Текст книги "Час жити і Час помирати"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

VII

На погнутому ліхтарному стовпі висіла бляха. Стрілка на ній показувала вбік, на воронку, в якій валялися рештки стіни та металеве ліжко. Гребер обминув воронку і побіг далі. Згодом він побачив цілий будинок. «Вісімнадцятий, – прошепотів він. – Це має бути вісімнадцятий номер. Боже, зроби так, щоб це був вісімнадцятий».

Але він помилився. Перед ним стояв лише фасад будинку. В темряві він просто не роздивився одразу. Коли Гребер підійшов ближче, то побачив, що решта будинку перетворилася в руїни. На сталевих балках зависло піаніно. Кришка була зірвана, і клавіші поблискували, мов зуби в роті велетенського доісторичного звіра, що розлючено ошкірився на когось унизу. Двері парадного входу стояли навстіж.

Гребер підбіг до дверей.

– Гей, ви! – гукнув хтось до нього. – Зупиніться. Вам куди?

Він не відповів. Він раптом збагнув, що не годен пригадати, де стояв батьківський будинок. Всі ці роки він бачив його перед собою, кожне вікно, вхід, кожен східець. Але зараз, цієї ночі, все переплуталось. Він навіть не знав, на якому боці вулиці опинився.

– Гей, чоловіче! – знову закричав той самий голос. – Ви що, чекаєте, доки вам на голову впаде стіна?

Гребер знетямлено дивився крізь парадні двері. Він бачив початок східців і намагався відшукати номер будинку. В цей час до нього підійшов черговий протиповітряної оборони.

– Що ви тут робите?

– Це вісімнадцятий номер? Де вісімнадцятий?

– Вісімнадцятий? – Черговий поправив каску на голові.– Де вісімнадцятий? Ви хотіли сказати, де був вісімнадцятий?

– Що?

– Звичайно. Ви що, осліпли?

– Це не вісімнадцятий?

– Це був не вісімнадцятий! Був! Тепер його більше немає. В наш час слово «був» стало паролем.

Гребер схопив чергового за вилоги мундира.

– Послухайте, ви, – сказав він, шаленіючи, – я тут не для того, аби слухати ваші дотепи. Де вісімнадцятий?

Черговий витріщив на нього очі.

– Ану пустіть мене негайно, а то я викличу поліцію. Вам тут нема чого шукати. В цьому районі провадяться очисні роботи. Вас заарештують.

– Мене не заарештують. Я приїхав з фронту.

– Яка важниця! Ви гадаєте, що тут не фронт?

Гребер відпустив чоловіка.

– Я мешкаю у вісімнадцятому, – сказав він. – Гакенштрасе, вісімнадцять. – Тут живуть мої батьки…

– На цій вулиці більше ніхто не живе.

– Ніхто?

– Ніхто. Мені це добре відомо. Я теж тут жив. – Черговий раптом вишкірив зуби. – Жив! Жив! – закричав він. – За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… – Він показав на будинок, біля якого вони стояли. – Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає радії,– кажуть рятувальні команди. – Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. – Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. – Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш, до тих пір, поки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! – Він сплюнув. – Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.

Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, – думав він. – Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина ціла, вона в безпеці, вона…»

Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.

Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.

– Це вісімнадцятий номер?

– Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?

– Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?

– Чоловіче, звідки мені знати? Я що, бог?

– Їх урятували?

– Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.

– А тут є завалені?

– Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? Чоловік повернувся до колони. – Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!

Робітники порозгинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках з брудними комірцями, в старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Всі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один з них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала з землі.

– Тихо! – гукнув старший групи.

Запанувала тиша. Робітник з молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди і обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.

– Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.

Він швидко постукав кілька разів у відповідь.

– Швидше, – гукнув старший. – Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.

Гребер усе ще стояв біля нього.

– Це бомбосховище?

– Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?

Гребер проковтнув клубок у горлі.

– Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.

– Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.

Гребер зняв свій ранець.

– У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати. – Він поглянув на чоловіка. – Я повинен. Можливо, тут мої батьки…

– Будь ласка! Вільмане, тут підійшло підкріплення! У вас знайдеться зайва сокира?

Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула і придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.

Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто, розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними. Побачив темне волосся, його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані і незвичайні.

Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.

– Коли був наліт? – запитав Гребер після того, як його підмінили.

– Вчора вночі.

Гребер глянув на свої руки. У цьому примарному світлі вони здавалися чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.

– Гей, солдате, – гукнув хтось за спиною.

Гребер обернувся.

– Це ваш ранець? – запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.

– Де?

– Та он. Хтось його схопив.

Гребер байдуже відвернувся.

– Він його поцупив, – гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою. – Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.

Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо і тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.

З’явився патруль. Два есесівці.

– Що тут сталося?

– Нічого, – відповів Гребер, одягаючи ранець.

Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто і важко.

– Що ви тут робите? – запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер. – Документи!

– Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…

– Солдатську книжку! – звелів обершарфюрер суворіше.

Гребер розгублено дивився на патрулів. Не було рації сперечатися з приводу того, чи мають право есесівці перевіряти документи в солдатів. Їх було двоє, і обоє озброєні. Він поліз у кишеню, шукаючи відпускну. Старший дістав кишеньковий ліхтарик і почав читати. Якусь хвилю аркуш паперу був так яскраво освітлений, що здавалося, ніби світиться зсередини. Гребер відчував, як у нього тремтить кожен м’яз. Нарешті ліхтарик погас, і обершарфюрер повернув папір назад.

– Ви живете на Гакенштрасе, вісімнадцять?

– Так, – згораючи від нетерпіння, відповів Гребер. – Он там. Ми якраз розгрібаємо руїни. Я шукаю своїх батьків.

– Де?

– Он там. Де розкопуємо. Ви що, не бачите?

– Це не вісімнадцятий номер, – пояснив обершарфюрер.

– Що?

– Це не вісімнадцятий. Це двадцять другий. Вісімнадцятий ось тут.

Він показав на руїни, з яких стирчали металеві балки.

– Ви це напевне знаєте? – затинаючись спитав Гребер.

– Звичайно. Тепер тут важко розібратися. Але вісімнадцятий тут, це я знаю напевне.

Гребер подивився на руїни. Вони не курилися.

– Цю частину вулиці розбомбило не вчора, – сказав обершарфюрер. – По-моєму, це трапилося минулого тижня.

– А ви не знаєте… – Гребер затнувся, потім повів далі: – Ви не знаєте, чи врятували людей?

– Цього я не знаю. Але завжди кого-небудь рятують. А може, ваших батьків зовсім не було вдома. Коли починається тривога, більшість людей ідуть у велике бомбосховище.

– Де я можу що-небудь узнати? У кого запитати, де вони тепер?

– Вночі нічого не взнаєте. Ратуша розбита, там усе догори дном. Запитаєте завтра вранці в окружному управлінні. Що тут у вас з оцим чоловіком?

– Нічого. Скажіть, а ви вірите, що під руїнами ще можуть бути люди?

– Люди є скрізь. Мертві. Але щоб усіх їх повідкопувати, треба мати в сотні разів більше робітників, аніж ми маємо. Ці триклятущі свині бомблять усе місто, без розбору. – Обершарфюрер зібрався йти.

– Тут заборонена зона? – спитав Гребер.

– Чому раптом?

– Так твердить черговий протиповітряної оборони.

– Черговий з’їхав з глузду. Його вже звільнено. Лишайтеся тут, скільки вам забажається. Переспати ви, мабуть, зможете в приміщенні Червоного Хреста. Там, де був вокзал. Якщо пощастить, звичайно.

Гребер пошукав вхід. В одному місці уламки і сміття було прибрано, але отвору, який вів би в підвал, він не знаходив. Він переліз через руїни. Серед них стирчав шматок сходового маршу з поручнями. Але сходи вели в страшну порожнечу. Далі здіймалася гора уламків. У ніші акуратно стояло плюшеве крісло, так наче хтось обережно поставив його туди. Задня стіна будинку впала прямо в сад, і тепер її уламки лежали поверх інших. Зненацька там щось промайнуло і зникло. Греберу здалося, що це той самий дідок, але потім він побачив кота. Ні про що не думаючи, підняв камінець і кинув на тварину. Раптом йому прийшла в голову безглузда думка: а що, коли кіт обгризає трупи? Гребер поквапно переліз на другий бік руїн. Нарешті він упізнав будинок; залишився непошкодженим клаптик саду, в якому стояла дерев’яна альтанка з лавочкою, а позаду – зламана липа. Обережно обмацав пальцями стовбур і нащупав літери, які сам вирізав багато років тому. Оглянувся навколо. Місяць піднявся вище і освітив руїни. Вони скидалися па кратер, чужий і грізний, який може тільки приснитися, але якого не може бути насправді. Гребер забув, що за останні, роки він майже не бачив нічого іншого.

Чорні ходи були, мабуть, безнадійно засипані. Гребер прислухався. Постукав по металевій балці, завмер і знову прислухався. Зненацька йому здалося, що він почув схлипування. «Це, мабуть, вітер, ніщо інше як вітер», – подумав він. Схлипування повторилося. Він кинувся до сходів. Кіт вискочив у нього з-під ніг. Гребер прислухався ще раз. Його лихоманило. І раптом він відчув непохитну впевненість, що його батьки лежать саме тут, під цими руїнами, в непроглядній темряві, що вони ще живі, закривавленими руками у відчаї розгрібають уламки і кличуть його…

Він заходився розкидати каміння та сміття в усі боки, але скоро опам’ятався і подався назад. Упав, обдер коліна, сповз по купі уламків на вулицю й побіг до будинку, де пропрацював цілу ніч.

– Це не вісімнадцятий! Вісімнадцятий там! Ходімте! Допоможіть мені розкопати!

– Що? – перепитав старший, випростуючись.

– Це не вісімнадцятий! Мої батьки там…

– Де?

– Там! Швидше!

Чоловік подивився в той бік, куди показував Гребер.

– Це сталося вже давно, – мовив він м’яко і обережно. – Надто пізно, солдате. Ми мусимо розбирати, далі ці руїни.

Гребер скинув з плечей ранець.

– Там же мої батьки! Ось! У мене є речі, харчі. Трохи грошей…

Старший подивився на нього червоними запаленими очима.

– А ті, що лежать тут, нехай пропадають?

– Ні, але…

– Отож-то! Тут ще є живі.

– Можливо, ви зможете пізніше…

– Пізніше! Ви що, не бачите, що люди від утоми падають з ніг?

– Я ж тут працював цілу ніч. Могли б і ви мені…

– Чоловіче, – раптом сердито сказав старший, – майте розум! Адже ритися там – безглуздя! Невже ви не розумієте? Ви ж навіть не знаєте, чи є там живі. Мабуть, немає, інакше ми б щось почули.

Він узяв свою кирку. Гребер стояв непорушно і дивився на спини людей, що працювали. Бачив ноші, які стояли поруч. Бачив двох санітарів, котрі їх принесли. Вода з розбитого водогону затопила вулицю. Гребер відчував, як його полишають останні сили. Він ще хотів допомогти цим людям, але більше не міг. Ледве пересуваючи ноги, рушив туди, де колись стояв будинок номер вісімнадцять.

Він зупинився перед руїнами. Знову заходився був розбирати каміння, але невдовзі опустив руки. Це була марна робота. Після того, як він розчистив биту цеглу, з’явились металеві балки, бетон, залізобетон. Будинок споруджувався на совість, і тепер до його руїн нелегко було навіть підступитися. «А може, батькам справді пощастило врятуватися, – думав він. Може, їх евакуювали? Можливо, вони живуть у якому-небудь селі на півдні Німеччини? Чи в Ротенбурзі? Може, вони спокійно сплять собі в ліжках. Мамо! Я порожній, спустошений. У мене немає більше голови, я став безплотний».

Він сів біля сходів. «Драбина Якова, – думав він.– Про що там ішлося? Здається, про мотузяну драбину, котра вела на небо. І про ангелів, які по ній піднімалися і спускалися. Але де ті ангели тепер? Обернулися літаками. Де все це? Де земля? Невже навкруги самі могили? І я копав ті могили, безліч могил. Чому я тут? Чому ніхто не допомагає мені? Я бачив тисячі руїн. Але по-справжньому не бачив жодної. Сьогодні я побачив їх уперше. Лише сьогодні. Ці не такі, як інші! Чому я не лежу під ними? Моє місце там…»

Запанувала тиша. Віднесли останні ноші. Місяць підбився вище, його серп звисав над самісіньким містом. Знову з’явився кіт. Він довго спостерігав за Гребером. Його очі в примарному світлі іскрилися зеленим вогнем. Кіт обережно підійшов ближче. Безшумно описав кілька кіл. Потім, лагідно потерся об ногу, вигнув спину й замуркотав. Нарешті влігся в його ногах. Але Гребер цього вже не помічав.

VIII

Ранок видався сонячний, ясний. Минув якийсь час, доки Гребер збагнув, де він, – такою сильною була звичка спати серед руїн. Але потім враз пригадалися всі вчорашні події.

Він прихилився до східців і задумавсь. Неподалік, під напівзасипаною ванною, сидів кіт і спокійно вмивався. Всі ці жахливі спустошення його не обходили.

Гребер поглянув на годинник. До окружного управління йти було ще рано. Він повільно підвівся. Суглоби затерпли, руки були закривавлені, брудні. У ванні він знайшов трохи чистої води – очевидно, вона залишилась після протипожежних робіт або дощу. У воді він побачив своє обличчя. Воно було чуже. Дістав із ранця шматок мила і почав умиватися. Вода одразу потемніла, а на руках знов повиступала кров. Він простягнув їх до сонця, щоб висохли. Потім оглянув себе. Штани порвані, мундир брудний. Мокрою хустиною спробував почистити його. Більше він нічого не міг удіяти.

В ранці був хліб, у флязі трохи кави. Він запив хліб кавою і раптом відчув, що ще дужче зголоднів. В горлі так дерло, ніби він цілу ніч кричав. Підійшов кіт. Він відломив шматочок хліба й простягнув йому. Кіт обережно взяв його, відніс убік і поклав на землю, збираючись поласувати. При цьому він не зводив очей з людини. У нього була чорна шерсть; а одна лапа біла. Серед руїн на скалках битого скла вигравало сонце. Гребер узяв ранець і виліз на вулицю.

Внизу він зупинився, озираючись довкола. Він не впізнавав обрисів рідного міста. Навколо чорніли діри, немов у щелепі з вибитими зубами. Десь поділась зелена баня собору. Церква святої Катаріни була зруйнована. Дахи кругом понівечені й ніби погризені, так наче якась доісторична істота розтоптала мурашник. На Гакенштрасе лишилося кілька будинків. Місто зовсім не схоже було на ту батьківщину, до якої він так прагнув; здавалося, тут теж Росія.

Двері будинку, від якого залишився тільки фасад, відчинились. З них вийшов учорашній черговий протиповітряної оборони. Було моторошно дивитись, як з будинку, що практично вже не існував, виходить людина, так наче нічого не сталось. Черговий привітавсь. Гребер на мить завагався з відповіддю. Він згадав слова обершарфюрера про те, що цей чоловік не сповна розуму. Потім усе-таки рушив до нього.

Черговий вишкірив зуби.

– Що ви тут робите? – запитав він суворо. – Грабуєте? Хіба вам не відомо, що це заборонено…

– Чоловіче! – вигукнув Гребер. – Годі вам верзти нісенітниці! Краще скажіть мені, чи не знаєте ви що-небудь про моїх батьків? Про Пауля і Марію Греберів. Вони мешкали он там.

Черговий наблизив до нього своє схудле, неголене обличчя.

– А, то це ви! Фронтовик! Ми зустрічалися вчора ввечері. Але не горланьте так, солдате! Гадаєте, тільки ви втратили рідню? А як ви думаєте, що ото таке? – І він показав убік будинку, з якого щойно вийшов.

– Не розумію!

– Он там, на дверях! Ви що, осліпли? Чи, по-вашому, там понаписувані жарти?

Гребер промовчав. Він побачив, що з другого боку всі двері, які гойдалися на вітрі, геть заклеєні папірцями. Гребер швидко підійшов до дверей.

Тут були адреси і прохання відгукнутись на них. Деякі написи були зроблені олівцем, чорнилом або вугіллям просто на дверях, але більшість усе ж таки на клаптиках паперу, приклеєних або пришпилених кнопками. «Генріху і Георге, приходьте до дядька Германа. Ірма загинула. Мати», – було написано на великому аркуші в лінійку, вирваному із шкільного зошита і прикріпленому чотирма кнопками. Одразу ж під цим аркушем, на картонній кришці від коробки для взуття, стояло: «Бога ради, сповістіть що-небудь про долю Брунгільди Шмідт, Тюрінгерштр, 4». А поряд, на поштовій листівці: «Отто, ми в Гасті, в народній школі». В самому низу, під написаними олівцями й чорнилом адресами, хтось вивів кольоровою пастеллю на паперовій зубчастій серветці: «Маріє, де ти?» І жодного підпису.

Гребер випростався.

– Ну? – спитав черговий. – Знайшли що-небудь про своїх?

– Ні. Вони не знали, що я приїду.

Божевільний скривився. Здавалось, він безгучно сміється.

– Ніхто нічого і ні про кого не знає, солдате! Ніхто! Лише брехунам чорти дітей колишуть, а негідники виходять сухими з води. Невже ви ще й досі цього не збагнули?

– Збагнув.

– Тоді запишіться. Запишіться й ви в цей список нещасних. А потім чекайте! Чекайте, як це робимо ми всі. Чекайте, доки не почорнієте! – Обличчя чергового раптом змінилось. Його звела судома, немовби від страшного болю.

Гребер відвернувся. Нахилившись, пошукав серед сміття щось таке, на чому можна було б написати записку. На очі потрапила кольорова репродукція портрета Гітлера в поламаній рамі. Зворотний бік репродукції був чистий. Гребер одірвав верхню частину, дістав олівця й задумавсь. І раптом він розгубився. Що ж йому написати? «Прошу повідомити що-небудь про Пауля і Марію Греберів, – вивів нарешті він величезними літерами. – Ернст приїхав у відпустку».

– Зрада батьківщини! – прошепотів у нього за спиною черговий.

– Що? – рвучко обернувся Гребер.

– Зрада батьківщини! Ви порвали портрет фюрера!

– Він був розірваний і валявся на смітнику, – гнівно заявив Гребер. – І відчепіться, зрештою, від мене зі своєю маячнею!

Він ніяк не міг знайти чогось такого, чим можна було б прикріпити записку. Нарешті вийняв дві з чотирьох кнопок, якими було приколене звернення матері, і міцно пришпилив своє. Він зробив це неохоче, так наче вкрав вінок з чужої могили. В нього не було іншого виходу, до того ж дві кнопки тримали звернення матері так само надійно, як і чотири.

Черговий стояв у Гребера за спиною і мовчки спостерігав усе це.

– Все! – гукнув він, немовби подав команду. – Ну, а тепер – зіг хайль, солдате! Траур заборонено. Траурний одяг також! Це послаблює бойовий дух! Пишайтеся тим, що маєте змогу приносити жертви! Якби ви, свинюки, як слід виконували свій обов’язок, цього б ніколи не трапилось!

Він рвучко повернувся і попростував на своїх довгих ногах геть.

Гребер ту ж мить забув про нього. Він відірвав ще клаптик від залишків портрета Гітлера і записав адресу, яку знайшов на дверях. Це була адреса родини Лоозе. Він був знайомий з ними і вирішив розпитати в них про своїх батьків. Потім витягнув з рами рештки портрета, написав на зворотньому боці те саме, що й першого разу, і знов попрямував до будинку номер вісімнадцять. Там він усунув записку в щілину між камінцями – так, щоб ЇЇ було добре видно. Тепер його звернення могли помітити в двох місцях. Це було все, що він міг зробити. Якусь мить Гребер ще постояв перед купою битої цегли та щебеню, не знаючи – могила це чи ні. Обтягнуте плюшем крісло в ніші виблискувало на сонці, мов смарагд. Поряд на вулиці стояв каштан, цілий і неушкоджений. Ніжно мерехтіло його листя, серед нього весело щебетали і мостили гніздо зяблики.

Гребер поглянув на годинник. Пора було йти до ратуші.

Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті із свіжих дощок. Їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою І лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля, Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.

– Прізвище? – запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злиплому волоссі красувався червоний шовковий бант.

– Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакенштрасе, вісімнадцять.

– Як? – Жінка приклала до вуха руку.

– Гребер, – повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. – Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.

Службовка почала гортати папери:

– Гребер, Гребер…

Вона водила пальцем по колонках прізвищ І раптом спинилась.

– Гребер, є. А як звати?

– Пауль і Марія.

– Як?

– Пауль і Марія! – Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про свою біду доводиться ще й кричати.

– Ні. Цього звати Ернст Гребер.

– Ернст Гребер – це я сам. Інших в нашій родині немає.

– Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає.– Службовка поглянула на нього і всміхнулась. – Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?

Гребер не відходив.

– А де ще можна спитати?

Жінка поправила червоний бант у волоссі.

– В довідковому бюро. Хто на черзі?

Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.

Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього і промовив:

– Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.

– Чому?

– Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.

– А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?

Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.

– Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?

Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні із втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?

– Ваша правда, – промовив Гребер і відвернувся.

Розпитуючи людей, він нарешті знайшов довідкове бюро. Воно містилося в протилежному крилі ратуші, де стояв запах плісняви і згарища. Прочекавши довго, він потрапив до якоїсь нервової жінки в пенсне.

– Мені нічого не відомо! – одразу ж зарепетувала вона. – Тут сам чорт ногу зламає. Всі картки перемішались. Частина з них згоріла, а решту залили водою оті телепні з пожежної команди.

– Чому ж ви не сховали папери в безпечне місце? – запитав унтер-офіцер, що стояв поряд з Гребером.

– У безпечне місце? А де воно, те безпечне місце? Може, вам це відомо? Тут не магістрат. Скаржтеся там!

Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.

– Все пропало! Все довідкове бюро! Що ж тепер буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!

– Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? – Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. – Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.

Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам’ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.

– От паскудство, – вилаявся унтер-офіцер. – Ти кого розшукуєш?

– Батьків.

– А я дружину. Не написав їй, що приїду. Хотілось зробити сюрприз. А ти?

– У мене те саме. Не хотів даремно хвилювати батьків. Мені вже й так кілька разів відкладали відпустку. А потім раптом – їдь! Я вже просто перестав їм писати.

– Таки паскудство!.. Що ж ти тепер робитимеш?

Гребер окинув поглядом зруйновану базарну площу.

З 1933 року вона називалася Гітлерплац. А до того, після поразки в першій світовій війні, Ебертплац; ще раніше – Кайзер-Вільгельмплац, спочатку ж – Марктплац.

– Ще не знаю, – відповів Гребер. – Я ще нічого не розумію. Не можуть же люди отак просто загубитись тут, у самому центрі Німеччини…

– Не можуть? – Унтер-офіцер глянув на Гребера іронічно й заразом співчутливо. – Любий мій друже, тобі доведеться побачити ще й не таке! Я розшукую дружину вже п'ять днів. П’ять днів з ранку до вечора, а вона зникла, мов крізь землю провалилась, наче її зачарували!

– Але як же це так? Десь же мусять знати…

– Зникла, – повторив унтер-офіцер. – І так само зникло ще кілька тисяч людей. Частину з них вивезли з міста. В табори переселенців та невеликі містечка. Спробуй-но їх розшукати, коли пошта працює з перебоями. Можна ще пошукати в селах, куди міські мешканці повтікали самі.

– Звичайно, в селах! – зрадів Гребер. – А я про це й не подумав. В селах безпечніше. Вони, напевне, там.

– Напевне, там, ну то й що! – Унтер-офіцер зневажливо пирхнув. – Це тобі нічого не допоможе! Чи знаєш ти, що навколо цього клятого міста десятків два сіл? Поки ти їх обійдеш, твоя відпустка закінчиться, зрозумів?

Гребер зрозумів, але це було йому байдуже. Він хотів тільки, щоб його батьки були живі. А де – це вже його не обходило.

– Послухай-но, друже, – промовив унтер-офіцер трохи спокійніше. – Ти повинен правильно все оцінити. Якщо ти почнеш несамовито метушитися, то тільки даремно згаєш час і з’їдеш з глузду. Ти повинен усе продумати. Що ти збираєшся робити?

– Я ще не знаю. Мабуть, спробую що-небудь дізнатися в знайомих. У мене ще є кілька адрес людей, будинки яких розбомбило. З тієї самої вулиці.

– Вони тобі мало що скажуть. Всі бояться навіть рота розкрити. Я вже в цьому переконався. Але можеш спробувати. Послухай-но! Ми можемо допомогти один одному: там, де ти розшукуватимеш своїх, цікався і моєю дружиною, а я розпитуватиму заразом і про твоїх рідних. Згода?

– Згода!

– Гаразд. Моє прізвище Бетхер. Дружину мою звати Альма. Запиши, будь ласка.

Гребер записав. Потім написав прізвище та імена своїх батьків і передав записку Бетхеру. Той уважно прочитав її і сховав до кишені.

– Де ти житимеш, Гребере?

– Ще не знаю. Треба пошукати, може, щось знайду.

– В казармах є місця для відпускників, будинки яких розбомбило. Звернися в комендатуру, і тобі дадуть направлення. Ти там ще не був?

– Ще ні.

– Спробуй попасти в кімнату номер сорок вісім. Це санчастина. Там краще годують. Я теж там живу.

Бетхер дістав із кишені недопалок сигарети, пильно його роздивився і заховав назад.

– Я хочу оббігати сьогодні всі лікарні. Увечері зможемо зустрітись. Можливо, комусь із нас пощастить що-небудь довідатись.

– Гаразд. Де?

– Найкраще тут. О дев’ятій?

– Згода!

Бетхер кивнув головою, потім звів очі в голубе небо.

– Ти тільки поглянь, – промовив він гірко. – Вже весна. А я п’яту ніч мучуся в отій халабуді з дюжиною бздунів із тилової охорони, замість того, щоб бути біля своєї жінки, в якої зад, мов у кобили з пивоварні!

Перші два будинки на Гартенштрасе були розбиті. Ніхто в них, уже не жив. Третій якимсь дивом уцілів. Лише дах на ньому згорів; це був будинок, у якому мешкала родина Ціглерів. Ціглер товаришував з батьками Гребера.

Він рушив сходами вгору. На площадці стояли відра з піском і водою. На стінах були наклеєні оголошення.

Він натиснув на кнопку і здивувався, що дзвінок іще працює. За мить двері обережно прочинила стара, змучена жінка.

– Фрау Ціглер, – звернувсь Гребер. – Я Гребер, Ернст Гребер.

– Так, так… – Стара пильно придивилася до нього. – Так. – Потім нерішуче додала: – Заходьте, будь ласка, пане Гребер.

Вона розчинила двері ширше, впустила його і знову накинула ланцюжок.

– Батьку, – гукнула вона в кімнату. – Все гаразд. Це Ернст Гребер. Син Пауля Гребера.

В кімнаті пахло воском. Лінолеум на підлозі блищав, мов дзеркало. На підвіконні стояли вазони, великі листки були в жовтих плямах, немовби хтось покапав на них маслом. Над канапою висів килимок. «Власний дім дорожчий від золота» – було вишито на ньому хрестиком червоними нитками.

Із спальні вийшов Ціглер. Він усміхнувся. Гребер помітив, що чоловік схвильований.

– Тепер може з’явитися будь-хто, – сказав Ціглер. – Вас ми й не сподівалися. Ви з фронту?

– Так. Я розшукую своїх батьків. Будинок розбомбило.

– Скиньте ж свій ранець, – сказала фрау Ціглер. – Я заварю каву. У нас ще залишилося трохи непоганої солодової кави.

Гребер відніс ранець у передпокій.

– Я весь у бруді,– сказав він. – А у вас так чисто. Ми вже відвикли від цього.

– Пусте. Сідайте ж. Отут, на канапі.

Фрау Ціглер зникла на курені. Господар нерішуче дивився на Гребера.

– Та-ак, – протягнув він.

– Ви нічого не чули про моїх батьків? Я не можу їх знайти. В ратуші ніхто нічого не знає. Там справжнє стовпотворіння.

Ціглер похитав головою. Його дружина знову з’явилася в дверях.