Текст книги "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Автор книги: Франц Кафка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 41 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Оповідання, опубліковані після смерті

Верхи на кадобі

Вугілля скінчилося; кадіб порожній; лопата лежить без діла; холодом дихає груба; мороз ходить по кімнаті; за вікном заклякли обсипані інеєм дерева: небо – лише срібна табличка для того, хто благає в нього допомоги. Треба дістати вугілля, не замерзати ж мені; за мною – безжальна груба, попереду мене – таке саме безжальне небо, і мені доводиться відчайдушно борсатися між ними, шукати допомоги десь посередині – у вугляра. Та вугляр уже звик до моїх прохань, отож треба якось особливо переконати його, що я не маю ані грудочки вугілля і що він тепер для мене – як сонце на небі. Я повинен прийти, мов жебрак, що охляв із голоду і хоче сконати на чужому порозі, і через те куховарка наливає йому гущі з випитої кави: отак і вугляр мені, хоч і з люттю, але пам’ятаючи заповідь «Не вбий!», шпурне в кадіб лопату вугілля.

Від того, як я з’явлюся до нього, залежатиме моя доля, тож я їду на кадобі. Верхи на кадобі, тримаючись за дужку – найпростішу вуздечку, я насилу спускаюся сходами донизу; проте внизу мій кадіб зводиться – велично, чудово, навіть верблюди, здригаючись від палиці погонича, не зводяться з землі так гарно, як він. Я їду по замерзлому провулку рівномірним клусом; я не опускаюся до рівня вхідних дверей, а часом здіймаюся аж до других поверхів. Але найвище я ширяю перед дверима вугляревого підвалу. Він згорбився внизу біля свого столика й щось пише; у підвалі так гаряче, що двері відчинені навстіж.

– Вуглярю! – гукаю я хрипким від морозу голосом, і обличчя мені огортає пара з уст. – Вуглярю, прошу, дай мені трохи вугілля. Мій кадіб такий порожній, що на ньому можна їхати верхи. Будь ласкавий. Як тільки зможу, я тобі заплачу.

Вугляр наставляє долоню до вуха.

– Мені не вчулося? – питає він через плече у своєї дружини, що сидить біля груби і плете мереживо. – Мені не вчулося? Покупець?

– Я нічого не чую, – каже жінка. Вона сидить спиною до вогню, втішається теплом, і груди її спокійно підіймаються й опускаються в лад роботі.

– О так! – гукаю я. – Це я, давній, вірний ваш покупець, тільки в мене саме немає грошей.

– Жінко, – каже вугляр, – там таки є хтось, не могло все це мені вчутися. Певне, якийсь давній, дуже давній покупець, що зумів так зворушити мене.

– Що ти вигадав, чоловіче? – каже жінка і на хвилину робить собі перепочинок – притискає мереживо до грудей. – Нікого там немає, провулок порожній, усі наші покупці вже мають вугілля; ми можемо на кілька днів замкнути крамницю і відпочити.

– Таж я сиджу тут на кадобі! – кричу я, і на очі мені від морозу набігають сльози. – Вигляньте, будь ласка, надвір, ви зразу побачите мене: я прошу одну лопату вугілля, а якщо дасте дві, то я буду найщасливіший у світі. Всі ж інші покупці вже забезпечені. Ох, якби я почув, що в моєму кадобі торохтить вугілля!

– Я йду, – мовить вугляр і вже дріботить короткими ногами до сходів.

Але дружина підбігає до нього, хапає за руку й каже:

– Нікуди ти не підеш. Як ти такий упертий, то я сама вийду. Згадай, як ти сьогодні вночі кашляв. Та задля діла, хай навіть воно тобі тільки вчулося, ти забуваєш і жінку, й дитину і важиш своїми легенями. Я йду.

– Але ж назви йому всі ґатунки, що ми маємо на складі; ціну я тобі гукну.

– Гаразд, – мовить жінка і підіймається сходами надвір. Звичайно, вона зразу бачить мене.

– Моє поважання, добродійко! – гукаю я. – Мені треба тільки лопату вугілля, ось у цей кадіб; я сам одвезу його додому: лопату найгіршого вугілля. Я, звичайно, заплачу за нього, але згодом, згодом.

Оце «згодом, згодом» – яке ж воно подібне до бовкання дзвона і як воно дивно зливається з вечірнім передзвоном, що долинає з сусідньої церкви.

– То якого він хоче? – гукає вугляр.

– Ніякого, – відповідає йому дружина. – Тут нікого немає, я нікого не бачу і нікого не чую. От тільки на дзвіниці вибило шосту, треба зачиняти. Мороз скажений. Завтра, мабуть, ми ще матимемо багато роботи.

Вона каже, що нікого не бачить і не чує, але все-таки відв’язує фартуха і пробує відігнати мене ним. На жаль, їй щастить зробити це. Мій кадіб має всі переваги доброго верхового коня, не має тільки однієї: не може опиратися. Він надто легкий. Жіночий фартух зганяє його з землі.

Вуглярева жінка чи то зневажливо, чи то задоволено махає рукою і повертає до підвалу.

– Злюко! – гукаю я їй услід. – Злюко! Я просив у тебе лопату найгіршого вугілля, і ти не дала мені.

І я підіймаюся у терени айсбергів і зникаю назавжди.

(Переклав Євген Попович)

Залізничні пасажири

Якщо глянути на нас очима простого смертного, то ми перебуваємо в становищі залізничних пасажирів, що зазнали аварії в довгому тунелі, а саме в тому місці, де вже не видно світла початку, а світло кінця ледь мріє, тому погляд весь час шукає його і весь час губить, та й чи існують початок і кінець, немає певності. А навколо себе чи з розгубленості, чи з підвищеної чутливості ми бачимо самі страховиська та, залежно від настрою і поранення кожного, звабливу або стомливу калейдоскопічну гру.

«Що мені робити?» чи «Нащо мені це робити?» – не питають у цих краях.

(Переклав Євген Попович)

Правда про Санча Пансу

Щедро постачаючи протягом довгих років на вечірні та нічні години романи про лицарів і розбійників своєму чортові, якого він згодом назвав Дон Кіхотом, Санчо Панса спромігся, хоч ніколи цим не хвалився, так віднадити його від себе, що той потім весь віддався найбожевільнішим заходам, які, проте, нікому не шкодили, бо не мали вибраного заздалегідь об’єкта, що ним мав бути якраз Санчо Панса. Вільний чоловік Санчо Панса, певне, з почуття якоїсь відповідальності, незворушно супроводжував Дон Кіхота в мандрах до самого його кінця; ті мандри стали для нього великою і корисною розвагою.

(Переклав Євген Попович)

Міський герб

Коли починали зводити Вавилонську вежу, на будівництві ще панував сякий-такий лад, ба навіть, можливо, аж надто суворий; забагато уваги приділяли дороговказам, перекладачам, робітничим оселям і всіляким комунікаціям, так наче попереду ще були цілі століття вільної праці. Тоді домінувала, по суті, думка, що будувати слід якомога повільніше; і не треба було цю думку аж так перебільшувати, щоб перейнятися осторогою навіть перед закладанням підмурівку. Усі аргументи зводилися до одного: головна мета цього заміру – спорудити вежу, яка дістала б до самого неба. Решта ідей проти цієї мали другорядне значення. Ідея, колись усвідомлена в усій своїй величі, вже не вмирає; поки живуть люди, житиме й нездоланне бажання добудувати цю вежу. Тому щодо цього не варто тривожитися за майбутнє, аж ніяк, адже людство свої знання постійно поглиблює, архітектура зробила успіхи вже й робитиме їх і далі, роботу, на яку тепер у нас піде цілий рік, через сто років виконуватимуть, либонь, за півроку, до того ж краще, добротніше. То навіщо ж гарувати, до цілковитої знемоги напружувати сили вже нині? Сенс це мало б лише тоді, якби була надія звести вежу за життя одного покоління. Але на таке сподіватися не випадає, в жодному разі. Ба більше, напрошується навіть думка, що наступне покоління зі своїми удосконаленими знаннями забракує роботу попереднього покоління, знесе все зведене доти й почне будувати спочатку. Такі думки сковували волю людей, і вони дбали не так про спорудження вежі, як про розбудову робітничого містечка. Кожне земляцтво прагнуло влаштуватись якомога вигідніше, через це раз у раз виникали сварки, що нерідко переростали в криваві сутички. Цим сутичкам не видно було кінця-краю, і для вождів вони стали ще одним аргументом на користь того, щоб зі спорудженням вежі, зокрема й через недостатнє зосередження робочої сили, не квапитись, а ще краще – розгорнути будівництво вже після загального замирення. Однак час спливав не лише в сутичках, у перервах між ними люди й далі наводили в місті лиск, а це, звичайно, викликало нові заздрощі й провокувало нові сутички. Так минало життя першого покоління будівничих; але не інакше жили й наступні покоління, вони лише й далі вдосконалювали своє вміння та майстерність, а з ними зростало і прагнення людей до конфліктів. Крім того, уже друге чи третє покоління усвідомило всю безглуздість цього заміру зі зведенням вежі до неба. Та залишати місто було пізно – люди вже надто пов’язали своє життя одне з одним.

Усі легенди й пісні, народжені в цьому місті, сповнені тужного очікування того провіщеного дня, коли якийсь могутній кулак завдасть місту один за одним п’ять ударів і вщент його зруйнує. Тому на міському гербі й зображено кулак.

(Переклав Олекса Логвиненко)

До питання про закони

Наші закони знає, на жаль, не багато хто, вони – таємниця жменьки аристократів, які панують над нами. Ми переконані, що цих давніх законів люди неухильно дотримуються, та все ж нестерпно боляче, коли над тобою панують за законами, яких ти не знаєш. Я маю на увазі тут не різноманітні тлумачення й ту шкоду, якої вони завдають, коли в них має змогу брати участь не весь народ, а лише одиниці. Може, ця шкода не така вже й велика, адже закони давні-прадавні, над їхнім тлумаченням працювали цілі століття, тож уже саме тлумачення набуло, мабуть, сили закону, і хоча можливості вільно тлумачити збереглися й донині, однак тепер вони вельми обмежені. Крім того, аристократія вочевидь не має жодних підстав допускати тлумачення, виходячи з власних інтересів, не на нашу користь, адже закони й так від самого початку запроваджувалися на користь аристократії, на неї вони не поширюються, і саме через це, схоже, їх цілком і повністю віддано до її рук. У цьому полягає, певна річ, неабияка мудрість (хто ж бо сумнівається в мудрості давніх законів?), але для нас – і мука; й це, либонь, неминуче.

А втім, що ці закони нібито існують, можна, власне, лише припускати. Вважати, що вони є і їх довірено аристократії як таємницю, – традиція, всього-на-всього давня традиція, яка набула визнання внаслідок своєї давності й більш нічим, крім традиції, і не може бути, бо сам характер цих законів вимагає, щоб і їхня наявність та непорушність лишалися в таємниці. Отож якщо ми, в народі, уважно простежимо за поведінкою аристократії від найдавніших часів, якщо ми, маючи записи наших предків з цього приводу, сумлінно їх доповнимо і з-поміж численних фактів знайдемо, як нам видасться, головні лінії, що дадуть змогу на законній основі зробити ті чи ті висновки, і якщо ми, спираючись на ці щонайретельніше відібрані й систематизовані висновки спробуємо трохи пристосуватися до сучасності й до майбутнього, то все це виявиться надзвичайно непевним, радше грою уяви, бо тих законів, що їх ми намагаємося тут розгледіти, можливо, зовсім і нема. Є невеличка партія, яка справді тримається такої думки і яка силкується довести, що якщо закон і є, то він означає лиш одне: все, що робить аристократія, – закон. Ця партія бачить тільки свавільні акти аристократії й нехтує народною традицією, від якої пожиток, на погляд цієї партії, лише випадковий і мізерний, а ось шкода – дуже часто серйозна, оскільки напередодні прийдешніх подій традиція породжує в народі оманливу й фальшиву впевненість, яка штовхає його на легковажні вчинки. Таку шкоду не заперечиш, але переважна більшість нашого народу бачить її причину в тому, що самої традиції вкрай мало, що в ній ще багато чого треба досліджувати і що матеріал, який вона містить, хай би яким величезним він нам здавався, ще надто мізерний, ще мають минути століття, перше ніж він стане достатнім. Таку похмуру для сьогодення перспективу осяває лише віра в те, що колись і самій традиції, і її дослідженням нарешті настане хоч якийсь кінець, усе проясниться, і закон уже належатиме народові, а аристократія щезне. Ці слова сказано без ненависті до аристократії, аж ніяк ні, й ніхто ні до кого ненависті не відчуває, скоріше, ми ненавидимо самих себе за те, що нам іще не можна довірити закон. І тому, власне, та партія, в певному сенсі все ж таки досить приваблива, партія, яка не вірить, по суті, у жоден закон, лишилася такою маленькою, бо й вона цілком визнає аристократію і право на її існування. Це можна пояснити, власне, лише за допомогою своєрідного парадоксу: коли б яка-небудь партія разом із вірою в закон відкинула й аристократію, на її боці відразу виявився б увесь народ; але така партія ніколи не виникне, бо ніхто не зважиться відкинути аристократію. На цьому лезі ножа ми й живемо. Колись один письменник висловив це так: єдиний очевидний, безперечний закон, поставлений над нами, – це аристократія, і задля цього єдиного закону ми маємо самих себе занапастити?

(Переклав Олекса Логвиненко)

Подружня пара

Загалом справи йдуть так погано, що іноді я, коли в конторі трапляється вільна година, беру сумку із зразками й обходжу клієнтів особисто. Зокрема я вже давно мав намір навідатися до H., з яким колись підтримував постійні ділові стосунки, але минулого року вони з невідомих мені причин майже припинилися. А втім, якихось виняткових причин для порушення таких зв’язків і не потрібно; нині вони дуже нетривкі, й нерідко вирішальну роль у них відіграє якась дрібниця, примха, й так само завдяки дрібниці, одному-однісінькому слову в усьому може знов запанувати лад. Однак навідувати Н. досить непросто; чоловік він уже літній, останнім часом часто хворіє й хоч і тримає ще в руках усі справи, проте особисто у крамниці майже не з’являється; щоб побалакати з ним, треба йти до нього додому, а з таким діловим візитом зазвичай не квапишся.

Але вчора ввечері, після шостої, я все ж таки зважився; для візитів час був уже, звісно, пізній, але до справи слід було підходити з погляду не світського, а ділового. Мені пощастило. Н. був удома; щойно він із дружиною, як мені сказали в передпокої, повернувся з прогулянки й зайшов у кімнату до сина, який нездужав і лежав у ліжку. Мене запросили також увійти туди; спершу я вагався, та потім бажання якомога скоріше покласти край цим прикрим відвідинам узяло гору, і я як був – у пальті, в капелюсі і з сумкою зі зразками в руках, – пройшов услід за служницею через темну кімнату до іншої, м’яко освітленої, де застав невеличке товариство.

Мій погляд – мабуть, інстинктивно – відразу впав на одного аж надто добре знайомого мені торгового аґента, певною мірою мого конкурента. Виходить, цей тип приперся сюди поперед мене. Тепер він зручненько, мов лікар, примостився біля самого ліжка хворого й бундючно сидів у своєму шикарному розстебнутому пальті з широко розкинутими полами; нахабство його не знало меж; так само міркував, либонь, і хворий, який лежав із трохи почервонілими від температури щоками й часом поглядав на того типа. Він, цей господарів син, був, до речі, вже немолодий, десь мого віку, з коротенькою, через хворобу трохи занедбаною борідкою. Старий Н. – високий, широкоплечий чоловік, хоч унаслідок виснажливої недуги добряче-таки, на мій подив, схудлий, згорблений і без колишньої впевненості в собі, – й досі стояв, відколи увійшов сюди, в хутряному пальті і щось мурмотів до сина. Дружина H., невеличка, крихкотіла, однак надзвичайно жвава жіночка (щоправда, метушилася вона лише навколо нього, нас майже не помічала), саме клопоталася тим, що стягувала з чоловіка пальто, а позаяк на зріст вони були різні, то давалося це їй досить нелегко; та зрештою вона таки впоралась. А втім, головна причина цієї затримки полягала, мабуть, у тому, що Н. був дуже нетерплячий і весь час неспокійно мацав руками довкола, шукаючи крісла, яке дружина, скинувши з нього пальто, мерщій йому й підсунула. А сама, підхопивши пальто й майже сховавшись під ним, винесла його з кімнати.

Нарешті мені здалося, що настав мій час; правильніше сказати, він, мабуть, не настав і ніколи тут, либонь, і не настав би; якщо я взагалі ще й хотів що-небудь сказати, то мав починати негайно, бо за таких обставин умови для ділової розмови, як я відчував, могли тільки погіршитись, а сидіти тут до скону віків, як, схоже, збирався робити аґент, – ні, це було не в моєму звичаї. Отож я поклав собі не звертати на аґента жодної уваги й, не довго думаючи, заходився пояснювати панові Н. суть своєї справи, хоч і бачив, що цієї хвилини йому хотілося погомоніти із сином. На жаль, я, коли під час розмови починаю трохи хвилюватися – загалом це стається дуже швидко, а в кімнаті з хворим це сталося ще швидше, ніж звичайно, – маю звичку підхоплюватися й, говорячи, походжати туди-сюди. Коли я у власній конторі, то це річ цілком звичайна, але в чужому помешканні така поведінка справляє, як-не-як, трохи прикре враження. Та я вже не міг опанувати себе, а надто якщо врахувати, що мені бракувало звичної сигарети. Що ж, погані звички має кожна людина, до того ж мої проти звичок аґента – просто квіточки. Що можна сказати хоч би про таке: свого капелюха він тримає на коліні, повільно возячи ним туди-сюди, а тоді раптом, ні сіло ні впало, накидає його на голову; щоправда, він одразу його й скидає, вдаючи, ніби це сталося в нього випадково; але ж якусь хвилю він усе-таки сидить у капелюсі й робить це безперервно, раз у раз. Таку поведінку інакше, ніж неприпустимою, справді не назвеш. Мені це не вадить, я ж бо походжаю туди-сюди, думаю лише про своє і того аґента, по суті, й не бачу, але ж є, мабуть, люди, котрих це жонглювання капелюхом може довести до ручки. Певна річ, я, захоплений своєю промовою, не зважаю не лише на такі перешкоди, а й ні на кого взагалі, й хоч і бачу, щó діється, однак, поки не завершу чи поки не почую заперечень, майже нічого довкола не помічаю. Так, наприклад, я добре бачив, що Н. майже нічого не сприймає; поклавши руки на бильця крісла, він нетерпляче крутився на всі боки й дивився не на мене, а якось безтямно в порожнечу, немовби там чогось шукаючи, а вираз обличчя в нього був такий байдужний, ніби чоловік не чув жодного мого слова і взагалі не бачив мене самого. Ця хвороблива поведінка, як я розумів, подавала мало надії, а проте я говорив далі, так ніби своїми словами, своїми вигідними пропозиціями – я й сам злякався власних зізнань, яких від мене, власне, ніхто не вимагав, – ще сподівався врешті все залагодити. Трохи втішало мене й те, що аґент, як я мимохідь завважив, кінець кінцем дав своєму капелюху спокій і згорнув на грудях руки; мої висловлювання, розраховані, певна річ, почасти й на нього, завдали відчутного удару, схоже, і його планам. Задоволений цим, я говорив би, мабуть, ще довго, коли б господарів син, якому доти я не надавав аж такого значення й на якого не звертав уваги, не звівся раптом у ліжку й, посварившись мені кулаком, не змусив мене змовкнути. Він вочевидь хотів був щось іще й промовити, щось показати, але йому забракло сили. Спершу я подумав, що це в нього маячня, гарячка, та коли відразу потому мимоволі поглянув на старого Н., то здогадався, в чому річ.

Н. сидів із широко розплющеними, виряченими, осклянілими очима, які ще хвилину тому вірно йому слугували; нахилившись уперед, він весь тремтів, так ніби хтось тримав його ззаду за голову чи бив у потилицю; спідня губа, ба навіть уся нижня щелепа, геть оголивши ясна, безвольно відвисла, обличчя, здавалося, ось-ось розпадеться; він іще дихав, хоч і важко, але потім, немовби від чогось звільнившись, відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, на обличчі ще промайнув вираз якогось неймовірного напруження, і всьому настав кінець. Я хутко підскочив до нього, схопив його руку – обвислу, безживну холодну руку – і вжахнувся. Живчика в ній я вже не відчув. Отже, все скінчилось. Ну, звісно, чоловік він старий. Нехай і нас очікує така легка смерть. Але скільки ж усього тепер належало зробити! І що ж насамперед, невідкладно? Я роззирнувся, шукаючи поглядом підтримки, але син уже натяг на голову ковдру, чути було тільки його невпинне схлипування; аґент, холодний, мов жаба, наче вріс у своє крісло за два кроки навпроти Н. і вочевидь вирішив нічого не робити, а просто перечекати; отже, лишався я, тільки я міг що-небудь зробити, і то найважливіше, а саме: повідомити дружині в якомога м'якший спосіб, якого в світі не було, цю страшну звістку. І ось я вже почув із сусідньої кімнати поквапне човгання її ніг.

Жінка – й досі в костюмі для вулиці, переодягтися вона ще не встигла – несла нагріту біля груби нічну сорочку, яку мала намір вдягти на чоловіка.

– Заснув, – усміхнулася вона, побачивши нас, геть занімілих, і похитала головою. І безмежно довірливо, як людина, котра ні про що не здогадується, взяла ту саму руку, яку з відразою і страхом щойно тримав у своїй я, поцілувала її, мов у безневинній подружній грі, і Н. – ох, як тільки нам усім трьом було на це дивитися! – поворухнувся, гучно позіхнув, дав, щоб дружина вдягла на нього сорочку, терпляче, із сердито-іронічною міною вислухав лагідні дружинині докори з приводу перевтоми на надто тривалій прогулянці й, по-іншому, ніж ми, пояснюючи свою дрімоту, сказав щось, на наш подив, про нудьгу. Потому, щоб не застудитися дорогою до іншої кімнати, поки що влігся в постіль до сина; дружина поквапно принесла дві подушки й уклала на них його голову поруч із синовими ногами. Після того, що сталося, я в цьому нічого дивного вже не побачив. Згодом Н. попросив вечірню газету, взяв її, не звертаючи уваги на гостей, але читати наразі не став, а лише проглядав то там, то там і робив нам, вражаючи своєю діловитістю й проникливістю, досить неприємні зауваження з приводу наших пропозицій; тим часом вільною рукою він раз у раз немовби відмахувався від нас і, прицмокуючи язиком, натякав на бридкий присмак у роті, викликаний нашими манерами залагоджувати справи. Аґент не стримався і зробив кілька недоречних зауважень; навіть примітивним своїм розумом він, мабуть, відчував потребу після всього, що сталося, дійти хоч якогось компромісу, тільки ж робити це слід було, звичайно, зовсім не так, як він собі уявляв. Тож я хутко попрощався, майже вдячний аґентові, бо якби не він, то піти звідси мені забракло б рішучості.

У передпокої я ще наштовхнувся на пані Н. Дивлячись на її жалюгідну постать, я вголос висловив думку, що вона трохи нагадує мені мою матір. А позаяк пані Н. нічого не відповіла, то я додав:

– Можу сказати лише одне: мати вміла робити чудеса. Вона вміла полагодити все, що ми ламали. Я втратив її, ще малим хлопчиком.

Я вмисне розмовляв надто повільно й чітко, припускаючи, що ця стара жінка недочуває. Але вона була, видко, зовсім глуха, бо ні з сього ні з того спитала:

– А як вам мій чоловік на вигляд?

А втім, з кількох її прощальних слів я зрозумів, що вона сплутала мене з отим аґентом; дуже хотілося вірити, що в іншому разі ця жінка виявила б до мене більше довіри.

Нарешті я рушив сходами вниз. Спускатися було важче, ніж доти підійматись, хоч і підійматися було теж нелегко. Ох, які ж невдалі бувають ділові візити! Але тягар свій мусиш нести далі.

(Переклав Олекса Логвиненко)