Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

ПОГОНЯ

Жінка обернулася і кинулась бігти, тягнучи за собою на повідку Мохобородька.

А той нічого не розумів. Що це сталося з його сторожем? Що зненацька примусило її так запанікувати?

«Ну й пригодонька, – міркував він. – Сама зовсім не вміє ходити на повідку! Чому летить, мов опечена, і смикає щосили?»

А жінка бігла не зупиняючись.

І раптом Мохобородько почув знайомий йому голос:

– Мо-хо-бородь-ку!

– Мо-хо-бородьку! По-стри-вай! – пролунав ще один такий знайомий голос.

Мохобородько аж затрепетав. Муфтик і Півчеревичок! Нарешті, нарешті! Муфтик і Півчеревичок! Півчеревичок і Муфтик!

Мохобородько намагався повернути голову туди, звідкіль долинали голоси, і хоч жінка увесь час шпарко тягнула його вперед, зрештою йому вдалося обернутися.

Ну звичайно, то були вони, вони! Мохобородько виразно побачив, як Муфтик і Півчеревичок бігли до нього. І з ними було якесь собача. Невідомо, де це вони взяли собі собача? А втім, собача собачам. Зараз це не мало особливого значення. Ох любі друзі, хутчіше, хутчіше!

Муфтик і Півчеревичок наддали ходи. Собача на повідку рвалося вперед, гавкало, і вони так поспішали, що тільки п’яти мелькотіли. Але не барилася й жінка. Вона справді була в гарній формі, ніскілечки не втомилася і бігла далі, нещадно тягнучи за собою Мохобородька.

– За-че-кай! – знову пролунав Півчеревичків голос. І Муфтиків:

– По-стри-вай!

Звичайно, добра порада, проте як ти зачекаєш, коли паском прив’язаний до жінки, а вона й не збирається чекати.

Мохобородько все-таки подумав, що й він сам повинен щось чинити. Він сповна розумів, що зараз його звільнення близьке як ніколи раніше за полону, в цьому становищі не може залишатися спостерігачем. Щось треба робити. А що?

Якусь мить подумавши, Мохобородько з усього маху гепнувся на доріжку. Тепер довелося тягти його, і, зрозуміло, втікачці було важкувато. Бігла набагато повільніше.

Звісно, нічого приємного у такому волочінні по землі не було. Мохобородько обіруч міцно вхопився за повідець, щоб ошийник не дуже натягувався і не стискав горло. Хоч небезпека бути задушеним не загрожувала, але боліло все його тіло, коліна пеком пекло, а лікті обдерлися до крові. Та Мохобородько не зважав на це. Головне – виграти час. Головне, щоб Муфтик і Півчеревичок завдяки його стражданням наблизились бодай на кілька кроків.

Жінка зупинилася й озирнулась.

– Мохобородьку! – вигукнула сердито. – Зараз же вставай!

Та кумедний чоловічок і бровою не повів. Лежачи ницьма на землі, він прислухався до збудженого гавкання Муфтикового й Півчеревичкового собачати. Іноді чув його все виразніше, і від цього душа просто співала. Вони поспішають! Вони наближаються! Вони порятують його!

– Мохобородьку, ану вставай! – знову скрикнула жінка.

Цього разу в її голосі вже вчувалася непідробна погроза, але й це аніскільки не вплинуло на Мохобородька.

Він тільки підвів голову й озирнувся. Сотня метрів, не більше… Всього сто метрів одмежовували його від волі! Півчеревичок ледь-ледь випереджав Муфтика. Та й зрозуміло: Муфтик у товстій муфті відстав би ще більше, якби не оте чудове собача, що летіло вперед і тягло за собою господаря. Прекрасне собача! Саме так бігти й треба і натягувати повідок, як струну. Ось так мусить бігти собака, якщо прагне допомогти господареві – швидше вперед…

Жінка теж поглянула на переслідувачів і вмить зрозуміла, що найменше зволікання може дорого їй коштувати. Ще вона збагнула, що Мохобородько добровільно не підведеться. Втікачка хутко нахилилась і рішуче схопила Мохобородька на руки.

Як він не пручався, як не борсався, як не виривався, нічого не допомогло. Жінка так міцно притиснула його до себе, що Мохобородькові аж подих перехопило, і кинулася втікати.

Одначе незабаром Мохобородько собі на втіху помітив, що їй уже бракує колишньої снаги. Вона доб-ряче-таки захекалась. Хоч Мохобородько й неважкий, та нести його було втомливо. Ох, скоріше б Муфтик і Півчеревичок наздогнали їх!

Сам же кумедний чоловічок не міг анічого зробити для свого порятунку. Стиснутий дужими руками господині, він мусив одмовитися від будь-якого опору. Йому лиш пощастило, і то з великими труднощами, – підтягтися вище, щоб через її плече лиш позирати назад.

Ох воленько-воле! Яке любе й солодке слово! Тим часом Півчеревичок і Муфтик трохи наблизилися. Надія на звільнення зростала з кожною секундою. Тепер Мохобородько зовсім чітко вирізняв обличчя Півчеревичка й Муфтика. Обоє сповнені рішучості. І це ще більше додало надії Мохобородькові.

Парк закінчувався. Попереду чувся вуличний гомін.

«Якщо не тут, то принаймні на вулиці Муфтик і Півчеревичок наздоженуть жінку», – сподівався Мохобородько.

У нього було достатньо підстав так гадати, бо відчувалося: сили втікачки вичерпувалися. Вже кілька разів вона спіткнулась, її кроки ставали невпевненими й хитливими.

– Прокляті кумедні чоловічки! – лаялася жінка, жадібно хапаючи повітря. – Несусвітні розбійники!

І тут жінка з Мохобородьком на руках вибігла на вулицю.

– Мохобородьку! – долинув радісний переможний голос Півчеревичка. – Ми ось-ось наздоженемо!

Вже й неозброєним оком було видно, що кумедні чоловічки незабаром опиняться біля свого товариша. Зоставалося якихось двадцять кроків.

І раптом сталося непередбачене.

Вулицею наближалося таксі. Вільне таксі!

Помітивши цю машину, втікачка немов сповнилася колишньою снагою. Лівою рукою вона міцно притиснула Мохобородька, а правою почала заклично розмахувати. Таксі зупинилося. Мохобородько не встиг і опам’ятатися, як жінка запхнула його в куток заднього сидіння.

– Куди поїдемо? – запитав водій. Втікачка назвала адресу.

Та не встиг водій рушити, як раптом хтось несамовито затарабанив у дверцята. Півчеревичок!.. І за мить крізь віконце Мохобородько побачив збуджене обличчя Муфтика.

– Візьмемо і їх? – водій запитально поглянув на жінку.

– Ні-ні! – заперечила вона. – Вони не з нами. Взагалі ми не маємо з ними нічого спільного. Це, здається, ті самі волоцюги, які ганялися в парку за моїм малесеньким.

– Ясно, – кивнув таксист. І машина рушила.

Мохобородько був у відчаї. Невже і справді все пішло шкереберть? Невже немає ні найменшої надії? Адже Муфтик і Півчеревичок були поряд. Його відділяло від них лише віконне скло…

Раптом Мохобородько помітив, що шибка з його боку опущена. Отже, просто поряд – одчинене віконце. І несподівано зблиснула думка. Мохобородько тайкома зірвав зі своєї бороди брусничку і непомітно зронив її крізь відкриту шибку на вулицю.

Муфтик і Півчеревичок, які обурено дивилися вслід автомашині, яка все даленіла, одночасно помітили, як з віконця щось кинули.

Хто саме? Мохобородько? І що це може бути? Принаймні щось таке дрібненьке, що й зблизька неозброєним оком не роздивишся до пуття.

Муфтик і Півчеревичок метнулися вперед, прикипівши поглядом до асфальту. І Комірець, схоже, зрозумів, що вони розшукують щось, і старанно обнюхував дорогу.

Несподівано Півчеревичок вигукнув:

– Брусничка!

Нахилився, підібрав ягодину і показав її Муфтикові.

– Оце так! – замислено сказав той. – Ягода як ягода.

– І вже спілісінька, – зауважив Півчеревичок. Друзі перезирнулися.

Деякий час панувала тиша, тоді Муфтик запитав Півчеревичка:

– Ти в дитинстві читав казки? Півчеревичок кивнув:

– Аякже! Цілі гори!

– Ну, в такому раз ти маєш зрозуміти, що означає брусничка, – продовжив Муфтик. – Ті, кого викрадають, зчаста в казках кидають що-небудь на землю, щоб указати друзям слід. Найчастіше для цього використовують горошини, хлібні крихти або, наприклад, ягоди.

– А птахи дзьобають усі ці горошини і крихтини чи ягоди, – стурбовано додав Півчеревичок.

– Вельми влучне зауваження, – підтвердив Муфтик. – Так воно в казках і так може трапитись у реальному житті. І через це ми й повинні поспішати. Мусимо наздогнати Мохобородька, перш ніж птахи подзьобають ягоди.

– Ти й справді гадаєш, що Мохобородько брусничками помічає нам шлях? – дещо невпевнено уточнив Півчеревичок. А Муфтик був цілком певен.

– Не варто применшувати тямущості Мохобородька, – сказав він. – Окрім цього, бруснички в нього ж у бороді!

Муфтику й Півчеревичкові не можна було зволікати і тому вирушили негайно. Спочатку напрямок таксі був їм досить відомий, та, незважаючи на це, вони весь час пильно дивилися на дорогу, щоб мимохіть не пропустити ягідку. Адже бруснички були їм не лише дороговказом. Зараз кожна кинута на вулицю ягідка – ніби привіт од їхнього любого товариша.

Перегодом Півчеревичок сказав:

– Благаю небо, щоб жінка не завезла нашого Мохобородька кудись на протилежний кінець міста. Мої п’яти уже й так пеком печуть.

Та й Муфтик страшенно втомився, навіть більше, ніж Півчеревичок, бо, маючи автомобіль, він не звик ходити пішки.

І не дивно, що втома навалилася на обох друзів. Усенький день Муфтик і Півчеревичок моталися по місту. Спершу пішли до крамниці вибирати Комірцеві повідок. Тоді, купивши нарешті пасок потрібної довжини, добре прочимчикували, доки опинилися в парку. Там довгенько гуляли, перш ніж уздріли Мохобородька, і, звичайно, чимало сил забрало шалене переслідування, яке зрештою так невтішно скінчилося. Для боротьби з Комірцевим ожирінням це було пречудово, та вони самі мало не валилися з ніг від утоми, очі заплющувалися.

Одначе, незважаючи на все це, Муфтик і Півчеревичок мужньо йшли далі. Тепер, коли вони так близько бачили Мохобородька і крізь віконце таксі зазирнули в очі своєму нещасному другові, вже не могли так просто облишити пошук.

– Брусниця! – зрадів Півчеревичок. – Знову брусниця!

Вони були саме на перехресті, і знайдена Півчеревичком ягідка, немов червона ікринка, лежала на дорозі, вказуючи їм напрямок, куди слід звернути, водночас додаючи їм запалу.

Наступну брусничку знайшов Муфтик. Тоді ще одну ягоду помітив Півчеревичок. Тепер уже не було ніякого сумніву, що вони прямують по правильному сліду. І свинцевий тягар утоми ніби відстав од їхніх ніг, друзі знову наддали ходи.

– Стоп! – зненацька вигукнув Півчеревичок.

Повна пригорща брусниці! Повна пригорща висипана в одному місці! Що б то значило? Чому це Мохобородько раптом так розщедрився?

– Одна, дві, три, – Півчеревичок заходився лічи-

ти знайдені ягоди. – Сім, вісім, дев’ять… одинадцять. Всього дванадцять брусничок.

Муфтик і Півчеревичок запитально дивилися один на одного.

– Напевне, Мохобородькові більше не потрібна брусниця, – висловив здогад Муфтик.

– Отже, він сюди прибув, – підбив підсумок Півчеревичок.

– Мабуть, він тому кинув зразу багато ягід, щоб ми ненароком не проминули цього місця, – розмірковував Муфтик.

Та ось вони помітили ще рядочок брусничних ягід. Вони лежали на однаковій відстані одна від одної і вели до вхідних дверей високого будинку, що стояв на розі.

– Ясно, – сказав Півчеревичок. – Тут і мешкає наш любий Мохобородько.

– Шосе Свободи, – прочитав Муфтик на будинку. – Номер дев’ять.

Півчеревичок похитав головою:

– Шосе Свободи! Адже це схоже на глум – скніти в полоні на шосе Свободи!

Але як би там не було, вони знали місце, де перебував Мохобородько. Закинувши голови, пильно роздивлялися вікна. Саме в цей час одчинилося вікно на третьому поверсі, і звідти на якомусь держаку вивісили господарчу сумку – вона повільно гойдалася.

– Чудернацький звичай ось так вивішувати з вікна господарчі сумки, – зауважив Півчеревичок.

І тієї ж миті перед їхніми ногами впала бруснична ягідка. І впала з отієї сумки!

Звичайно, Муфтик і Півчеревичок не могли здогадатися, що Мохобородько, як тільки дістався додому, пожалівся на неймовірну втому і прикинувся, що засинає і край. А коли він почав ще й жахливо хропти,! жінці не лишалось нічого іншого, як покласти свог улюбленця до господарчої сумки і повісити за вікно. Мохобородько потайки й сподівався на це. Муфтик і Півчеревичок не передбачали й того, що, кинувши останню брусничку, Мохобородько насправжки заснув у господарчій сумці. Одначе яке це все зараз мало значення! Головне – будь-що звільнити Мохобородька з отієї сумки.

Як завгодно… Але як? До такої висоти не дотягнеться і найвищий у світі чоловік…

– Треба з кимось порадитись, – подумав уголос Півчеревичок.

– Аз ким?

І раптом вони разом згадали про Вольдемара. У місті цей чоловік був єдиний, до кого вони наважилися б піти й розповісти про свою біду. Окрім цього, вони ще й пообіцяли Вольдемару знову провідати його в лікарні. Напевне, він уже й не очікує на них. А, може, й очікує, бо в нього немає ні родичів, ні друзів. Окрім них, Вольдемарові нікого чекати в гості.

ПЛАН ЗВІЛЬНЕННЯ

Приїхавши до лікарні, Муфтик і Півчеревичок прив’язали Комірця до ліхтарного стовпа. У цьому, звісно, не було потреби, тому що собача й так терпеливо чекало б на них. Але Муфтик не хотів, щоб перехожі вважали Комірця якимось приблудним цуциком, і тому гадав, що доцільніше його прив’язати.

– Сподіваюся, що сьогодні Вольдемарові трохи ліпше, – сказав Муфтик.

– Я теж сподіваюсь, – підтримав його Півчеревичок. – Але не варто забувати: ті, хто одужує, —

найвередливіші. Вони прагнуть якомога швидше відновити сили і стають жахливо вимогливими.

Кумедні чоловічки зайшли до лікарні, проминули гардероб і коридором попрямували до палати Вольдемара.

На півдорозі їм зустрілася медсестра Кірсіпуу зі шприцом і якимись ампулами в руці. Минулого разу вона майже не звернула уваги на Муфтика й Півчеревичка, а зараз аж промінилася усмішкою.

– Доброго здоров’я, мої малесенькі, – привіталась вона, зупинившись. – Ви прийшли знову побачити дядька Вольдемара?

Кумедні чоловічки теж зупинилися і ввічливо вклонились.

– Так, була в нас така думка, – сказав Півчеревичок.

А Муфтик запитав:

– Чи не можна у вас дізнатись, як він почувається?

– Про нього вельми важко сказати щось певне, – привітно пояснила сестра Кірсіпуу. – Він без угаву зітхає – аж моторошно. А з іншого боку, в нього добрячий апетит і жару немає, а це свідчить, що він видужує.

– А чи не вередує? – поцікавився Півчеревичок.

– О, так, – ствердила сестра Кірсіпуу. – Він неймовірний вередун.

– Гарна прикмета, – зауважив Півчеревичок. А медсестра продовжила:

– Щиро кажучи, його коники вже набридають. Через нього для інших хворих взагалі не лишається часу. Сьогодні, до речі, він мене викликав дзвоником щонайменше десять разів. І уявіть – просто задля того, щоб запитати, чи не видно часом вас.

– Нас? – розхвилювався Муфтик.

– Ну, звичайно, – всміхнулася сестра Кірсіпуу. – Він говорить, що, окрім вас, у нього нікого немає.

Вона вже намірилася йти в своїх справах, але нібито щось згадала і через хвильку поцікавилась:

– Ви ж кумедні чоловічки, чи не так?

– Авжеж, – разом ствердили Муфтик і Півчеревичок.

– Отже, я не помилилась, – мовила вдоволено сестра Кірсіпуу. – До речі, я читала про вас у газеті. Проте дозвольте запитати – де ж це ваш третій товариш?

Зрозуміло, Муфтик і Півчеревичок не могли відчувати, що це запитання було далеко не щиросердим. І звідкіль вони могли знати, що сестра Кірсіпуу чудово обізнана стосовно долі Мохобородька.

– Його викрали! – випалив Півчеревичок.

– Викрали! – скрикнула медсестра. – О боже, що діється!

її подив був не зовсім удаваним. Хоч подруга з подробицями розповіла Кірсіпуу, як їй пощастило придбати Мохобородька. І тепер оце ще більше зацікавило медсестру.

– Як же це трапилось? – запитала вона.

– Нашого друга нахабно викрали, – відрізав Муфтик. – Та подробиць ми, на жаль, не знаємо.

– І уявляєте лишень, – додав Півчеревичок, – злодій – якась жінка. Нам пощастило навіть вивідати її адресу: шосе Свободи, номер дев’ять. Там вона й тримає нашого бідолашного Мохобородька.

– Силоміць? – здивувалася медсестра.

– А то як же, – ствердив Муфтик. – Добровільно Мохобородько не був би там і хвилини. Ми його чудово знаємо.

– Тільки ось… – Півчеревичок багатозначно

підкахикнув. – Тільки ось… уповаємо на те, що він недовго потерпатиме в полоні.

Обличчя медсестри зашарілося від допитливості:

– Невже правда?

– Ми звільнимо його, – запевнив Муфтик. А Півчеревичок додав:

– Саме про це ми й хочемо порадитися із Вольдемаром.

– О-о, – вихопилось у Кірсіпуу. – Цікаво, справді цікаво. Сподіваюсь, що дядько Вольдемар дасть вам добру пораду.

І вона зненацька заметушилась.

– Мушу поспішати, – вибачливо усміхнулась медсестра. – На мене чекають.

І хутенько пішла, хоч насправді її не чекав ніхто. Кірсіпуу поспішила до телефону й набрала номер подруги.

– Перепрошую за турботу, – почала вона, як тільки жінка взяла трубку. – Чи ви знаєте, які жахливі чутки поширюються в місті? Що буцімто ви, так би мовити, викрали свого малесенького! Що ви тримаєте його в себе силоміць! Просто неймовірно, що тільки можуть вигадати люди, чи не так?

– Воістину! – пролунав із трубки голос. – І хто ж отакі дурниці верзе?

І коли сестра Кірсіпуу детально розповіла їй про свою розмову з Муфтиком і Півчеревичком, жінка розлючено кинула:

– Сподіваюся, сестро Кірсіпуу, що ви все-таки не повірили отій маячні. Я знайшла свого малесенького в якійсь собачій буді, де він, бідолашний, спав на трухлявій соломі. Хіба ж це злодійство, якщо я принесла Мохобородька додому, щоб у своїй квартирі дати йому притулок! Яке ж це насилля, коли я по-материнському голублю і годую його, є для нього опорою в житті!

– Не хвилюйтесь даремно! – намагалась заспокоїти приятельку сестра Кірсіпуу. – Пусті теревені взагалі не варто брати близько до серця. Але тепер ви принаймні знатимете, що його треба пильнувати, бо, здається, в них є план його звільнення. Коли пощастить почути про це щось суттєве, я неодмінно вам зателефоную.

– Дякую вам, – сказала жінка. – Я буду весь вечір удома.

Доки точилася ця розмова по телефону, Муфтик і Півчеревичок підійшли до палати, де лежав Вольдемар. Звідти чувся знайомий стогін, який урвався відразу ж, як тільки Муфтик і Півчеревичок постукали у двері.

– Ввійдіть! – прогоготів Вольдемар. І щойно кумедні чоловічки ступили до палати, радісно скрикнув:

 —Ну, нарешті, нарешті! Я чекаю на вас ще зранку!

Муфтик простягнув Вольдемарові букет квітів, а Півчеревичок поклав на тумбочку велику коробку шоколадних цукерок. Цього разу вони вмить зголосилися, який гостинець прихоплять із собою для хворого. І їм не довелося про це жалкувати, тому що Вольдемар дуже зрадів, одкрив коробку і простягнув кумедним чоловічкам.

– Їжте сміливо, – попросив він. – Не соромтесь.

Вони й не соромились. Муфтик узяв одну, а Півчеревичок – сім шоколадних цукерок.

– Як ви почуваєтесь? – запитав Муфтик. Вольдемар невдоволено пророкотав:

– Зі здоров’ям усе гаразд. Тільки вони залюбки тримали б мене в лікарні до кінця життя. Вночі я бачив уві сні свого слона. Жити без нього – безпросвітна мука. Туга діймає. Тілесні страждання у порівнянні з цим – ніщо. Ви, мабуть, не зможете цього зрозуміти.

– Чому ж ні! – вигукнув Півчеревичок. А Муфтик додав:

– І нас же силоміць розлучили з нашим найкращим другом.

– Невже? – Вольдемар підвів голову. – Вас теж?

Муфтик і Півчеревичок почали розповідати. Вони виклали все: про відвідини жінкою готелю і про зникнення Мохобородька, про зустріч у парку і про те, як їм пощастило дізнатися, де мешкає злодійка.

– І там він тепер і погойдується в господарчій сумці, висунутій на держакові швабри з вікна третього поверху, – сказав Півчеревичок насамкінець.

Вольдемар слухав цю пригоду з глибоким занепокоєнням і цікавістю.

– Ну, звичайно, ці жінки… – зітхнув він. – Я все життя тримаюся від них подалі і, виявляється, чиню мудро. Не чекай від жінки нічого хорошого. Так воно є і так лишиться надалі.

Двері палати ледь чутно відчинилися, ввійшла медсестра Кірсіпуу. Вона чула останні Вольдемарові слова.

– Все-таки ви несправедливі щодо слабкої статі, – посварилася пальцем на Вольдемара. – Хто б тоді піклувався про чоловіків, якби не було жінок? Хто доглядав би вас тут, у лікарні? Доводиться мені, представниці слабкої статі!

Вольдемар з ввічливості не перечив, та по виразу його обличчя можна було легко прочитати, що саме про догляд медсестри Кірсіпуу він не особливо високої думки.

Муфтик і Півчеревичок зауважили, що Кірсіпуу ні мала нагальної потреби заходити до палати. І Воль демар теж її не кликав, бо весь час тримав руки п далі від кнопки дзвоника.

– Можливо, я чимось допоможу? – безпорадні запитала медсестра і, помітивши принесений Муфти ком букет, одразу ж вигукнула: – Ну, звісно, ох ц нинішні чоловіки! Щоб же ви робили без жінок Квіти треба негайно поставити у воду!

– Так-так, зрозуміла річ, – вибачливо пробу боні Муфтик, роззираючись навколо у пошуках вази

Та вона вже була в руках медсестри, яка набрала з крана води й поставила квіти. Тоді поправила по-| душку в узголів’ї Вольдемара і, полишаючи палату,| сказала:

– При потребі – подзвоніть.

Коли двері за нею причинилися, Вольдемар пробурчав:

– Як набридає оця надмірна турбота. Іноді мені здається, що вона грається зі мною, мов із живою лялькою.

– Я й на крихтину не здивуюся, якщо Мохобородька спіткала приблизно така доля, – сказав Муфтик.

– Так-так, – кивнув Вольдемар. – Адже в цього ] Мохобородька величезна борода, еге ж? Саме такі подобаються жінкам найбільше. Як працівник зоопарку можу вас запевнити: що волохатіший звір, то в більшому захваті від нього жінки. В зоопарку повсякчас можна бачити, як саме жіноцтво з неослабною увагою роздивляється волохатих тварин. І саме з таким виглядом, що їм кортить взяти звірятко на руки і поторсати… Та я запевняю вас, мої друзі, – тварина не якась там цяцька…

– Маєте рацію, – підтримав його Півчеревичок. – Правда, наш Мохобородько не якесь звіря, але все-таки…

Вольдемар урвав його:

– Але все одно він жива істота, чи не так? А з будь-якої живої істоти не можна робити іграшку. Кожну живу істоту треба шанувати вже за те, що вона живе.

Сказавши це, Вольдемар замислився. На його переніссі з’явилася глибока зморшка. Муфтик і Півчеревичок і не здогадувались, про що він мізкує, але в нього був такий зосереджений вигляд, що зараз вони не наважувались турбувати його запитаннями.

Нарешті Вольдемарове обличчя проясніло.

– Цього Мохобородька ми знімемо з вікна хоботом, – рішуче сказав він.

– Хоботом?! – вигукнув Муфтик.

– Яким хоботом?! – запитав Півчеревичок.

– Звичайно, слоновим, – пояснив Вольдемар. – Яким же ще!

– Боже поможи! – пролунало раптом від дверей. Усі троє воднораз поглянули в той бік. Медсестра

Кірсіпуу так нишкома ввійшла до палати, що ніхто не звернув на неї уваги.

– Боже поможи! – повторила вона знову. – Який сміливий і дотепний план. Чи ви й справді гадаєте, що слонові пощастить звільнити Мохобородька?

Вольдемар не відповів. Він пильно й недовірливо поглянув на медсестру Кірсіпуу.

– Пригощайтесь, будь ласка, цукерками, – сказав він нарешті.

Кірсіпуу взяла запропоновану шоколадну цукерку.

– Беріть іще, – припрошував Вольдемар.

Він розумів, що до сестри Кірсіпуу треба якомога дужче піддобритися. Тепер, коли вона посвячена в плани звільнення Мохобородька, не варто її гнівити. В протилежному випадку все може провалитись.

– Дякую, – мовила сестра Кірсіпуу і поклала до рота другу цукерку. – Ви сьогодні вельми доброзичливі.

– Сподіваюся, що ви взаємно відповісте мені тим же, – пробасив Вольдемар.

– Безумовно, – усміхнулася медсестра Кірсіпуу. Вона знову поправила подушку в узголів’ї Вольдемара і вийшла з палати. Нечутно, як і з’явилася.

Як тільки вона зникла, Вольдемар швидко сів, а по хвилі й підхопився. Він став ходити палатою туди-сюди, та ось зупинився і вдоволено прорік:

– Ми звільнимо Мохобородька вже цієї ночі. Для такої благородної справи сил у мене вистачить, незважаючи на всі зламані ребра.