Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Муфтик не заперечував. Вони надули гумового Мохобородька і показали Комірцеві. Та спочатку від цього користі було мало, тому що без запаху собача ніяк не могло взяти слід Мохобородька, хоч і знало вже, який він із себе.

– Невже в нашого бідолашного Мохобородька і справді так обмаль речей? – здивувався Муфтик.

– Виявляється, так, – пожалкував Півчеревичок. – Треба на день народження неодмінно щось йому подарувати.

Муфтик кивнув, але випадково його погляд упав на килимок у фургончику і помітив на ньому жмутик Моху.

– О-о-о! – вигукнув він. – Клаптик мохової бороди Мохобородька! Це ж бо те, що нам конче треба!

– Добре, хоч це, – пожвавішав Півчеревичок. – Повинна ж мохова борода Мохобородька все-таки пахнути Мохобородьком.

Муфтик підняв жмутик моху і простягнув Комірцеві. Собача спершу не зрозуміло, що від нього хочуть, і намагалося спробувати мох на смак. Та коли Муфтик показав йому, як треба нюхати, Комірець одразу все збагнув. Його ніздрі заворушились, і він внюхувався в шматочок моху з неабиякою старанністю. Після цього Півчеревичок одчинив дверцята машини, і кумедні чоловічки разом із Комірцем ступили на подвір’я готелю.

– Шукай, Комірчику! – скомандував Муфтик. – Шукай Мохобородька!

Собача зашамоталося туди-сюди, ретельно нюхаючи навколо землю. Раптом воно опинилося біля бузкового куща.

– Шукай, шукай! – повторив Муфтик.

Під бузковим кущем Комірець нюхав особливо старанно і тоді, не піднімаючи носа від землі, подріботів до собачої будки. Муфтик і Півчеревичок з надією в серці попрямували за ним.

Добігши до собачої конури, Комірець на мить завмер у задумі, тоді хутенько заліз усередину.

Півчеревичок зітхнув:

– Ну, – розчаровано мовив він, – мені здається, що з нього все-таки шукача не вийде.

І коли Комірець перегодом вибрався з будки і, вибачливо метляючи хвостиком, поглядав на Муфтика, той хоч-не-хоч мусив погодитись із Півчеревичком.

– Так, здається, ми дещо переоцінили собача, – сумно пробубонів він.

Та не відали ні Муфтик, ні Півчеревичок, що Мохобородька забрали з конури в сумку і через це його сліду на землі не могло й бути.

МОХОБОРОДЬКО У ПОЛОНІ

Мохобородько прокинувся від глибокого сну майже ополудні. Він одкрив очі і хотів роззирнутись, але не побачив нічого, крім вузької смужки світла над головою.

Що ж це означає? Куди він потрапив? Мохобородько пригадав вечір і ніч. Ясно – він засинав у собачій буді, в ній, звісно, мав би й прокинутись… Та ба…

Мохобородько випростав руку й помацав навколо себе. Й одразу зрозумів: це ніяка не собача конура. Це ж зовсім не… Він тривожно обмацував далі… Ну, звичайно, це господарча сумка! А смужка світла вгорі просто означала те, що «блискавка» не застебнута. Як же він усе-таки потрапив до господарчої сумки?

І Мохобородькові пригадалася таємнича тінь, яка вночі на готельному подвір’ї погойдувала сумкою, і його серце відчуло щось недобре. Він швидко сів і висунув із сумки голову.

Ой леле! Спершу Мохобородько від переляку міцно заплющився, одначе все ж на мить знову відкрив очі. Яке жахливе становище!

Мохобородько без перебільшення метлявся між небом і землею. Визирнувши через край сумки, він побачив здаля вулицю, по якій туди-сюди ходили люди. Якби він зараз упав, з висоти третього поверху… Господарчу сумку було підвішено на держакові швабри, виставленої у вікно третього поверху. Жахливо!

– Чи ти прокинувся, золотко моє? – несподівано пролунав з кімнати знайомий голос.

Мохобородько не відповів. Він був ошелешений. Адже це голос отієї жінки, яка хотіла взяти його до себе! Отже, ніякого сумніву вже не було. Жінка його викрала. Сплячого…

– Доброго ранку, мій малесенький!

Після цих слів держак швабри потягли крізь відкрите вікно до кімнати. Господарча сумка погойдувалася, звідкілясь стиха долинуло дзеленькання, і Мохобородько вмить пригадав свій нічний сон. Дзеленькання балабончиків… Звичайно, це були браслети цієї жінки, які вві сні видалися дзвіночками. І гойдлива колисочка… А то ж була господарча сумка, яка вві сні видалася Мохобородькові колискою.

– Як тобі спалося, мій любий? – запитала жінка, ніби прочитавши думки свого полоненця. – Що тобі снилося?

– Бачив уві сні себе немовлям, – набурмосився Мохобородько. – І що ненька колисала мене в колисці.

– Який пророчий сон! – радісно вигукнула жінка. – Тут, у мене, ти розпочнеш нове життя, так би мовити, спочатку, тут розпочнеться й твоє друге дитинство, мій малесенький! І, якщо бути відвертою до останку, я навіть хочу усиновити тебе. Я стала б тобі матір’ю, голубила б й оберігала тебе.

– Даруйте лишень, – украй злякався Мохобородько. – Але ж я старший за вас.

Господиня посміхнулась.

– Можливо, – мовила вона. – Принаймні твій сон пророкує, що над усиновленням ще варто гарненько помізкувати. Я неймовірно вірю в сни, невеличка різниця в літах у порівнянні з тим, що промовляє сон, анічого не важить.

Мохобородько гірко шкодував, що розповів жінці про свій сон, і сердито сказав:

– Зараз ви так обіцяєте, що по-материнському будете мене голубити й оберігати, а перед цим повісили мене за вікно, немов якусь ганчірку сохнути на вітрі.

– Ну, послухай! – підвищила голос жінка. – Ти вельми несправедливий до мене, мій малесенький! Адже я знала, що ти мусиш спати просто неба, на чистому повітрі. Куди ж, по-твоєму, я повинна була тебе прилаштувати?

І перш ніж Мохобородько встигнув щось одповісти, вона заговорила знову:

– Як на мене, я була винятково чуйною до тебе, коли повісила за вікно, щоб ти мав свіже повітря. Отже, за це не можеш мені дорікати – скоріше навпаки. Інколи, якщо псувався холодильник, я в такий спосіб вивішувала свіже м’ясо. І можу тебе запевнити, що зберігається воно за вікном у господарчій сумці набагато ліпше, ніж у кімнаті або в кухні. За умови, якщо на нього не падає сонце.

«Отакої… – понуро подумав Мохобородько. – Мене вже порівнюють зі свіжим м’ясом. Буцімто я не маю ні думок, ні почуттів, буцімто я – м’ясний виріб та й годі…»

Та вголос він сказав:

– Якщо так, звісно ж.

Поступово Мохобородько зрозумів, що йому доцільніше при поганій грі робити гарну міну. Навіщо даремно дратувати жінку? Ліпше хай вважає, що він, Мохобородько, змирився з полоном. Коли з часом приспати її пильність, можна легше влучити сприятливу можливість для втечі. А давати драпака треба; стосовно цього Мохобородько ні на мить не вагався. Він і уявити не міг, щоб назавше залишитись отут і стати якоюсь цяцькою для випещеної жінки…

– Сподіваюся, що ти правильно уявляєш своє становище, – мовила жінка. – Віднині мій дім – твій

дім. Я, безумовно, розумію, що спершу ти повинен трохи звикнути і призвичаїтися, та, гадаю, це забере небагато часу.

Мохобородько мовчав. І тоді господиня запросила його на вранішню каву.

У їдальні стіл уже був готовий для сніданку. На кавнику лежала плетена серветка. Варені яйця були вкриті мереживними ковпачками. Булка, хліб і питльованик. Ковбаса, шинка і сир. Звичайно, масло. Молоко і вершки. Сиркова маса і повна тарілка натертої моркви.

Жінка посадовила Мохобородька поруч себе і пов’язала йому фартушину, на якій красувався старанно вишитий зайчик.

– Цей фартушок – малесенький сюрприз для тебе, – сердечно мовила жінка. – Сама змудрувала. Сподіваюся, що зайчики тобі до вподоби?

– Ще б пак! – погодився Мохобородько і злісно заскреготів зубами.

Тієї ж миті скреготіння довелося урвати й широко відкрити рота, тому що перед його обличчям з’явилася ложечка з рідким яйцем. Жінка вирішила годувати Мохобородька як маля і не терпіла стосовно цього ніяких заперечень.

– Перегодом, зрозуміло, ти навчишся їсти самостійно, – сказала вона, запихаючи Мохобородькові до рота наступну порцію яйця. – Та спочатку я, звісно, мушу тобі допомагати.

Через оці витребеньки сніданок тривав порівняно довго. Мохобородько був сповнений гніву, їжа застрявала в горлі. Яке приниження! З ним поводяться, наче з якимось немовлям! Та все ж Мохобородько опанував собою і проковтнув разом із шматочками їжі, запханими йому до рота, своє приниження. І коли нарешті сніданок закінчився, йому навіть пощастило видавити із себе крізь зуби кілька вдячних слів.

– На здоров’я, золотко, – розчулилася жінка. – Надалі я дізнаюся про твої смаки і готуватиму для тебе лише ті страви, які ти найбільше полюбляєш.

«Я не полюбляю жодної страви, яку мені образливим чином запихають до рота», – подумав Мохобородько. Але жінці – ні мур-мур.

А події закрутилися, мов карусель. Як тільки вони поснідали і підвелися з-за столу, у двері подзвонили.

– Ах, ти! – вигукнула жінка, відчиняючи. – Чудово! Я й не сподівалася на твій прихід!

– Як же це? – здивувалась гостя. – Адже ти сама телефонувала мені рано-вранці й запрошувала поглянути на свою крихітку.

– Так-так, – усміхнулась вибачливо жінка. – У мене з ним скільки клопоту, що в голові макітриться.

Гостю провели до вітальні. Це була подруга господині.

– А де ж це сам герой нашого дня? – запитала вона, ставлячи на диванний столик коробку з тортом.

Мохобородьку довелося ступити наперед і показатися гості. Він зупинився посеред кімнати і виструнчився.

– Господи праведний, який же він славний! – захоплено вигукнула подруга. – Найкраща річ – це жива істота! Я вітаю тебе! Вітаю від щирого серця!

Мохобородько до пуття не розумів, кого це вітають – його чи господиню, та про всяк випадок низенько вклонився.

– І як ввічливо поводиться! – не вгавала подруга. – Такого тримати просто задоволення, через такого не доведеться господині пекти раків!

– Цілком зрозуміло, я намагаюсь по змозі виховати його, – скромно зауважила господиня. – І перші наслідки не такі вже й погані.

Тієї миті знову подзвонили. Жінка вибачилась і побігла до передпокою.

– Це ви! – пролунав невдовзі її радісний голос. – Я й не сподівалась… Себто я так очікувала вас!

– А де ж ваш мізинчик? – спитали настирно й жваво.

Цього разу завітали дві подруги, і кожна з коробкою тістечок.

– Ой матінко, який чарівний! – вигукнули вони одночасно, ступивши до кімнати, і Мохобородьку на мить здалося, що це близнята.

Цього разу кумедний чоловічок вклонився двічі.

– Браво! – хором зреагували гості й заплескали в долоні.

Господиня заходилася накривати стіл. Та знову пролунав дзвоник.

Увесь час надходили нові гості. Усі приятелі жінки жадали побачити Мохобородька. Усі неодмінно приносили з собою якісь солодощі. І всі були в захваті від Мохобородька.

А в серці кумедного чоловічка наростав відчай. Скільки ж це триватиме? Скільки взагалі триватиме його жахливий і воднораз сміховинний полон? Невже й справді йому доведеться залишились отут на віки вічні й призвичаюватись до нового життя, як говорила жінка? Ні і ще раз ні! Таке животіння нестерпне. Та спочатку йому треба набратися терпіння. Терпіння і ще раз терпіння. Допоки якось… Допоки якось, можливо, випаде можливість утекти.

Нарешті у вітальні зібралося стільки гостей, що вони ледве розташувалися за кавовим столом. Розмова все жвавішала, і небавом на Мохобородька взагалі не звертали уваги.

«Навіщо цій жінці ще потрібен я, якщо у неї сила-силенна приятельок?» – думав Мохобородько.

Він забрався на підвіконня і почав сумно дивитись із вікна на вулицю. Так і просидів до вечора. І коли гості розійшлися, було вже так пізно, що йому довелося знову забиратись до господарчої сумки.

НАЙВИЩИЙ У СВІТІ ЧОЛОВІК

Оскільки Комірцеві, попри всі зусилля, не пощастило натрапити на слід Мохобородька, Муфтик і Півчеревичок вирішили повернутися до готелю і продовжити розшук. Та ледве вони звернули за ріг, як побачили величезну юрму, яка заполонила весь майдан перед готелем. Весь цей шалений натовп гув, як розтривожений вулик, і нестримно розростався на очах, бо люди надходили й надходили.

– Ось тепер ми, напевне, влипли, – буркнув Півчеревичок. – На таку увагу я, їй-бо, не сподівався.

– Головне – спокій, – порадив Муфтик, коли вони пробивалися до готелю крізь натовп. – Удамо, що подібне вшанування для нас буденна річ.

Вони пробиралися далі, Комірець увесь час дріботів за ними слідком, і серця друзів калатали все тривожніше. Біля входу до готелю юрмилися журналісти, і кожен із фотоапаратом або кінокамерою.

– Цим фільмачам треба, либонь, ледь усміхнутися, – припустив Півчеревичок. – Інакше можуть подумати, що ми чваньковиті.

Але Муфтик вважав за найліпше поводитися невимушено.

– Невимушеність над усе, – сказав він. – Саме невимушеність – це те, що справляє на маси найбільше враження.

– Нехай так і буде, – погодився Півчеревичок. – Спробуймо поводитися невимушено. А чи не зміг би ти часом сказати людям кілька теплих слів? Адже не вельми ввічливо, коли ми не привітаємо натовп!

– Безумовно, – пристав на це Муфтик. – Кілька слів заради ввічливості і справді міг би сказати.

І тієї ж миті подумки почав складати невеличку вітальну промову.

– Коли промова буде виголошена, почнуться, звісно, оплески, – заявив Півчеревичок. – І тоді треба, мабуть, злегка вклонитися народові?

– Неодмінно, – кивнув Муфтик. – Одначе зробимо це скромно й невимушено.

Нарешті вони пробилися крізь людський натовп і ступили на ґанок готелю. Ось-ось… Залишалося ще піднятися на кілька сходинок вище…

Муфтик рішуче повернувся обличчям до народу.

Але що це? Ніякісінької уваги! Не клацнув жоден фотоапарат. Не застрекотала жодна кінокамера. Жодна людина не кинула погляд на кумедних чоловічків!

– Схоже, цього разу обійдемося без промов, – знічено кинув Муфтик.

А Півчеревичок сердито відрубав:

– Ці люди самі не знають, чого хочуть.

– Ну що ж, – Муфтик поплескав Півчеревичка по плечу. – Не вішаймо носа, поводьмося якнайприродніше. Адже зрештою ми прийшли сюди не задля вшанування, а щоб зняти кімнату.

Сказавши це, він одчинив великі скляні двері і пройшов до вестибюля, а Півчеревичок мовчки ступив за ним.

За перегородкою сидів їхній знайомий адміністратор.

– О-о! – вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. – Так що ви усе ж повернулись! Я, звісно, вас розумію, такий випадок може ніколи не повторитись!

Муфтик і Півчеревичок ошелешено перезирнулись.

– Який випадок ви маєте на увазі? – вагаючись, запитав Муфтик.

Тепер уже адміністратор був вражений до краю.

– Невже ви нічого не чули?! – похитав він головою. – Неймовірно! Адже зараз усе місто живе цією подією!

І коли Муфтик і Півчеревичок, як і раніше, поглянули на нього нерозуміюче, він урочисто промовив:

– До нашого міста прибув найвищий у світі чоловік! Щомиті очікуємо його приїзду до готелю!

– Он воно що, – тихо зронив Півчеревичок. – Так що це його очікує юрмище на вулиці.

– Авжеж, – усміхнувся працівник готелю. – Кого ж іще!

Муфтик і Півчеревичок змовчали про те, що зовсім недавно народ виявляв їм неабияку увагу, і натомість запитали, чи є в них можливість ще раз зняти в готелі кімнату.

– Люксового номера я вам, зрозуміло, виділити не можу, – пошкодував адміністратор. – Ви ж розумієте? Там житиме найвищий у світі чоловік. Однак я порадив би вам кімнатку поряд із тим номером. У цьому випадку ви матимете змогу побачити велетня і, можливо, вам пощастить отримати в нього автограф.

– Нам байдуже, – промимрив Півчеревичок. – Найголовніше, щоб у нас був дах над головою.

На тім і зголосилися, адміністратор простягнув кумедним чоловічкам ключ. Тоді пильно поглянув на Комірця і короткозоро примружив очі.

– Боже мій! – злякався він. – 3 вашим побратимом, певне, щось серйозне сталося? Чому він стоїть карачки?

Муфтик трохи розгубився, але швидко пояснив, що цього разу з ними не Мохобородько, а просто собача, яке вирішило приєднатися до них.

– Ну, тоді ясно, – розуміюче кивнув адміністратор. – Це й на краще. Тепер я неодмінно розпоряджуся постелити в собачу будку сіна. Щоб ваше собача почувалося там затишніше.

– Ви дуже люб’язні, – зрадів Муфтик.

– Одначе дозвольте поцікавитись, куди це запроч; пав ваш друг-бородань? – раптом стривожився працівник готелю.

– Він зник, – повідомив Муфтик.

– Побоюємось, що його викрали, – уточнив Півчеревичок.

І вони, перебиваючи один одного, розповіли адмі-І ністраторові про зникнення Мохобородька і про пі-ч дозру стосовно вчорашньої гості.

– На жаль, ми не знаємо адреси і навіть її імені, – сказав насамкінець Муфтик. – Ми, безумовно,шукатимемо її скрізь, та це все може забрати чималої часу.

– Так-так, – погодився розпорядник. – Одначе» все-таки сподіваймося на краще. Таку примітну постать, як Мохобородько, та жінка ніяк не зможе приховувати до безконечності.

Після цього зауваження Півчеревичок не міг утри-і матись, щоб не під’юдити:

– Хіба зараз Мохобородько помітний? – мовив він. – Адже нині єдина людина, яку взагалі ще помічають, – найвищий у світі чоловік.

Адміністратор не зрозумів Півчеревичкових кпин.

– Ось побачите, помітять і Мохобородька, – упевнено почав він. – Все одно ваш друг колись вигулькне.

Такою надією спершу й довелося втішатись кумедним чоловічкам. Разом із Комірцем вони ввійшли до ліфта, піднялися на тринадцятий поверх і поряд із люксовим номером знайшли свою нову кімнату.

– О-о! – вигукнув Муфтик, як тільки вони опинилися в номері. – Знову троє ведмежат! Виявляється, це неправда, що в менших кімнатах менше ведмежат.

На стіні й справді висіло точнісінько таке полотно, як у номері люкс, і це навівало милий домашній затишок. І Комірець, схоже, одразу цілком освоївся і весело гавкнув.

– Дзяволить, певне, на трійцю ведмежат, – мовив Півчеревичок. – По сліду йти не може, а на мистецтві, диви, знається.

Муфтик невизначено гмукнув. Мистецтво було для нього надто серйозною справою, щоб над ним жартувати.

– Треба почати з миття, – порадив він. – Якщо ми зараз же не вкинемо Комірця у ванну, наша кімната незабаром кишітиме блохами.

– Маєш рацію, – кивнув Півчеревичок. – І навряд чи бліх привабить шерсть ведмежат, скоріше всього вони пострибають до нас у ліжко.

Муфтик зайшов до ванни і відкрив кран. Потекла вода, і невдовзі її набігло стільки, що можна було купатись.

– Комірчику! – гукнув Муфтик. – Нумо до ванни!

Собача умить причеберяло і без умовлянь дозволило опустити себе у воду. Воно залишалося спокійним і тоді, коли Муфтик вилив йому на спину цілу пляшечку шампуню.

За мить Комірець з голови до ніг був у білій піні, і Муфтик старанно шкріб його всіма десятьма нігтями. Несподівано Півчеревичок вигукнув:

– Напевне прийшов! Послухай лишень, як двигтить коридор!

Муфтик прислухався. Що правда, то правда – із коридора чулися суцільний гомін і безугавна тупотнява багатьох ніг. Раптом цей шум став ще сильнішим, і Півчеревичок прочинив двері та визирнув.

– Іде! – вигукнув він. – Дивина! Ох і жердина! Почувши це, Муфтик полишив Комірця у ванні

і поспішив до Півчеревичка.

– Лишенько! – пробубонів він. – Порівнюючи з | нами, цей чолов’яга істинний гігант!

Трохи згорбившись, щоб не вдаритися об стелю, найвищий у світі чоловік наближався до люксового номера. Лице його було серйозне і стурбоване. Просуватися йому було досить важко, бо навкруги весь час юрмилися люди. Одні просто споглядали, інші канючили автограф. Треті хотіли будь-що торкнути його рукою. І перед самими дверима номера чоловік мусив зупинитись. Його оточили таким щільним колом, що не мав аніякої надії ступити хоч крок.

Кумедним чоловічкам подібне становище було знайоме, і вони мимоволі поспівчували найвищому в світі чоловікові.

– Тенета слави, – пробурмотів Півчеревичок. – Адже ми знаємо, що це значить.

Велетень стояв на місці і безпорадно розмахував і довжелезними руками. Він намагався щось говорити | людям, але з цього, на жаль, нічого не виходило, тому що навколо в тому гаморі годі було сподіватися почути когось.

Та ось раптово з’явився Комірець!

Увесь у піні, він прослизнув поміж ніг Муфтика й Півчеревичка і з гавкотом вибіг у коридор. Собача обтрусилося, і клапті піни полетіли навсібіч, попали людям на одежу, навіть на обличчя. І це було так несподівано, що юрма перелякано позадкувала від Комірця, скрикуючи, люди закривалися руками й намагалися заховатися один за одного.

Найвищому в світі чоловікові цього тільки й треба було: він ступнув кілька широченних кроків до дверей люксового номера. Ключ скреготнув у замку. За мить велетень вдячно всміхнувся кумедним чоловічкам і зник у кімнаті, тут же замкнувшись зсередини.

– Комірчику! – гукнув Муфтик. – Зараз же сюди!

І собача блискавично сповнило наказ, нібито зрозумівши, що виконало своє завдання. Муфтик докупав Комірця і влаштував його в кутку сушитися.

Переконавшись, що найвищий у світі чоловік не має наміру нікого впускати до себе, люди стали помалу розходитись, і згодом галас у коридорі вщух.

– Нарешті цей бідолашний велетень матиме спокій, – сказав Муфтик.

– Просто моторошно подумати, як природа карає зростом, – кинув Півчеревичок. – Досі мені не спадало ніколи на думку, що нам принаймні стосовно зросту дуже повезло.

– Так-так, – замислено кивнув Муфтик. – Ми таки справді повинні дякувати долі.

Та ледве він мовив це, як у двері тихо постукали. Півчеревичок пішов одчиняти.

– Ви дозволите?

– О-о! – здивовано вигукнув Півчеревичок. На порозі стояв найвищий у світі чоловік! По хвилі і Муфтик вийшов назустріч гостеві.

– Будь ласка, заходьте, – припрошував він. – І щодо собачати не турбуйтесь, воно вже обсохло.

Найвищий у світі чоловік нахилився, щоб не зачепитися за одвірок, і ступив до кімнати.

– Я безмежно вдячний вам і вашому собачці, – урочисто промовив він. – Ви порятували мене з великої скрути.

Тоді велетень простягнув Муфтикові руку:

– Друзі звуть мене Антеною.

– А мене Муфтиком, – вигукнув радо Муфтик і щосили потиснув руку своєму новому знайомому.

Простягнув руку і Півчеревичок.

– А мене друзі звуть Півчеревичком, – повідомив він.

Привіталися, найвищий у світі чоловік опустився в крісло, яке йому запропонував Муфтик.

– Як чудово! – сказав він, озираючи кімнату. – Який тут панує спокій! Слово честі, я й завітав до вас, щоб аби хоч трішечки сховатися од своєї слави. В моєму номері люкс без угаву дзвонить телефон, так що бути там просто неможливо.

– Знайома історія, – кивнув Муфтик.

– І дзвонять, звичайно, переважно жінки? – запитав Півчеревичок.

– Переважно жінки, – ствердив найвищий у світі чоловік. – Але трапляються і чоловіки, і навіть дітлашня. І всі щось хочуть: один – зустрітися, інший – листуватися, ще хтось – сфотографуватися. Це просто жахливо, повірте мені.

– Так, знаменитим завше непереливки, – поспівчував Муфтик.

– Авжеж, – зізнався велетень. – Знаменитому важко зберегти власну гідність. Часом доводиться тікати від своїх шанувальників через чорний хід. Буцімто злодієві.

– Ох, як ми розуміємо вас, – зізнався Півчеревичок. – Ми теж скуштували слави і вельми добре знаємо, як люди надокучають знаменитостям.

І він розповів детальніше, як вони ще зовсім недавно ладні були забігти світ за очі від своєї слави.

– Тепер ці часи щасливо минули, – полегшено зітхнув Півчеревичок. – Після того, як у місті з’явилися ви, на нас взагалі не звертають уваги.

Найвищий у світі чоловік сумно всміхнувся.

– Ну принаймні від мене хоч така користь, – сказав він.

Цієї миті задзвонив телефон. Муфтик взяв трубку.

– Вибачте, – пролунав з трубки жіночий голос. – Найвищий у світі чоловік випадково не у вас?

Муфтик поглянув туди, де щойно сидів Антена. Там його не було. Він вислизнув із кімнати тихенько, мов тінь.