Текст книги "Час жити і Час помирати"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Вона подивилась на нього:

– Це правда?

– Ні. Але що таке правда? Ти це знаєш?

Елізабет похитала головою.

– А чи завжди, власне, щось має бути правдою? – запитала по хвилі.

– Мабуть, ні. Чому ти питаєш?

– Бо я не знаю. Але якби люди не намагалися переконати одне одного у своїй, власній правді, то, можливо, було б менше воєн.

Гребер засміявся. Слова Елізабет здалися йому дивними.

– Терпіння, – проказав він. – Ось чого нам бракує, чи не так?

Елізабет ствердно кивнула. Він узяв чарки і наповнив їх по вінця.

– За це й вип’ємо. Крайсляйтер, який дав мені цю пляшку, напевно був далекий від таких думок. Але саме тому й вип’ємо!

Він вихилив свою чарку до дна.

– Ще по одній? – спитав у дівчини.

Елізабет стрепенулась.

– Так, – відповіла нарешті.

Він налив і поставив пляшку на стіл. Горілка була міцна, чиста. Елізабет випила чарку.

– Ходімо, – сказала вона. – Я продемонструю тобі зразок терпіння.

Вона провела його через передпокій і відчинила якісь двері.

– Фрау Лізер, поспішаючи, забула замкнути. Поглянь на її кімнату. Не думай, що я зловживаю довір’ям. Вона обшукує кожний куточок моєї кімнати, коли мене немає вдома.

Одна половина кімнати була обставлена звичайно. Але на стіні навпроти вікна у масивній рамі висів великий кольоровий портрет Гітлера, прикрашений ялиновим віттям і вінками з дубового листя. Під портретом стояв стіл, на ньому лежав величезний прапор зі свастикою, а зверху – розкішне видання «Майн кампф» у чорній шкіряній оправі з золотою свастикою. Обабіч стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера – на одному він був із вівчаркою в Берхтесгадені, а на другому – з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали з пам'ятними написами та партійні значки.

Гребера це не дуже здивувало. Таке йому траплялося бачити вже не раз. Культу диктатора поклонялося багато людей.

– Вона тут і свої доноси пише? – запитав Гребер.

– Ні, вона їх складає за письмовим столом мого батька.

Гребер оглянув письмовий стіл. Це був старовинний секретер з полицями і кришкою на роликах.

– Він надійно замкнений, – мовила Елізабет. – Проникнути всередину неможливо. Я вже не раз пробувала.

– Це вона донесла на твого батька?

– Я точно не знаю. Відтоді, як його забрали, від нього не було жодної звістки. Вона ще до того жила тут зі своєю дитиною. Займала одну кімнату. Коли ж батька забрали, вона одержала ще дві його кімнати.

– Ти гадаєш, що вона написала донос саме для цього? – спитав Гребер.

– А чому б і ні? Нерідко підстав буває ще менше.

– Звичайно. Але цей «вівтар» наштовхує мене на думки, що твоя сусідка належить до фанатичок з бригади плоскостопих.

– Ернсте, – гірко, мовила Елізабет. – Невже ти справді гадаєш, що фанатизм не може поєднуватися з прагненням до наживи?

– Чому ж, буває й так. Навіть часто. Дивно тільки, що про це завжди забувають! Є банальні речі, які людина випадково десь почула, а потім несвідомо повторює їх. Світ не ділиться на полички з етикетками. А людина тим паче. Цілком можливо, що ця зміюка любить свою дитину, чоловіка, квіти і захоплюється абстрактним благородством. В доносі на батька вона написала щось суттєве чи все вигадала?

– Батько був доброзичливий, необережний і, очевидно, вже давно під підозрінням. Не кожний промовчить, коли йому щодня доводиться вислуховувати у власній квартирі партійні промови.

– А ти не знаєш, що він сказав?

Елізабет стенула плечима.

– Він більше не вірив у те, що Німеччина виграє війну.

– У це тепер багато хто не вірить.

– І ти?

– І я. А тепер ходімо звідси. А то ця сатана ще застане тебе тут: від неї можна чекати чого завгодно!

Елізабет усміхнулась:

– Не застане. Я замкнула вхідні двері. Вона не може зайти.

Дівчина підійшла до дверей і відсунула засув. «Слава богу, – подумав Гребер. – Коли вже вона великомучениця, то хоч обережна і не дуже мучить себе докорами совісті».

– Тут пахне, як на кладовищі,– сказав він. – Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип’ємо. – Він знову наповнив чарки. – Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.

– А я не почуваю себе старою, – заперечила Елізабет.

Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.

– Ну й радій! – відповів Ернст.

– Я лише почуваю себе ув’язненою, – додала дівчина. – А це гірше, ніж старість.

Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.

– Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, – промовив він. – Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.

– Так, я це розумію.

Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.

– Це ніби забобон, – раптом проказала вона поквапно і змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі.– Поки я тут, я вірю в повернення батька. Якщо ж виїду звідси, це означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?

– Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.

– Гаразд.

Елізабет взяла чарку й випила. В передпокої заскреготав ключ.

– Ось і вона, – сказав Гребер. – Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.

Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.

– У тебе є що-небудь, крім маршів? – запитав він.

– Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.

Гребер здивовано звів на неї погляд.

– Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто, найромантичніша пора життя.

Елізабет розсміялася. В передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.

– Я не вимкнула світло, – пошепки пояснила Елізабет. – Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.

– Куди ми підемо? – спитав Гребер на вулиці.

– Не знаю. Куди-небудь.

– Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?

– Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.

– Давай.

Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлсплац, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося у величезний морг з домовинами-квартирами, у нескінченну похоронну процесію.

– Що тут діється? – запитав Гребер. – Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.

– Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.

– Уже й тут свої звички?

– Авжеж. А хіба там у вас їх немає?

– Є.

Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли по небу, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабаніли тарілки.

– Слава богу! – мовив Гребер. – Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.

– Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.

– Бомбардувальну каву?!

– Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.

– Як на передовій. Там перед наступом дають горілку і тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!

– Сто грамів.

Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.

– Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?

– Я не хочу в шинок. Там я себе почуваю, немов у бомбосховищі. На вікнах штори, кругом напівтемрява!

– Тоді ходімо до казарми. У мене там ще одна пляшка. Я зайду й візьму її. Вип’ємо де-небудь на свіжому повітрі.

– Гаразд.

Тишу порушив гуркіт підводи. Ту ж мить вони побачили коня, що мчав галопом. Лякаючись тіней, він кидався з одного боку в другий, очі його були сповнені жахом, широкі ніздрі роздуті. В тьмяному світлі кінь здавався примарою. Візник натягнув віжки. Кінь став дибки. Піна летіла у нього з рота. Гребер і Елізабет звернули вбік, у руїни, щоб пропустити підводу. Дівчині довелось вискочити на уламок стіни, а то кінь збив би її з ніг; нараз Греберові здалося, що вона хоче стрибнути на розгарячілого коня й помчати геть. Але дівчина залишилася непорушно стояти, на тлі високого і тривожного неба.

– У тебе був такий вигляд, немовби ти зібралася скочити на коня і помчати геть, – сказав Гребер.

– Якби ж то можна було! Але куди? Війна скрізь.

– Так. Скрізь. Навіть у країнах вічного миру – в південній частині Тихого океану і в Індії. Від неї нікуди не втечеш.

Вони підійшли до казарми.

– Почекай мене тут, Елізабет. Я зайду по горілку. Це не довго.

Гребер минув двір казарми і грімкими сходами піднявся до сорок восьмої кімнати. Вона аж дрижала від могутнього хропіння половини її пожильців. Над столом жевріла затемнена електрична лампочка. Картярі все ще грали. Ройтер сидів біля них і читав.

– Де Бетхер? – спитав Гребер.

Ройтер закрив книжку.

– Він просив передати тобі, що нічого не знайшов. Увігнався велосипедом у стіну й поламав його. Давня історія – біда сама не ходить. Завтра він вирушає пішки. Тому сьогодні сидить у пивниці і втішається. А що з тобою? Ти сам на себе не схожий.

– Нічого. Я зараз знов піду. Тільки дещо візьму.

Гребер почав порпатись у ранці. Він привіз із Росії пляшку джину і пляшку горілки. До того ж там ще мав бути арманьяк від Біндінга.

– Бери джин або арманьяк, – сказав Ройтер. – Горілки вже немає.

– Тобто?

– Ми її випили. Ти мав би пожертвувати нею добровільно. Хто прибув з Росії, той не повинен поводитися, мов капіталіст. Треба почастувати товаришів! Горілка була непогана!

Гребер дістав обидві пляшки, які ще залишились. Арманьяк він заховав до кишені, а джин віддав Ройтерові.

– Твоя правда. На, бери, замість ліків від твоєї подагри. Але й сам не будь капіталістом – поділися з іншими!

– Мерсі! – Ройтер пошкандибав до своєї шафки і взяв штопор. – Не помилюся, коли скажу, що ти обрав одну з найпримітивніших форм спокуси, – сказав він. – Алкоголь! В таких випадках часто забувають, що існує корок. Якщо ж відбити шийку, то, хвилюючись, можна порізати собі писок. Тримай, будь завбачливим кавалером.

– Іди ти к бісу. Пляшка відкоркована.

Ройтер відкупорив, джин.

– Де ти роздобув у Росії голландську горілку?

– Я її купив. Ще є запитання?

Ройтер ошкірився.

– Немає. Іди собі зі своїм арманьяком, ти, примітивний Казанова, і не соромся. Обставини тебе виправдають. Часу обмаль. Відпустка коротка, а війна довга.

Фельдман підвівся в ліжку:

– Може, тобі потрібен презерватив, Гребере? В мене в гаманці є кілька. Вони мені не потрібні. Хто спить, той сифілісу не підхопить.

– Від цього ніхто не гарантований, – заперечив Ройтер. – Тут теж буває щось на зразок непорочного зачаття. Але Гребер – дитя природи. Він справжній арієць, у якого чиста кров сягає дванадцятого коліна. В даному разі презерватив – просто злочин перед батьківщиною!

Гребер дістав арманьяк, надпив і знову сховав пляшку в кишеню.

– Ви пропащі романтики, – мовив до товаришів. – Потурбувалися б краще про себе!

Ройтер махнув рукою.

– Йди собі з богом, сину мій! Забудь стройовий статут і спробуй побути людиною! Померти простіше, ніж жити, – особливо для вас, героїчної молоді і цвіту нації! Гребер поклав у кишеню ще пачку сигарет і склянку. Проходячи мимо столу, побачив, що Румель усе ще виграє. Ціла купа грошей лежала перед, ним. Проте обличчя його лишилося незворушним, тільки блискучі краплі поту скочувались по ньому.

На сходах казарми було порожньо, як завжди після вечірньої перевірки. В коридорах гучно лунали його кроки. Він перейшов широкий плац. Елізабет біля воріт не було. «Мабуть, не дочекалась», – подумав Гребер. Він немов передчував, що таке може статися. Та й чого б вона на нього чекала?

– Дівчина он там, – сказав вартовий. – І як тобі, отакому тюхтієві, вдалося вполювати цю пташку? Вона до пари лише офіцерам.

Тепер і Гребер помітив Елізабет. Вона стояла, прихилившись до муру. Він поплескав вартового по плечу.

– Є нове розпорядження, синашу! Такими красунями тепер нагороджують замість ордена тих, хто чотири роки, побув на фронті. Всі вони – генеральські доньки. А зараз біжи до начальства, вилупку! До речі, ти знаєш, що на посту заборонено теревенити?

Гребер рушив до Елізабет.

– Сам ти вилупок, – досить-таки спантеличено кинув йому навздогін вартовий.

На пагорбі за казармою вони знайшли лавку. Вона стояла під каштанами, і звідси видно було все місто. Навкруги жодного вогника. Тільки річка виблискувала проти місяця.

Гребер витяг з пляшки корок і налив півсклянки арманьяку. Він світився, немов рідкий бурштин. Гребер подав склянку Елізабет.

– Пий до дна, – сказав він.

Вона зробила один ковток і повернула йому склянку.

– Пий до дна, – повторив він. – Для цього й вечір. Випий за що-небудь, за наше трикляте життя або за те, що ми ще живі. Але випий. Після того, як ми побачили мертве місто, це треба зробити. Та й узагалі нам сьогодні, мабуть, треба випити.

– Гаразд. Тоді за все разом.

Він знову налив і випив сам. І відразу відчув тепло, що розлилося по тілу. Та заразом і порожнечу, яка заповнила його. Це почуття було йому незнайоме. Якась безболісна порожнеча.

Гребер ще раз налив півсклянки і трохи надпив. Потім поставив склянку між собою і Елізабет. Вона сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками. Молоді листочки каштанів при місяці були майже білі. Здавалося, над головами в них пурхає зграйка ранніх метеликів.

– Яке воно чорне, – проказала Елізабет, показуючи на місто.

– Немов спалені шахти.

– Не дивись туди. Обернися. Тут краєвид зовсім інший.

Лавка стояла на самій вершині пагорба, що полого спускався вниз, – туди, де перед очима стелилися поля, освітлені місяцем стежки, алеї тополь, височіла сільська дзвіниця, а далі ліс і аж на обрії – сині гори.

– Тут усе дихає миром, – зауважив Гребер. – І все це так просто, правда ж?

– Просто, коли можна отак обернутись і ні про що більше не думати.

– Цьому не важко навчитись.

– А ти навчився?

– Звичайно, – відповів Гребер. – А то мене вже не було б серед живих.

– Як би і я хотіла навчитися цьому!

– Ти давно це вмієш. Про це потурбувалося саме життя. Воно вишукує резерви скрізь, де тільки може. А коли насувається небезпека, життя відмітає будь-яку слабість і сентиментальність. – Він підсунув їй склянку.

– Це теж стосується сказаного? – поцікавилась вона.

– Так, – відповів він. – Особливо сьогодні.

Вона пила, а він дивився на неї.

– Давай не будемо говорити про війну, – сказав Гребер.

– Давай узагалі помовчимо, – запропонувала Елізабет і відхилилася на спинку лавки.

– Гаразд.

Вони сиділи й мовчали. Було дуже тихо, і серед цієї тиші помалу почали народжуватися мирні звуки ночі, які не порушували тиші, а робили її ще глибшою, – то тихий вітерець, схожий на подих лісу, то крик сови, то якесь шарудіння в траві і нескінченна гра хмар та місячного світла. Тиша набирала сили, розливалася й обіймала їх, з кожним подихом проникала в них усе глибше, і саме їхнє дихання ставало тишею, воно зцілювало й визволяло, робилося дедалі спокійнішим і глибшим і було вже не ворогом, а далеким, солодким сном…

Елізабет поворухнулася. Гребер здригнувся і озирнувся довкола.

– От тобі й маєш! Я заснув.

– Я теж. – Вона розплющила очі. Бліде світло немовби наповнило їх і зробило прозорими.

– Я давно вже так не спала, – здивовано сказала Елізабет. – Я боюся темряви і завжди засинаю при світлі, а прокидаюся раптово, ніби від переляку, – не так, як оце щойно…

Гребер мовчав. Ні про що її не розпитував. У час, коли навколо відбувалося стільки подій, цікавість умерла. Він лише трохи дивувався сам собі, що сидить так тихо, повитий прозорим сном, ніби скеля під водою колихкими водоростями. Вперше після приїзду з Росії, Гребер відчув, що тривожне передчуття небезпеки зникло. М’який спокій заповнив його, немов приплив, що ото підіймається вночі і, раптом заблищавши дзеркалом, знову з’єднує сухі, випалені ділянки в одне велике, живе ціле.

Вони повернулися до міста. Вулиця знову повіяла на них холодним духом старих згарищ, а затемнені чорні вікна супроводжували їх, наче процесія катафалків. Елізабет мерзлякувато щулилась.

– Раніше будинки і вулиці були залиті світлом, і ми сприймали це, як звичайне явище. Всі звикли до цього. Аж тепер можна по-справжньому оцінити те, що було…

Гребер поглянув угору. Небо чисте, безхмарне. Стояла чудова ніч для льотчиків. Уже через це вона здавалася йому надто світлою.

– Так майже у всій Європі,– сказав віл. – Лише в Швейцарії вночі, кажуть, не гасять світла – для того, щоб льотчики бачили нейтральну країну. Мені розповідав про це один чоловік, який побував зі своєю ескадрильєю у Франції та Італії. Він казав, що то ніби острів світла– світла і миру, адже це те саме. І лише позаду та навколо ще темнішими, немовби закутаними в чорний саван, здавалися Німеччина, Франція, Італія, Балкани, Австрія та всі інші країни, які беруть участь у війні.

– Нам було дано світло, і воно зробило нас людьми. Ми вбили його і знову стали печерними жителями, – запально промовила Елізабет.

«Воно зробило нас людьми», – подумав Гребер. Йому здалося це перебільшенням. Але Елізабет взагалі схильна перебільшувати. А може, вона й має рацію. Тварини позбавлені світла. Світла і вогню. Бомб вони теж не мають.

Гребер з Елізабет стояли на Марієнштрасе. Раптом він побачив, що дівчина плаче.

– Не дивись на мене, – попросила вона. – Мені не треба було пити. Я не вмію. Це не сум. Мені просто нараз стало все байдуже.

– Нехай буде байдуже, не думай про це. Я теж почуваю те саме. Така вже ця мить.

– Яка?

– Про яку ми говорили. Ну, що можна просто обернутись… Завтра увечері ми не будемо блукати вулицями. Я поведу тебе туди, де багато світла – стільки, скільки взагалі може бути в цьому місті. Я про це довідаюсь.

– Навіщо? Ти можеш знайти веселіше товариство, ніж моє.

– А мені не потрібне веселе товариство.

– Що ж тобі потрібно?

– Тільки не веселе товариство. Я його не можу терпіти. Інше також – те, в якому співчувають. За день я маю доволі співчуття. І фальшивого, й щирого. Тобі мабуть, теж знайоме це почуття.

Елізабет перестала плакати.

– Так, – відказала вона. – Знайоме.

– Але в нас із тобою все інакше. Нам не треба прикидатися одне перед одним. А це вже багато. І завтра ввечері ми підемо в найяскравіший ресторан міста, будемо їсти, пити вино і на цілий вечір забудемо про це кляте життя.

Вона поглянула на нього:

– Це теж належить до тієї миті?

– Так. Безперечно. Одягни найсвітлішу свою сукню.

– Гаразд. Приходь о восьмій.

Зненацька він відчув на обличчі дотик її волосся, а потім і губів. Це було, наче порив вітру. Та не встиг він отямитись, як вона вже зникла за дверима. Гребер намацав у кишені пляшку. Вона була порожня. Він поставив її під сусіднім будинком. «Минув ще один день, – подумав він. – Добре ще, що ні Ройтер, ні Фельдман не бачили мене в такій ситуації! А то що б вони сказали!»

XII

– Отже, друзі, якщо хочете, я ладен зізнатися, – сказав Бетхер. – Я таки переспав з хазяйкою. А що я мав робити? Треба ж якось розважитись. А то навіщо ж мені відпустка? Я не хочу повертатися на фронт таким собі телям.

Він сидів коло ліжка Фельдмана і тримав у руках кришку від казанка, наповнену кавою, ноги його стояли у відрі з холодною водою. Після того, як Бетхер поламав велосипед, він натер пухирі.

– А ти? – звернувся він до Гребера. – Що встиг сьогодні ти? Був де-небудь?

– Ні.

– Ні?

– Він давав хропака, – втрутився Фельдмаи. – До полудня. Його гарматою не можна було розбудити. Вперше довів, що має розум.

Бетхер витяг із відра ноги і став розглядати ступні. Вони були вкриті великими білими пухирями.

– Погляньте лишень! Я ж таки хлопець здоровий, нівроку, але ноги в мене ніжні, як у немовляти. І так усе життя. Ніяк не погрубішають. Я вже все перепробував. І ось з такими ногами завтра треба знову рушати в дорогу.

– А навіщо? Куди тобі поспішати? – сказав Фельдман. – У тебе ж є хазяйка.

– Ет, облиш! Що там хазяйка! Яке це має значення? До того ж я в ній глибоко розчарувався.

– Коли повертаєшся з фронту, перший раз завжди розчаровуєшся. Це кожному відомо.

– Я не про це, чоловіче! У нас усе вийшло. Але це було не те.

– Ти ж не можеш вимагати всього одразу, – сказав Фельдман. – Жінка теж повинна спершу звикнути.

– Ти й досі мене не зрозумів. Вона в усьому була прекрасна, але щирості бракувало. Послухай-но! Коли ми були вже в ліжку і все в нас ішло гаразд, я раптом, як то кажуть, у розпалі бою, назвав її Альмою. А її ім’я Луїза. Альмою звати мою дружину. Тобі ясно?

– Ну ясно.

– Це була справжня катастрофа, друже!

– Так тобі й треба! – раптом роздратовано зауважив один з картярів, обернувшись до Бетхера. – Це тобі справедлива кара за розпусту, свинюка ти. Сподіваюся, вона вигнала тебе зі скандалом геть!

– За розпусту? – Бетхер перестав роздивлятися свої ноги. – Хто тут варнякає про розпусту?

– Ти! Весь час! Чи, може, ти до всього ще й ідіот?

Картяр був невеличкий на зріст чоловік з яйцеподібною головою. Він дивився на Бетхера з неприхованою зненавистю. Бетхер аж кипів від обурення.

– Хто-небудь чув такі дурниці? – голосно запитав він і озирнувся довкола. – Єдиний, хто патякає тут про розпусту – це ти! Яке безглуздя! Розпустою це вважалося б тоді, йолопе неотесаний, якби тут була моя дружина, а я спав з іншою! Але дружини немає, на превеликий жаль! Яка ж це розпуста? Була б дружина тут, хіба б я спав з хазяйкою?

– Та не слухай ти його, – сказав Фельдман. – Він просто заздрить. То що сталося після того, як ти назвав її Луїзою?

– Луїзою? Якби ж то! Її ж звати Луїзою. Я її назвав Альмою.

– Ну добре, Альмою. А потім?

– Потім? Ти просто не повіриш, друже! Замість того, щоб розсміятися чи влаштувати скандал, що ж вона робить? Починає ридати! Сльози, мов у крокодила, можеш собі уявити? Товсті жінки не повинні плакати, друже…

Ройтер кашлянув, закрив книжку і зацікавлено подивився на Бетхера.

– Чому не повинні?

– Це їм не личить. Не пасує до їхніх пишних форм. Товсті жінки повинні сміятись.

– Цікаво, чи засміялася б твоя Альма, якби ти назвав її Луїзою? – ущипливо запитав картяр з яйцеподібною головою.

– Якби це була моя Альма, – спокійно і впевнено пояснив Бетхер, – вона спершу заїхала б мені в пику першою-ліпшою пляшкою з-під пива, а потім уже всім, що попало б під руку. А після того, як я оклигав би, вона віддубасила б мене так, що чортам стало б нудно. Ось що було б, йолопе!

Чоловік з яйцеподібною головою якусь мить мовчав. Картина, яку змалював Бетхер, очевидно, переконала його.

– І таку жінку ти обдурюєш? – нарешті хрипло запитав він.

– Чоловіче, я її нітрохи не обдурюю! Була б вона тут, я на хазяйку і не глянув би! Це ж не зрада. Це просто необхідність.

Ройтер обернувся до Гребера.

– А як ти? Чи вдалося тобі чого-небудь домогтися своєю пляшкою арманьяку?

– Ні!

– Ні? – перепитав Фельдман. – І тому ти спав до обіду, як мертвий?

– Авжеж. Чорти його батька знають, чому я такий зморений. Я б хоч зараз знов ліг спати. Таке почуття, немов я не спав цілий тиждень.

– Тоді лягай і спи далі.

– Мудра порада, – кинув Ройтер. – Порада сплюхи Фельдмана.

– Фельдман осел, – заявив картяр з яйцеподібною головою і оголосив пас. – Він проспить усю свою відпустку. Це однаково, якби він її зовсім не одержував. Він міг би з таким самим успіхом спати на фронті й уві сні бачити себе у відпустці.

– Тобі цього хотілося б, брате. А мені навпаки, – заперечив Фельдман. – Я сплю тут, а уві сні бачу фронт.

– А де ти насправді? – поцікавився Ройтер.

– Що? Тут, а де ж іще?

– Ти в цьому впевнений?

Яйцеголовий захихикав.

– Я теж так гадаю. Йому байдуже, де він, раз без просипу спить. Цього не розуміє лише кретин.

– Коли я прокидаюся, це мені зовсім не однаково, ви, хитруни, – роздратовано заявив Фельдман і знову ліг.

Ройтер повернувся до Гребера.

– А ти? Де ти збираєшся відвести сьогодні свою безсмертну душу?

– Скажи, де можна добряче повечеряти?

– Самому?

– Ні.

– Тоді в ресторані «Германія». Це єдине місце. Щоправда, тебе туди можуть не пустити. Принаймні в твоєму фронтовому одязі. Це готель для офіцерів. І ресторан також. Хіба що кельнер проникнеться повагою до твого іконостаса.

Гребер оглянув себе. Його мундир був поношений, місцями полатаний.

– Позичиш мені свій мундир? – спитав він.

– Будь ласка. Тільки ти на пуд легший від мене. Досить буде тобі лише з’явитися на порозі, як тебе викинуть геть. Але я можу роздобути першокласний унтер-офіцерський парадний мундир твого розміру, штани також. Одягнеш зверху свою шинель, і в казармі ніхто нічого не помітить. До речі, чому ти до цього часу рядовий? Ти вже давно мав би бути лейтенантом.

– Я колись уже був унтер-офіцером. Потім набив пику одному лейтенантові, і мене розжалували. Слава богу, що не послали в штрафну роту. Але про підвищення тепер годі й думати.

– Гаразд. Отже, ти навіть маєш моральне право на унтер-офіцерську уніформу. Якщо підеш у «Германію» з дамою, замовляй вино «Йоганнісбергер Кохсберг-37», з погребів Мумма. Воно й мертвих підіймає з могили.

– Гаразд. Мені це потрібно.

Упав туман. Гребер стояв на мосту, перекинутому через річку. У воді бовталися всілякі уламки, чорні хвилі перекочувалися через колоди, домашні речі і ліниво пливли далі. З білої імли виступав чорний силует школи. Якусь мить Гребер придивлявся до нього, потім пішов через міст назад і вузенькою вуличкою дістався до шкільного двору. Величезні металеві ворота, мокрі від туману, стояли навстіж. Він зайшов у них. Шкільний двір був порожній. Кругом жодної душі; було вже надто пізно. Він поминув двір і вийшов на берег річки. Стовбури каштанів у тумані здавалися такими чорними, ніби були з вугілля. Попід ними стояли мокрі лавки. Гребер пригадав, що часто сидів тут. Нічого з того, про що він тут мріяв, не збулося. Прямо зі школи він пішов на війну.

Якийсь час він дивився на річку. Хвилі прибили до берега розламане ліжко. На ньому, неначе величезні губки, лежали намоклі подушки. Гребер промерз. Він вернувся назад і зупинився перед приміщенням школи. Потім ступив до дверей. Вони були незамкнені. Він відчинив їх і нерішуче зайшов усередину. У коридорі став і озирнувся довкола. Відчув такий знайомий з дитинства запах шкільного приміщення, побачив напівтемні сходи і пофарбовані темною фарбою двері, що вели до актового та ще одного, меншого, залів. Все це не викликало в нього ніяких почуттів. Ні презирства, ані іронії. Згадав Вельмана. «Не треба повертатися назад», – казав той. І мав рацію. Гребер не відчував нічого, крім порожнечі. Увесь досвід, який, він набув після школи, заперечував те, чому його тут учили. Не залишилося нічого. Це було цілковите банкротство.

Гребер повернувся і вийшов. Обабіч дверей висіли меморіальні дошки з іменами полеглих у боях. Прізвища на дошці праворуч були знайомі – жертви першої світової війни. Щоразу, під час з’їзду нацистської партії, дошку прикрашали ялиновим віттям та вінками з дубового листя, а директор школи Шіммель виголошував перед нею запальні промови про помсту, велику Німеччину та майбутню розплату. Шіммель мав товстелезне, м’яке черево і завжди пітнів. Дошка зліва була нова. Раніше Гребер її не бачив. Її почепили для вбитих на цій війні. Він почитав прізвища. Їх було багато; але дошка була велика, а поруч залишилося місце для ще однієї.

У дворі Гребер зустрів шкільного сторожа.

– Ви щось шукаєте? – поцікавився старий.

– Ні. Нічого.

Гребер рушив далі. Потім щось згадав і вернувся назад.

– Ви не знаєте, де живе Польман? – спитав у старого. – Пан Польман, що працював тут учителем.

– Пан Польман більше тут не працює!

– Це я знаю. Де він живе?

Сторож оглянувся.

– Тут немає кому підслуховувати, – сказав Гребер.

– Раніше він жив на Янплац, шість. Чи він і досі там живе, не знаю. Ви колишній його учень?

– Так. А директором і досі Шіммель?

– Звичайно, – відповів сторож здивовано. – Звичайно, що він. Чому б йому не бути?

– А й справді,– згодився Гребер. – Чому б не бути?

Він пішов далі. За чверть години помітив, що місцевість навкруги незнайома. Туман став густішим, і серед руїн він заблукав. Всі руїни мали однаковий вигляд, і розрізнити вулиці було просто неможливо. Він мав дивне відчуття – так наче заблукав сам у собі.

Нарешті він знайшов дорогу до Гакенштрасе. Потім несподівано знявся вітер, і туман поплив хвилями, немовби німе примарне море.

Гребер прийшов до будинку батьків. Не знайшовши ніяких повідомлень, уже вирішив був рушити далі, коли раптом почув якийсь дивний голосний звук. Він нагадував звучання арфи. Гребер роззирнувся. Вулиця була безлюдна скільки оком кинь, Звук долинув знову, тепер вищий, настирливіший і жалісливіший, немов у цьому морі туману подавав сигнали якийсь невидимий бакен. Звук повторювався то голосніше, то тихіше, нерівно, проте через однакові проміжки часу. Здавалося, він долинає десь згори, ніби на дахах грала арфа.

Гребер прислухався. Потім спробував визначити, звідки долинають звуки, але так і не зміг. Вони звучали всюди, голосні й настирливі, часом по одному, часом мінялися, мов арпеджіо, або бриніли могутнім акордом, сповненим печалі й суму.

«Мабуть, це черговий протиповітряної оборони, – подумав Гребер. – Отой божевільний. Хто ж іще?» Він підійшов до будинку, від якого залишився тільки фасад, і розчинив двері. Якась постать підхопилась з крісла, що стояло зразу ж за дверима. Гребер упізнав те саме зелене крісло, яке валялося серед руїн будинку батьків.

– У чім річ? – запитав черговий різко і водночас перелякано.

Гребер побачив, що в руках у того нічого немає. Звуки ж не затихали.

– Що це? – запитав Гребер. – Звідки?

Черговий наблизив до Гребера своє пітне обличчя.

– А, солдат! Захисник батьківщини! Що це? Хіба ви не чуєте? Це реквієм по тих, хто тут похований! Відкопайте їх! Відкопайте! Перестаньте вбивати!

– Нісенітниця! – Гребер подивився крізь туман, що вже підіймався над землею вгору. Вітер розгойдував щось схоже на чорний кабель, і щоразу, коли він повертався назад, лунав загадковий звук. Раптом Гребер згадав про піаніно з відірваною кришкою, яке зависло над руїнами. Кабель бив по голих струнах.