Текст книги "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Автор книги: Франц Кафка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 41 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Тим часом Ґеорґові вдалося знов посадити батька й обережно скинути з нього трикотажні штани, які він носив поверх лляних підштанців, та шкарпетки. Побачивши не зовсім чисту білизну, він дорікнув собі, що занедбав батька. Звичайно ж, він був зобов’язаний стежити, щоб той вчасно міняв білизну. Вони з нареченою ще докладно не говорили, як у майбутньому влаштують батькове життя, бо мовчки зійшлися на тому, що він залишиться сам у давньому помешканні. Але тепер Ґеорґ твердо вирішив забрати батька до свого майбутнього житла. Бо як добре подумати, то хтозна, чи піклування, яким він сподівався там оповити батька, вже не запізнилося.

Він узяв його на руки й поніс до ліжка. Ступивши кілька кроків, він помітив, що батько бавиться ланцюжком від годинника в нього на грудях, і йому стало страшно. Він не зміг зразу покласти батька в ліжко, так міцно той учепився за ланцюжок.

Та опинившись у ліжку, він ніби знов отямився. Сам укрився й натяг ковдру аж по шию. І вже не сердито дивився на Ґеорґа.

– Ви ж його вже пригадали, правда? – спитав Ґеорґ і підбадьорливо кивнув батькові.

– Я добре вкритий? – запитав батько, наче йому не видно було, чи не голі в нього ноги.

– Ви, бачу, задоволені, що лягли в ліжко? – сказав Ґеорґ і поправив ковдру.

– Я добре вкритий? – знов запитав батько, немов для нього відповідь дуже багато важила.

– Не хвилюйтеся, ви добре вкриті.

– Ні! – крикнув батько, навіть не вислухавши Ґеорґової відповіді. Він жбурнув ковдру так, що вона підлетіла вгору й на мить розгорнулася в повітрі, а тоді став на ліжку на повен зріст, тільки ледь тримаючись рукою за стелю. – Ти мене хотів назавжди вкрити, спритнику, я знаю, але ще не вкрив. І хоч сила моя вже кінчається, на тебе її вистачить, аж забагато буде. Я добре знаю твого приятеля. Я б хотів такого сина, як він. Тому ти й дурив його роками. А чому ж іще? Думаєш, я не плакав за ним? Тому ти й замикаєшся в себе в конторі – шеф працює, його не можна турбувати, – тільки тому, щоб тобі не заважали писати брехливі листи до Росії. Але, на щастя, батько бачить свого сина наскрізь, його не треба цьому вчити. Тепер ти убгав собі в голову, що впорався з батьком, так упорався, що можеш сісти на нього верхи і він ані ворухнеться, отож мій шановний синок і надумав одружитися!

Ґеорґ злякано дивився на батька. Доля петербурзького приятеля, якого раптом так чітко згадав батько, зворушила його як ніколи. Він постав перед його очима, закинутий у далеку Росію. Постав у дверях порожньої, пограбованої крамниці. Ось він стоїть серед уламків полиць, понівечених товарів, обвислих кросен. І нащо він так далеко заїхав!

– Ану глянь на мене! – гукнув батько.

І Ґеорґ, майже не усвідомлюючи того, рушив до ліжка, щоб побачити, чого той хоче, але напівдорозі зупинився.

– Вона задерла спідницю, – заспівав батько, – задерла спідницю, гидка дурепа, задерла отак, – і щоб показати як, він задер сорочку так високо, що на стегні в нього стало видно рубець від отриманої на війні рани. – Вона задерла спідницю отак, отак і отак, і ти вклепався в неї, і щоб ніщо не заважало тобі задовольнити свою хіть, ти опоганив пам’ять про матір, зрадив приятеля і запхав батька в ліжко, аби він не зміг ворухнутися.

Тепер він стояв, ні за що не тримаючись, дриґав ногами і сяяв, задоволений своєю здогадливістю.

Ґеорґ тримався в кутку, якомога далі від батька. Він уже раніше твердо вирішив пильно стежити, щоб той не напав на нього якимось кружним шляхом – ззаду чи згори. Тепер він знов згадав про те своє давно забуте рішення і знов забув його, наче протяг крізь вушко голки коротеньку нитку.

– Але твого приятеля не зраджено! – крикнув батько і на підтвердження своїх слів покивав пальцем. – Я був його заступником тут, у цьому місті.

– Комедіант! – вигукнув, не втримавшись, Ґеорґ, але відразу ж похопився, що цим вигуком нашкодив собі, і прикусив – надто пізно – язика так, що аж присів з болю і очі йому полізли на лоба.

– Так, звичайно, я грав комедію! Комедію! Гарне слово! Чим ще може втішатися старий овдовілий батько? Скажи – і поки відповідатимеш мені, побудь цю коротку хвилину моїм люблячим сином, як був раніше, – що ще я, старий чоловік, якого цькують підлеглі в його ж крамниці, міг би робити в цій темній кімнаті? А мій син розкошував собі, укладав угоди, які я підготував, мало не на голові ходив з радощів і дивився на батька з гонористим виглядом людини честі! Думаєш, я не хотів би тебе любити? Я, що тебе породив?

«Зараз він нахилиться вперед, – подумав Ґеорґ, – хоч би не впав і не покалічився!». Це слово пронизало його мозок.

– Стій там, де стоїш, ти мені не потрібен! Думаєш, у тебе ще вистачить сили підійти до мене, і ти не підходиш тому, що сам не хочеш? Не дури себе! Я ще багато дужчий за тебе. Сам я, може, й мусив би поступитися, але мені віддала свою силу мати, з твоїм приятелем ми тісно пов’язані, твої клієнти ось тут, у мене в кишені!

«Навіть у спідній сорочці він має кишені!» – подумав Ґеорґ, а ще подумав, що цією фразою міг осмішити батька перед цілим світом. Ця думка тільки на мить майнула в його голові, потім, як усе сьогодні, він її забув.

– Візьми за руку свою наречену і спробуй з’явитися мені на очі! Я її так відшию від тебе, що з неї аж пір’я летітиме!

Ґеорґ скривив губи, наче не вірив йому. Батько лише кивнув головою в той куток, де стояв Ґеорґ, підтверджуючи тим, що він не жартує.

– Як ти мене сьогодні розважив, коли прийшов і спитав, чи писати приятелеві про свої заручини. Та ж він усе знає, дурню, все знає! Я написав йому, бо ти забув забрати в мене перо й папір. Тому він роками вже не приїздить, бо знає все у сто разів краще за тебе, твої листи він, не читаючи, жмакає і кидає в кошик на сміття, а мої читає і перечитує!

Він так захопився, що замахав рукою над головою.

– Він знає все в тисячу разів краще за тебе! – крикнув він.

– У десять тисяч разів! – мовив Ґеорґ, щоб висміяти батька, але ще на його устах слова ці набули вкрай поважного звучання.

– Я вже роками чекаю, що ти прийдеш до мене з цим питанням! Думаєш, мене ще щось журить? Думаєш, я газети читаю? На! – І батько кинув Ґеорґові газету, що якимось дивом потрапила разом із ним до ліжка. Газета була стара, Ґеорґ навіть не знав такої. – Як довго ти вагався, поки остаточно зважився! Мати встигла померти, їй не довелось натішитися такою радісною подією, приятель сходить нанівець у своїй Росії, він уже три роки тому був такий жовтий, що хоч на цвинтар неси його, а я – сам бачиш, який я став. Ти ж не сліпий!

– То ви шпигували за мною! – крикнув Ґеорґ.

– Ти, мабуть, хотів це сказати раніше, – співчутливо, ніби між іншим, мовив батько. – Воно вже ні до чого. – І додав голосніше: – Отже, тепер ти знаєш, що діялося навколо тебе, досі ти знав тільки про себе! Властиво, ти був невинною дитиною, але найпевніше ти був сатаною в людській подобі! А тому знай: я засуджую тебе на смерть у воді!

Ґеорґ відчув, наче його щось жене з кімнати, у вухах у нього ще лунав гуркіт, з яким батько впав на ліжко. На сходах, якими він збіг, наче похилою площиною, він налетів на служницю, що підіймалася нагору прибрати в помешканні.

– Господи! – вигукнула вона й затулилася фартухом, але Ґеорґ був уже за дверима.

Він вискочив за хвіртку й перебіг дорогу. Його тягло до річки. Він учепився в поруччя, немов голодний у шматок хліба, і перекинув через нього ноги, як добрий гімнаст, бо замолоду справді був добрим гімнастом на гордість своїх батьків. Міцно тримаючись дедалі слабшими руками за поруччя, він дивився крізь його прути, коли надійде автобус, що заглушить звук падіння. Тоді тихо мовив:

– Дорогі батьки, я ж завжди любив вас.

І відпустив руки. Саме тієї миті на мості був жвавий рух.

(Переклав Євген Попович)

У виправній колонії

– Це – апарат особливий, – сказав офіцер ученому-мандрівникові, майже зачудованим поглядом окидаючи, звичайно ж, добре знайомий йому пристрій.

Мандрівник, схоже, лише з ввічливості прийняв пропозицію коменданта побути на виконанні смертного вироку одному солдатові, засудженому за непослух і образу начальника. Та й у самій виправній колонії ця страта аж такого великого зацікавлення, судячи з усього, не викликала. У кожному разі тут, у цій невеликій, але глибокій піщаній долині, зусібіч оточеній голими схилами, виявився, крім офіцера та мандрівника, лише сам засуджений – дубуватий широкоротий чоловік зі скошланою кучмою на голові й зарослим обличчям – та ще солдат, що тримав у руках важкого ланцюга, від якого тяглися тоненькі ланцюжки: ними, скріпленими поміж собою ще й окремими ланцюжками, засуджений був прикутий за шию, зап’ястки та щиколотки на ногах. У всьому вигляді засудженого прозирала, до речі, така собача відданість, що складалося враження, ніби його спокійно можна відпустити погуляти на схилах, а тоді перед початком страти лише свиснути – і він одразу прибіжить.

Мандрівника не дуже цікавив пристрій, і він вочевидь досить байдуже походжав туди-сюди за спиною в засудженого, тоді як офіцер був заклопотаний останніми приготуваннями – то залазив під глибоко вкопаний у землю пристрій, то підіймався приставною драбиною нагору й оглядав його верхні вузли. Роботи ці можна було перекласти, власне, й на якого-небудь механіка, одначе офіцер виконував їх сам, і то вельми ретельно – чи то він був таким великим шанувальником цього пристрою, чи то довірити ці роботи нікому іншому не можна було з інших причин.

– Отепер усе готово! – нарешті вигукнув він і зліз із драбини.

Він був страшенно зморений, дихав, широко роззявляючи рота, а з-під комірця його мундира виглядали дві застромлені туди тоненькі жіночі носові хустини.

– Ці мундири для тропіків, либонь, усе ж таки надто важкі, – зауважив мандрівник замість того, щоб, як очікував офіцер, поцікавитися пристроєм.

– Ну, звісно, – відказав офіцер, миючи забруднені мастилом руки в заздалегідь наготовленому цеберку з водою, – але вони для нас – частинка батьківщини; ми не хочемо втрачати батьківщину… Одначе погляньте на цей апарат, – відразу додав він і, витираючи рушником руки, показав на пристрій. – Досі доводилося працювати руками, а тепер апарат функціонує вже цілком самостійно.

Мандрівник кивнув головою й перевів погляд туди, куди показував офіцер. А цей, щоб устерегтися від будь-яких несподіванок, промовив:

– Неполадки, звичайно, трапляються, але сьогодні, гадаю, обійдеться без них. Хоча готовим слід бути все ж таки до всього, адже апарат має працювати дванадцять годин безперервно. Та якщо неполадки й стануться, то лише зовсім дрібні, і ми їх негайно усунемо… Чи не хочете посидіти? – спитав він нарешті й, діставши з купи плетених крісел одне, запропонував його мандрівникові.

Відмовитись той не зважився. Сидячи тепер край ями, мимохідь зазирнув до неї. Вона була не дуже глибока.По один її бік валком лежала викопана земля, по другий – стояв пристрій.

– Не знаю, – мовив офіцер, – чи комендант уже пояснив вам, як працює цей апарат.

Мандрівник зробив непевний рух рукою; офіцерові більш нічого й не треба було, адже тепер він міг пояснити все й сам.

– Цей апарат, – почав він і взявся рукою за шатун, на який потім і сперся, – придумав наш колишній комендант. Я працював разом із ним уже від найперших експериментів і брав участь у всіх роботах аж до їхнього завершення. Але заслуга цього винаходу належить, певна річ, лише йому самому, нашому колишньому комендантові. Чи ви про нього вже чули? Ні? Що ж, я не перебільшу, коли скажу, що вся ця виправна колонія – його творіння. Ми, його товариші, ще коли він помирав, знали: структура колонії така цілісна, що його наступникові, хай навіть у голові в нього народиться тисяча нових планів, не пощастить нічого тут змінити й за багато років. І наше передбачення справдилось, новому комендантові довелося це визнати. Шкода, що ви не знали нашого колишнього коменданта!.. Одначе, – похопився офіцер, – я тут забалакався, а наш апарат – ось він, стоїть перед нами. Складається він, як бачите, з трьох частин. Згодом кожна з них дістала свою, досить-таки промовисту назву. Нижня тепер називається «ложе», верхня – «кресляр», а оця середня, що ніби зависла в повітрі, – «борона».

– Борона? – перепитав мандрівник.

Він слухав не дуже уважно; в цій долині без жодного затінку немилосердно припікало сонце, і зосередитись було важко. Тим більший подив викликав у нього офіцер, який у своєму щільному, обтяженому еполетами й обвішаному аксельбантами парадному мундирі захоплено давав пояснення і, не припиняючи розповідати, ще й, крім того, то тут, то там затягував викруткою гвинти. У такому самому стані, що й мандрівник, був, схоже, і солдат. Понакручувавши на обидва свої зап’ястки ланцюги від засудженого, він стояв, спершись однією рукою на гвинтівку, похиливши голову, байдужий до всього. Мандрівника це не дивувало, позаяк офіцер розмовляв по-французькому, а французької ні солдат, ні засуджений, певна річ, не розуміли. Тим більше впадало в око, звичайно, те, що засуджений усе ж таки намагався прислухатись до офіцерових пояснень. Зі своєрідною млявою впертістю він щоразу переводив погляд туди, куди саме показував офіцер, і тепер, коли того урвав своїм запитанням мандрівник, солдат, як і офіцер, також звів очі на мандрівника.

– Атож, борона, – потвердив офіцер. – Назва дуже влучна. Зубці розташовані так, як у бороні, та й уся ця штука працює так, як борона, щоправда, на одному місці й багато хитромудріше. А втім, зараз самі зрозумієте. Осюди, на ложе, кладуть засудженого… Спершу я опишу апарат, а тоді вже перейду до самої процедури. Так вам легше буде за нею стежити. До того ж одна шестірня у креслярі дуже стерлась і, коли крутиться, страшенно скрегоче, розмовляти тоді майже неможливо; а дістати запасні частини тут, на жаль, дуже важко… Отож це, як я вже сказав, – ложе, воно все, суціль вистелене ватою – про її призначення ви ще довідаєтесь. На вату долілиць кладуть засудженого – певна річ, голого; оце ось – паски, якими його прив'язують – за руки, за ноги й за шию. А отут, у головах ложа, куди злочинець, як я вже сказав, спершу лягає ницьма, є такий собі невеличкий повстяний шпеник, і його можна легко відрегулювати так, щоб він потрапив чоловікові просто в рот. Шпеник призначений для того, щоб чоловік не міг ні закричати, ні перекусити собі язика. Засуджений, природно, змушений узяти цього шпеника в рот, а то пасок на шиї просто переламає йому всі хребці.

– Це – вата? – спитав, нахиляючись, мандрівник.

– Авжеж, звичайно, – відповів, усміхнувшись, офіцер. – Помацайте самі. – Він узяв долоню мандрівника й провів нею по ложі. – Ця вата оброблена спеціальними розчинами, тим-то й має такий незвичайний вигляд; до її призначення я ще повернуся.

Мандрівник уже трохи зацікавився пристроєм; він дивився вгору на нього, затулившись долонею від сонця. Конструкція була висока. Ложе й кресляр були однакові завбільшки й нагадували дві темні труни. Кресляр було закріплено метрів на два вище над ложем, і їх з’єднували на ріжках чотири латунні штанги, які аж блищали на сонці. Поміж «трунами» на сталевій линві висіла борона.

Доти байдужості мандрівника офіцер майже не помічав, проте жваво відреагував на зацікавлення, яке прокинулося в тому тепер, і навіть припинив давати пояснення, щоб співрозмовник спокійно, без поспіху все оглянув. Услід за мандрівником засуджений і собі робив те саме; щоправда, затулитися долонею від сонця він не міг, тож задивлявся вгору, мружачи неприкриті очі.

– Отже, чоловік лежить, – промовив мандрівник і, зручно вмостившись у кріслі, закинув ногу на ногу.

– Атож, – підхопив офіцер і, підбивши трохи вище кашкета, провів долонею по розпашілому обличчю. – А тепер слухайте далі! І в ложі, і в креслярі вмонтовано по електричній батареї; в ложі батарея потрібна для самого ложа, у креслярі – для борони. Як тільки чоловіка прив’яжуть, ложе запускають у рух. Воно починає легенько, але дуже швидко вібрувати, одночасно з боку в бік і знизу вгору. Такі апарати ви бачили, мабуть, у лікарнях, але в нашому ложі всі рухи з точністю розраховані; вони мають бути суворо узгоджені з рухами борони. Адже, по суті, саме на цю борону й покладено функцію виконання вироку.

– І який же вирок? – спитав мандрівник.

– Ви й про це не знаєте? – здивувався офіцер і прикусив губу. – Даруйте, якщо мої пояснення, можливо, трохи плутані, дуже прошу мені вибачити. Колись пояснення зазвичай давав сам комендант, але новий комендант відмовився від цього почесного обов’язку. Одначе те, що такого високого гостя він…

Мандрівник спробував був обома руками відхреститися від такого пошанування, але офіцер наполіг саме на цьому своєму вислові:

– Що такого високого гостя він не знайомить навіть із формою нашого вироку, – це, знову ж таки, ще один новий звичай, який… – Йому так і кортіло вилаятись, але він опанував себе й лише сказав: – Мене про це не попередили, не моя вина. А втім, я краще, ніж будь-хто, зможу пояснити суть наших вироків, бо тут ось… – Він поплескав себе по нагрудній кишені. – Усі необхідні креслення, зроблені рукою колишнього коменданта.

– Рукою самого коменданта? – перепитав мандрівник. – Він що – поєднував усе в одній особі? Був і солдат, і суддя, й конструктор, і хімік, і кресляр?

– Так точно, – відповів, кивнувши головою, офіцер.

Погляд у нього був замислений, застиглий. Потому він пильно подивився на свої руки; вони видалися йому не досить чистими, щоб брати ними креслення, тож він підійшов до цеберка й вимив їх іще раз. Після цього дістав шкіряного гаманця і промовив:

– Наш вирок не суворий. Борона виписує на тілі засудженого ту заповідь, яку він порушив. Скажімо, у цього ось… – він показав на засудженого, – на тілі буде написано: «Шануй начальника свого!»

Мандрівник мигцем поглянув на засудженого; той, коли офіцер показав на нього, похнюпив голову і, здавалося, з усієї сили напружив слух, щоб хоч що-небудь збагнути. Його пухлі, міцно стулені губи здригались, і це вочевидь свідчило про те, що він, попри все, нічого не розуміє. Мандрівник хотів ще спитати багато про що, але, поглянувши на цього чоловіка, лише поцікавився:

– Чи знає він про свій вирок?

– Ні, – відповів офіцер і вже хотів був повернутися до своїх пояснень, але мандрівник перебив його:

– Він не знає про власний вирок?!

– Ні, – ще раз підтвердив офіцер, потім на мить затнувся, ніби очікуючи від мандрівника докладнішого обґрунтування його запитання, й нарешті промовив: – Оголошувати йому вирок не мало б ніякого сенсу. Він-бо відчує його на власному тілі.

Мандрівник уже хотів був змовкнути, та раптом завважив, що засуджений звів очі на нього; здавалося, чоловік запитував, чи схвалює гість описану процедуру. Тож мандрівник, який уже відкинувся був у кріслі, знов нахилився вперед і спитав іще:

– Але що його взагалі засуджено, бодай про це він знає?

– Ні, він і про це не знає, – відповів офіцер і всміхнувся до мандрівника, ніби сподіваючись від того ще яких-небудь дивних відкриттів.

– Не знає… – проказав мандрівник і провів рукою по чолу. – Виходить, йому й досі невтямки, чим скінчилася його спроба захиститись?

– Можливості захищатися він не мав, – сказав офіцер і відвів погляд, так наче розмовляв сам із собою й не хотів присоромити мандрівника поясненням таких звичайних речей.

– Але ж він мав дістати можливість захищатися, – промовив мандрівник і підвівся з крісла.

Офіцер зміркував, що йому, чого доброго, ще доведеться надовго перервати свої пояснення апарата; тож він ступив до мандрівника, взяв його під руку й, показавши другою рукою на засудженого (тим часом цей виструнчився – адже на нього так вочевидь звернули увагу, до того ж і солдат натяг ланцюга), промовив:

– Річ, знаєте, ось у чому. Тут, у виправній колонії, мене призначено суддею. Незважаючи на мою молодість. Я ж бо й колишньому комендантові допомагав у всіх карних справах і знаю цей апарат краще, ніж будь-хто. Вироки я ухвалюю за принципом: «Провина ніколи не викликає сумніву». Решта судів не мають змоги дотримуватися цього принципу, тому що вони колегіальні й над ними стоять вищі судові інстанції. Тут усе інакше, принаймні було інакше при колишньому комендантові. Новий, щоправда, вже виявляв бажання втручатися в мої судові справи, але досі мені щастило його від них усувати і, гадаю, щаститиме й далі… Ви хотіли, щоб я пояснив вам цей випадок. Він такий самий простий, як і решта. Сьогодні вранці один капітан доповів, що цей чоловік, призначений йому денщиком і зобов’язаний ночувати в нього під дверима, проспав службу. Річ у тім, що він повинен щоразу, коли годинник пробиває цілу годину, вставати й віддавати честь перед капітановими дверима. Обов’язок, звичайно, не важкий, але потрібний, тому що такий денщик завжди має бути свіжий і готовий охороняти й обслуговувати офіцера. А вчора вночі капітан вирішив перевірити, чи справно цей денщик виконує свій обов’язок. Відчиняє він рівно о другій годині двері й бачить, що денщик, згорнувшись калачиком, спить. Тоді капітан бере нагайку – та йому по пиці. А денщик, замість підхопитись і благати прощення, хапає свого господаря за ноги, трясе й кричить: «Покинь нагайку, а то горло перегризу!..» Отака суть справи. Годину тому капітан прийшов до мене, я записав його свідчення й відразу ухвалив вирок. А тоді наказав закувати цього чоловіка в ланцюги. Все дуже просто. А якби я спершу викликав денщика до себе й заходився його допитувати, то вийшла б лише плутанина. Він щось збрехав би, а якби мені пощастило вивести його на чисту воду, він придумав би натомість нову брехню, і так без кінця-краю. Але тепер він у мене в руках, і я його вже не випущу… То ви все зрозуміли? Однак час не жде, вже пора приступати до виконання судового рішення, а я ще не завершив пояснювати вам будову цього апарата.

Він змусив мандрівника знов сісти у крісло, підійшов до апарата й почав:

– Як бачите, борона відповідає формі людського тіла; оце ось – борона для самого тулуба, а ото – борони для ніг. Для голови призначено лиш оцей невеличкий різець. Зрозуміло? – Він привітно нахилився до мандрівника, ладний давати щонайдокладніші пояснення.

Мандрівник, наморщивши лоба, дивився на борону. Розповідь про судочинство в колонії його не вдовольнила. Щоправда, він мусив визнати, що йдеться про колонію все ж таки виправну, що заходи тут потрібні особливі й що доводиться дотримуватись щонайсуворішої військової дисципліни. Крім того, певні надії він покладав на нового коменданта, який вочевидь мав намір запроваджувати, хоч і досить поволі, нове судочинство, яке цьому офіцерові просто не вкладається в його вузьколобій голові. Розмірковуючи так, мандрівник поцікавився:

– Чи буде присутній при виконанні вироку комендант?

– Напевно не відомо, – відповів офіцер, прикро вражений цим несподіваним запитанням, і його досі привітне обличчя скривилося. – Саме через те ми й маємо поквапитись. Я навіть змушений буду, хоч мені й дуже шкода, скоротити свої пояснення. Але завтра, коли апарат очистять – адже він дуже забруднюється, і це єдина його вада, – я зміг би дати докладніші пояснення. А поки що, отже, – найнеобхідніше… Коли чоловік уже лежить на ложі й воно починає вібрувати, на тіло помалу опускається борона. Вона сама спиняється так, що її зубці ледь торкаються тіла; як тільки цей підготовчий процес завершується, сталева линва одразу натягується й стає цупкою, як штанга. Ось тоді все й починається. Людина невтаємничена жодної різниці в тому, як відбуваються виконання вироків, збоку не помічає. Таке враження, начебто борона працює щоразу однаково. Вібруючи, вона проколює зубцями тіло, яке, крім того, вібрує завдяки ложу. У тому, що вирок виконується, може переконатись будь-хто, адже борону зроблено зі скла. Щоб закріпити в ній зубці, довелося подолати певні технічні труднощі, але після численних спроб проблему пощастило вирішити. Бо зусиль ми не шкодували. І тепер крізь скло будь-хто може побачити, як напис наноситься на тіло. Чи не хочете підійти ближче й оглянути зубці?

Мандрівник неквапно підвівся, ступив до пристрою й нахилився над бороною.

– Перед вами, – сказав офіцер, – два види по-різному розташованих зубців. Біля кожного довгого – по одному короткому. Довгий пише, а з короткого бризкає вода, щоб змити кров і можна було коли завгодно прочитати напис. Змішана з кров’ю вода стікає в ринвочки, далі ними – в головну ринву й нарешті зливною трубою – в яму.

Офіцер пальцем ретельно показував шлях, яким має текти змішана з кров’ю вода. Коли він, щоб продемонструвати це якомога наочніше, підставив обидві пригорщі під уявний струмінь зі зливної труби, мандрівник підвів голову й, мацаючи рукою в себе за спиною, поточився назад до крісла. Цієї миті він, на свій жах, завважив, що й засуджений услід за ним пристав на офіцерове запрошення оглянути борону зблизька. Чоловік трохи потяг за ланцюг заспаного солдата й також схилився над склом. Видно було, що й він, засуджений, непевним поглядом шукав те, що саме розглядали офіцер із мандрівником і що без додаткових пояснень знайти не міг. Він нахилявся то в один бік, то в інший, знов і знов обмацував поглядом скло. Мандрівник хотів був прогнати його, адже за те, що чоловік оце робив, його могли, мабуть, покарати. Але офіцер однією рукою притримав мандрівника, а другою взяв із валка грудку землі й пожбурив нею в солдата. Той, стрепенувшись, підвів очі, побачив, що посмів учинити засуджений, кинув гвинтівку й, упершись підборами в землю, так смиконув бідолаху назад, що той відразу впав. Солдат стояв і мовчки дивився згори вниз, як засуджений, брязкаючи ланцюгами, вовтузиться на землі.

– Постав його на ноги! – гримнув офіцер, завваживши, що засуджений надто вже відвертає увагу мандрівника.

Цей, схилившись над бороною, на неї вже навіть не дивився, а лише чекав, що буде з засудженим.

– Ти з ним обережніше! – знов гримнув офіцер. Він оббіг апарат, сам підхопив засудженого під пахви й, хоч у того раз у раз підтиналися ноги, з допомогою солдата поставив його рівно.

– Ну, тепер я знаю вже все, – промовив мандрівник, коли офіцер повернувся до нього.

– Крім найголовнішого, – відказав офіцер і, взявши співрозмовника за лікоть, показав угору. – Там, у креслярі, вмонтовано трибковий механізм, який керує роботою борони, і налаштовують цей механізм відповідно до креслень, визначених судовим вироком. Я користуюся ще кресленнями попереднього коменданта. Ось вони. – Він видобув з гаманця кілька аркушиків. – Але дати їх вам у руки я, на жаль, не можу, це – найдорожче, що я маю. Сідайте, я їх покажу вам звідси, вам буде все добре видно.

Він показав перший аркушик. Мандрівник залюбки сказав би кілька похвальних слів, але бачив перед собою лише численні, схожі на лабіринт лінії, які у багатьох місцях перетиналися так густо, що білі прогалини між ними ледве-ледве проглядали.

– Читайте, – мовив офіцер.

– Не можу, – відповів мандрівник.

– Але ж написано досить чітко, – сказав офіцер.

– Навіть філігранно, – ухильно відповів мандрівник, – але розібрати я нічого не можу.

– Та вже ж, – мовив, засміявшись, офіцер і сховав гаманця. – Це – не шкільний зошит із краснопису. Вчитуватися треба довго. Та зрештою розібралися б, звичайно, й ви. Цей напис, певна річ, і не може бути простим; він-бо має вбивати не відразу, а в середньому аж через дванадцять годин; за розрахунками переломна година – шоста. Тому сам напис має бути дуже рясно оздоблений візерунками; власне, напис оперізує тіло лише вузенькою смужкою; решту місця на тілі призначено для візерунків. Тепер ви зможете гідно оцінити роботу борони й усього апарата?.. Ось погляньте!

Він скочив на драбину, крутнув якесь колесо, гукнув униз: «Обережно там, відійдіть убік!» – і все запрацювало. Якби одне з коліс не вищало, все було б просто чудово. Офіцер, немовби спантеличений тим клятим колесом, насварився на нього кулаком, потому, ніби вибачаючись перед мандрівником, розвів руками й поквапно зліз із драбини, щоб постежити за роботою апарата знизу. Було в ній негаразд іще щось таке, що помічав лише він; тоді офіцер знов піднявся на драбину, сягнув обома руками в нутро кресляра, а тоді, щоб швидше опинитись на землі, скористався не драбиною, а з’їхав униз однією зі штанґ; намагаючись перекрити цей гуркіт, він на все горло закричав у вухо мандрівникові:

– То ви зрозуміли, як усе це працює? Борона починає писати; коли вона завершує перше нанесення напису на спині в засудженого, ватний шар, обертаючись, повільно перекидає тіло на другий бік, щоб дати бороні нове поле для роботи. Тим часом поколені до крові місця лягають на вату, й вона, оброблена в особливий спосіб, відразу спиняє кров і готує шкіру до нового, поглибленого нанесення напису. Коли тіло перекочується знов, оці крайні зубці на бороні зривають із ран прилиплу вату й викидають її до ями, а борона знову приступає до роботи. Так усі дванадцять годин вона пише чимраз глибше й глибше. Перші шість годин засуджений живе майже так само, як доти, тільки страждає від болю. Через дві години повсть із рота виймають, адже кричати чоловікові однаково вже не сила. Осюди, до цієї миски в головах, яку підігріває електрика, насипають теплої рисової каші, і засуджений, якщо має бажання, може злизувати її язиком. Зазвичай ніхто цією нагодою не гребує. Нічого такого я не пригадую, а досвід у мене великий. Апетит пропадає десь аж на шостій годині. Тоді я звичайно стаю отут навколішки й спостерігаю, що буде далі. Чоловік рідко ковтає останню грудочку каші, він лише трохи покрутить її в роті, а тоді виплюне в яму. У такому разі я мушу відхилятись, а то каша поцілить мені межи очі. Але як же стихає він на шостій годині! Думки світлішають навіть у найтупішого. І починається це навколо очей. А звідси вже розходиться далі. Таке видовище хоч кого може спокусити лягти поруч під борону. Загалом нічого нового вже не відбувається, просто чоловік починає розбирати напис, згортає в трубочку губи, немовби до чогось прислухаючись. Ви самі бачили, прочитати такий напис нелегко навіть очима, а наш засуджений намагається прочитати його своїми ранами. Робота, звісно, велика, і йому, щоб скінчити її, потрібно шість годин. Але потім борона прохромлює його наскрізь і викидає до ями, де він шубовстає у воду, змішану з кров’ю і ватою. На цьому суд завершується, і ми, я і солдат, закопуємо тіло.

Мандрівник, наставивши вухо до офіцера й сховавши руки в кишені піджака, спостерігав за роботою машини. Засуджений також стежив за нею, хоч нічого й не розумів. Він стояв, трохи нахилившись уперед, і дивився, як похитуються туди-сюди зубці; тим часом офіцер подав знак солдатові, той розітнув засудженому ззаду ножем сорочку й штани, і вони впали на землю; чоловік ще спробував був підхопити їх, щоб прикрити свою голизну, але солдат просто підняв його і струснув з нього останнє лахміття. Офіцер наладнав машину, запала тиша, і в ній засудженого поклали під борону. Ланцюги з нього поскидали, замість них поприв’язували паски; першої хвилини засудженому це видалося мало не полегкістю. Та ось борона опустилася ще трохи нижче, позаяк чоловік був дуже худий. Коли зубці торкнулися засудженого, на шкірі в того повиступали сироти; поки солдат клопотався його правою рукою, чоловік випростав ліву, не дивлячись куди; але це був саме той бік, де стояв мандрівник. Офіцер весь час позирав скоса на його обличчя, так ніби хотів угадати, яке враження справляє на цього чужоземця екзекуція, про яку він розповів йому бодай у загальних рисах.