Текст книги "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Автор книги: Франц Кафка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 41 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Один пасок, призначений для руки, порвався – мабуть, солдат затяг його надто туго. Він показав офіцерові відірваний шматок і попросив допомогти. Офіцер таки підійшов до нього; повернувши голову в бік мандрівника, він сказав:

– Машина дуже складна, часом то те, то те рветься або ламається; але це не має збивати з пуття, коли давати їй загальну оцінку. До речі, паску можна знайти заміну відразу; зараз я скористаюся ланцюгом; щоправда, права рука вібруватиме вже не так м'яко. – І, закріплюючи ланцюга, додав: – Тепер нам кошти на утримання машини виділяють дуже обмежені. При колишньому коменданті я міг вільно розпоряджатися готівкою, призначеною лише на такі витрати. Тут був склад, де зберігалися найрізноманітніші запасні частини. Сказати правду, я гроші просто-таки тринькав – тобто тринькав колись, не тепер, як це стверджує новий комендант; він тільки й шукає приводу, щоб скасувати колишні порядки. Тепер кошти на утримання машини в його руках, і коли я посилаю кого-небудь по новий пасок, то від мене як доказ вимагають порваного, і надійде новий аж за десять днів, та ще й гіршої якості, ні на що не придатний. А як я доти працюватиму на машині без паска – те нікого не цікавить.

Мандрівник міркував: «Рішуче втручатися в чужі справи – це завжди ризик». Він не мешкав ані в цій виправній колонії, ані в країні, якій колонія належала. Щойно він спробує засудити таку страту чи, тим більше, стати їй на заваді, як йому скажуть: «Ти тут – чужоземець, отож помовч». На це він не матиме нічого заперечити, а лише зможе додати, що в цьому випадку не розуміє навіть сам себе, адже подорожувати він пустився тільки задля того, щоб побачити світу, але в жодному разі не задля того, щоб змінювати правосуддя в чужих країнах. Щоправда, обставини тут складалися надто вже спокусливі. Несправедливість судочинства й жорстокість страти не викликали сумніву. Ніхто не міг звинуватити мандрівника в корисливості, адже засуджений не був йому ані знайомий, ані земляк, та й узагалі не викликав жодного співчуття. Зате мандрівник мав рекомендації високих установ, приймали його тут з великою шанобою, навіть запросили на цю страту, і це свідчило, мабуть, про те, що від нього очікують відгуку про місцеве судочинство. Це скидалося на правду, тим більше, що новий комендант – у чому він, мандрівник, переконався аж надто добре – прихильником такого судочинства не був і до офіцера ставився майже вороже.

Зненацька мандрівник почув крик розлюченого офіцера. Той саме запхав – не без зусиль – до рота засудженому повстяного шпеника, аж раптом засуджений, не годен стримати нудоту, заплющив очі й почав блювати. Офіцер притьма смикнув його зі шпеника вгору, щоб повернути обличчям до ями, та було пізно: блювотина вже потекла на машину.

– Це комендант у всьому винен! – кричав офіцер, нестямно торгаючи латунні штанги. – Машину мені загиджують, як свинарник! – Тремтячими руками він показував мандрівникові на те, що сталося. – Хіба я годинами не втовкмачував комендантові, що за день до виконання вироку годувати засудженого треба припинити?! Але ж прибічники нового, м’якого курсу думають інакше. Перед тим, як засудженого вести сюди, комендантові панії напихають його солодощами. Усе життя чоловік харчувався смердючою рибою, а тепер мусить їсти солодощі! Та це ще півбіди, щодо цього я не мав би нічого проти, але чому ніяк не придбають нову повсть? Я ж бо прошу його про це вже цілих три місяці! Хіба можна без огиди взяти до рота оцей кляп, обсмоктаний і покусаний перед смертю доброю сотнею людей?!

Засуджений поклав голову на ложе, і вигляд він мав сумирний; солдат уже заходився обтирати машину сорочкою засудженого. Офіцер підійшов до мандрівника, який, ніби щось запідозривши, ступив крок назад; але офіцер узяв його за руку й потяг убік.

– Хочу сказати вам кілька слів конфіденційно, – промовив він. – Ви ж бо дозволите?

– Звичайно, – відповів мандрівник, слухаючи з опущеними очима.

– Це судочинство й така страта, бути свідком якої вам випала щаслива нагода, тепер у нашій колонії не має жодного відвертого прихильника. Лише я виступаю на їхній захист і водночас на захист спадщини колишнього коменданта. Про подальше вдосконалення цього судочинства мені тепер і думати зась, усі свої сили я кладу на збереження того, що є. Поки жив попередній комендант, у колонії було повно його прихильників; сила переконання, яку він мав, почасти властива й мені, одначе влади його я не маю, анітрохи; тому його прихильники зачаїлися, їх ще багато, але ніхто з них у цьому не зізнається. Якщо ви сьогодні, тобто в день страти, зайдете до чайної і прислухаєтесь до розмов, то почуєте, либонь, тільки двозначні натяки. То все – прихильники коменданта колишнього, але при нинішньому з його нинішніми поглядами мені з тих прихильників пуття ніякого. Тож я питаю вас: невже через отакого коменданта з його жіноцтвом, під п’ятою якого він ходить, оця справа всього життя, – він показав на машину, – має пропасти? Хіба можна таке допустити? Навіть коли ви – чужоземець і приїхали на наш острів усього-на-всього на кілька днів! А гаяти часу не можна, проти мого правосуддя тут щось замишляють; у комендатурі вже збирають якісь наради, й мене на них не запрошують; навіть цей ваш візит, як на загальну ситуацію, мені видається досить показовим; самі бояться й посилають спершу вас, чужоземця… А як зовсім по-іншому відбувалася страта в минулі часи! Уже за день до виконання вироку всю долину заповнювали люди; всі сходилися лише задля такого видовища; рано-вранці з’являвся комендант зі своїми паніями; весь табір будили фанфари; я доповідав про цілковиту готовність; усе товариство – не прийти не мав права жоден високий чиновник – розташовувалося навколо машини; оця купка плетених крісел – жалюгідні рештки тих часів. Свіжоначищена машина виблискувала, перед виконанням вироку я майже щоразу брав нові запасні частини. На очах у сотень людей – глядачі стояли навшпиньках аж до отих он пагорбів – комендант власноруч укладав засудженого під борону. Те, що тепер доручають робити простому солдатові, належало до почесних обов’язків голови суду, тобто мене. І ось страта починалася! Жоден розлад не порушував роботи машини. Дехто на неї вже й зовсім не дивився, а лежав із заплющеними очима на піску; усі знали: нарешті настав момент справедливості. У тиші було чути лише стогін засудженого, притлумлений повстю. Нині машина вже не в змозі видавити із засудженого такий глибокий стогін, щоб його не заглушила повсть; а тоді із зубців-пер борони скрапувала їдка рідина, яку тепер застосовувати забороняють. І ось наставала година! Годі було задовольнити прохання всіх тих, хто хотів подивитися на дійство зблизька. Комендант розважливо давав вказівку пропускати наперед дітей; сам я, з огляду на мої обов’язки, завжди мав можливість лишатися поблизу машини; частенько я сидів он там навпочіпки й у кожній руці тримав по маленькій дитині. Ох, як же всі ми намагалися піймати на змученому виду момент просвітління, як підставляли свої обличчя сяєву тієї нарешті досягнутої й уже згасаючої справедливості! Ото були часи, друже мій!

Офіцер вочевидь забув, хто перед ним стоїть; він обійняв мандрівника й поклав йому на плече голову. Мандрівник непомалу розгубився й терпляче поглядав поверх офіцера. Солдат почистив машину й на завершення витрусив з бляшанки в миску рештки рисової каші. Щойно засуджений, який, здавалося, вже цілком оговтався, це завважив, він одразу потягся язиком до каші. Солдат раз у раз його відтручував (кашу мали залишити, мабуть, на пізніше), однак поводився, певна річ, теж непристойно, бо запускав у кашу свої брудні руки й запихався нею на очах у зголоднілого засудженого.

Офіцер хутко опанував себе.

– Я не хотів вас розчулити абощо, – сказав він. – Я розумію, пояснити тепер, як воно було за тих часів, неможливо. А втім, машина й далі працює і промовляє сама за себе. Вона промовляє за себе, навіть коли стоїть у цій долині сама. І насамкінець мертве тіло зрештою щоразу так само незбагненно плавно падає в яму, хоч її, на відміну від тих часів, уже й не обліплюють зусібіч, як мухи, сотні людей. Тоді нам навіть довелося поставити навколо ями міцний бар’єр, тепер його давно вже знесли.

Мандрівник, намагаючись сховати від офіцера очі, знічев'я крутив на всі боки головою. Офіцер подумав, що того дивує пустка в долині, тому схопив гостя за руки й, тупцяючи круг нього, щоб перехопити його погляд, спитав:

– Чи ви бачите цю ганьбу?

Але мандрівник мовчав. Тоді офіцер вирішив на хвильку дати йому спокій; розставивши ноги й упершись руками в боки, він німо втупився в землю. Та потім підбадьорливо всміхнувся до мандрівника й промовив:

– Учора, коли вас запрошував комендант, я стояв неподалік. Я чув те запрошення. Я коменданта знаю. І відразу зметикував, навіщо він вас запрошував. Хоча влади у нього й достатньо, щоб виступити проти мене, однак на це він поки що не зважується й хоче, мабуть, запастися вашою думкою про мене – думкою авторитетного чужоземця. Він усе добре розрахував; ви тут, на острові, другий день, колишнього коменданта, його думок і намірів не знали, вас сковують суто європейські уявлення і сприйняття, можливо, ви – принциповий супротивник смертної кари взагалі й такого механізованого її виконання зокрема; крім того, ви бачите, що страту ми здійснюємо не публічно, в жалюгідній обстановці, на вже трохи несправній машині… То хіба все це вкупі – так міркує комендант – не дає підстав сподіватися, що мого методу ви не схвалите? А коли ви його не схвалите, то – я й далі міркую, як комендант, – про це не мовчатимете, адже ви, певна річ, не зрадите своїх переконань, випробуваних часом. Ви, звісно, знайомі з багатьма своєрідними звичаями в багатьох народів і вмієте ці звичаї поважати, тож ваші висловлювання проти такого методу будуть, либонь, не такі категоричні, якими вони були б, можливо, у вас на батьківщині. Та це комендантові й не потрібно, анітрохи. Досить лишень якогось необережного, мимохідь сказаного слова. І зовсім не конче, щоб воно відповідало вашим переконанням, – головне, щоб воно формально відповідало його бажанню. А в тому, що він почне вас розпитувати, вдаючись до всіх своїх хитрощів, – у цьому я не маю сумніву. А його панії сидітимуть кружка, нагостривши вуха; ви, наприклад, казатимете: «У нас судочинство влаштовано не так», або: «У нас звинуваченого, перше ніж ухвалювати йому присуд, спочатку допитують», або: «У нас, крім смертного вироку, є й інші види покарань», або: «У нас тортури були тільки в середньовіччі». Усі ці зауваження слушні, й для вас вони самі собою зрозумілі – такі собі безневинні зауваження, які не стосуються мого методу. Але як сприйме їх наш комендант, ця добра душа? Я вже бачу, як він різко відсовує стільця й поквапно виходить на балкон; бачу, як услід за ним вибігають його панії, й чую його голос – панії називають цей голос громовим, – і цим голосом комендант промовляє: «Великий дослідник західного світу, уповноважений вивчати судовий устрій у всіх країнах, щойно заявив, що наше судочинство, яке ґрунтується на давніх звичаях, негуманне. Після цього висновку такої знаменитої людини я, певна річ, не можу й далі миритися з нашим судочинством. Отож віднині наказую…» І таке інше. Ви пробуєте втрутитись, ви ж бо не казали того, що він вам приписує, не називали мого методу негуманним, навпаки, на ваше глибоке переконання, це – судочинство щонайгуманніше й найбільшою мірою гідне людини; крім того, ви в захваті й від усієї цієї машинерії… Та де там, пізно; ви навіть не маєте змоги вийти на балкон, де вже повно паній; ви хочете привернути до себе увагу, хочете заволати, але одна з тих паній своєю ручкою затуляє вам рота, а сам я і творіння колишнього коменданта, пиши, пропали.

Мандрівник мимоволі притлумив усмішку; то ось яке легке, виявляється, завдання, яке йому здавалося таким важким. І він ухильно відповів:

– Ви переоцінюєте мій авторитет; комендант читав мого рекомендаційного листа і знає, що я не фахівець з методів судочинства. Якби мені й довелося висловлювати свою думку, то це була б думка приватної особи, анітрохи не вагоміша за думку будь-кого іншого, в кожному разі вона мала б куди меншу вагу, ніж думка самого коменданта, наділеного в цій виправній колонії, як мені здається, дуже широкими правами. Коли вже його думка про ваш метод судочинства справді така непохитна, як ви гадаєте, то, боюся, цьому методу настав, звичайно, кінець і без мого скромного сприяння.

Чи вже збагнув це офіцер? Ні, ще не збагнув. Він рвучко крутнув головою, коротко озирнувся на засудженого й солдата, які, здригнувшись, відсахнулися від рису, ступив упритул до мандрівника й, дивлячись йому не в очі, кудись на піджак, тихіше, ніж говорив досі, промовив:

– Ви не знаєте нашого коменданта, ви сприймаєте його й усіх нас – даруйте вже за такі слова – до певної міри простодушно; ваш авторитет, повірте мені, важко переоцінити. Адже я був просто щасливий, коли почув, що ви будете присутні на виконанні вироку самі. Таке розпорядження коменданта мало завдати мені удару, але тепер я оберну його собі на вигоду. Поки я давав вам пояснення, вашу увагу не відвертали ні брехливі нашіптування, ні зневажливі погляди, яких навряд чи пощастило б уникнути, якби на виконання вироку зібралася велика юрба; ви бачили машину й маєте намір подивитися страту. Ваша думка вже, звісно, склалася; якщо певні сумніви у вас іще й лишилися, то картина страти їх розвіє. Тож тепер я звертаюся до вас із проханням: допоможіть мені в моїй боротьбі з комендантом!

Говорити далі мандрівник йому не дав.

– Як же я вам допоможу?! – вигукнув він. – Це просто неможливо. Я не маю змоги ані підтримати вас, ані зашкодити вам.

– Ви маєте таку змогу, – відповів офіцер.

Мандрівник не без остраху завважив, що офіцер стис кулаки.

– Таку змогу ви маєте, – ще наполегливіше повторив офіцер. – У мене є план, і він повинен удатися. Ви гадаєте, що вашого авторитету не досить. А я знаю, що його досить. Та навіть якщо припустити, що ви маєте рацію, то хіба не варто задля збереження такого методу судочинства спробувати будь-які, можливо, навіть недостатні засоби? Тож вислухайте мій план. Задля його здійснення треба насамперед, щоб ви сьогодні в колонії висловлювалися про цей метод якомога стриманіше. Якщо вас не спитають напрямець, не висловлюйтесь узагалі, в жодному разі; а висловлюватись ви повинні коротко й непевно; нехай бачать, що розмовляти про це вам нелегко, що ви прикро вражені, що якби вам довелося говорити відверто, то ви не стрималися б і просто вибухнули б прокляттями. Я не вимагаю, щоб ви брехали, аж ніяк; ви повинні лише коротко відповідати: «Так, я був свідком виконання вироку» або: «Так, я вислухав усі пояснення». Тільки це, більш нічого. Адже для прикрого враження, яке мають помічати у вас усі, вам приводів досить, хоча й інших, ніж комендантові. Він, звісно, витлумачить ваші відповіді зовсім не так, по-своєму. На це мій план і розрахований. Завтра в комендатурі під орудою коменданта відбудеться велика нарада за участю всіх високих чиновників управління. Комендант уміє, звичайно, влаштовувати з таких нарад видовиська. Там поставили навіть галерею, яку щоразу заповнюють глядачі. Я теж змушений брати участь у таких нарадах, хоч у мене там усі нутрощі вивертає. Вас, певна річ, запросять також, у будь-якому разі, а якщо сьогодні ви поводитиметесь відповідно до мого плану, то не лише запросять, а й настійливо попросять прийти. Але якщо вас з якої-небудь незбагненної причини не запросять, то вам доведеться зажадати запрошення самому; в тому, що тоді ви його дістанете, можна не сумніватися. Одне слово, завтра ви сидітимете з паніями в комендантській ложі. І комендант час від часу поглядатиме вгору, щоб переконатися, що ви таки є. Після всіляких дріб’язкових, смішних, розрахованих лише на публіку питань – переважно це будівельні роботи в порту, щоразу ті самі будівельні роботи в порту! – мова зайде й про судочинство. Якщо комендант такої ініціативи не виявить чи зволікатиме з нею, то я подбаю про це сам. Я встану й доповім про сьогоднішнє виконання вироку. Дуже коротко, просто доповім, і все. Щоправда, доповідати про це там не заведено, але я все ж таки доповім. Комендант подякує мені, як завжди, з привітною усмішкою і не стримається, щоб цією слушною нагодою відразу й скористатись. «Щойно ми вислухали доповідь, – почне він так або приблизно так, – про виконання вироку. Зі свого боку, я хотів би лишень додати, що свідком саме цієї страти став великий дослідник, що, як усі ви знаєте, своїм візитом виявив нашій колонії надзвичайно високу честь. З огляду на його присутність тут сьогоднішнє наше засідання також набуває особливого значення. То чи не поцікавитися нам у цього великого дослідника, якої він думки про саму страту за давнім звичаєм, а також про метод судочинства, що передує страті?» Усі, звісно, схвально плескають у долоні, і я – найгучніше. Комендант уклоняється вам і каже: «Тоді я від імені всіх присутніх звертаюся до вас із таким питанням». І ось ви підходите до парапету. Руки покладіть так, щоб їх усі бачили, а то панії схоплять їх і почнуть гратися пальцями… Нарешті ваше слово. Не знаю, як я переживу ці напружені години, що доти лишилися. Не обмежуйте себе у своєму виступі нічим, кажіть правду на повен голос, перехиліться через парапет і прокричіть – атож, прокричіть свою думку, свою непохитну думку комендантові просто в очі. Та, може, ви цього не хочете, може, не така у вас вдача, може, у вас на батьківщині в такій ситуації поводяться інакше? Це теж резонно, цього теж цілком досить; не вставайте взагалі, скажіть лише кілька слів, промовте їх навіть пошепки, щоб почули хіба що чиновники, які сидітимуть унизу під вами, досить і цього; навіть не треба згадувати про те, що при виконанні вироку не було глядачів, що скреготало колесо, що порвався пасок і про повсть, від якої зводить на блювоту; ні, все це я беру на себе, й повірте: якщо після мого виступу він не вискочить із зали, то мої слова все ж таки поставлять його навколішки, і йому доведеться сказати про колишнього коменданта: «Я схиляю перед ним голову…» Такий мій план. Чи згодні ви допомогти мені здійснити його? Ну, звісно, згодні, ба більше, зробити це – ваш обов’язок!

Офіцер схопив мандрівника за обидві руки й, важко дихаючи, зазирнув йому в очі. Останні слова він прокричав так, що навіть солдат із засудженим насторожилися, хоч ні той, ні той нічого й не зрозумів; обидва кинули хапати рис і, не перестаючи жувати, звели очі на мандрівника.

Відповідь, яку цей мав дати, від самого початку була для нього очевидна; надто багато він побачив на своєму віку, щоб тепер сумніватися; він був загалом чоловік чесний і страху не знав. І все ж тепер, дивлячись на солдата й засудженого, мандрівник на мить завагався. Та, зрештою, сказав те, що й мав сказати:

– Ні.

Офіцер закліпав очима, не зводячи, однак, з нього погляду.

– Вам пояснити? – спитав мандрівник.

Офіцер мовчки кивнув головою.

– Я проти такого судочинства, – сказав мандрівник. – Ще доти, як ви виявили мені таку довіру – а нею я, певна річ, за жодних обставин не зловживатиму, – я вже розмірковував про те, чи маю я право виступити проти цього судочинства й чи мало б моє втручання бодай якісь шанси на успіх. Мені було очевидно, до кого я мав би звернутися насамперед: до коменданта, звичайно. Завдяки вам це стало ще очевидніше, однак зміцнили мене в моєму рішенні зовсім не ви, навпаки, ваша чесна переконаність діймає мене до серця, хоч і не може збити з пуття.

Офіцер мовчав; обернувшись до машини, він поторсав одну з латунних штанг, а тоді, відхилившись трохи назад, задивився на кресляра, так ніби хотів переконатися, чи там усе гаразд. Солдат із засудженим, схоже, тим часом потоваришували; засуджений робив солдатові якісь знаки, хоч йому, міцно прив’язаному пасками, давалося це й нелегко; солдат нахилився до нього; засуджений щось прошепотів йому, й солдат кивнув головою.

Мандрівник ступив до офіцера й промовив:

– Ви ще не знаєте, що я хочу зробити. Свою думку про це судочинство я комендантові таки висловлю, але не на засіданні, а сам на сам. Та я й не маю наміру лишатися тут так довго, щоб брати участь у якомусь засіданні; завтра вранці я вже поїду чи принаймні сяду на корабель.

Офіцер, здавалося, нічого цього не чув.

– Виходить, наше судочинство вас не переконало, – промовив він радше сам до себе й усміхнувсь, як усміхається старий чоловік з дитячої примхи, ховаючи за усмішкою те, що думає насправді. – У такому разі, отже, пора, – сказав він нарешті й раптом звів на мандрівника ясні очі: в них застигла якась вимога, якийсь заклик до спільних дій.

– Пора – що? – стривожено спитав мандрівник, але відповіді не дістав.

– Ти вільний, – кинув офіцер до засудженого його рідною Мовою.

Той спершу не повірив.

– Сказав же, ти вільний, – знову промовив офіцер.

На обличчі в засудженого вперше промайнули виразні ознаки життя. Невже це правда? Чи просто скороминуща офіцерова примха? А може, це чужоземець домігся для нього помилування? Що діється? Такі запитання, здавалося, стояли в очах засудженого. Але не довго. Хай там що мав на увазі офіцер, а чоловікові хотілося, коли вже так вийшло, і справді звільнитись, і він, наскільки давала змогу борона, засмикався на ложі.

– Порвеш мені паски! – гаркнув офіцер. – Угамуйся! Зараз ми тебе відв’яжемо.

Він подав солдатові знак і разом з ним узявся до роботи. Засуджений, нічого не кажучи, тихенько посміювався й повертав обличчя то ліворуч – до офіцера, то праворуч – до солдата, хоч не забував і про мандрівника.

– Витягни його! – наказав офіцер солдатові.

Робити це довелося досить обережно – борона була над самим засудженим. Через свою нетерплячку той уже дістав кілька невеликих рваних ран на спині.

Але офіцера тепер він, по суті, не цікавив. Той підійшов до мандрівника, знову видобув свого шкіряного гаманця, пошпортався в ньому і, знайшовши нарешті потрібного аркушика, показав його мандрівникові.

– Читайте, – кинув офіцер.

– Не можу, – відповів мандрівник, – я ж бо сказав, що прочитати цього не можу.

– Придивіться краще, – мовив офіцер і став поруч із мандрівником, щоб читати разом.

Коли не допомогло й це, він заходився мізинцем виводити в повітрі над папером (немовби торкатися його не можна було в жодному разі) літери, щоб мандрівникові так було легше читати. Мандрівник теж докладав зусиль, щоб хоч якось догодити офіцерові, але однаково нічого не виходило. Тоді офіцер почав називати літеру по літері, а тоді прочитав напис іще раз повністю.

– Тут написано: «Будь справедливий!» – сказав він. – Тепер-бо ви можете прочитати.

Мандрівник схилився над папером так низько, що офіцер, потерпаючи, коли б той не торкнувся його, відвів руку з аркушиком убік; мандрівник більш нічого не сказав, та було очевидно й так: прочитати напис він і досі не може.

– Тут написано: «Будь справедливий!» – промовив офіцер ще раз.

– Можливо, – сказав мандрівник. – Я вірю, що написано саме це.

– Гаразд, – кинув офіцер, принаймні вже бодай трохи задоволений, і з аркушиком у руці поліз на драбину; вгорі він надзвичайно обережно уклав аркушика до кресляра й заходився цілком по-новому, здавалося, ладнати трибковий механізм; робота ця була дуже напружена, з-поміж трибків траплялися, мабуть, і зовсім маленькі, й часом голова офіцера геть зникала у креслярі – так пильно слід було оглядати трибковий механізм.

Мандрівник невідривно спостерігав знизу за цією роботою, в нього затерпла шия, а від яскравого, залитого сонцем неба різало в очах. Солдат із засудженим були заклопотані лише один одним. Сорочку й штани засудженого, які вже лежали в ямі, солдат дістав звідти, підхопивши їх вістрям багнета. Сорочка виявилася страшенно брудною, і засуджений сполоснув її в цеберку з водою. Коли він одяг сорочку й штани, обидва – і солдат, і засуджений – гучно зареготали, бо ззаду одяг був згори донизу розпорений. Засуджений, мабуть, подумав, що має трохи розвеселити солдата, й закрутився перед ним у своєму розтятому навпіл одязі, а солдат, присівши навпочіпки, ляскав себе по колінах і сміявся… І все ж обидва намагалися стримуватись, адже поруч були ці два добродії – офіцер і чужоземець.

Нарешті офіцер упорався з роботою, ще раз, усміхаючись, оглянув кожну дрібницю, опустив кришку доти відкритого кресляра, зліз на землю, зазирнув до ями, потому перевів погляд на засудженого, задоволено завважив, що той забрав з ями свій одяг, тоді підійшов до цеберка помити руки, надто пізно помітив, що вода там огидно брудна, з прикрістю зітхнув, бо ж тепер вимити руки не пощастить, нарешті стромив їх у пісок (такий вихід його вочевидь не вдовольняв, та що вдієш, довелося змиритись), потім підвівся й почав розстібати на собі мундира. І насамперед пальці його натрапили на дві жіночі носові хустини, які він носив за комірцем.

– На ось, це твої хустини, – сказав він і кинув їх засудженому. А мандрівникові пояснив: – Подарунки від паній.

Незважаючи на очевидну поквапність, з якою офіцер скидав мундир, а тоді догола роздягався, з кожною своєю одежиною він поводився дуже дбайливо; срібні аксельбанти на мундирі він навіть окремо розгладив пальцями, а одну з китичок розпушив, струснувши її. Щоправда, з такою дбайливістю не дуже поєднувалося те, що він, давши лад тій чи тій частині обмундирування, відразу роздратовано викидав її до ями. Останньою в руках у нього лишилася коротенька шпага на шабельтасі. Офіцер витяг шпагу з піхов, переламав її надвоє, потому склав усе докупи – піхви, шматки шпаги й шабельтас – і пожбурив з такою силою в яму, що там аж забряжчало.

Офіцер стояв голяка. Мандрівник кусав собі губи й мовчав. Він знав, що буде далі, але заважати в будь-чому офіцерові не мав права. Якщо судочинству, якому офіцер був такий відданий, справді загрожувало скасування – можливо, через втручання його, мандрівника, який таке втручання, до речі, вважав своїм обов’язком, – тоді офіцер чинив цілком слушно; бувши ним, мандрівник зробив би те саме.

Солдат і засуджений поки що нічого не розуміли, спочатку на офіцера вони навіть не звертали уваги. Засуджений непомалу тішився тим, що йому повернули його хустини, хоч довго тішитися йому не випало, бо несподівано солдат різко вирвав їх у нього з рук. Тоді засуджений, своєю чергою, спробував вихопити хустини в солдата із-за ременя, куди той їх заткнув. Але солдат був насторожі. Так вони напівжартома й сварилися. Аж коли офіцер роздягся догола, обидва насторожились. Передчуття якогось великого повороту вразило, здавалося, насамперед засудженого. Те, що сталося з ним, тепер відбувалося з офіцером. Так може дійти й до якихось крайнощів. А відповідний наказ віддав, очевидно, чужоземець. Отже, це – помста. Сам він, засуджений, страждань до кінця не зазнав, зате за нього до кінця помстяться. На його обличчі розпливлася й уже не сходила з нього широка німа усмішка.

А офіцер тим часом повернувся до машини. Коли в тому, що він добре на ній знається, не було сумніву вже й доти, то тепер просто-таки вражало, як він нею керує і вона його слухається. Йому досить було тільки піднести руку до борони, й та кілька разів піднялася й опустилась, поки врешті завмерла саме на такій висоті, щоб під нею офіцерові стало місця; він лише торкнувся краю ложа, й воно враз завібрувало; повстяний шпеник виявився якраз проти його рота; видно було, що офіцер хотів обійтися, власне, без нього; але вагався він лише одну мить, врешті-решт змирившись, він узяв шпеника до рота. Усе готово, тільки паски ще звисають обабіч ложа, та вони вочевидь зайві – прив’язувати офіцера потреби нема. Та ось обвислі паски помічає засуджений; страта з незакріпленими пасками, на його думку, неповна, він запопадливо киває головою солдатові, й обидва кидаються до машини, щоб прив’язати офіцера. Той уже випростує одну ногу, щоб перевести важеля, який запускає кресляра; побачивши, що ті двоє підскочили до нього, офіцер перестає тягтися ногою до важеля й дає себе прив’язати. Щоправда, тепер дістатися до важеля він уже не має змоги, солдат із засудженим самі того важеля не знайдуть, а мандрівник сповнений рішучості не втручатися.

Зрештою, втручатись і не потрібно було; як тільки паски застебнули, машина відразу й запрацювала: ложе вібрувало, борона підіймалась і опускалась, зубці витанцьовували на шкірі. Мандрівник якийсь час усе це спостерігав, та раптом згадав, що один трибок у креслярі має скреготати. Однак механізм не видавав ніяких звуків, не чути було навіть легенького хурчання.

Машина працювала так тихо, що не привертала до себе жодної уваги. Мандрівник перевів погляд на засудженого й солдата. Засуджений поводився жвавіше, його в машині все цікавило, він то нахилявся, то ставав навшпиньки й раз у раз показував пальцем на що-небудь солдатові. У мандрівника це викликало прикре враження. Він мав намір лишатися тут до останку, але дивитися на цих двох довго не зміг би.

– Ідіть додому, – сказав він.

Солдат, схоже, ладен був уже так і зробити, але засуджений сприйняв цей наказ просто-таки як покару. Він згорнув руки, благаючи не відсилати його, а коли мандрівник заперечливо похитав головою, навіть упав навколішки. Мандрівник збагнув, що ніякі накази тут не допоможуть, і вже рушив був до тих двох, щоб їх просто прогнати. І цієї миті почув нагорі, у креслярі, якийсь звук. Він поглянув угору. Виходить, один трибок усе ж таки заїдає? Але то було щось інше. Кришка кресляра повільно відкрилася, а тоді відскочила зовсім. Показалися зубці трибка, піднялись вище, а невдовзі з’явився й увесь трибок; здавалося, якась величезна сила стискає з усіх боків кресляра, й цьому трибку вже просто забракло місця; він докотився до краю кресляра, впав із машини, трохи прокотився ставма піском і ліг плиском на бік. Але нагорі вже підіймався ще один трибок, а за ним багато інших – великі, маленькі, ледве помітні, і з усіма відбувалося те саме, й щоразу складалося враження, ніби в креслярі вже нічого не лишилось, та потім з’являлася нова, ще численніша вервечка трибків, які підіймались, падали з машини, котилися піском і лягали на бочок. Задивившись на це видовище, засуджений геть забув про мандрівників наказ, трибки викликали в нього неймовірний захват, він поривався схопити кожного, водночас спонукаючи солдата допомогти йому, але щоразу злякано відсмикував руку, тому що навздогін попередньому трибку вже поспішав наступний, який на нього, засудженого, – принаймні першої миті, коли починав котитися, – наганяв страху. Мандрівник, навпаки, непомалу стривожився; машина вочевидь розсипалась; її рівна робота була оманлива; у нього зринуло таке відчуття, що тепер він має допомогти офіцерові, бо той уже не може подбати про себе сам. Але, зосередивши всю свою увагу на трибках, які випадали, мандрівник забув про решту вузлів машини, і коли тепер, після того як із кресляра викотивсь останній трибок, схилився над бороною, його вразила нова, ще прикріша несподіванка. Борона вже не писала, вона лише колола, а ложе, вібруючи, вже не повертало тіла з боку на бік, а тільки підставляло його під зубці. Мандрівник хотів утрутитись, можливо, навіть зупинити машину, адже це були вже не тортури, яких домагався офіцер, – це було справжнісіньке вбивство. Мандрівник потягся руками до машини. Але цієї миті борона з настромленим на неї тілом подалася вбік, як це вона зазвичай робила на дванадцятій годині. Кров текла сотнями цівок, не змішуючись із водою, – водоносні трубочки цього разу також відмовили. Та ось і остання з неполадок: тіло не спадало з довгих зубців, а, стікаючи кров’ю, зависло над ямою. Борона вже хотіла була повернутися на своє попереднє місце, та, немовби сама помітивши, що не звільнилася ще від ноші, так і лишилася над ямою.