Текст книги "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"

Автор книги: Эно Рауд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

СЕНБЕРНАР БЕННО

Наступного дня після сніданку жінці заманулося пограти з Мохобородьком у м’яча.

Гра полягала в тому, що жінка котила по підлозі малесенький гумовий м’ячик і вигукувала: «Апорт!», і Мохобородько повинен був приносити його жінці. Раніше вона так гралася зі своїм собачам, бо слово «апорт» і означає принеси, вживають його під час навчання собак приносити кинуті на певну віддаль предмети.

Спершу запропонована гра навіть трохи розважила Мохобородька, та згодом одноманітна і втомлива шарпанина йому все-таки остобісіла. Кумедний чоловічок уже хотів було запротестувати, одначе цього робити не довелося, бо раптом у двері подзвонили, і господиня пішла відчиняти.

– О-о, сестро Кірсіпуу! – пролунав з передпокою радісний голос. – Яка несподіванка!

– Чому несподіванка? – здивувалася гостя. – Адже ви вчора дзвонили мені й запрошували поглянути на свого нового улюбленця.

– Ой, так-так, як це я… – усміхнулась жінка. – Звичайно, звичайно. Але знаєте, цей мій улюбленець завдає стільки клопотів й потребує стільки уваги, що все інше вивітрюється з голови.

– Цілком розумію вас, – ніжно мовила сестра Кірсіпуу. – Коли я придбала Бенно, зі мною спочатку було те саме.

Гостя ввійшла до кімнати, і Мохобородько побачив, що з нею величезний собака з розумною мордою – сенбернар. Це і був Бенно.

– Ляж! – наказала собаці сестра Кірсіпуу. Проте Бенно не послухався. Він помітив

Мохобородька. З неабиякою гідністю він підступив упритул до кумедного чоловічка і обнюхав його.

Мохобородько всміхнувся. Раптом оцей собака видався йому дуже близькою істотою. Він дружньо погладив Бенно по голові і тихо попрохав:

Цього разу Бенно блискавично послухався і ліг коло Мохобородькових ніг.

Але медичній сестрі Кірсіпуу ця слухняність не сподобалася.

– Фу! Встань! – суворо скомандувала вона і сказала господині: – Вчений собака повинен слухатись лише одну людину.

Бенно лінькувато підвівся і, ніби вибачаючись, поглянув на Мохобородька.

– Так, —пом’якшав голос у сестри Кірсіпуу. – А тепер ляж!

Бенно виконав команду.

Жінка уважно спостерігала за ними. Несподівано їй спало на думку показати медсестрі, що її власність ні на крихітку не гірша собаки. Дама ступила кілька кроків до Мохобородька і скомандувала:

– Мохобородьку, ляж!

Той стояв, наче остовпів.

– Ляж! – повторила жінка.

Та Мохобородько стояв, як і раніше. Все його єство кипіло від обурення. Йому наказали: «Ляж!» І розум підказував йому підкоритися. Хоча б заради того, щоб таким чином приспати пильність господині, щоб вона не здогадалась про його намір втекти. А що втікати треба, в цьому не було сумніву. Але почуття повставали проти поміркованості розуму. Почуття власної гідності не погодилося з розумом. І нічого не вдієш – почуття власної гідності взяло гору.

– Я не ляжу, – відповів Мохобородько. Жінчині щоки взялися рожевими плямами.

– Ти мусиш лягти, – відрізала вона. – Це мій наказ.

– А я не ляжу, – повторив Мохобородько. Жінка підняла руку. Вона була вельми сердита і ледве стрималась, щоб не всипати Мохобородькові ляпасів. Останньої миті все-таки погамувала гнів, силувано посміхнулась і сказала, звертаючись до медсестри Кірсіпуу:

– Бачите, цей мізинчик іноді може бути впертим, мені треба ще чимало поморочитись над його вихованням.

– Так-так, – мовила Кірсіпуу. – їхнє виховання – вельми серйозна справа. Ви не уявляєте, яких зусиль мені коштувало навчання Бенно, доки він став вихованим псом.

А Мохобородько сидів біля Бенно і голубив його.

– Ви тільки подивіться! – вигукнула медична сестра Кірсіпуу. – Вони чудово порозумілися. Я чимало роздумувала, чи не завести мені дитя. Для компанії Бенно. А з іншого боку – якщо народиться хлопчик, то, коли підросте, почне дратувати Бенно.

На це господиня нічого не відповіла й пішла на кухню готувати каву. Невдовзі вони удвох сіли за столик і повели мову про виховання і всяку всячину.

Мохобородько нахилився до вуха Бенно.

– Знав би ти, який я страшенно нещасний, – прошепотів він.

І Бенно співчутливо поглянув на нього розумними очима. Відчувалося, що він сповна збагнув скрутне становище Мохобородька. Це до глибини душі зворушило полоненця, і він, чухаючи пса, снував свою сумну думу.

Правда, з першого погляду нарікати на своє життя-буття не було особливих підстав. Жінка піклувалася про нього, він мав змогу добре їсти і міг користуватися всіма квартирними вигодами, за винятком телефону, торкатися якого йому було суворо заборонено. І на нестачу свіжого повітря жалітися було б гріх, тому що на ніч господиня вішала його в сумці за вікно, де приємно повівав вітерець. І все ж… Попри все, тут його життя було нестерпним. Він був одірваний від природи, за голосами й пахощами якої неймовірно сумував. А ще його розлучили з друзями, без яких взагалі не міг уявити свого життя…

Та ось Мохобородько прислухався.

– А ви знаєте, я вчора бачила цих… Муфтика й Півчеревичка, – сказала медсестра Кірсіпуу згодом.

Серце Мохобородька аж закалатало. Отже, Муфтик і Півчеревичок усе-таки ще десь тут недалечко. Так що його, Мохобородька, друзі не полишили, не забули про нього. Звичайно, кумедний чоловічок і сам увесь час сподівався на це, та переконатися ще раз у цьому було пречудово.

Господиня зиркнула на Мохобородька насторожено, але той удав, що не чув анічогісінько, і продовжував старанно чухати Бенно.

– Я гадала, що вони вже поїхали, – притишено мовила жінка. – Чи не бажаєте ще кави?

– Будь ласка, ще півчашечки, – попрохала сестра Кірсіпуу. – А ви знаєте, де я їх учора зустріла? У себе на роботі, в лікарні.

В лікарні?!

Мохобородько мало не скрикнув, але останньої миті уткнувся у шерсть Бенно. Як це вони опинилися в лікарні? Що з ними сталося?

– У них щось серйозне? – поцікавилася жінка. – Коли я їх бачила в готелі, вони були цілком здорові.

– Вони й зараз при здоров’ї, – пояснила медсестра Кірсіпуу. – До лікарні вони приходили відвідати свого знайомого. Це працівник зоопарку, на якого наступив слон.

– Слон? – здивувалася господиня.

– Так-так, – кивнула Кірсіпуу. – В житті всяке трапляється…

Жінки гомоніли далі. Вони більше не згадували ні Муфтика, ні Півчеревичка, ні працівника зоопарку, а обговорювали різні життєві пригоди.

Мохобородько знову поринув у свої роздуми.

Муфтик і Півчеревичок десь поряд. Очевидно, вони розшукують його. Але ж це все-таки не означає, що він сам повинен скласти руки на животику й чекати, доки друзі, можливо, натраплять на його слід. Невже він справді не може нічого зробити, щоб одкрити собі шлях до жаданої волі?

І нараз… Нараз Мохобородькові сяйнула надзвичайна думка. Вона була така, що вмить змусила забути все інше.

Адже ось лежить Бенно, сенбернар Бенно! А хіба не сенбернари і є отими благородними собаками, які завжди допомагають і рятують нещасних… І навіть у наижахливішу хурделицю в небезпечних горах сенбернари шукають заблудлих, приречених на загибель людей і виручають їх з біди. Ліпших рятівників, як сенбернари, в світі взагалі немає, міркував Мохобородько. І один з них зараз лежить біля мене. І коли Бенно, як і всі інші сенбернари, народився на світ задля того, щоб рятувати людей, то чому б для різноманітності не порятувати йому одного кумедного чоловічка?

Мохобородько все щільніше тулився до Бенно, і той, немов прочитавши його думки, притулився так, що кумедний чоловічок міг сховатися йому під живіт. Чудово! Просто чудово! Довга собача шерсть прикрила б його від людських очей!

Саме тоді господиня й медсестра Кірсіпуу набалакалися.

– На жаль, я мушу йти, – сказала гостя, встаючи з-за столу. – По обіді треба на роботу до лікарні.

Встала й господиня, щоб провести гостю.

– Було приємно погомоніти, – всміхнулась вона. – Заходьте ще.

Медсестра Кірсіпуу окинула неуважним поглядом свого пса:

– Ходімо, Бенно!

Мохобородько просто закляк від напруження, вчепившись у шерсть сенбернара, всім тілом притиснувся до собаки. Ноги йому пощастило просунути за нашийник Бенно, так що для них була хоч якась опора.

Бенно встав. Він зробив це, правда, трохи повільніше, ніж завше, одначе Кірсіпуу все-таки нічого не помітила. Тоді собака спокійно вийшов до передпокою, а Мохобородько, зібравши всі сили, тримався в нього під черевом.

Господиня вже відчинила двері й подала медсестрі Кірсіпуу руку.

– Всього вам найкращого, – побажала вона.

– І вам теж, – одповіла Кірсіпуу, потискуючи руку. – А куди ж подівся ваш малесенький вихованець? Хіба він і не вигулькне, щоб сказати мені «до побачення»?

Жінка роззирнулась.

– Либонь, заховався десь у куточку, – вибачливо посміхнулася вона. – Мабуть, соромиться свого впертого й нерозумного поводження.

– Ну, що ж, – усміхнулась сестра Кірсіпуу. – Доки вони Спроможні відчувати сором, справи не такі вже й погані.

Мохобородько полегшено зітхнув. І тут медсестра Кірсіпуу поплескала Бенно й мовила гордовито:

– А ось Бенно соромитися нічого, нумо попрощайся любенько з господинею.

Сенбернар добре зрозумів, що від нього хочуть, бо цьому його навчили щеням. І він чудово знав, що зараз мав чинити: сісти на задні лапи і, помахавши передньою правою, приязно гавкнути.

Саме так Бенно й повівся. Проте наслідок був несподіваний. Замість того, щоб вдячно кивнути собаці, жінка злякано закричала:

– Мохобородьку!

Тут Мохобородька побачила й сестра Кірсіпуу. І в якому жалюгідному становищі: неборака висів униз головою на широких грудях сенбернара.

– Яка ганьба, Мохобородьку! – вигукнула господиня, і в її голосі явно вчувався глибокий докір.

Мохобородько розумів, що спроба втекти не вдалася. Він знічено плюхнувся на підлогу і пробубонів:

– Я просто хотів трохи погуляти.

Кумедний чоловічок і не сподівався, що господиня йому повірить, але вперто повторив:

– Я хотів трохи погуляти. Жінка не відповіла.

А сестра Кірсіпуу, знітившись, квапливо пішла разом із Бенно.

ОБГОДОВУВАННЯ КОМІРЦЯ

Муфтик і Півчеревичок були так вимучені метушнею попереднього дня, що прокинулися тільки тоді, коли годинник на міській прадавній ратуші пробив дванадцяту.

Тепер, після могутнього сну, обоє почувалися досить бадьоро.

– Нумо діяти! – вигукнув Півчеревичок.

– Нумо діяти! – повторив Муфтик, наче відлуння.

Через кілька хвилин вони хутенько потамували голод у готельному буфеті.

– А тепер шукати Мохобородька! – оголосив Муфтик.

Але Півчеревичок багатозначно підняв палець.

– Не забувай, любий друже, що внизу, на подвір’ї, тебе чекає жива істота. І, якщо я не помиляюсь, ця жива істота не що інше, як малесеньке миле собача, яке так само хоче попоїсти.

– Ну, звичайно, – ніяково пробурчав Муфтик. – Як же я міг про нього забути! Очевидно, починаю старіти, бо пам’ять, охо-хо, слабшає.

Півчеревичок пхекнув:

– Не мели дурниць. У твоїй муфті ще немає сивини. Просто річ у тому, що ти ще не звик, до чого зобов’язує утримання собаки.

– Вважаєш? – невпевнено запитав Муфтик.

– Авжеж! – квапливо запевнив Півчеревичок. – Той, хто надумав тримати пса, більше не належить тільки собі. Так само, а то навіть більше, належить він своєму собаці.

Муфтик мовчки і трохи стурбовано прийняв цей факт до відома. Отже, сповна він уже не належить самому собі? Як же так – ні сіло ні впало? На хвилю він відчув якийсь щем, але відразу ж згадав учорашній вечір, і після цього щем зник. Увечері, перед тим як лягати спати, він провів Комірця на готельне подвір’я до собачої будки. І коли залишав там собача саме, Комірець так ніжно й водночас журливо поглянув на нього, так жалібно й водночас так віддано заскавулів, що цей песик раптом став йому страшенно близьким. Те саме відчуття спорідненості зараз знову охопило його, і це саме почуття ніби змело його миттєві сумніви. Більше він не хотів анічого, лиш до останку належати своєму милому Комірцеві. Муфтик рішуче ступив до буфетної стойки.

– Будь ласка, мені кілограм шинки і кілограм холодцю, – звернувся він до буфетниці.

– Так багато? – усміхнулась вона. – Такому маленькому чоловічкові?

Муфтик насупився.

– Я купую не собі, – буркнув він. – У мене є собака, це для нього.

Таке пояснення, певне, вдовольнило буфетницю і вона стала зважувати кілограм шинки. Тим часом до Муфтика підійшов Півчеревичок.

– Я мушу тебе серйозно застерегти, любий Муфтику, – сказав він, повчально насварившись пальцем. – Це вельми славно, що ти хочеш добре дбати про своє собача, але турботливість зовсім не означає його обгодовування. Шинкою і холодцем ти можеш із самого початку так розбалувати Комірця, що потому він взагалі зіпсується.

– Авжеж, звичайно, – неуважно відповів Муфтик.

І перш ніж він спромігся щось додати, буфетниця в нього запитала:

– А можна шинки трохи більше? І Муфтик захоплено кивнув:

– Так-так, прошу. Хай буде трохи більше.

Тут уже й Півчеревичок збагнув, що говорити зараз із Муфтиком про балування собаки надмірним харчуванням марно. Любов його друга до Комірця спалахнула з такою силою, що просто не було змоги обмежити її рамками розумного.

«Нічого не вдієш, – думав Півчеревичок. – Нехай уже пестить свого Комірця, якщо хоче. Таке поводження, скоріше всього, користі собаці не принесе, проте, можливо, потішить самого Муфтика, чого йому, Півчеревичкові, здається, не зрозуміти. Певна річ, особисто Муфтик, піклуючись про собаку, якимось чином стане душевно багатшим».

Тим часом буфетниця загорнула шинку в папір і почала зважувати холодець.

– Гарний телячий холодець, – проказувала вона при цьому. – І свіжий-свіжісінький, тільки сьогодні привезли. У мене, до речі, теж собака, фокстер’єр. А якої породи ваш, якщо не секрет?

Якої ж породи все-таки Комірець? Муфтик цього не знав і через це примовк. Та по хвилі Півчеревичок одповів замість нього:

– Це кумедтер’єр, досить рідкісний вид.

– Ох, кумедтер’єр, – шанобливо кивнула буфетниця. – Тоді йому чудово підійде телячий холодець – дуже добре перетравлюється.

– У такому разі й холодцю можна трохи більше, – випалив Муфтик.

І буфетниця знову кивнула.

– Оце правильно! – похвалила вона. – Візьмете два кілограми, еге?

– Будь ласка, – сказав він і не помітив, як Півчеревичок скрушно зітхнув.

Буфетниця загорнула в папір холодець, і Муфтик схопив обидва пакунки під пахву. Потому він заквапився до свого милого Комірця і, незважаючи на важкі пакунки, так розгонисто помчав коридором, що Півчеревичок ледве встигав за ним.

Очікуючи ліфт, такий урівноважений Муфтик був на диво нетерплячим.

– Неможливо, – сердито сопів він. – Неможливий готель. Ніякого порядку. Ліфти повзуть, мов гусениці.

– Та не гнівайся так, – спробував угамувати Муфтика Півчеревичок. – Хвилиною раніше, хвилиною пізніше… За цю хвилину твій Комірець з голоду не помре.

– Ага, не помре, отакої? – мов батогом шмагонув Муфтик. – Незабаром побачиш сам!

Та ось ліфт прибув. Муфтик і Півчеревичок спустилися вниз і по хвилі обоє опинились на готельному подвір’ї, де побачили, що до голодної смерті Комірцю ще таки далеченько. Собача вискочило з будки і з неймовірною радістю кинулося їм назустріч.

– Ой, Комірчику, мій милий Комірчику! – вигукнув Муфтик.

А Комірчик щасливо повискував. Він залюбки стрибнув би Муфтикові на груди, та оскільки той був коротуном, то собача просто перемахнуло через нього. Мимохідь, більше з чемності, Комірець ткнувся писком і в Півчеревичка, проте відразу ж повернувся до Муфтика і дзиґою закружляв навколо нього. Цей танець радості тривав недовго. Раптом Комірець зупинився, і його ніздрі заворушились.

– Чує запах їжі, – зауважив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся. Він розгорнув шинку, тоді холодець і поклав усе це перед Комірцем:

– Покуштуй-бо!

Собача не примусило припрошувати себе удруге і і миттю тицьнуло носом у холодець.

– Наминай добряче! – усміхнувся Муфтик. – Це телячий холодець, смачний, свіжий.

, – І дуже добре перетравляється, – додав Півчеревичок.

Комірець їв, він наминав би і без примовлянь. Шмат холодцю перед його носом зменшувався із разючою швидкістю.

– Йому смакує, – блаженно мовив Муфтик. Та ось холодець закінчився.

– Жахливо, – сказав Півчеревичок. – Просто незбагненно, як таке мале собача проковтнуло скільки телячого холодцю.

Муфтик пропустив це зауваження повз вуха.

– Прикро, що ми не попрохали буфетницю нарізати шинку, – забідкався він. – Таке цуценятко не зможе відгризти від цілого кусня.

Півчеревичок здогадався, на що натякає Муфтик. Либонь, він мав на увазі малесенький кишеньковий ножик Півчеревичка, яким можна непогано покраяти шинку на шматочки.

– Ну, гаразд, – сказав Півчеревичок, знову зітхаючи. – Спробую вже розпиляти.

Він ще раз зітхнув, дістав кишенькового ножика і заходився чикрижити шинку. І щоразу, коли йому вдавалося відрізати шматок, Комірець жадібно його хапав і глитав.

– Бідна тварина, – пожалів Муфтик. – Він, мабуть, довго потерпав од голоду.

– Цілком можливо, – погодився Півчеревичок. – Та я, наприклад, з’їв би такої соковитої і водночас пісної шинки навіть тоді, якби й не дуже хотів. Чесно кажучи, у мене аж слинка тече…

– Будь усе-таки розважливим! – занепокоївся Муфтик. – Адже ти не відбиратимеш, сподіваюсь, кусень у тваринки? Інша річ, якщо собачатко щось залишить…

Та Комірець не лишив анічого. Він підібрав усе до найменшої шкурки і після цього поглянув на Муфтика так, буцімто йому цього обмаль.

– Може, принесемо з буфету ще? – запропонував Муфтик.

Але тут Півчеревичок скипів.

– Твоя любов до собаки перетворилась на мавпячу, – сердито відрубав він. – Коли твоє собача не знає міри, то як господар ти маєш бути розумнішим. Я ще раз кажу тобі, що обгодовування тварин так само шкідливе, як і примусове голодування, і я певен, що знавець тварин Мохобородько сказав би те саме.

Цього разу Півчеревичкові напучування Муфтик усвідомив.

– Ти й справді так гадаєш? – стурбовано запитав він.

– А то ж як, – ствердив Півчеревичок. – І я ні на крапельку не здивувався б, якби відсьогодні в Комірця почалося нестримне ожиріння.

– Що ж робити? – запитав Муфтик тремтячим голосом. – Що ж робити, аби від перегодівлі у Комірця не почалось ожиріння?

– Від цього є однісінький засіб, – наставляв Півчеревичок. – І називається він прогулянка.

– Прогулянка? – здивувався Муфтик. – Невже звичайнісінька прогулянка?

– Саме так, – вів далі Півчеревичок. – Адже господар собаки мусить знати, що з четвероногим другом щодня як мінімум дві години треба гуляти в парку чи іншому підхожому місці. А коли маємо справу з обгодованим собакою, то з ним треба гуляти щонайменше цілісінький день!

– Ти віриш, що це допоможе? – обнадійливо запитав Муфтик.

– Неодмінно, – кивнув Півчеревичок. – Тільки нам доведеться купити повідець і знайти якийсь парк чи галяву, де ніхто не заважав би нашим прогулянкам.

Муфтик полегшено зітхнув.

– Тож так і зробимо! – вигукнув він. – І негайно!

І вони рушили.

Розшуки Мохобородька на деякий час довелося неминуче облишити. Та що вдієш – тепер у них на шиї Комірець! І вони тішилися думкою, що й сам Мохобородько безумовно схвалив би їхні дії. Адже він – великий друг тварин. І хто-хто, а Мохобородько не допустив би, щоб таке симпатичне собача геть ожиріло.

МОХОБОРОДЬКОВА ПРОГУЛЯНКА

Жінка сіла в крісло й наказала Мохобородькові виструнчитись перед нею.

– Отже, мій маленький, – суворо мовила вона і при цьому зиркнула на кумедного чоловічка пронизливим поглядом. – Ти сказав, що хочеш трохи погуляти?

– Справді, хочу, – кивнув Мох оборо дько. – У мене страшенно сверблять підошви, якщо я час од часу не торкаюся ними землі.

– Гаразд, – одповіла жінка. – Уявімо, що я вірю тобі. Але прошу пояснити, навіщо було задля прогулянки забиратися собацюзі під черево? Чому ти не міг сказати мені про своє бажання?

– Боявся, що ви мене, може, не так зрозумієте, – пробубонів Мохобородько. – Адже на сьогодні чимало людей сиднем сидять удома і проґулюються лише в разі крайньої необхідності.

Господиня багатозначно всміхнулася.

– На щастя, мене це не стосується, – кинула вона. – Я знаю, що треба підтримувати форму.

І раптом вона додала:

– Я вирішила. Ми з тобою, мій маленький, підемо на прогулянку!

Мохобородько стояв мовчки. А думки гарячково роїлися в голові. Вони йдуть гуляти… Чи пощастить йому нарешті все-таки чкурнути від оцієї тітки? А втім, накивати від неї п’ятами ох як непросто. Сказала ж, що тримає себе в формі. Від такої далеко не втечеш…

– Чи ти не радий? – урвала жінка Мохобородькові роздуми.

– Авжеж, вельми радію! – зізнався Мохобородько. – Образно кажучи, я немов купаюся в хвилях моря радості!

– Тут поблизу є чудовий парк, – вела жінка далі. – Шматочок живої природи серед міських кам’яниць. Там ти почуєш пташиний спів, понюхаєш квіти і походиш босоніж по землі.

«І, може, пощастить заховатися під кущем, – подумки мріяв Мохобородько. – Можливо, зумію сховатися так, що потому мене взагалі шукати – що вітра в полі…»

На жаль, чудові плани Мохобородька невдовзі безнадійно розлетілися вщент. Підводячись і відчиняючи дверцята шафи, господиня повідомила:

– На щастя, у мене є кілька пасків мого колишнього собачати. Ага, ось повідець і нашийник. Сподіваюся, що ти не образишся, коли я використаю їх для тебе. По-моєму, вони якраз на тебе.

Мохобородько заціпенів. На нього одягнуть ошийник! Його поведуть на паску, мов собача! Тим часом жінка попрямувала до нього.

– Зараз спробуємо, мій малесенький, – сказала вона. – Зараз побачимо, чи підійдуть оці речі тобі.

Ошелешений Мохобородько не міг ні слова вимовити, ні поворушити рукою чи ногою. Від жаху він міцно заплющив очі і миттю відчув, як його шию обвив нашийник і, клацнувши, застебнули пряжку.

– Ну? – запитала жінка. – Як почуваємось? Не дуже туго?

Мохобородько ледве ковтнув слину.

– Немов обценьками стисло горло, – тільки й спромігся вимовити він.

Одначе господиня не звернула на його слова ніякої уваги.

– Поступово звикнеш, – кинула вона, чіпляючи до нашийника повідець. – До кожної речі треба звикати.

Мохобородько відкрив очі й жалісливо поглянув на жінку.

– Ви знаєте, – благально заговорив він. – Маленьких дітей теж іноді прогулюють на пасках, чи не так? Малюків оперезують ними попід груди, і це допомагає їм краще триматися на ногах. Чи не можна такі паски роздобути й для мене? Напевне, тоді було б трохи солідніше?

Мохобородькова пропозиція жінці не сподобалась.

– Ти ж не якесь там дитя, – одрізала вона. – І до того ж чудово тримаєш рівновагу. Хіба не так? Подумай лишень – коли такий бородань опиниться між людей з прогулянковими дитячими пасками, це викличе регіт.

Мохобородько зрозумів, що перечити жінці марно. Вона, здається, з тих, хто звик сповняти забаганки і легко змінювати свої наміри не збиралася.

– Тобі, звичайно, доведеться носити й намордник, – попередила вона.

– Як?! – закричав Мохобородько. – Навіщо?

– Так уже заведено, – люб’язно посміхнулася жінка.

Мохобородько, правда, хотів рішуче заперечити, але господиня швидко й щільно начепила йому намордник. Тепер кумедний чоловічок був стиснутий так, що не міг вимовити й слова. Хоч-не-хоч він мусив примиритися з оцим становищем і дозволити вивести себе із квартири.

Небавом вони були на вулиці й попрямували туди, де, як розповідала жінка, був парк.

– Сподіваюсь, що ти все-таки можеш пристойно ходити на повідку, – проскрекотіла вона. – Головне, щоб ти не забігав наперед і не смикав пасок.

Проте господиня йшла порівняно швидко, і Мохобородько щосили старався триматися поруч неї.

Вони подолали незначну відстань, як Мохобородько помітив, що він уже не привертає колишньої уваги. На нього-то позирали, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Люди, які їм стрічалися, просто ледь-ледь осміхались. Ніхто не зупинився, щоб попрохати в нього автограф чи засвідчити йому свою шанобу.

«Напевне, сяйво моєї слави вже примеркло, – подумав Мохобородько. – Та й була вона скороминущою…»

Звичайно, він не знав істинної причини затьмарення своєї слави. Не відав, що в місті з’явився найвищий у світі чоловік, який нині заполонив всезагальнуі увагу й почуття. А Мохобородько вирішив, що люди змінили до нього ставлення через намордник і пові дець.

«До слави причетний не лише кожен зокрема, – міркував собі Мохобородько. – Значно важливі зберегти гідність, а це залежить од нас самих. Треб поважати особистість, а не її славу, зберігати гідність і тоді, коли відступає слава. Треба зберігати гідніст навіть на повідку. Хоч це, звичайно, нелегко. Можи гадати, що це й собаці нелегко. І, очевидячки, це вдається не кожному, особливо ж, якщо начеплено ще намордник».

Але, попри все, Мохобородько вирішив прийнят випробування долі без нарікань.

Раптом думки кумедного чоловічка урвалися.

Природа! Справжня жива природа!

Вони підходили до парку.

Тієї ж миті жінка стала картати Мохобородька, бо. забачивши парк, він метнувся вперед і дуже смикну повідець.

– Ну, потерпи ще ледь-ледь, – суворо попередила дама. – Хіба ти вже забув, як я тобі тлумачила про вміння ходити на повідку?

Мохобородько дещо уповільнив ходу, проте незабаром вони дісталися парку і далі йшли стежкою поміж кущів і дерев.

– Який гарний парк, чи не правда? – запитала жінка. – Чудова місцина, тут можна спокійно перевести подих.

Тепер вони поволі походжали, і господиня іноді зупинялася, щоб Мохобородько міг понюхати квіти, які росли обіч стежини.

– Тут переважно прогулюють своїх собак, – пояснила жінка. – Ліпшого місця для цього й знайти важко. Коли моя Жужулька ще була, траплялося, ми приходили сюди двічі на день…

Вона говорила далі. Про парк і свою собачку Жужу, про багато інших речей. Але Мохобородько слухав її краєчком вуха. Він потайки сховав руки під бороду і гарячково шукав пряжку нашийника.

Якби зараз пощастило її розстебнути… З одного боку стежки були квітники, з другого – густі кущі. І хай ця жінка й у чудовій спортивній формі, але в такій гущавині все одно застряне, тут вона його просто не спіймає…

Але намацати пряжку не вдавалося. Гладенький ремінець і все. Чи випадково, чи умисне, але жінка защебнула нашийник так, що пряжка опинилася аж на потилиці. Треба спробувати повернути ошийник. За всяку ціну він мусить дотягтися до застібки…

– Що ти там длубаєшся? – у жінчиному голосі відчувалася засторога.

Мохобородько здригнувся і мигцем висмикнув руки з-під бороди.

– Не варто й морочитись, – глузливо кинула господиня. – Пряжку надійно припасовано ззаду.

Тепер Мохобородько зрозумів, що вона, їй-бо, нарочито начепила йому ошийник пряжкою на потилицю. І, звичайно, не для того, щоб він шию не натер. А щоб він не зміг розстебнути пряжку.

їхня прогулянка тривала, і Мохобородько збагнув, що цього разу доцільніше й не пробувати втекти.

Незабаром вони зустріли літнього лисого чоловіка, поруч якого слухняно ступав величезний пес з тямко-витою, але похмурою мордою.

– Це – дог, – шанобливо повідомила господиня. – Порода чи не найбільших собак у світі.

Дійшовши до них, чоловік зупинився, і дог вчинив так само. Незнайомець уважно роздивлявся Мохобородька, дог і собі втупився в нього.

– Даруйте, – звернувся чоловік до господині. – Скажіть, він у вас теж чистопородний?

Питання, безумовно, стосувалося Мохобородька.

А дог тицьнув свою здоровенну морду просто в Мохобородькове лице і вкрай безсоромно обнюхав його.

«Недаремно кажуть, що собака стає схожим на свого хазяїна, – сердито подумав Мохобородько. – Обоє страшенно набридливі…»

Проте жінку все це не дратувало, запитання голомозого, схоже, їй навіть подобалося.

– Мій малесенький вельми-вельми породистий, – привітно мовила вона.

– А ви б не могли поділитися, де такого придбали? – випитував літній чоловік. – Чи немає у вас часом цуценяток?

– На жаль, це єдиний екземпляр, – усміхнулась жінка. – Єдиний представник своєї поро и, якщо можна так висловитись.

– Он воно що, – скрушно зітхнув хазяїн дога, і його лице витяглося. – А я вже гадав, що мені теж поталанить роздобути отакого симпатягу.

– На жаль, це абсолютно неможливо, – ще раз усміхнулась Мохобородькова господиня. – Такого ви не знайдете ніде. А втім, у вас же є такий красивий дог.

– Так-так, – буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.

– Ти глянь! – вигукнула переможно жінка. – У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!

Вони попростували у глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.

– Дивись, – показала господиня на білосніжне собача неподалік. – Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.

Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.

– До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою, – сказала вона.

Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.

– Ньюфаундленд, – назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них. – Ньюфаундленди – найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.

– Гм-м… – кивнув Мохобородько.

– А це ірландський сетер, – показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами. – А ось там, недалечко, – пудель, дуже веселий собака. А ото…

Раптом жінчин голос урвався. Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.

– Ходімо! – тривожно прошепотіла вона. – Ходімо хутенько додому!