Текст книги "Мисливці за орхідеями"
Автор книги: Франтишек Флос
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)
XXIII
НЕСПОДІВАНІ ДРУЗІ
Повернувшись із ловів, дядечко Франтішек вирішив не переходити через ущелину, а прямувати уздовж неї на південь і, коли буде можливість, обминути її. Якщо ж цей каньйон дуже довгий, то, можливо, пощастить знайти не дуже зарослий схил, по якому легко буде дістатися до протилежного боку. Крім того, дядечко Франтішек сподівався, що назбирає тут рідкісних орхідей, які випадково знайшов Єнік.
– Я бачу, хлопче, що в тебе легка рука, – сказав дядечко Франтішек, знову розглядаючи орхідеї. – Ти вже вдруге знайшов рідкісний різновид. Ця гірська орхідея досі ще нікому не відома, й ти можеш дати їй свою назву.
– Терезка! – вигукнув хлопець, засяявши од щастя.
Дядечко Франтішек усміхнувся:
– Гаразд, з латинським закінченням це лунатиме непогано.
– А навіщо давати латинське закінчення? – здивувався Єнік. – Чому рослина не може мати чеське ім'я?
– Тому, що ця назва стане надбанням учених усіх народів, а вони домовилися називати рослини латиною, щоб усім було зрозуміло, – пояснив дядечко Франтішек, підводячись. – Ну та годі про це. Хоч ти ще й дуже молодий, однак питання про твоє покликання, на мою думку, вирішується вже тепер. Навряд чи ти й далі орудуватимеш метром у галантерейній крамниці. Ні-ні, я вже це бачу! Га, Єніку?
– Мабуть-таки, що не буду, дядечку, – погодився Єнік. – Я вчитимусь у вас.
Дядечко Франтішек учинив вірно, змінивши маршрут. Простуючи на південь, індіанці щодня знаходили чудові й рідкісні різновиди орхідей. Шкода лише, що тривалі дощі заважали пошукам.
Якось наші друзі були приємно вражені несподіваними відвідинами. Це трапилося раннього ранку. До їхнього таборища приїхали двоє тубільців на мулах і пояснили, що їх привабив сюди дим таборового вогнища. Дядечко Франтішек привітно зустрів гостей. Це були мирні, балакучі чоловіки зі світлою шкірою. Обидва розмовляли по-іспанському й запевняли, що це їхня рідна мова. Мешкали вони в селі на тому боці улоговини – там у них були свої стада й поля.
Дядечко Франтішек був приємно вражений, що зустрів у такій глушині цивілізованих людей. Молодший гість розмовляв добірною літературною мовою, і запитання, які він ставив, свідчили про те, що юнак дістав пристойну освіту.
Дядечко Франтішек звелів подати гостям сніданок, а сам тим часом почав розповідати про склад та наміри своєї експедиції.
Гості, як і дон Фернандо свого часу, щиро здивувалися, почувши, що ці білі люди поїхали аж за океан тільки заради рослин, на які тут ніхто не звертає уваги, хіба що, може, деякі безтурботні дівчата інколи закосичуються тими квітками.
Обидва тубільці від усієї душі запрошували наших мисливців до себе в гості. Коли ж дядечко Франтішек чемно відмовився, – мовляв, він залюбки прийняв би запрошення, та надто вже ризикований перехід через гірську ущелину, – обидва тубільці дали йому дуже цінну пораду: далі на південь караван легко подолає ущелину, бо широка кам'яниста стіна там змінюється в пологий схил. До речі, на тім схилі чудове пасовисько для худоби.
Всі зраділи цьому повідомленню, а оскільки ніщо не передвіщало дощу й не було, власне, ніяких підстав затримуватися тут далі, мисливці разом з гостями рушили на південь.
І справді, приблизно за годину вони дійшли до улоговини, де очам європейців раптом відкрилася чудова картина: схили полого спускалися вниз, порослі травою, серед якої подекуди темніли плями кущів. На цій пагористій луці паслися череди корів, телят і овець – все було точнісінько так, як розповідали тубільці. Мальовничу картину доповнювала темна гладінь озерця, яке блищало долі, на самому дні долини. Десь тут, мабуть, брала початок гірська річечка, яка розлилася від тривалих дощів.
Дядечко Франтішек уважав, і, мабуть, цілком вірно, що ця глибока ущелина утворилася або під час землетрусів, які трапляються в цих краях досить часто, або внаслідок руйнівної сили води, яка тисячоліттями гризла скелі й нестримно ринула на північ. Молодший із тубільців цілком погоджувався з думкою дядечка Франтішка.
Привітні тубільці швидко провели караван улоговиною, а коли наші мандрівники вийшли на її протилежний схил, то побачили перед собою невеличке сільце, навпіл закрите деревами. Наші друзі зрозуміли, що потрапили на благословенну землю передгір'я.
Пустеля змінилася в неозорі кукурудзяні лани. Здивовані мисливці дізналися, що врожай із цих полів збирають тричі на рік. Вони побачили також плантації кави, бобів, цукрової тростини і – що їх найбільше вразило – зелені хліба. Хоча збіжжя ще не колосилося, але це була така знайома, мила картина, що нашим подорожнім на мить здалося, ніби вони знову повернулися додому.
– Що це, дядечку? – одразу ж поцікавився Єнік. – Невже збіжжя?
– Звичайно, збіжжя! – відказав той і не без хвилювання почав намотувати на палець один із тих зелених листочків пшениці, між якими незабаром виросте пружне стебло.
– Ой, та не кажіть! – засяяв Єнік. – Може, десь зовсім близько нас чекають калачі та паляниці?
Тубільці лише всміхалися. Єнік говорив по-іспанському, й вони розуміли кожне його слово.
В селі зчинилася неймовірна метушня. Мешканці миттю висипали зі своїх хатин і щиро вітали несподіваних гостей. Наші друзі не могли надивуватися з їхньої привітності.
Кожна садиба тут також називалася ранчо. Будинки стояли на міцних кам'яних підмурівках, щілини між колодами були старанно замащені глиною, стіни чисто побілені. Дахи, вкриті бляхою, спиралися на вертикальні стовпи, й кожен будинок був оточений верандою.
– Не будинки, а клітки на птахів, – зауважив Вацлав.
– Вони дуже міцні, – відказав дядечко Франтішек. – А чи знаєте ви, чому люди тут будують широкі й низькі будинки? Щоб не руйнувалися під час землетрусів. Погляньте, в них навіть димарі з дощок! Кам'яний димар був би небезпечний для мешканців будинку.
– Димарі з дощок? – вражено перепитав Єнік. – Таж вони згорять!
– Коли ти підійдеш ближче, то побачиш, що вони дбайливо обмазані з усіх боків глиною, а всередині в них – залізна труба.
Єнік тільки плечима знизав: дядечко Франтішек знав геть усе на світі.
Мешканці села одразу ж запропонували нашим друзям свої житла – за правом господарів, які привели гостей до себе в дім.
Так само, як і в тубільців Петенської улоговини, меблів у їхніх будинках було дуже мало. Замість ліжок висіли гамаки, але це не означало, що люди жили бідно. Навпаки, все в селі свідчило про певну заможність. Та це й зрозуміло: земля тут надзвичайно родюча, а населення – невелике. І все-таки головна причина багатства цієї країни полягала в тому, що її з двох боків омивають води океанів. Таке географічне положення дає можливість провадити жваву торгівлю й підтримувати зв'язки з чужоземними країнами. Тож не дивно, що працьовите населення Коста-Ріки вигідно збуває продукти своєї праці.
Про це розповідав мисливцям сам господар, не забувши, звичайно, похвалитися й тим, що протягом трьох років він одвідував школу в Сан-Хосе де Коста-Ріка. На думку тубільця, це найгарніше й найбагатше місто в світі: там є і національний музей, і собор, і архів, є там школи, банки, готелі, вулицями ходить трамвай, і місто освітлене електрикою.
Дядечко Франтішек згодом пояснив Єнікові, що в цьому місті понад сорок тисяч мешканців і що Сан-Хосе де Коста-Ріка – столиця держави Коста-Ріки.
Вислухавши господареву розповідь, наші мисливці якийсь час сиділи засмучені. Згадали про Лондон. Як давно вже не бачили вони електричного світла, готелів і трамваїв! Як давно не користувалися вигодами, які здавалися такими буденними й природними в європейських містах!
Господаря, в якого вони мешкали, звали дон Педро Сайяс. Він був старостою села.
Дон Педро зі стриманою гордістю показував гостям табуни своїх коней, стада свиней і череди корів. А коли він привів їх нарешті до себе в дім, то щиро зрадів, побачивши здивування іноземців. Тут, у цій глушині, серед одвічних лісів та саван, вони несподівано потрапили до обставленої по-європейському кімнати, з картинами на стінах, з гарною зброєю, з книжками в шафі.
Дон Педро дуже шкодував, що вдома не було його дружини: вона кілька днів тому поїхала відвідати сина в Сан-Хосе.
– Хлопець навчається там у ліцеї! – гордо пояснив він своїм гостям. – Але він сумує в місті, і, коли йому стає нестерпно сумно, мати їде до нього на кілька тижнів, поки він знову заспокоїться.
Три дні європейці користувалися гостинністю господарів, а коли на четвертий день дядечко Франтішек поклав на стіл жменю золотих песо, дон Педро зібрав їх і висипав йому назад у кишеню. Це було зроблено так тонко і ввічливо, що дядечко Франтішек не образився, але натомість щедро винагородив усіх слуг дона Педро.
Вирішивши виповнити тут орхідеями останні порожні мішки й повернутися через Карільйо в Лімон, де легше знайти корабель, який пливтиме до Європи, дядечко Франтішек усі свої ящики и кошики тимчасово залишив на ранчо. Тоді він, звичайно, ще й гадки не мав, що повернеться до Англії значно раніше, ніж сподівався.
Вирішено було, що караван піде понад ущелиною в північному напрямку, весь час підтримуючи зв'язок із селом, у якому завжди можна купити харчі.
Негр Хосе радів. Усміхаючись, він навантажував на в'ючака свій скарб: мішечок пшеничного борошна, мішечок манної крупи, копчену свинину, бочечку сала, кошик яєць, цукор, каву, какао…
Дон Педро супроводжував гостей аж до полудня, поки вони розіп'яли свої шатра й узялися до звичної роботи – збирання орхідей. Дону Педро дуже сподобалася Лготка, і Єнік уже хотів був подарувати йому маленьку Ріку, та побоявся засмутити її матір. Пополудні дон Педро поїхав додому й дорогою ще довго посилав їм побажання всіляких успіхів.
Індіанці працювали аж до вечора: дощу цього дня не було, й усі раділи, що нарешті випогодиться – про це їх запевнив дон Педро.
Ввечері біля вогнища тільки й мови було, що про привітного господаря та гостинність тубільців.
Усі заздалегідь тішилися з майбутнього збирання орхідей. Та, на жаль, наступного дня один робітник-індіанець стривожив усіх звісткою про те, що з високого дерева він помітив дим, який повільно здіймався над ущелиною.
XXIV
ЗНОВУ НАПАД
Робітник, який приніс дядечкові Франтішку тривожну звістку, був дуже недовірливий та обережний, як і перший-ліпший індіанець. Тому, не гаючися ні хвилини, він попрямував до того місця, звідки здіймався дим. Індіанець скрадався надзвичайно обережно й зумів так близько підійти до вогню, що побачив навколо нього шістьох чоловіків. Він одразу ж зрозумів, що це – білі, хоч вони й були дуже засмаглі. Віддалік було напнуто намет. Рушниці, прихилені до дерева, свідчили про те, що це не лісоруби, а скоріше мисливці. Це було все, що індіанець зміг дізнатися. Найдужче занепокоївся Дієго. Хоч уже хилилося на вечір, він заявив, що повинен сам з'ясувати, хто ці чужі мисливці й що вони тут шукають. Дієго вже не раз казав Єнікові, що белізькі грабіжники, напевне, ще переслідуватимуть їх; не тільки щоб пограбувати експедицію, але головне, щоб помститися.
Індіанець охоче повів Дієго до того місця, де вдень помітив таборище чужинців. Ще здалеку обидва побачили, що дим уже не куриться. Тоді вони стали ще обережніше скрадатися до місця, яке індіанець запам'ятав по навколишніх деревах і скелях. Наспіли саме вчасно: чужинці ще не пішли, але вже ладналися рушати.
– От якби почути, про що вони говорять! – тихо мовив Дієго. – Залишся тут і почекай на мене.
Хлопець пригнувся й спритно, мов гадюка, ковзнув у зарості кущів. Індіанець сидів і терпляче ждав. Десь за півгодини знову зашелестіли кущі, й з них вигулькнув Дієго, блідий та схвильований. Він мовчки кивнув головою індіанцеві, щоб той ішов за ним, і вони обидва швидко подалися до табору своїх білих друзів.
Дядечко Франтішек з Лготкою вже йшов їм назустріч.
– Сьогодні вночі на нас нападуть белізькі розбійники! – квапливо прошептав Дієго. – Чоловік у сірому капелюсі тут – він веде їх.
Дядечко Франтішек сполохнувся:
– Це неможливо! Звідки вони могли дізнатися, що ми тут? Це нісенітниця! Ти, мабуть, помилився, хлопче!
– Ні, сеньйоре, я не помилився! Тікаймо, поки ще є час! Шестеро добре озброєних чоловіків, які прагнуть помсти, – о, на нас чекає не дуже приємна ніч… І вони про нас знають геть усе! Вони йдуть по наших слідах, а це не важко. Вони хочуть напасти на нас сьогодні вночі з боку села, щоб ми нікого не змогли покликати на поміч. Не баріться, розбійники вже лагодяться рушати!
Тепер уже дядечко Франтішек не гаявся. Швидко повернувшись до табору, він, хоч уже вечоріло, звелів згорнути шатра, нав'ючити все на тварин і як найхутчіш прямувати до села.
На жаль, уже смеркло й у темряві неможливо було швидко згорнути табір. Та й поки підготували в дорогу в'ючаків, теж змарнували чимало часу. А коли караван нарешті рушив, то поночі ледве сунув незнайомою місцевістю. В'ючаків теж доводилося вести якомога обережніше, щоб вони не скотилися в прірву.
На небі засвітилися зорі, а далеко, за горами, пломенів обрій – це провіщало, що незабаром зійде місяць.
Цього разу саме місяць зрадив наших друзів. Не встигли вони подолати й половини дороги, як знизу, з ущелини, гримнуло п'ять пострілів, і кулі одна за одною просвистіли над головами людей. Наші друзі теж тримали рушниці напоготові й миттю відповіли вогнем у темряву.
– Розсиптеся, але всі просувайтесь у напрямку села! – приглушеним голосом наказав дядечко Франтішек. – І стріляйте! Може, на наші постріли наспіє допомога!
Раптом від каравану метнувся кінь, здавалося, без вершника. Це Єніків Вітрець помчав з ущелини до рівнини.
Розбійники, очевидячки, не сподівалися на опір; часта стрілянина переслідуваних на мить збентежила їх. Але невдовзі знову пролунало кілька їхніх пострілів. Куля поцілила одного в'ючака, і він упав на землю разом з вантажем.
Індіанців охопила паніка, й вони хотіли вже кинутися геть од в'ючаків.
– Стійте! – крикнув дядечко Франтішек. – Тварини прикриватимуть вас, сховайтеся за них!
Він швидко роздав індіанцям пістолети й звелів стріляти лише зблизька, коли бандити кинуться на здобич. Чекати довелося недовго: за кілька хвилин з ущелини вискочили двоє чоловіків, але один з них тут же впав, прошитий кулею, пущеною звідкись збоку. Другий негідник миттю стрибнув назад за прискалок.
Хто ж це наважився підкрастися аж до самої прірви? Хто відбив першу небезпечну атаку? Наступний постріл у гущавину теж був улучний: голосний крик звідти свідчив, що куля досягла мети.
– Це рушниця Дієго, – мовив Вацлав. – Але, ради бога, де Єнік?
Усі переполошилися. Потемки знову й знову рахували своїх, але нарахували хіба п'ятьох: троє індіанців, Вацлав і дядечко Франтішек. Обидва хлопці зникли.
Переслідувані намагалися якнайшвидше вийти з ущелини й дістатися до села; та село було ще далеко.
Розбійники, щоб напасти на жертви, теж мусили вийти з ущелини, але це було небезпечно: десь там, під захистком темряви, на них чатував вправний стрілець.
Якийсь час бандити нічим не виявляли своєї присутності, але наші друзі добре розуміли, що небезпека ще не минула. Всі чекали нападу з боку ущелини і, ховаючись за в'ючаками, квапилися відійти якнайдалі. Однак на них напали звідти, звідки вони не сподівалися: просто перед утікачами раптом виросли темні постаті й заступили їм дорогу. Гримнули постріли, й дядечко Франтішек, який ішов на чолі каравану, упав, мов підтяте дерево.
Бій на цьому, власне, закінчився: з боку села швидко наближався гучний тупіт кінських копит. Двадцятеро вершників, давши великого гака, вихором мчали до ущелини.
Дон Педро зі своїми друзями наспів саме вчасно. Він зіскочив з коня й побіг до гурту. Тривожні голоси й плач свідчили про те, що сталося велике лихо. Єнік, – це він привів допомогу, – стояв навколішки поруч дядечка Франтішка, намагаючись руками зупинити кров, яка цебеніла з грудей пораненого.
Дон Педро відсторонив хлопця, сам клякнув поруч Франтішка й притулив до його грудей вухо.
– Ще живий, хлопці! – мовив він. – Швидко знімайте з коней чапраки й майструйте ноші!
Незабаром сумний караван рушив до переколошканого села. Люди вийшли назустріч з ліхтарями, але дон Педро звелів усім розійтися й не здіймати галасу. Він користувався серед мешканців села великою повагою – його тут же послухались.
Носії віднесли дядечка Франтішка на ранчо дона Педро й за наказом господаря одігнали юрбу цікавих. Дозвіл увійти до будинку дістав тільки один чоловік. Він був там понад годину. Навіть друзям Франтішка було заборонено входити досередини. Вацлав, Єнік і Дієго мовчки сиділи перед верандою й ковтали сльози.
– Сердешний дядечко, дорогий брат, ласкавий сеньйор! – чулося з усіх боків серед нічної тиші.
Дядечко Франтішек усе ще не опритомнював. Куля пробила йому груди з правого боку й застряла в спині. Її треба було вийняти, й це зробив той мовчазний чоловік, який щойно вийшов з будинку. Всі обернулися до нього: він тримав на долоні смертоносний шматочок олова.
– Чужинець утратив багато крові, – сказав у сінях чоловік, прощаючись з доном Педро, – і якщо почнеться гарячка, він помре ще сьогодні вночі, не приходячи до тями.
Це була страшна новина для Франтішкових друзів. Вони раптом відчули себе покинутими й безпорадними, загубленими в цій далекій заокеанській землі.
– Навіщо нам жити, коли наш дядечко, добра, справедлива й розумна людина, помре? Прокляті орхідеї, куди вони нас завели?!
Смуток друзів кілька разів змінювавсь у гнів, гнів знову переходив у сум і гіркий біль, жаль будив відчай; так тривало цілу ніч.
Ця страшна ніч була неймовірно довга. Ранчо мовчало. Воно було схоже на домовину, освітлену місяцем і накриту чорним покривалом, на якому блищали срібні лелітки зірок. Наші осиротілі друзі сиділи по-індіанському – підібгавши ноги й схиливши обличчя на долоні – й не склепили очей до самісінького ранку.
Коли нарешті повіяв уранішній вітрець і заспівали півні, в ранчо відчинилося вікно. В ньому з'явився дон Педро, блідий від безсонної ночі й турбот.
– Він опритомнів. Нарешті він опритомнів, – прошептав дон Педро. – Дякувати богові, дон Франтішек тепер заснув!
Вікно зачинилося знову. Друзі схопилися на ноги й дивилися один на одного, немовби не йняли віри власним вухам.
– Дядечко опритомнів! – вигукнув Єнік і помчав у поле. Він не міг далі залишатися тут, йому треба бути на самоті, на самоті!
– Дядечко Франтішек опритомнів!
XXV
ХВОРИЙ ОДУЖУЄ
Три дні смерть тримала дядечка Франтішка в своїх пазурах. Три дні до ранчо приходив небалакучий чоловік, три дні дон Педро не виходив з дому.
Привітні мешканці села зі зворушливою увагою піклувалися про наших друзів.
Вперто й мужньо змагався дядечко Франтішек зі смертю, яка все ще не відступала від його постелі. І тільки на десятий день цього поєдинку мовчазний лікар оголосив, що битву виграно.
– Ваш дядечко Франтішек одужає й, перш ніж почнуться жнива, стане на ноги.
В ранчо настало справжнє свято. З міста на цей час повернулася господиня дому. А Франтішковим друзям уперше було дозволено навідати свого дорогого дядечка.
Вони насилу впізнали його – так він змарнів і знесилів. Усі, й Лготка теж, кинулися до нього, неначе до воскреслого з мертвих. Скільки вони мали всього йому розповісти! – але їм дозволено було бачити хворого лише кілька хвилин. Вони навіть не встигли сказати йому, як плакали й сумували за ним, якими самотніми почували себе і як безмежно вони його люблять!
Дядечко Франтішек лише всміхався й стискав їм руки своїми схудлими пальцями.
Друзям дозволено було приходити до нього щодня, але на кілька хвилин. А коли через місяць слуги винесли хворого на веранду, всі з'юрмилися навколо нього, й розповідям не було краю. Прийшли навіть Лготчині діти. Ці непосиди своїми зубками й пазурчиками хапали геть усе. Кожне з них уже мало свою вдачу. Маленька Ріка ладна була весь час сидіти в кого-небудь на колінах, Плутон грався з усім, що стояло й рухалося, а Каро міркував, сидячи на хвості, й ворушив вухами, наче відганяючи від себе мух.
– Дорогі мої друзі, – сказав якось дядечко Франтішек, – лаштуйтеся до від'їзду. Як тільки я оклигаю, ми вирушимо додому.
– Додому! – надто голосно вигукнув Єнік: він мало не збожеволів з радощів. – Додому? Це правда, дядечку?
– Так само, як те, що я поранений, бешкетнику! – вперше за час хвороби спробував пожартувати дядечко Франтішек. – Завдання своє ми виконали добре, дуже добре. А коли я видужаю, мені доведеться як слід відпочити. Зараз я не витримаю великого напруження. Та й, крім того, тутешній лікар радить мені повернутися додому.
– Тутешній лікар? – здивувалися всі.
– Так, любі друзі, цей мовчазний чоловік – чудовий лікар. Можливо, в нього й нема університетського диплому, зате він надзвичайно обдарований, досвідчений і, що найголовніше, любить своїх хворих, дуже терплячий з ними.
Ласкава господиня дала очима знак, що друзям час уже кінчати розмову. Повіки в хворого склеплялися від утоми. Він був іще дуже кволий і часто засинав.
Друзі порадилися між собою й домовилися, що віднині годі бити байдики. Якщо вони незабаром поїдуть додому, то треба лаштуватися в дорогу. В них залишилося ще кілька невиповнених ящиків та кошиків, і наші мисливці вирішили шукати орхідеї без дядечка Франтішка, тим паче, що тепер тут було цілком безпечно.
Наступного ж дня Вацлав повів експедицію на північ, Єнік залишився в ранчо – чекав, коли йому дозволять зайти до хворого.
Сидячи в ногах у дядечка, він намагався якось пояснити йому Вацлавову відсутність, але поранений, усміхаючись, сказав:
– Годі, хлопче, ти мене не обдуриш! Я ж добре знаю, що вам остогидло байдикувати й Вацлав з людьми пішов до ущелини.
Що міг відповісти на це Єнік? Спаленівши, він вибіг з кімнати. Та дядечко Франтішек не розгнівався, навпаки, здавалося, ніби він став тепер іще лагідніший.
Дон Педро видумував для хворого усілякі забави й одного дня приніс шахи; дядечко Франтішек дуже зрадів. Обидва чоловіки одразу ж посідали коло шахівниці й навіть почали навчати цієї королівської гри господиню. Не минуло й тижня, як кмітлива учениця за іграшки ставила шах і мат обом учителям.
Тепер уже Франтішек не нудьгував: не встигав од нього піти Єнік, як заходив Вацлав і починав розповідати про роботу в ущелині. Ясна річ, він розповідав дуже обережно – лише про те, що не могло схвилювати хворого. Скажімо, Вацлав ані словом не прохопився про пуму, яку Дієго застрелив з відстані двадцяти кроків; це, безперечно, стривожило б дядечка Франтішка, й він, можливо, заборонив би їм ходити по орхідеї.
А з пумою було так. Хижаки в цій країні – ягуар і пума – уникають людей, та коли хто на них нападе або сполохає їх, тоді люті їхній немає меж і вони дуже небезпечні. Тут уже людину не врятує навіть утеча на дерево, бо пума, як майже всі хижаки з родини кошачих, дуже добре лазить по деревах.
Дієго наскочив на пуму в печері серед скель. Хижак зіщулився, готуючись до стрибка. Меткий Дієго, побачивши це, блискавкою впав на землю. Пума перелетіла через нього, але не втекла, а, навпаки, била по землі могутнім хвостом, готуючись до нового стрибка. Дієго ще й досі тремтів, коли розповідав, як страхітливо палали її зелені очі.
З печери почулося нявчання – там були малята! Дієго зрозумів, що справи його кепські: пума не піде від печери й пошматує непроханого гостя. Діяти треба було негайно. Лежачи на землі, Дієго швидко звів рушницю й вистрелив у звіра, який, присівши за двадцять кроків од нього, готувався до нового стрибка.
Постріл, на щастя, був влучний: пума підстрибнула, але тут же впала на землю, смертельно поранена. Дієго метнувся за камінь, звідти ще раз вистрелив у звіра й кинувся навтьоки.
Лише десь за годину привів він індіанців на місце бою. Пума була вже мертва.
Дон Педро, дізнавшись про цю подію, негайно послав своїх людей забрати маленьких звірят. Тубільне населення не боїться ні ягуарів, ані пум, але винищує їх, бо ці хижаки нападають на худобу. Слуги дона Педро охоче подалися в гори: вони принесуть маленьких пум у кошику, годуватимуть їх удома молоком, а тоді візьмуть за них чималі гроші. В Сан-Хосе, куди приїздять агенти багатьох зоологічних садів і звіринців, за такий товар непогано платять.
За два місяці дядечко Франтішек почував себе вже так добре, що міг зважитися на далеку подорож додому.
Не легко, звичайно, було нашим друзям розлучатися з господарями ранчо та привітними мешканцями села, які проводжали гостей, немов рідних у далеку дорогу.
Прощання тривало аж два дні. Скільки тут було висловлено обіцянок, скільки побажань! Раз по раз чулося:
– Не забувайте нас!
– Не забудемо до самої смерті!
– До побачення в Коста-Ріці!
– До побачення в Європі!
– Бувайте здорові!
– Щасти вам!
– Щасливої дороги!
Добре споряджені, упакувавши дорогоцінний вантаж, наші мисливці за орхідеями вирушили уже знайомою їм рівниною. Попрощавшись з найгостиннішими людьми, яких їм пощастило зустріти в Центральній Америці, вони взяли напрям на Карільйо.
