросив Єніка й дядечка Франтішка якомога швидше йти за ним. Аж тут із кущів вийшов Дієго.
– А-а, ось і наш волоцюга! – суворо вигукнув дядечко Франтішек.
– Волоцюга, який урятував вам життя, дядечку, – сказав Єнік. – Коли б не Дієго, котрий вчасно покликав нас на поміч, не знаю, як би воно було…
– Дієго? – здивувався дядечко Франтішек. – Підійди до мене, хлопче. Де це ти бігав, чому так захекався?
– Я гнався за третім грабіжником, – відказав Дієго, насилу зводячи дух. – Він утік, але я бачив куди.
– Ти бачив, куди він утік? А як же ти довідався, що на мене нападуть? Ну й дивина…
– Я все розповім вам, але згодом. А зараз швидко ходімо звідси, – квапив усіх Дієго. – Розбійників багато, і можуть прийти інші!
Наші друзі швидко попрямували до пристані, де на них уже чекали з речами індіанці та чорний Хосе.
Дорогою дядечко Франтішек намагався розпитати Дієго про все, що той знає, та хлопець тільки порадив поки що не сідати на корабель, а краще забрати звідти речі, повернутися до міста й поселитися в іншому готелі.
Дядечко Франтішек повірив йому й звелів індіанцям та Хосе повернутися до міста. Дієго під захистком темряви мав одвести їх до готелю в іншому кінці Беліза, де наші друзі ніколи не жили.
Дядечко Франтішек волів краще втратити гроші, вже сплачені капітанові за проїзд до Лівінгстона, ніж знову наразити на небезпеку себе та своїх юних друзів. Після вечері, коли всі трохи заспокоїлися, Дієго розповів про цікаві подробиці. Троє білих міцно потиснули хлопцеві руку: він і цього разу зробив їм неоціненну послугу. Пояснення було просте.
Перші дні в Белізі Дієго сумував. Йому було сором своєї пораненої руки в лубках. Одначе зняти ті лубки він не наважився, бо дон Франтішек суворо наказав хлопцеві, щоб ніхто не смів чіпати перев'язку. Дієго знайшов у дворі готелю затишний куточок і там, під купкою дерев, сидів годинами, поринувши в думки. Потім знічев'я він став спостерігати за тим, що відбувалося навколо на подвір'ї готелю.
Невдовзі недовірливому індіанцеві видався підозрілим якийсь чоловік, котрий часто приходив у двір і зазирав у відчинені вікна першого поверху. Іноді незнайомець обережно вилазив на дах сарая й заглядав до кімнат другого поверху. Так тривало кілька днів. Якось у двір зайшов іще один незнайомий чоловік і про щось пошепки розмовляв з першим незнайомцем; його явно цікавили двоє вікон саме того номера, де мешкав пан Франтішек Долежал.
Дієго подвоїв пильність. І, коли перший із підозрілих незнайомців пішов з двору, хлопець подався назирці за ним. Хто зверне увагу на підлітка-індіанця? Вони вештаються по місту, пропонують білим овочі, квіти й різні дрібнички.
Тож ніким непомічений Дієго дістався до шиночка на передмісті, де надвечір панувало велике пожвавлення.
Підозрілий незнайомець до шиночка не зайшов. Разів зо два він пройшов повз вікна, відтак попрямував до берега, порослого деревами й кущами.
За якийсь час Дієго побачив, що із шиночка почали виходити люди, по одному, по два і, жваво розмовляючи між собою, теж прямували до берега.
Дієго, скрадаючись, пішов за ними. Серце в нього завмирало від передчуття чогось недоброго. Нарешті він нишком дістався до невеличкої полянки, ліг за деревом і почав наслухати. Поляна, оточена деревами, була перед ним мов на долоні, тож Дієго не пропустив жодного слова.
Незабаром він дізнався про страшні речі. Незнайомі люди розмовляли каліченою іспанською мовою, але часто вживали й таких слів, яких Дієго не розумів. Вони доповідали про щось чоловікові в м'якому сірому капелюсі; коли той підвів угору голову, Дієго одразу ж упізнав незнайомця, який так ретельно обстежував вікна номера, де мешкав дон Франтішек. Чоловік цей слухав, щось занотовував у маленькому записничку, а потім давав кожному вказівки.
Першого вечора Дієго не багато дізнався, але розбурхана цікавість щодня гнала його на таємну раду незнайомих людей, які замишляли щось лихе.
Дієго зрозумів, що на поляні збирається банда грабіжників, щоб обміркувати свої брудні справи, а чоловік у сірому капелюсі – їхній ватаг.
І тільки вчора Дієго пощастило підслухати, що грабіжники замишляють напасти на його білих друзів – точніше, на дона Франтішка. Вони дізналися, що мандрівники лаштуються виїхати до Лівінгстона. Знали вони й те, що дон Франтішек лише напередодні від'їзду візьме з банку чималу суму грошей на дорогу – словом, їм було відомо все, крім єдиного, де трапиться найзручніша нагода для нападу.
Домовилися на тому, що перший спробує щастя сам ватаг із двома помічниками. Вони хотіли дістатися до кімнати дона Франтішка крізь вікно, а якщо це не пощастить, то напасти на нього на вулиці. Тому двоє бандитів повинні були весь час ходити за ним назирці. Коли й на вулиці не пощастить напасти, тоді вони вчинять напад на Франтішка на кораблі.
– Чому ж ти нам нічого не сказав? – докірливо спитав дядечко Франтішек. – Адже ти міг нас попередити!
– Не міг, сеньйоре, – відповів підліток. – Почувши про їхній страшний задум, я скрикнув і цим виказав себе. Негідники миттю кинулися нишпорити в заростях кущів. Я пустився тікати, а двоє погналися за мною. Мені пощастило втекти, але я мусив був ховатися, бо вони, ясна річ, цілий день скрізь підстерігали мене. Я сидів на дереві у дворі готелю й чекав, поки вони полізуть до вас у вікно; тоді я й хотів здійняти тривогу. Незабаром двоє грабіжників прийшли до готелю, але вас не було дома, й вони невдовзі пішли. Тоді я швидко зліз з дерева й почав шукати вас по всьому місту, але марно. Тільки надвечір я побачив, що негр з індіанцями простують до пристані. Я побіг за ними, вже майже був наздогнав їх, як нараз побачив чоловіка в сірому капелюсі – той кудись поспішав понад берегом. Я подався за ним, та, помітивши позаду ще двох негідників з оцієї зграї, сховався в болоті. Коли вони пройшли, я одразу ж виліз на дерево подивитися, куди вони попрямували. Аж тут я побачив вас – ви походжали берегом – і здогадався, що вони зараз на вас нападуть. Мене охопив безмежний жах. Я зісковзнув з дерева і, давши великого гака, притьмом побіг у інший бік, щоб покликати кого-небудь на поміч. На щастя, поблизу загавкала Лготка. Решту ви вже знаєте самі.
– Навіщо ж ти погнався за третім бандитом, який стояв на чатах?
– Я хотів побачити, чи побіжить він сповістити інших про те, що сталося. Він так і вчинив: повідомив своїх, що напад провалився, що одного напасника поранено, а другого мало не загриз собака. Бандити зчинили страшенний крик і заприсяглися жорстоко вам помститися. Тому я й просив вас не сідати на корабель.
Дядечко Франтішек здивувався з кмітливості юного індіанця:
– Ти добрий хлопець, Дієго, я ніколи тобі цього не забуду! Тепер нам доведеться змінити напрям нашої мандрівки. Дієго знає бандитів, отож нехай він і далі стежить за ними. Вацлав завтра піде до містера Блека й від мого імені попросить, щоб той навідав мене. А зараз давайте відпочивати, всі ми страшенно змучені. Як там наша Лготка, Єніку? – голосно гукнув він до хлопця.
– Їй уже краще, дядечку. Перев'язка і мазь мабуть-таки допомогли. Лготка заснула й уже не тремтить.
Рани в дядечка Франтішка також були обмиті й перев'язані. Індіанці на це справжні мастаки. На щастя, поранення виявилося не надто серйозне: лезо ножа пошкодило лише м'язи.
Минула ніч. Усі спали неспокійно, але найтяжчою була ця ніч для дядечка Франтішка. Вранці він був дуже блідий, стомлений і не міг навіть підвестися з ліжка, коли до нього в готель завітав містер Блек. Містер Блек, дізнавшись про подробиці вчорашньої події, порадив не надавати їй розголосу й не звертатися до властей.
– Це тільки викличе зайвий шум, і негідники розбредуться по всіх кутках країни й чинитимуть там ще більші злочини. Покладіться на мене. Я подбаю про те, щоб органи безпеки виявили притон цих бандюг. Звичайно, діяти треба обережно й таємно, щоб застукати зненацька й знешкодити всю байду. Що ж до вас, то я цілком схвалюю ваше рішення змінити маршрут дальшої подорожі. Якщо вас задовольнить корабель, котрий піде прямо в Лімон, то можу вас утішити: «Кугуар», який повертається з Веракрус, буде в Белізі завтра ввечері або післязавтра вранці. Це судно цілком надійне, воно курсує до Панами. Вам турбуватися нема чого. Я подбаю про все, ви тільки ладнайтеся в дорогу, а головне – швидко видужуйте.
Дядечко Франтішек щиро подякував за все містерові Блеку і, коли той попрощався, віддав наказ членам експедиції негайно лаштуватися до відплиття.
