Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Ено Рауд
І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

СЛАВА

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько завітали до кав’ярні просто неба і всілися за круглим столиком під смугастим грибком.

– Я гадаю, що замовимо тістечка, – сказав Півчеревичок.

– І лимонаду, – додав Муфтик. Мохобородько не суперечив.

– Наїмося досхочу і влаштуємо собі відпустку, – вів далі Півчеревичок. – Майнемо кудись до теплого моря і добряче там одпочинемо.

Муфтик і Мохобородько пристали на цю розумну пропозицію. Адже про відпочинок біля моря вони й раніше заводили мову, одначе нагальні справи перешкоджали здійснити цей намір. Нарешті вони вільні від усіляких клопотів, тож пора у відпустку.

– Я згоден, – підтримав Мохобородько. – Спершу помандруємо автомобілем, а тоді зупинимося біля моря.

– Чудово, – кивнув Муфтик.

І раптом вони захвилювалися. Куди це запропала офіціантка? Бо все-таки натщесерце рушати у відпустку не годиться. Спочатку треба як слід поїсти, ось тоді й подорож видасться зовсім іншою.

Вони роззиралися довкола, сподіваючись побачити офіціантку. Та її ніде не було видно. І тут кумедні чоловічки зауважили, що майже всі, хто сидить за столиками, уважно їх роздивляються.

– Цікаво, що це вони так за нами пильнують? – занепокоївся Муфтик.

Півчеревичок стенув плечима.

– Вони, либонь, із кимось плутають нас, – висловив він здогад.

– З ким же, хотілося б знати? – пробурмотів Мохобородько.

На це запитання не так легко було відповісти. І справді – з ким їх можна сплутати?

Щоб не привертати уваги надокучливих, Муфтик дістав зі своєї муфти свіжу газету, розгорнув і закрився нею, мов завісою.

– Ти поглянь, чи не видрукувано вже дозволу на збирання брусниці, – попрохав Мохобородько. – Як на мене, здається, саме час.

Протягом останніх днів ягідки в бороді Мохобородька почервоніли, але без офіційного дозволу він усе ж не наважувався їх зривати.

Муфтик пробіг очима газетні сторінки.

– Ні, про брусницю ані слова, – сказав він. Але тієї миті Муфтик зашарівся від хвилювання.

– О-о! – тільки й вимовив він, опустив газету і поглянув на своїх товаришів круглими від подиву очима.

– Ну? – нетерпеливилося Мохобородьку. – Чи знайшов усе-таки про брусницю?

– Та ні, – відповів Муфтик. – Одначе тут є дещо цікавіше. Послухайте лишень.

І він урочисто заходився читати:

Ми всі ще пам’ятаємо минулі дні, коли все місто потерпало від нашестя жахливих пацюків. Ці бридкі гризуни жерли нашу їжу, знищували майно і лякали наших дітей.

Ми були на краю загибелі. Несподівано з’явилися кумедні чоловічки…

– Кумедні чоловічки! – вигукнув Півчеревичок. – Це ж, очевидно, ми!

– Схоже, так і є, – кивнув Муфтик.

І продовжив читати:

Кумедні чоловічки безстрашно зчепилися з пацюками. З дивовижним умінням вони привели до міста величезну зграю кішок, яка, ніби вихор, вимела звідси хвостатих нахаб. І тепер найжахливіша пора в історії нашого рідного міста позаду.

– Написано дуже кучеряво і вправно, – зреагував на це Мохобородько. – Тільки не згадується, що колись місто потерпало й від кішок.

– І не згадується також, що за боротьбу проти кішок нам вручили медалі, – додав Півчеревичок.

– Звичайно, – нагадав Мохобородько. – Адже спершу ми віднадили з міста кішок. Це ж наша провина, що пацюки так легко захопили владу в місті. Ми допустили тоді фатальну помилку.

– Послухай-но! – вигукнув сердито Півчеревичок. – Не мели дурниць, ми не помилилися. Ти ж мусиш знати, що все пов’язане між собою. Якби ми не вигнали з міста кішок, нікому б з нас не почепили медалі. І якби пацюки не чкурнули звідси, про нас жодна газета не написала б і слівця!

Мохобородько не став сперечатися з Півчеревичком, і Муфтик читав далі:

Хто ж вони, ці кумедні чоловічки, чудові рятівники нашого рідного міста? їх неважко впізнати, бо всі троє дуже маленького зросту, дечим нагадують хлопчиків-мізинчиків. Але при цьому зовні вони геть не схожі. Муфтик завжди одягнутий у велику муфту, у Мохобородька борода з природного моху, а Півчеревичок носить черевики без носків, щоб зручніше було ворушити пальцями. Мешкають вони в оригінальному червоному автофургоні, де міститься все їхнє господарство…

А далі було написане таке, що найбільше схвилювало кумедних чоловічків:

Любі співгромадяни! Не забуваймо завдячувати маленьким чоловічкам. Повсякчас і повсюдно оточуймо увагою і гідно вшановуймо їх!

– Он де заковичка! – вражено вигукнув Мохобородько. – Тепер ясно, чому відвідувачі кав’ярні так пильно роздивляються нас.

Півчеревичок миттю набув бравого вигляду.

– Так-так, – сказав він, переможно обернувшись довкола. – Ми заслужили увагу. Нас розглядають не просто так, знічев’я, а з гідною шанобою.

Проте справа не обмежилася спогляданням. Невдовзі з-за сусіднього столика підвелася опасиста привітна жінка і, усміхаючись, підійшла до трійці.

– Сердечно дякую вам, мої малесенькі рятівники! – ніжно мовила вона. – Завдяки вам у моєму підвалі ще зосталося чимало банок з варенням. Пацюки саме пробралися до підвалу, коли ви нагодилися з кішками і поклали кінець тому розбою.

І перше ніж кумедні чоловічки встигли щось одпо-вісти, вона дістала зі своєї сумочки три шоколадні цукерки і запхнула кожному до рота.

Чоловічки не знали, що й гадати. Звісно, ніхто не проти поласувати цукерками, та з іншого боку вони все-таки не якісь немовлята, яких у такий спосіб можна запихати цукерками, та ще й привселюдно!

А далі сталося ще гірше. Несподівано жінка схопила Муфтика на руки і почала захоплено його обіймати.

– Ох ти моя крихітко! – примовляла вона. – Який же ти м’якесенький та любесенький, дозволь тебе приголубити та трохи поніжити!

Жінка лоскотала Муфтика за вухом і під бородою, погладжувала муфту за ворсою і проти неї, і шарпала як тільки заманеться.

Муфтик геть спаленів і страшенно спітнів.

– Прошу вас, – безпорадно бубонів він. – Я вельми прошу вас, годі-бо, годі.

Та жінка мов і не чула.

– Ох ти моя крихітко, – ніжно повторювала вона і, звичайно, продовжувала голубити Муфтика. – Ну який же ти м’якесенький і любесенький – пригортала й пригортала б тебе!

Мохобородько і Півчеревичок гнівно споглядали це, та ніяк не могли захистити свого друга.

Тільки згодом жінка посадовила Муфтика на стілець.

– Нечувано, – знічено кинув Муфтик і став шукати в муфті гребінця, щоб причесати скуйовдженого чуба.

Тим часом жінка підступила до Півчеревичка.

– А ось і ти, мій пуцьвірінку! – проспівала вона, як і раніше, усміхаючись, простягнула руки й хотіла приголубити Півчеревичка.

Але сталюся щось украй неждане-негадане, зовсім нечуване. Пролунав переляканий вереск, і жінка блискавично відсахнулася од Півчеревичка. Усмішку ніби змело з її лиця, а на оголеній руці було чітко видно сліди гострих зубенят.

Муфтик і Мохобородько отетеріли. Звичайно, вони цілком засуджували жінчину набридливість, але все-таки кусатися, на їхню думку, – це занадто.

– Півчеревичку! – суворо сказав Мохобородько. – Ти вкусив жінку! Як це тобі спало на думку?

А Півчеревичок ніскілечки не знітився:

– Щойно вона запхнула мені до рота цукерку. Але й після цього я себе не дозволю шарпати.

– Ти буцімто якесь собача, – сердито похитав головою Мохобородько.

– Принаймні не кімнатне щеня, – вперто вів своєї Півчеревичок.

На щастя, жінка швиденько оговталася і спробувала зробити гарну міну при поганій грі.

– Ох ти, мій малесенький хитрунчику, – сказала вона і посварилася на Півчеревичка пальцем. – Адже я не хотіла завдати тобі прикрощів… Але й ти наступного разу не будь таким розбишакою.

Вона спробувала знов усміхнутися, проте лише жалібно скривилася. Нарешті жінка попрямувала до свого столика.

Ця пригода вкрай зіпсувала настрій кумедним чоловічкам. Мало-помалу Півчеревичок переконався, що він повівся негарно, та, як кажуть, пізно до розуму дійшов, чим тут зарадиш.

Насупившись, Муфтик зронив:

– Може, нам зовсім піти звідси?

Друзі миттю пристали на це. І справді, що тут сидіти, муляти всім очі, та ще й будь-якої миті тебе можуть схопити в обійми.

Але, на жаль, трійця загаялася.

– Раді вас бачити у нашій скромній кав’ярні просто неба! Мені вельми приємно вас обслужити.

Це сказала офіціантка, яка підійшла до кумедних чоловічків і заходилася виставляти з таці на стіл всілякі тістечка й пляшки лимонаду різних гатунків.

– Даруйте, – вихопилося у Мохобородька. – Тут якесь непорозуміння, адже ми взагалі ще нічого не замовляли.

Офіціантка всміхнулася.

– Не турбуйтеся, – сказала вона. – Платить кав’ярня.

І помітивши, що трійця до пуття не зрозуміла, вона ще й пояснила:

– Ви ж порятували наше місто від пацюків. Без вас гризуни до цурки потрощили б усі тістечка і навряд чи залишили й борошно, з якого можна спекти нові ласощі. Через це кав’ярня на знак вдячності безкоштовно пригощає вас.

Офіціантка спорожнила тацю, побажала кумедним чоловічкам смачного й пішла.

– Столик аж вгинається від тістечок, – задоволено мовив Півчеревичок і почав набирати собі ласощів. – Ох і здорово!

– І справді, – кивнув Муфтик. – Боюся, чи не обтяжливо для нас подужати стільки тістечок.

А Мохобородько сказав:

– Тягар, звісно, чималенький. Та мене більше непокоїть тягар слави.

Муфтик закивав на знак згоди.

–Я теж не думав, що слава так обтяжує, – зізнався він. – Усі роздивляються нас, мов якихось звірів. А до всього ще ці жахливі пестощі…

– Од усього цього нас може порятувати лише гарний відпочинок, – утішив Півчеревичок.

Вони взялися за солодощі, щоб скоріше вирушити в дорогу. І, незважаючи на тягар слави, од тістечок їхній настрій поступово поліпшився.

ЯК МУФТИК, ПІВЧЕРЕВИЧОК І МОХОБОРОДЬКО РОЗДАВАЛИ АВТОГРАФИ

– Наївся під зав’язку, – сповістив Муфтик.

– І я по саме нікуди, – зітхнув Мохобородько. Півчеревичок же сказав:

– Іще з одного тістечка я міг би подужати хіба що ягідки.

Стіл аж вгинався під тарелями солодощів і пляшками лимонаду, а офіціантка все підносила.

– Вельми прохаємо вас, – звернувся Мохобородько до офіціантки, коли вона знову зупинилася біля їхнього столика з повною тацею. – Не приносьте нам уже нічого. Звичайно, тістечка й лимонад пречудові, але ж усьому є межа.

Офіціантка стенула плечима:

– Я розумію ваше становище, – співчутливо мовила вона. – Та від кав’ярні я не приношу нічогісінько. Річ у тому, що й відвідувачі бажають вас пригостити. Наприклад, жінка, яку ви вкусили, замовила для вас за свої гроші двадцять чотири тістечка.

Мохобородько спостерігав за горобчиками, які стрибали поміж столиків у кав’ярні просто неба, вишукуючи крихтини.

– Ми могли б оці тістечка покришити птахам, – мовив він.

Проте офіціантка похитала головою:

– Це негоже. Такий вчинок образив би людей. З тим, що замовлено для вас, ви повинні все-таки упоратися самі.

Після цих слів вона ще більше заставила стіл і заквапилася геть од кумедних чоловічків.

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько безпорадно перезиралися.

– Ще кілька тістечок, і наше здоров’я зіпсується на всю відпустку, – сказав нарешті Муфтик. – Мені здається, що нам треба якнайхутчіше втікати звідси.

– Схоже, ти маєш рацію, іншого виходу немає, – погодився Півчеревичок. – Спробуємо накивати п’ятами від власної слави.

Мохобородько на мить замислився.

– Слава – наче тінь, яка переслідує тебе скрізь, – міркував він. – Одного разу здобувши, вже нелегко її скараскатися. А втім, гуртом чому б і не ризикнути.

Так і вирішили. Очікували тільки слушної нагоди для втечі. І вона невдовзі трапилася. Тільки-но офіціантка відійшла до іншого столика і зайнялася підрахунками, трійця підхопилася зі стільців і тихенько вишмигнула з кав’ярні.

Муфтикове авто стояло трохи осторонь, на автомобільній стоянці, і вони щодуху побігли туди.

– Як принизливо, – відсапувався Мохобородько. – Ми ж ні в чому не провинилися, а мусимо тікати, мов якісь шахраї!

– І від чого? – підпрігся Півчеревичок. – Од своєї слави!

Незабаром з’ясувалося, що Мохобородько у кав’ярні говорив правду: втекти від власної слави, виявляється, украй не просто. Ледь кумедні чоловічки дісталися на автостоянку, як незнайомий юнак рішуче заступив їм дорогу.

– Будь ласка, спиніться на хвильку, мої любі рятівники, – попрохав він, ввічливо вклоняючись. – У мене до вас серйозне прохання.

Кумедні чоловічки зупинились, одсапуючись.

– На жаль, – пихато відповів Півчеревичок, – у нас почалася відпустка і ми в цей час серйозними справами не займаємося.

Юнак знітився.

– У такому випадку, звичайно, пробачте, – сказав він і знову вклонився. – Я й справді не знав, що ви відпочиваєте, а так хотілося попрохати у вас автограф.

– Ет, автограф, – кинув Мохобородько. Трійця, звісно, залюбки полишила б юнака і забралася б у машину, але вирішили, що недоречно відмовляти в такому скромному проханні.

– Ну, хай так і буде, – погодився Муфтик.

А Півчеревичка це навіть трохи втішило.

– Таку дрібничку треба вдовольнити, – цілком прихильно мовив він.

Юнак простягнув кумедним чоловічкам записника, і вони написали там свої імена.

– Сердечно дякую вам, – сказав молодий незнайомець, сяючи від щастя. – І ще раз перепрошую, що потурбував вас під час відпустки.

Кумедні чоловічки попрямували до машини, щоб усістися і нарешті розпочати свою відпускну мандрівку. Та, на жаль, скоро вони пересвідчилися, що, виконавши прохання юнака, вони припустилися великої помилки. Тільки ступили кілька кроків, як біля них з’явився якийсь дідок. Він добув із портфеля чистий аркуш і рипливим голосом попрохав:

– І мені теж поставте автографи!

– На жаль, ми дуже квапимося, – буркнув Муфтик і хотів обминути літнього чоловіка.

А Мохобородько ще й пояснив:

– Ми поспішаємо у відпустку, у нас і справді ані хвилинки часу.

Але дідок із портфелем розгнівався.

– Так, одному даєте, а іншому – ні! – проскрекотів він. – Не варто все-таки до людей ставитися по-різному! Я – точнісінько такий же громадянин, як і той юнак, якому ви дали автографи!

Кумедні чоловічки збагнули, що з таким вередливим чоловіком не варто сперечатись і, не промовивши й слова, написали свої імена на папері. І дідусь більше нічого не говорив. Він не спромігся навіть сказати «дякую» і, мимрячи щось про себе, пішов геть.

– Я хотів би автограф!

– І я теж!

– І я!

Кумедні чоловічки перелякано роззиралися довкола, їх оточив натовп. Кожен тримав записну книжку, календарик або просто аркушик. І кожен жадав отримати автограф. Трійці не зосталося нічого іншого, як ставити підписи.

Збігав час. А кумедні чоловічки писали й писали, безперестанку й швидко: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок… Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… І так далі, і тому подібне.

Це була важка робота, важча, ніж можна було сподіватись. І що найгірше – замість того, щоб зменшуватись, людська юрма навколо кумедних чоловічків усе збільшувалася. Чоловіки й жінки, зовсім ще малеча, старезні діди та бабусі підходили й підходили до них.

Усі штовхалися, пробираючись наперед. І всі жадали отримати автограф.

– Оце так відпустка, – тихо зітхав Півчеревичок. – Нічогенька пригодонька.

Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Все пиши й пиши. І не видно цьому кінця-краю.

– Мої сили вичерпалися, – видихнув зрештою Мохобородько. – Я просто більше не можу.

– І я теж, – приєднався Муфтик. – Аж пальці отерпли.

Півчеревичок підвів голову і безнадійним поглядом окинув юрму довкола них.

– Може, таки годі? – похмуро запитав він. Але охочі до автографів не бажали про це й слухати.

– Ми благаємо! – лунали й лунали вигуки з юрми. – Ми вже чекаємо годину! Ми дуже просимо!

Вклинювалися й суворіші голоси:

– А ви ж то як гадали! Слава зобов’язує!

– Знову ця слава! – сердито кинув Півчеревичок, але настільки тихо, що ніхто не почув. – Насправді слава зобов’язує нас берегти своє життя і здоров’я, а оці люди хочуть загнати нас у могилу.

Вкрай натомлені чоловічки продовжували давати автографи: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Муфтик, Півчеревичок, Мохобородько… Півчеревичок, Мохобородько, Муфтик… Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок…

І тут сталося нечуване.

– Допоможіть, я непритомнію! – заволав Півчеревичок.

Він безсило розвів руки, трохи погойдався на ногах і бухнувся на землю.

Натовп злякано загомонів.

– Він зомлів! – вигукнув хтось. А хтось додав майже захоплено:

– Писав, писав, допоки не впав!

– Ну, бувають же отакі нерозумні люди, – сердилася чиясь мати, яка щойно отримала автографи. – Вони вимагають і край! А про життя маленьких чоловічків не подбає ніхто!

– А раптом він дух спустив? – висловив здогад, пробираючись до Півчеревичка, жовтовусий чоловік із мітлою, мабуть, двірник. Інакше навіщо б він тримав у руці мітлу.

Це зауваження двірника швидко передалося з уст в уста, і змусило натовп зашуміти ще тривожніше.

А Півчеревичок, як і раніше, лежав на землі, Муфтик і Мохобородько стояли поруч, самі від переляку на грані непритомності.

Першим оговтався Мохобородько:

– Півчеревичка треба віднести в автомашину і негайно повезти до лікаря.

– Може, підігнати фургончика сюди? – враз пожвавішав Муфтик. – Це, напевне, найкраще рішення, бо в машини є колеса, а в Півчеревичка їх немає.

Наче бажаючи переконатись, що Півчеревичок справді без коліс, Мохобородько поглянув на його ноги. І з подивом помітив, як пальці Півчеревичка швидко рухаються – то вгору, то вниз.

«Півчеревичок і справді своєрідний тип, – подумав Мохобородько. – Я аніскілечки не здивувався б, коли б він і в труні не перестав ворушити пальцями».

Та зараз довго роздумувати над цим у Мохобородька не було часу, тому що серйозність становища потребувала неабиякої уваги.

– Іди й підкоти фургончик, – звелів він Муфтику. – Я початую Півчеревичка, щоб юрма, бува, не розтоптала його.

Муфтик тієї ж миті почав рішуче пробиратись до автомобіля. На жаль, дістатися до машини було нелегко, бо допитливі все відчутніше натискували ззаду, тож натовп щільнішав.

– Прошу, відступіться! – кричав Муфтик, намагаючись пройти поміж людськими ногами, буцімто крізь праліс.

Та люди просто не могли розступитись, бо стовпилися так, що ніде курці клюнути. На щастя, Муфтикові допоміг жовтовусий двірник. Озброївшись мітлою, він неначе промітав собі й Муфтикові шлях крізь натовп, і хоч скрутненько, все ж удвох вони дісталися до машини.

Минуло чимало часу, доки нарешті Муфтик усівся за кермо і завів мотор. Двірникова підмога більше не знадобилася, оскільки Муфтик увесь час тримав руку на кнопці сирени, і фургон із гучним сигналом викли кав значно більше поваги, ніж буркотливий двірни» із мітлою. Просто незбагненно, як людське стовписько так швидко розступилося, і Муфтик підкотив до місця, де скоїлося нещастя.

– У вас є ноші? – запитав хтось із натовпу. Нош, звісно, не було, зате знайшлася розкладачка, і Муфтик витяг її з машини.

– Обережно! – турботливо вигукнув хтось. – При падінні міг статися струс мозку! А в цьому ви падку треба бути вельми обережними!

Муфтик і Мохобородько й без оцих засторог нама гались якомога обачніше покласти Півчеревичка т розкладачку.

Раптом пролунав чийсь дзвінкий голос:

– Боже мій! У цього бідолахи судомить пальці.

«Пальці, ну, звичайно! – подумав Мохобородько. – Півчеревичкові треба купити нові черевики і не відрізати в них носків. Взував би їх на випадок непритомності, щоб не впадало в око його ворушіння пальцями, бо й справді ніяково, коли він навіть непритомний рухає пальцями».

Отак роздумуючи, Мохобородько взявся за розкладачку ззаду і своєю розкішною бородою прикрив Півчеревичкові ноги, щоб не помічали, як його товариш ворушить пальцями. Муфтик узявся спереду, і незабаром усі троє опинились у фургончику.

Новина, яку оголосив дзвінкий голос, прокотилася межи людьми, і невдовзі кожен скрушно говорив:

– Ох, у нього вже почалися корчі.

І навіть тоді, коли Муфтиків автомобіль від’їхав! ген-ген, юрма ще довго не розходилася – все гомоніли про Півчеревичкову непритомність.

– Бідне маля! – без угаву повторювали люди. – У нього вже почалися корчі.

В УНІВЕРМАЗІ

Як тільки Муфтикова машина полишила стоянку і звернула в першу-ліпшу вулицю, Півчеревичок раптом усівся на розкладачці.

– Ну? – запитав радісно. – Як вам сподобалась моя воєнна хитрість?

Мохобородько був просто ошелешений несподіваним одужанням Півчеревичка.

– Воєнна хитрість… – запнувся він. – Ага, твоє запаморочення лише воєнна хитрість. А ми з Муфтиком серйозно переживали за тебе!

Півчеревичок зайшовся сміхом:

– Що ж мені зрештою лишалось робити, – вдоволено пояснював він. – Я втомився до смерті, а то ще й більше, а ці автографохапальники напосідають і край.

– Я від цього шаленого писання автографів ще й досі не очуняв, – зізнався Муфтик, сидячи за кермом. – Та, на жаль, не маю змоги непритомніти, бо я – водій машини.

– Безперечно! —кивнув Півчеревичок. —Ти зрештою повинен привезти нас до теплого моря.

– Вірогідно, на морському узбережжі ми позбудемося тягаря слави, – припустив Муфтик. – Я не вірю, що наша слава простерлася далеко за межі міста, і навряд чи в когось із нас на березі моря прохатимуть автограф.

Півчеревичок блаженно усміхнувся.

– Я вже зараз уявляю, як на морському узбережжі зариюся в пісок, – мріяв він, мліючи від задоволення. – Прихоплю з собою кілька пляшок лимонаду і час од часу попиватиму по ковточку або по два. Це, гадаю, дуже приємно, безумовно, дуже приємно.

Раптом Муфтик натиснув на гальма, і авто та різко спинилося, що Півчеревичок і Мохобородько мало не попадали на підлогу.

– В чому річ? – злякано поцікавився Півчеревичок.

Муфтик показав на вітрину універмагу, перед спинився фургончик.

– Вважаю, що ми повинні дещо купити, – сказав він. – Під час відпустки нам стануть у пригоді дея речі, котрі продаються в універмазі.

Півчеревичкові й Мохобородьку хоч-не-хоч довелось погодитися. Адже й без слів було ясно, що всіля кі речі, необхідні для відпочинку, зроблять його цікавішим і змістовнішим.

– Мені, наприклад, треба білий носовичок, яким обв’яжу голову, – мовив Півчеревичок. – Інакше н. приморському сонці можна занадто перегрітися.

– А мені конче потрібен черпак для збиранн„ брусниці, – згадав Мохобородько. – Ось-ось дозво лять рвати ці ягоди.

Отже, так і вирішили. Кумедні чоловічки полиши ли авто і ввійшли до універмагу.

– Ой леле! – вигукнув Муфтик. – Скільки доб ра! Як же ми виберемо з такого розмаю потрібні на речі?

Вони влилися в людський потік і посувалися впе ред, увесь час уважно роззираючись довкола.

– Спорттовари! – раптом вигукнув Півчеревичок, погляд якого прикипів до спортивного відділу. – Я просто не розумію, чому досі ми не захопилися спортом. Адже відпустка – чудова пора для занять спортом і, по-моєму, нам треба неодмінно купити спортивне спорядження.

Півчеревичкова пропозиція не дуже захопила Мохобородька і Муфтика.

– Гадаю, що туристські обладунки набагато потрібніші, – сказав Мохобородько. – Під час відпустки чудово помандрувати пішки, щоб ознайомитись із навколишньою природою і місцевими пам’ятками.

– І не забудьмо про купальні простирадла, – додав Муфтик. – Ви тільки уявіть, як приємно на березі моря обгорнутися купальним простирадлом!

Півчеревичок уже відкрив рота, щоб повести мову про значення спорту, як зненацька помітив відділ іграшок і вмить забув про спортивні обладунки.

– Здорово! – захоплено прошепотів Півчеревичок. – Дивіться, які чудові іграшки!

– А навіщо вони нам, – буркнув Муфтик.

Одначе Півчеревичок не слухав його, а вже пробирався до відділу іграшок. Так що Мохобородьку й Муфтикові не зосталось нічого іншого, як похмуро плентатись услід за своїм другом. Вони виявили Півчеревичка біля прилавка з надувними гумовими звірятками.

Півчеревичкові очі блискотіли від захвату.

– Ви лиш погляньте! – скрикнув він, простягаючи руку до гумових іграшок. – Погляньте, які милі!

– Ну то й що? – насторожено запитав Мохобородько. – Чи не збираєшся їх зараз же купувати?

– А знаєш, оце думаю, – продовжив Півчеревичок. – Надувні іграшкові звірі – це саме те спорядження, що знадобиться коло моря. Ми, звичайно, можемо Заритись у пісочок і попивати лимонад, але без гумових звіряток такий відпочинок швидко нам набридне.

Муфтик і Мохобородько замислились. Невже Півчеревичок таки має рацію? Біля одноманітної морської синяви, мабуть, справді ці іграшки урізноманітять життя-буття, тим паче, що, надуті, вони гарно тримають на воді…

Ну, гаразд, – погодився Муфтик. І звернувся до продавщиці:

– Будь ласка, мені крокодила.

– А мені лева, – попрохав Мохобородько.

– А мені слона, – радісно сказав Півчеревичок. – Тільки з якомога довшим хоботом, якщо є.

Продавщиця розуміюче кивнула.

– Чудовий вибір, – похвалила вона. – Це все звірі жарких країн і добре пасують один до одного.

Потому на хвильку задумалась і додала:

– Відверто кажучи, у нас є один прекрасний комплект – тільки сьогодні надійшов у продаж, а вже майже розпродано. Зараз покажу.

Вона дістала з-під прилавка велику коробку і, відкриваючи її, вела далі:

– Будь ласка, ось вони, трійко малесеньких чоловічків, які порятували наше місто від пацюків.

Звично й швидко продавщиця понадувала іграшки й поставила на прилавок рядком.

– Який гарний! – вигукнув Муфтик і зграбастав надувного Муфтика, щоб роздивитися зблизька.

– Авжеж, – кивнула продавщиця.

Вона хотіла щось додати, але раптом оніміла і широко розплющеними очима поглядала на трьох пустунів.

– Послухайте лишень! – вигукнула зрештою вона. – Адже вони – це ви самі!

– І справді, який збіг, – стримано всміхнувся Мохобородько.

Та за мить його усмішка відбилася на обличчі продавщиці.

– Вітаю щиросердо, – сказала вона розчулено. – Я ще раз наголошую, що вас дуже добре купують.

Трійця теж посприяла цьому, бо як усе-таки не придбати подібних собі гумових чоловічків.

– Мені, будь ласка, одного Муфтика, – попрохав Муфтик.

– Мені Мохобородька, – пристав Мохобородько.

– А мені десять Півчеревичків, – одповів Півчеревичок. – Принагідно даруватиму знайомим.

– Справді, – погодилася продавщиця. – Кращого дарунка важко й уявити.

Вона загорнула покупки в папір, кумедні чоловічки заплатили і ввічливо попрощалися з привітною продавщицею.

– Ну, так, – сказав Муфтик. – Тепер почнемо вибирати спорядження для відпустки. Перш за все купальні простирадла, а потому – все інше.

Але Півчеревичок уже простував до іншого прилавка, де продавали заводні іграшки.

– Зачекай, Півчеревичку, – суворо наказав Мохобородько. – Цього разу іграшок у нас вдосталь!

– Безумовно, – ствердив Муфтик. – Більше ніяких іграшок! Тепер на черзі купальні простирадла.

Півчеревичок зупинився і пильно поглянув на друзів.

– Не забувайте, що в мене було важке дитинство, – зронив він. – Мене ніколи не пестили і не засипали іграшками. І тепер, коли я маю нарешті можливість придбати собі заводну іграшку, ви забороняєте мені!

Муфтик і Мохобородько примовкли. Та й що вони могли на це відповісти? І в їхньому становищі й справді не зосталося нічого іншого, як змиритись і споглядати за Півчеревичком: він наближався до прилавка із заводними іграшками.

– Що вам? – звернулася до нього продавщиця.

Півчеревичок ковзнув очима по всіх полицях. Заводні автомашини, автобуси, трактори, качки, кури, жаби… Вибір справді великий, нічого не скажеш.

– Що б ви мені порадили? – безпорадно запитав Півчеревичок.

Продавщиця уважно поглянула на маленького чоловічка:

– А, вам?

Якусь хвильку подумала і вирішила:

– Знаєте, – зізналася вона, переходячи на шепіт. – У мене ще є Півчеревичкове заводне мишеня. Я, правда, збиралася приберегти для своїх знайомих, проте віддам вам. У мене чомусь таке відчуття, що саме вам це мишеня чудово підійде.

Сказавши це, вона дістала з-під прилавка бляшане мишеня, завела його й пустила на прилавок. І, ледь попискуючи, воно забігало кружкома. Півчеревичок спостерігав за звірятком мов зачаклований.

– Здорово! – видихнув він. – Який сюрприз…

– Ну, бачите, – всміхнулась продавщиця. – Відразу ж вирішила, що вам буде до вподоби.

І після цього Півчеревичок не міг уже стримувати свого неабиякого захвату. Він заплескав у долоні і необачно застрибав.

– Який сюрприз! – повторював він. – Який сюрприз!

Та ось Муфтик і Мохобородько наблизилися до Півчеревичка і мусили зізнатися, що заводне мишеня їхнього друга вельми гарне і схоже на справжнє.

А Півчеревичок усе підстрибував, та ще з таким запалом і натхненням, що його сорочка висмикнулася зі штанів. І зненацька…

Щось упало на підлогу. Це було Півчеревичкове іграшкове мишеня… Справжнє іграшкове мишеня, на маленьких коліщатах. Воно вже зносилося і потьмяніло. Зате справжнє. На мить запала цілковита тиша. Півчеревичок стояв непорушно. Тоді схилився й підняв з підлоги своє іграшкове мишеня.

– Моє золотеньке, – прошепотів він. – Як же це я міг про тебе забути?!

Він підняв своє мишеня і торкнувся його устами. І тієї миті заводне іграшкове мишеня на прилавку зупинилося.