Текст книги "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Автор книги: Франц Кафка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 41 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

І поки Ґреґор одним духом вимовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, він легко, мабуть, тому, що вже навчився в ліжку, підсунувся до скрині і спробував підвестися, спираючись на неї. Він справді хотів відчинити двері, справді хотів показатися батькам і поговорити з повіреним; йому кортіло знати, що скажуть ті, хто тепер так настійно вимагає, аби він вийшов, як побачать його. Якщо вони злякаються, тоді Ґреґор більше не несе відповідальності і може не турбуватися. Коли ж вони спокійно сприймуть його появу, то й тоді нема чого хвилюватись; він, якщо трохи поспішить, справді встигне на восьмигодинний поїзд. Спочатку Ґреґор кілька разів спорскував з гладенької скрині, та, врешті, зробивши останнє зусилля, таки підвівся; на біль у нижній частині тіла він зовсім не зважав, хоч його аж пекло. Потім він прихилився до спинки найближчого стільця і міцно вхопився лапками за його край. Тепер він уже опанував себе і замовк, бо дослухався, що скаже повірений.

– Ви теж збагнули тільки одне слово? – спитав повірений батьків. – За дурнів він нас має, чи що?

– О Господи! – вигукнула мати вже крізь сльози. – Він, мабуть, дуже хворий, а ми його мучимо. – І закричала: – Ґрето! Ґрето!

– Що, мамо? – озвалась сестра з другого боку. Вони перемовлялися через Ґреґорову кімнату.

– Мерщій біжи по лікаря! Ґреґор захворів. Швиденько! Ти чула, що він казав?

– Це якийсь нелюдський голос, – мовив повірений напрочуд тихо супроти материного крику.

– Анно! Анно! – гукнув до кухні через передпокій батько і плеснув у долоні. – Негайно поклич слюсаря!

І обидві дівчини, зашелестівши сукнями, пробігли передпокоєм – як це сестра так швидко вбралася? – і відчинили сінешні двері. Не чути було, щоб вони зачиняли їх, певне, залишили навстіж, як буває у квартирі, де скоїлось страшне лихо.

Проте Ґреґор був уже набагато спокійніший. Хоч ніхто не зрозумів його слів, але самому Ґреґорові вони здавалися виразними, виразнішими, ніж раніше, може, тому, що вухо звикло. Все-таки батьки вже повірили, що з ним не все гаразд, і готові йому допомогти. Ґреґорові було приємно, що вони так твердо й упевнено давали перші накази. Він відчув себе знову втягненим у коло людей і чекав від лікаря й слюсаря, власне, сприймаючи їх як щось одне, чудових і несподіваних наслідків. Щоб під час вирішальної розмови, яка зараз відбудеться, мати якомога чіткіший голос, Ґреґор відкашлявся, щоправда, приглушено, бо, мабуть, і його кашель став не схожий на людський – сам він уже не довіряв своїм вухам. Тим часом у сусідній кімнаті запала тиша. Може, батьки з повіреним сидять біля столу і розмовляють пошепки, а може, принишкли біля дверей і слухають.

Ґреґор повільно підсунувся із стільцем до дверей, тоді пустився своєї підпори, кинувся на двері, вчепився в них – кінчики його лапок були трохи липкі – і, тримаючись прямо, трохи відпочив після напруження. Потім заходився ротом повертати ключ у замку. На жаль, виявилося, що в нього немає зубів, – а чим тоді схопити ключа? – зате щелепи були дуже міцні; і справді, щелепами йому пощастило зрушити ключа з місця. Ґреґор не зважав на те, що безперечно щось ушкодив собі, бо з рота в нього потекла брунатна рідина, залила ключа й закапала на підлогу.

– Чуєте? – озвався повірений у сусідній кімнаті. – Він повертає ключа.

Ґреґора це дуже підбадьорило; але ж якби вони всі гукнули йому, а надто батько й мати: «Сміливіше, Ґреґоре!», якби крикнули: «Крути, дужче крути!» І, уявляючи собі, що з тієї кімнати напружено стежать за його зусиллям, він безтямно вчепився всім, чим тільки міг, у ключа. Ключ повертався, і він повертався разом з ним; то, випроставшись, тримав його в роті, то, як було треба, повисав на ньому, то надавлював його усією вагою свого тіла. Нарешті замок дзвінко клацнув, і Ґреґор наче прокинувся. Полегшено зітхнувши, він сказав сам до себе: «От я й обійшовся без слюсаря», і поклав голову на клямку, щоб відчинити двері.

А що він одчиняв їх таким способом, то двері вже широко відхилилися, а його самого ще не було видно. Він мусив спочатку повільно й дуже обережно обернутися навколо стулки дверей, коли не хотів, ледь переступивши поріг, упасти на спину. Зробити це Ґреґорові було дуже важко, тож він навіть не глянув ні на кого, бо не мав коли, аж раптом почув, як повірений голосно охнув, ніби вітер прошумів, а тепер уже й побачив, що той – він стояв найближче до дверей – затулив долонею роззявленого рота і помалу почав відступати, наче його відтягла якась невидима, нездоланна сила. Мати – вона, незважаючи на присутність повіреного, була розпатлана, незачесана ще з ночі – спершу склала руки і глянула на батька, а тоді ступила два кроки до Ґреґора й опустилася додолу посеред своїх широких спідниць, сховавши обличчя на грудях. Батько з ворожим виразом обличчя стиснув кулаки, наче хотів заштовхати Ґреґора назад до кімнати, потім затулив очі руками й заплакав, аж йому затрусилися могутні груди.

Ґреґор не зайшов до вітальні, а сперся на ту стулку дверей, що не відчинялася, – видно було тільки половину його тіла та схилену набік голову, коли він зазирав до батьків та повіреного. Тим часом стало набагато видніше; по той бік вулиці вже чітко вимальовувався довжелезний темно-сірий будинок – то була лікарня – з ніби прорубаними одноманітними вікнами по фронтоні; дощ не перестав, але порідшав і падав тепер великими краплями, які можна було розгледіти кожну зокрема. Стіл у вітальні був весь заставлений посудом, бо для батька сніданок важив набагато більше, ніж обід або вечеря; читаючи газети, він розтягував його на цілі години. Якраз навпроти дверей висів Ґреґорів знімок з часів його військової служби; він був у формі лейтенанта, руку тримав на держаку шпаги і безтурботно усміхався, вимагаючи поваги до своєї постави і мундира. Двері до передпокою стояли відчинені, сінешні теж, і з вітальні було видно помісток перед ними й початок сходів, що завертали вбік.

– Ну, – мовив Ґреґор, певне, усвідомивши, що він єдиний зберіг тут спокій, – я зараз же одягнуся, запакую зразки і їду. Ви ж хочете… хочете, щоб я їхав? Ну, пане повірений, ви тепер бачите, що я не впертий і люблю працювати: обтяжливо бути щодня в дорозі, але я без цього не міг би жити. Куди ж ви, пане повірений? До фірми? Ви розповісте все, як воно є? Людина часом буває неспроможна працювати, але ж тоді саме й пора згадати про її колишні успіхи й подумати, що коли все минеться, вона, напевне, працюватиме ще старанніше й самовідданіше. Я ж так багато завдячую панові шефові, ви самі добре знаєте. До того ж я повинен піклуватися про батьків і сестру. Мені скрутно, та якось я викручусь. Але не завдавайте мені ще більше прикрості, ніж я вже маю. Підтримайте мене перед шефом! Комівояжерів не люблять, я знаю. Гадають, що вони дістають скажені гроші і майже нічого не роблять. Зараз не час обмірковувати, чому склалася така думка. Але ж ви, пане повірений, краще знаєте обставини, ніж решта службовців, та й навіть, між нами кажучи, краще, ніж сам пан шеф, бо він, як господар підприємства, всьому повірить, хоч що набалакай на працівника. Ви також дуже добре знаєте, що комівояжер, майже цілий рік перебуваючи поза фірмою, легко може стати жертвою наклепів, випадковостей і безпідставних звинувачень, від яких не здатен боронитися, бо здебільшого й гадки про них не має і аж тоді, як повертається, виснажений, зі своєї подорожі додому, відчуває на собі їхні тяжкі наслідки, не знаючи вже причини. Пане повірений, не йдіть, не сказавши мені жодного слова, яке б свідчило, що ви хоч трохи згодні зі мною!

Але повірений з першими Ґреґоровими словами повернувся і почав боком відступати, озираючись на Ґреґора через плече і витягнувши губи. Поки Ґреґор говорив, він ані миті не стояв на місці, а весь час пильно дивився на Ґреґора і брався до дверей, але так помалу, ніби мав якусь таємну заборону залишати кімнату. Ось він досяг передпокою і останній крок з кімнати ступив з таким раптовим поспіхом, наче під ним горіла земля. У передпокої він простяг праву руку до сходів, немов чекав звідти для себе якогось надприродного порятунку.

Ґреґор розумів, що нізащо не повинен відпустити повіреного в такому настрої, якщо не хоче поставити під загрозу своє становище у фірмі. Батьки цього добре не розуміли, у них уже давно склалася думка, що Ґреґор оснувався там на ціле життя, а крім того, мали тепер такий клопіт, що не здатні були тверезо міркувати. А Ґреґор якраз міркував тверезо. Повіреного треба втримати, заспокоїти, переконати і врешті перемогти; адже від нього залежить майбутнє Ґреґора та його родини! Хоч би сестра була вдома! Сестра розумна; вона вже плакала, як Ґреґор ще тихо лежав горілиць у ліжку. Повірений такий дамський підлесник, що дався б умовити себе. Вона б зачинила сінешні двері, розвіяла б його страх. Але ж сестри не було, і Ґреґорові доводилось діяти самому. І, не подумавши про те, що він не знає, чи здатен тепер ходити, чи ні, і що, можливо, ба навіть цілком певно, його слів знову ніхто не зрозуміє, він пустив одвірка, кинувся в двері, наміряючись наздогнати повіреного, що вже на сходах кумедно вчепився обома руками в поруччя, проте, марно шукаючи опори, зойкнув і впав на всі свої лапки. І як торкнувся ними до підлоги, то вперше за цілий ранок відчув, що його тілові зручно; лапки мали під собою тверду опору; Ґреґор з радістю помітив, що вони дуже добре його слухаються, навіть ладні нести, куди він бажає, і вже подумав, що всім його мукам скоро настане край. Але тієї миті, коли Ґреґор, ще не оговтавшись після падіння, ліг на підлозі недалеко від матері, якраз навпроти неї, мати, що досі сиділа знічена, поринувши у своє горе, враз схопилася, простягла руки, розчепірила пальці й закричала:

– Рятуйте, пробі, рятуйте!

Вона нахилила голову, наче хотіла краще роздивитися на Ґреґора, але натомість безтямно позадкувала на середину кімнати; забувши, що позад неї стоїть накритий стіл, квапливо сіла на нього і, здавалося, зовсім не помічала, що з перекинутого кавника побіч неї вилилась на килим кава.

– Мамо, мамо, – тихо мовив Ґреґор, дивлячись на неї знизу вгору. На мить він зовсім забув про повіреного, зате коли побачив, як розливається кава, не міг утриматись і вихлебтав її. Угледівши це, мати знову закричала, зіскочила із столу і впала в обійми батькові, що кинувся їй назустріч. Проте Ґреґорові було зараз не до батьків, бо повірений ступив уже на сходи і, спершись підборіддям на поруччя, востаннє оглядався на їхнє помешкання. Ґреґор розігнався бігти за ним, та повірений, певне, щось запідозрив, бо, перестрибуючи через кілька східців, помчав геть.

– Ох! – крикнув ще він унизу на весь під’їзд, та й було по ньому.

На жаль, його втеча, здавалося, зовсім роздратувала батька, який досі був відносно спокійний; замість доганяти повіреного або хоч принаймні не заважати Ґреґорові, він схопив у праву руку ціпок повіреного, залишений разом із капелюхом та пальтом на кріслі, а в ліву – газету зі столу і, тупаючи ногами, почав загонити Ґреґора ціпком та газетою назад до кімнати. Дарма Ґреґор просив – щоправда, його прохання ніхто не розумів, – дарма покірно пригинав голову; батько ще дужче тупотів ногами. Мати, хоч надворі було холодно, відчинила вікно, перехилилася через підвіконня і затулила обличчя руками. Між вікном і сінешніми дверима утворився великий протяг, завіси залопотіли, газети на столі зашаруділи, декілька впало додолу. А батько безжалісно наступав і сичав, як дикун. Ґреґор ще не навчився лізти задки, тому відступав дуже повільно. Якби він зважився обернутися, то миттю був би у себе в кімнаті, але він боявся, що батькові не стане терпцю його чекати: батько щохвилини може завдати йому палицею смертельного удару по спині або по голові. Та врешті Ґреґор на свій жах побачив, що іншого рятунку він не має, бо, пересуваючись задки, помилився напрямком; тож він почав якомога швидше, а насправді дуже повільно обертатися, весь час боязко оглядаючись на батька. Батько, мабуть, зрозумів його добрий намір, бо не заважав йому, а навіть часом допомагав ціпком, хоч близько не підходив. Аби ж тільки він не смчав так страшно! Ґреґор аж нестямився від того сичання. Безперестанку прислухаючись до нього, він не зоглядівся, як обернувсь аж надто далеко; тож довелось ще трохи брати назад. Коли ж Ґреґор нарешті щасливо попав головою в двері, то виявилося, що вони завузькі для нього. Батько був у такому стані, що йому, звичайно, й на думку не спало відчинити й другу стулку, щоб зробити ширший прохід. Він хотів одного: аби лиш якомога швидше спровадити Ґреґора в його кімнату. Де йому там було розмірковувати, чи не краще Ґреґорові випростатися, щоб, може, таким способом пролізти в двері. Певне, якби Ґреґор не застряв, то батько вже не зачепив би його, а спокійно дав би зайти до кімнати, бо ззаду вже хвилювання вщухло і, коли б не батькове сичання, було б зовсім тихо, а так Ґреґор боявся і – хай буде, що буде – почав пробиватися в двері. Він завис у дверях, піднявши один бік і геть обдерши його; на одвірках залишилися бридкі плями. Врешті він зовсім застряв і сам не міг далі ані зрушитись; один ряд лапок безпомічно метлявся в повітрі, а другий був болюче притиснутий до підлоги. Батько порятував його тим, що добре турнув ззаду, і Ґреґор, стікаючи кров’ю, упав аж серед кімнати. Двері замкнули ще й на засув, і стало тихо.

II

Щойно смерком Ґреґор прокинувся від свого важкого, схожого на млість сну. Він, певне, й сам скоро прокинувся б, бо вже відпочив і виспався, а все ж йому здалося, що збудили його чиїсь легенькі кроки, і хтось ледь чутно зачиняв ті двері, що вели до передпокою. На стелю і зверху на меблі падало тьмяне світло від електричної лампи з вітальні, але внизу, де лежав Ґреґор, було темно. Він повільно, ще незграбно намацуючи собі дорогу вусиками, які аж тепер почав цінувати, рушив до дверей подивитися, що сталось. Лівий бік йому перетворився на суцільний зашкарублий шрам, і він кульгав на всі свої два ряди лапок. Одна лапка під час вранішньої пригоди покалічилась – ще й так диво, що лише одна, – і тепер висіла мов нежива.

Аж біля дверей Ґреґор помітив, що його туди так вабило: запах їжі. Там стояла миска з солодким молоком, у якому плавали шматки білого хліба. Ґреґор мало не засміявся з радощів, тому що хотів їсти ще дужче, як уранці, і миттю ж занурив у молоко голову по самі очі. Але відразу ж розчаровано витяг її назад; не тільки через те, що йому заважала їсти рана на боці, – бо тепер він міг ковтати лише напруживши все тіло, – а й що молоко йому зовсім не смакувало, хоч раніше це була його улюблена їжа, і сестра, певне, тому й поставила миску. Він майже з огидою відвернувся від миски і поліз назад на середину кімнати.

Ґреґор бачив крізь шпарку в дверях, що у вітальні запалили газ, та коли раніше в цю пору батько любив урочистим голосом читати матері, а часом і сестрі вечірню газету, то сьогодні хоч би хто слово сказав. Що ж, можливо, останнім часом цю звичку, про яку сестра завжди розповідала й писала йому, взагалі забули. Але і в усьому помешканні стояла мертва тиша, хоч воно напевне не було порожнє. «Яке тихе життя веде моя родина», – сказав Ґреґор сам до себе, пильно вдивляючись у темряву. Він дуже пишався тим, що зумів забезпечити батькам і сестрі таке життя в такому гарному помешканні. І яке буде горе, коли всьому цьому спокоєві, добробутові й затишку настане край! Щоб не ятрити собі душу такими думками, Ґреґор почав швидко лазити по кімнаті туди й назад.

Раз за довгий вечір одні двері трохи відчинилися, а раз другі і швидко зачинилися знову; хтось, мабуть, хотів увійти, але передумав. Ґреґор ліг біля самих дверей до вітальні й поклав собі якось заманити нерішучого гостя або хоч узнати, хто то був: та чекав він марно, двері більше не відчинялися. Вранці, коли вони були замкнені, всі добивалися до нього, а тепер, коли Ґреґор одімкнув одні двері, а решту, мабуть, відімкнено, як він спав, – тепер ніхто сюди й носа не показував і ключі стриміли вже назовні.

Аж пізно вночі світло у вітальні погасло, і Ґреґор переконався, що батьки та сестра й досі сиділи в ній, бо добре чув, як вони всі троє навшпиньки виходили звідти. Тепер до ранку годі було чекати якихось відвідин, тож Ґреґор мав досить часу, щоб спокійно обміркувати, як йому жити далі. Але висока, не заставлена меблями кімната, в якій він мусив лежати лігма на підлозі, лякала його – Ґреґор сам не знав, чому, бо прожив у ній уже п’ять років, – і він напівсвідомо, але все ж трохи соромлячись, поспішив залізти під канапу. Там, хоч йому трохи й давило на спину і не можна було підвести голови, Ґреґор відразу відчув себе дуже зручно і тільки пошкодував, що його тіло надто широке і не може все вміститися під канапою.

Там Ґреґор і пролежав цілу ніч. Він або дрімав, раз по раз прокидаючись з голоду, а то сушив собі голову гіркими думками, або плекав невиразні надії, що всі вели до одного висновку: треба терпінням і якнайбільшим тактом зменшити ті прикрості, що їх він мимоволі завдає сім’ї в своєму теперішньому становищі.

Уже вдосвіта Ґреґорові випала нагода перевірити слушність своїх висновків. Двері з передпокою відчинилися і до кімнати зайшла сестра, вже майже цілком убрана. Вона уважно оглянулась, але не зразу вгледіла Ґреґора. Та коли помітила його під канапою – о Боже, повинен же він десь лежати, не міг же він знятися й вилетіти, – то так злякалася, що не втрималась і хряснула дверима. Але, ніби покутуючи свою нерозважність, відразу ж одчинила їх знову і навшпиньки зайшла до кімнати, як заходять до чужого або до тяжкого хворого. Ґреґор висунув голову до самого краю канапи і пильно стежив за сестрою. Чи помітить вона, що молоко не торкане, і не тому, що Ґреґор не голодний, і чи принесе іншої їжі, яка б йому більше смакувала? Якщо вона сама не зробить цього, то Ґреґор краще помре з голоду, аніж їй нагадає, хоч його так і тягло чимдуж вилізти з-під канапи, кинутися сестрі до ніг і попросити попоїсти чогось доброго. Проте сестра відразу з подивом зауважила, що миска повна, лише трохи молока розхлюпано на підлозі, і не гаючись забрала миску, щоправда, не голими руками, а з ганчіркою.

Страшенно зацікавлений, Ґреґор думав і так і сяк, яку ж він дістане заміну. Та хоч скільки б він думав, то не здогадався б, що сестра зробить через своє добре серце. Вона принесла, щоб узнати його смак, всього на вибір і розіклала на старій газеті. Тут були напівзогнила городина, кістки з вечері, вимащені у загуслій білій підливі, кілька родзинок і мигдалевих горіхів, сир, що його Ґреґор два дні тому відмовився їсти, сухар, шматок хліба з маслом, ще шматок хліба з маслом, посипаний сіллю. Крім того, вона поставила біля газети миску, мабуть, раз і назавжди призначену для Ґреґора, і налила в неї води. І з делікатності – сестра ж бо знала, що Ґреґор при ній не буде їсти, – швидко вийшла з кімнати і навіть повернула ключа в замку, щоб він знав, що може робити, що хоче. У Ґреґора тільки лапки замиготіли, так швидко він побіг до їжі. До того ж його рана, мабуть, цілком загоїлася, бо ніщо йому не заважало, і Ґреґор, дивуючись, згадав, як понад місяць тому легенько врізав собі пальця ножем і як той палець ще й позавчора болів йому. «Може, я став не такий чутливий?» – подумав він і жадібно накинувся на сир, який його вабив понад усе. Ґреґорові аж очі сльозилися від задоволення: він швидко поїв одне за одним сир, городину й підливу, зате свіжі страви йому зовсім не смакували, він навіть те, що їв, односив трохи вбік, щоб не чути їхнього запаху. Ґреґор уже давно наївся і тільки ліниво лежав ще на тому самому місці, як сестра, наче щоб дати знак йому ховатися, повільно обернула ключа в дверях. Він одразу ж, хоч уже майже дрімав, кинувся назад під канапу. Проте насилу висидів там навіть ті кілька хвилин, поки сестра була в кімнаті, бо так потовщав після багатого сніданку, що ледве дихав там. Задихаючись, Ґреґор дивився виряченими очима, як сестра, ні про що не здогадуючись, змела не тільки те, що він недоїв, а й те, до чого він навіть не торкався, наче якийсь непотріб, швидко скидала все у помийницю, накрила дерев’яною накривкою і винесла геть. Не встигла вона вийти, як Ґреґор уже виліз з-під канапи, потягаючись і відсапуючись.

Так діставав тепер Ґреґор їжу щодня: перший раз уранці, коли батьки й служниця ще спали, другий – коли вони всі разом кінчали обідати; батьки тоді знову лягали відпочивати, а служницю сестра відсилала з яким-небудь дорученням. Звичайно, батьки не бажали, щоб Ґреґор помер з голоду, але, мабуть, докладніші розмови про ту годівлю були для них нестерпною мукою, тож, либонь, сестра хотіла якомога менше завдавати їм страждань, бо вони вже й так мали їх удосталь.

Як того першого ранку вони виправдались, відсилаючи назад лікаря й слюсаря, Ґреґор так і не взнав. Через те, що тоді його ніхто не зрозумів, тепер батьки і навіть сестра гадали, що він їх теж не може зрозуміти, тож сестра, коли заходила до його кімнати, завжди мовчала, часом тільки зітхала або казала: «О Господи!» Лише згодом, як вона трохи звикла до всього, – про те, щоб вона колись зовсім звикла, звичайно, не могло бути й мови, – Ґреґор часом ловив її зауваження, приязне чи таке, що його можна було вважати за приязне. «Сьогодні йому смакувало», – казала сестра, коли Ґреґор з’їдав геть усе; коли ж було навпаки – а таке траплялося дедалі частіше, – вона майже сумно зауважувала: «Знову все залишилося».

Та хоч Ґреґор безпосередньо з уст родичів і не міг узнати ніяких новин, зате багато чого довідувався з їхніх розмов у вітальні або передпокої. Як тільки він чув у якійсь кімнаті голоси, то відразу ж біг до дверей і припадав до них усім тілом. Не було жодної розмови, особливо спочатку, щоб у ній хоч як-небудь, бодай тихенько, та не згадали Ґреґора. Два дні поспіль, сідаючи їсти, батьки та сестра починали радитись, як тепер триматися. Та й між сніданком та обідом говорилося про те саме, бо в хаті менше, ніж двоє, ніколи не було; мабуть, кожне боялося залишитись дома саме, а йти всім і кидати квартиру напризволяще вони теж нізащо не хотіли. Куховарка також першого ж дня – не знати, що саме їй було відомо про їхню пригоду, – навколішки почала просити матір негайно відпустити її, а коли за чверть години прощалася, то дякувала із слізьми на очах за звільнення як за найбільшу ласку, їй у цьому домі вчинену, і врочисто заприсягалася, хоч її того ніхто не просив, нікому анічогісінько не розказувати.

Тепер сестрі разом з матір’ю доводилося й куховарити; щоправда, це був не великий клопіт, бо ніхто майже нічого не їв. Ґреґор щоразу чув, як вони марно припрошували одне одного до їжі, і завжди була та сама відповідь: «Дякую, з мене досить» абощо. Нічого вони, мабуть, і не пили. Часто сестра питала в батька, чи не хоче він пива, і радо зголошувалася піти по нього сама. Батькову мовчанку вона сприймала як вагання і додавала, що можна послати й двірничку, але батько тоді казав своє рішуче «ні», і про пиво більше не заходило мови.

Уже в перші дні батько розповів матері, а також сестрі, скільки в них є грошей і які їхні сподіванки на майбутнє. Говорячи, він часом підходив до столу й витягав з маленького сейфика, що тільки й лишився в нього після великого банкрутства п’ять років тому, то якусь квитанцію, то реєстраційну книгу. Чути було, як він відмикав складний замок і, взявши з сейфа, що треба, замикав знову. Ця батькова розповідь уперше, відколи Ґреґор став в’язнем у своїй кімнаті, завдала йому хоч якоїсь втіхи. Він раніше вважав, що після банкрутства в батька нічого не залишилося, принаймні батько йому нічого не казав – щоправда, Ґреґор і не питався. Ґреґора тоді турбувало одне – зробити все, щоб сім'я якнайшвидше забула про нещастя, яке довело її до цілковитої безнадії. Тоді Ґреґор з особливим запалом почав працювати і майже за одну ніч з дрібного конторника зробився комівояжером, що, звичайно, мав цілком інші заробітки; наслідки його праці швидко виявилися у тих грошах, які він удома поклав на стіл перед здивованими й щасливими батьками. То була чудова пора, і вона вже ніколи не повторилася, принаймні у всьому своєму чарі, хоч Ґреґор і пізніше заробляв стільки грошей, що був спроможний утримати, та й утримував, усю родину. І родина, і Ґреґор звикли до того: родина вдячно брала гроші, Ґреґор радо віддавав їх, але якогось особливого тепла більше не відчувалося. Тільки сестра залишилася ще близькою Ґреґорові, і він потай планував собі наступного року, хоч скільки б це коштувало і хоч де б ті кошти довелося брати, послати сестру до консерваторії, бо вона дуже любила музику, не те, що Ґреґор, і гарно грала на скрипці. Коли Ґреґор навідувався із своїх мандрівок додому, то часто згадував у розмовах з сестрою консерваторію, але завжди тільки як чудову мрію, про здійснення якої годі й думати. Батькам не подобалися навіть ці невинні згадки, проте Ґреґор дуже добре все обміркував і поклав собі на Святвечір урочисто оголосити свій намір.

Такі думки, зовсім непотрібні в теперішньому його стані, опосідали Ґреґора, коли він, приліпившись до дверей, слухав, про що мовиться у вітальні. Часом він так стомлювався, що нічого вже не чув і мляво опускав голову, стукаючи нею об двері, але миттю підіймав знову, тому що батьки вловлювали найменший шерех у його кімнаті і відразу ж припиняли розмову.

– Що він там знову витворяє? – казав по хвилі батько, і перервана розмова починалася наново.

Ґреґор довідався з усіма подробицями – батько мав звичку по кілька разів повторювати свої пояснення, бо сам уже давно не мав діла з такими справами, та й мати не могла збагнути всього з першого разу, – що в них, незважаючи на банкрутство, залишилося з давніх часів трохи грошей, на які за ці роки ще й наросли відсотки. До того ж гроші, які Ґреґор щомісяця приносив додому – собі він залишав лише кілька ґульденів, – батьки теж не всі витрачали, отже, й назбирався невеликий капіталець. Ґреґор за дверима радісно кивав головою, потішений такою несподіваною передбачливістю та ощадністю. Власне, гроші, що залишалися з його заробітку, могли б піти на сплату батькового боргу шефові і таким чином наблизити день, коли б Ґреґор міг кинути свою працю, але тепер безперечно вийшло на краще, що батько вчинив по-своєму.

Звичайно, цих грошей аж ніяк не вистачило б, щоб сім’я могла утримуватись на самі відсотки; їх вистачило б хіба на рік, щонайбільше на два роки. Отже, це була сума, якої, власне, не можна було зачіпати, гроші, відкладені на чорний день, а на життя треба було десь заробляти. Батько був хоч ще здоровий, проте старий чоловік, що вже п’ять років не працював і навряд чи зміг би прогодувати сім’ю: за п’ять років, що стали його першим відпочинком у важкому та безталанному житті, він дуже потовщав і втратив свою жвавість. Чи, може, гроші зароблятиме стара мати, хвора на астму, якій навіть важко ходити по кімнаті і яка щодругий день лежить на канапі біля відчиненого вікна, насилу хапаючи ротом повітря? А як їх зароблятиме сімнадцятирічна сестра, коли вона ще майже дитина, яка досі в житті тільки й знала, що гарно вбратися, довго поспати, помогти вдома, трошки розважитись і насамперед пограти на скрипці? Перші дні, як тільки мова заходила про те, що треба якось заробляти гроші, Ґреґор щоразу пускався дверей і кидався на холодне, оббите шкірою крісло, що стояло поряд, бо йому аж гаряче ставало з сорому й горя.

Часто він пролежував там цілі ночі, не засинаючи ані на хвилину, і тільки годинами шарудів лапками по кріслі. Або, хоч як йому було важко, підсував крісло до вікна, видряпувався на підвіконня і, впершись лапками в бильця, виглядав надвір, певне, тільки тому, що раніше відчував полегшення, визираючи у вікно. Бо насправді Ґреґор бачив дедалі гірше, навіть ті речі, що були недалеко від нього, а лікарню по той бік вулиці, яку раніше проклинав, так вона йому набридла, тепер узагалі не міг розгледіти, і якби не знав напевно, що живе на тихій, але цілком міській вулиці Святої Шарлотти, то міг би повірити, що його вікно виходить на якусь пустку, де сіре небо зливається з сірою землею. Досить було сестрі двічі помітити, що крісло стоїть біля вікна, як вона вже щоразу, прибираючи в кімнаті, підсувала його туди і навіть залишала внутрішні стулки вікна відчиненими.

Якби Ґреґор міг поговорити з сестрою і подякувати за все, що їй доводилось робити для нього, йому було б легше витримати її послуги, а так він страждав від них. Правда, сестра намагалася зробити свої відвідини не такими прикрими для нього, і щодалі, то, звичайно, успішніше, та й Ґреґор згодом навчився прилаштовуватися до обставин. Уже сама її поява була для нього жахлива. Не встигала вона зайти, а вже, навіть не зачинивши дверей, – хоч як завжди дбала, щоб до Ґреґорової кімнати ніхто не міг заглянути, – бігла до вікна, хапливо відчиняла його, ніби не мала чим дихати, і хвильку стояла там, хай який був холод, глибоко вдихаючи свіже повітря. Цією біганиною та гармидером вона лякала Ґреґора двічі на день: поки сестра прибирала, він трусився під канапою, хоч дуже добре знав, що вона рада б пожаліти його, якби тільки із зачиненим вікном могла витримати в кімнаті.

Якось, коли вже минуло, мабуть, із місяць після Ґреґорового перевтілення і сестра мала б звикнути до його вигляду, вона зайшла трохи раніше, ніж звичайно, і застала Ґреґора ще на підвіконні; він непорушно лежав і дивився надвір, наче навмисне виставившись, щоб налякати її. Ґреґор не сподівався, що сестра ввійде, бо він заважав їй одразу відчинити вікно, але вона не тільки не ввійшла, а відсахнулася назад і замкнула двері на ключ; хтось чужий просто-таки міг би подумати, що Ґреґор чигав на неї і хотів укусити. Ґреґор, звісно, миттю сховався під канапу, але йому довелось чекати аж до полудня, поки сестра з’явилася знову; була вона схвильованіша, ніж завжди. Тоді Ґреґор переконався, що сестра й досі не звикла до його вигляду і ніколи не звикне, що їй доводиться силувати себе не втекти, коли вона бачить, як його тіло виглядає з-під канапи. Щоб вона його зовсім не бачила, Ґреґор одного дня приніс на спині простирадло і, поморочившись чотири години, прилаштував його так, що тепер зовсім ховався під канапу, і сестра, навіть коли нахилялася, не могла угледіти його. Якби вона вважала, що простирадло зайве, то могла б забрати його, бо ж добре бачила, що Ґреґорові не велика втіха отак запаковуватися, але сестра залишила простирадло на канапі, і Ґреґорові здалося, що він навіть спіймав її вдячний погляд, коли трошки висунув голову, щоб подивитися, як вона сприйняла його винахід.