Текст книги "Мисливці за орхідеями"

Автор книги: Франтишек Флос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

IX
ЕКСПЕДИЦІЯ ЛАШТУЄТЬСЯ ДО ПОХОДУ НА ПІВДЕНЬ

Збирання орхідей тривало. Мисливці разом із своїми помічниками дедалі глибше просувалися в серце джунглів. Індіанці вже навчилися розпізнавати нові види орхідей, на які раніше вони не звертали уваги, й зривали їх тепер дуже обережно. Хосе теж домігся дозволу ходити в ліс і щоранку вирушав разом із загоном у супроводі лінивого Плутона; до табору Хосе, ясна річ, повертався сам, щоб до приходу решти зварити вечерю.

Місцевість здавалася безпечною: ні ягуари, ні пуми тут не з'являлися. Тільки весь час треба було пильнувати, аби не стати жертвою змій. Та обережний мандрівник завжди може легко уникнути зустрічі з ними: досить лише цьвохнути поперед себе лозиною, і змії звичайно тікають, не наважуючись на марну атаку.

Хосе ніколи не повертався з лісу з нічим – у індіанців завжди знаходилась для нього якась дичина, що потрапила в сильця, а також овочі. Ці корінні мешканці тутешнього краю скрізь уміли знайти сліди та непомітні стежини, якими звірі ходили до водопою, примудрялися так ставити свої сильця, що їх не помічали навіть найобережніші лісові хитруни.

Дедалі зростаюче довір'я між білими та індіанцями сприятливо впливало на хід експедиції. Без допомоги індіанців наші мандрівники змарнували б дуже багато часу на другорядну підготовчу роботу, а так усі допомагали один одному, жили у злагоді й не відчували ніяких нестатків. Лише розваг, звичайно, бракувало: коли людині добре ведеться, вона прагне розваг.

Та досвідчений дядечко Франтішек і цьому зумів зарадити. Він забив у стовбур дерева гак і прив'язав до гілки шнур з кільцем на кінці. Той, хто кидав кільце так спритно, що воно чіплялося за гак, діставав похвалу, Індіанцям ця гра дуже сподобалася, й невдовзі вони навчилися накидати кільце майже без промахів.

Іншим разом дядечко Франтішек підвісив на кінці міцного шнура кулю, а на високу лаву, вкопану в землю, поставив колодки, схожі на кеглі. Той, хто брав участь у грі, повинен був розгойдати кулю й пустити її так, щоб вона збила якомога більше колодок. Знову веселощі, знову радощі! Але найулюбленішою розвагою Вацлава та Єнди була стрільба в ціль. Індіанці змайстрували собі луки й стріли, – звичайно, заради втіхи, а не як зброю, – й перевершили всіх білих у спритності.

Якось, шукаючи щось у своїй валізі, Вацлав надибав губну гармонію. Ото була знахідка! Вацлав умів грати багато пісеньок і вечорами розважав усіх своєю нехитрою музикою.

У наших мисливців були, звичайно, й книги. Дядечко Франтішек пильно стежив за тим, щоб Єнік і Вацлав не забували вивчати іспанську мову. Незабаром, однак, виявилося, що вони навчилися якоїсь мішанини іспанської та індіанської мов; це ще раз підтвердило давню істину: практичне використання мови має безсумнівну перевагу перед нудним студіюванням її з підручника.

Минав уже восьмий тиждень перебування мисливців у таборі, коли це одного дня дядечко Франтішек звелів «зніматися з якоря», як кажуть моряки, й лаштуватися в дорогу далі на південь. Здійснити цей задум було нелегко: про те, щоб подорожувати далі пралісом на возах, не могло бути й мови.

Тому-то мандрівники так зраділи, коли, повернувшись з лісу, побачили в хатині дорогого гостя, який допіру приїхав сюди.

Дон Фернандо Альварес не забув про своїх європейських друзів і разом з пастухом вирушив до табору, щоб довідатися, чи не може стати їм у пригоді. Гість та мандрівники сердечно потисли один одному руки – і запитання посипалися градом.

Із запасів мандрівників та щедрих дарів дона Фернандо швидко приготували багату вечерю. Пастух, дізнавшись, що обидві його собаки вже добре показали себе, аж засяяв од радості.

– В нашому ранчо всі живі та здорові й сердечно вітають вас, – мабуть, уже вп'яте повторював ранчеро. – Ми щодня згадуємо про вас, а надто жаліємо в дощову погоду, бо ця халупа не може вам правити за зручне й надійне сховище! Це ж не ранчо!

Наші друзі поквапливо запевнили бажаного гостя, що вони теж вдячно згадують усю його милу родину, а Єнік попросив передати обом дочкам ранчеро найкращі побажання. Він дуже хотів би подарувати їм на згадку щось вельми гарне… Правда він мав опудало куруку, але пообіцяв його вже своїм батькам. Єнік вирішив, що коли йому ще раз пощастить підстрелити якогось гарного птаха, то він неодмінно пошле його як дарунок до ранчо.

Наступного дня дон Фернандо захотів оглянути кількатижневу здобич мисливців і був страшенно здивований та розчарований, коли йому показали зів'яле листя та пожовклі бульби.

– Вони ж згниють, перш ніж ви дістанетеся до моря! – мовив він. – І варто вам було марнувати сили заради цього жовтого ії зів'ялого бадилля!

Дядечко Франтішек лише всміхнувся.

– Любий друже, ці жовті, побабчені кореневища дуже живучі, можете мені повірити. Навіть далека подорож через океан їм не зашкодить, я вже про це подбаю. А в Англії на них чекає чудовий догляд, який їх воскресить. У теплицях, де підтримується належна температура, їх вчасно поливатимуть; у землю їм дадуть дрібно потовченої цегли й трохи гною. Вологе повітря й рівномірне тепло відновлять їхні сили. Ох, коли б ви побачили, як вони відродяться! Я розраховую, що в січні або лютому наступного року на них уже виростуть нові пишні квіти. Цієї хвилини нетерпляче жде містер Гау, адже тільки тоді він зможе пересвідчитися, чи пощастило нам знайти новий або принаймні якийсь рідкісний вид орхідей.

– Дивина та й годі… – знизав плечима дон Фернандо. – Бавовна, індиго, червоне дерево, дорогоцінні метали, кава, прянощі й усілякі інші корисні речі – це я ще розумію. Але щоб люди їхали в джунглі лише по квіти, це мене справді дивує.

– І все ж таки англійці, німці, французи, а останнім часом і північні американці споряджають великі експедиції саме по квіти, – заперечив Франтішек. – І цим експедиціям іноді щастить зробити дуже цікаві відкриття! Звичайно, в Центральній Америці, зокрема в Мексіці, важко знайти щось нове, бо наші земляки Генке і Резл – а цьому особливо щастило – вже визначили багато нових видів цих рослин.

Це дуже зацікавило Єніка – він згадав, що часто бачив ці імена в теплицях містера Гау.

Приходячи до Франтішка, Єнік не раз читав написи на дощечках, прикріплених до кошиків з вазонами. Так, Генке і Резл – ці імена траплялися там дуже часто, але Єнік і гадки не мав, що то імена двох його співвітчизників та мандрівників, які вперше визначили багато нових видів орхідей.

Потім докладно обговорювали план дальшого просування експедиції. Франтішек сподівався, що знайде в Петенській улоговині рідкісні види орхідей, які люблять рости в низинних місцях. Крім того, він мав надію, що на відногах Кокскомбських гір, найвища вершина яких сягає 3700 метрів над рівнем моря, їм пощастить виявити нові види гірських орхідей.

Дон Фернандо лише мовчки кивав головою. Йому теж було ясно, що з повозкою через джунглі експедиція не пройде. Він запропонував прив'язати ящики до хребтів в'ючаків, тоді членам експедиції доведеться лише розчищати тваринам дорогу. Звичайно, просуватися вперед вони будуть дуже повільно: щоб експедиція змогла пройти якихось сто метрів, доведеться добре-таки попрацювати сокирою та мачете. Але ж це легше, ніж морока з повозкою.

Пастух, крім того, порадив Франтішкові найняти людину, яка добре знає ці місця й змогла б провести їх маловідомими стежками. Пастух також уважав за свій обов'язок попередити, що в лісах никають зграї волоцюг, які часто нападають на подорожніх біля озера Петен, а іноді доходять навіть аж на південь Гватемали, до Кордільєрів.

– Доведеться мені знайти для вас якусь надійну людину, – вів далі пастух, – бо розбійники можуть напасти на вас на кожному кроці. Втім, ці волоцюги – боягузи й зважуються нападати лише тоді, коли чисельна перевага на їхньому боці, а перед дужим супротивником вони покірні, наче приручені вовки.

– Як би там не було, а ці люди небезпечні, бо вони можуть навмисне збити вас з дороги, – зауважив дон Фернандо, – тому будьте з ними обережні!

Надходив вечір, і дон Фернандо подумував про повернення додому. Він вирішив, що хатину не будуть розбирати: можливо, колись вона стане бажаним притулком для людини, яка зблудить із шляху. Повозку він візьме з собою до ранчо, а натомість пришле дону Франтішку ще двох в'ючаків.

Прощаючись, дон Фернандо поклав руку на плече своєму європейському другові.

– Якщо вам неодмінно треба йти далі, то скористайтесь порадою пастуха, але не забувайте й найліпшого тутешнього правила: немає надійнішого друга за добру рушницю та гострий ніж! Не довіряйте нікому, навіть моєму пастухові. Хоч він мені вірно служить уже цілих два роки, проте хто зна, яке в нього минуле. Щось він надто охоче запропонував вам свої послуги – а це вже підозріло. Скажіть мені, чи можете ви цілком покластися на своїх індіанців?

– Досі вони поводилися дуже добре, – відказав дон Франтішек. – І, здається, довіряють нам що далі, то все більше.

Дон Фернандо обняв усіх на прощання, зробив подарунки Хосе та індіанцям і поїхав під голосні вигуки на своїй повозці, до якої пастух запріг тих двох коней, що на них вони приїхали сюди.

– Я скоро повернуся! – вже здалеку крикнув пастух. – Приведу вам провідника! Щонайпізніше за тиждень ви зможете вирушити в дорогу!

Вацлав Веверка гладив Плутона по голові й довго дивився вслід дону Фернандо та пастухові. Потім він обернувся до Єніка:

– Тобі не здається дивним, що собаки не впізнали пастуха?

– А чого б вони мали його впізнавати? – трохи подумавши, відказав Єнік. – Він же не був їхнім хазяїном. Просто десь купив їх, а тоді перепродав нам.

Вацлавові довелося погодитися, що Єнік має рацію, і, не поспішаючи, друзі повернулися до табору.

X
ПОДОРОЖ ДЖУНГЛЯМИ

Пастух дотримав слова: за чотири дні він повернувся й привів із собою мулів, нав'ючених мішками та кошиками. Дон Фернандо виявив свою щедрість і цього разу. В'юки були набиті подарунками й харчами: копченим м'ясом, яке зберігається найдовше, кавою, чаєм, цукром і дуже потрібною річчю – сіллю. За сіль тубільці запропонують вам усе, що мають найцінніше: пташине пір'я, які завгодно тканини, капелюхи, сплетені з трави, й химерні статуетки божків та різних чудовиськ, вирізані з дерева.

Європейці з вдячністю прийняли подарунки, укладені в місткі мішки та кошики дбайливими руками господині ранчо та її дочок. Про те, що це справа жіночих рук, свідчив ретельний добір найнеобхідніших речей. Європеєць ніколи не забуде взяти з собою в дорогу мило, гребінь, носовичка й зубну щіточку – але, крім цього, в експедиції до тропіків потрібні й деякі інші речі. Дочки ранчеро вважали за необхідне покласти між подарунки й таке, що, на їхню думку, було дуже дорогоцінне: на самому дні одного з мішків наші мандрівники виявили червону стрічку. Можливо, ця стрічка потрапила сюди через недогляд, але в такий спосіб Лготка теж дістала подарунок: з гарної стрічки Єнік одразу ж змайстрував їй чудовий нашийник.

Пастух, ніби між іншим, повідомив, що в якогось приятеля йому пощастило зустріти двох індіанців – батька й сина, – котрі знають більш-менш прохідну дорогу до озера Петен і охоче погодилися б вести експедицію, коли їм платитимуть за це по два песо в день і годуватимуть. Завтра вони обіцяли прийти до табору. Сам пастух узяти участь в експедиції не зможе, бо має багато роботи.

Дядечко Франтішек звелів негайно лаштуватися в дорогу: експедиція вирушить одразу ж, тільки-но прийдуть провідники.

І справді, наступного ранку з лісу вийшло двоє незнайомих людей. Перший був уже літній чоловік, а другий – підліток, очевидно, його син. Хлопця, гарного індіанця, звали Дієго, а його батька Сана. Обидва досить добре розмовляли по-іспанському, але майже зовсім не вживали особових займенників.

– Сана доведе кабальєрос до Петенського озера. Сана – добра людина, зовсім самотня. Дружина Сани давно померла. Дієго – слухняний і меткий хлопець, Дієго охоронятиме і захищатиме сеньйорів.

Індіанці навантажили на в'ючаків усі ящики, а потім клумаки, мішки й кошики. Наші друзі закинули за плече рушниці, застромили за пояс ножі й узяли в руки короткі гострі сокирки, щоб, коли буде потреба, допомогти прорубати дорогу. Хосе та індіанці разом із провідником пішли попереду. Караван рушив.

Єнік гукнув Дієго, йому кортіло якнайшвидше з ним познайомитися і про дещо розпитати; але молодий індіанець був дуже несміливий і довго не наважувався підійти.

Вацлаву було дивно, що собаки не виявили ніякісіньких ознак тривоги, коли до табору прийшли чужі люди. Єнік на мить замислився, а потім пояснив це просто тим, що собаки вже, мабуть, призвичаїлися до індіанців; іншої причини він тут не бачив.

Старий провідник якийсь час вів караван уздовж потоку, а тоді збочив на захід, пообіцявши, що за два, щонайбільше за три дні вони залишать позаду густі джунглі й вийдуть на значно прохіднішу місцевість.

Перш ніж покинути долину, європейці востаннє оглянулися назад, туди, де залишилося їхнє колишнє житло. Всі троє мимоволі зупинилися. Кілька тижнів ця проста хатина правила їм за притулок, ховала їх від небезпеки й негоди. Вони знали, що не раз вдячно згадуватимуть про неї, а надто тоді, коли їм доведеться ночувати на голій землі просто неба.

Похід виявився нелегким з першого ж дня, і експедиція просунулася вперед лише на кілька кілометрів. Обід і відпочинок тривали недовго; треба було якнайшвидше знайти зручне місце на ночівлю, поки ще не смеркло.

Вдень хижі звірі сплять у своїх лігвах. У густих лісах пташня майже не водиться – вона любить широкі простори й сонце, а хащі джунглів її не приваблюють. Тому наших мандрівників розважали в дорозі хіба маленькі вивірки, які стрибали з дерева на дерево. То тут то там мелькали зграї землерийок, у кущі з шурхотом тікали змії, а з гілки дерева примруженими, сонними очима дивилася на караван велика ящірка.

Ніде й сліду людського – тільки дерева, кущі, ліани, а там, куди могло пробитись сонячне проміння, дорогу експедиції заступали густі зарості.

Іноді до хрускоту гілок і цюкання сокири домішувався гавкіт собаки. То Лготка, никаючи скрізь, натикалася на черепах, або з гидливістю хапала бридких жаб.

Караван намагався якнайшвидше проминути болотисті місця, де все живе обсідали хмари надокучливих комарів, таких великих, як у Чехії водяні бабки; обличчя й шию доводилося затуляти хустками.

Повітря було насичене важким духом боліт, до якого домішувався запаморочливий, солодкий аромат кліщинцевих рослин.

Пізньої пообідньої пори експедиція дісталася до горба, на якому Франтішек вирішив заночувати. Але Сана, показуючи на захід, запевняв, що знає краще місце.

– Ні, ми залишимося тут, – твердо вирішив дядечко Франтішек. – Розкладіть у кількох місцях багаття й виженіть звідси непроханих гостей!

І сам теж негайно взявся до роботи. З в'ючаків зняли вантаж і прив'язали їх неподалік багать, так, щоб вони могли дотягтися до соковитої трави. Потому Франтішек звелів індіанцям на старанно розчищенім майданчику напнути кругле шатро, а Хосе якомога швидше розташувати кухню й починати варити вечерю.

Незабаром вечеря була вже готова. Єнік хотів якось привернути до себе молодого індіанця й подав йому добру порцію м'яса, але Дієго швидко одійшов од вогнища й повечеряв на самоті в тіні дерева.

Стомлені за день європейці невдовзі пішли до шатра спати, а індіанці – їх тепер стало па два чоловіка більше – знову всілися навколо вогнища й поринули в свою звичну мовчанку. Ніхто з них не спитав ні Сану, ні його сина, звідки ті прийшли; здавалося, що індіанці з ранчо й не помічають їх. Індіанці взагалі люди дуже недовірливі й лякливі; вони добре пам'ятають, що від білих, а надто від іспанців, ні вони, ні їхні батьки не бачили нічого хорошого. І хоч переважно це бадьорі, працьовиті й веселі люди, але іноді таки здається, що в очах їхніх прихована якась одвічна дума. Життя навчило їх не йняти віри навіть своїм одноплеменцям. Часом тому, хто спостерігає за ними, кортить запитати, що в них на думці, про що вони так довго й зосереджено розмірковують, сидячи вечорами біля вогнища й дивлячись на жовті омахи полум'я.

– Ми йдемо на захід, – облягаючись спати, несподівано промовив Єнік. – А згідно з картою мали б прямувати на південь.

– Бачиш, якби ми мандрували по Хрудімському краю, то все було б значно легше й простіше, – спокійним тоном відповів Вацлав. – А тут, друже, треба обминати глухі нетрі й гори, тут справа зовсім інша. Правду я кажу, дядечку?

– Безперечно, – озвався дядечко Франтішек. – Але спіть уже. Чуєте, як пильно стереже вас під шатром Хосе? Хропе, наче дрова пиляє. Маємо щастя, що в нас є Плутон, – цей таки кращий сторож… – Раптом він стривожено підвівся й сів на постелі. – Чого цей пес весь час гавкає? Що його непокоїть? Піду подивлюся.

Було вже темно, коли дядечко Франтішек вийшов із шатра. Слідом за ним метнулася Лготка. Вона одразу ж загавкала, немов допомагаючи Плутону, й раптом кинулася вниз по схилу. Франтішек завернув собаку.

На небі в усій своїй величі вже сяяли південні зорі. Яскраве багаття освітлювало все навколо. Франтішек підійшов до вогнища, навколо якого тихо сиділи індіанці.

– Що тут діється? – запитав він.

– Собака гавкає, – байдуже відповів один з них.

– А чому він гавкає? Ви нічого не помітили? Ви ж краще знаєте, що робиться навколо.

– Мабуть, неподалік пройшла пума, – озвався старий Сана.

– Ні, – заперечив один з робітників, літній індіанець, – видолинком пройшли люди.

– Скільки?

– Двоє.

Дієго спав на землі недалеко від багаття, і хоч дихав він рівно й глибоко, Франтішкові раптом здалося, ніби очі в хлопця блиснули.

Нарешті собаки замовкли.

Індіанці знову схилили голови. Дядечко Франтішек востаннє обійшов навколо багаття й повернувся до шатра.

Дивно: які мовчазні були джунглі вдень, гак тепер, увечері, вони сповнилися різними звуками. Вдень ліс здавався мертвим. Чулося тільки протяжне дзижчання комах, порушуване подеколи ревінням звірів або криками птахів. А ввечері ліс раптом ожив: хижаки вийшли із своїх барлогів, кричали стривожені птахи, голосно скрекотали жаби, і десь удалині озивалися розпачливі зойки жертв, яких шматували хижаки.

Наступного дня після раннього сніданку експедиція знову рушила в дорогу. Європейці відітхнули з полегкістю: перша тривожна ніч лишилася позаду. Джунглі вмовкли й немов вимерли, тиша і спокій розвіяли згадки про вчорашні нічні тривоги. Людині, яка мандрує тропічним лісом, нема коли розмірковувати про справжню й уявлювану небезпеку. Небезпека чатує на неї щохвилини. Отруйна гадюка, комаха, хижий звір або розбійник, гнила вода або плоди, які зовні здаються гарними, але таять у собі смерть, – усе це на кожному кроці загрожує життю людини.

Які нерозважливі іноді бувають люди, а надто молодь, котрі прагнуть пригод! Недосвідчена молодь мріє про екзотичні країни й гадає, що тропіки – це рай. Як гірко вона обманула б себе, як дорого заплатила б за свою нерозважливість, якби з дурного розуму вчинила так, як наш нерозсудливий Єнік, – утекла з дому!

А втім, не можна сказати, щоб Єнікові було в експедиції дуже погано. В особах досвідченого дядечка Франтішка та вірного брата Вацлава він знайшов двох надійних захисників; крім того, хоч Єнік про це й не здогадувався, до нього доброзичливо ставилися також індіанці, робітники з ранчо, котрі, будучи дітьми природи, потяглися душею до цієї дитини.

Міцно полюбило Єніка ще одне створіння – Лготка. Вона цілими ночами вартувала біля нього, а під час подорожі через джунглі гасала навколо каравану, наче та вівчарка навколо череди овець.

Та, незважаючи на все це, Єнік дедалі дужче шкодував, що вчинив так нерозважливо, і сумував за рідною домівкою.

Спотикаючись об коріння дерев, Єнік продирався крізь кущі, що крок зупинявся, щоб розсунути ліани або колюче гілля, і поринав у сумні роздуми. Він уже страшенно стомився, але дядечко Франтішек змушував усіх напружувати останні сили. Вперед, тільки вперед, не відставати ні на крок!

Єніка мучила спрага, а води ніде не було. Рушниця відтягувала йому плече, ремінь впивався в боки, руки й ноги терпли. Тож не дивно, що хлопець майже не звертав уваги на дерева, а саме на них росли нові види орхідей. Він не помічав ні папуг, ні мавп. А шкода, бо тут траплялися дуже рідкісні види птахів і тварин. Не помічав Єнік і гарних блискучих жуків. Він ледь тримався на ногах, і коли індіанці, які йшли попереду, раптом закричали: «Вовк! Праворуч вовк!» – хлопець навіть не озирнувся.

Побачивши, що він таки дуже відстав од каравану, Єнік хотів уже був кинутися наздоганяти інших, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку й здригнувся.

Літній індіанець, робітник з ранчо, пішов поруч Єніка й шепнув:

– Перекажи своєму великому сильному братові, що перед нами тут уже пройшло багато людей, індіанців. Сана, мабуть, лиха людина… Але ти не викажи мене!

Не встиг Єнік опам'ятатись, як індіанець щез у лісових заростях і на хлопців оклик застережливо цитькнув.

Єнікової втоми немов і не було. Він швидко пішов уперед, розшукуючи дядечка. Індіанець, їхній друг, помітив щось підозріле, значить, усім їм загрожує небезпека! Проти них замислили щось лихе! Треба якнайшвидше повідомити про це дядечка Франтішка!

Наздогнавши незабаром Франтішка, Єнік поквапливо переповів йому свою розмову з індіанцем. Здавалося, ніби новина ця зовсім не стривожила дядечка Франтішка.

– Розумна людина завжди пильнує й мовчить! – озвався він і звелів Єнікові нічого не казати про це Вацлаву.

На першому ж привалі дядечко Франтішек спитав, чи довго ще Сана думає вести караван на захід.

– Адже Петенське озеро лежить на південь од нас, – сказав він, – і далі йти в обхід нема рації; ліс став уже набагато рідший.

– Ми йдемо прямо до озера, – заперечив Сана, вперто показуючи рукою на захід.

Дядечко Франтішек знову повторив, що озеро – на півдні, в тому напрямі – і він показав рукою.

– Хто тобі таке сказав? – ображено мовив Сана. – Дорогу туди знаю лише я.

– Ніхто нічого мені не казав, – спокійно відповів дядечко Франтішек. – Ти не розумієшся на карті й не знаєш, що ось ця засклена коробочка завжди говорить мені тільки правду. Отже, завтра ми повертаємо на південь. Або ти поведеш нас прямо, як слід, або ми підемо самі. Кордон Гватемали, безсумнівно, залишився вже позаду, й ми можемо зустрітися з лісорубами, які рубають тут ліс.

Сана не на жарт образився й, насупившись, відступив. Дієто перелякано глянув на Єніка, який спирався на рушницю.

– Сьогодні ми не підемо далі ані на крок, – несподівано вирішив Франтішек. – Навряд чи знайдемо де зручнішу поляну. Розіпніть шатро й розпаліть багаття! Сьогодні нам не зашкодить дещо триваліший відпочинок.

Всі були задоволені, крім Сани, який явно засмутився. Індіанці з ранчо гадали, що то його розсердила суперечка з «доном Франтішком».

Поляна, велика, наче міський майдан, була оточена з усіх боків деревами. Такі природні поляни, більших або менших розмірів, трапляються в джунглях досить часто. Вони утворюються внаслідок різних причин: або навколишні дерева ламає буря, або органічний склад самого грунту несприятливий для їхнього росту.

Гігантська Петенська западина виникла внаслідок землетрусу, викликаного найімовірніше вулканічною діяльністю. Найглибша частина западини наповнилася джерельною й дощовою водою, яка швидко ринула в цю гігантську воронку. Так утворилося озеро.

Чи далеко ще до цього озера, наші мисливці за орхідеями не знали, але що Сана веде їх зовсім не в тому напрямку, Франтішек нітрохи не сумнівався. З повідомлення літнього індіанця він зробив належний висновок.

Франтішек розумів, що від індіанця більш нічого не довідаєшся: індіанець сказав тільки те, що хотів, – застеріг їх. Тому, щоб не викликати в Сани ніяких підозр, Франтішек вирішив спочатку розладнати його плани передусім цим несподіваним привалом, а потім і зміною напрямку.

До ночівлі мандрівники приготувалися ще завидна: розіп'яли шатро, назбирали хмизу. Люди відпочивали, пустивши пастися стомлених тварин.

Єнік не міг більше таїти од Вацлава своєї таємниці й пошепки сказав йому, що старий індіанець з ранчо не довіряє Сані й що в лісі, неподалік каравану, ховається багато чужих індіанців.

Тим часом ліс непомітно огорнули сутінки, й він почав пробуджуватися до свого нічного життя. Вацлав і Єнік сиділи неподалік шатра. У вечірній темряві спалахнули багаття, і легкі стовпи диму здійнялися в небо, на якому висипали перші зірки. Стомлива спека потроху спадала, й люди з полегкістю відчули ледь помітний подих свіжого вітерця. В'ючаки, що паслися поблизу, радісно зафоркали, вітаючи вечірню прохолоду. А шум у лісі дедалі зростав. І хоч Вацлав та Єнік уже четвертий місяць були свідками пробудження вечірніх джунглів, вони з тривожним хвилюванням прислухалися до цих звуків. Мабуть, нема на світі такої людини, за винятком хіба що індіанця, яка не відчула б страху від крику птахів, скрекоту жаб, сичання змій, вереску мавп і папуг, заглушуваних іноді ревінням ягуара, таким жахливим, що аж мороз пробігає поза спиною. Сьогодні, так само, як і вчора, цей страшний концерт жене од людини сон. Задрімавши, людина зненацька прокидається, хапає зброю й марно вдивляється в темряву. Але до її слуху долинає тільки суміш моторошних звуків, схожих на крик розлютованого хижака та на стогін жертви. А зірки, як і тисячоліття тому, незворушно дивляться вниз; голову запаморочують пахощі рослин, що, наче дим, здіймаються над джунглями, в темних глибинах яких точиться невпинна боротьба.

Єнік притулився до Вацлава й узяв його за руку.

– Як ти гадаєш, Вацлаве, що зараз роблять наші? Тато, напевно, повернувся з роботи, мама варить вечерю, а Терезка виконує домашнє завдання. Чи згадують вони нас хоч інколи?.. Адже там, у Лондоні, навіть зірки не такі, як тут. Зовсім не такі…

Вацлав теж поринув у спогади про своє дитинство й почав згадувати про те, як колись давно, ще в Чехії, ганявся ввечері за незграбними хрущами, що глухо билися в стіни хатин, та як прислухався до розмов сусідів, котрі сиділи на ослінчиках під вікнами й тихо гомоніли у вечірньому присмерку. Він так виразно уявив собі все це, що на мить почув і вечірній церковний дзвін, і гуркіт воза запізнілого селянина, який по росі накосив трохи конюшини, щоб не повертатися додому порожнем…

Незабаром дядечко Франтішек покликав друзів вечеряти. Вони пішли дуже неохоче – які приємні були їхні спогади, а дядечків голос змусив їх прокинутись від солодких мрій і знову повернутися до суворої дійсності…

– Сьогодні ми не повинні спати, – тихо домовилися Вацлав і Єнік, прямуючи до багаття. – Але дядечкові про це анічичирк – йому треба відпочити.

Під час вечері панувала незвична тиша. Навіть індіанці, робітники з ранчо, й ті здавалися мовчазнішими, ніж звичайно. Багаття вони розклали сьогодні набагато далі від шатра, ніж учора. Дивно…

І взагалі сьогодні багато речей раптом постало в зовсім іншому світлі.

Дядечко Франтішек, який пильно стежив за всім, помітив, що сьогодні дехто й тварин припнув до себе ближче, ніж будь-якого іншого вечора.

Плутон, якого посадили на довгому цепу, лежав біля в'ючаків. Кілька хвилин тому він повечеряв і тепер задоволено махав хвостом, дружньо вітаючи Франтішка, який, за звичкою, перш ніж увійти до шатра, обходив увесь табір.

– Гарно пильнуй сьогодні, Плутоне, – довірливо шепнув собаці Франтішек, погладивши його по голові.

Плутон закрутив хвостом і звів очі на свого господаря; але людина не зрозуміла, чи ці очі що-небудь обіцяють, чи дивляться зачудовано.

Індіанці з ранчо дона Альвареса не скинули своїх поясів з довгими ножами, які по-іспанському називаються мачете. Та, зрештою, в цьому не було нічого дивного, бо жоден індіанець не розлучається зі зброєю навіть уночі. Дивніше було те, що в провідника Сани взагалі не було ніякого ножа. Невже він справді нічого не мав при собі? Дієго блукав десь неподалік табору, весь час тримаючись у тіні.

Повертаючись до багаття, дядечко Франтішек перехопив на мить погляд старшого з ро-бітників-індіанців і прочитав у ньому засторогу та похвалу. Індіанець скоса зиркнув на старого Сану, який, очевидно, дрімав. Франтішек мовчки кивнув йому головою й повільно попрямував до шатра.

– Спіть спокійно, хлопці, – мовив він, заходячи до шатра. – Все гаразд. І ти, Лготко, теж лягай!

Лготка ніжно потерлася об його ноги, потому, за собачою звичкою, покрутилася на місці й нарешті лягла, трохи піднявши своїм тілом полотнище шатра біля входу.

Дядечко Франтішек ліг теж; усі чули, як під його втомленим тілом зарипіла мата.

Джунглі й далі глухо гули, але навіть найчуткіше вухо не могло б визначити, звідки саме долинають ці незвичайні звуки – зблизька чи здалека. Години минали одна за одною, зорі над поляною міняли своє положення, й великі кажани швидко, безшумно та невтомно ловили комах. Гул лісу вщухав – чи це тільки так здавалося тим, що засинали? Мабуть, що здавалося.

Над шатром опустилася важка, задушна тропічна ніч.