Текст книги "Елєонора (збірка)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

«Та коли сміливий герой Етельред впав до кімнати, счудував ся та попав у велику лють, не заставши ні сліду по злобнім Ереміті. Натомість найшов вкритого шкаралущою змия, страшного вигляду, що висолопивши язик, горів огнем та сторожив перед золотою палатою із срібною долівкою. На стіні висівблискучий щит, а на його краях виритий був отсей напис: "Справжній переможець той, що туди добудеть ся, що вбє змия; йому дістанеть ся щит".

Етельред підняв свою булаву тай колопнув змия в голову так, що він упав на землю й зі страшним та поганим ревом віддав свій останній отруйний віддих. Сей рев був такий пронизливий та проймаючий, що Етельред вельми радо заткав би був собі уха руками перед таким страшним гуком, якому подібного ніколи іще не чув».

В тому місці я знова перестав читати, тепер уже з чуттєм найбільшої безрадности, бож не було сумніву, що у сю хвилю – хоч я не знав відкіля – почув я справді слабий, як бачило ся дуже далекий, але незвичайно протяжний крик чи хропіт; вірне певторенне неприродного реву змия, як я з'ображав собі його в моїй уяві після опису творця.

Мене обсіли тисячні почування, а серед них брала верх вдивовижа а відтак жах, але я заховав був ще на стільки притомности ума, що ніже одним словечком не побільшав роздратовання, в якому оставав мій приятель. Я не був певний, чи він чув загадочні звуки, хоч від кількох хвилин настала у його суті якась дивна зміна. Він сидів проти мене й пересуваючи крісло з провола, відвернув ся так, що сидів лицем до дверий. Тому я міг бачити тільки трохи його лице, та замітив, як його губи ворушили ся, начеб щось шепотів до себе. Він опустив голову на груди, а по остовпілих, широко розкритих очах на які я глянув боком, я пізнав, що він не спить. Се можна було пізнати й по рухах його тіла, бо він хитав ся спокійно та без упину, рівномірно то в один, то в другий бік.

Завваживши се, притьмом взяв ся я знова до оповідання Лянсельота й читав далі:

«Герой, безпечний тепер перед скаженістю страшного змия, нагадав собі металевий щит та приписуваний йому дар розвязки чудес. Він відсунув трупа змия з дороги та дійшов по срібнім помості палати сміло до місця, де на стіні висів щит. Та щит не ждав на прихід героя, а з чарівним голосним дзенькотом упав перед його ногами на срібну долівку».

Тільки що прогомоніли останні звуки сих слів, нараз, – наче-б хто справді кинув в сю мить металевим щитом о срібну долівку – озвав ся глибокий, металічний, дріжучпй та імовірно приголомшений відгук. З острахом схопив ся я на ноги; та Юшер сидів далі недвижно хитаючи ся рівномірно. Я кинув ся до крісла, що він на ньому сидів: він глядів без руху просто себе, а в усій його постаті малювала ся мертва недвижність камінного спокою.

Та коли я поклав руку на його рамени*, він задрожав усім тілом; бліда усмішка тремтіла на його устах і я замітив, що він тихим шепотом говорить до себе якісь уривані й неясні слова, мов би зовсім забув, що я біля нього. Я нахилив ся до нього та порозумів його страшні слова.

– Не чуєш сього? – О так! Я гаразд чую й чув. Довго, – довго – дуже довго – через чимало хвилин, – через богато годин, так, через чимало днів я чув се! Та я не важив ся – ти можеш назвати мене за се нужденним падлюкою, бо я такий! – Я не важив ся – не важив ся говорити! Ми поклали її живою до гробу! Чи не казав я, що у мене чутливі змисли? Тепер кажу тобі, що я чув її перші слабі рухи в глибокій пивниці. Я чув її – від сього часу минуло чимало, чимало днів – та я не смів, не важив ся говорити! Та тепер – сьої ночи – Етельред – га! – га! – Влім до Ереміта та смертельний рев змия та чарівний бренькіт щита! – навряд: розбиваннє труни, брязкіт зелізних замків у її тюрмі та її неприкаянна мандрівка по обитій мідю пивниці. Ох, куди мені тікати? Чи не останеть ся вона осьтут на віки? Чому не йде вона вже сюди, щоб докоряти мені за сквапливість? Чи я не чув вже її кроків на сходах? Чи не чую тяжкого, страшного биття її серця? Га, божевільний!

Мов шалений скочив з крісла з криком, наче-б із ним бажав віддати свою дупу:

– Божевільний! – кажу тобі, що в тій хвилї вона стоїть за дверми!

Наче-б у його надлюдськім крику була чарівна могучість – в сю-ж мить тяжка, старинна оправа дверий, на які вказав рукою, стала розпускати свої гебанові крила. Був се тільки наслідок настигшої хуртовини, – та ізза крил дверий майнула нараз повита смертними рантухами висока стать лєді Магдалини Юшер. Її біле одіннє було покровавлене, а на її змарнілому тілі знать було скрізь сліди відчайної борби. Вона стояла дрожачи й хитаючись на порозі – опісля із страшним, скаженим криком звернула ся, хитаючись, до брата. Борючи ся в останнє зі смертю, потягнула його мертвого до землі, як жертву його власного жаху.

Я втік перестрашений з сьої кімнати та з того дому. Коли я опинив ся знова на знаній дорозі, там скаженіла іще буря з усьою силою. Нараз заблимав над дорогою яркий блеск. Я відвернув ся, щоб глянути, відкіля узяв ся сей незвичайний блеск, бо за мною був тільки сей довжезний будинок у пітьмі. Сей блеск походив від місячного сяєва, що мов кров червоне хилило ся на захід і в сю пору обливало сильним світлом прогалину, яка, як я згадав, йшла ломаною лінією через усю висоту муру від даху до підвалин. Коли я ще глядів на се, прогалина стала швидко ширшати – згодом прийшов кріпкий удар хуртовини – повне сяево місяця кидало мені в лице цілі оберемки світла; – а моїм мозком заволодів обморок, коли я вглядів, як сильні мури стали розступати ся. – Прогомонів протяжний, змішаний, пронизливий гук, опісля мов туча могутньої струї, – і глибокий, мрачний став замкнув ся на моїх очах понуро й мовчазно вад звалищами дому Юшера.

Перекл. Михайло Нобєрський.

___________________________

Тінь

(Казка)*.

О горе! а однак я іду долиною Тїни.

Псалом Давида.*

Ви, що сі слова читаєте, ви ще в живих; але я, цей, що їх пише, вже давно пішов дорогою, яка провадить у царство тїний. Бо справді діяти ся муть дивні річи і розкриють ся тайни, тай чимало віків промине безповоротно, заки сі записки відкриє людське око. А як їх відкриє, тоді одні будуть недовіряти, другі сумнівати ся, а лиш не богато найде ся таких, що призадумують ся глибоко над значіннєм знаків, які тут вирізані рильцем зі зеліза.

Той рік був роком жаху і почувань, що були сильнійші чим страх, для якого тут на землі нема назви. Бо показало ся чимало дивніх появ і знаків тай широко і далеко, на морі і насуходолі, простерли ся скрізь чорні крила чуми. А до того для тих, що розуміли ся на звіздах, не було тайною, що небо мало вигляд пошести. А між іншими для мене, грека Ойноса, було звісне, що як раз зачав ся сімсот сорок девятий рік; а в сьому році, враз з появленнєм Аріеса, планет Юпітер мав опасати ся червоним перстенем страшного Сатурна. Дивня якась поява, як не ошибляю ся дуже, проникала не тільки обвід землі, але також людські уми, їх уяви і глибокі думки.

При кількох фляшках червоного вина з Хіосу сиділи ми в ночі в комнатї багатої палати в непривітньому місті Птольомаїс – а було нас сімох. А до нашої комнати провадили лиш одні високі бронзові двері; а двері були різьблені мистцем Корріносом, були рідким твором штуки, і з внутр були зачинені. Чорні драперії звисали в темній комнаті і засланяли перед нашими очима місяць, бліді звізди і безлюдні вулиці; але прочуття і думки про горе не могли виключити. Коїли ся кругом нас і над нами події, про які я не в силі точно розповісти; події матеріяльні і духові: у воздусі слота, чувство омління, задухи і трівоги, а понад усьо страшний стан, про який відають хорі на нерви, коли змисли є надмірно чуткі і оживлені, а тим часом сили думки дрімають. Мертва неміч повисла над нашими членами, над домашньою обстановою і над чарками, якими ми пили вино. Всі предмети, бачилось, придавлені і обтяжені з усіх боків, – всьо, з виїмкою поломіни семи зелізних лямп, що роз'ясняли наш празничний стіл. Вони знімали ся довгими, тонкими полосами світла і горіли всі блідо й неподвижньо; а в зеркалі, що відбивало їх світло, бачив кождий з нас тут присутних блідість свойого лиця і неспокійний блиск у потуплених в них очах своїх товаришів. Але ми сміяли ся і веселили ся на свій лад; а ся веселість була хоровита; ми співали пісні Анакреонта*, – а сі піснї були сумовиті; і пили до нестями, хоч багрове вино пригадувало нам кров. Бо тут в нашій кімнаті був ще один гість в особі молодого Зойлюса. Лежав мертвий і цілий обвинутий фартухом; як ґеній і демон сеї сцени. Ах! він не брав участи в нашій забаві, хиба лиш о стілько, о скілько його спотворений мукою вид і його очі, в яких смерть, здавало ся, лишень в части придушила вогонь зарази, немов би цікавили ся радістю того, шо має умерти. А хоч я, Ойнос, відчув, що очі спокійно спочивали на мині, все таки силував ся не замічати їх гіркого погляду і вдивляючи ся на силу в глибини гебанового зеркала, співав голосним і звучним голосом пісні сина Тейоса*. Але мій спів заникав з провола, а його відгомін всмоктував ся в темні драперії кімнати, слабшав, губився і конав.

І дивіть! з поміж сих чорних драперій, де згубили ся звуки пісні, виринула темна, неозначена тінь, тінь, яку творить з людської постаті місяць, коли стане низько на небозводі. Але це не була тінь ні чоловіка, ні бога, ні тінь якогось звичайного предмету. Гойдала ся хвилину між драперіями кімнати, а вкінці станула перед нами на самих бронзових дверях. А тінь була непостійна, без виду і неозначена і не була ні тіню чоловіка, ні бога – ані бога грецького, нї халдейського, ані єгипетського бога. Тїнь спинила ся на бронзових дверях, під луком їх одвірка і не ворухнула ся, ані не заговорила слова, але станула неподвижно. А двері, на яких тїнь спинила ся, як тямлю добре, находила ся біля ніг молодого, саваном сповитого Зойлюса. Та кождий з нас семи тут ирисутних, що бачив, як тінь висувала ся з драперій, не важив ся довгий час на неї споглянути, а потупив очі в долину і вдивляв ся без впину в глибини гебанового зеркала. Аж вкінці я, Ойнос, проголосив кілька тихих слів, питаючи тінь про її місце походження і назву. А тінь відповіла: «Я тінь, а моя оселя біля птольомайських катакомб, при самих хмарних оболонях Елізіюм, що межують з сумним потоком Хароном». І як стій зірвали ся ми усі сім з місць з дикою трівогою і стояли непевні та дрожалп зі страху і грози. Бо звуки голосу тіни не були звуками одного єства, а цїлого множества. Той голос дрожав, мінив ся і падав склад по складови, налягав глухо на наші уха добре памятними і незабутніми звуками многих тисянів покійних приятелів.

Перекл. П. Карманський.

________________________

Морелля

Я відносив ся до моєї приятельки Мореллі з чувством глибокого, аще більше своєрідного привязання. Як перед роками попав я припадково в її товариство, моя душа спалахнула вже при першій стрічі якимсь вогнем, якого я ніколи перед тим не знав. Але се не був вогонь Ероса і для моєї душі було гірке і прикре се постепенне пересвідченнє, що я ніяким чином не зможу вияснити його незвичайного значіння, або поконати його переможню силу. Але ми зійшли ся і судьба звязала нас перед престолом. І я ніколи не згадував про мою страсть, ані не думав про любов. А вона уникала товариства і привязала ся до мене одного та й зробила мене щасливим. Се-ж справді щастє жити у захваті мріяти – се-ж щастє.

Образованне Мореллі було глибоке. Як собі щастя бажаю, її талант не був звичайного крою, її сила духа була великанська. Я відчував се і в дечому став її учеником. Та швидко замітив я, може на рахунок її прешбурського виховання*, що вона викладала переді мною чимало тих містичних писань, які вважаєть ся звичайно простим шумовиннєм первісного німецького письменства. Вони – не можу поняти, з якої причини – були її постійним і улюбленим предметом науки, а що згодом стали ним і для мене, треба приписати звичайному, але успішному впливови привички і приміру.

З усім тим, як не ошибаю ся, мій ум не мав нічого спільного. Мої пересвідчення, хиба що і я не пізнаю себе більше – не оснували ся ні крихти на ідеальности, а в моїх чинах і думках не було навіть тіни сього містицізму, про який я дізнав ся з читання, – хиба, що я цілком ошибаю ся. В тім пересвідченню здав ся я мовчки на провід моєї жінки і зі спокійною совістю заглубив ся в плутанину її науки. А потім – потім, я, заглубивши ся у сі кляті сторінки, почув, що якийсь погубний дух вселяє ся в мене – тодї Морелля звикла була класти свою холодну руку на мою долоню і вигрібувати з попелу мертвої фільософії кілька марних, незвичайних слів, що своїм дивним змістом впалювали ся в моє серце. А потім годину за годиною бажалось мені лежати побіч неї і вслухувати ся в музику її голосу, аж поки його мельодійности не закрасив жах і на мою душу не упала тінь, так, що я полотнів і дрожав душею при тих надземних звуках. І так радість нечайно завмірала у трівозі, а найкраще зміняло ся в найбільшу гидь, як Гінном змінив ся в Ґегенну*.

Не потреба розкривати точного характеру тих питань, що вивязували ся з читання тих книжок, про які я згадав, і творили на довгий час одинокий предмет розговорів між Морелльою і мною. Знатоки науки, яку можна назвати теольоґічною моралю, можуть їх легко поняти, а невчені на всякий випадок не богато з того зрозуміють. Дивний пантеїзм Фіхтого*; уміркована Палінґенезія Пітаґорейців*, а понад усьо доктріни про треваннє розумного єства. А що ми розуміємо під особою думаючу одиницю, обдаровану ідентичність, які розвиває Шеллінґ*, були звичайно точками діскусії, що представляли для буйної уяви Мореллі найбільше принади. По моїй думці означує д. Льоке* сю так звану перзональну ідентичність зовсім вірно, як безпереривне розумом, та що всяке думаннє супроводжає певного рода свідомість – тим то і діє ся, що ми почуваємо ся в можности назвати себе собою, а тим самим відріжняемо себе від других думаючих одиниць і від того дістаємо нашу перзональну ідентичність. Але principium individuationis*, поняттє сеї ідентичностп, яка по смерти зовсім заникає або незаникає, було для мене повсякчасно предметом незвичайно інтересного розважання; тим інтереснійшого по причині своїх заплутаних і цікавих консеквенцій, як також незвичайного і живого способу, в який його розвивала моя Морелля.

Але прийшов час і загадочне поступованнє моєї жінки стало мене мучити як які чари. Я не міг терпіти далі дотику її блідих пальців, ні глибокого тону єї мельодійного голосу, ні блиску її задумчивих очей. А вона знала о тім, але не робила мені ніяких закидів; вона, знать, замічала мою слабість, чи мій дур і з усміхом звала його призначеннем. Вона, знать, відала про незвісну для мене причину мойого постепенного відчужування від неї, але не розкривала, навіть не натякувала мені на неї. Та вона була жінкою і вянула з дня на день. Згодом розплив ся на її лиці румянець, а сині жилки на її чолї стали блискучими. І хвилями моє серце розпливало ся в милосердю, – та сейчас замічав я блеск її вимовних очей і мою душу захоплювала утома і паморока, як того чоловіка, що вдивляє ся в страшну, незглубиму пропасть.

Чи маю казати, що я дожидав хвилі скону Мореллі з могучою і убійчою тугою? Так; але слабосильний дух держав ся ліпянки чимало днів, чимало тижнів і томлячих місяців, аж покіль мої притомлені нерви не взялипереваги над розумом і я не став казити ся по причині проволоки. А дні, години і гіркі хвилі плили з якоюсь діявольською упорністю і, бачилось, щораз видовжували ся, коли тимчасом її благородне житте клонило ся до долу як тіни в годину скону дня.

Аж одного осіннього вечера, коли на небозводі притихли вітри, Морелля покликала мене до себе. Над цілою землею стояла густа мряка, а над водами носила ся горяча задуха і на рясне жовтневе листе в лісі упала з небозводу богата веселка.

«Це день днів, – сказала, як я приступив до неї, – це день днів як до життя, так і до вмірання. Гарний день для синів землі і життя – ах, ще гарнійший для дочок неба і смерти...»

Я поцілував її в чоло, а вона казала далі:

«Я вміраю, але не перестаю жити.»

«Морелльо!»

«Не було таких днів, коли-б ти любив мене, – але кого ти за життя ненавидів, того по смерти станеш почитати».

«Морелльо!»

«Повторяю, що уміраю. Але в мині крив ся заповіт того чувства – ах, який незначний! – яке ти плекав для мене, Морелді. І коли мій дух відси відійде, житиме дитина – дитина твоя і твоєї Мореллі. Але твої дні будуть днями смутку, який є найбільше гнітучим з поміж усїх вражінь, як кіпа ріс є найбільше довговічним з поміж усіх дерев. Бо дні твойого щастя минули, а радости не поживає ся в життю двічи, так, як рожі з Пестум, два рази до року*. І згодом закинеш ігру Теоса, а не зазнавши міртів і винограду носитимеш за собою по землі твій похоронний рантух як Музулмани з Мекки».

«Морелльо! – проголосив я, – Морелльо! відки се знаєш?» – Але вона скрила лице в подушку і лагідний судорог перебіг по. її членах. Переставила ся і я не чув більше її голосу.

Як заповіла, її дитина, яку вродила, конаючи і яка стала жити щойно, як її мати перестала дихати, її дитина, донька, остала при життю. Росла незвичайно поставою і умом і ставала вірною відбиткою покійної. А я любив її любовю горячійшою, чим міг любити якунебудь твар землі.

Але небавом обрій тієї чистої сімпатії затемнив ся і на ньому повисли хмари смутку і жаху і горя. Я сказав, що дівчина росла незвичайно поставою і умом. Справді дивний був її скорий зріст тіла, але страшні, ох! страшні були бурливі гадки, які мене мучили, коли я стежив за. розвоем її духового буття. І чи могло бути инакше, як я кождого дня відкривав в поняттях дитини зрілі спосібности і погляди жінки? як з уст недолітка падали виречення досвіду? і як я кождої хвилі читав з її вимовних і задумчивих очей мудрість або пристрасті! зрілости? Коли, кажу, все те стало ясно перед занепокоєними моїми змислами і коли я вже не був в силі скривати сього перед моєю душею, ані прогнати зі свідомости, що дрожала перед тим вражіннєм, то чи дивниця, що якісь страшні і: томлячі підозріння закрали ся в моє серце, або що я вернув ся споминами до дивніх розказів і нечуваних теорій покійної Мореллі? Я захистив єство, яке судьба наказала мені любити, перед очима світа і –в строгім скритку мойого дому чував зі сзмертною трівогою над усім,що відносило ся до моєї коханої.

Минали літа, а я день в день вдивляв ся в її святе, лагідне, вимовне лице і розкошував ся її дозріваючими формами, та день в день відкривав в дитині нові знамена схожости з матірю – задуму і смерть. Із кождою годиною зачеркували ся ті тіни схожости щораз глибше, щораз точнійше, щораз виразнійше і щораз у страшнійшім виді. Що її усміх нагадував усміх її матері, я міг ще знести; але я дрожав на вид тожсамости. Що її очі були похожі на очі Мореллї, я міг стерпіти; але вони надто часто вдивляли ся в глибини моєї душі з тим пронпкливим немилим виразом, як би був прикметою очей Мореллі. І в зарисах її високого чола і в скрутах її шовкового волося і в худощавих пальцях, що рили ся в ньому і в сумних, мельодійних звуках її голосу, а передовсім, ох, передовсім у словах і фразах небіжки на устах коханої і живої, находив я поживу для томлячих думок і жаху, для червяка, що не хотів умірати.

Так перейшли два перші пятиліття її життя, а моя донька жила на землі єще безіменною.

«Моя дитино» і «моя любко» були звичайні назви, які давало їй моє батьківське серце, а нечайна кінчина її днів виключила потребу иншого імени. Імя Мореллі вмерло враз з її смертю. Про маму не говорив я з донькою ніколи; тай воно було неможливо. І за час короткого її тревання не одержала вона ніяких вражінь із зовнішнього світа, з виїмком тих, які могли дати їй тісні границі її самоти. Та вкінці мій роздражнений ум піддав мені гадку, що хрещеннє принесе мені можливе освободженнє від трівожньої судьби. Над хрестильницею я не міг рішити ся на її імя. На мої уста тиснуло ся чимало назв мудрости і краси з давніх і нових часів, з моєї вітчини і з чужини, з многими, премногими означеннями на благородність, щасте і добро.І що навело мене на згадку про погребану покійницю? Що за демон зневолив мене прошептати се слово, що вже на саму згадку звикло було гнати струмки моєї багряної крови з висок до серця? Який злий дух говорив з глибин моєї душі, коли я серед тих темних нав і серед нічної тишини прошептав над ухом божого чоловіка звуки —Морелля?

І який злий дух скорчив відтак черти моєї дитини і облив їх красками смерти, коли вона здрігнула ся на ледви чутний звук, підняла скляні очі з землі на небо і, падучи на чорні плити нашого родиннього гробівця, відповіла: «Я тут!»

Ясно, студено, спокійно і виразно упало тих кілька слів на мій слух, а звідси покотили ся з сиком, як розтоплене олово в мій мозок. Літа, цілі літа перекотять ся, але спомин тої хвилі не минеть ся ніколи! Я вправді знав цвіти і виноград, але американська сосна і кіпаріси кидали на мене тінь в ночі і в день. Я затратив свідомість часу і простору, звізди моєї долі на небі померкли, передімною потемніла земля, а їх постаті ішли попри мене як змінчиві тїни, та між усіми бачив я одну —Мореллю. Небесні вітри нашіптували мені до уха лиш одно слово, а морські хвилі шуміли без впину – Морелля. Але вона померла. Власними руками заніс я її до гробу і сміявся довгим, гірким сміхом, коли не найшов ніяких слідів попередниці в ямі, куди я клав другу – Мореллю.

Перекл. П. Карманський.

_______________________