Текст книги "Час жити і Час помирати"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

II

Вночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.

Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.

Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.

– Гарна погода для відпускників, – промовив хтось поруч. Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.

– Чого так рано підхопився? – запитав Іммерман. – До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?

– Так.

– Ну от.

– Я виспався.

– Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? – Іммерман пильно подивився на Гребера. – Хіба не свинство? Відпустка!

– Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.

– Все може статися. З якого числа тобі належить?

– Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу – легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.

– Так, не везе, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось – ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

Гребер озирнувся довкола.

Іммерман розсміявся:

– Типовий погляд німця! Не бійся! Всі хропуть. Штайнбреннер також.

– А я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.

– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?

Гребер якусь мить помовчав.

– Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, – промовив він нарешті.

– Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я не обережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?

Гребер похукав на руки.

– Холодно, – сказав по тому. Вій не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного – одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почувати себе в безпеці. А коли не почуваєш себе в безпеці, то краще тримати язика за зубами.

– Коли ти востаннє був дома? – спитав Іммерман.

– Десь років два тому.

– Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!

Гребер не відповів.

– А таки надивуєшся, – повторив Іммерман. – Як там усе змінилося!

– А що там, власне, могло змінитися?

– Геть усе. Сам побачиш.

На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який вже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.

– Звідки ти знаєш? – спитав він. – Ти ж не був у відпустці.

– Не був, але знаю.

Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут – там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.

– Пора змінюватись, – сказав він. – Зберу свої бебехи й розбуджу Зауера.

Гуркіт котився крізь ніч далі. Гуркіт і спалахи од вибухів на горизонті. Гребер вдивлявся вдалину. Росіяни. Восени 1941 року фюрер оголосив, що з ними покінчено, і це було схоже на правду. Восени 1942 року він заявив так удруге, і ще й тоді це скидалось на правду. Але потім під Москвою і Сталінградом сталося щось незбагненне. Просування вперед раптом припинилося. Немовби з волі якогось чародія. В росіян знову десь узялася артилерія. З’явився оцей гуркіт на горизонті і заглушив усі фюрерові промови. Відтоді він не стихає і жене поперед себе німецькі дивізії в зворотному напрямку. Ніхто не розумів, що воно діється, але раптово поширились чутки, нібито цілі армійські корпуси потрапили в оточення і здалися в полон. А незабаром уже кожен побачив, що перемоги обернулися на поразки і втечу. Втечу, так само як і в Африці, коли Каїр був так близько.

Гребер обходив село. Бліде нічне сяйво спотворювало перспективу. Сніг десь перехоплював розсіяне світло і відбивав його. Хати віддалялися, а ліс наближався. Все було не так, як насправді. Пахло чужиною і небезпекою.

Літо 1940 року у Франції. Прогулянки до Парижа. Рев штукасів [2]2
  Штукас – пікіруючий бомбардувальник.


[Закрыть]над знетямленою країною. Дороги, забиті евакуйованими та залишками розбитої армії. Середина червня, поля, ліси, марш через зруйновану країну, потім міста, залиті яскравим світлом, вулиці, кав’ярні, що відчинялися без жодного пострілу. Чи задумувався він тоді про що-небудь? Чи відчував тривогу? Ні. Все здавалося правильним. На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися. Це було все. Те, що противник був погано підготовлений, ледве оборонявся, Гребера не дивувало.

А пізніше, в Африці, на вирішальних етапах наступу, в пустелі, ночами, сповненими зорями та ревом танків, чи задумувався він у той час? Ні, він не задумувався навіть тоді, коли армія відходила. Це була Африка, чужа країна, за нею лежало Середземне море, далі Франція, а вже потім Німеччина. Про що там було дуже задумуватись, навіть коли й доводилося щось утрачати? Не можна ж скрізь лише перемагати!

А потім – Росія. Росія, і поразки, і втеча. Та за нею вже не лежало море, відступати доводилося до Німеччини. Й відступало не кілька розбитих корпусів, як це було в Африці. Назад котилося все німецьке військо. Тоді він раптом задумався. Він і багато інших. Було над чим помізкувати. Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав? Скільки разів виникали сумніви, вагання і скільки разів він їх уперто відкидав!

Він почув кашель Зауера і, обминувши кілька зруйнованих хат, пішов йому назустріч. Зауер показав на північ. Могутня заграва розгоралася на горизонті. Чулися вибухи, яскраво спалахували снопи вогню.

– І там уже росіяни? – запитав Гребер.

Зауер похитав головою.

– Ні, це наші сапери. Висаджують у повітря якесь село.

– Виходить, ми відступаємо далі.

Вони замовкли й прислухались.

– Давно вже мені не доводилось бачити цілої хати, – промовив Зауер.

Гребер показав на ту, в якій мешкав Рае.

– Ось ця майже ціла.

– По-твоєму, вона ціла? А сліди кулеметних черг, а обгорілий дах і розвалений сарай?

Зауер важко зітхнув.

– А нерозбитої вулиці не бачив, здається, цілу вічність.

– Я теж.

– Скоро побачиш. Удома.

– Так, дякувати богові.

Зауер задивився на відсвіти пожежі.

– Часом отак поглянеш, скільки ми тут у Росії всього познищували, аж страх бере. Як ти гадаєш, що б вони зробили з нами, якби колись прийшли до наших кордонів? Ти коли-небудь над цим задумувався?

– Ні.

– А я задумувався. Моя садиба у Східній Пруссії. Я ще не забув, як у чотирнадцятому році ми змушені були тікати, коли прийшли росіяни. Мені було тоді десять років.

– До кордону ще далеко.

– Це як складеться. Все може закрутитися з біса швидко. Пригадуєш, як ми просувалися тут на початку?

– Ні. Я тоді був у Африці.

Зауер знову поглянув на північ. Стіна вогню звелася там аж до неба, й долинуло кілька важких вибухів.

– Ти бачиш, що ми робимо? А тепер уяви собі, що одного чудового дня росіяни влаштують таке саме у нас? Що там залишиться?

– Не більше, аніж тут.

– Саме про це я й думаю. Невже ти не розумієш? В голову мимоволі лізуть всякі думки.

– Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.

– Все то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.

– Чому?

– Чоловіче, ти ще питаєш? Щоб вони не зробили з нами того, що ми з ними. Добрав нарешті?

– Так. А що, коли вони не захочуть укладати миру?

– Хто?

– Росіяни.

Зауер здивовано поглянув на Гребера.

– Цього не може бути. Ми їм запропонуємо мир, і вони муситимуть його прийняти. Мир – це мир! Війна одразу закінчиться – і ми врятовані.

– Вони погодяться лише з умовою цілковитої капітуляції. Тоді вони окупують всю Німеччину, і ти знову залишишся без своєї садиби. Таке тобі спадало на думку чи ні?

Зауер на мить розгубився.

– Звичайно, спадало, – нарешті відповів він. – Але ж це не те саме. Після укладення миру вони не матимуть права руйнувати. – Він примружив очі і раптом став схожим на хитрого селянина. – У нас усе залишиться ціле. Тільки в інших буде знищене. А колись їм усе-таки доведеться забратися геть.

Гребер не відповів нічого. «Навіщо я знову завів розмову? – думав він. – І не хотів же. Розмовами справі не зарадиш. Скільки за ці роки балакалося-перебалакалося. Кожен товк своє. Розмови стали непотрібні й небезпечні. А оте величезне, грізне й непевне тим часом наближалося – повільно І непомітно. Розмовлялося про службу, харчі, холоднечу. І ніхто не згадував про оте страшне. Ні про нього, ні про мертвих».

Назад він пішов через село. Там, де сніг порозтавав, лежали кладки. Дошки прогиналися, мало не провалюючись у баговиння.

Він поминув церкву. Вона була маленька, зруйнована, і в ній лежав лейтенант Райке. Двері стояли навстіж. Увечері знайшли ще двох мертвих солдатів, і Рае розпорядився поховати всіх трьох наступного ранку з військовими почестями. Особу одного із солдатів, єфрейтора, так і не вдалося встановити. Його обличчя було спотворене, розпізнавального знака при ньому не виявилось.

Гребер зайшов у церкву. Пахло селітрою, гнилизною і трупами. Він освітив кишеньковим ліхтариком кутки. В одному стояли дві розбиті статуї святих, а поряд валялося кілька розірваних лантухів з-під зерна; при більшовиках це приміщення служило, видно, зерносховищем. Біля входу стояв заметений снігом іржавий велосипед без ланцюга і шин. Посеред церкви лежали на своїх плащ-наметах мертві. Вони лежали байдуже, в суворій самотині, і ніщо в світі їх уже не обходило.

Гребер зачинив двері й рушив через село далі; серед руїн хиталися тіні, і навіть слабке світло видавалося зрадливим. Він піднявся на пагорб, де були викопані могили. Та, яку готували для Райке, тепер була розширена – солдатів вирішили ховати разом з ним.

Він прислухався до тихого дзюрчання води, що стікала в яму. Викопана земля тьмяно відсвічувала. Зверху лежав хрест з іменами. Коли кому-небудь забагнеться прочитати цей напис через кілька днів, він ще довідається, хто тут похований. Пізніше – ні. Незабаром село знову стане полем бою.

Гребер оглянув місцевість з пагорба. Вона була гола, похмура, зрадлива; місячне світло все спотворювало й робило невпізнанним. Кругом чужа, холодна, невідома пустка. Ніщо не викликало довіри, ніщо не зігрівало душу. Все безмежне, як сама країна. Безмежне й чуже. Чуже ззовні і всередині. Греберу стало холодно. Ось воно. Так склалося його життя.

З купи викопаної землі скотилась грудка, і він почув, як вона глухо гупнула об дно ями. Чи вижили черв’яки у цій перемерзлій землі? Можливо, якщо зарилися достатньо глибоко. Але чи виживуть вони на метровій глибині? І що вони там знаходять для життя? Після завтрашнього дня, якщо вони ще не подохли, у них вистачить харчу надовго.

«В останні роки черв’яки мали що їсти, – думав він. – Скрізь, де ми побували, вони розкошували. Черв’якам Європи, Азії, Африки ми принесли золотий вік. Ми залишили для них ділі армії мертвих. В перекази черв’яків ми на багато поколінь увійдемо добрими богами достатку».

Він одвернувся. Мертві… Їх було так багато, мертвих. Спершу чужих, переважно чужих. Але потім смерть усе невблаганніше почала винищувати і їхні власні ряди. Полки доводилося весь час поповнювати; дедалі більше гинуло товаришів, з якими він воював з початку війни, і тепер їх невеличка жменька. З колишніх його друзів тут лишився один – Фрезенбург, командир четвертої роти. Інші – хто загинув або потрапив у госпіталь, кого перевели в інше місце або відправили інвалідом – це кому пощастило – до Німеччини. Все це колись мало інший вигляд і називалось інакше.

Він почув чиюсь ходу і здогадався, що то до нього піднімається Зауер.

– Щось сталося? – запитав Гребер.

– Та ні. Мені на мить здалося, ніби я щось почув. Але то виявилися пацюки в сараї, де лежать росіяни.

Зауер подивився на пагорб, на схилі якого було закопано партизанів.

– Цим хоч яка-небудь яма дісталася.

– Так. Вони її самі собі викопали.

Зауер сплюнув.

– Зрештою, цих бідолах можна зрозуміти. Адже ми руйнуємо їхню країну.

Гребер звів очі на товариша. Вночі міркується інакше, ніж удень, але ж Зауер старий вояка і не дуже сентиментальний.

– Як це ти до такого додумався? – запитав Гребер. – Тому, що відступаємо?

– Звичайно. А ти собі уяви, що колись вони так само вчинять з нами.

Гребер хвилю помовчав. «Я не ліпший від нього, – міркував він. – Я теж усе зволікав і зволікав скільки міг».

– Дивно, що інших починаєш розуміти лише тоді, коли самому припече в одне місце, – сказав у відповідь. – А поки все добре, ні про що не думаєш, чи не так?

– Звичайно. Це кожному відомо.

– Атож. Але гордитися тут нічим.

– Гордитися? Які там гордощі, коли йдеться про власну шкуру? – Зауер дивився на Гребера здивовано і водночас сердито. – Ваш брат з вищою освітою завше щось намудрує! Не ми з тобою затіяли цю війну і не ми за неї відповідаємо. Ми тільки виконуємо свій обов’язок. А наказ є наказ. Чи, може, ні?

– Авжеж, – стомлено підтвердив Гребер.

III

Залп одразу захлинувся в сірій ваті безкрайого неба. Навіть ворони, що сиділи на мурах, не встигли злетіти. Вони лише відгукнулися кількома криками, які пролунали голосніше, ніж постріли. Птахи не звикли до такого шуму.

Три плащ-намети були наполовину залиті талою водою. Той, що належав людині без обличчя, був зав’язаний. Райке лежав посередині. Розмоклий чобіт із рештками ноги поклали на місце, але дорогою від церкви він зсунувся і тепер звисав. Ніхто більше не мав бажання його поправляти. Всім раптом здалося, ніби Райке хоче якомога глибше заритися в землю.

Вони закидали тіла мокрими грудками. Яму вже загорнули, але поруч ще залишилася купа землі. Мюкке поглянув на Мюллера:

– Може, втоптати?

– Що?

– Втоптати, пане лейтенант. Могилу. Тоді можна буде згорнути туди решту землі й покласти зверху кілька каменів. Від вовків та лисиць.

– Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того…

Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так вдосталь поживи, навіщо ж їм розривати могили.

– Дурниці,—мовив він. – Звідки ви це взяли?

– Траплялося.

Мюкке байдуже дивився на Мюллера. «І в цього немає клепки, – промайнуло в нього. – Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як от Райке».

Мюллер похитав головою.

– З решти землі нагорніть могилку, – звелів він. – Так буде ліпше. І поставте в головах хрест.

– Слухаюсь, пане лейтенант!

Мюллер наказав роті шикуватись І рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.

Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.

– Хрест тут довго не встоїть, – сказав Зауер. – Земля надто м’яка.

– Звичайно, ні.

– І трьох днів не втримається.

– Тобі Райке що, рідня? – поглузував Іммерман.

– Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в цьому тямиш?

– То будемо ставити хреста? – спитав Гребер.

Іммерман обернувся:

– А, наш відпускник. Поспішає!

– А ти б не поспішав, га? – втрутився Зауер.

– Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!

– Звичайно. Бо назад ти не повернешся.

– А може, й повернуся?

Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:

– Можливо, я повернуся навіть добровільно.

– Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?

Зауер підняв хреста. Внизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.

– От бачиш, – звернувся він до Гребера. – Не простоїть і трьох днів.

– Трьох днів цілком достатньо, – відгукнувся Іммерман – Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста І поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.

– Російського хреста?

– А чом би й ні? Бог – явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?

Зауер відвернувся.

– А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!

– Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом – це твоя вигадка. Вчора ти сам запропонував.

– Вчора! Вчора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!

Гребер узяв свою лопату.

– Я піду, – мовив він – Здається, ми тут упорались, чи не так?

– Так, відпускнику, – відповів Іммерман, – Так, обережнику! Тут ми впорались.

Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.

Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.

Зайшов Штайнбреннер.

– Ви чули останні вісті?

– Радіо вдавилося.

– Неподобство! Воно мусить працювати!

– Ну то полагодь його, молокососе, – кинув Іммерман. – Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.

– А що там зіпсувалося?

– У нас просто немає батарей.

– Батарей?

– Авжеж. – Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. – А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!

Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.

– Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.

– Не говори так таємниче, Максе, – спокійно відповів Іммерман. – Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда – я прекрасний механік і непоганий кулеметник. В даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?

– Стули писок!

– Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев’ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П’ять чи шість років полюєш за євреями та зрадниками народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише за дівчатами.

– Воно й видно.

– Авжеж, – відповів Іммерман. – Видно.

На порозі став Мюкке.

– Що тут знову сталося?

Ніхто не відповів. Всі мали Мюкке за дурня.

– Я питаю, що тут сталося?

– Нічого, пане фельдфебель, – озвався Бернінг, що сидів до нього найближче. – Просто ми розмовляли.

Мюкке глянув на Штайнбреннера.

– Що таке?

– Десять хвилин тому передавали останні вісті.

Штайнбреннер підвівсь і озирнувся довкола. Ніхто не виявляв жодного інтересу. Слухав лише Гребер. Картярі нишком грали далі. Зауер не підводив голови від листа. Ті, що спали, безперервно хропіли.

– Увага! – загорланив Мюкке. – Вам що, позакладало? Останні вісті! Слухати всім! Це стосується служби!

– Так точно! – відповів Іммерман.

Мюкке кинув на нього погляд. Іммерманове обличчя нічого, крім уваги, не виражало. Картярі поклали карти догори сорочками. Вони не збирали їх у колоду – ощадили кожну мить, щоб одразу ж знову грати далі. Зауер відірвався від свого листа.

Штайнбреннер випростався.

– Важливі новини! Передавали в Годину Нації. В Америці величезні страйки. Сталеливарна промисловість паралізована. Більшість військових заводів не працює. В авіаційній промисловості – акти саботажу. Повсюди демонстрації з вимогою негайного миру. Уряд хитається. Передбачається його повалення.

Він зробив паузу. Ніхто не обізвався. Тих, що спали, розбудили. Вони лежали і чухались. Через дірку в стелі тала вода капала у підставлене відро.

Мюкке голосно зітхнув.

– Наші підводні човни блокують все американське узбережжя. Вчора потоплено два великі військові транспорти і три вантажні пароплави з військовими матеріалами; це становить тридцять чотири тисячі тонн лише за один тиждень. Англія голодує серед руїн. Наш підводний флот перерізав будь-який рух на морях. Створено нову таємну зброю. В тім числі бомбардувальники дальньої дії, які без екіпажу можуть долетіти до Америки і, не роблячи посадки, повернутися назад. Атлантичне узбережжя перетворено в могутню фортецю. Якщо ворог спробує полізти на нас, ми його скинемо в океан, як це вже сталося в сороковому році.

Картярі знову взялися за карти. Грудка снігу впала у відро й розбризкала воду.

– Я волів би сидіти зараз у пристойному сховищі,– пробурмотів Шнайдер, присадкуватий чолов’яга з короткою рудою борідкою.

– Штайнбреннере, – звернувся Іммерман, – а які в тебе вісті щодо Росії?

– Чому раптом?

– Бо ми тут. Декого з нас це цікавить. Нашого товариша Гребера, наприклад. Відпускника.

Штайнбреннер завагався. Він не довіряв Іммерману. Але почуття партійного обов’язку взяло гору.

– Скорочення лінії фронту майже закінчено, – пояснив вій. – Росіяни знекровлені величезними втратами. Нові позиції, оснащені для контрнаступу, вже готові. Підхід резервів завершується. Наш контрудар із застосуванням нової зброї буде нестримним.

Він хотів був викинути руку, але відразу ж опустив її. Важко було сказати про Росію щось підбадьорливе; кожен сам усе добре бачив. Штайнбреннер раптом став схожий на зразкового учня, який будь-що намагається врятувати іспит.

– Це, звичайно, ще далеко не все. Найважливіші новини тримаються в суворій таємниці. Про них не можна говорити навіть у Годину Нації. Але незаперечно одне: ми знищимо ворога ще в цьому році.

Він якось незграбно повернувся, збираючись іти в інший постій.

Мюкке пішов за ним.

Задолиз, – кинув один з тих, що спали, потім упав на солому й знову захропів.

Четверо грали далі в скат.

– Знищимо! – поглузував Шнайдер. – Ми їх знищуємо по двічі на рік. – Він заглянув у свої карти. – В мене двадцять.

– Росіяни народжуються вже обманщиками, – заявив Іммерман. – У фінську війну вони прикинулися значно слабшими, ніж були насправді. Це був підлий більшовицький викрутас.

Зауер підвів голову.

– Може, ти, нарешті, трохи помовчиш? Ти, мабуть, усе знаєш, еге ж?

– Абсолютно! Ще кілька років тому вони були нашими союзниками. А висловлювання щодо фінської війни належить самому Герінгу. Ти маєш щось проти?

– Діти, годі вам, урешті-решт, сперечатися, – сказав хтось під стіною. – Що це сьогодні, справді, сталося?

Запанувала тиша. Тільки карти й далі ляскали об дошку та капала вода. Гребер незрушно сидів на своєму місці. Він знав, що сталося. Так було завжди після розстрілів і похоронів.

Надвечір почали прибувати цілі групи поранених. Частину з них одразу ж відсилали далі. Вони приходили у закривавлених пов’язках із сіро-білої далечини і рухались в інший бік, до похмурого горизонту. Здавалося, вони ніколи не дістануться до госпіталю і десь потонуть у цьому безкінечному сіро-білому місиві. Більшість із них мовчали. Всі були голодні.

Для інших, хто не міг іти і кому не залишалося санітарного транспорту, в церкві обладнали тимчасовий госпіталь. Розбитий дах трохи полагодили, і смертельно зморений лікар, що прийшов з двома санітарами, вже приступив до операцій.

Двері стояли розчинені, аж доки стемніло, й ноші то вносилося, то виносилося. В золотистих сутінках церкви яскраве світло над операційним столом скидалося на казковий намет. В кутку валялися рештки двох скульптур святих. Діва Марія простягала руки, пальців на них уже не було. Ісус Христос утратив ноги, він мав такий вигляд, немовби його розіп’яли після ампутації.

Поранені кричали не часто. У лікаря ще були наркотичні засоби.

Воду кип’ятили в казані та нікельованому посуді. Ампутовані кінцівки помалу наповнювали цинкову балію, принесену з хати ротного командира. Десь узявся собака. Він усе крутився під дверима й, хоч скільки його проганяли, щоразу повертався назад.

– Звідки він тут узявся? – запитав Гребер. Він стояв з Фрезенбургом неподалік від попової хати. Фрезенбург пильно придивився до кошлатого пса, що весь тремтів і витягував шию.

– Мабуть, з лісу.

– Що йому там робити? В лісі ж немає чого їсти.

– Чому немає? Вистачає. І не лише в лісі. Скрізь.

Вони підійшли ближче. Собака насторожено підвів голову, збираючись утекти. Обоє зупинились.

Собака був високий і худий, з рудувато-сірою шерстю й продовгуватою, вузькою головою.

– Це не дворняга, – сказав Фрезенбург. – Породистий пес.

Він тихо цмокнув язиком. Тварина підняла вуха. Фрезенбург цмокнув ще раз і заговорив до собаки.

– Гадаєш, він шукає тут поживи? – спитав Гребер. Фрезенбург похитав головою:

– Поживи повно скрізь. Він прийшов не тому. Тут є світло і щось схоже на оселю. Мені здається, він просто шукає людського товариства.

Винесли ноші. На них лежав поранений, що помер під час операції. Собака відскочив на кілька метрів назад. Він стрибнув так легко, ніби його підкинула пружина. Потім став і знову подивився на Фрезенбурга. Той, розмовляючи з ним, неквапом ступив до нього. Пес знову відскочив назад, потім зупинився й ледве помітно завиляв хвостом.

– Він боїться, – сказав Гребер.

– Звичайно. Але гарний собака.

– До того ж людожер.

Фрезенбург обернувся.

– Ми всі такі.

– Чому?

– Бо такі. Але думаємо, що добрі. І тому, як і цей пес, шукаємо трохи тепла, світла, дружби.

Фрезенбург усміхнувся одним боком обличчя. Другий лишився майже непорушний – через широкий шрам. Цей бік Греберові завжди здавався мертвим, і йому було трохи моторошно, коли він бачив цю усмішку, яка немовби вмирала перед бар’єром. Це здавалося йому невипадковим.

– Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Це війна, і цим сказано все.

Фрезенбург похитав головою і обтрусив ціпком сніг з гамашів.

– Ні, Ернсте. Ми втратили почуття міри. Десять років нас тримають в ізоляції, тримають в ізоляції і виховують жахливу, волаючу до неба, нелюдську й сміхотворну зверхність. Нас оголосили панівною нацією, якій інші мають служити рабами. – Він гірко посміхнувся. – Панівна нація! Коритися кожному йолопові, кожному пройдисвітові, кожному наказові – що тут спільного з панівною нацією? Ось тобі вся відповідь. І вона, як завжди, б’є невинних більше, ніж винних.

Гребер здивовано дивився на товариша. Тут, на чужині, Фрезенбург був єдиною людиною, якій він цілком довіряв. Обидва вони виросли в одному місті й були давні знайомі.

– Коли ти все знаєш, – сказав він нарешті,– тоді чому ти тут?

– Чому я тут? Замість того, щоб сидіти в концтаборі чи бути розстріляним за ухиляння од військового обов’язку?

– Я не про те. Але ж у тридцять дев’ятому твій рік не призивався, і тебе не могли мобілізувати? Тоді чому ж ти зголосився добровільно?

– Так, тоді я був ще надто старий. Але потім усе змінилося. Тепер беруть ще старіших від мене. Та справа не в цьому. Це не виправдання. Те, що ми тут, нічого не міняє. На той час ми переконували себе в тому, що у війну не можна кидати батьківщину напризволяще. А що воно за війна, хто в ній винен, хто її розпочав нас не обходило. Це була відмовка. Точнісінько, як раніше, коли ми їх підтримували, аби не накликати біди. То була теж відмовка. Для самих себе. І тільки! – Він замахнувся і вдарив ціпком по снігу. Собака нишком подався геть, за церкву.

– Ми спокушали бога, Ернсте. Ти це розумієш?

– Ні,– відповів Гребер. Він не хотів розуміти.

Фрезенбург якусь мить помовчав.

– Ти не можеш цього зрозуміти, – сказав потім спокійніше– Ти ще молодий. Крім істеричних мавп’ячих кривлянь та війни, ти ще багато чого не знаєш. Але я вже був на одній війні. І пережив час між війнами.

Він знову засміявся; один бік його обличчя всміхався, другий лишався непорушним. Усмішка не могла його подолати і розбивалася, немов стомлена хвиля об. берег.

– Як би мені хотілося бути оперним співаком, – сказав він. – Тенором. З порожньою головою і переконливим голосом. Або дідом. Або дитиною. Ні, тільки не дитиною. Дитині ще потрібно жити. Війну програно, ти хоч це принаймні усвідомлюєш?

– Ні.

– Кожен генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. – Він повторив ще раз: – Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. – І підняв руку, показуючи на темний горизонт. – З нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атілла або Чингіз-хан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…

– Це було СС, – сказав Гребер з відчаєм. Він прийшов до Фрезенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом все складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.

– Есесівці,– повторив Фрезенбург презирливо. – Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних – щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них – і більше ні за кого. Війну давно програно.

Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. В проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:

– Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!

Гребер дістав з кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.