Текст книги "Час жити і Час помирати"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Ми зовсім не виходимо на вулицю, – швидко проказала вона. – Ми вже давно нічого і ні про кого не знаємо, Ернсте.

– Невже ви їх так ніколи й не бачили? Не могли ж ви не зустрітися з ними хоча б один раз.

– Це було давно. Десь місяців п’ять-шість тому. Тоді…– Вона раптом замовкла.

– Що тоді? – перепитав Гребер. – Як вони тоді себе почували?

– Були здорові. О, ваші батьки були здорові,– відповіла жінка. – Але ж відтоді минуло чимало часу…

– Так, – сказав Гребер. – Я бачив. Ми там, звичайно, знали, що міста бомбардують, але не думали, що це має такий вигляд.

Ціглери мовчали. Вони намагалися не дивитись на нього.

– Кава зараз буде готова, – порушила мовчанку жінка. – Ви ж вип’єте з нами, еге ж? Чашечка гарячої кави ніколи не завадить.

Вона поставила на стіл чашки з голубими квіточками. Гребер подивився на них. Удома в них були такі самі. Цей візерунок чомусь називався «Цибулька».

– Та-ак, – знову протягнув Ціглер.

– Ви гадаєте, що моїх батьків могли вивезти з міста? – запитав Гребер.

– Можливо. Стара, чи не залишилось у нас трохи того печива, що привіз Ервін? Пригости пана Гребера.

– А як там Ервін?

– Ервін? – Старий здригнувся. – Ервін непогано влаштувався. Непогано.

Господиня принесла каву. Вона поставила на стіл велику бляшанку з голландським написом. Печива у банці було вже мало. «З Голландії», – подумав Гребер. Колись, напочатку, і він привозив дещо з Франції.

Жінка була уважна до нього. Він узяв шматок глазурованого печива. Воно вже зачерствіло. Обоє старих не взяли собі ні крихти. Кави вони також не пили. Ціглер неуважно постукував пальцями по столу.

– Беріть іще, – припрошувала жінка. – В нас більше нічого немає. А печиво смачне.

– Так, дуже смачне. Дякую. Але я нещодавно попоїв.

Гребер зрозумів, що від цих людей він більше нічого не довідається. Мабуть, вони справді нічого не знають. Він підвівся з-за столу.

– Ви б мені не порадили, куди ще можна звернутись?

– Ми нічого не знаємо. Ми взагалі не виходимо на вулицю. Ми нічого не знаємо. Мені шкода, Ернсте, але це так.

– Я вам вірю. Дякую за каву. – Гребер рушив до дверей.

– А де ж ви тепер живете? – запитав раптом Ціглер.

– Пошукаю собі місце. Якщо ніде не знайду, піду в казарму.

– У нас місця немає,– поспішила запевнити фрау Ціглер і подивилась на свого чоловіка. – Військові власті, звичайно, потурбувались про відпускників, квартири яких знищено під час бомбардувань.

– Звичайно, – погодився Гребер.

– Може, нехай він залишить свій ранець у нас, поки щось собі підшукає, ти як гадаєш, стара? – запропонував Ціглер. – Ранець же важкий.

Гребер перехопив погляд жінки.

– Не варто турбуватися. Я до цього вже звик.

Він зачинив за собою двері і спустився сходами вниз. Повітря здалося йому важким. Ціглери чогось бояться. Він не знав, чого саме. Але з 1933 року причин для страху було багато.

Родина Лоозе знайшла пристанище у великому залі філармонії. Приміщення було заставлене похідними ліжками, встелене матрацами. На стінах висіли прапори, войовничі гасла із свастикою та олійний портрет фюрера в широкій золотій рамі – залишки колишніх патріотичних збіговиськ. Зал кишма кишів жінками і дітьми. Поміж ліжками стояли валізи, горщики, примуси, їжа, врятовані меблі.

Фрау Лоозе байдуже сиділа на ліжку, що стояло посеред залу. Це була огрядна жінка зі скуйовдженим сивим волоссям.

– Твої батьки? – Вона дивилася на Гребера тьмяним поглядом, намагаючись щось пригадати. – Загинули, Ернсте, – пробурмотіла нарешті.

– Що?

– Загинули, – повторила вона. – А що ж іще?

Хлопчак в уніформі з розгону вдарився об коліно Гребера. Той відштовхнув його вбік.

– Звідки вам це відомо? – прошепотів Гребер і проковтнув клубок, що підкотився йому до горла. – Ви самі бачили? Де?

Фрау Лоозе втомлено похитала головою.

– Цього ніхто не міг бачити, Ернсте, – пробурмотіла вона. – Це був суцільний вогонь, крики, а тоді…

Голос її обернувся на якесь нерозбірливе мурмотіння, а потім воно затихло. Жінка мовчала і непорушно, невидющим поглядом дивилася перед себе, впершись руками в коліна, немовби сиділа в цьому залі сама-самісінька. Гребер втупив у неї очі.

– Фрау Лоозе, – промовив нарешті він повільно, затинаючись, – пригадайте, будь ласка! Коли ви бачили моїх батьків? Звідки вам відомо, що вони загинули?

Жінка звела на нього затуманені очі.

– Лена теж загинула, – пробурмотіла вона. – І Август. Ти ж їх знав…

Гребер невиразно пригадав двох дітей, які завжди жували на вулиці медяники.

– Фрау Лоозе, – промовив він і зловив себе на думці, що йому хочеться підняти її і добряче струсонути, – прошу вас, скажіть, звідки ви знаєте, що мої батьки загинули. Спробуйте пригадати! Ви самі їх бачили?

Але вона вже не слухала його.

– Лена… – шепотіла вона. – її я теж не бачила. Вони мене не пустили до неї, Ерйсте. Її не змогли зібрати докупи. А вона ж була така маленька. Навіщо тільки вони це роблять? Ти повинен це знати, адже ти солдат!

Гребер у відчаї озирнувся довкола. Якийсь чоловік пробирався поміж ліжками до них. Це був Лоозе. Він дуже схуд і постарів. Обережно поклав він руку дружині на плече, а та знову поринула у своє невтішне горе. Лоозе зробив Греберові знак.

– Вона ще не може цього збагнути, Ернсте, – промовив він.

Жінка поворухнулася, відчувши його руку. Повільно підвела очі.

– А ти можеш збагнути?

– Лена…

– А коли ти можеш це збагнути, – почала раптом вона, карбуючи кожне слово, немовби відповідала шкільний урок, – тоді ти не кращий від тих, хто все це затіяв.

Лоозе перелякано поглянув на сусідні ліжка. Але ніхто нічого не чув. Хлопчак в уніформі грався з двома малюками в схованки і з криком гасав поміж валізами.

– Не набагато кращий, – повторила жінка і похнюпила голову, знову перетворившись у клубок якогось тваринного смутку.

Лоозе кивнув Греберу. Вони відійшли вбік.

– Що сталося з моїми батьками? – запитав Гребер. – Ваша дружина каже, нібито вони загинули.

Лоозе похитав головою.

– Вона нічого не знає, Ернсте. Вона думає, що загинули всі, раз загинули наші діти. Ти ж помітив, що вона не сповна розуму. – Він проковтнув клубок. Кадик на його тонкій шиї піднявся і опустився. – Вона таке плеще язиком… Через неї на нас уже був донос. Хтось із цих людей постарався.

Греберу здалося, що в цьому брудному, сірому світлі Лоозе нараз поменшав і кудись наче відлетів. Але за мить він знову уже стояв поруч, такий самий, як завжди. Довкола нічого не змінилось.

– Отже, вони не загинули? – спитав Гребер.

– Я цього не можу сказати, Ернсте. Ти собі не уявляєш, що тут діється останнім часом, особливо після того, як погіршали справи там. Нікому не можна вірити. Всі бояться і остерігаються одне одного. Очевидно, твої батьки десь у безпечному місці.

Гребер з полегшенням зітхнув.

– Ви їх бачили?

– Якось на вулиці. Але це було десь тижнів чотири-п’ять тому. Тоді ще лежав сніг. Це було перед нальотами.

– Який вони мали вигляд? Вони були здорові?

Лоозе відповів не зразу.

– Авжеж, по-моєму, здорові,– сказав він і знову проковтнув клубок у горлі.

Греберу раптом стало соромно. Він зрозумів, що за таких обставин не питають, була людина здорова місяць тому чи ні. Тут питають лише одне: жива вона чи мертва, і більш нічого.

– Пробачте, – ніяково мовив він.

Лоозе махнув рукою:

– Облиш, Ернсте. Сьогодні кожен думає тільки про себе. На світі надто багато горя…

Гребер вийшов на вулицю, Коли він простував до філармонії, навкруги все здавалося йому похмурим і мертвим. Тепер же вулиця наче поширшала, посвітлішала, і на ній з’явилося життя. Він бачив уже не тільки розбиті будинки; він бачив і бруньки на деревах, і двох собак, що гралися неподалік, і вимите синє небо. Його батьки не загинули, вони просто пропали безвісти. Ще годину тому, коли однорукий службовець сказав йому про це, така думка здалася Греберу жахливою і майже нестерпною. Тепер вона якимсь незбагненним чином обернулася на надію, і він знав: це сталося лише тому, що перед цим він на мить повірив у їхню смерть. А чи багато людині треба для того, щоб зародилася надія?!

IX

Гребер зупинився перед будинком. Було темно, і розгледіти номер він не міг.

– Вам куди? – спитав якийсь чоловік, що стояв, прихилившись до дверей.

– Це Марієнштрасе, двадцять два?

– Так. А ви до кого?

– До медичного радника Крузе.

– Крузе? Що вам від нього потрібно?

Гребер придивився в темряві до чоловіка. Той був у чоботях і уніформі штурмовика. «Мабуть, якийсь зарозумілий квартальний наглядач, – подумав Гребер. – Його ще мені бракувало».

– Я поясню це самому докторові Крузе, – відповів Гребер і ввійшов у дім.

Він був дуже стомлений. Стомились не тільки очі й ноги – це була інша втома, значно глибша. Цілий день він ходив містом і все розпитував, а наслідків майже ніяких, його батьки не мали родичів, а з сусідів мало хто лишився.

Бетхер мав рацію: це було наче зачароване коло. Люди боялись гестапо й мовчали, а коли хтось що-небудь і чув, то відсилав Гребера до інших, а ті знову ж таки нічого не знали.

Він піднявся по сходах. У коридорі було темно. Медичний радник жив на другому поверсі. Гребер був із цим чоловіком, мало знайомий, але знав, що той часто лікував його матір. Можливо, вона заходила до нього і залишила свою нову адресу.

Йому відчинила літня жінка з якимсь невиразним обличчям.

– Крузе? – перепитала вона. – Вам потрібен доктор Крузе?

– Так.

Жінка мовчки окинула його поглядом. Проте з порога не зійшла і до квартири його не впустила.

– Він дома? – нетерпляче спитав Гребер.

Жінка не відповіла. Здавалося, вона прислухається до того, що діється внизу.

– Ви на прийом? – поцікавилась.

– Ні, в приватній справі.

– В приватній?

– Так, у приватній. Ви дружина Крузе?

– Хай господь милує!

Гребер здивовано втупився в жінку. За день йому довелося побачити багато чого: і обережність, і зненависть, і хитрість. Але це було щось нове.

– Послухайте, – промовив він, – я не знаю, що тут у вас діється, та це, зрештою, мене й не обходить. Мені треба побалакати з доктором Крузе, і більше нічого. Розумієте?

– Крузе тут більше не живе! – несподівано голосно заявила жінка – неприязно, вороже.

– Але ж ось його прізвище! – І Гребер показав на мідну табличку на дверях.

– Її треба було вже давно зняти.

– Але ж вона залишилась. Може, тут лишився і хто-небудь із його сім’ї?

Жінка мовчала. Греберові це обридло. Він уже зібрався був послати її під три чорти, коли раптом почув, як десь у квартирі відчинилися двері. Смуга світла впала з кімнати в темний передпокій.

– Це до мене? – запитав голос.

– Так, – відповів Гребер навмання. – Мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто знайомий з медичним радником Крузе. Але це, здається, не дуже просто.

– Я – Елізабет Крузе.

Гребер перевів погляд на жінку з невиразним обличчям. Та відступила з дверей і зайшла в квартиру.

– Забагато світла, – просичала вона, проходячи повз освітлену кімнату. – Наказано ощадити електричну енергію!

Гребер все ще стояв біля входу. Дівчина років двадцяти перейшла смугу світла, наче річку. Якусь мить він бачив великі дуги брів, темні очі і коси з червонуватим полиском, які живими хвилями спадали на плечі. Потім вона пірнула в напівморок передпокою і раптом постала перед ним.

– Мій батько більше не практикує,– сказала вона.

– Я прийшов не лікуватися. Мені треба дещо спитати.

Вираз обличчя дівчини змінився. Вона трохи повернула голову, немовби хотіла переконатися, чи жінка вже пішла. Потім квапно розчинила двері навстіж.

– Заходьте, – шепнула вона.

Він зайшов слідом за нею до кімнати, з якої падало світло. Вона обернулась і подивилась на нього допитливим, пильним поглядом. Її очі були вже не темні, а сірі, прозорі.

– А я вас знаю, – промовила вона. – Адже раніше ви вчилися в гімназії?

– Так. Мене звати Ернст Гребер.

Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима і пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.

– Боже мій, Елізабет! – вигукнув він. – А я тебе не впізнав.

– Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.

– Ти також.

Вони стояли одне навпроти одного.

– Що тут, власне, сталося? – запитав Гребер. – Тебе охороняють, наче генерала.

Елізабет Крузе усміхнулася коротко і гірко.

– Не як генерала, а як полонену.

– Що? Чому раптом? Хіба твій батько…

Вона поквапно зробила застережливий жест.

– Зажди! – шепнула самими губами і пройшла повз нього до столу, на якому стояв грамофон. Поставила пластинку. Залунав Гогенфрідберзький марш.

– Ось так, – сказала вона. – Тепер можеш говорити далі.

Гребер дивився на неї, нічого не розуміючи.

Бетхер, очевидно, таки мав рацію, коли говорив, що майже кожен у цьому місті божевільний.

– Що це означає? – спитав він. – Зупини нарешті грамофон! Мені остогидли марші. Скажи краще, що тут діється. Чому це ти полонена?

Елізабет підійшла до нього.

– Жінка підслуховує під дверима. Вона донощиця. Тому я й завела грамофон. – Дівчина стояла перед ним, і раптом він почув її гарячий подих. – Що з моїм батьком? Ти що-небудь про нього знаєш?

– Я? Нічого. Я лише хотів у нього дещо спитати. А що з ним?

– То ти нічого не знаєш?

– Ні. Я хотів у нього спитати, чи не знає він адреси моєї матері. Мої батьки пропали безвісти.

– І все?

Гребер здивовано глянув на Елізабет.

– З мене цілком досить і цього, – відповів нарешті.

Напруження на її обличчі зникло.

– Твоя правда, – промовила вона стомлено. – А я думала, ти приніс якусь звістку від батька.

– А що з ним?

– Він у концтаборі. Вже чотири місяці. Хтось доніс на нього. Коли ти сказав, що прийшов щось спитати, я подумала: ти приніс від нього звістку.

– Я б тобі відразу про це сказав.

Елізабет похитала головою.

– Ні. Якби ти щось дізнався таємно, ти мусив би поводитися з обережністю.

«Обережність, – подумав Гребер. – Цілий день я тільки й чую це слово». Гогенфрідберзький марш настирливо гримів далі.

– Може, ми його все ж таки зупинимо? – запропонував Гребер.

– Так. А для тебе буде краще, якщо ти звідси підеш. Я ж тобі казала, які в нас справи.

– Я не донощик, – розсердився Гребер. – Що то за жінка? Це вона донесла на батька?

Елізабет зняла з пластинки голку, але грамофон не вимикала. Диск безшумно обертався далі. Тишу порушило завивання сирени.

– Тривога! – прошепотіла дівчина. – Знову тривога!

Хтось загрюкав у двері.

– Вимкніть світло! Все це через вас. Завжди у вас море світла!

Гребер відчинив двері.

– Що – через нас?

Жінка була вже в протилежному кінці передпокою. Вона крикнула щось і зникла. Елізабет зняла Греберову руку з дверей і зачинила їх.

– Що це за сатана в спідниці? – спитав він. – Як ця відьма сюди потрапила?

– Її до мене підселили. Ущільнення. Я ще повинна радіти, що мені залишили хоч цю кімнату.

За дверима знову почулося тупотіння, крики жінки, дитячий плач. Завивання сирени стало гучнішим. Елізабет взяла плащ і одягнула його.

– Треба йти в бомбосховище.

– Ми ще маємо досить часу. Чому ти не поміняєш квартири? Жити з цією шпигункою під одним дахом, це, мабуть, справжнє пекло.

– Вимкніть світло! – знову закричала з вулиці жінка.

Елізабет рвучко повернулась до вимикача й погасила світло. Потім перейшла темну кімнату і стала біля вікна.

– Чому не міняю квартири? – Тому що не бажаю тікати звідси!

Вона розчинила вікно. Ту ж мить завивання сирени заповнило всю кімнату. Гребер бачив у блідому світлі, що лилося з вулиці, чорний силует дівчини, яка накидала защіпки на віконні стулки; шибки краще витримують вибухову хвилю при розчинених вікнах. Потім вона повернулася назад. Здавалося, ніби шум підштовхує її в спину.

– Я не бажаю тікати звідси! – вигукнула вона, намагаючись перекричати сирену. – Невже ти цього не розумієш?

Гребер бачив її очі. Тепер вони були знову темні, як і тоді, коли вона стояла в дверях, і в них відчувалася пристрасть і сила.

У нього було таке відчуття, ніби він повинен себе від чогось захищати, – від цих очей, обличчя, завивання сирени, від усього цього хаосу, що вривається у вікно.

– Ні,—промовив він. – Я цього не розумію. Ти сама себе тільки занапастила. Коли позиції не можна втримати, їх здають. Я зрозумів це, коли став солдатом.

Елізабет здивовано поглянула на нього.

– То й здавай! – розгнівано вигукнула вона. – А мені дай спокій!

Вона обминула його й рушила до дверей. Він схопив її за руку. Дівчина вирвалась. Вона була дужча, ніж він собі гадав.

– Стривай! – гукнув він. – Підемо разом.

Завивання сирени підганяло їх. Воно заповнило все – кімнату, коридор, передпокій, сходи. Воно відбивалося від стін, зливалося з власною луною, і тепер долинало з усіх кутків. Здавалося, від нього нема порятунку. Воно проникало під шкіру, бентежило кров, примушувало тремтіти кожен нерв; від нього здригалося все тіло і гасла будь-яка думка.

– Де стоїть ця клята сирена? – закричав Гребер на сходах. – Від неї можна збожеволіти!

Парадні двері зачинились. На мить завивання трохи стихло.

– На сусідній вулиці,– відповіла Елізабет. – Ходімо до сховища на Карлсплац. Наше нікудишнє.

Якісь тіні бігли по сходах з валізами та клунками. Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика і освітив обличчя Елізабет.

– Ходімо з нами, якщо ви самі! – гукнув хтось.

– Я не сама.

Чоловік подався далі. Парадні двері знову розчинились.

З усіх будинків вибігали люди, так наче хто витрушував з коробки олов’яних солдатиків. Чергові протиповітряної оборони вигукували накази. Мимо, наче амазонка, промчала жінка в червоному домашньому халаті і з розтріпаним жовтим волоссям. Попід стінами, спотикаючись, поспішали старі люди; вони про щось перемовлялись, але в оглушливому завиванні сирени нічого не було чути. Збоку здавалося, немовби їхні зів’ялі губи мовчки пережовують мертві слова.

Вони дійшли до Карлсплац. Біля входу до бункера юрмився схвильований натовп. Чергові протиповітряної оборони, ніби вівчарки, бігали довкола, намагаючись навести порядок.

Елізабет зупинилась.

– Може, спробуємо пройти збоку? – спитав Гребер.

Вона похитала головою:

– Зачекаймо тут.

Натовп чорною лавою сповзав темними сходами вниз і зникав під землею. Гребер глянув на Елізабет. Вона стала раптом такою спокійною, неначе все, що тут діялось, її зовсім не обходило.

– А ти хоробра, – сказав він.

Вона звела на нього очі.

– Ні, я просто боюся сховища.

– Хутчій! Хутчій! – вигукував черговий протиповітряної оборони. – Вниз! Чи, може, ви чекаєте на персональне запрошення?

Сховище було просторе, низьке, добротне, з нішами та бічними ходами й освітлене. Вздовж стін стояли лави, скрізь походжали наглядачі, дехто поприносив із собою матраци, ковдри, валізи, клунки, складані стільчики. Життя під землею було вже налагоджене. Гребер роздивлявся навколо. Вперше він попав в одне бомбосховище з цивільними. Вперше з жінками і дітьми. І вперше в Німеччині.

Тьмяне синювате світло обезбарвлювало обличчя, і вони скидалися на обличчя утоплеників. Неподалік Гребер помітив жінку в червоному домашньому халаті, який тепер здавався фіолетовим, а її волосся – зеленим. Подивився на Елізабет. І її обличчя виглядало сірим і змученим, очі глибоко позападали, під ними залягли тіні, волосся стало тьмяним і мертвим. «Утопленики, – думав Гребер. – Їх утопили в брехні і страхові, загнали під землю, позбавили світла, здорового глузду, правди».

Жінка з двома дітьми примостилася навпроти нього. Діти горнулися до материних колін. Обличчя в них були пласкі, невиразні, немовби заморожені. Жили тільки очі. Великі й широко розплющені, вони блищали при світлі ламп, придивлялись до входу, коли гавкіт зеніток ставав особливо несамовитим і загрозливим, потім перебігали по низькому склепінню підвала та стінах і знову поверталися до входу.

Очі рухалися повільно, нерішуче; вони стежили за гуркотом, ніби очі паралізованих страхом тварин, важко і водночас насторожено, пильно й пригнічено; слабке світло відбивалося в них. Ці очі не бачили ні Гребера, ні навіть матері; вони нікого не впізнавали і нічого не виражали; з якоюсь дивовижною пильністю вони стежили за тим, чого не могли бачити: за гуркотом, що міг принести смерть. Діти були вже не такі малі, щоб не відчувати небезпеку, але ще й не достатньо дорослі, щоб удавати з себе хоробрих. Вони були насторожені, беззахисні й безпомічні.

Гребер побачив раптом, що так було не тільки з дітьми; очі всіх інших також рухались. Обличчя й тіла залишалися непорушними; люди прислухались, і не тільки вухами – прислухались опущеними плечима, ногами, впертими в коліна руками. Прислухалися всім єством, і лише очі їхні стежили за гуркотом, немовби підкоряючись якійсь німій команді.

І тоді Гребер відчув страх.

В задушливому сховищі сталася якась непомітна зміна. Шалений гуркіт не стихав, але звідкись немов повіяло свіжим повітрям. Заціпеніння минуло. Ніші вже не були переповнені згорбленими постатями; в них просто сиділо багато людей, і люди ті позбулися тупого страху; вони порозгинали спини, ворушилися і поглядали одне на одного. У них знову замість масок з’явилися обличчя.

– Полетіли далі,– промовив якийсь дідок, що сидів поруч з Елізабет.

– Вони ще можуть вернутися, – зауважив хтось. – Вони часто так роблять – пролетять, а потім вертаються, коли всі вже повилазять із сховищ.

Обоє дітей заворушились. Якийсь чоловік позіхнув. Десь узялася такса і стала все обнюхувати. Закричало немовля. Люди порозгортали пакунки й почали вечеряти. Схожа на валькірію жінка пронизливим голосом гукнула:

– Арнольде! Ми забули вимкнути газ! Тепер на плиті все згорить. Чому ти про це не подумав?

– Не хвилюйтесь, – промовив дідок. – Під час повітряних нальотів газ у всьому місті відключають.

– Ще б пак – не хвилюватись! А коли знову підключать, то газу набереться повна квартира! Це ще гірше!

– Під час тривоги газ не відключають, – пояснив хтось педантичним, повчальним голосом. – Лише під час нальоту.

Елізабет дістала з кишені гребінець і дзеркальце й почала розчісуватись. У мертвотному світлі підвала гребінець, здавалося, був увесь у чорнилі; але волосся під ним ставало пишним і потріскувало.

– Швидше б звідси вибратися! – прошепотіла вона. – Тут можна задихнутись!

Вони змушені були чекати ще півгодини; потім двері нарешті відчинились. Вони рушили до виходу. Над дверима блимали маленькі замасковані лампочки. Знадвору лилося місячне сяйво, освітлюючи сходи. З кожним кроком Елізабет ставала іншою. Це скидалося на пробудження після летаргії. Тіні під очима зникли, бліде обличчя порум’яніло, на волоссі з’явився мідний полиск, шкіра знову стала тепла і м’яка. До дівчини повернулося життя – ще гарячіше, повніше, ніж досі, життя, не втрачене, дорожче і яскравіше ще й тому, що повернулося воно лише на якийсь час.

Вони стояли перед бункером. Елізабет дихала на повні груди. Вона ворушила плечима і повертала голову на всі боки, немов тварина, щойно звільнена з клітки.

– Ці братські могили під землею! – сказала вона. – Як я їх ненавиджу! В них можна задихнутись. – Вона рвучко відкинула назад волосся. – Краще вже лишатися серед руїн. Над ними хоч є небо.

Гребер поглянув на неї. Щось дивне і відьомське було в дівчині, котра оце стояла біля голої бетонної брили, над пеклом, звідки вона щойно втекла.

– Ти додому? – запитав він.

– Так. А куди ж ще? Тинятися темними вулицями? Цього я мала вдосталь.

Вони пішли через Карлсплац. Вітер обнюхував їх, немов великий пес.

– А ти не можеш виїхати звідти? – спитав Гребер. – Незважаючи на все те, що ти розповіла?

– Куди? Ти знаєш яку-небудь кімнату?

– Ні.

– Я також не знаю. Тисячі людей втратили притулок. Куди ж мені переїжджати?

– Твоя правда. Тепер уже пізно.

Елізабет зупинилась.

– Я все одно не пішла б звідти, якби навіть могла. Це було б однаково, що покинути батька напризволяще. Ти це розумієш?

– Так.

Вони попростували далі. Раптом Гребер відчув, що з нього досить на сьогодні її розмов. Хай робить, що хоче. Він був дуже стомлений, знервований, і йому здалося, що зараз, саме в цю мить, батьки розшукують його на Гакенштрасе.

– Мені пора йти, – сказав він. – У мене зустріч, а я вже запізнююсь. На добраніч, Елізабет.

– На добраніч, Ернсте.

Якусь мить він ще дивився їй вслід. Вона зникла, ніби розчинилася у темряві. «Треба було провести її додому», – майнула думка. Але йому було все байдуже. Він пригадав, що ще в дитинстві недолюблював її. Швидко повернувшись, Гребер рушив у напрямку Гакенштрасе. Але там нікого не було. Тільки місяць та моторошна тиша свіжих руїн, що, наче відлуння серед німого крику, зависла над свіжими руїнами. Над давніми руїнами тиша була інша.

Бетхер уже чекав на нього на сходах ратуші. Над ним у блідому місячному світлі невиразно поблискувала голова химери на ринві.

– Ну, ти що-небудь довідався? – запитав Бетхер ще здалеку.

– Ні, а ти?

– Також ні. В лікарнях їх немає, і це вже напевно. Я оббігав сьогодні майже всі лікарні. Ех, друже, і надивився ж я! Жінки й діти – це все ж таки не солдати! Ходімо, може, десь вип’ємо по кухлеві пива!

Вони перетнули Гітлерплац. Їхні чоботи гриміли на всю площу.

– Ще один день минув, – зауважив Бетхер. – Але нічого не вдієш. Незабаром і відпустці кінець.

Він відчинив двері пивниці. Вони сіли за столик біля вікна. Штори були щільно запнуті. Нікельовані крани за стойкою тьмяно виблискували в сутінках. Очевидно, Бетхера знали в пивниці. Хазяйка сама принесла два кухлі пива. Бетхер глянув їй услід. Вона була повна, стегна погойдувались.

– Сидиш тут один як палець, – поскаржився він. – А десь сидить моя дружина. Така сама, сподіваюсь. Так можна й збожеволіти!

– Не знаю. Я зрадів би, якби раптом довідався, що десь сидять мої батьки. Байдуже, де.

– Можеш і так радіти. Батьки – це, друже, не жінка, прожити можна й без них. Вже добре, коли вони здорові. А ось дружина…

Вони замовили ще по кухлеві пива й розгорнули хвої пакети з вечерею. Хазяйка крутилася біля їхнього столика. Вона поглядала на ковбасу і жир.

– Хлопчики, а ви непогано живете! – мовила нарешті.

– Авжеж, непогано, – відповів Бетхер. – Маємо навіть по цілому подарунковому пакунку з м’ясом і цукром! Не знаємо тільки, куди з ними подітись. – Він ковтнув пива. – Тобі легше, – сказав гірко Греберові.– Ти підкріпишся, а потім підморгнеш якій-небудь повії і забудеш про своє нещастя!

– А хто забороняє це тобі?

Бетхер заперечливо похитав головою. Гребер здивовано подивився на нього. Такої відданості він просто не чекав від бувалого солдата.

– Вони надто худі, друже, – пояснив Бетхер. – Це просто прокляття, але мене приваблюють лише товсті жінки. Інших я просто не можу бачити. Нічого не виходить. Це все одно, якби я ліг у постіль з вішалкою для одягу. Тільки пишнотілі жінки! Інші не по мені.

– Ось і маєш саме таку, – Гребер кивнув на хазяйку.

– Е, ні, ти помиляєшся! – Бетхер пожвавішав. – Тут величезна різниця, друже. Те, що ти бачиш, – це драглі, жир, у якому можна втопитися. Жінка показна, повна, пишна, нівроку. Але ж це перина, а не двоспальний матрац на пружинах, яким є моя дружина. У моєї дружини все це немов залізне. Увесь дім ходором ходив, наче кузня, коли вона бралася за діло, а зі стін сипалася штукатурка. Ні, друже, таке на вулиці не валяється!

Бетхер зажурився. Гребер раптом почув запах фіалок. Він озирнувся. Вони росли у вазоні на підвіконні, і в їхньому запахові, що так неждано й негадано сп’янив його, було все – безпека, батьківщина, надія і забуті мрії юності. Цей запах, міцний і несподіваний, мов напад, одразу ж розвіявся; але він так приголомшив і виснажив Гребера, як похід з повною викладкою по глибокому снігу.

Він підвівся.

Ти куди?! – здивувався Бетхер.

– Не знаю. Куди-небудь.

– Ти був у комендатурі?

– Був. Одержав направлення в казарму.

– Гаразд. Спробуй попасти в кімнату сорок вісім.

– Спробую.

Бетхер пас очима хазяйку.

– Я трохи посиджу. Візьму ще пива.

Гребер неквапно простував вулицею в напрямку казарми. Ніч видалася холодна. На одному з перехресть над вирвою з-під бомби блищали покручені трамвайні рейки. В порожніх отворах, де раніше були двері, металом відсвічувало місячне сяйво. Він чув, як відлунювали його кроки, так наче під вулицею слідом за ним йшов ще хтось.

Все було пустельне, прозоре, холодне.

Казарма стояла на пагорбі за містом. Вона лишилась непошкодженою. Учбовий плац був залитий білим світлом, неначе вкритий снігом. Гребер увійшов у ворота. В нього було таке відчуття, ніби відпустка вже закінчилась. Все його минуле зникло, як зник будинок батьків, і він знову йшов на фронт – цього разу на інший, де не стріляють, не носять гвинтівок і автоматів, але де на людину чекає не менша небезпека, ніж на справжньому.