Текст книги "Мисливці за орхідеями"
Автор книги: Франтишек Флос
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)
Франтішек Флос
МИСЛИВЦІ ЗА ОРХІДЕЯМИ
Роман
Ілюстрації ВАЦЛАВА ЮНКА
Художнє оформлення МАРАТА КAЛІБЕКОВА
Перекладено за виданням: Frantiśek Flos. Lovсі orchideji. SNDK. Praha, 1962.
I
В РАНЧО НА ЮКАТАНСЬКІЙ РІЦІ КАНДЕЛЯРІЯ
– Єндо! Єніку! Єно! Де це ти вже знову щез?
Ось уже три тижні в глухому кутку мексіканського Юкатану лунали вигуки чеською мовою. А коли настирливе волання не давало ніяких наслідків, увсебіч линули такі «заманливі» обіцянки, що якби Єнік почув їх, то радніше віддав би перевагу дружбі з кайманом [1] 1
Кайман– рід крокодила з панциром на спині й на череві; водиться в Південній Америці.
[Закрыть], аніж поверненню до того, хто його гукав.
Найделікатнішою була погроза спустити з хлопця шкуру або посадити його в купу червоних мурашок, які за півгодини залишили б од Єніка хіба обглодані кістки.
– Єндо! Єніку! От капосний хлопчисько! – Із низької, але просторої будівлі з верандою на південь, усміхаючись, вийшов високий поставний кароокий юнак років двадцяти. Над верхньою губою в нього засіялися невеличкі вусики, та, на жаль, цю юнакову окрасу можна було помітити лише зблизька: вуса ще не наважились прибрати якогось певного кольору, і хоч Вацлав Веверка запевняв, ніби вони такі ж самі русяві, як і волосся, однак волосся його було явно темніше.
Голосні погрози не справили на Вацлава ніякісінького враження: зачувши їх, він зареготав, блиснувши білими зубами, відтак склав долоні рупором і крикнув:
– Єндо, тікай!
Неподалік на горбі стояло двоє чоловіків – дон Фернандо Альварес, гостинний хазяїн ранчо [2] 2
Ранчо– в Латинській Америці хутір із розвиненим скотарським господарством, скотарська ферма. Ранчеро– господар ферми.
[Закрыть], та його приятель Франтішек Долежал, той лютий чоловік, який погрожував щезлому Єніку страшною карою, коли він зараз же не повернеться. Вацлав Веверка попрямував до них неквапливо й ліниво, немов щойно прокинувся після тривалого сну.
Денна спека помалу спадала, сонце вже хилилося до невисоких, укритих лісом гір. Було десь пів на шосту – пора досить пізня для прогулянок у країні, де сонце заходить одразу ж по шостій і тут же, майже без сутінків, западає ніч.
Чоловіки, що стояли на пагорку, жваво розмовляли. Франтішек Долежал, ставний чоловік років тридцяти, про щось розпитував хазяїна ранчо, а той охоче відповідав.
Бистрі чорні очі, орлиний ніс і круте підборіддя Долежалове свідчили про те, що він – людина рішуча, смілива й метка. Коротко обстрижене чорне волосся та обвислі вуса надавали його обличчю суворого виразу; тож не було нічого дивного, що ця запальна людина розсердилася на малого шалапута.
Долежал пильно поглядав на горби та верхівки гір і розпитував дона Фернандо про породи дерев у тутешніх лісах, про те, чи не добралися до цих хащ лісоруби або «доярі» дорогоцінного соку каучуконосів. Він добре знав, що жадоба наживи нерозважливо губить мексіканські ліси й що навіть уряд неспроможний покласти край цьому злочинному винищенню, бо й справді, це було злочинне винищення – адже тільки вороги природи можуть вирубувати ліси, не дбаючи про нові насадження.
Дон Фернандо заспокоїв Долежала:
– Ні, сюди ще не дотяглися жадібні пазури гендлярів. Найближче місто Сан-Філіпе лежить за чотирнадцять льє [3] 3
Льє– міра довжини, дорівнює 4,5 км.
[Закрыть]на схід; до Боланкана, розташованого на заході, – ще далі, а гватемальський Сан-Хуан – ген за лісами на півдні.
Метис дон Фернандо Альварес швидко збагнув, що цікавить його несподіваних, але приємних гостей.
Ось уже другий день він щедро приймав їхній невеличкий загін, що складався з трьох чоловік, і йому завтра буде трохи сумно, коли вони вирушать до лісу. Хто знає, чи повернуться вони ще сюди, на північ, – адже дон Франтішек сказав, що вони мають намір дістатися до озера Петен у Гватемалі, а звідти – до Британського Гондурасу.
Вчора ввечері чужинці співали в його ранчо таких дивних пісень, що збіглися всі пастухи, робітники, охоронники та слуги й жадібно слухали їх аж до пізньої ночі.
Щоправда, коли на території ранчо з'явився цей маленький караван – попереду на ослах їхали двоє чоловіків та хлопець, а за ними в супроводі трьох індіанців і негра повільно котився візок, запряжений двома мулами, – обережний дон Фернандо волів виїхати їм назустріч верхи, з рушницею напоготові. Одначе невдовзі все з'ясувалося. Начальник експедиції, Франтішек Долежал, вільно розмовляв по-іспанському. Він чемно попрохав у дона Фернандо дозволу зупинитися в його домі, пообіцяв гарно заплатити слугам і відверто відповів на запитання дона Фернандо, куди й чого їде: його експедиція збирає рослини, пакує їх у ящики, складені на візку, й відсилає до далекої Англії.
Це пояснення начебто вдовольнило ранчеро, але не надовго. Ввечері, трохи відпочивши, Франтішек Долежал усівся разом зі своїми товаришами в колі господаревої родини й почав оповідати, що шукає квіти, які ростуть на кронах високих дерев, у болотах на старих, трухлявих пнях або на скелях, де коріння цих рослин вільно висить у повітрі.
Остаточно сумніви дона Фернандо розвіялись лише тоді, коли молодший із чужинців, хлопець років п'ятнадцяти, на прохання дона Франтішка приніс книгу з малюнками рослин, у яких було тверде коріння, широке листя й чудесні квіти.
Подивитися на них збіглися всі хатні; хазяйка дому та її дві доньки щиро повірили дону Франтішку, що цими розкішними квітами багаті англійські дами охоче прикрашають свої туалети, бо квіти ці не в'януть не лише протягом кількох годин, але зберігають свою свіжість багато днів; досить лише вранці занурити їх у воду, й вони можуть правити за окрасу дамам на балах та в театрах багато вечорів.
Виявилося, що дехто із слуг дона Фернандо бачив такі квіти в лісі після бурі: вони валялися на землі, очевидно, зірвані вітром з верхівок дерев. Мисливці й пастухи мовчки усміхались – їм теж траплялося бачити такі рослини. Словом, тубільці знали про орхідеї, але не звертали на них особливої уваги – адже вся тутешня природа була суцільним квітучим садом. Почувши, що в їхніх лісах працює не одна така експедиція й що в Європі ці квіти ціняться дуже високо, вони страшенно здивувалися.
– Але ж вони у вас зав'януть, – озвалася сеньйорита Іза, молодша дочка хазяїна. – До Європи ж дуже далеко, далі, як до Веракруса або до Меріди.
Всі голосно зареготали й сказали Ізі, що до Англії в сто раз далі, ніж до їхньої столиці Меріди, та дівчинка лише похитала головою.
– Неправда, світ не такий уже й великий! З першого-ліпшого пагорка видно його край! Там, де небо з'єднується з землею, і є край світу.
Шкода, що Єнік Сатрапа не вмів говорити по-іспанському. А то він міг би розповісти цій дівчинці, що, мабуть, була його ровесницею, який великий той світ! Навіть в Англії, куди з Центральної Америки справді дуже далеко, не видно кінця світу. З Англії треба довго їхати, перш ніж потрапиш до Чехії, а там теж не близько від Хрудіма до його рідного села Лготки. Якщо ж їхати ще далі, на схід, – то там лежить далека країна Росія та ще якісь інші землі, і ніде нема краю світу…
Дізнавшись, чому всі регочуть з Ізи, Єнік відчув жаль до цієї дівчинки, яка виросла в такій глушині; він пам'ятав, які мізерні були його власні знання, коли він іще жив у Лготці. В школі Єнік, щоправда, чув про те, який великий світ, але хіба можна уявити собі його безмежні простори, якщо ти ніколи не їздив далі Хрудіма? Тепер, коли Єнік перетнув океан і опинився в Центральній Америці, навіть дорога з Чехії до Англії здавалася йому легкою прогулянкою.
– Ця маленька американка знає поки що небагато, але, щиро кажучи, досвід іноді важить значно більше, ніж знання. Людина найкраще зрозуміє те, що пізнала на власній шкурі, – зауважив трохи згодом Єнік своєму «брату» Вацлаву, коли вони вже лежали в ліжку.
А потім, коли до спальні зайшов «дядечко» Франтішек, всі троє довго розмовляли потемки про те, що їх чекає наступного дня, аж поки сон не склепив їм повіки.
Дивна була ця родина – «дядечко» і двоє «братів», кожен з яких носив інше прізвище. Про те, як вона виникла, ми незабаром дізнаємося.
II
ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ
1890 рік. В одному з кварталів західної околиці Лондона розкинулись велетенські сади, з яких стирчать численні гостроверхі дахи. Здалеку ці дахи скидаються на зубці гігантських пил. Однак якщо підійти ближче, то видно низькі будівлі з похилими скляними дахами, поверненими на південний схід. Здебільше ці будівлі вельми прості: на фундаменті з червоної цегли стоять залізні стовпи з перекладками. Це теплиці. Належать вони не садівникам, а лондонським багатіям та торгівцям. В теплицях вирощують різноманітні заморські рослини, рідкісні фрукти, виноград, дині, огірки, ананаси, а в довжелезних підземних коридорах, темних і вогких, із сотень тисяч білесеньких цяточок, які швидко бубнявіють і робляться пухкими, виростають печериці, тобто шампіньйони.
Але в багатьох із цих теплиць вирощують лише орхідеї, і кожен власник пишається, коли його теплицю прикрашає якась незвичайна або рідкісна рослина. Ціни на ці незвичайні рослини дуже високі: деякі види коштують кілька сот крон, а деякі – ціле багатство! Заповзятливі люди на цій пристрасті до заморських рослин наживають величезні гроші; вони вирощують орхідеї у своїх теплицях, а потім збувають аматорам цих рослинних скарбів або цілі кущі орхідей, або самі лише квіти.
Багато видів орхідей ростуть на стовбурах та гіллі дерев, але є й такі орхідеї, коріння яких висить у повітрі й дістає з нього живлення, зокрема вуглекислий газ; деякі орхідеї живуть на корінні дерев, а багато росте прямо з бульб, закопаних у землі. Орхідеї – не паразити, хоч і ростуть на деревах. Дерева лише правлять їм за опору.
Обвиваючи гілляки, листя й кору дерев, густе коріння орхідей закриває до них доступ світла та повітря. Листя й кора на стовбурі обвитих дерев поступово перетворюються на гумус [4] 4
Гумус– перегній.
[Закрыть], яким і живляться орхідеї.
У нас в Чехії також нараховується понад сорок видів зозулинця, тобто орхідей, але жаркі пояси землі дають притулок понад трьом тисячам їхніх різновидів. А яка велика різниця між європейськими й тропічними орхідеями!
Усе це Єнік Сатрапа знає вже давно: він часто навідувався до лондонських теплиць містера Гау, в яких вирощували ці чудові квіти двоє чехів – Франтішек Долежал і Вацлав Веверка.
Але як потрапив Єнік Сатрапа до Лондона і взагалі до Англії? Адже цей малий мандрівник дуже охоче згадує про невеличке чеське сільце Лготку поблизу Хрудіма!
Єнік народився у Лготці. Коли п'ять років тому його батько, кравець, переконався, що в Чехії кравецтвом родину не прогодуєш і що його майстерність краще оцінювали в Лондоні, де він працював до одруження, Єнік невимовно зрадів.
Мати й сестра Терезка, щоправда, трохи боялись далекої дороги, але Єнік не боявся.
Сатрапа-старший розмірковував недовго. Він написав лондонським друзям листа і. отримавши позитивну відповідь, продав свою хатину разом із невеличким клаптиком поля, а тоді з усією сім'єю вирушив за кордон.
Оселились Сатрапи в передмісті Лондона, і батькові щодня доводилось їздити на роботу в центр, у велику крамницю готового одягу, де він креслив викройки, кроїв матерію й діставав за це цілком пристойну платню.
Ясна річ, Єніковій матері нелегко було звикнути до нового оточення. Незнайома обстановка, чужа, незрозуміла мова – все викликало в неї тугу за батьківщиною, і, хоч земляки вряди-годи навідували Сатрапів, їй дедалі дужче хотілося додому. «Нема в світі як свій край», – казала вона. Бідолаху тішило лише те, що чоловік обіцяв повернутися до Чехії, тільки-но заробить трохи грошей.
Терезка теж ніяк не могла привикнути до життя на чужині. Зате Єнік, – тоді десятирічний хлопець, – почував себе на околиці Лондона наче дома.
Незнайома країна, велике місто, нові люди, все незрозуміле й незвичайне непереборно вабило хлопця до себе й полонило його уяву. Йому хотілося все бачити й усе знати.
З Франтішком Долежалом Єнік познайомився випадково на вулиці, коли одного разу раптом почув чеську мову; незабаром він заприятелював і з Вацлавом Веверкою, котрого Долежал відрекомендував родині Сатрапів як свого друга.
Непомітно й спокійно промайнули п'ять років. Аж нараз містер Гау, в теплиці якого працював Долежал, вирішив послати його на розшуки нових видів орхідей. Експедиція на чолі з Долежалом повинна була пройти південний Юкатан і Гватемалу, щоб знайти нові бульби відомих уже сортів, а відтак вирушити в Південну Америку, до ріки Амазонки й Бразілії, де ростуть нікому не відомі ще й рідкісні види орхідей.
Витрати не лякали містера Гау. Він знав, що вони окупляться з лихвою, і тому дозволив Долежалу взяти з собою помічника – його земляка й приятеля Веверку.
Долежал лаштувався в експедицію грунтовно й довго – на це пішло цілих два місяці. Він ні від кого не приховував, що збирається в далеку дорогу, і Єнік, тільки-но почув цю новину, одразу ж вирішив будь-що поїхати разом з Долежалом і взагалі втекти з дому! Долежал уже втретє вирушав до тропіків, озброєний неабияким досвідом, надзвичайною відвагою та багатими знаннями. Він сам називав себе «мисливцем за орхідеями», бо вважав цю справу не простим колекціонуванням: адже той, хто шукає нові види цих рослин, має бути готовий до боротьби з дикими звірами й лихими людьми, з морем та бурями, з тропічною спекою й хворобами, не кажучи вже про тисячі різних інших небезпек та непередбачених перешкод.
Оскільки Долежал дуже любив свого молодого друга Веверку й у всьому довіряв йому, то, не вагаючись, узяв його собі за супутника.
– Одна розумна голова добре, а дві ще краще! – сказав він якось, коли в родині Сатрапів зайшла мова про труднощі, що можуть трапитися експедиції в дорозі.
– А три голови? – швидко запитав Єнік.
– А де три голови, там уже пахне зрадою, – спокійно й серйозно відповів Долежал, пильно подивившись на почервонілого хлопчиська, який сидів на ослінчику біля материних ніг й уважно слухав розмову дорослих. У цю хвилину ніхто навіть гадки не мав, що Єнік уже щось надумав.
Хлопець уже цілий рік працював у майстерні крамниці готового одягу, де його батько був закройщиком. Хоч у крамниці містера Бріндсона Єнік міг набути багато корисних різноманітних знань, цей молодий вітрогон почував себе нещасним у цьому чудовому палаці з заліза, бронзи, скла та мармуру.
Торік Єніку запропонували на вибір: він міг навчитися дамського кравецтва або, якщо це ремество йому не сподобається, стати продавцем. Та жодна із цих перспектив не дуже захоплювала Єніка: хлопець мріяв про далекі країни й заздрив Долежалові та Веверці, яких чекала така чудова мандрівка.
В родині Сатрапів точно знали, коли і яким поїздом Долежал з Веверкою виїдуть у порт Саутгемптон і коли вони зійдуть на палубу торговельного судна «Вулкан», яке прямує до Великих Антільських островів, а звідти – у порт Веракрус.
Сатрапи запросили Долежала й Вацлава до себе на прощальну вечерю. Пані Сатрапова, за чеським звичаєм, напекла їм на дорогу пиріжків, круглих і рум'яних. Пиріжки неодмінно мали бути круглі, щоб мандрівники щасливо повернулися додому. Пані Сатрапова була б глибоко засмутилася, якби хтось із друзів відмовився від її скромного подарунка.
Сердечно попрощавшись із Сатрапами, земляки поїхали.
Наступного дня увечері старий Сатрапа, повернувшись додому, запитав, де Єнік: його чомусь цілий день не було на роботі. Мати перелякалася, бо вдома Єніка теж не було: вранці він, як завжди, поїхав на роботу. Подружжя Сатрапів пережило страшну ніч, а Терезка так плакала, що ніхто не міг її заспокоїти.
Тільки-но зазоріло, батько оббігав усю околицю, шукаючи сина, і зрештою звернувся по допомогу до поліції. Але марно: хлопець немовби в землю запався – ніхто його не бачив; ніхто про нього нічого не чув. У великому місті заблудитися набагато легше, аніж у лісі. У лісі можна стріляти, кричати, можна розкласти вогнище – робити все можливе, щоб допомогти тому, хто заблудився; а місто – глухе, байдуже, бездушне, і коли хто-не-будь заблудиться у лабіринті його вулиць, то мов у воду впаде, і ви вже його не знайдете ніколи, а надто якщо він сам не хоче, щоб його знайшли. А небезпека чигає в місті на людину значно частіше, ніж у лісі або в пустелі.
Зненацька Терезка скрикнула: їй спало на думку, що Єнік міг утекти з Долежалом та Вацлавом.
Обережний Єнік, котрий понад два місяці таємно готувався до втечі, ані словечком не прохопився про свій задум, якщо не рахувати, того вечора, коли він запитав Долежала, що означають у дорозі три голови.
Єніків батько у відчаї негайно послав у порт телеграму, а також подзвонив у поліцію. Майже одночасно він одержав дві відповіді: поліцейське управління повідомляло, що про долю хлопця йому нічого не відомо, зате друга телеграма все з'ясувала.
Франтішек Долежал і Вацлав Веверка вже з борту «Вулкана» телеграфували, що виявили Єніка на пароплаві. Щоб відпрацювати вартість проїзду, він найнявся кухарчуком.
– Ось дожену його й витягну йому вуха на сто шістдесят три сантиметри! – вигукнув Сатрапа. Бозна-чому саме ця цифра спала йому на думку.
– Та ти дочитай спочатку телеграму! – крізь сльози благала дружина.
«… Тепер, звичайно, Єнікові доведеться їхати з нами, й ми радимо вам упокоритися перед долею. Докладемо всіх зусиль, щоб він повернувся до вас цілий і здоровий. Ваші друзі Франтішек і Вацлав».
У Сатрапи опустилися руки, а Терезка раптом перестала плакати. Обнявши матір за шию, вона почала її втішати:
– Не плачте, мамо! З Єніком нічого не станеться, адже з ним пан Вацлав і пан Долежал, а пан Долежал не боїться нічого на світі! – зітхнула дівчина. – Що ж то вони привезуть нам гарного?
– Різку! Різ-ку! – чітко проказав Сатрапа. – Там ростуть чудові різки! Хай він тільки швидко повернеться, я всиплю йому перцю!
Потроху майстер заспокоївся. Він раптом згадав свою молодість. Йому також свого часу було тісно в рідній Лготці, його також необорно вабило в мандри по світу.
– Яке коріння, таке й насіння, що правда, то правда, – зробив він висновок і поїхав на роботу.
Мати з Терезкою то плакали, то втішали одна одну й весь час згадували Єніка.
III
ПОЧАТОК ПОДОРОЖІ
А Єнік тим часом плив на «Вулкані». Розуміється, зустріч із друзями на пароплаві хлопець уявляв собі дещо інакше – на його думку, вона могла бути веселіша й сердечніша. Він гадав, що Франтішек і Вацлав неймовірно зрадіють, несподівано зустрівши його на палубі пароплава, але де там! Пан Долежал категорично заявив, що висадить Єніка в Мадейрі й відправить назад до Лондона, але Веверка почав просити за хлопця, та й зрештою капітан пароплава був проти цього: він найняв Єніка згідно з законом, за два тижні до відплиття, тож усе гаразд. Кінець кінцем пан Долежал охолов і вирішив, що Єнік поїде з ними далі; одначе він залишив за собою право вчинити дещо на власний розсуд.
Викликавши хлопця до серйозної розмови, пан Долежал почав суворим тоном:
– Те, що ти вчинив, негарно й безглуздо. Тільки невдячний, навіжений хлопчисько може так глибоко засмутити своїх добрих батьків і любу сестричку. Ану признавайся, негіднику, скільки грошей ти поцупив удома?!
Єнік злякався: так суворо пан Долежал ще пі разу з ним не розмовляв. Але останнє запитання дійняло його до живого:
– Нічого я не цупив! У мене є п'ять фунтів, але я їх сам заощадив із того, що одержував за свою роботу в майстерні й що мені дарували батько та мати.
– Ну, щастя твоє, хлопче, а то я негайно відіслав би тебе назад і не зважив би ні на які вмовляння, – похмуро промовив пан Долежал. – А що ти взяв із собою?
– Два костюми, дві пари черевиків, три сорочки, штани, носовики, ніж і… монтекристо, пістолет із десятьма патронами.
Єнік аж спітнів, поки все це перерахував.
– Ого! – здивувався суворий пан Долежал. – Ти, виявляється, завбачливий. Ну, монтекристо якраз для тебе! А що ти збираєшся робити з нами на Юкатані?
Єнік мовчав. Спаленівши, він благально подивився на Веверку, немов сподіваючись од нього допомоги.
– Будь ласка, візьміть мене з собою, я вам допомагатиму… – ледь чутно прошептав хлопець.
Пан Долежал засміявся.
– Ти? Допомагатимеш? Та ти, напевно, диню від кропиви не одрізниш! Чудасія! Таке мале, а вже хоче бути мисливцем за орхідеями! Оце так утяв! Значить, ти вирішив іти з нами в болота, в одвічні ліси, в гори, до хижих звірів, поміж незнайомих людей?
– З вами і з паном Веверкою я ладен піти хоч на край світу, – вже трохи впевненіше промовив хлопець: він відчув, що пан Франтішек уже майже не гнівається. – Ви не думайте, я тепер уже добре знаю, чим відрізняється одонтоглоссум від онцідіума і кеттлейя від стангопеї! [5] 5
Різновиди орхідей (лат.).
[Закрыть]
– А сто чортів! – вигукнув пан Долежал так голосно, що на нього озирнулися пасажири, які стояли неподалік на палубі. – Де ж це ти набрався цієї премудрості, паливодо?
– Та хіба я мало бував у вашій теплиці? Хіба ж я не кохаюсь у гарних квітах так само, як і ви?
– Он воно що! То ти теж кохаєшся у гарних квітах?.. Ти теж кохаєшся в орхідеях? Подумати тільки! Він кохається в орхідеях! Неначе англійський лорд, банкір або якась знатна дама, що присилала до нас по квіти! Він, шибеник, котрий утік із дому! – вже тільки про людське око лютував пан Долежал.
Єнік не міг і придумати кращої відповіді, щоб потішити пана Франтішка. І це вирішило справу: якщо Єнік кохається в орхідеях, то він поїде з паном Долежалом та паном Веверкою й стане маленьким мисливцем за рідкісними рослинами.
А коли Єнік признався, що захопив із собою карти Мексіки, Південної Америки, а також іспанський розмовник та ілюстрований підручник природознавства, його пробачили зовсім. На превелику Єнікову радість, пан Франтішек тут же поставив вимогу, щоб хлопець називав його дядечком. Вацлава Веверку він теж хотів зробити Єніковнм «дядечком», але той вирішив, що краще називатися його «старшим братом». Вацлав був дуже радий, що хлопець їде з ними й що вони ділитимуть на чужині усе навпіл – і радість, і горе. Він уже давно полюбив Єніка, який трохи нагадував йому молодшого брата Тоніка, котрий залишився в далекій Чехії.
Дядечко Долежал вирішив, що Єнік і далі служитиме кухарчуком на пароплаві. Нехай звикає до фізичної праці й дисципліни; про те, що він робитиме, коли вони всі троє зійдуть на берег, хлопець дізнається пізніше.
На дозвіллі обидва «брати», Вацлав і Єнік, вивчали іспанську мову. Якщо вони чогось не розуміли, то бігли до вчителя, пана Франтішка, який володів іспанською, англійською і французькою мовами так само добре, як і рідною чеською.
Серед фахівців Франтішек Долежал користувався пошаною, й містер Гау в усьому довіряв Долежалові, бо той зробив багато цінного для його закладу. Долежал не тільки побував у Мексіці, але й з'їздив уздовж і впоперек увесь басейн ріки Тапажос і привіз звідти багато рідкісних видів орхідей та інших рослин, зокрема болотяних. Містер Гау виручив за них чималеньку суму грошей.
Справедливо кажуть, що найшвидше дружба між людьми виникає на морі, але також справедливо й те, що на суші та морська дружба скоро забувається. Інша річ любов. Пан Франтішек почав приділяти Єнікові багато уваги, і що більше він придивлявся до хлопця, то дужче його любив. І коли згодом усі троє – Долежал, Веверка та Єнік – зійшли з корабля на мексіканську землю, то вони були мов троє братів, мов троє людей, яких єднало почуття щирої й гарячої любові.
Єнік швидко переконався, що дядечко Франтішек не тільки не сердитий і не суворий, але найкращий дядечко в світі; до того ж, він сміливий, досвідчений і спритний – справжній герой.
Те, що хлопець переконався в усьому цьому, було непогано; але гірше було те, що він побачив також, як дядечко Франтішек його любить. Єнік швидко зрозумів, що дядечко лише погрожує, але не карає, що він хоч і лається інколи, проте його міцна рука може хіба пестити. Дядечко Франтішек не давав Єнікові нудьгувати за домівкою, постійно дбав про те, щоб хлопець був ситий і мав м'яку постіль; дядечко Франтішек невтомно просвіщав Єніка й Вацлава, давав їм численні поради, показував під час подорожі все, варте уваги. Просто дивно, що цей мисливець за орхідеями й квітникар уподобав собі подорожі по далеких країнах. Адже за своїми знаннями пан Долежал міг бути професором.
«Брати» Вацлав і Єнік часто заводили розмову про дядечка Франтішка, як тільки він залишав їх на самоті. Обидва сходилися на тому, що це надзвичайно освічена людина; їхня повага до нього не перетворилася з часом на обожнювання тільки тому, що пан Франтішек «хворів» на безмежну добрість.
Щоб Єнік і Вацлав змогли побачити Усмаль, експедиція з порту Веракрус рушила до Прогресо, гавані столиці Меріди, звідки всі троє дісталися до американських Фів [6] 6
Фіви– одне з найбагатших міст стародавнього світу, в ХХІ-ХІ віках до н. е. – столиця Єгипту. Фіви – справжня скарбниця пам'яток образотворчого мистецтва стародавнього Єгипту.
[Закрыть], Усмаля. Єнік і Вацлав захоплено оглянули величні руїни храмів, палаців і пірамід епохи розквіту народу майя.
З Усмаля наші мандрівники вирушили на південь, у Кампече. Там дядечко Франтішек і двоє «братів» сіли на пароплав, який плив з товаром та пасажирами до порту Кармен у гирлі ріки Канделярія. Дядечко Франтішек обрав цей порт тому, що там найлегше було купити візок, ящики та в'ючаків. Звідти, простуючи вгору проти течії річки, мисливці могли без надто великих зусиль дістатися вглиб півострова.
Південна частина Юкатану заселена значно менше, ніж північна, але, якщо йти уздовж рік, то можна надибати села й самотні ранчо, де місцеве населення, здебільшого метиси й креоли, за існуючим тут звичаєм завжди охоче й безкорисливо виявить подорожнім належну гостинність.
У Мексіці дороги, як правило, дуже кепські, але вздовж піщаного узбережжя Юкатану і в карстовій центральній частині півострова вони взагалі майже непрохідні. Печери, ущелини, прірви, підземні річки – все це, може, й привабливе для мандрівника, який шукає пригод, але Франтішек Долежал та його друзі мали іншу мету й інші наміри. Вони хотіли досягти одвічних лісів на кордоні Гватемали й тому швидко посувалися вперед у супроводі чотирьох найнятих людей – негра Хосе й трьох індіанців, недовірливих, мовчазних, зате старанних і спритних. Життя індіанців на Юкатанському півострові не дуже солодке – стосунки між землевласником та його слугами або сільськогосподарськими робітниками багато в чому нагадують рабство, яке, щоправда, давно вже скасоване.
Подорож уздовж ріки була для наших мисливців приємною; тут не було неродючих, випалених сонцем схилів, як на півночі; дорога вилася чудовою долиною, яка то розступалася, то знову звужувалася. Там, де шар родючого грунту грубший, землі було дбайливо оброблено; взагалі земля в штаті Кампече набагато родючіша, ніж у північному Юкатані. Тут вирощують рис, кукурудзу, кавове дерево, цукрову тростину, тютюн і майже повсюди – чорні боби, так звані «фріхолес», харч бідняків. Навколо хиж, споруджених з колод, скріплених між собою ликом замість гвіздків і шипів, та навколо мазанок ростуть стрункі кокосові пальми й незліченні хлібні, бананові та помаранчеві дерева.
Експедиції не загрожувала ніяка небезпека: тут на грабунок зважуються хіба що мандрівні індіанські племена, а троє наших друзів були добре озброєні й подорожували лише вдень, завидна. На ніч вони знаходили притулок у метисів, які виявляли їм щедру гостинність, бо завжди були раді освіченим людям.
Дядечко Франтішек не встигав відповідати на запитання своїх молодих друзів. Єнік і Вацлав, наприклад, зацікавилися, чому тут вирощують стільки сисалових агав, і дуже здивувались, дізнавшись, що з волокон цієї рослини жінки сукають тут вірьовки, плетуть мати, сіті й такі інші вироби. Росте тут також бавовник, але йому не приділяють належної уваги.
Одне слово, кожен день приносив нашим мандрівникам щось нове й цікаве. За тиждень вони дісталися до ранчо дона Фернандо, де мали намір добре відпочити перед тим, як рушити далі, углиб лісів.
