Текст книги "Час жити і Час помирати"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Порівнявшись із Гребером, жінка глянула на нього.

– Добридень! – мовила приязно.

Гребер кивнув. Він не міг розтулити рота. Він чув у себе за спиною її кроки, і перед ним знов постала мерехтлива пустеля. В мінливому світлі він побачив темну постать Гайні, що завертала за ріг, і вулиця спорожніла.

Гребер озирнувся. Жінка спокійно і безтурботно пішла своєю дорогою. «Чому я не біжу? – думав він. – Ще є час зробити це». Але він уже зрозумів, що нічого не зробить. «Жінка мене бачила, – міркував він далі.– Вона зможе мене впізнати, тепер уже пізно». Та чи зробив би він це, якби жінка не з’явилася? Чи не знайшов би він якогось іншого виправдання? Цього Гребер не знав.

Він підійшов до перехрестя, на якому Гайні звернув убік. Його більше не видно було. Аж на наступному розі Гребер знову побачив Гайні. Той стояв посеред вулиці і розмовляв з якимось есесівцем. Далі вони пішли разом. З воріт з’явився листоноша. Неподалік стояло двоє велосипедистів. Спокуса минула. Греберу здалося, ніби вій раптом прокинувся. Озирнувся довкола. «Що ж це було? – подумав він. – Прокляття, я мало не вчинив злочину! Звідки це в мене? Що зі мною сталося?» Він простував далі. «Треба тримати себе в руках, – міркував Гребер. – А я гадав, що я спокійний. Ні, я не спокійний. Я схвильований куди більше, ніж думав собі. Мені просто потрібно взяти себе в руки, а то я можу накоїти дурниць!»

Він купив у кіоску газету, відійшов і почав читати військові повідомлення. Досі Гребер їх не читав. Під час відпустки він просто не хотів нічого про це знати. Тепер він побачив, що відступ триває. На невеличкій карті знайшов місце, де мав стояти його полк. Він не міг визначити це точно, оскільки у військових зведеннях називалися лише армійські групи, але вирахував, що вони відійшли кілометрів сто назад.

Якусь мить він стояв непорушно. Відтоді, як почалася відпустка, він жодного разу не подумав про своїх товаришів. Згадка про них потонула в ньому, наче камінь. Тепер вона випливла на поверхню.

У Гребера було таке враження, ніби з землі підводиться якась сіра самотність. Безлика, німа самотність. У зведеннях повідомлялося, що на ділянці фронту, де стояв його підрозділ, тривали важкі бої. Але сіра самотність не мала ні голосу, ні кольору; здавалося, вона поглинула навіть напругу боротьби. Підводилися тіні, знекровлені й порожні; вони ворушилися і дивилися на нього, крізь нього, а коли знову падали, то скидалися на перекопану сіру землю, а земля на них, так наче й вона ворушилася і вростала в них. Високе, мерехтливе небо над головою втрачало барви, вицвітало від сизого диму цього безкінечного вимирання, що підводилося з землі і заступало навіть сонце. «Зрада, – гірко подумав Гребер. – Вас зрадили, зрадили й кинули в багно, і вашу боротьбу та смерть поєднано з убивством, несправедливістю, брехнею й насильством. Вас обдурено в усьому, навіть у цій злиденній, мужній, жалюгідній і непотрібній смерті».

Його штовхнула якась жінка з мішком.

– Ви що, не бачите? – сердито лайнулась вона.

– Бачу, – буркнув Гребер, але з місця не зрушив.

– То чому ж стали посеред дороги?

Гребер нічого не відповів. Він раптом збагнув, чому пішов назирці за Гайні. Це було щось темне і незбагненне, яке він не раз відчував на полі бою, запитання, що на нього він не наважувався собі відповісти, несподівана, гнітюча розпука, якої він завжди намагався уникнути. Все це нарешті наздогнало його тут і поставило перед випробуванням. Тепер він уже знав, що це таке, і більше не хотів тікати від нього. Він прагнув ясності і був готовий до неї. «Польман, – згадав він. – Фрезенбург просив, щоб я його відвідав. А я забув. Треба з ним поговорити. Я просто повинен поговорити з людиною, якій можна довіритись».

– Йолоп! – кинула жінка з важкою ношею і потюпала далі.

Половина будинків на Янплац були зруйновані; інші стояли цілі. В них було вибито лише кілька вікон. Тут життя тривало далі, жінки прибирали й варили їсти, а на протилежному боці крізь розбиті фасади виднілися залишки кімнат, де зі стін звисало лахміття шпалер, нагадуючи подерті прапори після програної битви.

Будинок, у якому раніше жив Польман, стояв на зруйнованому боці. Верхні поверхи обвалилися й засипали вхід. Здавалося, в будинку ніхто більше не живе. Гребер уже хотів був вернутися назад, коли раптом помітив серед руїн протоптану вузеньку стежечку. Він пішов по ній і невдовзі побачив ширшу й розчищену стежку, яка вела до вцілілого чорного ходу. Він постукав. Ніякої відповіді. Постукав ще раз. По хвилі почув якесь шарудіння. Брязнув ланцюжок, і двері обережно прочинились.

– Пан Польман? – мовив Гребер.

Старий висунув голову.

– Так. Що ви хочете?

– Я Ернст Гребер. Колишній ваш учень.

– Он як. Вам щось потрібно?

– Хочу вас провідати. Я тут у відпустці.

– Я більше не працюю, – коротко відповів Польман.

– Мені це відомо.

– Гаразд. Тоді вам, очевидно, відомо, що моє звільнення було покаранням. Я більше не приймаю учнів і не маю права робити це.

– Я вже не учень; я солдат, прибув із Росії і маю передати вам привіт від Фрезенбурга. Він просив мене провідати вас.

Старий пильно придивився до Гребера.

– Фрезенбург? Він ще живий?

– Десять днів тому був ще живий.

Польман ще якусь мить уважно вивчав Гребера.

– Добре, заходьте, – сказав він, відступаючи з дверей.

Гребер пішов за ним. Вони поминули коридор, що вів до чогось на зразок кухні, а звідти попали в інший, коротший коридор. Польман раптом прискорив ходу, прочинив якісь двері і сказав значно голосніше, ніж досі:

– Заходьте. А я вже подумав був, що ви з поліції.

Гребер здивовано поглянув на нього. Потім усе збагнув. Він не став озиратися. Мабуть, Польман говорив так голосно для того, щоб когось заспокоїти.

В кімнаті горіла невеличка гасова лампа під зеленим абажуром. Вікна були вибиті, а під ними лежали такі купи сміття, що годі було підступитися до вікна. Польман став посеред кімнати.

– Тепер я вас упізнав, – промовив він. – Надворі було занадто яскраве світло. Я рідко звідси виходжу і вже відвик від нього. Сюди майже не заглядає денне світло, я свічу гасом. Але його обмаль, і доводиться часто сидіти просто в темряві. Електрики ж тепер немає.

Гребер придивився до вчителя. Той так постарів, що він його не впізнав би. Потім роззирнувся довкола, і йому здалося, що він попав у якийсь інший світ. Це було не тільки через тишу та дивне, освітлене гасовою лампою житло, що після яскравого сонячного світла нагадувало похмуру катакомбу. Це було через щось інше – через коричневі й золотисті ряди книг на полицях уздовж стін, бюрко для читання, гравюри на стінах та ще через цього старого сивого чоловіка із зморшкуватим вощаним обличчям, схожого на ув’язненого, який багато років провів у неволі.

Польман завважив Греберів погляд.

– Мені пощастило, – сказав він. – Я зберіг майже всі свої книги.

Гребер обернувся.

– А я книг уже давно не бачив. За останні роки прочитав усього одну-дві.

– Мабуть, у вас не було змоги. Книги надто важкі, щоб їх носити у ранці.

– Вони були надто важкі й для того, щоб їх носити в голові. Вони не в ладах з тим, що сталося. А ті, які в ладах, просто не хочеться читати.

Польман кинув погляд на м’яко освітлений зелений абажур.

– Чого ви до мене прийшли, Гребере?

– Фрезенбург сказав, що я повинен до вас зайти.

– Ви його добре знаєте?

– Це була на фронті єдина людина, якій я цілком довіряв. Він сказав, щоб я провідав вас і поговорив з вами. Ви знаєте правду.

– Правду? Про що?

Гребер подивився на старого. Він учився в його класі, але звідтоді минула наче ціла вічність. І все-таки на мить Греберові здалося, немовби він знов учень, учитель розпитує його про життя і саме зараз вирішується його доля – в цьому темному, напівзаваленому, переповненому книгами закапелку з вигнанцем-учителем його юнацьких літ. І книжки, і вчитель ніби втілювали в собі те, що відійшло в далеке минуле – добро, наполегливість і мудрість, – а сміття перед вікнами – те, що від усього цього залишилось.

– Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, – промовив Гребер. – І ще я хочу знати, що мені робити.

Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.

– Ви усвідомлюєте, про що мене питаєте?

– Так.

– Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.

– А на фронті вбивають просто нізащо, – відповів Гребер.

Польман знову сів.

– Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?

– Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми її ведемо – з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.

Польман мовчав.

– Мені довелося дещо побачити, – вів далі Гребер, – і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!

Польман знову здивовано звів на Гребера очі.

– Ви все це знаєте? – спитав він.

– Тепер знаю. Але раніше не знав.

– І знову мусите повертатись туди?

– Так.

– Це жахливо!

– Ще жахливіше повертатися, знаючи все це і усвідомлюючи, що ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?

Польман мовчав.

– Що ви маєте на увазі? – згодом запитав він пошепки.

– Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. В якій мірі я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?

Польманове обличчя раптом посіріло і ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору – якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.

– Ви мусите їхати знов на фронт? – запитав нарешті Польман.

– Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.

Гребер чекав.

– Мученики християнської доби не підкорялися насильству, – неквапно проказав Польман.

– Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? – запитав Гребер. – Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?

Польман пригнічено дивився на нього.

– Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.

– Кожен повинен вирішувати це сам?

– Гадаю, так. А як же інакше?

Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? – думав він. – Я раптом перетворився тут із звинуваченого в суддю. Навіщо я мучу цю літню людину й вимагаю від неї звіту за те, чому вона колись сама мене вчила, чому пізніше я вчився сам? Чи потрібна мені ще одна відповідь? Хіба я щойно не дав її собі сам?»

Він поглянув на Польмана. Гребер уявив собі, як день у день цей старий сидить у своїй комірчині при тьмяному світлі лампи або й просто в темряві, немов у катакомбах стародавнього Риму, вигнаний з роботи, щогодини очікуючи арешту й намагаючись знайти розрадив своїх книгах.

– Ваша правда, – промовив Гребер. – Запитувати когось іншого – це означає ухилятися від самостійного рішення. Та я, мабуть, і не чекав від вас вичерпної відповіді. Я, власне, запитував себе самого. Але інколи це вдається лише тоді, коли запитуєш іншого.

Польман похитав головою.

– Ви маєте право запитувати. Співучасть! – раптом вигукнув він. – Що ви в цьому розумієте? Ви були молоді, і вас отруїли брехнею ще тоді, коли ви нічого не розуміли. А ось ми… Ми бачили це і дозволили, щоб воно сталося! Чим це пояснити? Душевною кволістю? Байдужістю? Обмеженістю? Егоїзмом? Відчаєм? Але ж як могла поширитися така чума? Гадаєте, я сам не ламаю собі щоденно голову над цим?

Нарешті Гребер збагнув, кого йому нагадали Польманові очі. Такі очі були в росіянина, якого він розстріляв. Він підвівся.

– Мені пора, – сказав похмуро. – Дякую, що впустили мене в дім і поговорили зі мною.

Він узяв свого кашкета. Польман немовби прокинувся.

– Ви вже йдете, Гребере? Що ж ви вирішили?

– Не знаю. У мене ще два тижні на роздуми. Це не так уже і мало для того, хто звик рахувати життя хвилинами.

– Приходьте ще! Зайдіть іще раз перед від’їздом. Обіцяєте?

– Обіцяю!

– Тепер до мене рідко хто заходить, – зітхнув Польман.

Біля засипаного вікна між книгами Гребер помітив невеличку фотокартку. На ній був юнак його віку у військовій уніформі. Гребер згадав, що Польман мав сина. Але тепер краще таким не цікавитись.

– Привітайте Фрезенбурга, якщо писатимете йому, – попрохав Польман.

– Гаразд. Із ним ви розмовляли так, як оце зі мною, правда ж?

– Правда.

– Мені хотілося б, щоб ви поговорили так раніше і зі мною.

– Гадаєте, Фрезенбургу стало від цього легше?

– Ні,– відказав Гребер. – Важче.

Польман кивнув.

– Я не міг вам нічого сказати. Але й не хотів відбутися однією з тих багатьох відповідей, які означають просто порожні відмовки. Їх доволі. Все в них гладенько й переконливо, але всі вони ухильні.

– І церковні теж?

Якусь мить Польман вагався.

– І церковні теж, – мовив нарешті.– Але церкві поталанило. Там стоїть: «Люби свого ближнього» і «Не убий», а поряд інше: «Кесарю кесареве, а богу богове». Це можна повернути, як хочеш.

Гребер засміявся. Він учув нотки сарказму, такі властиві Польману раніше. Той зрозумів це.

– Вам смішно, – сказав Польман. – І ви такі спокійні. Чому ви не кричите?

– Я кричу, – відповів Гребер. – Тільки крику мого не чути.

За дверима він став. Сонце вогненними списами, пронизувало його очі. Біла штукатурка блищала. Гребер повільно побрів через площу. У нього було самопочуття людини, якій після довгого й заплутаного судового слідства нарешті оголосили вирок, але їй майже байдуже– винна вона чи виправдана. Все вже позаду, він сам цього прагнув, це й було те, що він хотів обміркувати під час відпустки. Тепер Гребер знав, що з ним: відчай, від якого він більше не тікатиме.

Гребер посидів трохи на лавці, що лишалась стояти біля самого краю величезної вирви від бомби. Він був цілком розслаблений, ніби порожній і навіть не знав, чи є розрада для його суму, йому раптом просто перехотілося думати. Він відкинув назад голову, заплющив очі, відчуваючи на обличчі тепле сонячне проміння. Більше він не відчував нічого. Сидів непорушно, спокійно дихав, зігрітий якимсь незбагненним, заспокійливим теплом, не думаючи ні про справедливість, ні про несправедливість.

Перегодя він розплющив очі. В прозорому повітрі перед ним чітко простилалася площа. Він бачив величезну липу, що стояла перед розбитим будинком. Бомба її не пошкодила, і своїм стовбуром та зеленим гіллям вона, ніби велетенська випростана рука, тяглася від землі до білих хмар. Небо між хмарами було синє-синє. Все виблискувало і сяяло, немовби після дощу, у всьому почувалася сила і глибина. Це було саме життя, життя могутнє, чисте й природне, життя без запитань, суму і відчаю. У Гребера було таке враження, неначе він прокинувся від примарливого сну, життя затопило його, і в ньому все розчинилося. Це була ніби відповідь без слів, відповідь, яка не потребувала запитань, роздумів, яку він знав іще в ті ночі і дні, коли смерть торкала його своїм крилом, коли після судоми, заціпеніння і смертельного відчаю життя раптом знову вривалося в нього, немовби рятівний інстинкт, і заливало мозок гарячою хвилею.

Гребер підвівся. Поминув липу, пішов повз руїни й будинки. Він відчув раптом, що чогось чекає. Чекає вечора, мов перепочинку після обстрілу.

XIV

– Сьогодні у нас є чудовий шніцель по-віденському, – повідомив схожий на марабу старий кельнер.

– Гаразд, – відповів Гребер. – Принесіть. Все інше на ваш вибір. Ми цілком покладаємося на вас.

– Вино те саме?

– Те саме або якесь інше, коли ваша ласка. Вино теж на ваш вибір.

Задоволений кельнер побіг виконувати замовлення. Гребер відхилився назад і поглянув на Елізабет. У нього було таке враження, ніби він попав з-під артилерійського вогню в якийсь райський куточок. Все, що сталося після обіду, кануло в небуття. У спогадах залишилася тільки та мить, коли до нього повернулося життя і, пробившись деревами крізь каміння бруківки та гори руїн, потяглось зеленими руками до світла. «Два тижні,– думав він. – Ще два тижні життя! І я повинен до нього тягнутися, як липа до світла».

Марабу повернувсь.

– Як ви дивитеся сьогодні на пляшку «Йоганнісбергер Каленберг?»– спитав він. – У нас ще трохи залишилось. Після нього шампанське здається просто зельтерською водою. Чи, може…

– «Каленберг», – відповів Гребер.

– Чудово, пане. Ви справжній знавець. Це вино йде до шніцеля, як ніяке інше. Я подам до нього ще свіжий зелений салат. Він підкреслює букет. Це вино – наче прозоре джерело.

«Обід приреченого на смерть, – промайнуло в Гребера. – Ще два тижні таких обідів!» Він подумав про це без жалю. Досі він не замислювався над тим, що чекає на нього після відпустки. Відпустка здавалася безкінечною; надто багато сталося і ще багато чого могло статися. Тепер, прочитавши повідомлення верховного командування й відвідавши Польмана, Гребер раптом збагнув, яка коротка його відпустка.

Елізабет подивилася вслід марабу.

– Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, – мовила вона. – Він зробив нас знавцями!

– Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості й усталеної добропорядності, сьогодні стало великою авантюрою.

Елізабет розсміялася.

– Ми самі беремо в ній участь.

– Такий час. Тільки на одне ми, безперечно, не можемо поскаржитись – на нудоту й одноманітність.

Гребер подивився дівчині в очі. Вона сиділа перед ним на канапі, одягнена в сукню, яка щільно облягала фігуру. Її волосся було зібране під невеличким капелюшком; вона скидалася на хлопчика.

– Одноманітність, – повторила Елізабет. – Ти ж нібито збирався прийти сьогодні в цивільному?

– Не зміг. Не було де переодягнутись.

Гребер хотів був зробити це в Альфонса, але після розмови з Польманом він туди більше не пішов.

– Ти б міг переодягнутися в мене, – сказала Елізабет.

– У тебе? А фрау Лізер?

– К бісу ту фрау Лізер. Я про це подумала.

– К бісу можна послати багато кого, – мовив Гребер. – Я теж про це думав.

Кельнер приніс вино й відкупорив пляшку, але наливати не став. Повернувши голову, він прислухався.

– Знов починається! – промовив він. – На превеликий жаль, пане.

Йому не довелося пояснювати, що він мав на увазі. Завивання сирен за мить заглушило всі розмови навколо.

Чарка Елізабет задзвеніла.

– Де тут бомбосховище? – спитав Гребер у марабу.

– В нашому будинку.

– Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?

– Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.

– Гаразд. А як же з шніцелями по-віденському?

– Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. В бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.

– Звичайно. – Гребер узяв з рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.

– Випий. Випий до дна.

Вона похитала головою:

– Хіба нам не пора йти?

– У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий всю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.

– Я гадаю, пан має рацію, – підтакнув марабу. – Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.

Він був блідий І ледве усміхався.

– Пане, – звернувся він до Гребера. – Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.

Гребер кинув погляд на Елізабет.

– Пий. У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.

Вона взяла чарку і неквапно вихилила до дна. В цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.

– Паніку теж к бісу! – сказала вона. – Від неї пора відвикати. Бачиш, я аж тремчу.

– Ти не тремтиш, То в тобі тремтить життя. Це не має нічого спільного з хоробрістю. Хоробрий той, хто може себе захистити. Все інше – хвалькуватість. Наше життя розважливіше, ніж ми, Елізабет.

– Гаразд. Налий іще.

– Моя дружина… – мовив марабу. – У нас хворий хлопчик. Туберкульоз. Йому одинадцять. Сховище у нас нікудишнє. Їй важко носити його туди. Вона дуже тендітна; п’ятдесят три кілограми… Зюдштрасе, двадцять дев’ять. Я не можу їй нічим допомогти. Я мушу лишатися тут.

Гребер узяв із сусіднього столика чарку, наповнив її і простягнув кельнерові.

– Беріть! Випийте й ви! Є давнє солдатське правило: якщо нема ніякого виходу, треба спробувати хоча б не хвилюватись. Це вам допоможе?

– Казати легко…

– Правильно. Ми теж не бездушні статуї. Пийте до дна.

– Мені не можна – служба…

– Це особливий випадок. Ви самі так щойно сказали.

– Добре. – Кельнер озирнувся і взяв чарку. – Тоді дозвольте випити за ваше підвищення в чині!

– За що?

– За ваше підвищення в унтер-офіцери.

– Дякую. У вас гостре око.

Кельнер поставив чарку.

– Я не можу пити одним духом, пане. Та ще й таке вишукане вино. Навіть у цьому особливому випадку.

– Це робить вам честь. Візьміть чарку з собою.

– Дякую, пане.

Гребер знов налив Елізабет і собі.

– Я роблю це не для того, щоб показати, які ми хоробрі,– заявив він, – а тому, що під час повітряних нальотів краще допити все, що маєш. Хтозна, чи вино вціліє.

Елізабет подивилася на його мундир.

– А тебе не викриють, коли в бомбосховищі буде повно офіцерів?

– Ні, Елізабет.

– Чому ні?

– Тому, що мені все одно.

– Хіба коли людині все одно, то її не викриють?

– Так надійніше. Страх минає. А тепер ходімо – ми подолали переляк.

Частину винного погреба було забетоновано, стелю підперто сталевими балками, і приміщення обладнано для бомбосховища. Кругом стояли стільці, крісла, столи й канапи, на підлозі лежало кілька старих килимів, стіни були ретельно побілені. Грало радіо, на буфеті стояли пляшки й чарки. Бомбосховище було справді чудове.

Гребер з Елізабет знайшли місце під стіною біля дощаних дверей, що відділяли бомбосховище від винного погреба. За ними потяглася вервечка інших відвідувачів. Серед них була дуже гарна жінка у білій вечірній сукні, її плечі були оголені, а на лівій руці виблискували браслети. За нею йшла галаслива блондинка з риб’ячим обличчям, потім гурт чоловіків, кілька літніх дам і група офіцерів. З’явився кельнер з помічником. Вони відкорковували пляшки.

– Ми могли б забрати сюди своє вино, – сказав Гребер.

Елізабет похитала головою.

– А втім, твоя правда. Навіщо ця комедія з героїзмом.

– Цього ніколи не слід робити, – сказала вона. – Це може накликати біду.

«Вона має рацію, – подумав Гребер і роздратовано зиркнув на кельнера, що ходив з підносом між людьми. – Це не хоробрість, а легковажність. Небезпека – надто серйозна річ. Наскільки вона серйозна, можна збагнути лише тоді, коли багато разів побачиш смерть».

– Друге попередження, – промовив хтось поруч. – Летять!

Гребер підсунув свого стільця до Елізабет.

– Мені страшно, – сказала вона. – Незважаючи на добре вино й мою рішучість.

– Мені також.

Вій обняв її за плечі й відчув, яка вона напружена. Несподівано його заполонила хвиля ніжності. Дівчина вся наструнчилась, немов тварина, що відчуває небезпеку. То було не позування, та вона й не прагнула цього. Мужність була її опорою, саме життя напружилося в ній при завиванні сирен, яке тепер стало іншим і провіщало смерть. Елізабет не намагалася нічого приховати.

Він помітив, що супутник блондинки дивиться на нього. Це був худющий старший лейтенант, який майже не мав підборіддя. Блондинка реготала, інші весело споглядали її.

Легкий поштовх хитнув бомбосховище. Потім почувся, глухий звук вибуху. Розмова урвалася, але за мить почалася знову, голосніша і жвавіша. Три наступні вибухи пролунали один за одним і вже ближче.

Гребер міцно тримав Елізабет. Блондинка перестала сміятися. Зненацька важкий удар струсонув підвал. Помічник кельнера покинув піднос і вчепився руками в точені дерев’яні опори буфету.

– Без паніки! – гукнув різкий, владний голос. – Це далеко звідси.

Раптом стіни задвигтіли й стали потріскувати. Лампочка почала мигати, немов у погано освітленому фільмі, щось оглушливо тріснуло, морок і світло, змішались одне з одним, і в сяйві цих коротких спалахів групки людей за столиками здавалися кадрами уповільненої кінозйомки. Спершу жінка з викотом на спині сиділа, після другого попадання і спалаху підвелася, потім кинулася в темний закуток, і люди, що там були, стали тримати її, а вона почала кричати. Нарешті світло погасло зовсім, і в гуркоті, що породжував сотні відлунків, закон земного тяжіння, неначе перестав діяти, і підвал завис у повітрі.

– Це лише світло, Елізабет! – крикнув Гребер. – Погасло світло. То була всього-на-всього вибухова хвиля, тільки й того. Десь порвало проводку. В готель не влучило.

Вона притиснулася до нього.

– Свічки! Сірники! – гукнув хтось. – Тут мають бути свічки! Чорт забирай, де свічки? Або кишеньковий ліхтарик!

Спалахнуло кілька сірників. Вони скидалися на блукаючі вогники в якомусь величезному громохкому просторі і освітлювали самі обличчя та руки, немовби тіла від цього страшного гуркоту порозпадалися і в пітьмі витали тільки оголені руки та обличчя.

– Чорт забирай, невже тут немає запасного освітлення? Де кельнер?

Світляні кола опускалися й підіймалися, бігали по стінах, хиталися сюди-туди. На мить з’явилася гола спина жінки у вечірній сукні, заблищали прикраси й показався темний роззявлений рот. Потім усе ніби підхопив чорний вітер, і голоси навколо стали нагадувати слабкий писк мишей, що опинилися на краю розчахнутої безодні. Почулося виття, яке швидко й нестерпно дужчало, так наче на бомбосховище летіла велетенська залізна планета. Все захиталося. Світляні кола заметались і погасли. Підвал більше не плив; жахливий тріск немовби розтрощив його й підкинув угору. Греберові здалося, що він підлетів до самої стелі. Він обхопив Елізабет обома руками. А її наче хтось намагався вирвати в нього. Тоді він кинувся на неї, повалив на підлогу й, поставивши над її головою крісло, став чекати, доки обвалиться стеля.

Щось кололося, дзвеніло, сипалося, падало, тріщало, немовби велетенська лапа накрила підвал, кинула його у вакуум і почала виривати в людей шлунки й легені та вичавлювати з жил кров. Здавалося, сповнений гуркотом морок ось-ось остаточно впаде і всі задихнуться.

Але цього не сталося. Несподівано спалахнуло світло, яскраве, шалене, неначе з-під землі вихопився стовп полум’я. Тим білим факелом була якась жінка, вона кричала:

– Я горю! Я горю! Допоможіть! Допоможіть!

Жінка високо підстрибувала, оббиваючи полум’я. Під її руками іскри розліталися врізнобіч, блищали коштовності, вогонь яскраво освітлював спотворене жахом обличчя. Знявся лемент, на жінку полетіли мундири, хтось повалив її на підлогу, вона пручалася й кричала, перекриваючи завивання сирен, стрілянину зеніток і гуркіт вибухів, кричала пронизливо, нелюдським голосом, а потім усе глухіше, уривчастіше, привалена мундирами, і скатерками та іншим ганчір’ям у темряві, що знову заповнила підвал. І крик її, здавалося, долинав з могили.

Гребер обхопив обома руками голову Елізабет, притиснув її до себе, затуляючи їй вуха, аж доки вогонь погас і стихли крики, а їх заступили темрява, плач та запах горілого одягу, м’яса й волосся.

– Лікаря! Негайно знайдіть лікаря! Де лікар?

– Що?

– Її треба відвезти в госпіталь! Прокляття, нічого не видно! Давайте винесемо її звідси.

– Зараз? – спитав хтось. – Куди?

Всі мовчали. Всі прислухалися. Десь шаленіли зенітки. Проте вибухів більше не чути було. Сама стрілянина.

– Вони полетіли! Все закінчилося!

– Лежи, – промовив Гребер Елізабет на вухо. – Не ворушись. Все закінчилося. Але полеж. Тут тебе не затопчуть. Не вставай.

– Не треба поспішати. Вони можуть зробити ще один заліт, – сказав хтось повільно й повчально. – На вулиці ще небезпечно. Осколки!

В дверях з’явилося світло. Це був промінь кишенькового ліхтарика. Жінка на підлозі знов почала кричати.

– Ні! Ні! Гасіть! Гасіть вогонь!

– Це не вогонь. Це ліхтарик.

Промінь світла ледве долав темряву. Лампочка була дуже маленька.

– Сюди! Підійдіть же сюди! Хто ви? Хто це світить?

Фріц усе ще освітлював себе.

– Нальот закінчився. Я приніс кишеньковий ліхтарик і рахунки…

– Що?! Це нечувано!

– Пане, – безпомічно відказав у темряву Фріц. – Старший кельнер розраховується з рестораном з власної кишені.

– Нечувано! – гримів із темряви чоловічий голос. – Ми що, шахраї? Та перестаньте освітлювати свою ідіотську пику! Підійдіть ближче! Скоріше! Тут когось покалічило.

Фріца знову поглинула темрява. Світляне коло ковзнуло по стінах, перебігло по волоссю Елізабет, потім по підлозі, знайшло звалені на купу мундири і зупинилось.

– Боже мій! – промовив якийсь блідий чоловік, що був у самій сорочці. Він відхилився назад. Освітленими лишилися тільки його руки. Промінь світла тремтів над ним. Старший кельнер, очевидно, теж тремтів. Мундири полетіли на всі боки.

– Боже мій! – повторив чоловік ще раз.

– Не дивись туди, – промовив Гребер. – Таке трапляється. Це може статися скрізь. Не тільки під час повітряного нальоту. Але тобі не можна залишатися в місті. Я відвезу тебе в одне село, яке не бомбардують. Я знаю таке село. Гаст. У мене там є знайомі. Вони тебе приймуть напевне. Ми зможемо там жити. Ти будеш у безпеці.

– Ноші! – гукнув чоловік, що стояв навколішки. – У вас у готелі немає жодних нош?

– Здається, є, пане… пане… – Старший кельнер Фріц ніяк не міг розібрати чин того, хто до нього звертався. Чоловіків мундир валявся разом з іншими на підлозі біля жінки. Він був тепер просто людиною в підтяжках, з шаблею при боці і командирським голосом.

– Я прошу пробачення за розмову щодо рахунків. Я не знав, що є потерпілі.

– Швидше! Принесіть ноші. Ні, стривайте, я піду з вами. Як там угорі? Пройти можна?

– Можна.

Чоловік підвівся, одягнув мундир і враз став майором. Світло погасло, й усім здалося, що згас останній промінчик надії. Жінка на підлозі тихо стогнала.

– Вандо, – розгублено промовив чоловічий голос. – Вандо, що ж нам тепер робити? Вандо!

– Можна виходити, – заявив хтось.

– Ще не було сигналу відбою, – заперечив повчальний голос.

– До дідька з їхніми сигналами! Де світло? Світло!

– Нам потрібен лікар. Морфій…

– Вандо, – знову розгублено почав той самий голос. – Що ж ми тепер скажемо Ебергардові? Що?..

– Ні, ні, не треба світла! – закричала жінка. – Не треба світла.

Світло повернулося. Тепер це була гасова лампа. Її тримав майор. Два кельнери у фраках несли позад нього ноші.