Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

ПРИБУТТЯ ДО ГОТЕЛЮ

Купівельний запал кумедних чоловічків несподівано згас. Заводне мишеня вони так і не придбали. І все інше – теж.

– Почуття важливіші за речі, – сказав Мохобородько. – Цього ніколи не можна забувати.

Вони вийшли з універмагу і повернулись до фургончика.

– А тепер газуй на всю! – порадив Півчеревичок, тайкома, крізь сорочку, голублячи своє іграшкове мишеня. – Сонце, повітря і вода зачекалися на нас!

Автомобіль рушив.

Трійця ледве досягла найближчого перехрестя, як люди неждано-негадано висипали на дорогу, так що Муфтик змушений був натиснути на гальма.

– Наші малесенькі! – чулися голоси. – Наші славні визволителі! Наші малесенькі хоробрі улюбленці!

Далі продовжувати поїздку не було ні найменшої змоги.

Півчеревичок помахав людям рукою з вікна, і це вмить викликало неабияку хвилю радощів. Заклацали фотоапарати. Хтось тицьнув у вікно великий кошик із яблуками.

Якийсь хлопчик намалював крейдою на капоті усміхнені личка кумедної трійці.

А вони самі навіть не усміхались.

– Коли ж ми тепер виберемося з міста? – неп коївся Муфтик.

– Принаймні не так швидко, – припустив Мохої бородько. – Образно кажучи, нас оточує мур слави)

– Справді, – погодився Півчеревичок. – Ми – в’язні слави.

При цьому він знову махнув рукою, і з натовпу про лунали захоплені вигуки.

– Що це ти розмахався, – зауважив Муфтик Півчеревичкові. – Це ще більше розпалює людей.

Та все-таки Півчеревичок невдовзі змахнув знову.

– Облиш це, нарешті, – розсердився Мохобородько. – Ти ніби не маєш нічого проти, щоб сидіти у полоні за мурами слави.

Півчеревичок не відповів, але помахувати рукою припинив. І про себе мусив визнати, що у зауваженні Мохобородька є вагома частка правди. Усередині щось приємно лоскотало і, звичайно, це спричиняло не що інше як слава.

Людський натовп вирував навколо машини, і хто відає, чим би все це скінчилося, якби раптом Муфтик не помітив на будинку, поблизу якого вони зупинилися, вивіску. На ній було одне слово: «ГОТЕЛЬ». Та цього вистачило, щоб думки Муфтика переметнулися на інше.

– Любі друзі, – сказав Муфтик. – Ясно, що зараз ми з міста не виберемося. Тож чому б нам не перечекати в готелі? Візьмемо кімнату і спокійно відпочинемо. А завтра рано-пораненьку, коли вулиці ще безлюдні, без перешкод виїдемо звідси.

– Блискуча ідея, – підтримав Півчеревичок. – А як ти гадаєш, Мохобородьку?

– Я чув, що в готелях є ліфти, – вагаючись, мовив Мохобородько. – Що ж буде, коли дверцята раптом прищикнуть мою бороду?

Півчеревичок засміявся:

– Адже ліфт зачиняється не навічно, – сказав він. – Щоразу, коли він зупиняється, дверцята відчиняються самі.

Після цих слів Мохобородько заспокоївся, тож на цьому й домовилися. Кумедні чоловічки вибралися з автомобіля, опинились на майдані перед готелем і ледве-ледве пробралися крізь бурхливий натовп до скляних дверей. Ще мить, і вони опинились у величезному готельному вестибюлі, зацікавлено роззирнулися.

У вестибюлі справді було велелюдно – хто заходив, хто виходив, хто про щось домовлявся з адміністратором, хто купував газети чи сувеніри. Носії у форменому одязі котили на візках просто гори валіз від входу до ліфтів і навпаки. Трійця із вдоволенням помітила, що вони не привертають особливої уваги. А втім, нічого дивного – у готелі зупинялися мешканці далеких міст і навіть гості з-за кордону, які взагалі нічого не чували про славетні діяння кумедних чоловічків.

– Досить пристойний готель, – обізвався Півчеревичок. – Я вже відчуваю, як тут спочину.

Його пальці задоволено ворушилися, бо, навіть одпочиваючи, він не давав їм спокою.

– Ну що ж, попрохаємо кімнату, – запропонував Муфтик.

Мохобородько згідливо кивнув головою.

– У номері ми будемо якнайкраще захищені від слави, – вирішив він.

Вони підійшли до адміністратора. Саме в цей час л нього не було жодної людини, і він поринув у вивчення якихось списків. Його обличчя було неприступне й серйозне, і друзі не одразу – Ми хотіли б зняти кімнату, – почав нарешті Муфтик.

А Мохобородько уточнив:

– Ми хотіли б кімнату з балконом. Адміністратор не одвів погляду від списків.

– Вам замовляли кімнату? – раптом поцікавився він.

Кумедні чоловічки до пуття не зрозуміли цього за] питання і стримано мовчали. Працівник готелю вивчав свій список далі. На його лиці не ворухнувся жоден м’яз.

– У вас принаймні є хоч відрядження? – зашептав він.

На деякий час знову запала тиша. І зненацька Півчеревичок одповів:

– Відряджень немає, але зате нас дуже добре кщ пують.

– Як? – запитав адміністратор. – Про що це ви говорите?

– А ось підіть до універмагу, якщо не вірите, —І відрубав Півчеревичок. – Там побачите, як чудові нас розкуповують.

Лише тепер адміністратор відклав папери й поглі нув на трійцю. І вмить його серйозне лице проясні лося.

– Ой, послухайте! – радісно вигукнув чоловік.-Адже це ви!

– Звичайно, ми, – усміхнувся Півчеревичок. -Хто ж іще!

– Ну, чого ж ви мені зразу не сказали, – медоя усміхнувся адміністратор.

Йому, як місцевому жителю, слава кумедних чолв вічків була, звісно, добре відома, і зараз за якусь хві лину його наче підмінили. Він одклав свої аркуші! похапцем заходився гортати інші папери.

– Може, вас задовольнить двомісний номер люкс? – поцікавився він. – Там дуже просторо і, зрозуміло, є всі зручності.

– А балкон? – закортіло дізнатися Мохобородьові. – Балкон у номері є?

–  На жаль, балкона немає, – повідомив адміністратор. – Зате ванна просто чудова.

– Але ж послухайте! – настовбурчився Півчеревичок. – Невже по-вашому, Мохобородько повинен спати у ванні? Він же зрештою не амфібія!

Від різкого тону Півчеревичка працівник готелю снітився.

– Даруйте, будь ласка, – оторопіло промимрив він. – Ви мене не так зрозуміли. У номері люкс, прав-іа, лише два ліжка, однак один з вас міг би прилаш-Іуватися на дивані.

– На жаль, не підходить, – почав пояснювати Мохобородько. – Річ у тім, що я сплю тільки просто Ьеба, на свіжому повітрі.

Адміністратор замислився.

– У цьому випадку з вашим розташуванням у нас (иникають неабиякі труднощі, – нарешті сказав іін. – Адже не можу я послати вас ночувати на повір’я!

– А чому б і ні? – пожвавішав Мохобородько. – Що ж лихого у цьому – переночувати на подвір’ї?

Було видно, як адміністратор полегшено зітхнув.

– Подвір’я у нас впорядковане і порівняно ти-Се>– заторохтів він. – Там, до речі, є вельми непога-Ра собача будка. Ми пропонуємо її гостям, які, трапляється, приїздять з собакою. А зараз, на щастя, будра вільна. Звісно, з номером люкс її порівняти не можна, але, сподіваюсь, при своєму невеличкому зро-ртові якось влаштуєтесь. Я звелю принести свіжого сіна чи, може, подушку?

– Вельми дякую, проте нічого не треба, – заспокоїв його Мохобородько. – Найліпше я сплю на голій землі.

– Ну, тим краще, – сказав працівник готелю. – Якщо у вас уже такий звичай, то будь ласка.

Він виписав квитанцію, дав кумедним чоловічкам ключ від двомісного номера люкс і побажав гарного відпочинку.

Вони заплатили за номер і пішли до ліфтів, щоб піднятися на тринадцятий поверх, де знаходився їхній номер люкс.

Мохобородько стурбовано дивився, як дверцята ліфта то зачинялися, то відчинялися.

– Тринадцятий поверх, – пробубонів він. – Це нічого хорошого не віщує. Якщо мою бороду прищикне дверцятами, то мені, безумовно, буде не вельми приємно чекати монтера.

І Мохобородько про всяк випадок сховав бороду під сорочку.

І тут трійця зіткнулася з несподіваною перешкодою. До них підійшов юнак у формі готельного службовця і зверхньо попередив:

– Неповнолітнім без супроводу дорослих кори стуватися ліфтом суворо заборонено!

– Ти ба, яке цабе! – спохмурнів Півчеревичок. – Самому ледве виповнилося чотирнадцять, а вже по вчає-застерігає.

Незнайомець і справді мав вигляд хлопчака. При наймні бритва не торкалася його ніжних рожевих щік, і м’який пушок вусів тільки-но висіявся.

– Схоже, що цей хлопчисько і не чув про нас, – продовжував Півчеревичок. – Газет він, певне, вза галі не читає. Від такого не дочекаєшся належної уваги або гідної шаноби.

Та бурчання Півчеревичка аніскільки не вплинуло і зрештою не залишилося нічого іншого, як Мохобородькові видобути з-під сорочки свою бороду.

Він упритул підступив до юнака, підняв повище бороду й сказав:

– Вибачте, будь ласка, чи ви бачили де в підлітка таку бороду?

І Півчеревичок ущипливо додав:

– Принаймні маємо справу не з якимось молокососом.

На це службовець готелю не спромігся відповісти. Після Півчеревичкових слів він геть зашарівся і присоромлено відступив перед кумедними чоловічками.

Друзі зайшли до кабіни ліфта, що саме спустився вниз. Ніхто з них раніше ніколи не їздив ліфтом, тому цілком зрозуміло, що вони хвилювалися трохи. Мохобородько обіруч учепився в бороду, Муфтик геть» спітнів, а Півчеревичкові пальці надзвичайно швидко ворушилися.

Коли ліфт рушив угору, Муфтик спробував усміхнутися і сказав, змахуючи з лоба краплини поту:

– Дуже гарна карусель, чудово кататися.

Про його хвилювання свідчило вже те, що він переплутав слова і ліфт назвав каруселлю.

Та все обійшлося без пригод, і на тринадцятому поверсі друзі вийшли з ліфта благополучно.

– Могутня штука, – похвалив Півчеревичок. – Жаль тільки, що ми не досягли стану невагомості.

І всі вони знову пожвавішали.

– Дверцята як дверцята, – сказав Мохобородько. – Нічого страшного в ліфтових дверцятах.

Вони знайшли свій номер люкс і ввійшли до кімнати.

НЕСПОДІВАНА ГОСТЯ

Двомісний номер люкс сповна відповідав своїй назві. Тут було дві кімнати, а також всіляка розкіш як, наприклад, графин з водою, який Півчеревичої умить видудлив.

– Усе-таки ліпше, ніж вода з крана, – переможно повідомив він, хоч це була звичайна вода.

Мохобородько підійшов до великого дзеркала в по золоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтиі роздивлявся картини, які висіли на стінах.

Ще з дитинства Муфтикові подобалися картині про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачивши велике полотно з намальованими на ньому трьома пустотливими ведмежатами.

– Троє ведмедів! – вигукнув він. – Ви тільки уявіть! Трійко ведмедів одразу!

– Ясно, адже це в номері люкс, – мовив Півчеревичок. – В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше

– У наших лісах, – вклинився Мохобородько, —! вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.

– Як прикро, що свого часу мені не пощастило вивчитися на художника, – зітхнув Муфтик. І в голосі його вчувався неприхований смуток. – Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось іншиз тварин.

– Ти міг би ще й зараз спробувати, – порадиі Мохобородько. – Вчитися ж ніколи не пізно.

– Розпочинати варто з тварин простіших, – під тримав Півчеревичок Мохобородька. – Скажімо, дощового черв’яка. Коли він у тебе вийде, поступово перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскілечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить на малювати навіть кенгуру.

Муфтик скрушно махнув рукою:

– Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вже минув, тож не варто утішати.

І він голосно схлипнув.

Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.

– Не сумуй, любий друже, – бадьоро мовив він. – Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв’яка, так і кенгуру.

– Щира правда, – повеселішав Муфтик. – Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.

– Ох, облиш це на потім, золотенький Муфтику! – відгукнувся майже розсерджено Мохобородько. – Начебто мало тієї слави на нашій шиї – слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.

Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.

– Ось тобі й спочинок! – пробурмотів Півчеревичок. – Видзвонює, мов калатальце у кози на шиї.

– Не варто знімати трубку, – порадив Мохобородько. – Добра від цього нам очікувати нічого.

–…шість… сім… вісім… дев’ять… – лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.

– Хто б це міг нам дзвонити? – здивувався Муфтик.

Мохобородько стенув плечима.

– … тринадцять… чотирнадцять… п’ятнадцять… – лічив далі Півчеревичок.

Додзвонювались до них настирливо і не клали трубку.

– … вісімнадцять… дев’ятнадцять… двадцять…

– Можливо, помилково набрали номер? – висловив здогад Муфтик.

Мохобородько і після цього лише стенув плечима.

– … двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість… двадцять сім… – лічив Півчеревичок.

Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.

Найспритнішим виявився Півчеревичок і схопив трубку.

– Алло!

– Алло-о-о! – пролунав м’який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько. – Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?

Отже, все-таки ніякої помилки не було!

– Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, —поважно відповів Півчеревичок. —Звідкіля це говорять?

– Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, – відповіла незнайомка. – Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.

– З якого приводу? – намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.

– Привід вельми важливий, – пролунало з трубки.

Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.

– А хто вона, власне, така? – прошепотів Мохобородько.

І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:

– А хто ви, власне, така?

Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.

– Я негайно піднімуся до вас, – одповіла вона. – Тоді й побачите.

Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту…

– Алло! – вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.

– Поклади трубку, – порадив Муфтик.

– Зар’аз буде тут, – сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:

– Чекаємо.

Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.

– Прошу! – вигукнув Півчеревичок. Незнайомка ввійшла до кімнати.

Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. У її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували перстні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап’ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.

– Доброго здоров’я, мої маленькі друзі, – сказала вона, привітно всміхаючись. – Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.

Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:

– Якщо ви хочете знати правду, я – самотня людина.

– О-о! – вигукнув Муфтик співчутливо. – Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрути це завдає! А ви пишете собі листи?

Жінка заперечно похитала головою.

– Ні, – підтвердила вона. – В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери – лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.

– Ах, ви прийшли просто погомоніти? – здивувався Мохобородько.

– Та ні, не тільки, – продовжила жінка. – Щиро кажучи, з’явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й прийшла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.

– Замінити собача?.. – вражено пробурчав Мохобородько.

– Саме так, – лукаво й водночас люб’язно всміхнулася гостя. – Саме в цьому й причина моїх відвідин.

На деякий час у кімнаті запала тиша.

– Вибачте, – обернувся до жінки Муфтик. – Як це пес міг бути вашим співрозмовником? Адже собаки взагалі не вміють розмовляти!

– Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий, – знову посміхнулася жінка. – Не обов’язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.

Знов на якусь хвильку запанувало мовчання, яке урвала незнайомка.

– У мене досить пристойні житлові умови, – сказала вона. – І, зрозуміло, я беру на себе цілковите утримання.

Тепер жінка дуже уважно подивилася на кумедних чоловічків.

– Найліпше мені підходить бородань, – нарешті довила вона.

– Як? – здригнувся Мохобородько. – Ви маєте на увазі мене?

– Саме так, – кивнула гостя. – Ви окрім цього дуже декоративні: неначе ваза з живими квітами!

Тоді вона, обернувшись до Муфтика й Півчеревичка, додала:

– Будь ласка, тільки не ображайтеся за мій вибір. Віддаючи перевагу Мохобородьку, я аніскілечки не хочу принизити вас. Але ж і ви зрозумійте, що взяти всіх трьох я не можу: стало б занадто тісно.

– Але даруйте! – вигукнув Мохобородько. – Попри все, я, одначе…

– Розумію, розумію, – жінка не дала Мохобородькові договорити до кінця. – Ви – кумедний чоловічок, чи не так? Саме тому я вас хочу взяти собі. Бо, знаєте, є люди, які тримають у себе собаку чи кішку, папугу або черепаху, хом’яка чи морську свинку. Та, слово честі, я ще не чула, щоб хтось із них мав кумедного чоловічка. Так що мати його було б вельми оригінально, чи не так?

Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.

– Від самотності часто буває безсоння, – почав він. – Я вірю, що й у вас трапляються безсонні ночі, оскільки ви самотня людина, як зауважили на початку.

– Це правда, —зізналася жінка. —Безсоння справді дошкуляє мені.

– Ось бачите, – вів далі Муфтик. – Однак річ у тому, що Мохобородько спить лише просто неба, на чистому повітрі. Так що вночі ви не змогли б гомоніти з ним, і безсоння, як і раніше, докучало б вам Півчеревичок умить зрозумів, куди Муфтик спрямовує розмову, і скрикнув:

– Мохобородько навіть у номері люкс не може склепити очей і на ніч іде спати на подвір’я!

– Хіба? – жінка здивовано підняла брови. – Чудернацька звичка. Та від будь-якої звички можна по-| збавитися.

Тим часом Мохобородько оговтався.

– Я все-таки не полишу своїх друзів, – рішуче сказав він. – Ми всі втрьох належимо одне одному ділимо як радощі, так і турботи.

– Дуже красномовно сказано, – похвалив Муфтик і змахнув з ока жалісливу сльозу.

Півчеревичок теж був зворушений відданістю Мохобородька.

– Наш славний Мохобородько справжній, надійний товариш, – мовив він і, обернувшись до незнайомки, додав: – Так що вам доведеться все-таки роздобути собі інше собача. Або, наприклад, цього… морського лева, чи як його…

Жінка явно образилась.

– Не вам, юначе, мене повчати, – мов шмагонула вона Півчеревичка. – Краще ворушіть своїми, пальцями, а не меліть язиком. Заведу собі морського] лева чи навіть морську гадюку – це принаймні вас аніскілечки не стосується.

– Вибачте, будь ласка, – квапливо заспокоїв її Муфтик. – Я переконаний, що Півчеревичок і не думав своїм зауваженням завдати вам прикрощів. Я, наприклад, з величезною радістю намалював би морського лева. Та, на жаль, мені не пощастило вивчитись на художника, так що хоч-не-хоч це залишається просто мрією.

Розважливі Муфтикові слова вплинули.

– Мрії ніколи не зашкодять, – вже зовсім м’яко сказала жінка. – І особливо мрії конче потрібні самотнім людям.

Потому вона встала з крісла, поправила перед дзеркалом зачіску й тихо мовила:

– Тепер я піду. До побачення, мої любі.

– До побачення, – відповіли хором кумедні чоловічки.

Двері відчинились і зачинились. Більше гостя не з’являлася. Друзі мовчали. Та раптом знову задзвонив телефон, так само різко й несподівано, як і минулого разу.

– Це кімната кумедних чоловічків? – запитав незнайомий жіночий голос.

– Це кімната мрій, – одповів Півчеревичок. І поклав трубку.

ТАЄМНИЧА ТІНЬ

Мохобородько лежав на готельному подвір’ї під бузковим кущем.

Настала ніч і принесла з собою спокій. У ресторані готелю замовкла музика, і на вулицях теж запанувала тиша – ні деркотіння автомашин, ні людських голосів. Одне за одним згасали в готелі вікна. І в номері люкс на тринадцятому поверсі вже не горіло світло. В темній небесній безодні мерехтіли зорі.

Усе, здавалось, було добре, але Мохобородьку не спалося. Перевертався з боку на бік, намагався віднадити тривожні думки й лежати непорушно – нічогісінько не допомагало. Ще гірше стало, коли після опівночі зійшов уповні великий жовтий місяць. Ще Увечері, перш ніж влягтися спати, Муфтик закотив свого фургончика на подвір’я готелю, і тепер, коли місячне сяйво відбивалося у фарах, вони блимали неспокійно й неприємно, наче двоє величезних злих очищ.

Мохобородька охопив дивовижний щем, але він ніяк не міг пояснити його причину. Адже для занепокоєння не було ніяких підстав. Попереду – жадана відпустка. Рано-пораненьку вони виїдуть з міста і вирушать до теплого моря. І, велемовно кажучи, вони там, у морі, змиють із себе цей тягар слави, що зараз із такими клопотами тисне на них. Тож усе гаразд. Але сон не приходив.

Що робити?

Мохобородько згадав мудрий засіб від безсоння і почав лічити про себе:

– Один, два, три, чотири… – рахував він і при цьому міцно заплющувався, —…дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять…

І хто відає, можливо, перегодом лічба й принадила б сон, якби Мохобородько раптово не згадав, як Півчеревичок у номері люкс лічив про себе телефонні дзвінки.

Так-так, ця телефонна розмова! І ця жінка! А що, як безсоння передалося від неї? Адже незнайомка бідкалася, що потерпає від безсоння…

Миттю сон геть запропав, нібито й не було ніякої лічби. Так-так, ця жінка! Подумати лишень! Вона хотіла забрати його до себе! Повинна була забрати! І хотіла його тримати замість цуцика! Чи не в цьому причина його збентеження? Адже його вважають мало не звірятком!

«Звісно, – думав Мохобородько, – бути звірятком зовсім не принизливо. Просто ображає ставлення людей до тварин. Одначе все-таки…»

Мохобородько пригадав, як адміністратор готелю порадив йому лягти спати в собачій будці. Десь тут вона має бути. І зараз, коли кумедний чоловічок міркував над тим, що його хотіли взяти замість цуцика собаче життя його вельми зацікавило. Він вирішив знайти будку.

Мохобородько сів. Огледівся довкола. Підвівся. Роззирнувся знову.

Ага, он собача будка, – її добре видно в місячному сяйві. Буцімто невеличка хатинка, тільки без вікон, а замість дверей – круглий отвір. Як заведено » собачих конурах.

Мохобородько неквапно підійшов до будки і став її роздивлятись.

«Цікаво, як почуваються собаки в таких ось житлах», – промайнула думка. І щоб сповна це уявити, Мохобородько забрався всередину і по-собачому улігся там.

«А нічогенько», – вирішив Мохобородько, визираючи з конури.

Спробував уявити себе псом – що відчував би, лежачи у своїй буді? Мохобородьку важко було ІШ це відповісти. Як і раніше, серце тривожно щеміло, ніби щось шкребло по ньому. Чи не лихе то передчуття? «А може, цей щем просто від місячного світла, —намагався заспокоїти себе кумедний чоловічок. Адже воно іноді здатне викликати своєрідний неспокій, це ні для кого не таємниця. Можливо, й собаки при місячному сяйві відчувають якусь тривогу і черев це виють на місяць?»

А місяць тим часом опускався все нижче, і невиразні тіні спроквола видовжувались на подвір’ї– «Що відчуває собака, споглядаючи оці нічні тіні? —думав Мохобородько. – Що коїться в собачій душі, коли він дивиться на місяць, що звисає над дахами?» І неждано-негадано…

Нежданно-негадано Мохобородько здригнувся. Він так уявив себе псом, що аж закортіло погавкати – ледве утримався від цього. .

На подвір’ї з’явилася ще одна тінь. Раніше її не було. І це тінь… Це була тінь якоїсь людини!

Поволі й обережно таємнича тінь рухалася до Муфтикового автомобіля. Нарешті зупинилася біля нього. Обійшла фургончик. Зупинилась. Нахилилася до віконця, щоб зазирнути всередину. І тут Мохобородько достеменно знав, що мусив би цієї миті відчути собака. Він повинен був неймовірно розлютитися на цю таємничу тінь. Тієї ж миті звір з неабиякою злістю вистрибнув би з будки і з гарчанням кинувся б на тінь.

Та Мохобородько не був собакою. Він теж розсердився на тінь, що никала біля машини, проте нишкома лежав у конурі. Він вирішив потамувати свої почуття й зачекати, що буде далі.

Ось тінь непорушно застигла біля машини. Не чути жодного звуку.

Хто б це міг усе-таки бути? Невже знову мисливець за автографами? Вирішив, що кумедні чоловічки сплять у фургончику, і з’явився попрохати автографи? Сподівався, що вночі не доведеться стояти за ними в черзі? Та з іншого боку – навіщо було б любителю автографів отак тайкома пробиратися на подвір’я? Адже попрохати автограф – не якась там ганебна справа. Це навіть справа честі й гордості. А тінь нишпорила біля машини, немов злодій.

Може, це справді злодій? Чого тоді він отут шукає? Муфтиків автомобіль? Навряд. Кожен злодій повинен розуміти, що Муфтиковою машиною далеко не заїдеш. Завдяки славі кумедних чоловічків її знають по всіх усюдах.

Зненацька Мохобородько помітив у руках таємничого незнайомця сумку. Може, тінь побажала висловити маленьким друзям гідну шанобу і принесла гостинців? Може, у ній, скажімо, тістечка?

Від цієї думки Мохобородько мимоволі за усміхався, бо вирішив, що все-таки вельми відрізняється від собаки. Йому б зараз неодмінно подумалось не про тістечка, а скоріше про маслак.

Тінь знову заворушилася і стала віддалятися од машини, погойдуючи великою сумкою плавно й легко. Тож Мохобородько збагнув: ця сумка порожня. Немає там ні тістечок, ні кісток, взагалі – анічого.

Невдовзі тінь сягнула бузкового куща, саме того місця, де спершу спочивав Мохобородько. А той з жахом подумав, як легко тінь могла б натрапити на нього, і подумки подякував адміністраторові за вчорашню розмову про собачу будку. Адже, порівнюючи з бузковим кущем, ця буда все-таки надійніше місце.

У руці таємничого незнайомця спалахнув ліхтарик. Пучок світла розтинав темряву, ніби вишукуючи щось.

«Нічого він там не знайде, – всміхнувся Мохобородько. – Хоч зовсім недавно і міг би наткнутися…» Він заспокоївся і на мить аж заплющив очі. І тут йому здалося, наче здаля долинає калатання дзвіночка. Та ні, це, безумовно, йому тільки здалося. Кому б це спало на думку видзвонювати? Нікому і край.

Коли Мохобородько знов одкрив очі, кишеньковий ліхтарик згас. Край неба уже посвітлішав. «Невдовзі світатиме, – думав Мохобородько. – Скоро з’являться Муфтик і Півчеревичок. Усі троє сядуть у машину. Безлюдними вулицями виїдуть з міста. Незабаром вони опиняться біля теплого моря. Почують заспокійливий і сонливий перехлюп морських хвиль. Тоді зариються у прибережний пісок. І в кожного напохваті буде по кілька пляшок лимонаду. Час од часу вони відпиватимуть по ковточку чи два. Це дуже приємнЛ ох, дуже приємно». Мохобородько заснув.

І побачив чарівний сон. Подзеленькує дзвіночок… Неначе прекрасний зимовий день. Над засніженими ланами лунає срібний передзвін балабончиків. Або ні – це все-таки літо. Ніжно світило сонце… Ненька винесла колиску на сіножать. А Мохобородько ще маля, таке крихітне, що борода ледве сягає йому грудей. Тоді ненька трепетно бере Мохобородька на руки і кладе в колиску, яка псі чинає тихенько погойдуватись. Туди-сюди, туди-сюди… Ой, як хорошо. І справді, дуже хорошо…