355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Франц Кафка » Твори: оповідання, романи, листи, щоденники » Текст книги (страница 9)
Твори: оповідання, романи, листи, щоденники
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 07:18

Текст книги "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"


Автор книги: Франц Кафка



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 41 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Шакали й араби

Ми зупинилися на ніч в оазі. Мої супутники спали. Один з арабів, високий і білий, пройшов повз мене, наглянув до верблюдів і також пішов спати.

Я відкинувсь горілиць у траву; хотілося спати; заснути я не міг; десь удалині жалісно завивав шакал; я знову сів. І те, що досі було так далеко, раптом виявилося поруч. Довкола мене товклася шакаляча зграя; тьмяним золотом спалахували й гасли очі; спритно й природно звивалися, наче під батогом, гнучкі тіла.

Один підійшов ззаду, підліз мені під руку й щільно притиснувся до мене, так ніби прагнув мого тепла, а тоді став переді мною, майже перед самісіньким носом, і заговорив:

– Я тут, куди око сягає, – найстаріший шакал. Я щасливий, що маю ще нагоду тебе тут привітати. А то вже майже втратив був надію, адже ми чекаємо на тебе безкінечно довго; чекала моя мати, і її мати, а до неї всі її матері аж до матері всіх шакалів. Повір мені!

– Дивно, – мовив я, забувши підпалити дрова, наготовані поряд для того, щоб відлякувати димом шакалів. – Чути це мені дуже дивно. Я потрапив сюди з далекої півночі суто випадково й затримуватися тут надовго не маю наміру. Чого ж вам треба, шакали?

І вони, немовби підохочені цим, либонь, аж надто привітним звертанням, обступили мене зусібіч іще щільніше; дихали всі часто й хрипко.

– Ми знаємо, – почав їхній старійшина, – що ти – з півночі, на цьому й ґрунтується наша надія. На півночі є здоровий глузд, якого не знайдеш тут, серед арабів. Розумієш, із цієї холодної пихи не викресати жодної іскри здорового глузду. Вони вбивають тварин, щоб пожирати їх, а стервом гордують.

– Не говори так голосно, – сказав я, – неподалік сплять араби.

– Ти таки чужоземець, – відповів шакал, – а то б знав, що ніколи ще у світовій історії шакал не боявся араба. Чому ми маємо їх боятися? Хіба мало вже тої напасті, що нам судилося жити ізгоями серед такого народу?

– Може, й так, може, й так, – промовив я, – я не беруся судити про речі, мені вельми далекі; суперечка ця, схоже, дуже давня, а отже, не обходилася вже, мабуть, без крові; тож тільки кров’ю, либонь, і скінчиться.

– Ти дуже розумний, – сказав старий шакал; і всі задихали ще швидше, напружуючи свої легені, хоч жоден і не зрушив з місця; з їхніх роззявлених пащ цідився гіркуватий запах, стерпіти який іноді можна було, тільки зціпивши зуби. – Ти дуже розумний; те, що ти кажеш, відповідає нашому давньому вченню. Отже, ми позбавимо їх крові, й суперечці настане край.

– О! – вигукнув я запальніше, ніж хотів. – Вони захищатимуться; вони з гвинтівок розстрілюватимуть вас цілими зграями.

– Ти не так нас зрозумів, – сказав шакал, – ти зрозумів нас за людським звичаєм, який, виходить, дається взнаки й на далекій півночі. Ми ж бо їх не вбиватимемо. А то в Нілі забракло б води, щоб нам відмитися. Адже ми, щойно вгледимо їх, живих-живісіньких, втікаємо на свіже повітря, в пустелю, яка через це й стала нашою батьківщиною.

І всі шакали довкола (а тим часом їх набігло здалеку ще сила-силенна) поопускали аж до землі голови й заходилися чистити їх передніми лапами; здавалося, вони намагаються приховати свою відразу, таку жахливу, що мені хотілося підскочити високо вгору й утекти з того їхнього кільця.

– То що ж ви надумали робити? – спитав я і спробував підвестися.

Але зробити це мені не пощастило: ззаду два молоді шакали міцно схопили мене зубами за піджак і сорочку. Тож я мусив сидіти.

– Вони підтримують твій шлейф, – поважно пояснив старий шакал, – це – вияв шаноби.

– Нехай відпустять! – вигукнув я, обертаючись то до старого, то до тих двох молодих шакалів.

– Звичайно, відпустять, – мовив старий, – коли вже ти цього вимагаєш. Але треба трішки зачекати, бо вони своїм звичаєм дуже міцно стисли зуби й тепер мають поволі розводити щелепи. А тим часом вислухай наше прохання.

– Ви поводитесь так, що сприйняти його мені буде досить важко, – відповів я.

– Не карай нас за нашу недотепність, – сказав шакал і вперше закликав на допомогу свій природний жалісний тон. – Ми – звірі бідні, маємо лише зуби; для всього, що хочемо зробити, для доброго й поганого ми не маємо нічого, крім зубів.

– То чого ж ти хочеш? – спитав я, вже не так суворо.

– Добродію! – вигукнув він, і всі шакали завили; дуже віддалено це нагадало мені якусь мелодію. – Добродію, ти маєш покласти край суперечці, яка розділяє світ надвоє. Того, хто це зробить, наші предки описали саме таким, який оце ти. Від арабів нам потрібен спокій, повітря, яким можна дихати, чистий обрій, на якому їх не було б видно; щоби баран не кричав під ножем в араба; нехай усяка звірина спокійно здихає собі сама; щоб ми безперешкодно все з неї випивали й очищали її до кісток. Ми прагнемо чистоти, нічого іншого, крім чистоти.

І всі шакали заплакали, заридали.

– І як лишень ти можеш жити в цьому світі – ти, в кого таке шляхетне серце й такі солодкі нутрощі? Усе, що в араба біле, – то бруд, усе, що в нього чорне, – то бруд; борода в араба – то жах; поглянеш у кутики його очей – хочеться виблювати; а як підніме він руку, то під пахвою в нього наче розверзається пекло. Тим-то, о мій добродію, тим-то, о мій любий добродію, візьми у свої всемогутні руки, візьми у свої всемогутні руки оці ножиці й поперерізай арабам горлянки!

Він зробив знак головою, і підійшов шакал, на іклі в якого висіли невеличкі, давно заіржавілі швацькі ножиці.

– Ну, нарешті ножиці! А тепер годі вже! – вигукнув ватаг арабів у нашому каравані; чоловік підкрався до нас проти вітру й тепер стояв, замахуючись величезним батогом.

Шакали стрімголов кинулися врозтіч, але, трохи повідбігавши, все ж таки поставали, збились у зграю, таку численну, щільну й застиглу, що вона нагадувала низенький пліт з мандрівними вогниками над ним.

– Отже, добродію, і це видовисько ти також бачив і чув, – промовив араб і засміявся так весело, як це лишень дозволяла стриманість його племені.

– Виходить, ти знаєш, чого хочуть ці тварини? – спитав я.

– Ну звісно, добродію, – відповів чоловік, – адже про це знають усі: поки живуть араби, ці ножиці мандрують пустелею і мандруватимуть разом із нами повік. Їх пропонують кожному європейцеві; кожен європеєць – це саме той, хто, як здається шакалам, покликаний на таке велике діло. Безглуздою надією живуть ці тварини; дурні вони, справжні дурні. Того ж ми їх і любимо; це – наші собаки; вони кращі за ваших собак. Ось поглянь, уночі здох верблюд, я звелів принести його сюди.

Підійшли четверо носіїв і кинули на землю перед нами важкого трупа. Щойно він упав, шакали подали голоси. Загрібаючи черевом землю, раз у раз спиняючись, вони підкрадалися до падалі так, немовби кожного нездоланно тягла туди мотузка. Про арабів шакали вже й забули, забули про ненасить, їм забивала памороки всесильна присутність цього трупа, від якого несло важким духом. Один уже вп’явся зубами в горлянку і з першого ж таки укусу знайшов артерію. Мов невеличка несамовита помпа, яка силкується, хоч і марно, неодмінно погасити величезну пожежу, конвульсивно посмикувався й здригався кожен м’яз у тілі шакала. І ось уже всі тварини горою залягли на трупі й узялися за ту саму роботу.

І тоді ватаг заходився вздовж і впоперек щосили репіжити їх батогом. Шакали попідводили голови й, напівсп’янілі-напівнепритомні, побачили перед собою арабів; відчувши тепер батога мордами, тварини повідскакували від трупа й відбігли трохи назад. Але верблюжа кров уже розтеклася калюжами, вона курилась, тіло в багатьох місцях було широко розірване. Шакали не могли стриматися – вони знов були вже тут; ватаг знов замахнувся батогом; я схопив його за руку.

– Маєш рацію, добродію, – сказав він. – Що ж, нехай роблять своє діло; та й пора вже нам у дорогу. Ти їх бачив. Дивовижні тварини, чи не так? Але як же вони нас ненавидять!

(Переклав Олекса Логвиненко)

Імператорське послання

Імператор – так казано – тобі, одинокому, тобі, жалюгідному підданцеві, мізерній тіні від імператорського сонця, загубленій у найдальшому закутку, саме тобі імператор зі смертного ложа свого послав вістку. Він звелів вісникові вклякнути біля ложа і пошепки переказав послання йому на вухо; і такої ваги надавав він тому посланню, що наказав вісникові ще й повторити його собі на вухо. Тоді, кивнувши головою, підтвердив, що вісник добре запам’ятав сказане. І перед усіма свідками своєї смерті – а всі проміжні стіни були зломлені і на парадних сходах, скільки око сягало, щільним кільцем стояли значні люди держави, – перед усіма ними вирядив вісника. Вісник одразу ж вирушив у дорогу; дужий, невтомний, він обома руками прокладає собі дорогу в юрбі; а коли натикається на опір, то показує на груди, де має знак сонця; ніхто так легко не долає шлях, як він. Але юрба така велика; її оселям немає краю. Коли б перед ним було чисте поле, як би він мчав, і незабаром ти, певне, почув би солодкий стук його руки у твої двері. Та ба, як марно старається вісник; він ще й досі пробивається крізь покої внутрішнього палацу; і ніколи йому їх не подолати; а якби й пощастило подолати, то нічого він цим не досяг би; йому треба було б ще перейти сходи; а коли б він і перейшов їх, то нічого б цим не досяг; треба було б ще перебратися через численні подвір’я, а за тими подвір’ями інший палац, що оточує перший, і знову сходи й подвір’я, і знову палац, і так цілі тисячоліття; і якщо б він усе-таки вихопився з останньої брами – проте ніколи, ніколи йому не досягти цього, – перед ним була б ще тільки резиденція, середина світу, засипана покидьками. Нікому не пробитися крізь неї, а надто з посланням мерця. А ти сидиш біля свого вікна і мрієш про нього, коли надходить вечір.

(Переклав Євген Попович)

Братовбивство

Доведено, що вбивство сталося за таких обставин.

Того ясного місячного вечора, годині о дев’ятій, Шмар, убивця, став на розі, де Везе, його жертва, виходив з вулички, в якій була його контора, й мав завернути у вуличку, де мешкав.

Холодне вечірнє повітря проймало до кісток. А Шмар в лише в легенькому синьому костюмі, та ще й піджак нарозхрист. Але холоду Шмар не відчував; до того ж він весь час ворушився. Знаряддя вбивства – щось середнє між багнетом і кухонним ножем – він тримав напоготові, міцно стискаючи його в руці. Він ще раз оглянув того ножаку; лезо зблиснуло в місячному сяйві; але Шмарові цього було замало – він ударив ним у брукований цеглою хідник, аж іскри посипались; потому, либонь, пошкодував і заходився правити лезо об підошву чобота, так немовби водив смичком по струнах скрипки; стоячи на одній нозі й нахилившись уперед, він прислухався до шурхання ножа об чобіт і водночас до звуків у тій фатальній бічній вуличці.

Але чому все це терпляче спостерігав місцевий підприємець Паллада з вікна на третьому поверсі свого будинку по сусідству? Людська душа – темний ліс! Високо звівши комір халата, підперезаного на великому череві, Паллада поглядав униз і похитував головою.

А через п’ять будинків, на другому боці вулиці, пані Везе, накинувши поверх нічної сорочки лисяче хутро, також виглядала з вікна свого чоловіка, що цього вечора затримувавсь як ніколи надовго.

Нарешті на дверях у конторі Везе дзенькнув дзвоник, дзенькнув аж надто гучно як для дверного дзвоника, його звук злетів над містом, злетів аж до неба, і Везе, цей трудяга, котрий допізна засиджується в своїй конторі, виходить з будинку, хоч у цій вуличці його ще й не бачать, а про те, що він вийшов, лише здогадуються із дзвінка; і бруківка одразу починає відлічувати його спокійні кроки.

Паллада вихиляється далеко з вікна, щоб нічого не проґавити. Пані Везе той дзвоник заспокоює, і вона з брязкотом причиняє вікно. А Шмар стає навколішки; оголені в нього наразі лише руки й обличчя, і він припадає ними до бруківки. Там, де все холодне, як лід, у Шмара все палає.

Саме на межі, де розходяться вулички, Везе стає, тільки ціпочком своїм спирається вже за рогом. Таке собі дивацтво. Його погляд привабило нічне небо, темно-синє й золотисте. Нічого не підозрюючи, він милується небом, безтурботно пригладжує чуба під трохи збитим набакир капелюхом; але там, угорі, ніщо й не ворухнеться, щоб натякнути йому про події найближчих хвилин; усе лишається на своїх незбагненних, безглуздих місцях. Власне, нічого дивного в тому, що Везе рушає далі, нема, але рушає він під Шмарів ніж.

– Везе! – гукає Шмар, уже звівшись навшпиньки й замахнувшись рукою зі спрямованим сторчма вниз ножем. – Везе! Юлія марно чекає!

І Шмар вганяє свого ножаку – праворуч у горлянку, й ліворуч у горлянку, а за третім разом глибоко в живіт. Якщо проткнете водяного щура, то почуєте такий самий звук, який оце видав Везе.

– Готово! – сказав Шмар і відкинув ножа, цей непотрібний уже закривавлений баласт, убік, аж до сусіднього будинку. – Яка ж то насолода – вбивати! Яка полегкість, яка окриленість на душі, коли бачиш чужу кров! Везе, старий нічний блукальцю, друже, брате-випивако, тепер ти просочишся в темні щілини на бруківці. Чому ти – не просто налитий кров’ю пузир, щоб я сів на нього, а він луснув і ти безслідно щез? Одначе не все збувається, не всі солодкі мрії сповнюються; важкий твій тлін лежить під ногами, і йому не страшні вже навіть копняки. Що ж означає оце німе твоє запитання?

Паллада, ледве стримуючи в собі жовч, стоїть на порозі своїх розчахнутих двостулкових дверей.

– Шмаре! Шмаре! Я все бачив, ти нічого не приховаєш!

Шмар і Паллада втуплюються один в одного. Паллада задоволений, Шмар не знає, що сказати.

Геть постаріла від жаху, в супроводі гурту людей з одного і з другого боку, підбігає пані Везе. Хутро на ній розхристується, вона припадає до свого чоловіка, її тіло під нічною сорочкою належить йому, лисяче хутро, що вкрило цю подружню пару, наче трава – могилу, належить натовпу.

Шмар, ледве стримуючи нудоту, що підкочується йому до горла, втикається обличчям у плече поліціянта, і той хутко забирає його з собою.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Звіт для Академії

Високоповажані панове академіки!

Ви виявили мені честь, запропонувавши подати до Академії звіт про моє минуле мавпяче життя.

На жаль, скористатися вашою пропозицією саме в такому сенсі я не можу. Від колишнього мого мавпячого життя мене відділяють ось уже майже п’ять років, час, за календарем, можливо, й короткий, але протягом нього мені довелося пройти нескінченно довгий шлях, і на цьому шляху час від часу мені траплялися чудові люди, випадало чути й поради, й оплески, і грім оркестрів, хоча завжди я був, по суті, самотній, бо всі, хто мене супроводжував, якщо висловлюватись образно, лишалися далеко за бар’єром. Я ніколи не досяг би таких успіхів, якби вперто чіплявся за своє походження, за спогади юності. Саме рішуча відмова від упертості стала тією найвищою заповіддю, яку я поклав собі виконувати; і я, вільна мавпа, накинув на себе те ярмо. Але через це спогади мої дедалі мерхнули й мерхнули. Спочатку я ще легко міг би, якби того забажали люди, повернутися до колишнього свого життя, – брама, якою небо розпростерлося над землею, стояла навстіж; та що дужче мене підстьобували й що скоріше я розвивався, то нижчою й вужчою ставала та брама; у світі людей я почувався щодалі вільготніше й упевненіше; буря, яка винесла мене з мого минулого, вляглася; тепер це – лише легенький вітрець, що приємною прохолодою обвіває мені п’яти; а просвіт удалині, крізь який залітає той вітрець і крізь який колись з’явився я сам, зробився таким вузеньким, що я, навіть якби в мене взагалі стало сили й волі дістатися туди, не проліз би в нього, не здерши із себе всю шкуру. Якщо казати напрямець – хоча в таких речах я полюбляю висловлюватися й образно, – якщо казати навпростець, шановні добродії, то ваше мавпяче єство – позаяк щось таке ви також мали, – коли вже й позаду, то не далі, либонь, ніж моє. Але подих цього колишнього єства лоскоче п'яти всім, хто ходить на цій грішній землі, – від маленького шимпанзе до великого Ахіллеса.

Але в дуже й дуже вузькому сенсі я, мабуть, усе ж таки зможу відповісти на ваш запит і зроблю це навіть вельми охоче. Перше, чого я навчився, це – вітатися за руку: потиск рук засвідчує відкритість; то нехай же тепер, коли я досяг вершини своєї кар’єри, до того першого рукостискання долучаться й мої відверті слова. Академії вони не скажуть, звісно, нічого аж такого посутньо нового; це буде зовсім не те, чого від мене очікують і чого я, хоч би як того хотів, повідомити не можу. І все ж таки моя розповідь покаже ту основну засаду, дотримуючись якої колишній мавпі пощастило проникнути у світ людей і пустити в ньому коріння. Певна річ, я не зважився б розповідати навіть про ті незначні речі, про які ви далі прочитаєте, коли б не був цілком упевнений у собі й коли б мої позиції на сценах усіх великих вар’єте цивілізованого світу не були такі міцні, по суті, непохитні.

Народився я на Золотому Березі. Про те, як мене впіймали, знаю лише з чужих слів. Якось увечері мисливська експедиція фірми «Гаґенбек» – відтоді з головою тієї фірми я, до речі, спорожнив уже не одну пляшку доброго червоного вина – залягла у прибережному чагарнику, чигаючи на здобич; нарешті до водопою прибігло стадо мавп, серед них і я. Пролунали постріли; поцілили тільки в мене, двічі.

Один раз – у щоку; ця рана виявилась легкою, але від неї в мене лишився великий червоний, наче виголений, рубець; через нього до мене прилипло оце огидне, ну геть безглузде прізвисько Червоний Петер – якась просто-таки мавпяча вигадка, так ніби я відрізняюся від Петера, отої недавно здохлої дресированої мавпи, її деінде знали тільки завдяки тому, що вона мала на щоці червону мітку. Але це так, між іншим.

Другий постріл прийшовся нижче стегна. Рана виявилась важкою, через неї я й досі трохи припадаю на ногу. На днях у статті одного з тих тисяч газетних писак, які так люблять розводитися про мене, я прочитав таке: моя мавпяча натура, мовляв, ще не зовсім притлумлена; про це свідчить і те, що я тільки й жду нагоди скинути перед відвідувачами штани й показати, куди мене вцілило вдруге. Щоб тому типові, який таке написав, повідсихали один по по одному всі його пальці! Це правда, я можу спокійно скинути штани перед ким завгодно, і в тому місці ніхто не побачить нічого, крім добре доглянутої шкури й рубця від – задля точнішого визначення скористаймося тут і якомога точнішим словом, яке не слід, однак, витлумачувати хибно, – від злочинного пострілу. Тут усе як на долоні; мені нема чого приховувати; коли йдеться про істину, то кожна шляхетна істота відкидає будь-які вишукані манери. Та якби при людях штани скинув із себе, навпаки, отой писака, то це мало б, звичайно, зовсім інший вигляд, і те, що він цього не робить, – ознака, як на мене, його здорового глузду. Але в такому разі нехай і не чіпляється зі своєю делікатністю до мене!

Приходжу я після тих пострілів до тями (і від цієї хвилини помалу вже починаються мої власні спогади) й бачу, що я – у клітці на середній палубі пароплава фірми «Гаґенбек». Це була не звичайна клітка із ґратами з усіх чотирьох боків, ні; скидалося на те, що три ґратчасті стінки приробили до якогось ящика, тобто четверта стінка була дощана. Уся та споруда була надто низька, щоб у ній стояти, й надто вузька, щоб у ній сидіти. Тому довелося примоститись навпочіпки, й зігнуті коліна в мене весь час тремтіли, отож спершу я, мабуть, не хотів нікого бачити й волів постійно ховати обличчя в темряві, відвернувшись до ящика й відчуваючи, як у спину мені впинаються залізні прути. А загалом вважають, що такий спосіб утримання в перші дні диких звірів має свої переваги, і тепер я, спираючись на власний досвід, не можу заперечувати, що, з людського погляду, направду так воно і є.

Але тоді я про це не думав. Уперше в житті у мене не виявилось виходу, принаймні безпосереднього виходу; просто перед собою я бачив стінку ящика, всі дошки якої були щільно припасовані одна до одної. Щоправда, поміж дошками на всю ширину стінки проходила щілина, і я, коли уздрів її вперше, з дурної голови привітав це відкриття радісним риком; але щілина була така вузенька, що в неї годі було навіть хвоста стромити, і, щоб розширити її, не вистачило б навіть усієї моєї мавп’ячої сили.

У той час я, як мені розповіли згодом, здіймав на диво мало гармидеру, з чого зробили висновок, що я або дуже скоро помру, або, якщо мені пощастить пережити перший критичний період, дуже легко піддаватимуся дресируванню. Той період я пережив. У своєму новому житті я тільки те й робив, що глухо скімлив, болісно ськав бліх, стомлено вилизував усе з кокосового горіха, гупав головою в дощану стінку й шкірив зуби, коли хто-небудь підходив до клітки. Та хай там що я робив, а мене все ж таки не полишало тільки одне відчуття: виходу нема. Звичайно, тодішні мої мавпячі почуття й відчуття тепер я можу передати лише людською мовою, а отже, досить спотворено; та хоч осягти колишню мавпячу істину нині я вже й не в змозі, однак лежить вона все ж таки в руслі цієї моєї розповіді, годі й сумніватися.

Досі я мав тих виходів, як-не-як, скільки завгодно, а тепер ось – жодного. Я опинився в глухому куті. Мене так прив’язали до місця, що якби на додачу ще й прицвяхували, то гірше мені вже не стало б. А за віщо? Ти хоч до крові пороздряпуй собі поміж пальцями на ногах, а до причини не докопаєшся. Впирайся спиною в ґрати так, що прут мало не перетинатиме тебе надвоє – однаково причини не збагнеш. Виходу не було, але я мусив його знайти, бо без нього не міг вижити. Якщо день при дні просто сидіти перед оцією дощаною стінкою, тоді мені неминуче гаплик. Але у фірмі «Гаґенбек» інакше не буває: мавпи тут мають сидіти перед дощаною стінкою… Тож я й перестав бути мавпою. Чіткий і прекрасний висновок, якого я дійшов, либонь, своїм черевом, позаяк мавпи розмірковують черевом.

Боюся, люди хибно зрозуміють те, що розумію під словом «вихід» я. Це слово я вживаю в його звичайнісінькому й щонайповнішому сенсі. Я вмисне не згадую про свободу. Ні, я маю на увазі тут не оте глибоке, всеосяжне відчуття свободи. Його я зазнав, мабуть, ще бувши мавпою, а згодом зустрів людей, які прагнули свободи. Але щодо мене, то я не вимагав свободи тоді, ані вимагаю її тепер. До речі, цим словом люди дуже часто ошукують самі себе. А позаяк свободу зараховують до почуттів найшляхетніших, то, відповідно, й ілюзію щодо неї вважають також дуже шляхетною. Нерідко десь у вар’єте я перед виходом на сцену спостерігав за якою~небудь акробатичною парою – з тих, що працюють на трапеціях під самою стелею. Вони там розгойдувалися, розхитувалися, перестрибували, зависали в обіймах одне одного, одне тримало другого зубами за чуба чи за коси. «І оце люди також називають свободою, – міркував я, – оці самовпевнені рухи!» Яке знущання над святою природою! Якби таке видовище побачили мавпи, їхнього реготу не витримали б жодні мури.

Ні, свободи я не прагнув. Я прагнув лише виходу – праворуч, ліворуч, у який завгодно бік; інших вимог я не ставив; нехай би мій вихід навіть виявився обманом; вимога скромна, тож і обман не був би аж таким великим. Рухатися вперед і вперед! Тільки не стояти на місці з піднесеними вгору лапами, втелющившись носом у дощану стінку!

Тепер я добре бачу: якби не величезний мій внутрішній спокій, я б не вирвався з тої клітки повік. І всім, чого я домігся, я справді завдячую, певно, спокою, що опанував мною після тих перших днів на судні. А спокоєм я, знову ж таки, завдячую, мабуть, людям, які мене там оточували.

Хай там що, а люди то були чудові. Я ще й досі залюбки пригадую їхню важку ходу, яка відлунювала тоді в моїй напівсонній свідомості. Вони мали звичай робити все напрочуд повільно. Якщо котрийсь із них хотів потерти собі око, він зводив руку так, немовби то була стопудова гиря. Жартували вони грубо, але щиро. До їхнього сміху завше додавався загрозливий, як на слух, кашель, хоч це ще нічого й не означало. Вони незмінно тримали в роті щось таке, що доводилося випльовувати, а куди – це їм було байдуже. І завжди нарікали, що на них перескакують мої блохи; одначе ніколи не гнівалися на мене за це серйозно; вони ж бо розуміли, що в мавпячій шерсті мають водитися блохи й що блохи добре вміють стрибати; тож люди з цим і мирилися. У вільний від служби час декотрі з них іноді всідалися півколом перед моєю кліткою; розмовляти вони не розмовляли, тільки часом щось буркали одне одному, випроставшись на ящиках, попахкували люльками; досить було мені бодай ворухнутись, як вони ляскали себе по колінах; а час від часу котрийсь із них брав палицю й лоскотав мене там, де мені було приємно. Якби тепер мені запропонували вирушити на тому судні в плавання, я б запевне відмовився, але так само запевне я знаю й те, що з тією середньою палубою у мене пов’язані спогади не лише жахливі.

Спокій, який опанував мною серед тих людей, насамперед стримував мене від будь-яких спроб утекти. Нині, коли я розмірковую про це, мені здається, що я тоді принаймні передчував: якщо я хочу лишитися живим, то маю знайти який-небудь вихід, але полягатиме цей вихід не у втечі. Не певен уже, чи пощастило б мені втекти, однак гадаю, що пощастило б; мавпа, либонь, завше може втекти. Тепер зуби в мене вже такі, що навіть лускати звичайні горіхи доводиться обережно, хоча тоді я рано чи пізно, мабуть, перегриз би замок на дверцятах. Я цього не зробив. Та й чого б я цим домігся? Мене, щойно я вистромив би голову з дверцят, відразу б упіймали й замкнули до клітки ще гіршої; або, якби мені вдалося непомітно втекти до інших тварин – скажімо, до удавів, клітка яких стояла навпроти, – то я спустив би дух у їхніх обіймах; або пощастило б мені, скажімо, навіть дістатися аж на верхню палубу й вистрибнути за облавок, у такому разі я трохи погойдався б на хвилях світового океану, а потім пішов би на дно. Усе це були б акти відчаю. Я годі не розмірковував так по-людському, але під впливом середовища поводився так, немовби й справді розмірковую.

Не розмірковував, зате спостерігав за всім, либонь, дуже спокійно. Я бачив, як на палубі снували туди-сюди люди – щоразу ті самі обличчя, ті самі рухи, нерідко мені навіть здавалося, що то ходить та сама людина. Та людина – або ті люди – пересувалися, отже, безперешкодно. Переді мною замріла висока мета. Ті люди не обіцяли мені, що коли я стану таким, як вони, то ґрати мої відчиняться. Ніхто не обіцяє того, що наперед здається нездійсненним. Але опісля, щойно воно здійсниться, дістаєш і обіцянки, на які так марно сподівався доти. А в самих тих людях не було нічого такого, що мене аж так приваблювало б. Якби мене цікавила ота вже згадана свобода, то я запевне віддав би і перевагу океанським хвилям перед тим виходом, який прозирав у похмурих людських поглядах. Так чи так, а я стежив за тими людьми вже задовго до того, як почав замислюватися над такими речами, й саме мої спостереження, нагромаджуючись, штовхали мене на певний шлях.

Наслідувати людей було дуже легко. Плювати я навчився вже в перші дні. Згодом ми почали плювати один одному межи очі; різниця між нами полягали лише в тому, що я свою фізію облизати міг, а люди – ні. Люльку я вельми скоро навчився смоктати, як запеклий курець, а коли потім ще й притискав великим пальцем тютюн у головці, то вся середня палуба від захвату аж вищала; ось тільки довго не міг я збагнути, чим відрізняється натоптана люлька від порожньої.

Та найбільше клопоту мені завдавала горілка. Дух її був нестерпний; я щосили намагався перебороти себе, але зробити це пощастило аж за кілька тижнів. Хоч як дивно, але до тієї моєї внутрішньої боротьби люди ставилися поважніше, ніж до будь-чого іншого в мене. Навіть у спогадах я не відрізняю тих людей одне від одного, пам’ятаю лишень, що один там раз по раз підходив до моєї клітки – сам або з товаришами, вдень і вночі, будь-якої години; він ставав з пляшкою перед кліткою і давав мені уроки. Мій учитель не міг мене збагнути, він намагався розгадати загадку мого буття. Чоловік неквапно відкупорював пляшку і пильно вдивлявся в мене, переконуючись, чи я його зрозумів; сказати правду, я щоразу не зводив з нього завороженого, нетерплячого погляду; серед людей ще жоден інший учитель на всій земній кулі не мав такого старанного учня, як я. Відкупоривши пляшку, він підносить її до рота; я не відриваю від нього очей, стежу за кожним його рухом; ось він, задоволений мною, киває головою й притискає пляшку до губів; тоді я, у захваті від поступового прозріння, з радісним виском заходжуюся чухмаритись де попало; чоловік з насолодою робить перший ковток, а я, згораючи від нетерплячки, у розпачі, що не можу зробити так, як він, гиджу у клітці просто під себе, і це, знову ж таки, неймовірно тішить мого вчителя; нарешті він далеко відводить від себе руку з пляшкою, а тоді різко знов підносить її до рота й, відкинувши назад голову – задля науки навіть далі, ніж треба, – одним духом вихиляє горілку до дна. А мені, геть змученому глибокою жагою, вже не сила дивитися на нього, і я знесилено повисаю на ґратах; тоді він завершує теоретичну частину курсу тим, що поплескує себе по череву й шкірить зуби в усмішці.

Аж тепер починається власне практика. Та чи не перевтомила мене теорія? Авжеж, схоже, перевтомила. Така вже моя доля. І все ж я, скільки стає сил, тягнуся рукою до поданої пляшки й, тремтячи всім тілом, заходжуюсь її відкупорювати; це мені вдається, і я помалу відчуваю приплив нових сил; я підношу пляшку – майже точнісінько так само, як це робить учитель, – приставляю її до губів і… з відразою кидаю на підлогу; атож, з відразою, хоч вона й порожня, від неї лише відгонить горілкою. Кидаю на превеликий жаль моєму вчителеві й на ще більший жаль мені самому; ні його, ні мене не втішає навіть те, що я, відкинувши пляшку, ніколи не забуваю старанно поплескати себе по череву й ошкірити зуби в усмішці.

Здебільшого так і минали наші уроки. Та ось що робило честь моєму вчителю: він ніколи на мене не гнівався; щоправда, іноді таки тицяв запаленою люлькою мені в шерсть і робив це доти, доки шерсть починала тліти й то саме в такому місці, де мені важко було її погасити; але потім він сам гасив її своєю величезною доброю рукою; вчитель на мене не гнівався, ні, він розумів, що проти мавпячої натури ми з ним боремося на одному боці й що найтяжчі випробування випали на долю мою.

Зате яка ж то була перемога для мене і, певна річ, для нього, коли одного чудового вечора на очах у численних глядачів – очевидно, тоді було якесь свято, бо на палубі грав грамофон, а поміж людьми походжав офіцер, – коли того вечора я, отже, саме тієї хвилини, як за мною ніхто не спостерігав, схопив одну з повних пляшок, через недогляд залишену біля моєї клітки, а тоді, викликаючи в публіки чимдалі більший захват, натренованими рухами відкоркував її, підніс до рота й без вагань, навіть не скривившись, тільки закотивши під лоба очі, вихилив горілку до самісінького дна, аж у горлянці забулькало, мов у справдешнього п'яниці; порожню пляшку я відкинув убік уже не як зневірений невдаха, а як майстер своєї справи; і хоч поплескати себе по череву я й забув, зате, відчувши, що в мене зашуміло в голові й уже не в змозі стриматися, коротко й виразно вигукнув: «Агей!» – інакше кажучи, забалакав людською мовою! Завдяки цьому вигуку я одним стрибком перескочив до людської спільноти, й відлуння: «Послухайте, та він-бо розмовляє!» – солодким цілунком торкнулося мого геть спітнілого тіла.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю