Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

МОХОБОРОДЬКО ЗНИК

Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутеньке встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиі ці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз профуркотів повз готель та двірник підмітай тротуар.

Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Півчеревичка.

– Час рушати в дорогу, – сказав він і поторсав Півчеревичка за плече. – Море кличе!

Півчеревичок миттєво розплющив очі і підхопивсь з ліжка.

– Море кличе, море кличе! – радісно повторив він. – Ось коли наша відпустка почалася по-справжньому. Спершу невеличка мандрівка автомобілем! опісля – всілякі морські радощі…

Та море було ще надто далеко, і тому Півчеревичок хутко майнув до ванни, щоб з нагоди відпустки залюбки поніжитись у воді.

Півчеревичок хлюпався досить довго і, вибравшись із ванни, ще побадьорішав і повеселішав.

– А ванна – ніби маленьке море, – з насолодою зауважив він. – Чудово освіжає.

І Муфтик із неабияким задоволенням похлюпався б у ванні чи під душем, але йому не хотілося перед мандрівкою змочувати свою муфту. Через це він тільки сполоснув руки і вмився.

І після цього їх уже нічого не затримувало в номері люкс. Вони замкнули двері і ліфтом спустились у вестибюль.

На противагу денній колотнечі тут панувала глибока тиша. Жодної метушливої людини. Цілковитий спокій. Лиш адміністратор куняв за бар’єром, і Муфтик з Півчеревичком попрямували до нього, щоб віддати ключ від номера люкс.

– О-о?! – вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. – Сподіваюся, ви не маєте наміру вже полишити нас?

– Нам пора, – мовив Муфтик. – У відпустку збираємося. Хочемо бодай ненадовго поїхати до моря.

– Спершу невеличка мандрівка автомобілем, опісля – приємний спочинок на прибережному пісочку, – додав Півчеревичок.

Адміністратор з прикрістю зітхнув:

– Ну що ж, тоді, звичайно, зрозуміло. І все ж мені шкода, що ви так швидко полишаєте наш дім.

– Що вдієш? – мовив Муфтик.

– Я сподіваюсь принаймні, що вам усе ж припав До вподоби номер люкс з усіма вигодами? – поцікавився працівник готелю.

– Ще б пак! – поспішив запевнити Муфтик. – Троє ведмедів, наприклад, справили на нас вельми глибоке враження.

– Та й ванна нічогенька, – додав Півчеревичок. – Адже вона – ніби малесеньке море. Жаль тільки, що в ванні немає піску і не можна залюбки заритися в нього.

Ці слова несподівано стурбували адміністратора.

– Ну, чому ж ви мені не сказали про це раніше! – вигукнув він майже у відчаї. – Я наказав би привезти піску! Цю справу можна було б влаштувати як слід!

Муфтик зніяковів.

– Ох, що ви… – незграбно пробубонів він. – Це абсолютно ні до чого.

А Півчеревичок спробував утішити адміністратора:

– Дрібниця, – великодушно кинув він. – Ті кілька годин ми якось обійшлися й без піску.

– Якось обійшлися… – похмуро повторив адміністратор. – Я повік не пробачу собі, що ви в номері люкс мусили якось проводити час. І тому дуже прохаю вас, – коли приїдете наступного разу, то неодмінно сповістіть про свої побажання!

– Слово честі, сповістимо! – пообіцяв Муфтик.

– Неодмінно, – повторив адміністратор. – І стосовно піску, і всього іншого.

Попрощавшись із працівником готелю, Муфтик і Півчеревичок вийшли з приміщення. Тим часом настав ранок, зовсім розвиднилося. Вулиця вже не була порожньою – зусібіч з’являлися перші перехожі, які поспішали на роботу, і котило чимало автомашин.

– Нам треба поспішати, – зауважив Муфтик. – Бо незабаром настане час пік, і нам знову буде непереливки.

Вони звернули за ріг і попід високим склепінням готельної арки попрямували на подвір’я. По хвилі вони обоє були в машині.

Муфтик сів за кермо і завів мотор.

– А де ж це наш любий Мохобородько, – сказав він, роззираючись.

– Мабуть, десь спить, як після маку, під своєю густою бородою, – вирішив Півчеревичок.

Муфтик протяжно посигналив. Анітелень. Мохобородько не відгукувався. Знову пролунала сирена. І, як раніше, у відповідь – тиша.

– Дивина, – занепокоївся Муфтик. – Адже Мохобородько прокидається вмить.

Він посигналив утретє, й коли Мохобородько не з’явився і цього разу, заглушив мотор.

– Треба шукати, – коротко мовив він.

І вони почали нишпорити під бузковим кущем. Оглянули собачу будку. Обстежили вздовж і впоперек усе подвір’я. Але Мохобородька не було ніде.

– Очевидячки, він поквапився вирушити, – висловив здогад Півчеревичок. – Відчув поклик моря і майнув у мандрівку. Іноді поклик моря може бути настільки могутній, що не кожен здатен протистояти цьому.

– Не верзи дурниць, – застережливо змахнув рукою Муфтик. – Поклик моря може, звичайно, відчувати й Мохобородько, але він не якийсь із тих кумедних чоловічків, які полишають своїх друзів, не обмовившись і слівцем. Хіба ти забув, що він сказав отій жінці? Мохобородько запевнив, що ніколи не полишить нас і ділитиме зі своїми друзями як радощі, так і турботи!

– Чудово, – мовив Півчеревичок. – Та де ж він зараз? Ми через нього стурбовані вкрай, а він і не думає ділити з нами цю турботу!

Муфтик замислився.

Куди ж усе-таки запропав Мохобородько? Що могло з ним трапитись?

– Сподіваюся, що ніхто мимохіть не наступив на нього, сплячого, – припустив Півчеревичок. – Таке інколи сумно закінчується.

Муфтик перелякано зиркнув на Півчеревичка.

– А що, коли й справді… – затремтів його голос. – Якщо хтось у темряві наступив на нього… Адже це цілком можливо.

– Авжеж, – погодився Півчеревичок. – І як наслідок цього може бути перелом або ще гірше. Уповаю на те, що його хоч негайно відвезли до лікарні.

Муфтик сполотнів.

– Перелом, – зітхнув він. – І це на початку відпустки… Це було б жахливо!

– Приємного, звичайно, тут анічого, – погодився Півчеревичок. – Якщо ноги в гіпсі, на прибережному піску особливо не попустуєш. Гіпс є гіпс. Чи як, по-твоєму?

На це Муфтик не відповів і слова, бо не знав, що й гадати. Він уявив, як зараз у лікарняній палаті потерпає від болю Мохобородько. І що найгірше, – він там одненький поміж чужих. Біля нього немає жодної близької людини, яка поспівчувала б йому і втішила. Муфтик знав, що таке самотність. Він теж колись був самотнім. Але в нього тоді хоч були цілі ру-ки-ноги… Стосовно ж Мохобородька, то…

Далі думати про Мохобородька не міг: з очей бризнули сльози.

– Отакої! – здивувався Півчеревичок. – Що це з тобою?

Він дивився, як Муфтикові сльози струміли на муфту, і думав, що цілком даремно Муфтик не скористався ванною у люксусовому номері, бо все одно його муфта промокла до нитки. Вода у ванні чи вода з очей, яка зрештою різниця…

– Ох, бідний Мохобородько! – побивався Муфтик – Де ж це він лежить із переламаними ніжками?

– Ось не зітхай так гірко, – спробував розважити Муфтика Півчеревичок. – Адже взагалі ще невідомо, що в нього зламано обидві ноги. Можливо, одна нога цілісінька.

– Ти справді таке припускаєш?.. – запитав Муфтик із промінцем надії.

– А чому б і ні, – продовжував Півчеревичок. – Звідкіля мені все достеменно знати? А що, як з ногами все гаразд, може, постраждали саме руки?

– Ох, ти вважаєш, що руки? – скрикнув Муфтик, і сльози просто потекли струмками. – Ой леле, якою ж несправедливою може бути інколи доля! Хіба Мохобородько своїми руками заподіяв коли зле? Ох ні, й крапелиночки! Скоріше навпаки. Своїми руками він зривав смачну брусницю і щедро ділився зі своїми друзями. Своїми руками він готував чудовий чай з оленячого моху. Своїми руками він захищав од злих кішок безвинних пташенят і навіть захищав отруйну гадюку, якій він був наче старшим братом. І як же доля віддячила йому за все це? Його рученьки зламані, і він більше ніколи не зможе робити ними хороше!

 Муфтик промовляв так розчулено, що й Півчеревичка розжалобив. – Ну, – буркнув він і сковтнув кілька разів підряд, бо перехопило горло. – Може, друга рука все-таки ціла. Адже я не знаю, в яку саме халепу він вскочив.

– Як ти гадаєш, яка в нього залишилась здоровою рука? – запитав, схлипуючи, Муфтик. – Ліва чи права?

– Сподіваймося, що права, – сказав Півчеревичок, по тому раптово заплакав і схилився Муфтикові на плече.

Вони якийсь час не вимовили ні слова. Тільки плакали, обійнявшись. Ридали невтішно. І через те, що Півчеревичкові сльози лилися на Муфтикову спину, його муфта геть змокріла.

ВІДВІДИНИ ЛІКАРНІ

Нарешті Муфтик і Півчеревичок виплакалися до останньої сльозини. Та їхні очі, як і раніше, були сумні і від невтішного плачу почервоніли. І цими сумними й почервонілими очима дивилися вони тепер один на одного.

– Ми повинні діяти, – запропонував Муфтик.

– Маєш рацію, – погодився Півчеревичок. – Бездіяльність – діяльності смерть.

Перш за все вони вирішили піти до лікарні. Якщо їхнє припущення збулося і на Мохобородька справді хтось мимоволі наступив уночі, то зараз він повинен перебувати в лікарні. Як тільки вони сіли в автомобіль і звернули на вулицю перед готелем, як обом стало ясно, що здійснити свій намір їм буде нелегко. Час пік уже настав. Вервечки машин мчали вулицею, немов спінена бляшана річка, і скрізь хутенько й діловито кудись квапилися люди. Чимало хто помітив Муфтиків фургончик і кинувся до нього. Біля машини вже юрмилися хлопчаки, які намагалися зазирнути у віконця.

– Зараз ми знов опинимось у тенетах слави, – стурбовано мовив Півчеревичок. – Будь-якої миті нас знову оточить людський натовп.

– Схоже, ти правий, – зітхнув Муфтик.

Але несподіваний випадок став кумедним чоловічкам у пригоді. Зненацька пролунали різкі звуки сирени. Люди зупинились і з цікавістю дивилися туди, звідкіля все гучав і наближався гудок. І машини на перехресті теж завмерли. На всій вулиці життя умить наче заціпеніло. І тут з’явилася машина «швидкої допомоги», яка мчала на повній швидкості.

– Зараз! – вигукнув Муфтик. – Зараз або ніколи!

Як тільки машина «швидкої допомоги» промчала повз готель, Муфтик дав повний газ. Славний фургончик рвонув з місця і за якусь мить наздогнав медичну машину.

– Ми повинні мчати слідком за нею, – просолів Муфтик. – Будь-що-будь.

– Дивись тільки, щоб не врізався в неї, – тривожно застеріг Півчеревичок.

Муфтик не відповів. Вести авто на такій шаленій швидкості слід з граничною увагою. Лиш не відстати б! І не наскочити на «швидку допомогу». Через найменшу похибку, ба навіть якусь дрібничку, могло негайно скоїтися нещастя.

Скрізь машини і перехожі завбачливо розступалися перед «швидкою допомогою». І разом з нею легко мчав фургончик. І жодній людині не спало на думку, що кумедні чоловічки користуються цією нагодою і «швидкою допомогою» ніби розчищають собі шлях. Жоден охоронець порядку і гадки не мав звинуватити Муфтика в перевищенні швидкості. Всі вважали, що фургончик теж належить до «швидкої допомоги» і виконує якесь важливе й відповідальне доручення.

Нарешті «швидка допомога» зупинилася перед Дверима лікарні, і саме на це Муфтик і Півчеревичок тайкома сподівались. Звісно, Муфтик блискавично зупинив автомобіль і, коли санітари на ношах винесли з машини потерпілого й попрямували до лікарні, двійко друзів, не гаючись, рушили за ними.

Лише тут Муфтик збагнув, що вони для Мохобородька нічого з собою не прихопили.

– До хворого не личить приходити впорожні, —І забідкався він. – Повинні були б купити якихось ласощів. Або фруктів. Або хоч квітів.

Але Півчеревичок обстоював іншу точку зору.

– У нього ж не день народження, – одрізав він. –І Ти подумай сам, куди це годиться – можливо, він з голови до ніг у гіпсі, а ми з’явимося, мов на посміх! вітати його з квітами.

– Ну, гаразд, – погодився Муфтик. – Щодо коштів я з тобою згоден. Проте щось із ласощів ми маємо неодмінно маємо принести.

Усе ж Півчеревичок не погодився і з цим.

– Сам Мохобородько вважає почуття набагато вагомішими за речі, – непохитно вів своєї. – Якісь нікчемні солодощі у порівнянні зі справжніми дружніми почуттями – ніщо. Наше завдання – бути Мохобородькові моральною опорою, а не обгодовувати його солодким.

Півчеревичок говорив дуже переконливо, і нарешті Муфтик погодився з ним. Хай і так. Зрештою це ж бої правда, що ніяка коробка мармеладу чи цукерок неї переважить щиросердого співчуття.

Але ж де шукати Мохобородька? Лікарня велика, і не можна просто ходити з палати в палату. Кумедна чоловічки безпорадно озирались, та ось помітили чоловіка в білому халаті, який, буцімто на замовлення, наближався до них. Його великі окуляри в роговій! оправі й невеличка біла шапочка достеменно засвідчували, що мають справу з лікарем.

– Даруйте, будь ласка, – сказав Муфтик, підходячи до лікаря. – Ви не могли б повідомити, в якій! палаті перебуває Мохобородько?

– А, борода… – пробурмотів, зупиняючись, лікар, і немов щось обдумуючи. – Чи це той, що займається тваринами?

– Саме так, – квапливо запевнив Півчеревичок. – Тварини – його найбільша слабкість.

– Вірю, вірю, – мовив чоловік у білій шапочці, і його лице раптом оповив смуток. – На жаль, така слабкість інколи обходиться вельми дорого.

– Безперечно, – погодився Півчеревичок. – Я, наприклад, з тваринами завжди дуже обережніш. Якось мені довелося віч-на-віч здибатися з пацюком і, повірте, відтоді це стало для мене неабияким уроком.

Але Муфтикові зараз не хотілося просторікувати про тварин.

– Скажіть, будь ласка, як він почувається, – настирливо звернувся Муфтик до лікаря.

А Півчеревичок додав:

– Ми побоюємось, що… що на нього, либонь, наступили.

Медик зняв окуляри і протер їх носовою хусточкою. А тоді сказав:

– Недаремно побоюєтесь.

Кумедні чоловічки, мов по команді, миттю зблідли.

– Як?! – скрикнув Муфтик.

– Це неможливо! – заволав і Півчеревичок. Лікар начепив на перенісся окуляри.

– На жаль, усе-таки можливо, – вимовив він. – Я, певна річ, не стверджую, що подібне може траплятися щодня, але цього разу на нього таки наступили.

– Ми повинні його побачити! – став благати Муфтик.

І Півчеревичок повторив, як відлуння:

– Ми повинні його негайно побачити! Чоловік у білій шапочці, здавалося, міркував.

– Хто ви йому будете? – запитав по хвилі.

– Ми – його друзі, – відповів Муфтик.

– Ми – його єдині друзі, – запевнив Півчеревичок. – Окрім нас, у нього нікого немає.

– Он воно що, – сказав лікар. – Ну, коли справді, окрім вас, у нього нікого немає, я візьму на себе відповідальність і дозволю вам його провідати. Побачення з друзями, гадаю, благотворно вплине на його здоров’я, чи не так?

Обоє друзів згідливо закивали.

– Одначе зважте, що становище його серйозне, – вів медик далі. – Із вами, його друзями, буду відвертий : у нього переламані всі ребра, окрім цього, є внутрішні пошкодження. Так що довго турбувати його не можна, щонайбільше – п’ять хвилин.

Кумедні чоловічки знову кивнули, і лікар запросив їх іти за ним. В кінці довгого коридора вони зупинились перед дверима однієї з палат.

– Послухайте! – раптом злякано прошепотів Півчеревичок. – Що це за голоси?

Не було потреби особливо напружувати слух, щоб почути дивовижні звуки, які долинали з палати. Незрозуміле постогнування й охання впереміж із безладними словами.

– Ваш друг без угаву щось бурмоче, – пояснив лікар. – Ось чому нам довелося влаштувати його в окрему палату, щоб він не турбував інших хворих.

Сказавши це, лікар одчинив двері і провів Муфтика і Півчеревичка до палати.

– А до вас гості! – гучно повідомив він і, звертаючись до обох друзів, додав:—Я не заважатиму вашій зустрічі своєю присутністю, але прошу вас пам’ятати – цього разу не більше п’яти хвилин. Надалі, коли йому стане краще, звісно, гостям можна буде побути довше.

Муфтик і Півчеревичок сказали лікареві «до побачення» і підступили до ліжка хворого. І, зрозуміла річ, неважко уявити їхній подив, коли вони побачили незнайомого чоловіка з чорною бородою. Його темні очі засвітилися радістю і водночас неприхованим збентеженням.

Кумедні чоловічки стояли коло ліжка мов прицвя-ховані і не знали, що й казати.

– Мене звати Вольдемар! – нарешті урвав мовчанку хворий і простягнув Муфтикові й Півчеревичку руку. – Дуже радий з вами познайомитись.

– Муфтик, – назвався Муфтик, потискуючи руку. – Радий взаємно.

– Радий невимовно, – сказав Півчеревичок і в свою чергу потиснув руку хворого. – Ми гадали, що тут лежить наш друг…

Муфтик помітив, що очі Вольдемара оповив смуток, і поспішив урвати Півчеревичка:

– Ми побоювались, що тут лежить наш інший ДРУГ, увесь у гіпсі. А тепер ось ми з полегшенням побачили принаймні, що руки у вас цілі-цілісінькі.

– І ноги теж неушкоджені, – зізнався Вольдемар, і тінь зажури зникла з його очей. – Зламані лиш ребра і, здається, нутрощі зрушені з місця. Однак тут і дивуватися нічого. Добре, що так обійшлося. Якщо на тебе наступає слон…

– Слон?! – одночасно вигукнули Муфтик і Півчеревичок.

– Авжеж, слон, – продовжив Вольдемар. – А хіба ви не знали? Я ж працівник зоопарку, і там на мене ненароком наступив слон.

– З тваринами треба бути дуже обережним, – діловито порадив Півчеревичок. – Якось зі мною сталася подібна пригода, я сам мимоволі наступив, прав-Да, не на слона, а на гадюку. Життя моє трималося на волосинці.

– Авжеж, – мовив Вольдемар. – Із тваринами треба вміло поводитися.

– Вам, мабуть, дуже боляче? – співчутливо запитав Муфтик. – Ми чули з-за дверей, як ви стогнали.

– Я справді стогнав, – зізнався Вольдемар. – Але все ж не стільки від болю, як від суму. Я неймовірно сумую за своїм улюбленим слоном, і цей смуток змушує мене мимоволі стогнати.

– Дивина, – не міг зрозуміти Півчеревичок душевного стану Вольдемара. – На вас наступив слон, а ви, незважаючи на це, сумуєте за ним!

– Саме так, – погодився працівник зоопарку. – Я не знаю, як вам пояснити, але це саме так.

На Вольдемаровому обличчі з’явилося якесь дивне осяяння, яке не могла приховати навіть борода, і погляд його став мрійливим і лагідним. Муфтик і Півчеревичок умить збагнули, що подумки Вольдемар зі своїм слоном. Вони тактовно помовчали.

В цей час одчинилися двері і ввійшла сестра з пучком термометрів у руці.

– Доброго ранку, – сказала вона Вольдемару й мигцем кивнула Муфтику й Півчеревичкові. – Як ми сьогодні почуваємо себе?

– Дякую за турботу, сестро Кірсіпуу, – відповів Вольдемар. – Трохи ліпше. І як бачите, в мене гості.

– Бачу, бачу, – ствердила сестра і простягнула Вольдемарові термометр, який він одразу ж сунув під пахву. – Сподіваюсь, що гості не занадто втомлять вас.

Сказавши це, медсестра легким порухом поправила Вольдемару ковдру і вийшла. Та її останні слова нагадали Муфтику й Півчеревичкові, що їм уже треба йти. Адже п’ять хвилин – невеличкий відтинок часу, який вже, напевне, минув.

– Коли ви завітаєте знову? – запитав Вольдемар.

– Можливо, завтра, – сказав Муфтик.

– Так, – підтримав Півчеревичок. – Неодмінно завтра.

– Ви й не здогадуєтесь, як утішили ви мене своїми відвідинами, – усміхнувся Вольдемар.

Та коли Муфтик і Півчеревичок зачинили за собою двері, з палати знову почувся жалібний стогін.

– Все це, звичайно, вельми красиво, – мовив Півчеревичок, – але в нас ще й досі немає жодної вістинки про Мохобородька.

Вони трохи порадились і вирішили розшукати реєстратуру. Одначе там їх запевнили, що хворого на ім’я Мохобородько в лікарні взагалі немає.

– А що, як через свій маленький зріст він помилково потрапив до дитячої лікарні? – висловив припущення реєстратор.

Але Муфтик і Півчеревичок пояснили, що в Мохобородька борода майже до землі, і через це така можливість виключена.

І реєстратор з цим погодився цілком.

– Я сповна розумію вашу турботу, – співчував він. – І якщо на нього справді наступили, як ви гадаєте, то ми негайно приймемо його до лікарні. Тільки спершу, звісно, його треба знайти.

– Зрозуміла річ, – погодився Півчеревичок. Було ясніше ясного, що Мохобородька треба розшукувати.

Тут, у лікарні, зараз їм робити нічого, і тому вони подякували реєстраторові за співчуття і вийшли з приміщення.

МУФТИКІВ КОМІРЕЦЬ

Муфтик і Півчеревичок стояли на сходах лікарні.

– Куди ж тепер? – запитав Півчеревичок у повному відчаї.

– А туди, куди нам покаже машина «швидкої допомоги», – вирішив Муфтик.

На жаль, іншого виходу не було, бо вони не мали змоги вибирати собі напрямок. Вулиці, як і раніше, були запруджені людьми, які неодмінно рано чи пізно зупинили б фургончик. Єдина розумна можливість – мчати услід за якоюсь «швидкою допомогою». Вони опинились у цілковитій залежності від цих автомобілів і шукати Мохобородька могли тільки там, куди забагнеться їхати «швидкій допомозі».

Чекати їм довелося недовго. Почулася знайома сирена, і машина, скреготнувши гальмами, зупинилася перед ґанком. Дверцята відчинились, люди в білих халатах винесли на ношах хворого і заквапилися до лікарні.

– Ходімо, треба завести мотор, – запропонував Муфтик. – Раптом доведеться рушати негайно.

Невдовзі з’ясувалося, що Муфтик мав рацію. Ледве вони влаштувалися у фургончику і ввімкнули мотор, як бригада «швидкої допомоги» повернулася до машини. Ще мить, і вона так рвонула з місця, що Муфтикові було нелегко встигнути за нею.

Почалася шалена гонка. І знову Муфтикові пощастило попри все триматись на «хвості» «швидкої допомоги». Під супровід оглушливої сирени обидві машини мчали все далі й далі, і скрізь їм завбачливо поступалися дорогою.

Та незабаром кумедні чоловічки знову занепокоїлися. За нетривалий час вони перетнули майже все місто, і попереду вже замаячила околиця.

– Куди ж це вона летить? – дивувався Півчеревичок. – За місто?

Так і є. Вже позаду лишився міст, обабіч замелькотіли лани й пасовиська. А «швидка допомога» тепер ще більше додала швидкості, і хоч Муфтик зробив усе, що міг, поступово їхній фургончик почав відставати. Окрім цього, мотор надто перегрівся, і невдовзі Муфтик змушений був зупинитись на узбіччі.

– Хай їде собі, куди заманеться, – кинув він. А Півчеревичок додав:

– Мудріше поступитися.

Вони вибралися з машини і сіли край рівчака, щоб трохи перевести подих і порадитись.

– Просто чудово через деякий час знову опинитися серед природи, – зронив Муфтик, озираючись.

Півчеревичок кивнув.

– Так-так, – замислено ствердив він. – Коли-не-коли треба бувати серед природи, тому що вона не терпить пустоти.

Муфтик не зрозумів до пуття, що саме хотів сказати Півчеревичок, але під впливом оцих слів його думки раптово переметнулися на інше. Природа не терпить пустоти… Що правда, то правда. Тож, певне, десь і виникла порожнеча, така порожнеча, яку повинен заповнити Мохобородько? Адже він теж – часточка природи. Без сумніву. І тим паче – віддаючи належну шану істині, треба визнати, що Мохобородько – просто неперевершений витвір природи. Зі своєю чудовою бородою він буцімто створений для заповнення пустот. Тільки де ж усе-таки ця порожнеча? А з іншого боку – в свою чергу, в автомашині місце Мохобородька теж порожнє. Коли природа справді не терпить порожнього місця, хто ж тоді замінить Мохобородька?

Муфтик хутенько відкинув цю думку. Мохобородька не можна замінити ніким. Мохобородько – друг. Дружба непорушна. Треба повернути Мохобородька на його колишнє місце, байдуже, яке порожнє місце він зараз заповнює…

– Ходімо! – рішуче підхопився Муфтик.

– Уже? – здивувався Півчеревичок. – Я лише почав насолоджуватися природою.

Одначе Муфтик був непохитний.

–Ніякі насолоди нам не милі, – заявив він. – Мусимо розшукати Мохобородька.

На це Півчеревичок тільки зітхнув, підвівся, і за мить фургончик уже котив до міста.

Цього разу Муфтик їхав досить повільно. І це було цілком розумно, зненацька він став зовсім неуважним і міг би накоїти лиха. І навіть тепер, незважаючи на помірну швидкість, мало не сталася неприємна пригода.

Із-за повороту на шосе вискочило невеличке волохате собача. Воно спокійно встигло б перебігти дорогу, але побачило машину, яка наближалась, і ні з того ні з сього завмерло посеред шляху. Собача зацікавлено дивилося на Муфтика крізь вітрове скло, і його дивне поводження настільки спантеличило Муфтика, що той натис на гальма лише останньої миті.

Автомобіль зупинився.

– Ти диви, яке кудлате! – пробурчав Півчеревичок. – Чи йому життя набридло?

Але з вигляду на це не схоже. Як і раніше, воно приязно дивилося на Муфтика і ще й почало метляти хвостом.

– Здається, хоче запропонувати себе на комір, – вів далі Півчеревичок. – Ти лише поглянь. Його шубка і твоя муфта немов пошиті з одного матеріалу. Ліпшого коміра ти не знайдеш ніде.

Облиш свої дурні жарти, – підвищив голос Муфтик.

Та про себе він мусив зізнатися, що й справді шерсть собачати страшенно схожа з його муфтою: обоє волохаті, обоє однакового жовто-рудого кольору. Через оцю подібність у Муфтика до собачати виникло своєрідне почуття єдності. Та що вдієш. Не можна ж через оцю симпатію вічно залишатись на шосе, милуючись одне одним.

Муфтик обережно включив швидкість, об’їхав песика великим колом і покотив далі.

Та скоро Півчеревичок вигукнув:

– Біжить за нами! Мчить щосили!

Муфтик визирнув у бокове дзеркальце і теж побачив, що волохате собача женеться за фургончиком. Воно щодуху чеберяло коротесенькими лапками, висолопивши рожевого язичка.

– Що ж воно все-таки хоче? – здивувався Муфтик.

Півчеревичок замислився, цього разу замислився по-справжньому.

– Мабуть, воно хоче стати твоїм собачам, – сказав нарешті. – Можливо, лишилося без господаря.

Муфтик мимоволі зменшив швидкість.

– У кожного собаки має бути господар, – продовжив Півчеревичок. – І коли собака знаходить собі справжнього хазяїна, то буде вірним і відданим йому другом на все життя.

Муфтик знову глянув у дзеркальце. Тепер, коли він їхав повільніше, волохате собача наблизилося до машини. Вибиваючись із сил, воно пропонувало йому, Муфтикові, свою дружбу і вірність. Чи міг він одкинути це? Все-таки, напевне, ні. Йому ж бо знайома туга з дружбою і вірністю. Адже він теж був довго самотнім, тож сповна і краще, ніж будь-хто, може зрозуміти й оцінити дружбу і прихильність.

Муфтик натиснув на гальма, і автомобіль несподівано зупинився.

– Ну? – Півчеревичок кинув запитальний погляд на Муфтика.

– Відчини дверцята, – попрохав Муфтик. Півчеревичок одчинив, і відразу ж захекане волохате собача зазирнуло всередину.

Муфтик усміхнувся.

– Стриб сюди, Комірчику! – скомандував він. – Що ти зволікаєш?!

Собача не змусило повторювати запрошення. Воно пружно стрибнуло до фургончика.

– Сприйняло свою кличку, – вдоволено сказав Півчерев ичок.

А Комірець кинувся прямо до Муфтика, забрався йому на коліна й лизнув лице.

– Спокійно, друже! – зупинив його Муфтик і подружньому, але твердо звелів собачаті бути осторонь. – Адже я не можу-керувати машиною, коли ти сидиш у мене на колінах, краще піди та привітай Півчеревичка.

Собача дало Муфтикові спокій, але вітати Півчеревичка не стало. Воно влаштувалося за Муфтиком долі і навіть не кліпнуло на Півчеревичка.

Той не образився.

– Розумний собака, – похвалив Півчеревичок. – Собака, який лащиться до кожного, відверто кажучи, нічого не вартий. У нього повинен бути один господар, справжній собака до першого-ліпшого підлещуватись не стане.

Фургончик в’їжджав до міста. Цього разу «швидка допомога » не пробивала дорогу, Муфтик котив бічними вулицями, де рух був непожвавлений. Та, здається, що в цьому не було ніякої потреби. Дивовижно, проте вони вже не привертали до себе колишньої уваги. Здавалося, у людей раптом з’явились зовсім інші турботи, і до Муфтикового автомобіля вони геть втратили інтерес.

– Куди ми, власне, прямуємо? – запитав Півчеревичок.

– Звичайно, до готелю, – відповів Муфтик. – Ад-ясе нам терміново потрібна ванна, щоб до пуття вимити Комірця.

Собача й справді треба було викупати. Його шерсть Забила пилюга, під черевцем, на лапах налипло грязюки.

Муфтикове серце переповнювала радість: тепер у нього є собака! Тим паче собака, який сам собі обрав господаря, а отже, полюбив його відразу. Чи міг він коли у своєму житті мріяти про таке щастя? Ніколи! А тепер це щастя настало. Доля щедро нагородила його за роки самотини. Спочатку вона подарувала йому друзів, а тепер ось на додачу ще й собаку.

«Треба лиш пильнувати, аби од щастя в мою душу не закралася бундючність, – міркував Муфтик. – Дуже важливо у щасті не забувати про нещасних».

І як тільки він це подумав, пригадався Мохобородько. Замість нього в машині оселився песик, а сам Мохобородько?..

– Півчеревичку! – раптом закричав Муфтик. – Тепер мені ясно, де Мохобородько заритий!

Така заява украй спантеличила Півчеревичка.

– Заритий? – пробурмотів він. – Що ти верзеш? Муфтик збагнув, що від хвилювання він переплутав слова.

– Я хотів сказати, що мені ясно, де собака заритий, – вибачливо всміхнувся він.

Півчеревичок полегшено зітхнув, тоді удав цілковите нерозуміння, поглянув на Комірця і зауважив, що, на його думку, собака теж ще не заритий.

– Облиш свої жарти, – дорікнув на це Муфтик. – Чи пам’ятаєш, як жінка, котра приходила до нас у готель, обмовилася про собачку?

– Звичайно, пам’ятаю, – кивнув Півчеревичок. – Вона й хотіла замість нього взяти собі Мохобородька.

– Отже, – продовжував Муфтик, заздалегідь насолоджуючись враженням, яке справлять його слова на Півчеревичка. – Жінка втратила песика, і в природі утворилася, так би мовити, порожнеча, яку незнайомка вирішила заповнити Мохобородьком. Але через те, що Мохобородько добровільно на це не погодився, жінка вирішила просто викрасти його вночі. І коли в свою чергу в нашому автомобілі з’явилося вільне місце, його заповнив Комірець.

– Ти – геній! – вигукнув він. – Безумовно, та жінка викрала Мохобородька! Мене лиш дивує, як нам ще вранці не спало це на думку.

– Вранці у нас ще не було Комірця, який спрямував би наші роздуми в потрібному напрямку, – сказав Муфтик. – Комірець відкрив нам очі.

Невдовзі Муфтик і Півчеревичок щасливо дісталися до готелю. Ніхто не поривався їх зупинити, хоч довкола було досить велелюдно.

Коли Муфтик поставив машину на подвір’ї, Півчеревичок запевнив:

– Я ані крапельки не здивуюсь, якщо Комірець вміє брати слід.

Муфтик вмить нашорошився.

– Ти гадаєш, що…

– Так-так, – кивнув Півчеревичок. —Комірець – мудре собача. Він наштовхнув нас на думку, де шукати Мохобородька. Я взагалі не здивуюся, якщо він і приведе до нього.

– Чудово! – захоплено вигукнув Муфтик. – Спробуймо негайно!

– Але перш за все ми повинні дати Комірцеві понюхати якусь Мохобородькову річ, – вів далі Півчеревичок. – Тоді він по запаху знайде слід нашого зниклого друга.

– Блискуче! – аж підскочив Муфтик, усе більше захоплюючись. – Зараз же візьмемо якусь Мохобородькову річ і розпочнемо пошук. Якщо Комірець зуміє натрапити на слід Мохобородька, вважай, у нас впаде камінь із серця.

Та біда була в тому, що в автомашині не виявилось анічого такого, що зберігало б Мохобородьків запах, єдина річ Мохобородька, котра впала друзям в око, був куплений в універмазі гумовий Мохобородько. Та він ще навіть не розпакований, так що ніяк не міг пахнути Мохобородьком.

– Про всяк випадок Комірцю все-таки конче треба показати надутого гумового Мохобородька, – запропонував Півчеревичок. – Тоді він уявлятиме бодай вигляд нашого друга і принаймні знатиме, кого йому шукати.