Текст книги "Мисливці за орхідеями"
Автор книги: Франтишек Флос
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)
На зворотному шляху наші мисливці були свідками полювання лисиці на землерийок. Індіанці, побачивши цю картину, почали кричати: «Таїра!» й кидати у звірятко камінням.
Але найнеприємнішою за цілий день була зустріч із гримучою змією. І хоч та змія одразу ж утекла, проте сама думка, що небезпека чатує неподалік од табору, не давала спокою дядечкові Франтішку та Вацлаву. Вони боялися головним чином за Єніка, хоч обидва не прохопилися про це ані словечком.
VII
ЛГОТКА Й ПЛУТОН
Головним заняттям наших європейців були щоденні експедиції в ліс по орхідеї. Але час від часу доводилося виходити й на полювання, щоб хоч трохи урізноманітнити харчування.
Втім, індіанці вдовольнялися кукурудзяною кашею і «фріхолес», чималий запас яких вони взяли з собою із ранчо, та пагінцями різних рослин, що їх вони ламали в хащах і їли з величезним смаком. Вряди-годи їм навіть траплялися ранні овочі. У тропіках овочі достигають цілий рік, проте під час жнив їх буває особливо багато. Пуп'янки, квіти, плоди, достиглі й достигаючі, нерідко можна побачити на одному й тому ж дереві або кущі – і в цьому нема нічого незвичайного.
Нашим друзям овочі теж смакували, але без м'яса їм було таки сутужно. Риби в юкатанських річках та потоках водиться дуже мало, а в струмку, що вився долиною, її не було зовсім. Доводилося або полювати на звірину, або ловити дичину на сильця. Індіанці теж могли б узяти участь у полюванні, але вони не прихопили з собою ні луків, ні стріл, та й, крім того, Франтішек, знаючи з власного досвіду, як важко лазити по деревах, не хотів обтяжувати їх зайвою роботою.
У цих підступних, повних небезпеки юкатанських лісах полювання без собаки річ неможлива, бо собака не тільки вистежує звіра, а й попереджає про небезпеку. Тому Франтішек дедалі гостріше відчував, що йому дуже бракує собаки.
Можна уявити собі, як зраділи наші друзі, коли одного вечора, повертаючись до табору, ще здалеку зачули гавкіт собак. Для вух європейців він здався просто-таки райською музикою.
– Ходімо швидше, пастух, здається, виконав свою обіцянку й привів собак! – вигукнув Єнік.
– Одначе він не дуже поспішав! – зауважив Вацлав. – Цікаво, яких він пришв?
На східцях хатини справді сидів пастух і тримав на смику двох чудових псів. Вони вже давно зачули, що йдуть незнайомі люди, й так натягували смик, що пастух ледве міг їх утримати.
Дядечко Франтішек привітався з пастухом й одразу ж заходився оглядати собак. Одна з них виявилася високою сухорлявою сукою з короткою світло-жовтою шерстю та довгою мордою, або «нюхалом», як висловився дядечко Франтішек. Лише кінчики вух і смуга уздовж хребта в суки були трохи темніші. Це й була обіцяна мисливська собака, тим часом як другий пес, дужий, з довгою коричневою шерстю, маленькими нашорошеними вухами й широкими грудьми, очевидно, мав бути за сторожа.
Індіанці, підійшовши до табору, дали великого гака, щоб обминути собак. Вони зовсім не приховували свого незадоволення з появи псів у таборі, але на це ніхто не звернув уваги.
Пастух вибачився, що свою обіцянку виконав з деяким запізненням: по собак йому довелося йти в ранчо, розташоване дуже далеко звідси. Погладжуючи тварин по спині, він на всі лади вихваляв їх. Сука, мовляв, дуже цінна, бо незабаром приведе щенят. Це віддана й надійна тварина, а на полюванні вона робить справжні чудеса. Що ж до другого пса, то він найдужчий на цілу околицю й захистить свого хазяїна краще, ніж вогнепальна зброя.
Єнікові страшенно кортіло якомога швидше заприятелювати з новими знайомими, але грізне гарчання та оскал білих ікол змусили його шанобливо відступити.
– Злий собака! – мовив Хосе, показуючи на сторожового пса. – Хотів роздерти мене, коли я ніс йому їсти.
– Він злий, як і кожен пес із чорним піднебінням, – погодився пастух, – але кидається тільки на злодіїв і негідників. Він їх чує здалеку.
– Хосе не злодій і не негідник! – спалахнув Хосе.
– Тоді йому нема чого боятися! – відрубав пастух, якому не сподобалося, що негр почав ганити його товар.
Франтішка цікавило, скільки років цим собакам, і він непомітно перевів мову на інше.
– Вдача свійських тварин залежить від людини, яка їх або виховує, або псує. Навіть найлютіший звір, якщо його взяти маленьким, піддається вихованню ласкою й справедливістю. Так, так, не посміхайтесь – саме справедливістю! Тварин дуже важко обдурити. Спробуйте їх обдурити або скривдити – вони зразу стануть жорстокими. І навпаки, за ласку тварини завжди вдячні. Крім того, вони мають якесь особливе чуття, котре допомагає їм одрізнити добрих людей од поганих.
Франтішкова розповідь зацікавила всіх, хоч, можливо, не всі йому повірили.
– Звичайно, з зіпсованої тварини пуття не буде. Варто собаці або коневі хоча б раз утратити довіру до людини – і вони навіть через багато років можуть помститися людям зовсім невинним. – Хвилину помовчавши,
Франтішек додав: – Ну, а декому з тваринами навдивовижу щастить. Тварини немов бачать по очах, чують по голосу, що ці люди ласкаві й добрі. Таким людям справді нема чого боятися тварин. – Він поглянув на двох нових мешканців табору і сказав, пояснюючи їхню роздратованість: – Сьогодні вони збуджені присутністю чужих людей, стомлені дорогою. Дамо їм відпочити й заспокоїтися.
Пастух щиро подякував Франтішку за його щедру плату. Він був дуже задоволений і пообіцяв, що охоче передасть Фернандо Альваресу листи, хай тільки дон Франтішек дасть йому їх завтра вранці.
Повечерявши, європейці пішли до хатини й заходилися писати листи.
Дядечко Франтішек встиг уже закінчити три листи – один містерові Гау в Лондон, другий банківському дому в Белізі й третій стареньким батькам у Чехію, – а його друзі не склали ще й жодного.
Зокрема чомусь не щастило Єнікові: він довго гриз ручку, але далі за багатообіцяючий початок: «Дорогі мої тату й мамо і ти, люба Терезко, я обіймаю й цілую вас сто тисяч разів…» – справа нітрохи не посувалася.
Дядечко Франтішек спочатку поглузував з нього, але потім трохи покартав хлопця:
– Невже ти не знаєш, що листи – це стисла, коротка розмова? Початок у тебе гарний. Але» уяви собі: повернувся ти додому, й перше, що батько й мати чують од тебе, – це запевнення, що ти їх любиш та безліч разів цілуєш… Уявив? Дома про тебе щохвилини тривожаться, турбуються про твоє здоров'я, нетерпляче ждуть хоч вісточки, а ти відбуваєшся пустими словами.
– Що ж мені робити, коли я не знаю, як почати! – поскаржився Єнік.
– Не знаєш? Гаразд, у такому разі поясни мені, навіщо ти пишеш? Мабуть, щоб розповісти батькові й матері те, чого вони не знають. Ну, а про що хочуть знати твої тато й мама? Чи ти здоровий, як ся маєш, які поруч тебе люди, яка тут природа, яка земля. Вони бояться за тебе, тому ти їх даремно не хвилюй і не лякай, але й не здумай обманювати або щось вигадувати. Чесна людина ніколи не бреше. Запам'ятай раз і назавжди: брехня часта, але пуста, а правда рідка, зате як квітка. До того ж, треба ощадити час, а тому не будь багатослівний. Ну, тепер ти приблизно знаєш, що писати і як писати. Пиши, а я піду трохи прогуляюся.
Франтішек пішов зумисне: він не хотів більше підказувати Єнікові. В листі людина завжди буває така, яка вона є насправді: в написаних рядках відбиваються і її вдача, і її розум. Тому писати листи кожен повинен сам, хай кострубато, зате по-своєму.
Єнік знову мужньо взявся писати листа. Він одрізав уже написане й почав заново:
«Дорогі тату й мамо! Кохана моя Терезко! Я здоровий і почуваю себе добре. Минув уже тиждень, як я живу з моїми друзями й дядечком Франтішком у лісовій хатині. Стоїть вона на узліссі джунглів, біля самісінького кордону між мексіканським Юкатаном і Гватемалою. Якщо ви накреслите олівцем лінію від міста Сан-Філіпе на південь, прямо до кордону, то приблизно знайдете місце, де я зараз перебуваю. Разом з нами тут живе негр Хосе, який варить їсти й стереже табір, а також троє індіанців. Вони скидають з верхівок дерев орхідеї. Я допомагаю дядечкові й Вацлаву, але поки що користі з мене небагато. Я всім дуже задоволений, але часто згадую про вас. Вацлав також. Колекцію комах, яку я хотів тут зібрати й привезти додому, ви, очевидно, ніколи не побачите. Я хотів нею похвалитися, коли повернуся, але поки що з мого задуму нічого не виходить, бо тут водяться такі маленькі жучки, котрі миттю нищать будь-яку колекцію. Тому доведеться облишити це. А шкода! Коли б ви бачили, які тут гарні метелики!
Сьогодні пастух привів нам із садиби – по-тутешньому «ранчо» – двох собак. Я ще не знаю, добрі вони чи ні, але, мабуть, що добрі. Дядечко Франтішек сказав, що тварини бувають добрі або злі, залежно від того, як до них ставляться люди.
Дядечко Франтішек і брат Вацлав (знаєте, ми ще на кораблі домовились, що я так називатиму їх) нічого тут не бояться, і я також. Тут нема нічого схожого на те, що я читав у книжках про індіанців. Індіанці – нещасні люди. Вони завжди якісь зажурені й недовірливі: їм здається, що кожен білий хоче їх ошукати. Зла вони не чинять нікому, багато працюють, а потім увесь вечір мовчки сидять біля вогнища.
Дядечко Франтішек сказав, що ми підемо на захід, до Гондурасу, а потім у Коста-Ріку. Я вже не можу дочекатися цієї мандрівки, а також повернення додому. Сподіваюся, ви тоді вже не будете на мене гніватися. Я хочу, бути квітникарем, як дядечко Долежал, і тому мені треба відвідати різні країни, де ростуть рідкісні рослини. Коли по дорозі я знайду щось надзвичайно гарне, то обов'язково привезу вам. Тільки, будь ласка, не гнівайтесь на мене й не хворійте! Цілую вам руки, і а Терезці шлю багато-багато поцілунків. Я її дуже люблю, і вас усіх теж, а Дікові з майстерні передайте мій щирий привіт. Скажіть, хай приїде до нас, – йому тут теж дуже сподобається.
Ваш вірний син і брат Ян СатрапаШтат Кампече, червня 1890».
Дописавши останній рядок, Єнік побіг шукати дядечка Франтішка.
– Ну от, бачиш, це вже ліпше, – похвалив той перший великий хлопців твір. – Що правда, то правда, ти все дуже гарно змалював. Тільки мені здається, ти мало каєшся, що втік із дому, та й пробачення просиш лише так, для годиться. Ось ти пишеш, що любиш усіх: і тата, й маму, й Терезку. Але в майбутньому ти повинен довести це якось інакше, не засмучуючи їх.
Єнік подивився на дядечка, й той навіть у сутінках, які вже огорнули ліс, побачив на очах у хлопця сльози.
– Ну, годі-бо, я не хотів тебе образити! – Франтішек погладив Єніка по голові. – Що сталося, того вже не вернеш, а в твої літа часто чинять нерозважливо. Але я вірю, хлопче, що з тебе колись будуть люди.
Другого дня вранці дон Франтішек поніс собакам їсти. Мабуть, він сам належав до тих людей, яким із тваринами надивовижу щастить. Уздрівши його, собаки дружелюбно закрутили хвостами, а мисливська сука радісно забігала по колу, наскільки їй дозволяла припона; вона явно прагнула волі й бодай крихти людської ласки. Франтішек погладив її по голові й спустив з припони. Сука шарпонула вбік і, задерши хвоста, весело помчала по табору. Ретельно обнюхавши все навколо, вона вистрибом повернулася до
Франтішка. Той знову погладив її по голові й покликав до хатини.
Сука легко вибігла по східцях, а коли Єнік, клацнувши язиком, покликав її до себе, вона довірливо підбігла, обнюхала йому ноги й замахала хвостом. Проте її розумні коричневі очі пильно поглядали на Франтішка.
– Ось твій хазяїн, – значливо й повільно промовив Франтішек, роблячи наголос на слові «хазяїн» і показуючи на хлопця. – Люби його, він теж буде тебе любити, правда, Єніку?
– Дядечку… ви не жартуєте?! – розгублено вигукнув хлопець. – Ви гадаєте, вона буде мене слухатись? А кличка як? Можна мені самому придумати?
– Авжеж. Цікаво, що ти придумаєш.
– Я ще вночі думав про те, що було б добре, якби одного з оцих собак назвати Лготкою. Як ви гадаєте, дядечку? То ж прекрасно, коли цей чудовий собака нагадуватиме нам про невеличке сільце з Чехії, правда?
– Чудесно! – засміявся дядечко. – Лгот-ко! Лготко! Лготко, ти задоволена?
Сука глянула спочатку на одного, а потім па другого, ніби намагаючись зрозуміти, що говорять про неї ці люди, і якесь чуття підказувало їй, що нічого лихого з нею трапитись не може, коли вони так привітно всміхаються.
Єнік обійняв суку за шию. Вона не пручалася, а, навпаки, вдячно лизнула Єніка в щоку.
Ото було радощів! Вацлав запевняв, що зроду не бачив розумнішого собаки. Потім усі четверо пішли до сторожового пса, який голосно скавулів, очевидно, з заздрощів, що його подруга вже на волі, а він іще прив'язаний. Побачивши, що люди підходять до нього разом з його подругою, пес миттю збагнув, що настала і його черга. Він почав стрибати, гавкати, вищати з радощів і навіть терся животом об землю.
– Ось вам яскраве свідчення того, чого вартий приклад. Цей лютий пес одразу ж присмирнів, тільки-но побачив, що Лготка завоювала нашу прихильність своєю слухняністю й лагідністю. Ну, Вацлаве, – звернувся дядечко до юнака, – як ти гадаєш, буде він тебе слухатись?
– Що? Невже ти хочеш віддати цього пса мені?! – вигукнув Вацлав. – А як же ти сам?
– Я вже не маленький, щоб гратися з цуциками, – пожартував Франтішек. – Іди до нього, йди спокійно, не бійся. Одв'яжи його й побачиш, як він буде тебе слухатися.
Вацлав підійшов до пса. Пес тремтів од нетерпіння, але ворожості в його прудких рухах уже не було. Опинившись на волі, він почав радісно стрибати й у захваті кинувся до гурту індіанців,
– Плутон, сюди! Плутон, назад! – закричав Вацлав, метнувшися за ним.
І – о, диво! – собака підкорився. Кличку «Плутон» він чув уперше в житті, але підкорився людському голосові, в якому лунав наказ.
– Звідки ти знаєш, що його звуть Плутон? – вражено спитав Єнік.
– Та це в мене просто так вихопилося, – засміявся Вацлав. – У нас удома колись був собака Плутон, а я оце так злякався, що пес кинеться на індіанців, ну й…
Всі голосно засміялися.
– Ми сьогодні ж випробуємо собак на полюванні, – сказав Франтішек. – Треба, щоб вони якомога швидше звикли до нас. Та й індіанцям корисно буде трохи відпочити від виснажливого лазіння по деревах…
Проте індіанці сприйняли цю новину цілком байдуже. Здавалося, що непередбачений відпочинок їх анітрохи не тішив. Але й бажання взяти участь у полюванні вони теж не виявили. Щільніше всівшись навколо вогнища, індіанці, як і минулих вечорів, почали щось тихо бубоніти.
VIII
ПОЛЮВАННЯ В ДЖУНГЛЯХ
Єнік із радощів аж заверещав. У нього є власна рушниця, яку йому дав сам дядечко Франтішек! Він теж піде до лісу, піде на полювання і вперше в житті вистрелить!
Від щастя в Єніка аж голова пішла обертом. Мати рушницю і йти полювати в тропічному лісі – хіба це не велике щастя для кожного хлопця? Стискаючи в руках двостволку, Єнік думав про те, що незабаром, можливо, сам зазнає таких пригод, про які досі тільки читав у пригодницьких романах. Власне, саме сьогодні починається те справжнє, про що він мріяв цілих два місяці ще в Англії, перш ніж остаточно зважився на втечу.
Вацлав Веверка теж тішився з полювання. Він, правда, мав уже двадцять років, але це не заважало йому, як і Єнікові, по-хлоп'ячому радіти з майбутніх ловів. Франтішек уважав, що Вацлав анітрохи не розсудливіший за Єнду Сатрапу, якому було лише п'ятнадцять років.
Озброївшись двостволками й ножами, мисливці ввійшли в таємничий праліс. За порадою Франтішка, Вацлав і Єнік правий ствол рушниці набили дрібним шротом, а лівий – шротом трохи більшого калібру, на випадок, якщо їм зустрінеться великий і небезпечний звір.
Хосе пообіцяв, що цього разу не засне й зварить добру вечерю, а також як слід догляне за в'ючаками.
Лготка була ще нетерплячіша, ніж Єнік. Було видно, що рушниця їй не дивина, бо Лготка безупинно підстрибувала, крутилася коло людей, немов кваплячи їх швидше вже рушати. Не встигли наші мисливці вийти за межі табору, як Лготка, випроставши хвоста, ластівкою майнула в кущі.
Зате Плутон показав, який він дурник. Він також високо підстрибував, плутався в усіх під ногами, гавкав хрипким басом, проте явно не знав, що йому робити; не бачачи навколо себе ні худоби, ані овець, яких звик охороняти, бідолаха почував себе в лісі досить-таки непевно.
За півгодини Плутон уже висолопив язика мало не до землі й ледве плентався за своїми новими хазяїнами. А Лготка тим часом не минала жодного кущика, щоб не обнюхати та не оглянути його. Вона сполохала безліч птахів і вивірок, поки нарешті сама зрозуміла, що це нічого не варта дичина й полювати на неї мисливському собаці не годиться.
Сьогодні наші друзі не шукали орхідей і не мали наміру придивлятися до навколишньої рослинності, однак їм доводилося це робити, інакше вони могли потрапити в непрохідні хащі колючого чагарника чапаралес. А в ті хащі, як відомо, не наважиться ступити жоден мисливець, коли не має на собі шкіряного костюма: будь-який інший одяг за кілька хвилин перетворився б на ганчір'я.
Продиратися джунглями – справа нелегка, тут жодного кроку не можна ступити спокійно, й дуже помиляється той, хто вважає, що полювання в тропічних хащах схоже на полювання в наших лісах. Хоч дядечко Франтішек завбачливо вибрав найзручніший шлях – уздовж потоку, одначе й тут, щоб пройти принаймні кілька кроків, доводилося перестрибувати через ліани, обрубувати гілки або просуватися поповзом. Іноді мисливці брели потоком по коліна у воді, западаючись у в'язку багнюку. Попереду й позаду стіною стояв праліс, шлях заступали все нові й нові перешкоди. В таких місцях важко помітити звіра, а коли мисливцеві це й пощастить, то все одно лишається надто мало часу, щоб зорієнтуватись і прицілитись: звір тільки майне й миттю зникне в хащах. А коли це птах, то ви даремно шукатимете його в густих кронах дерев. Полювати в тропіках можна лише на лісових полянах та в кущах, де мисливець має ширший круговид і де може як слід розвернутися.
Наші друзі двічі ставали на відпочинок, перш ніж надибали видолинок, схожий на той, де розташувався їхній табір. У них зажевріла надія, що мисливське щастя нарешті таки всміхнеться їм.
– Я раджу вам далеко не заходити, – мовив дядечко Франтішек. – Нехай кожен займе місце, яке я йому вкажу, й не кидає його доти, поки почує мій ріжок. Зберемося біля того дуба, де стоятиме Єнік.
Вацлав одійшов на сто кроків праворуч, а дядечко Франтішек як головний ловчий покрокував до видолинка ліворуч.
Вже за п'ять хвилин з дядечкового боку озвався постріл і вигук: «Піль, Лготко, піль!» Це свідчило про те, що дядечко вистрелив не марно. Після цього він стріляв іще тричі: по хмарках блакитного диму Єнік визначив, що дядечко дістався вже до середини видолинка.;
Хлопець так пильно стежив за блакитним димком від пострілів дядечка Франтішка, що не помічав нічого навколо. Зненацька щось зашурхотіло в нього під ногами, й не встиг він отямитись, як із кущів шугнув заєць, потім другий; вони промайнули так близько, що трохи не зачепили Єніка.
А він, геть забувши в цю хвилину, що тримає в руках рушницю, ошелешено дивився, як сполохані вухані мчать повз нього, задерши вгору свої білі пухнасті хвостики.
Раптом гримнув постріл із Вацлавової двостволки, й навкруги розлігся вигук:
– Мерщій до мене, я підстрелив страуса, але він тікає в кущі!
– Стій, не ворушися! – крикнув з видолинка дядечко Франтішек. – Я біжу до тебе з собаками!
Єнік пильно розглянувся навкруги. Невже він так нічого й не вполює? Правда щойно тут були зайці, але вони промчали, наче навіжені, не чекаючи, поки Єнік вистрелить. Але Єнік навряд чи й вистрелив би, бо тієї миті він геть забув про рушницю.
А у видолинку тим часом раз по раз розлягалися постріли й лунало чітке дядечкове: «Піль!» Єнік раптом відчув гірке розчарування. Дядечко вибрав собі найкраще місце, а його, Єніка, зумисне поставив осторонь, щоб він навіть не вистрелив. До горла хлопцеві підкотив клубок, і він мало не заплакав. Мають його за дітвака: ось, мовляв, тобі рушничка, грайся, хлопчику, грайся!
Хур-р-р… хур-р-р… Три… чотири… п'ять птахів, схожих на фазанів, летять просто на Єніка. Він швидко зводить рушницю й стріляє, не цілячись: «Бабах!» Але птахи летять собі далі й спокійнісінько ховаються в густому гіллі.
Тремтячи від збудження, Єнік викидає порожні гільзи й знову заряджає рушницю. Раптом повз нього знову щось промчало, але дуже швидко, а позаду здійнялося вгору щось велике, більше за півня: велетенський казковий птах. Але птах той звертає праворуч і зникає Єнікові з очей. Знову лунає Вацлавів постріл, гавкають собаки.
Єнікові страшенно хочеться перейти на інше місце, але він боїться дядечкового гніву. Його хвилювання дедалі зростає. Раз по раз повз нього шугає якась звірина й, перш ніж Єнік устигає прицілитися, зникає в кущах, у траві, в лісових хащах. Єнік зводить рушницю й заприсягається, що цього разу неодмінно вистрелить, хай тільки що-небудь ворухнеться. За хвилину він двічі пальнув, але так і не наважився піти подивитися, влучив чи ні.
– Єніку, обережніше! Ми з Вацлавом ідемо до тебе, не стріляй! – гукнув з видолинка дядечко, й тієї ж миті один за одним гримнули два постріли.
Єнік зрадів, що Вацлав і Франтішек повернулися, але, почувши пересторогу «не стріляй», сердито закинув рушницю за плече й, насупившись, прислухався до тупоту черевиків, хрускоту хмизу, сапання мисливців і гучного подиху Лготки, яка бігла попереду.
Дядечко й Вацлав поверталися веселі й збуджені. Дядечко Франтішек ішов, високо піднявши вгору рушницю, а Вацлав ніс здобич. Єнік зацікавлено й трохи заздро почав роздивлятися, що той несе. У лівій руці Вацлав тримав двох зайців, а в правій – свого «страуса». Виявилося, що то не страус, а просто дикий індик. Та той індик був дуже великий, тож не дивно, що Вацлав помилково вважав його за страуса. Найдивніше було те, що Вацлав Веверка, який брав рушницю в руки лише вряди-годи, взагалі зважився вистрелити. Вацлав нетерпляче ждав тієї миті, коли зможе розповісти Єнікові про свою хоробрість та мисливське мистецтво, але дядечко Франтішек звелів йому негайно вирушати по решту дичини, бо залишати її в джунглях не можна ані на хвилину – одразу ж пропаде: або мурахи її знищать, або поцупить хижак.
Невдовзі Вацлав повернувся, несучи ще одного зайця та двох птахів, схожих на тетеруків, тільки без ліроподібного хвоста. Підходячи до Франтішка та Єніка, він почув, як Єнік скаржиться, що його поставили на дуже кепське місце.
– Ні! Дичина сюди теж ішла, це безсумнівно, – заперечив Франтішек, – тільки очі в тебе ще не призвичаєні, й ти не помічаєш її вчасно. Нічого не вдієш, скрізь потрібен досвід. Заспокойся, з часом ти цього навчишся. Моє перше полювання закінчилося так само безславно, та ще й до того ж я мало не прострелив собі ногу. – Дядечко задоволено озирнувся навкруги. – Дичини тут більш, ніж треба, колись ми ще навідаємося сюди.
Охочій до ласки Лготці давно кортіло почути похвалу, й вона терлася об Єнікові черевики, немов запитувала, чи задоволений він, чи що-небудь устрелив? Які не схожі були ці собаки! Плутон лежав під дубом, поклавши передні лапи одну на одну, й важко дихав, хоч зовсім не стомився на полюванні. Очі його немов промовляли: полювання штука гарна, але полежати таки краще!
Нараз Лготка підхопилася, понюхала повітря й стрілою майнула в кущі.
– Певно, на узліссі причаївся якийсь звір, – зауважив дядечко Франтішек. – Ану, Єніку, спробуй свого щастя!
Та Єнік так поволі скинув з плеча рушницю, що, зрозуміло, знову забарився: не встиг він націлитися, як із кущів вилетів птах, такий великий та блискучий, що хлопцеві аж подих перехопило. Крила в птаха були смарагдово-зелені, черевце вогненно-червоне, а довгий хвіст маяв у повітрі, неначе прапор. Всі зачаровано дивилися, як цей казковий птах безшумно й плавно, немов барвиста повітряна куля, почав здійматися вгору. Птах уже ось-ось мав досягти верхівки дуба, як раптом Єнік узяв його на мушку й натиснув курок.
– Чудово, Єніку, влучив! – зраділо вигукнув Вацлав, аж луна покотилася лісом, і побіг слідом за Лготкою, щоб підібрати дивовижного птаха раніше, ніж собака схопить його своїми гострими зубами.
– Це куруку! Справді рідкісна здобич! – щиро похвалив дядечко Єніка. – Ну, вітаю тебе, хлопче, з першим влучним пострілом!
– Єніку, таж ти збив літаючий скарб! – здалеку гукнув Вацлав. – Зроду-віку не бачив такого птаха!
– Це правда, – підтвердив дядечко Франтішек. – Куруку – найгарніший серед усіх верхолазів тропічного лісу. Цього красеня з чудовим кольоровим пір'ям тут називають ще кетцал. До речі, він зображений на державному гербі Гватемали.
– Поглянь, Єніку, з ним не зрівняється ні папуга, ні який інший птах – де там! Це ж справжній скарб!
Нарешті Єнік трохи отямився. Серце в нього в грудях радісно закалатало.
– Куруку, кажете? Значить, це куруку… Справжнє диво!.. А можна зробити з нього опудало? Я подарую його нашим. Ох, дядечку, ви собі навіть не уявляєте, як зрадіють тато й мама! А Терезка! Вона поставить його дома на шафу, і кожен, хто до нас прийде, буде дивуватися! Ото хлопці заздритимуть мені!..
Якусь хвилину Єнік стояв, немов приголомшений. Дядечко Франтішек обережно взяв од нього рушницю й промовив якось особливо лагідно:
– Ну, біжи по свою здобич.
Цієї миті з кущів вийшов Вацлав, несучи в руці куруку й відбиваючись від Лготки, яка високо підстрибувала навколо нього.
Не тямлячи себе від щастя, Єнік схопив красеня-птаха: ні, він нікому його не довірить! Далебі, він певен, що полювати сьогодні більше не варто, вистачить з них і цієї здобичі.
Дядечко всміхнувся. О, йому добре знайомий цей мисливський запал. Франтішек полює вже не один рік, але й він зараз почуває себе так, немов оце вперше вполював дичину.
Так, мабуть, на сьогодні вже справді досить і треба повертатися додому.
Залишилося ще тільки похвалити Лготку. Всі троє лагідно поплескали її по спині. Які гам двадцять песо! Навіть за двадцять дукатів не продав би тепер Лготку дядечко Франтішек! Лготка, немов розуміючи це, невтомно гасала навколо них і ретельно шукала дичину, як і на початку полювання. Коли мисливці переходили вбрід потік, вона, тихо завищавши, попередила їх про те, що десь близько здобич.
Дядечко Франтішек підійшов до Лготки й, простеживши за її поглядом, побачив на низькому березі темну, нерухому, як камінь, купу. Він хотів краще роздивитися, що то таке, але темна купа, зачувши небезпеку, раптом глухо зарохкала і ту ж мить щезла.
– Та це ж тапір! Ну гаразд! Ми з ним іще зустрінемося, коли нам закортить печені, – пожартував дядечко й знову вдячно погладив Лготку. Лготка рвонула вслід за звіром, але Франтішек тут же гукнув на неї, і вона слухняно підбігла до нього.
Надвечір маленький караван повернувся до табору.
В таборі все було гаразд, хіба що тільки бракувало вечері. Хосе досі нічого не зварив, хоч і не порушив своєї обіцянки. Сьогодні він справді не заснув. Ні, боронь боже! Він тільки трохи задрімав.
Індіанці відпочивали, а в'ючаки паслися неподалік.
Побачивши знайому хатину, лінивий Плутон зайшовся радісним гавкотом, миттю добіг до повітки й ліг, чекаючи заслуженої вечері.
Дядечко Франтішек покликав індіанців – усі вони змалечку чудові мисливці – й попросив оцінити здобич. Побачивши зайців, індіанці зневажливо закрутили носами, відсунули ногою схожих на курей птахів, і тільки індик привернув їхню увагу. Куруку вони поки що не бачили: Єнік тримав його за плечима. Але, вгледівши блискуче пір'я, індіанці схвально закивали головами й не могли приховати свого захоплення, особливо коли дізналися, що птаха підстрелив наймолодший із білих мисливців. Вони пожвавішали, ще дужче закивали головами й почали плескати долонями по стегнах, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення й здивування. Що ж до зайців, то якийсь червоношкірий сказав, що не варто марнувати на них заряди: зайців можна ловити просто сильцями. Наостанку індіанці ще раз копнули ногами підстрелених жирних птахів, пояснивши, що вони неїстівні.
Єдиний, кого захоплювало все, був Хосе. Прочумавшись, він радісно закліпав очима й сказав, що зараз геть усе обскубе та обпатрає. Найласіше Хосе поглядав на куруку, бо, мовляв, куруку найсмачніший: недаремно ж він має такі шати!
Але Єнік обурено пояснив Хосе, що хай він задовольняється самими зайцями; куруку годиться лише на прикрасу.
Хоч, одверто кажучи, зайці були приготовлені не за порадами «Кухарської книги», однак вони всім припали до смаку. Хосе знав один-єдиний спосіб приготування дичини: розрубавши облуплених зайців, він посолив м'ясо, відтак посипав його перцем, кинув у казан, поклав туди жиру й налив води. Під казаном Хосе розпалив великий огонь і менш ніж за годину вже зміг запропонувати зголоднілим мисливцям першокласну м'ясну кашу власноручного приготування; каша всім надзвичайно смакувала.
Собаки теж мали чим поласувати. Плутон гриз кістки й так при цьому гарчав, немовби заслужив свою вечерю бозна-якою старанністю. Лагідна Лготка – того дня вона справді страшенно виснажилася – по черзі клала морду на коліна до тих, що з апетитом уминали зайчатину, й спритно та обережно забирала щедру подачку.
Єнік раз по раз підбігав до свого куруку й не заспокоївся доти, аж поки майстер на всі руки, дядечко Франтішек, зняв з птаха шкурку й протруїв її.
– Щиро кажучи, опудала набивати я не вмію, – признався він. – Не може ж людина вміти геть усе. Надішлемо краще шкурку до Англії разом з орхідеями – сподіваюся, що в дорозі шкурка не зіпсується: миш'яку я не пошкодував.
Потім Франтішек розповів слухачам, які вмостилися навколо багаття, що предки мексіканців виробляли з пір'я куруку особливі тканини, схожі на гобелени; навіть мантії вождів племен було зроблено з такого ось пір'я. Він іще раз нагадав, що в Гватемалі зображення куруку прикрашає державний герб.
Єнік заснув того вечора безмежно щасливий. І навіть уві сні над його головою кружляли зграї куруку.
Після вечері індіанці, як завжди, мовчки розійшлися, але потім іще довго про щось шепотіли, усівшись навколо вогнища.
– Хто цей великий чужинець? – ледь чутно питали вони один одного. – Він усе знає й усе вміє. Чарівник? Напевно! Але чарівник добрий, із тих чарівників, які нікого не кривдять. Залишимося з ним: він іще нікого з нас не обдурив, і, здається, служити в нього нам буде не важко.
Так поступово розвіювалося недовір'я до європейців.
Помітив це і Єнік: наступного ранку в поглядах індіанців, спрямованих на нього, світилося більше ласки й довіри, ніж досі. Єнік підбіг до індіанців, потиснув їм руки, а тоді гарно вимовив по-індіанському привітання, якого навчив його дядечко Франтішек. Бронзові обличчя розквітли усмішками. Один індіанець щось відказав по-своєму, а решта схвально закивали головами.
Відтоді Єнік щодня знаходив на своїй постелі добірні свіжі овочі, але так ніколи й не дізнався, хто їх йому приносив. Ніхто в цьому не признавався, але по очах мовчазних індіанців було видно, хто це так дбає про нього.
