Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

ВОЛЬДЕМАР ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

– Ти коли-небудь бачив живого ведмедя? – запитав Муфтик Півчеревичка.

Після відвідин Вольдемара вони повернулися до готелю і мали доволі часу роздивлятися трьох ведмежаток на картині.

– Я навіть не бачив живого слона, – пошкодував Півчеревичок. – Та сьогодні увечері, сподіваюсь, така нагода випаде.

– І я всім серцем уповаю на це, – сказав Муфтик. – Та ще більшою радістю була б зустріч із живим Мохобородьком.

– Золоті слова, – погодився Півчеревичок. – Було б чудово після тривалої розлуки знову потиснути руку живому Мохобородьку.

За розмовою вони й не помітили, як надворі почало сутеніти. Невдовзі вони почули глухі удари годинника на ратуші.

– Десяту пробило, – полічив Муфтик.

– Пора діяти, – мовив Півчеревичок.

Вони встали, і Комірець, який сумирно лежав біля ніг Муфтика, теж підхопився. Усі гуртом спустилися ліфтом униз і підійшли до адміністратора розплатитися.

– А що, бородань теж знайшовся, якщо ви полишаєте готель? – поцікавився працівник готелю.

– Саме так, – ствердив Півчеревичок. – І через години дві він буде остаточно вільний.

– Вітаю, вітаю, – зрадів адміністратор. – Але, як я розумію, питання з бороданем ще не вирішено до кінця. Може, мені про всяк випадок на днів два притримати для вас кімнату? Може, знову повернетесь?

Муфтик покрутив головою:

– План звільнення Мохобородька продумано до найменших подробиць.

А Півчеревичок додав:

– Ми спалюємо за собою всі мости. Спалення мостів – уже півперемоги, чи не так? -

Та, здавалося, адміністратор усе ще вагався.

– Одна справа – план, – задумливо почав він. – Зовсім інша – дійсність. План можна обдумати блискуче, а втіленню його завадить якась нісенітниця.

– У нашому плані завбачено все-все, – усміхнувся Півчеревичок. – Скажімо, така дрібничка як порожня господарча сумка, котру полишимо під вікном, коли заберемо звідти Мохобородька. Одначе нашим козирем усе-таки є слон.

– Слон? – ошелешено запитав адміністратор. Так-так, – знов усміхнувся Півчеревичок. —

Ми в оцій операції будемо діяти з живим слоном. А слон-бо не підведе.

Це пояснення, схоже, задовольнило працівника готелю.

– Ну, тоді звичайно, – розуміюче кивнув. – Якщо з вами заодне діятиме живий слон, то справді ваш задум реальний.

Кумедні чоловічки розплатилися за проживання і пішли до фургончика.

– Тепер усі мости спалено, – сказав Муфтик, сідаючи за кермо,

– Не лишається нічого іншого, як натиснути на газ – і вперед! – підохотив Півчеревичок.

Муфтик дав газ, і автомобіль рушив. Перш за все кумедні чоловічки помчали на шосе Свободи, щоб упевнитися, чи висить за вікном господарча сумка. Знати це треба неодмінно, тому що відсутність сумки і стала б отією несподіваною дрібничкою, про яку міркував адміністратор, і яка могла б зірвати їхні наміри.

– Наша слава розвіялась як дим, – мовив трохи перегодом Муфтик. – Найвищий у світі чоловік швидко поклав їй край.

І дійсно Муфтиків фургончик не привертав особливої уваги. Звісно, траплялися люди, які дивились услід автомобілю, проте цим їхня зацікавленість і обмежувалася. Ніякого натовпу навколо машини, як побоювався Муфтик, не збиралося, і він міг спокійно їхати вулицями з найпожвавленішим рухом.

– Наша слава була оманливою, – задумливо мовив Півчеревичок. – Лиш сяйнула і згасла.

– Таке зі славою буває нерідко, – підсумував Муфтик.

Невдовзі вони дісталися на шосе до будинку, де мешкала теперішня Мохобородькова господиня.

– Висить! – вигукнув Півчеревичок. – Усе гаразд!

Господарча сумка справді висіла на колишньому місці.

– Не знаю тільки, чи сягне слоновий хобот отакої височини? – занепокоївся Муфтик.

Однак Півчеревичок запевнив:

– Якщо слон стане дибки, то його хобот дістане до будь-якого куточка квартири.

А втім, хоч Муфтик не був цілком переконаний, що Вольдемарів слон вміє стояти на задніх ногах, проте Півчеревичкова відповідь його більш-менш задовольнила. І що тут думати-гадати. Вольдемар пообіцяв звільнити Мохобородька, а він, схоже, людина слова. Тепер головне – мчати до Вольдемара. Він-то вже неодмінно знає, якої довжини хобот у його слона…

І вони покотили до лікарні. Обличчя Муфтика і Півчеревичка в очікуванні таких значних подій стали серйозними й напруженими, і навіть Комірець, здавалося, розумів, що передбачається щось виняткове. Собача нашорошило вуха, а ніздрі ретельно нюхали повітря, хоч у фургончику ніякого запаху, крім ледь чутного бензинового, не відчувалося.

Незабаром завиднілися обриси лікарні. Напруження наростало щомиті. Муфтик зменшив швидкість, щоб мотор не так стугонів. Тепер найважливіше – не привернути до себе надмірної уваги.

На щастя, вікно Вольдемарової палати виходило в двір. Його також прикривали дерева й кущі. Муфтик проминув головний вхід, об’їхав лікарню і зупинився прямо під вікном Вольдемарової палати.

Мотор заглох. І в лікарні панувала тиша. Більшість вікон темні, Вольдемарове – теж.

– Може, Вольдемар заснув? – припустив Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима:

– В такому випадку чулося б його хропіння.

– А якщо не спить, то долинав би його стогін, – заперечив Півчеревичок. – Адже Вольдемар, перебуваючи на самоті, стогне без увагу.

– Очевидячки, він дрімає, – висловив здогад Муфтик.

Вони уважно прислухалися. Тихо, як у вусі. Ні охання, ні хропіння.

– Щось треба робити, – сказав нарешті Півчеревичок. – Адже ми не маємо змоги отут чекати до ранку.

Звичайно, друг мав рацію. Але що вдієш?

– Ми повинні подати про себе знак, – вирішив Муфтик.

І зненацька Півчеревичкові сяйнула гарна думка. Він узяв свою рогатку, вибрався з машини, знайшов у гравії крихітний камінець і поцілив ним Вольдемарові у вікно – аж дзенькнуло!

По хвилі після влучного «пострілу» вікно відчинилось і вигулькнуло сердите обличчя Вольдемара.

– Що це ви ґвалт зчинили! – прошепотів він. – Ще піднімете на ноги всю лікарню!

– Вибачте, – пошепки перепросив Півчеревичок. – Ми думали, що ви, можливо, задрімали.

– От вигадав – задрімав! – передражнив Вольдемар. – Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.

Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з’явився знову.

– Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? – запитав він. – Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.

Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.

– У мене є десять надувних Півчеревичків, – прошепотів Вольдемарові. – Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.

Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові. Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко цілком справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.

І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, – якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.

Спершу з’явилася одна нога, по тому – друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.

– Ну як? – запитав пошепки Півчеревичок.

– Хвалитись нічим, – зізнався Вольдемар. – Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.

– Можливо, ліпше зіслизнути, – порадив Півчеревичок. – При цьому струс набагато менший.

Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:

– Саме ковзання – моя найбільша слабинка, – сумно пожалівся він.

Тиша. Гнітюча тиша.

Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.

– Що ж робити? – запитав Півчеревичок.

– Я мушу зосередитись, – сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.

. Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.

– Кроки! У коридорі кроки!

І Вольдемар наважився – стрибнув. Почувся глухий стук і слідом – притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.

– Тихіше, тихіше! – умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.

Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.

– Обійшлося, – прошепотів Вольдемар. – Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.

– Вам добряче перепало? – стурбовано запитав Півчеревичок.

– Та більше перелякався, – відповів Вольдемар. Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача

тієї ж миті перестало гарчати.

– Розумний собака, – усміхнувся задоволено Вольдемар. – Одразу відчуває добру людину.

Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.

Зоопарк містився не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.

Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.

Вольдемар вибрався з машини.

– Ого-о! – вигукнув сторож, помітивши його. – Невже оклигав?

– Поки що тимчасово, – сказав працівник зоопарку. – Та краще розкажи, як почувається мій слон?

– Ох і сумує за тобою, – зітхнув сторож. – Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.

Вольдемар стурбовано зарокотів:

– Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.

Тепер уже спохмурнів нічний сторож:

– Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок – тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.

Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:

– Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…

Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:

– Ну, умовив. Забирай свого слона, – махнув він рукою. – Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.

І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.

Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:

– Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.

– Ребра таки зламані, – відповів Півчеревичок, – але дух його незламний.

МЛИНЦІ НА ВЕЧЕРЮ

Мохобородько прокинувся від денного сну, бо з кухні долинав лоскітливий запах млинців. Отже, господиня смажить їх на сковороді… Але дивина – його це не потішило. Мохобородько, звичайно, полюбляв млинці, просто неймовірно любив, проте сьогодні їхній запах не особливо впливав на нього, їсти йому взагалі не хотілося, не було апетиту і край.

Раптом Мохобородько згадав, що він вирвав зі своєї бороди всю брусницю, і страшенно занепокоївся,’ Пора вже збирати брусницю чи ні? Чи не вчинив вія? протизаконно? Ця думка приголомшила його і допікала все дошкульніше. І коли з кімнати почувся нарешті брязкіт посуду, Мохобородько вирішив нагадати, що він прокинувся.

– Вибачте! – гукнув він до кімнати крізь одчинене вікно. – Будьте ласкаві, подивіться в газеті, чи опубліковано дозвіл на збирання брусниці?

Жінка полишила накривати стіл, підійшла до вікна і забрала господарчу сумку з Мохобородьком до кімнати.

– Зараз же з’ясуємо, – дружньо мовила вона. І ось уже газета в її руках. Жінка окинула поглядом останню сторінку і по хвилі сказала:

– Дозвіл опубліковано. Можна починати сьогодні.

Можна починати сьогодні! В Мохобородька камінь скотився з серця. Можна починати сьогодні! Адже це пречудово!

– Тобі кортить піти по брусницю, мій малесенький? – запитала жінка.

і – Та не дуже, – відповів Мохобородько, вилазячи з господарчої сумки. – Я так…

– А може, ти бажаєш млинців із брусничним варенням?

– Дякую, ні.

– Тоді з суничним? У мене є чудове суничне варення.

Мохобородько заперечливо похитав головою.

– Аз малиновим? Мохобородько знову одмовився.

– Ну, що ж, – сказала господиня і продовжила накривати стіл. – Тоді поїмо млинці з цукром, а варення залишимо на потім, до манної каші.

Мохобородько мовчав. Повідомлення в газеті про збирання брусниці дещо поліпшило його настрій, але апетит не з’являвся. Правда, в шлунку було порожньо, але кумедний чоловічок цього не відчував. Мохобородько раптом відчув страшну душевну порожнечу. Нічого не цікавило його, він до всього збайдужів.

«Звідкіль отака спустошеність? – думав Мохобородько. – Чи тому, що звільнення було ж на відстані руки? Чи полон поступово вже вельми зле впливає на нього? Це було б жахливо! Який сенс жити взагалі, якщо тобі вже нічого не вдається. Ні-ні! Треба зосередитись, не піддаватися трясовині байдужості! Адже тепер Муфтик і Півчеревичок знають, де він перебуває. Либонь, мізкують, як визволити його. Надії втрачати не можна. Необхідно зберігати силу волі. І щонайважливіше – ніколи не примирятися з принизливим полоном. А ось байдужість поступово при– Он що! – вирвалося в жінки. – Слухаю вас. Надалі вона по можливості напускала байдужість,

щоб Мохобородько нічого не зрозумів.

– Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна, – повідомила працівниця лікарні. – Ви розумієте?

Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:

– Так що, схоже, план звільнення у них, здається, готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повинен ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я ні на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можна очікувати всього.

– Невже? – запитала жінка. – А він справді такий дужий?

– Неймовірно дужий, – ствердила медсестра Кірсіпуу. – На зріст – два метри! З вугільно-чорною бородищею. Наче в розбійника. Одначе при цьому; вельми добросердий.

– Добросердий? – здивувалася жінка. – 3 такою зовнішністю?

– Авжеж, – вела своєї Кірсіпуу. – Інакше він не співчував би так палко Мохобородькові й не збирався б його звільнити.

Це останнє зауваження жінці дуже не сподобалось.

– Гаразд, – сухо мовила вона. – Тоді я ще чекатиму новин.

Опустивши телефонну трубку на важіль, господиня повернулася до столу і ще поклала собі й Мохобородьку млинців. Тоді пильно-пильно поглянула на кумедного чоловічка й раптово повідомила:

– Ночуватимеш все-таки у кімнаті.

Мохобородько сполотнів.

– Чому? – тремтливим голосом запитав він.

– Ти зовсім блідий, – сказала жінка. – Мене серйозно непокоїть твоє здоров’я.

– Але я ще ніколи не ночував у кімнаті, – пробував заперечити Мохобородько.

– Ти ж ніколи в житті й не хворів, – нагадала вона. – І тим паче, я повинна через це дбати про твоє здоров’я.

Млинець став Мохобородькові поперек горла.

Яка невдача! Саме тоді, коли йому поталанило вказати Муфтику й Півчеревичкові місце свого перебування, його замикають на ніч у чотирьох стінах! А що буде, коли друзі прийдуть уночі звільняти його, а господарчої сумки за вікном не виявиться?

– Я бачу, що й їси ти погано, мій малесенький. Я ні на крихітку не здивуюся, якщо тебе вже підкосила хвороба. Ні-ні, на вулиці, під вітром спати тобі не можна ні в якому разі!

Мохобородько не відповів – поринув у свої думки. І жінка, схоже, замислилася. Розмова не клеїлася, хоч вони ще певний час сиділи за столом.

Нарешті, коли вже стало сутеніти, господиня прибрала посуд зі столу й постелила Мохобородькові на дивані. На превеликий його подив, вона взяла порожню господарчу сумку й вивісила її на кінчику швабри за вікно.

– Навіщо?! – вигукнув Мохобородько. – Навіщо ви це робите?

– А так, – сказала жінка. – Вже звикла.

Вона вкрила Мохобородька ковдрою, а сама пішла на кухню мити посуд. Через деякий час повернулася до кімнати і сіла в крісло у кутку. Довго сиділа і щось Думала-гадала. І чула, як Мохобородько неспокійно вертівся в постелі.

– А тепер спи, – тихо мовила жінка. – А тепер спатоньки-спати, мій малесенький бідолахо.

Проте Мохобородько все ще крутився на дивані,

«Мій малесенький бідолахо», – повторила жінка

про себе. Раптом задзвонив телефон, і господиня

взяла трубку.

– Він зник! – пролунав схвильований голос медсестри Кірсіпуу. Він утік через вікно. Я певна, ще невдовзі можете стрічати гостей.

– О-о, – вихопилося в жінки.

– Тож будьте напоготові.

– Дякую вам, – одповіла жінка і поклала трубку.

РОЗЛУКА

Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фарами, чи поспішить додому пізній перехожий.

Фургончик повернув на шосе Свободи.

– Тепер скоро, – прошепотів Півчеревичок. Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який сидів верхи на слоні, не відставав.

– Їдь усе-таки трохи швидше, – попрохав Півчеревичок. – Нерви не витримують оцього чалапання!

Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою:

– Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.

– Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… – читав Півчеревичок номери будинків.

Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.

– Будинок номер дев’ять, – сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.

– Ну поглянемо, на що здатний слон, – мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не

могли вчинити, вся надія на хобот.

Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.

– Чи та сама? – Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.

– Та сама, – запевнив Муфтик.

Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.

– І Мохобородько там, у ній? – запитав він.

– Авжеж, – ствердив Півчеревичок. – Він, очевидячки, спить.

– Гм-м, – здивувався Вольдемар і замислився. Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував

хоботом туди-сюди.

– Що ж, розпочнемо? – запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.

– Можна б і починати, – зронив Муфтик. А Півчеревичок додав:

– А що тут зволікати!

– Правильно, – погодився Вольдемар.

Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.

Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити – зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не здатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.

Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.

Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.

– Щоб тільки не впустив його додолу! – забідкався Муфтик.

І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною! Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака таї спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.

– Ти бачив?! – вигукнув Півчеревичок. Муфтик кивнув:

– Воістину майстерна робота!

Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.

Господарча сумка на кінчику слонового хобота по-1 вільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.

– Готово! – захоплено вигукнув Півчеревичок. І блискавично разом із Муфтиком опинився біля’

господарчої сумки.

– Він точно в сумці? – запитав Вольдемар, сидя– і чи на слоні.

– А де ж йому бути – в сумці! – щасливо усміхнувся Муфтик. – І спить!

Кумедні чоловічки дивилися на сплячого друга, їхні серця сповнювала безмежна радість. Ось він тут, їхній любий Мохобородько! Нарешті все-таки він тут! | Нарешті після тривалої колотнечі вони знову разом! | Нарешті він вільний!

Зненацька Мохобородько відкрив очі і нерозуміюче і втупився на Муфтика й Півчеревичка.

– Що трапилось? – запитав він. – Де це я?

– Ти на волі, – усміхнувся Муфтик. Півчеревичок теж розплився в усмішці:

– Ми зняли тебе хоботом із отого вікна. Мохобородько сів у господарчій сумці.

– Неймовірно, – пробурмотів він. – Це просто неймовірно.

– Він ще в тенетах сну, – моргнув Півчеревичок Муфтикові. – І нічогісінько ще не розуміє.

Та ось Мохобородько заговорив:

– Становище й справді незбагненне. Мені здається, що я прокинувся, але не можу цьому повірити. Невже, невже це ви, мої друзі?

– Звісно ж, ми! – вигукнув Півчеревичок.

– А на спині слона сидить Вольдемар, – сказав Муфтик. – Йому ти зобов’язаний своїм звільненням.

Мохобородько вмить вибрався з господарчої сумки і низенько вклонився Вольдемарові.

– Вельми вдячний вам, – ґречно мовив він. – Од щирого серця дякую вам.

Тоді знову недовірливо озирнувся і зітхнув:

– Я все одно побоююсь, що все це лиш чарівний сон. Адже цього разу я взагалі лягав спати не в господарчій сумці, а на дивані, а отже, мене ніхто не міг звільнити.

– Та очуняйся ти нарешті, – майже розсердився Півчеревичок. – Сідай краще в автомобіль і поїхали. Погомоніти про цей сон у нас ще буде вдосталь часу.

Мохобородько послухався і ступив уже кілька кроків до машини, як несподівано поблизу пролунав проникливий жіночий голос:

– О-о, мій малесенький, дозволь мені хоч попрощатися з тобою, – у цьому голосі бриніла схвильованість. – Дозволь тебе перед розлукою приголубити бодай разочок.

Кумедні чоловічки ошелешено застигли на місці. Комірець одразу ж сполохано загавкав у машині, а Вольдемар, сидячи верхи на слоні, здивовано гмукнув.

– Ви! – скрикнув Мохобородько, який одразу ж впізнав голос жінки. – Ви тут!

Тієї миті вона вийшла із-за ліхтарного стовпа, де вже давно причаїлась, очікуючи на появу Муфтика, Півчеревичка і Вольдемара.

– Перш за все я хотіла б розвіяти твої сумніви, – сердечно звернулася вона до Мохобородька. – Зараз ти бачиш не якийсь сон, а все відбувається наяву. Ти справді ліг спати на моєму дивані, та коли нарешті заснув, я знову поклала тебе в господарчу сумку.

– А навіщо ви це зробили? – здивувався Мохобородько.

– Я випадково дізналася, що друзі збираються тебе звільнити, – вела далі жінка. – Я грунтовно обдумала твоє становище. І нарешті зрозуміла, що ти належиш своїм друзям, і я не маю права силоміць тебе тримати. Тоді й перенесла в господарчу сумку, щоб друзі могли тебе звільнити.

Запала тиша.

– Спочатку я хотіла тайкома поглянути, як ти полишаєш цей дім, – мовила жінка. – Але не витримала, бо дуже закортіло ще раз тебе приголубити.

Вона схопила Мохобородька і міцно пригорнула до себе. І в її очах зблиснули сльози:

– До побачення, мій малесенький! Я бажаю тобі лише добра.

Знову мовчання. І кожен в оцій тиші думав про своє. Коли жінка поставила Мохобородька додолу, вона кинула погляд на слона.

– Яка чудова тварина! – похвалила вона. – Він теж чистопородний?

Запитання, звичайно, стосувалося Вольдемара.

– Це – африканський слон, – пояснив працівник зоопарку.

– О-о, – зронила жінка. – Якби ви знали, як мені подобаються тварини!

Вольдемар кахикнув. Він змушений був подумки зізнатись, що жінка не така вже й страшна, як увесь час гадав. Навіть навпаки…

– В зоопарку є ще й інші цікаві тварини, – сказав Вольдемар жінці. – Я міг би при нагоді розповісти вам про них…

– Дякую вам, – промовила жінка. – Я вельми зворушена і неодмінно скористаюся вашим великодушним запрошенням. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Ви справді надзвичайно добросерда людина, як про вас і говорять.

Вольдемар зашарівся, на щастя, цього не було видно в темряві.

– Я теж радий цьому несподіваному знайомству, – стиха пробубонів він.

І ось настала мить розлуки. Жінка ще раз приголубила Мохобородька.

– Щасливої дороги, – побажала вона і почережно погладила по голові всіх кумедних чоловічків.

– Щасливої дороги, – пророкотів зі спини слона Вольдемар. – Напишіть мені, як викроїте час.

– Неодмінно, – запевнив Муфтик. – Я вже давно не писав нікому, навіть самому собі.

Кумедні чоловічки сіли в машину.

Муфтик завів мотор і натхненно продекламував:

 
– Клекоче радо кров у жилах,
чекає море нас шумливе.
 

Після тривалої перерви Муфтик віршував знову, а Півчеревичок зазначив, що це дуже гарна прикмета.

Крізь нічну пітьму фургончик кумедних чоловічків мчав із міста.