Текст книги "Час жити і Час помирати"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Голитись? Тоді, коли поїзд рухається?

– Звичайно! Я щойно голив офіцерів.

– І скільки це коштує?

– П’ятдесят пфенігів. Піврейхсмарки, Дешево, майже задарма, коли врахувати, що спершу треба постригти ваші солідні бороди.

– Згода. – Хтось уже дістав гроші.– Але якщо ти мене вріжеш, не одержиш нічого.

Перукар поставив збоку мильницю й видобув з кишені ножиці та гребінець. Був у нього ще й чималий кульок, в який він збирав волосся. Потім намилив першого клієнта. Працював біля вікна. Піна була така біла, немовби перукар намилював снігом. Працював він спритно. Поголилося троє солдатів. Поранені відмовились. Гребер сів четвертим. Він розглядав тих трьох, що вже поголилися. Вони мали дивний вигляд. Щоки в них були червоні, всі в плямах, а підборіддя неприродно білі. Це були обличчя напівсолдатів-напіввідлюдників. Гребер прислухався, як бритва шкребе щетину. Після гоління він повеселішав. Це трохи нагадувало батьківщину; особливо, коли взяти до уваги те, що голив його старший чином. Здавалося, він знову одягнув цивільний одяг.

Надвечір поїзд зупинився знову. Польова кухня стояла неподалік. Вони вирушили по їжу. Лютьєнс з ними не пішов. Гребер помітив, що той мовчки ворушить губами. При цьому він молитовно тримав здорову руку так, немовби склав її з пораненою. Ліва була перев’язана й висіла під мундиром. Дали суп з капустою. Він був ледь теплий.

Був уже вечір, коли вони дісталися до кордону. Поїзд спорожнів. Відпускників зібрали всіх разом і повели до санпропускника. Вони поздавали одяг і сиділи в бараці голі, чекаючи, доки подохнуть на тілі воші. Кімната була тепла, вода тепла, а мило сильно пахло карболкою. Вперше за багато місяців Гребер сидів у по-справжньому теплій кімнаті. На фронті, щоправда, інколи теж випадало посидіти біля печі; але там завжди зігрівався лише один бік, обернений до вогню, другий же замерзав. Тут була тепла вся кімната. Нарешті кістки могли відтанути. Кістки і мозок. Мозок потрібно було відігрівати довше.

Вони сиділи кружком, ловили вошей і душили їх. На голові в Гребера вошей не було. Лобкові й одежні в чуб не перелазять, це здавна відомо. Воші поважають екстериторіальність, вони не воюють.

Від тепла хилило до сну. Він бачив бліді тіла товаришів, обморожені ступні, червоні смуги шрамів. Ці люди раптом перестали бути солдатами. Їхні мундири десь пропарювалися; це були просто голі чоловіки, що душили вошей і розмовляли зовсім про інше. Про війну більше не говорилося. Мова зайшла про їжу і жінок.

– У неї дитина, – сказав один, якого звали Бернгард. Він сидів біля Гребера і, заглядаючи в невеличке дзеркальце, виловлював у бровах воші.– Я два роки не був удома, а дитині чотири місяці. Жінка ж твердить, що їй чотирнадцять місяців і я її батько. Але моя мати мені написала, що дитина від росіянина. Та й сама жінка повідомила мене про це лише місяців десять тому, а до того мовчала. Що ви на це скажете?

– Буває,– байдуже відгукнувся лисий чоловік.

– У селах чимало дітей від військовополонених.

– Правда? Гаразд. Але що мені тепер діяти?

– Я вигнав би жінку під три чорти, – обізвався інший, що саме перебинтовував собі ноги. – Це справжнє свинство.

– Свинство? Чому свинство? – Лисий зробив заперечливий жест. – У війну все по-іншому. Пора це зрозуміти. А хто в неї – хлопчик чи дівчинка?

– Хлопчик. Вона пише, що схожий на мене.

– Коли хлопчик, залиш його собі. Стане в пригоді. На селі завше потрібна поміч.

– Але ж він напівросіянин!

– Ну то й що? Росіяни ж арійці. А вітчизні потрібні солдати.

Бернгард відклав дзеркальце вбік.

– Усе це не так просто. Тобі легко говорити. Не з тобою ж трапилося.

– Може, ти хотів би, щоб твоїй дружині зробив дитину краще який-небудь вгодований співвітчизник, відкликаний з фронту на виробництво?

– Звичайно, ні.

– От бачиш.

– Але ж вона могла б мене дочекатися, – сказав Бернгард тихо і ніяково.

Лисий стенув плечима:

– Одні ждуть, інші ні. Що ж тут вимагати, коли чоловіка роками немає вдома.

– Ти теж одружений?

– Ні. Дякувати богові, ні.

– Росіяни не арійці,– втрутився раптом схожий на мишу чоловічок з гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.

Всі пооберталися до нього.

– Ти помиляєшся, – відповів лисий. – Арійці. У нас з ними була угода.

– Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.

– Ти помиляєшся. Поляки, чехи, французи – ті, справді, виродки. Росіян ми звільняємо від комуністів. Росіяни арійці. За винятком комуністів, звичайно. Можливо, нижчі, аніж ми. Просто робочі арійці. Але їх не знищують.

Чоловік-миша розгубився.

– Вони завжди були виродки, – заявив він. – Я це знаю достеменно. Справжні виродки.

– Все вже давно змінилося. Так, як з японцями. Тепер вони теж арійці. Відтоді, як стали нашими союзниками. Жовті арійці.

– Ви обидва маєте рацію, – промовив басом надзвичайно волохатий чолов’яга. – Поки діяла наша угода, росіяни не були виродками. Зате тепер вони стали ними. Такі-то справи.

– Тоді що ж йому робити з дитиною?

– Віддати, – авторитетно сказав чоловік. – Безболісна смерть. А що ж іще?

– А жінка?

– Це справа властей. Поставлять тавро, поголять голову, запакують до концтабору чи тюрми. Або й на шибеницю.

– Досі її не чіпали.

– Бо ще, очевидно, не довідались.

– Довідались. Моя мати повідомила.

– Тоді місцеві власті безвідповідальні й недбалі. Їх теж треба до концтабору або на шибеницю.

– Ой чоловіче, дай мені спокій, – раптом сердито промовив Бернгард і відвернувся.

– Можливо, краще, якби то був усе-таки француз, – сказав лисий. – Як показали дослідження останнього часу, французи лише напіввиродки.

– Це звиродніла проміжна раса. – Бас поглянув на Гребера. Гребер завважив на його широкому обличчі легку посмішку.

Чоловік з курячими грудьми, що досі метушливо бігав по кімнаті на своїх кривих, як дві шаблі, ногах, зупинився.

– Ми панівна раса, – сказав він. – А всі інші виродки, це ясно. А хто ж, власне, звичайні люди?

Лисий задумався.

– Шведи, – відповів нарешті.– Або швейцарці.

– Дикуни, – втрутився бас. – Справжні дикуни.

– Білих дикунів у природі більше не існує,– зауважив чоловік-миша.

– Хіба? – Бас пильно подивився на нього.

Гребер задрімав. Він чув, як знову почалися розмови про жінок. Але на цьому він мало розумівся. Расові теорії співвітчизників не відповідали його уявленню про кохання. Він не хотів думати про примусовий відбір, родовід, здатність народжувати дітей. Він був солдат і навчився, не багато, бо його зв’язки обмежувалися знайомством з кільком повіями в тих країнах, де воював. Вони були так само ділові, як і члени Спілки німецьких дівчат; але від них цього вимагав принаймні їхній фах.

Вони одержали свої речі й одяглися. Раптом вони знов обернулись на рядових, єфрейторів, фельдфебелів і унтер-офіцерів. Той, у кого дружина народила дитину від росіянина, виявився унтер-офіцером. Бас також. Чоловік-миша служив у тиловому підрозділі. Побачивши, що тут унтер-офіцери, він принишк.

Гребер оглянув свій мундир. Він був ще теплий і тхнув кислотами. Під пряжками підтяжок Гребер виявив цілу колонію вошей, які там заховалися. Вони подохли. Від газу. Він вишкріб їх геть. Потім відпускників зібрали в бараку. Офіцер з націонал-соціалістського керівництва виголосив промову. Він стояв на трибуні, над якою висів портрет фюрера, і розповідав про ту високу відповідальність, яку вони беруть на себе, їдучи на батьківщину. Забороняється розповідати про справи на фронті. Ні слова про розташування частин, населені пункти, підрозділи, пересування військ. Скрізь підслуховують шпигуни. Тому найважливіше – мовчати. Хто любить базікати, хай не забуває про суворе покарання. Несправедлива критика – також державна зрада. Воєнними діями керує фюрер, а він знає, що робить. Обстановка чудова; росіяни знекровлені, вони зазнали нечуваних втрат, і тепер ми готуємося перейти в контрнаступ. Постачання військ першокласне, настрій бойовий. Ще раз: хто називатиме пункти розташування військ, вважатиметься зрадником батьківщини. Хто скавулітиме– теж!

Офіцер зробив паузу. Потім, уже іншим тоном, пояснив, як фюрер піклується про своїх солдатів, незважаючи на страшенну заклопотаність. Він підписав наказ, за яким кожний відпускник має привезти на батьківщину подарунок. З цією метою їм буде видано по продовольчому пакету. Вони повинні передати його своїм домашнім як доказ того, що на фронті війська почувають себе добре і навіть можуть привозити подарунки. Того, хто по дорозі відкриє пакет і сам з’їсть його вміст, буде покарано. Контроль на кінцевій станції виявить це одразу. Хайль Гітлер!

Вони стояли струнко. Гребер чекав, що зараз вони славитимуть третій рейх співом «Німеччини» та «Хорста Весселя». Але нічого такого не сталося. Замість цього надійшов наказ:

– Відпускники з Рейнської області! Три кроки вперед!

Вийшло кілька чоловік.

– Відпустки у Рейнську область скасовано, – заявив офіцер і звернувся до солдата, що стояв поряд:

– Куди ви хочете поїхати натомість?

– В Кельн!

– Я ж вам щойно пояснив, що в’їзд до Рейнської області заборонено. Куди ви хочете замість того?

– В Кельн, – знову промовив нетямущий солдат. – Я з Кельна.

– В Кельн не можна. Ви це розумієте? В яке інше місто поїдете?

– Ні в яке інше. У Кельні в мене дружина й діти. Я там слюсарював. Мої відпускні документи виписані до Кельна.

– Я бачу. Але туди не можна. Зрозумійте ж нарешті! Кельн тепер закритий для відпускників.

– Закритий? – перепитав колишній слюсар. – Чому?

– Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?

Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.

– Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти з строю! – скомандував голосно потім.

Ніхто не вийшов.

– Всім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта – ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.

Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.

– Що там трапилося? – запитав бас.

– Ти ж чув!

– У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?

– В Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають в Кельн?

– Увага! – попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми мимо.

– Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім’я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?

– Можливо, твоя сім’я також у Ротенбурзі?

– Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?

Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.

– Чому вам можна додому, а мені ні? Після-всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?

– Слухай-но, – обізвався бас. – Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!

– А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?

– Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять з Кельна, – сказав чоловік-миша. – Це точно. Такий порядок.

Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:

– Чому не випустять?

– А ти сам поміркуй.

Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.

– Невже всьому кінець? Це ж неможливо!

– Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронту– сказав бас. – Могло й таке статися.

Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з’являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир – все, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.

– Відпустка, – гірко мовив солдат з Кельна. – Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?

Всі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя – хвороба заразна.

Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптюжені і поглинали рештки світла.

VI

Вранці ландшафт змінився. Він чітко виступав у м’якій ранковій імлі. Гребер сидів тепер біля вікна, припавши чолом до шибки. Він дивився на поля, місцями ще вкриті снігом. Але де-не-де на них уже виднілися рівні чорні борозни й ніжнозелені молоді сходи. Жодної воронки. Жодної руїни. Пласка, гладенька рівнина. Ніяких окопів. Ніяких бункерів. Земля!

Потім з’явилося перше село. Церква з блискучим хрестом. Школа, над якою повільно повертався флюгер.

Пивниця, перед якою стояли люди. Відчинені двері в хатах, прибиральниці з мітлами, підвода, перший промінь сонця на невибитих вікнах. Дахи на цілих будинках, дерева в рясному гіллі, вулиці, які були схожі на справжні вулиці і якими до школи йшли діти. Дітей Гребер не бачив уже давно. Він глибоко зітхнув. Це було саме те, чого він так довго ждав. Це було те! Саме те!

– Тут усе виглядає інакше, чи не так? – запитав якийсь унтер-офіцер, що сидів біля сусіднього вікна.

– Зовсім інакше!

Імла піднімалася все вище й вище. На видноколі засиніли ліси. Погляд уже сягав аж до них. Телеграфні дроти бігли за поїздом. Вони то опускалися, то піднімалися, немов ноти якоїсь безкінечної, нечутної мелодії. Птахи злітали з них, неначе пісні. Кругом панувала тиша. Фронтовий гуркіт розчинився в ній. Ніяких літаків. Греберу здавалося, ніби він уже тижнями в дорозі. Навіть спогади про товаришів раптом стали невиразними.

– Який воно сьогодні день? – запитав він.

– Четвер.

– Так, четвер.

– Звичайно, вчора ж була середа.

– Ти як гадаєш, удасться нам де-небудь роздобути кави?

– А певно. Тут усе лишилося так, як колись.

Дехто з відпускників подіставав із ранців хліб і почав жувати. Гребер вирішив почекати; йому хотілося з’їсти свій хліб із кавою. Пригадався сніданок удома, ще до війни. Мати стелила біло-голубу квітчасту скатертину й подавала до кави мед, булочки та гаряче молоко. Співала канарка, і літнє сонце осявало герань на вікні. Він, бувало, часто зривав її темно-зелені листки, розминав між пальцями і, вдихаючи незвичайний, міцний аромат, думав про далекі, чужі країни. Чужих країн тепер він надивився вдосталь; але не так, як тоді мріяв.

Гребер знову подивився у вікно. Раптом у нього з’явилася впевненість. Біля залізниці стояли сільськогосподарські робітники й дивились на поїзд. Серед них були й жінки в хустинках. Унтер-офіцер відчинив вікно і помахав привітливо рукою. Ніхто йому не відповів.

– Не хочете, не треба, гнойовики, – буркнув унтер-офіцер розчаровано.

Кількома хвилинами пізніше показалося інше поле і люди на ньому, й він знову помахав рукою. Але цього разу далеко висунувся з вікна. І зараз йому ніхто не відповів, хоча всі попідводилися із землі й дивилися на поїзд.

– За кого ми тільки воюємо? – роздратовано промовив унтер-офіцер.

– Очевидно, то полонені або іноземні робітники.

– Але ж між ними чимало жінок. Вони ж могли принаймні помахати?

– Можливо, то росіянки. Або польки.

– Дурниці. Вони зовсім не схожі.

– Ми їдемо санітарним поїздом, – мовив лисий. – Кого ж тут вітати?

– Бидло. – Зробив висновок унтер-офіцер. – Гноєчисники та доярки. – Він рвучко зачинив вікно.

– В Кельні люди інші,– сказав слюсар.

Поїзд їхав далі. Години дві він простояв у якомусь тунелі. Світла не було, і кругом стояла непроглядна пітьма. Щоправда, вони звикли жити під землею, але через якийсь час тунель усе-таки став їх пригнічувати.

Закурили. Яскраві вогники сигарет мерехтіли в темряві, нагадуючи світлячків.

– Мабуть, поламався паровоз, – обізвався унтер-офіцер.

Вони прислухались. Літаків не чути було. Вибухів також.

– З вас хто-небудь бував у Ротенбурзі? – поцікавився слюсар.

– Кажуть, це старовинне місто, – мовив Гребер.

– Ти в ньому бував?

– Ні. А ти?

– І я ні. Що мені там робити?

– Тобі поїхати б у Берлін, – сказав чоловік-миша. – Відпустку дають лише раз. А в Берліні є що подивитися.

– Для Берліна у мене немає грошей. Де там жити? В готелі? Я хочу до своєї сім’ї.

Поїзд рушив.

– Нарешті,– відгукнувся бас. – Я вже думав, що нас тут поховають.

Крізь сутінки пробилося сіре світло. Потім воно стало яскравішим, і знову відкрився ландшафт. Він видався їм кращим, ніж будь-коли. Всі товпилися коло вікон. Надвечір’я було немовби напоєне вином. Їхні очі мимоволі шукали свіжих воронок. Але не знаходили жодної.

Через кілька зупинок з поїзда зійшов чоловік з басом. Потім унтер-офіцер і ще двоє. Годиною перегодя вже й Гребер почав упізнавати знайому місцевість. Сутеніло. Синій серпанок повив дерева. Будинки, села, пагорби перестали бути конкретними предметами – це був лише ландшафт, який раптом заговорив. Він підступав з усіх боків, солодкий, приголомшливий, сповнений несподіваних спогадів. Він утратив чіткі обриси й деталі і був нічим іншим, як передчуттям повернення, саме передчуттям, а не поверненням; але саме тому вражав неймовірно. Алеї примарливих видінь перетинали його, і не було їм кінця.

Назви станцій Греберові були вже добре знайомі. За вікном пропливали місця, куди раніше він виїжджав на прогулянки. Раптом пригадався запах суниць, живиці, лук, розігрітих на сонці. Ще кілька хвилин, і з’явиться місто. Гребер зібрав свої речі. Він стояв і виглядав перших будинків.

Поїзд зупинився. Люди бігли вздовж вагонів. Гребер виглянув у вікно. Він почув назву міста.

– Ну, хай тобі щастить, – сказав солдат з Кельна.

– Ми ще не доїхали. Вокзал у центрі міста.

– Може, його перенесли. Краще запитай.

Гребер відчинив двері. В сутінках побачив людей, що сідали в поїзд.

– Це Верден? – спитав він.

Кілька чоловік попідводили очі, але нічого не відповіли, вони поспішали. Він вийшов на перон. І тут почув, як залізничник гукнув:

– Верден! Усім вийти!

Він підхопив свій ранець і протовпився до залізничника.

– А до вокзалу поїзд не піде?

Чоловік окинув його втомленим поглядом.

– Вам у Верден?

– Так.

– Он там праворуч, за пероном, автобусна зупинка. Звідти поїдете далі.

Гребер пішов пероном. Він був новий, із свіжих дощок. Раніше Греберу ніколи не доводилося тут бувати. Розшукав автобус.

– Ви їдете у Верден? – запитав водія.

– Тому, що доходить лише сюди.

Гребер подивився на чоловіка і зрозумів, що розпитувати далі марна річ. Все одно нічого не доб’єшся. Він повільно вліз, в автобус. У кутку ще було вільне місце. Надворі стемніло. В пітьмі поблискували, очевидно, свіжопокладені рейки. Вони вели в напрямку міста. Поїзд уже переформували. Гребер забився в. куток. «Можливо, вокзал перенесли з метою безпеки», – невпевнено подумав він.

Автобус рушив. Це була стара тарадайка на поганому бензині. Мотор чмихав. Їх обігнало кілька мерседесів. В одному сиділи офіцери вермахту, в двох інших – офіцери СС. Пасажири автобуса провели їх очима. Всі мовчали. Всю дорогу в автобусі майже не говорилось. Лише чиясь дитина сміялася, граючись у проході. Це була дівчинка років двох, білява, з голубим бантом у косах.

Гребер побачив перші вулиці. Були вони неушкоджені. Він полегшено зітхнув. Протарабанивши ще кілька хвилин, автобус зупинився.

– Виходьте! Всі!

– Де ми? – запитав Гребер сусіда.

– На Брамшештрасе.

– Ми що, далі не поїдемо?

– Ні.

Чоловік вийшов. Гребер рушив слідом.

– Я у відпустці,– пояснив він. – Вперше за два роки.

Він мусив сказати це хоч кому-небудь. Чоловік подивився на Гребера. У нього був свіжий шрам на чолі і бракувало двох передніх зубів.

– Де ви мешкаєте?

– Гакенштрасе, вісімнадцять.

– Це в старому місті?

– На межі. Ріг Луізенштрасе. Звідти видно церкву святої Катаріни.

– Так, так… – Чоловік звів очі на темне небо. – Ну, то ви знаєте дорогу.

– Авжеж. Хіба таке забувається?

– Звичайно, не забувається. На все добре!

– Дякую.

Гребер рушив по Брамшештрасе. Дорогою розглядав будинки. Вони стояли цілі. Вій дивився на вікна. В жодному з них не світилося. «Протиповітряна оборона, – промайнуло в нього, – нічого дивного». Це виглядало по-дитячому, але, правду кажучи, він не чекав, що місто буде затемнене; він сподівався, що воно сяятиме вогнями. А проте, це слід було передбачити. Він швидко йшов вулицею. Побачив булочну, в якій не було хліба. У вітрині стояло кілька паперових троянд у скляній вазі. Поминув бакалію. У вітрині лежала гора пакетів, але всі вони, були порожні. Потім порівнявся з лавкою лимаря. Гребер згадав її. Раніше за вітриною красувалося чучело гнідого коня. Він заглянув усередину. Кінь був на місці, а перед ним, задерши голову, немовби гавкаючи, так само стояло чучело чорно-білого тер’єра. На мить він затримався біля вікна, яке за всі ці роки зовсім не змінилося, немовби нічого й не сталося. Потім пішов далі. Він раптом відчув себе вдома.

– Добрий вечір, – привітався до якогось незнайомого, що стояв біля прочинених дверей.

– Добривечір, – здивовано відповів той йому вслід.

Чоботи Гребера гупали по бруківці. Скоро він скине оцю пудову амуніцію й дістане свої легенькі черевики. Він викупається в прозорій, теплій воді і одягне чисту сорочку. Гребер прискорив ходу. Вулиця, здавалося, вгиналася під його ногами, наче жива або наелектризована. Несподівано звідкись потягнуло димом.

Він зупинився. Цей дим був не з димаря і не від багаття; так пахло згарище. Він озирнувся навколо. Будинки були непошкоджені. Дахи цілі. Небо над ними дуже високе і темно-синє. Він рушив далі. Вулиця вивела його до невеличкої площі зі сквером. Запах згарища став сильніший. Здавалося, він заплутався в голому вітті дерев. Гребер принюхався, не розуміючи, звідки цей запах. Він уже поширився скрізь, неначе упав з неба, як попіл.

Дійшовши до рогу, Гребер уздрів перший розвалений будинок, його пересмикнуло. За останні роки він майже нічого не бачив, крім руїн, і вони не викликали в нього ніяких думок; але ця купа уламків вразила його так, ніби йому вперше в житті довелося побачити зруйноване житло.

«Це лише один будинок, – думав він. – Один-єдиний. Не більше. Всі інші цілі».

Він квапливо поминув руїни і знову принюхався. Але згарищем несло не звідси. Цей будинок стояв розбитий уже давно. Очевидно, з літака випадково впала якась забута бомба, коли він повертався з бомбардування.

Гребер пошукав очима назву вулиці. Бремерштрасе. До Гакенштрасе ще далеко. Щонайменше півгодини ходи. Він пішов швидше. Людей майже не видно було. В одному темному підворітті горіли синюваті електричні лампочки. Вони ледве світилися, і здавалося, ніби підворіття хворе на туберкульоз.

Потім перед очима постав зруйнований ріг вулиці. На цей раз у руїнах лежав уже не один будинок. Уціліло лише кілька підмурків. Задимлені й пощерблені зводилися вони в небо. Покручені сталеві балки висіли між ними, наче чорні змії, що повилазили з-під. каміння. Частину уламків було прибрано. Гребер пройшов попід самими руїнами. Вони теж виявилися давніми. Він переступив через уламки, що перегородили тротуар, і помітив у темряві чорні тіні, що ворушилися й повзали, немов величезні жуки.

– Гей! – гукнув він. – Тут є хто-небудь?

Посипалась штукатурка, загриміла цегла. Невиразні постаті кинулися врозтіч. Гребер почув важке сапання. Він прислухався і нарешті збагнув, що це дихає він сам. Він уже майже біг. Запах згарища дужчав. Руїни траплялися частіше; ось і старе місто. Він став і дивився, широко розплющивши очі. Раніше тут стояли ряди середньовічних дерев’яних будинків з навислими фронтонами, гостроверхими дахами, різноманітними написами. Тепер їх не було. Замість них Гребер побачив хаос пожарища, обвуглені балки, підмурки, купи каміння, рештки вулиць, а над усім цим – білуватий ядучий туман. Будинки згоріли, мов тріски. Він подався далі, його охопив раптом дикий страх. Він пригадав, що недалеко, будиночка його батьків був невеликий мідноливарний завод, який міг стати ціллю для літаків. Гребер щодуху помчав вулицями, перестрибуючи через купи битої цегли, обминаючи тліючі вологі руїни і наштовхуючись на людей раптом він спинився. Гребер більше не розумів, де він.

Місто, знайоме йому з дитинства, так змінилося, що він просто заблукав у ньому. Він звик орієнтуватися по фасадах будинків. А їх більше не було. Він запитав в однієї жінки, котра проходила мимо, як пройти на Гакенштрасе.

– Що? – перелякано перепитала жінка. Вона була брудна і тримала руки біля грудей.

– На Гакенштрасе.

Жінка махнула рукою:

– Он туди, за ріг.

Він пішов у тому напрямку. По один бік вулиці стояли обвуглені дерева. Тонке віття та сучки пообгорали, стовбури й товщі гілляки ще стирчали. Вони скидалися на величезні чорні руки, що простягалися від землі до неба.

Гребер спробував зорієнтуватися. Звідси мало бути видно дзвіницю церкви святої Катаріни. Він її не бачив. Можливо, й церкву розбито? Він більше нікого не розпитував. В одному місці помітив ноші. Люди працювали лопатами. Снували пожежники. Серед диму і чаду бризкала вода. Темне полум’я здіймалося над мідноливарним заводом. Нарешті він знайшов Гакенштрасе.