Текст книги "Час жити і Час помирати"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

X

Це сталося через три дні. За столом у кімнаті сорок вісім четверо грали в скат. Вони грали вже два дні, роблячи перерви лише для їжі та сну. Троє гравців мінялися; четвертий з-за столу не вставав. Його прізвище було Румель, він приїхав у відпустку три дні тому і якраз вчасно, щоб поховати свою дружину й доньку. Дружину він упізнав по родимці на стегні – голови в неї не було. Після похорону він повернувся до казарми й почав грати в скат. Він ні з ким не розмовляв. Байдуже сидів за столом і грав. Гребер примостився біля вікна. Поруч, поклавши забинтовану праву ногу на підвіконня, сидів із пляшкою пива в руці єфрейтор Ройтер. Він був староста кімнати і страждав від подагри. Кімната сорок вісім була не лише притулком для нещасливих відпускників; вона була також госпіталем для легкохворих. За спинами гравців лежав сапер Фельдман. Він вважав справою честі відіспатись протягом трьох тижнів за всі три роки війни. Вставав чоловік лише для того, щоб поїсти.

– Де Бетхер? – запитав Гребер. – Ще не повернувся?

– Він подався в Гаст та Ібург. Сьогодні хтось позичив йому велосипед. Тепер він зможе об’їжджати за день по двоє сіл. Але в нього їх ще з десяток. А потім і табори по яких розвозили евакуйованих. До них сотні кілометрів. Як він туди дістанеться?

– Я написав у чотири табори, – сказав Гребер. – Від імені обох нас.

– Ти віриш у те, що одержиш відповідь?

– Ні. Але ж не лишається нічого іншого. Доводиться писати.

– А на чиє ім’я ти писав?

– На ім’я табірного начальства, крім того, в кожний табір особисто дружині Бетхера і моїм батькам.

Гребер дістав з кишені пачку листів і показав їх.

– Зараз віднесу на пошту.

Ройтер схвально кивнув головою.

– Де ти сьогодні побував?

– У міській школі і в гімнастичному залі церковної школи. Потім у гуртожитку і ще раз у довідковому бюро. Нічого нового.

Один з картярів, якого саме змінили в грі, підсів до них.

– Я не розумію, як ви, відпускники, можете жити в казармі? – промовив він до Гребера. – Щодо мене, то я тікав би якомога далі від самого казарменого духу. Знайшов би десь кімнатку, переодягнувся в цивільне і хоч на два тижні знову став би людиною.

– Хіба людиною стають після того, як одягають цивільне? – спитав Ройтер.

– Звичайно. А як же ще?

– От тобі й маєш, – звернувся Ройтер до Гребера. – Виходить, життя дуже просте, коли до нього ставитись просто. А в тебе є цивільний одяг?

– Немає. Він лежить під руїнами Гакенштрасе.

– Я тобі можу дещо позичити, якщо хочеш.

Гребер поглянув через вікно на двір казарми.

Кілька взводів училися там заряджати гвинтівки, кидати гранати і віддавати честь.

– Яке безглуздя, – сказав він. – На передовій я гадав, що тільки-но приїду у відпустку, одразу ж закину все оце остогидле дрантя в куток і одягну цивільне. А тепер мені все байдуже.

– Це тому, що ти звичайнісінька казармена вонючка, – заявив картяр, відкусивши шмат ліверної ковбаси. – Вонючка, яка не здатна оцінити, що добре, а що погано. Завжди отак по-дурному виходить: відпустки дають не тим, кому треба! – Він знову пішов до столу, щоб грати далі. Він уже програв Румелю чотири марки, а вранці лікар визнав його придатним для стройової служби. Настрій у нього був зіпсований.

Гребер підвівся.

– Ти куди? – запитав Ройтер.

– До міста. Зайду на пошту, а потім шукатиму далі.

Ройтер відставив порожню пляшку з-під пива.

– Не забувай, що ти у відпустці. І що вона скоро закінчиться.

– Цього я не забуваю, – гірко відповів Гребер.

Ройтер обережно зняв з підвіконня свою перев’язану ногу і випростав її.

– Я не про це. Роби все можливе, щоб розшукати батьків. Але не забувай про свою відпустку. Тепер ти одержиш її не скоро.

– Я це знаю. А до того я ще не раз матиму нагоду простягнути ноги. Це я також знаю.

– Добре, – сказав Ройтер. – Коли ти знаєш про це, значить, все гаразд.

Гребер рушив до дверей. За столом, де сиділи картярі, Румель саме одержав на руки чотири валети та ще й на додачу всю трефу. Карта була гідна подиву. Він обігрував своїх партнерів з кам’яним виразом на обличчі. Шансів ні в кого не було.

– Без ножа ріже, – з відчаєм промовив картяр, який назвав Гребера казарменою вонючкою. – Чоловікові йде така карта, а він навіть не усміхнеться!

– Ернсте!

Гребер озирнувся. Перед ним стояв невисокий на зріст, кремезний чоловік у формі крайсляйтера. На мить Гребер замислився; потім пригадав це кругле обличчя з рум’яними щоками і схожими на горіхи очима.

– Біндінг, – промовив він. – Альфонс Біндінг!

– Власного персоною!

Біндінг усміхнувся до нього.

– Подумати тільки, Ернсте, ми не бачилися з тобою цілу вічність! Звідки ти?

– З Росії.

– Значить, у відпустку! Це треба відзначити. Ходімо до мене. Я живу тут поряд. Є першокласний коньяк. От тобі й на! Зустріти давнього шкільного товариша, що прибув просто з фронту! Це треба примочити!

Гребер мовчки дивився на нього. Вони з Біндінгом кілька років училися в одному класі, але він майже забув його. Десь випадково чув, що Альфонс уступив у партію і досяг там якихось успіхів. І ось він стоїть перед ним, веселий і безтурботний.

– Ходімо, Ернсте! – наполягав Біндінг. – Не церемонься!

Гребер замотав головою.

– В мене немає часу.

– Але ж, Ернсте! Всього-на-всього по одненькій. Для цього в давніх друзів завжди знайдеться хвилина.

Давні друзі. Гребер глянув на Біндінгів мундир. Той, як видно, досяг неабияких успіхів. А раптом саме він допоможе йому розшукати батьків, промайнула думка. Адже він – партійний діяч.

– Гаразд, Альфонсе, – сказав Гребер. – По одній можна.

– От і добре, Ернсте. Ходімо, це недалеко.

Проте це виявилось далі, ніж Біндінг запевняв. Він жив на околиці міста в невеличкій білій віллі, що мирно і неушкоджено стояла в гаю під високими березами. На деревах висіли шпаківні, десь дзюрчала вода.

Біндінг зайшов у дім перший. В коридорі висіли оленячі роги, череп дикого кабана і чучело ведмежої голови. Гребер здивовано розглядав усе це.

– Ти такий завзятий мисливець, Альфонсе?

Біндінг усміхнувся.

– Де там! Ніколи навіть рушницю в руки не брав. Це тільки прикраси. А непогано, правда ж? Справжній німецький дух!

Він провів Гребера до кімнати, вся підлога якої була вистелена килимами. На стінах висіли картини в розкішних рамах. Кругом стояли шкіряні крісла.

– Якої ти думки про цю халупу? – гордо запитав Біндінг. – Затишно, еге ж?

Гребер кивнув. Партія дбає про своїх людей. Альфонс був сином дрібного торговця молоком. Батькові коштувало великих зусиль вивчити його в гімназії.

– Сідай, Ернсте. Як тобі подобається мій Рубенс?

– Хто?

– Та Рубенс же! Ота мазанина над роялем!

Це був портрет пишнотілої голої жінки, що стояла на березі ставка. Вона мала золотаві коси і широченний зад, освітлений сонцем. «На Бетхерів смак», – подумав Гребер.

– Гарно, – похвалив він.

– Гарно? – Біндінг був досить-таки розчарований. – Чоловіче, це просто прекрасно! Від того самого торговця-антиквара, в якого купує сам рейхсмаршал. Шедевр! Я придбав його за безцінь через другі руки. Тобі не подобається?

– Подобається. Тільки ж я її ньому нічого не тямлю. Але я знаю одного хлопця, який збожеволів би, побачивши цю картину.

– Справді? Відомий колекціонер?

– Та ні, але знавець Рубенса.

Біндінг був у захваті.

– Я радий, Ернсте! Справді, радий! Адже мені самому ніколи навіть не думалось, що я буду колекціонувати твори мистецтва. Ну, а тепер розповідай, як тобі живеться і що ти поробляєш. І чи не можу я тобі стати в пригоді. У кожного ж свої зв’язки. – І він хитро усміхнувся.

Гребер, сам того не бажаючи, був зворушений. Це вперше йому без усякої перестороги запропонували допомогу.

– Ти можеш дещо зробити для мене, – сказав він. – Мої батьки пропали безвісти. Можливо, вони евакуйовані, а може, десь у селі. Як мені їх розшукати? Тут, у місті, їх, очевидно, немає.

Біндінг сів у крісло біля столика для куріння, з кованої міді. Його блискучі чоботи нагадувала пічні труби.

– Якщо в місті їх немає, це значно ускладнює справу, – сказав він. – Я спробую дещо розвідати. Для цього потрібно кілька днів. А може, й більше. Все залежатиме від того, де вони. Тепер тут усе догори ногами, ти ж сам бачиш.

– Так, я це помітив.

Біндінг підвівся і підійшов до шафи. Дістав пляшку і дві чарки.

– Спочатку вип’ємо, Ернсте. Справжній арманьяк. Я його більше люблю, аніж коньяк. За твоє здоров’я!

– За твоє здоров’я, Альфонсе!

Біндінг знову наповнив чарки.

– Ти де зупинився? У рідні?

– В нас нікого з рідні у місті немає. В казармі. Біндінг поставив чарку на стіл.

– Але ж, Ернсте, це безглуздо! Відпустка в казармі! Це ж узагалі не відпустка. Ти міг би пожити в мене. Тут вистачить місця! Спальня, ванна, все що хочеш, ніякої мороки.

– Хіба ти живеш тут сам?

– Ну звичайно! Ти, може, думаєш, що я одружився? Я ще не настільки з глузду з’їхав. При моєму становищі і так двері від жінок не зачиняються. Можеш мені повірити, Ернсте, вони просто повзають переді мною на колінах.

– Справді?

– На колінах! Ось хоч би вчора. Дама з вищих кіл, руде волосся, чудові груди, вуаль, хутряне пальто. Тут, на цьому килимі, вона ридала ридма і була згодна на все. Хотіла, щоб я допоміг їй визволити чоловіка з концентраційного табору.

Гребер поглянув на нього.

– А тобі це під силу?

Біндінг розсміявся.

– Запроторити туди можу, але визволити – це справа не проста. Я їй, звичайно, цього не сказав. Ну, то як? Переїздиш до мене? Ти ж бачиш, як тут!

– Авжеж, бачу. Але поки що я не можу переїхати. Я скрізь розіслав запити про батьків і вказав зворотню адресу казарми. Я повинен чекати, доки надійдуть відповіді.

– Гаразд, Ернсте. Тобі видніше, як то кажуть. Але пам’ятай, що в Альфонса для тебе завжди є місце. І харчі першокласні. Я людина передбачлива.

– Дякую, Альфонсе.

– Дурниці! Адже ми шкільні товариші. Треба триматися один одного. Ти ж частенько давав мені списувати класні роботи. До речі, ти ще не забув Бурмайстера?

– Нашого вчителя математики?

– Його. Це завдяки цьому недоноскові я кулею вилетів із школи. Через історію з Люсі Едлер. Пам’ятаєш?

– Звичайно, – відповів Гребер. Він, нічого не пам’ятав.

– Чоловіче, як я благав його нікому не доповідати! Але все марно, він був невмолимий, мов сатана. Мовляв, моральні принципи і таке інше. Батько тоді мене мало не вбив. Бурмайстер! – Альфонс процідив це ім’я крізь зуби. – Я поквитався з ним, Ернсте! Потурбувався, щоб йому дали півроку концтаборів. Подивився б ти на нього після того, як він звідти вийшов! Коли він мене побачив, то виструнчився і мало в штани не наклав! Він мене вчив, а я його добре провчив. Непоганий жарт, еге ж?

– Так.

Альфонс засміявся:

– Від таких жартів на душі стає легше. В цьому й полягає перевага нашого руху, який дає нам такі можливості.

Побачивши, що Гребер підвівся, запитав:

– Ти вже збираєшся тікати?

– Мушу. Не сидиться мені.

Біндінг кивнув. Його обличчя стало поважним.

– Я розумію, Ернсте. Мені тебе страшенно шкода. Ти ж це знаєш, чи не так?

– Так, Альфонсе. – Гребер знав, що ще може сказати Біндінг, і тому хотів піти якомога скоріше. – Я навідаюсь до тебе через кілька днів.

– Приходь завтра по обіді. Або надвечір. Десь о пів на шосту.

– Гаразд, прийду. О пів на шосту. Ти гадаєш, тобі вдасться до завтра що-небудь довідатись?

– Можливо. Побачимо. В усякому разі, перехилимо по чарчині. До речі, Ернсте, ти не звертався в госпіталі?

– Звертався.

Біндінг кивнув.

– І – звичайно, на всякий випадок – варто було б поцікавитись на кладовищах.

– Про це я не подумав.

– А ти все-таки навідайся. Просто на всякий випадок. Адже зареєструвати всіх ще не встигли.

– Завтра навідаюсь.

– Гаразд, Ернсте, – промовив Біндінг з полегшенням. – Завтра посидимо довше. Ми давні шкільні друзі і повинні триматися купи. Ти навіть не уявляєш, як самотньо почуває себе людина на такій посаді, як моя. Кожний від тебе щось хоче…

– Я теж просив тебе…

– Це зовсім інша справа. Я маю на увазі тих, хто канючить для себе всілякі привілеї.

Біндінг узяв пляшку арманьяку, різким ударом руки загнав корок і простягнув її Греберові.

– Тримай, Ернсте! Візьмеш із собою. Це добрий напій. Він тобі ще знадобиться. Зачекай хвилинку! – Він прочинив двері: – Фрау Кляйнерт! Дайте шматок паперу! Або кульок!

Гребер стояв з пляшкою в руках.

– Може, не варто, Альфонсе…

Біндінг енергійно заперечив:

– Бери! У мене повний погріб цього добра!

Він узяв кульок, який принесла економка, і поклав туди пляшку.

– Хай тобі щастить, Ернсте! Вище голову! До завтра!

Гребер рушив на Гакенштрасе. Альфонс приголомшив його. «Крайсляйтер! – думав він. – Перша людина, яка без зайвих розмов згодилася мені допомогти, запропонувала їжу й квартиру, виявилась партійним бонзою!» Він заховав пляшку до кишені шинелі.

Вечоріло. Небо відсвічувало перламутром, а дерева чітко вимальовувались на тлі ясної далини. Синюваті сутінки спадали на руїни.

Гребер зупинився біля дверей, на яких висіла своєрідна стінна газета зруйнованого міста. Його записка зникла. Він спершу подумав, що її зірвав вітер; але ж тоді залишилися б кнопки. Проте їх теж не було. Отже, хтось зняв записку.

Гребер раптом відчув, як уся кров прилинула йому до серця. Квапливо оглянув двері, шукаючи для себе записки. Але нічого не знайшов. Тоді подався до будинку батьків. Друга його записка ще стриміла між двома цеглинами. Він вийняв її і уважно оглянув. Ніхто не брав її в руки. Ніяких вістей не було.

Гребер випростався і, нічого не розуміючи, озирнувся довкола. Потім помітив; як у кінці вулиці вітер перекочує з місця на місце щось біле. Він побіг туди. Це була його записка. Він підняв її і почав розглядати. Хтось зірвав її. Збоку каліграфічним почерком було виведено: «Не кради!» Спершу Гребер не міг добрати, що все це означає. Та потім згадав, що обидві кнопки зникли, а на зверненні матері, з якого він їх зняв, знову стояли всі чотири. Мати забрала свою власність і провчила його.

Він знайшов два пласких камінці, поклав свою записку на землю біля дверей і притиснув її камінцями. Потім вернувся до будинку батьків.

Зупинився перед руїнами і звів очі вгору. Зелене плюшеве крісло зникло. Хтось, мабуть, забрав його. На тому місці, де стояло крісло, з-під сміття виглядало кілька зіжмаканих газет. Він поліз і дістав їх. Це були давні газети, переповнені повідомленнями про звитяги та іменами переможців, пожовклі, брудні й подерті. Він відкинув їх убік і заходився шукати далі. Незабаром знайшов невеличку книжку, розкриту, пожовклу, затиснуту між двома балками, немовби хтось зібрався її читати. Він дістав її і відразу ж упізнав. Це був його власний шкільний підручник. Він погортав його ззаду наперед і на першій сторінці побачив своє вицвіле прізвище. Очевидно, він написав його, коли йому було дванадцять чи тринадцять років.

Це був катехізис, за яким вивчався закон божий. Книжка, що мала сотні запитань і сотні відповідей. Сторінки рясніли кляксами, на деяких стояли помітки, зроблені ним самим. Він розглядав їх неуважно. І раптом перед його очима все похитнулось, і він не знав, що саме, – зруйноване місто зі спокійним перламутровим небом чи невеличка жовта книжечка в його руках, котра давала відповіді на всі запитання, які цікавили людство.

Гребер відклав катехізис і шукав далі. Але нічого більше не знаходив – ні книжок, ні інших речей з квартири батьків. Це було дивно; вони жили на третьому поверсі, і їхні речі, мабуть, лежали під руїнами глибше. Катехізис під час вибуху, очевидно, підлетів високо вгору, і, оскільки був легкий, опустився на руїни останнім. «Немов голуб, – подумав Гребер. – Самотній білий голуб безпеки і миру з усіма своїми запитаннями і вичерпними відповідями, що злетів у ніч, сповнену вогню, чаду, задухи, криків і смерті».

Він посидів ще трохи на руїнах. Свіжий вечірній вітер почав гортати сторінки книги, і можна було подумати, що хтось невидимий читає її. «Бог милосердний, – стояло на одній сторінці,– всемогутній, всевідаючий, мудрий, найблагородніший і справедливий…»

Гребер дістав пляшку арманьяку, яку йому дав Біндінг. Відкоркував її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.

Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлсплац. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був ще молодий лейтенант, який кудись поспішав.

– Треба бути уважнішим, – роздратовано кинув офіцер.

Гребер звів на нього очі.

– Гаразд, Людвігу, – відповів він, – на другий раз буду уважнішим.

Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.

– Ернст? Ти?!

Це був Людвіг Вельман.

– Ти що тут робиш? У відпустці? – запитав він.

– Так. А ти?

– В мене вона закінчилася. Сьогодні від’їжджаю. Тому й поспішаю.

– Як відпочив?

– Так собі! Ти ж сам знаєш, як! Але наступного разу я зроблю по-іншому. Нікому нічого не скажу і подамся світ за очі, тільки не додому!

– Чому?

Вельман скривився.

– Сім’я, Ернсте! Батьки! Ні греця не вдієш! Зіпсують усю відпустку! Давно ти тут?

– Чотири дні.

– Почекай, сам у всьому переконаєшся!

Вельман спробував припалити сигарету. Вітер погасив сірника. Гребер дав йому свою запальничку. На мить вогник освітив вузьке, енергійне Вельманове обличчя.

– Вони й досі мають нас за дітей, – сказав він, випускаючи дим. – Досить лише зникнути на один вечір, як вони одразу ж надуваються. Весь час мусиш бути тільки з ними. Для матері я все ще тринадцятилітній. Першу половину відпустки вона вмивалася сльозами з нагоди мого приїзду, другу – через те, що я маю від’їжджати. Що тут удієш?

– А батько? Адже він був солдатом у першу світову?

– Він про це забув. Або майже забув. Для старого я герой. Він пишається моїм іконостасом на грудях. Скрізь хоче бути поряд зі мною. Зворушливий, допотопний стариган. Вони вже не розуміють нас, Ернсте. Пильнуй, щоб і твої не тримали тебе за поли!

– Постараюсь, – відповів Гребер.

– Вони гадають, що роблять добро. Ними керуй турбота й любов, але саме в цьому все безглуздя! Ти безсилий в такій ситуації. Ще й почуваєш себе невдячною худобиною.

Вельман поглянув услід якійсь дівчині, панчохи якої промайнули в пітьмі світлою плямою.

– Отак і пропала відпустка, – сказав він. – Все, на що я спромігся, це умовив їх не приходити на вокзал проводжати мене. Але я ще не певен, що вони там не з’являться.

Він засміявся.

– Треба з перших днів правильно почати, Ернсте! Зникай хоч вечорами. Вигадай якусь причину! Курси або ще щось! Службові справи! А то матимеш халепу, як я, і твоя відпустка скидатиметься на відпустку гімназиста!

– Гадаю, в мене все складеться по-іншому.

Вельман потиснув Греберові руку.

– Сподіваюсь! Тоді тобі більше поталанить, аніж мені! Ти навідувався до нашої школи?

– Ні.

– І не треба. Я там був. Дав маху. Аж на душі противно. Був один путящий вчитель, і того вигнали. Польмана, що викладав закон божий. Ти ж ще не забув його?

– Звичайно, ні. Я повинен навіть його відвідати.

– Остерігайся. Він у чорних списках. Краще плюнь на все! Не треба нікуди повертатись. Ну, хай тобі щастить, Ернсте! «Життя наше славне, коротке…» Чи не так?

– Так, Людвігу! З безкоштовним харчуванням, відрядженнями за кордон і похороном за державний рахунок!

– Нічого не скажеш, потрапили в лайно! Одному богові відомо, коли тепер побачимося знов!

Вельман засміявся і зник у темряві.

Гребер пішов далі. Він не знав, куди податися. В місті було темно, мов у могилі. Він не міг шукати далі і тому вирішив, що повинен набратися терпіння й чекати. Попереду довгий вечір. До казарми йти не хотілося, до знайомих – також. Гребер не міг зносити їхнього мовчазного співчуття і знав, що в душі вони раділи, коли він ішов від них.

Неуважно розглядаючи побиті дахи будинків, Гребер простував далі. На що він сподівався? На тихий острівець у тилу? Батьківщина, безпека, притулок, відрада? Можливо. Але острови надії давно потонули в одноманітній безглуздій смерті; фронти прорвано, і тепер війна триває скрізь. Скрізь – і в помислах та серцях.

Він саме проходив повз кінотеатр і зазирнув усередину. В залі було не набагато темніше, ніж на вулиці. Все-таки, мабуть, краще сидіти тут, аніж блукати в темряві містом чи зайти в яку-небудь пивницю й напитися до нестями.

XI

Кладовище було залите сонцем. Гребер побачив, що ворота знесено бомбою. Кілька хрестів і гранітних надгробків валялися на алеї та поміж могилами. Плакучі верби були вивернуті з корінням; тепер воно скидалося на гілля, а гілля – на довге, зелене коріння. Дерева мали вигляд якихось дивовижних рослин, викинутих Підземним морем. Майже всі кістки, що повилітали з могил, були визбирані й знесені докупи, тільки де-не-де у вітті плакучих верб позависали уламки трухлявих домовин та рештки кісток. Але черепів не видно було.

Поряд з каплицею спорудили сарай. У ньому працювали наглядач і двоє сторожів. Наглядач був мокрий від поту. Почувши, що Гребер хоче, він замахав руками:

– Нема коли, чоловіче! Дванадцять поховань лише до обіду! Боже праведний, звідки ми можемо знати, чи лежать тут ваші батьки? У нас тут десятки могил, на яких ні надгробків, ні прізвищ. Тут справжнє масове виробництво! Звідки ж ми можемо що-небудь знати?

– Ви що, не ведете ніяких записів?

– Записів? – гірко повторив наглядач і поглянув на обох сторожів. – Йому захотілося мати записи! Ви чули? Записи! А чи знаєте ви, скільки ще покійників нам треба поховати? Двісті! Знаєте, скільки їх нам привезли після останнього нальоту? П’ятсот! А скільки після передостаннього? Триста! А минуло лише чотири дні. Хіба ми встигнемо? Ми не готові до цього! Нам потрібні екскаватори, а не гробарі, щоб закопати всіх тих, що лежать. А може, ви знаєте, коли чекати наступного нальоту? Сьогодні ввечері? Завтра? А йому, бачте, подавай записи!

Гребер нічого не відповів. Він дістав із кишені пачку сигарет і поклав на стіл. Наглядач і сторожі перезирнулись. Гребер якусь мить почекав. Потім додав ще три сигарети. Він привіз їх з Росії для батька.

– Ну, гаразд, – промовив наглядач. – Зробимо все, що в наших силах. Напишіть, як їх звати. Один з нас спитає в конторі кладовища. Крім того, ви можете оглянути мертвих, які ще не зареєстровані. Вони лежать рядами попід муром.

Гребер пішов туди. Деякі мертві лежали в домовинах, на ношах, на інших хтось поклав таблички з іменами, квіти, решта були просто накриті білими простирадлами. Він читав прізвища, піднімав простирадла на тих, які не мали прізвищ, і підійшов нарешті до невідомих, що лежали під вузеньким дашком уздовж муру.

В одних були заплющені очі, в інших складені руки, але більшість лежали так, як їх знайшли, хіба що руки були притиснуті до тіла та вирівняні ноги, аби вони займали менше місця. Повз них низкою проходили мовчазні люди. Вони зосереджено вдивлялися в бліді, закам’янілі обличчя, намагаючись упізнати рідних.

Гребер і собі прилаштувався ззаду. За кілька кроків від нього якась жінка раптом опустилася перед трупом навколішки і заридала. Інші мовчки обминали її і, нахиляючись, простували далі з такими зосередженими обличчями, що на них нічого не можна було прочитати, крім тривожного чекання. І тільки коли вони вже наближалися до кінця цього сумного ряду, в їхніх очах поступово з’являвся слабкий проблиск надії, а ті, хто проходив ряд до кінця, полегшено зітхали.

Гребер вернувся назад.

– Ви вже були в каплиці? – спитав наглядач.

– Ні.

– Розірвані на шматки лежать там. – Чоловік подивився на Гребера. – Треба мати неабиякі нерви. Але ж ви солдат.

Гребер зайшов до каплиці. Потім вийшов. Наглядач стояв коло дверей.

– Жахливо, чи не так? – Він допитливо поглянув на Гребера. – Дехто втрачає тут свідомість.

Гребер нічого не відповів. За своє життя він бачив стільки трупів, що ці не справили на нього ніякого враження. Не схвилювало його навіть те, що це були цивільні люди – переважно жінки та діти. Він надивився такого вдосталь, а шматки тіл росіян, голландців, французів нічим не відрізнялись від тих, які він побачив тут.

– В конторі кладовища ваші не зареєстровані,– заявив наглядач. – Але в місті є ще два великих морги. Ви там вже були?

– Так.

– Вони хоч лід мають. Їм краще, ніж нам.

– Вони переповнені.

– Звичайно. Але вони охолоджуються. А в нас такої змоги немає. Тим часом погода стає дедалі теплішою. Досить двох нальотів підряд і сонячних днів, і в нас буде катастрофа. Доведеться копати братські могили.

Гребер кивнув. Проте він не розумів, чому катастрофа саме в цьому. Катастрофою було те, що довело до братських могил.

– Ми робимо все, що можемо, – розповідав наглядач. – Гробарів набрали, здається, скільки треба, але їх все одно не вистачає. Техніка тут, як на сьогодні, явно застаріла. До того ж релігійні відправи…

Він замовк і якусь мить замислено дивився понад муром. Потім, кивнувши, попрощався і поспішив назад до сарая – вірний, запопадливий прислужник смерті.

Греберу довелося трохи почекати; дві похоронні процесії заступили вихід. Він ще раз оглянувся. Священики молилися над могилами, біля свіжих горбочків землі стояли рідні, знайомі і друзі покійних, долинав запах зів’ялих квітів і глини, співали пташки. Вздовж муру так само тяглася довга низка людей, що шукали своїх рідних, гробарі копали свіжі могили, довкола снували каменотеси та службовці похоронних бюро. Пристанище смерті стало тепер найбільш людним місцем у всьому місті.

Невеличкий будинок Біндінга білів у сутінках саду. На лужку було влаштовано басейн для птахів, у ньому хлюпала вода. Біля бузку цвіли нарциси й тюльпани, а під березами стояла біла мармурова скульптура дівчини.

Двері відчинила економка. Це була сива жінка у великому білому фартусі.

– Ви пан Гребер, еге ж?

– Так.

– Пана крайсляйтера немає вдома. Він поїхав на якісь важливі партійні збори. Але він залишив для вас дещо.

Гребер пройшов за нею в будинок з оленячими рогами й картинами. Картина Рубенса сама світилася в напівтемряві. На мідному столику для куріння стояла загорнута в папір пляшка. Поряд лежав лист. Альфонс писав, що про Греберових батьків нічого певного довідатися ще не вдалось; але в списках убитих і поранених їх ніде немає. Очевидно, їх або евакуювали, або вони самі кудись виїхали. Нехай Гребер завітає ще завтра. А горілку хай вип’є сьогодні, хоча б за те, що він далеко від Росії.

Гребер заховав листа і пляшку до кишені. Економка все ще стояла в дверях.

– Пан крайсляйтер передавав вам щирий привіт.

– Вітайте і його, будь ласка. Скажіть йому, що я зайду завтра. І красно дякую за пляшку. Я її використаю за призначенням.

Жінка по-материнському всміхнулася.

– Він буде дуже радий. Це така добра людина!

Гребер вийшов через сад на вулицю. «Добра людина, – думав він. – А чи був Альфонс добрим і до вчителя математики Бурмайстера, якого запроторив до концтабору? Кожна людина, мабуть, до одних добра, а до інших – навпаки».

Він намацав листа і пляшку. Випити? Але за що? За надію, що батьки ще живі? А з ким? З мешканцями кімнати сорок вісім у казармі? Гребер вдивлявся в сутінки, що ставали дедалі глибшими і густішими. Можна віднести пляшку Елізабет Крузе. Горілка їй не завадить, так само, як і йому. У нього ж іще залишалось трохи арманьяку.

Двері відчинила жінка з невиразним обличчям.

– Я до фрейлейн Крузе, – рішуче сказав Гребер і хотів пройти повз неї в кімнату. Але жінка не відступила з дороги.

– Фрейлейн Крузе немає вдома, – відповіла вона. – Ви маєте про це знати.

– Чому це раптом я маю про це знати?

– Хіба вона вам нічого не сказала?

– Я забув. То коли ж вона повернеться?

– О сьомій.

Гребер і не подумав, що може, не застати Елізабет удома. Він завагався, чи варто лишати горілку, хто знає, що спаде на думку донощиці. Чого доброго, ще вип’є сама.

– Гаразд, я зайду пізніше, – сказав нарешті.

Він нерішуче зупинився на вулиці. Поглянув на годинник. Було близько шостої. Його знов чекав довгий і похмурий вечір. «Не забувай, що ти у відпустці», – сказав йому Ройтер. Гребер не забував; але самого лише усвідомлення цього факту було мало.

Він пішов на Карлсплац і сів на лавку в сквері. Бомбосховище було схоже на величезну потворну жабу. Завбачливі й обережні люди пірнали в нього, наче тіні. Темрява виповзала з кущів і поглинала останні відблиски світла.

Гребер непорушно сидів на лавці. Ще годину тому він і на думці не мав знову зустріти Елізабет. Якби він її застав, то, мабуть, віддав би горілку і пішов собі геть. Але тепер Гребер з нетерпінням чекав сьомої години.

Елізабет відчинила йому сама.

– Не сподівався, що відчиниш ти, – сказав він здивовано. – Я чекав дракона, який охороняє вхід.

– Фрау Лізер немає вдома. Пішла на якісь жіночі збори.

– У бригаду плоскостопих! Нічого дивного! Її місце саме там! – Гребер роззирнувся. – Тут усе виглядає зовсім по-іншому, коли її немає.

– Все виглядає по-іншому тому, що в передпокої горить світло, – відповіла Елізабет. – Я вмикаю його щоразу, коли вона йде з дому.

– А коли вона вдома?

– Коли вона вдома, ми економимо. Це в патріотичному дусі. Треба сидіти в темряві.

– Твоя правда. Тоді вони нас люблять особливо, – підсумував Гребер. Він дістав з кишені пляшку. – Я тут приніс тобі трохи горілки. З погреба одного крайсляйтера. Подарунок шкільного товариша.

Елізабет здивувалася:

– Ти маєш таких шкільних товаришів?

– Авжеж, як і ти примусових сусідів.

Вона усміхнулась і взяла пляшку.

– Пошукаю, чи не завалявся де-небудь штопор.

Елізабет вийшла на кухню. Гребер помітив, що сьогодні вона одягла чорний пуловер і вузьку чорну спідницю. Її волосся було туго зав’язане па потилиці яскраво-червоною стрічкою. Плечі вона мала прямі, міцні. Стегна вузькі.

– Я не знайшла штопора, – сказала дівчина і засунула шухляду. – Фрау Лізер, мабуть, дотримується сухого закону.

– Вона на таку не схожа. Але навіщо нам штопор?

Гребер узяв пляшку, оббив сургуч і двічі вдарив дном об своє стегно. Корок вискочив.

– Ось так це роблять солдати, – резюмував він. – Чарки в тебе є? Чи питимемо нахильці?

– У моїй кімнаті є чарки. Ходімо.

Гребер пішов слідом за нею. Несподівано він відчув радість від того, що прийшов до неї. Він уже боявся, що ще один вечір доведеться просидіти самому.

Елізабет взяла з книжкової полиці на стіні дві тоненькі чарки для вина. Гребер оглянув кімнату. Він не впізнав її. Ліжко, два крісла у зелених чохлах, книги, письмовий стіл у стилі бідермайєр… Кімната мала старомодний, спокійний вигляд. Минулого разу вона справила на нього зовсім інше враження. «Все це, очевидно, через оте жахливе завивання сирен, – вирішив Гребер. – Сьогодні в Елізабет теж інший вигляд. Інший, але не старомодний і не спокійний».

Вона обернулась.

– Скільки ж це часу минуло відтоді, як ми бачилися востаннє?

– Сто років! Тоді ми були ще дітьми і не було війни.

– А тепер?

– Тепер ми – старі, але без досвіду старості. Старі, цинічні, позбавлені віри, інколи сумні. Не часто, але сумні.