Текст книги "Елєонора (збірка)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Заглада дому Юшер

Серце його схоже на завішену бандуру, що дзвенить при иайлекшому подуві.

Беранже.*

Одного хмарного осіннього дня їхав я вже від раннього ранка стороною, що мала в собі щось дивно сумовитого. У воздусі повисла сумна мовчанка, а хмари звисали тяжко та наче-б давили усьо до самої землі. Нарешті, коли вже стали сіріти тїни вечера, угледів я перед собою родову оселю Юшерів. Не знаю, як воно стало ся, але при першому погляді на сі мури, заволодів моєю душею прикрий, хмарний сум. Кажу прикрий, бо його зовсім не лагодив той поетичний, отже майже хороший настрій, з яким звичайно приймав людська душа навіть найдикші образи руїни й трівоги, що нам їх подає природа.

Я приглядав ся образови, що лежав переді мною: будинкови, в простому сільському окруженню, студеним мурам, вікнам, що виглядали мертво, як пусті очодоли, розкиданим рідко купинам ситнику й старим деревам, яких пні полискували декуди білаво – я глядів на все те з чуттєм найбільшого пригноблення, якого не можу гаразд порівнати з ніяким иншим настроєм у світі, як з прикрим вражіннєм по отверезінню з опіюмового одуру, з тим відчайним поворотом у тверезий світ буденного життя, з тим прямо страшним розпанаханнєм ясної заслони, що приводить до розпуки.

На всім, що було передімною, лежав холод, пригнобленнє, руїна життєвих сил – словом пустеля гадок, що не дасть очеркнути ся, якої ніякий вибух уяви не зміняв у величавий образ. Від чого се могло бути? Я здержав мойого коня, аби над сим роздумати.

Справді – що се було, що, коли я глядів на родову оселю Юшер, обняло мене з такою розстроюючою силою? Була се для мене тайна не до розвязання, а зовсім не вдавалось мені, коли я над тим роздумував, відігнати від себе хмарні мрії уяви, що заповняли мою душу. Вкінці, був я приневолений вдоволити ся думкою, що мабуть зовсім буденні предмети природи в деяких сполуках набирають сили робити таке дивнє вражіннє на нас, хоч ми не здаємо собі з сього справи, бо та сила повстає якраз під тою умовою, що лежить поза нашою свідомістю. Я роздумував над тим, що може настати проста зміна в порядку подробиць, які творять образ; отже поодиноких мотивів краєвиду досить на те, аби злагодити силу хмарного вражіння, чи навіть його зовсім знищити.

Під впливом сеї думки повернув я мойого коня до стрімко падучого берега непривітного ставу, що, полискуючи своєю верхнею, окружав загадочним спокоєм цілу оселю. Я похилив ся над конем та з іще більшим страхом побачив в глибині відвернений образ ситнику, кріслатих пнів дерев і вікон, поглядаючих мертво як пусті очодоли*.

Мимо сього рішив я пережити в сьому непевному, сумному домі кілька тижнів.

Його власник був за моїх хлопячих літ одним з веселих товаришів, та від часу, як ми в останнє бачились, минуло чимало років. Та недавнечко дійшов до мене в закутині далекої місцевини лист, писаний його рукою, на який домагав ся упрямо не иншого одвіту, як личного. В почерку письма видко було нервове роздратованнє, а його автор доносив о тяжких муках тіла, о духовім розстрою, що його мучив та о щирій охоті бачити мене, свойого найкращого, а навіть єдиного товариша, сподіючись, що моє веселе товариство влекшить його горе. Настрій та спосіб, в який він розказував про ріжні справи, потреба душі, що виразно пробивалась з його листа, не дозволили мені відмовити йому, і так я таки зараз приймив запросини:, що видались мені досить дивними.

Хоч в хлопячих роках були ми собі сердечними другами, то все-ж таки о відносинах мойого приятеля знав я вельми мало. Під сим зглядом був він дуже здержливий. Від людий чув я, що його родина, одна з дуже старих, була знана з давнїх давен з чутливого серця й ся прикмета її в кількох століттях уявила ся у неодному творі штуки. Останніми роками проявляла ся не тільки великодушною добродійністю, але й пристрасним замилуваннєм у музиці. Та була се радше розвязка тяжких теоретичних проблемів музики, як замилуваннє у ясній та легко зрозумілій їй красі. Я провідав також, що з головного пня Юшерів, що був у великому поважанню, ніколи не повстала якась трівка бічна лінія – значить ся, уся родина виводила походженнє у прямій лінії і так було все з деякими виїмками. Коли я став роздумувати над фактом, що побіч зовсім безпосередного наслїдства майна виступало духове наслідство, та коли опісля розбирав вплив, який мали на себе через цілі століття ті дві справи, ввижалось мені, що якраз у тім браку бічної лінії – отже й у незмінимому наслідстві вдачі й назвища з батька на сина, годить ся глядати причини, чому обі ті справи так звязані з собою, що з початку лиш з наслідством звязаний титул змінив ся у питому та двозначну назву: Дім Юшер, назву,що у селян, які її вживали, була мабуть очеркненнєм родини Юшерів та їх замку.

Я вже сказав, що моя дитяча гадка – споглянути у зеркало ставу, – тільки заострила перше дивне вражіннв, яке зробила на мене цілість. Без сумніву, кріпшаюча у мені забобонна трівога – чом-жеж не мав би я вжити сього слова? – дуже причила ся до скріплення того вражіння. Ось власне й є те право всіх почувань, які основують ся на трівозі. Ось мабуть тільки у сьому причина, що коли я відвернув очі від ставу й повернув їх опять на будинок, майнув у мині дивний привид. – То був смішний привид й я згадую про нього тільки тому, щоб з'ясувати силу вражіння, під яким я оставав. Моя уява була так розбуджена, що мені бачилось, мов би я справді глядів на дім з найблизшим окруженєм, повитий якимсь питомим воздухом, – воздухом, що не мав нічого спільного з зовнішнім світом, але повставав із спорохнявілих дерев, сірих мурів й мертвого ставу. У тій містічній мряці було щось схоже на затроений дух, що хоч ледви замітний, та сумовитий, тяжкий, звисав мов олово у воздухах.

Я старав ся позбути ся тих вражінь й увільнити ся від сього, що впрочім могло бути хиба вислідом сну-мари. Я уважно приглядав ся справжньому виглядови замку.Його найбільш замітні прикмети вказували мабуть на його старий вік. Вплив часу мусів бути великий й оставив деякі сліди. Дрібна цвіль мов серпанком вкрила мури та звисала у ніжно сплетених пасмах з ринов. Та се не мало нічого спільного з якоюсь загальною, незвичайною руїною. Мур ніде не запав ся; а будинки, зовсім добрі до ужитку, були в яркій супротивности з цілковитим зморшіннєм каміня. Він нагадував мені під сим зглядом богаті деревляні фрески в якійсь салі, де від давна нікого не було, а котрі, хоч спорохнявілі, заховали чудовий вигляд, доки ніякий зовнішній легіт їх не порушить.

Кромі сих незначних познак струпішіння, розкиданих по цілому замкови, мало було познак, вказуючих на його хиткість. Та перед оком уважного глядача не могла скрити ся ледви замітна прогалина, що тягнула ся на переді будинку від даху ломаною лінією по мурі й губила ся десь у понурих хвилях ставу.

Серед таких помічень доїхав я короткою, битою дорогою перед дім. Слуга, що тут стояв, узяв від мене коня, а я вступив під ґотійське підсіннє замку. Льокай, ступаючи тихо, повів мене всякими понурими, крутими корідорами у кабінет свойого пана. Більша частина сього, що я бачив по дорозі, причиняло ся до скріпленя тих забобонних вражінь, о яких я згадував. А прецінь усі окружаючі мене предмети: – різьби на. стелі, понурі окраси стін, поміст чорний мов гебан, що за кождим кроком скрипів, фантастично уложені гербові щити, усе те були річи, до яких, бодай подібних, я звик дитиною. Я не сумнівав ся зобразити собі, як усе те було мені знане; та одночасно сам дивував ся, чому сей звичайний вид викликує у мене такі дивні вражіння.

На одному закруті сходів стрінув мене домашній лікар. Я добачив мабуть на його лиці вираз якоїсь хитрости зі свойого рода змішаннєм. Він привитав мене з якимсь трівожним неспокоєм тай пішов своєю дорогою. Льокай отворив в сю-ж мить широко двері та ввів мене до свойого пана.

Я увійшов до вельми обширної й величавої кімнати. З вікон вистрілювали у горі видовжені луки, а самі вікна були високі й вузкі, та уміщені так високо над долівкою, викладеною дубовими дощинами, що майже не було можна до них сягнути. Крізь закратовані шиби впадало слабе проміннє заходячого сонця й кидало багрове світло. Сього світла вистало на те, аби досить точно розрізнити предмети, що виступали наперед із свойого окруження. Та даром силкував ся зір досягнути до дальших кутів кімнати або заглибин склепленої й богато пристроної стелі.

Стіни були вкриті темною матерією, а обстанова загалом багата,та на жаль не вигідна, стара и понищена. Довкруги лежало чимало розкиданих книг та музичних інструментів, та вони не уявляли собою суцільного, живущого тепла. Я почував, що дихаю воздухом, переповненим грозою. На усьому лежала глибока, мертвецька, непроглядна мряка, що давила усе.

Увійшовши, застав я Юшера, простягнутого на софі. Він устав та повивитав мене з живим теплом, що містило в собі, як мені зразу здавало ся – багацько пересадної ввічливости, штучних форм бувалого, світового панича. Але при однім погляді на його лице, пересвідчив ся я, що він був зовсім щирий. Ми сіли і коли він говорив, я приглядавсь йому кілька хвилин з почуваннєм якогось спочуття, а одночасно й страху. Справді, ні один чоловік не змінив ся у так короткому часі, як Родеріх Юшер! Тільки з трудом міг я повірити, що ся бліда стать, що стояла переді мною – се справді товариш моїх молодих, хлопячих літ. Черти його лиця були незвичайно замітні. Краска лиця мертвецьки бліда; великі, ясні, дуже блискучі очі; трохи тонкі й безбарвні губи, яких обриси знаменувала недостижима краса; ніс трохи жидівський, з дещо розтягнутими ніздрями, що не належить до познак сього тіпу; гарно зарисована борода, якої кінцї вказували на брак енергії; волосе більш чим шовкової мягкости й нїжности.Усі тічерти, крім сього незвичайно широкі виски – складали ся вкупі на лице, що як хто його раз побачить, не легко його забуде. Тепер ось через недуту він змінив ся і ся обставина наводила на мене сумнів, чи се я з ним справді говорю. Та поперед усього стрівожило мене його бліде лице й неприродний блеск очей, навпаки, се викликало у мене навіть жах. Шовкове волосє подобало на довгу занедбану гриву, а що було буйне й окружало безладно лице, то я не міг погодити ті чудацькі кучері з поняттєм чогось людськото.

В сути мойого товариша займала мене недостача злуки, а навіть суперечність. Небаром провідав я, що причиною сього були довгі, безвідрадні з'усилля, щоб заволодіти налоговим, нервовим розстроєм, доведеним до крайности. Я був приготований на щось таке не тільки його листом, але й споминами деяких дрібниць з діточих років, а впрочім, гадками, що їх насував мені вид будови його тіла та його вдача. Він видавав ся мені то живущим, то пригнобленим.

Його мова та навіть тон його мови звенїв у деяких случаях то дріжучою нерішучістю, то кріпкою ядерністю – тоном коротким, рішучим, розважним та беззвучним. Відтак слідували знова дивні, уривані, з трудом добувані горлові звуки, що їх стрічаємо у скінчених пяниць або у непоправних курців опіюма, коли вони остають у стадії найбільшої памороки.

В той спосіб говорив він о ціли моєї гостини, о його горячому бажанню побачитп мене, та о цілющому впливі, якого сподієть ся по минї.

Він звірював ся мені подрібно, як він сам піймає свою недугу. Говорив, що се вроджене та насліджене лихо, та що він уже сам втеряв надію, щоб найшов ся який лік на неї.

– Впрочім се тільки подразнені нерви – замітив зараз-же – і воно на всяк случай скоро минеть ся.

Він знова пояснив, що признаки його недуги походять від неприродних подразнень. Деякі, які мені точнїще очеркнув, незвичайно мене займили та стрівожили. Мабуть причинили ся до того слова, яких уживав тай загалом його спосіб представлення справи. Він страдав наслідком хоробливої вражливостп змислів. Він їв тільки деякі страви о найніжніщому смаку; одіннє його роблено тільки з деяких тканин. Запах квіток пригноблював його; найслабший промінь світла вражав до болю його очі, а тільки деяких звуків, найрадше смичкових інструментів міг він слухати без страху.

Ним заволодів якийсь неприродний страх, якому рабськи улягав.

– Ся достойна пожаловання дрібниця згубить мене, заведе мене в могилу. Такий, не інакший будемій кінець. Мину ся, мушу минути ся в тому страшному, гидкому божевіллю. Бою ся грядучих подій, не як таких; та бою ся їх наслідків. Дрожу на згадку про найбуденніші случаї, що можуть вплинути на сей невиносимий розстрій. Се, чого я бою ся, се не небезпека сама, тільки її неминучий наслідок: жах. Почуваю, що в сьому передразненому, хоробливому стані настане колись хвиля, в якій зійду з ума та згину у борбі з невловимим опиром – трівогою.

Небаром дізнавсь я з уриваних, недоговорених слів про иншу, дивню прикмету його душі: з будинком, в якому мешкав, вязало його якесь забобонне упередженнє. Через цілий ряд років не важив ся вийти з нього задля впливу, о могучости якого подавав такі мрачні пояснення, що годі їх тут повторити. Отся могучість полягала на впливі, який мали деякі прикмети його родинного замку на його душу, як він замітив наслідком довгого страждання. Сірі мури й вежі; понурий став, що усьо відзеркалював у своїй глибині, складали ся на вплив над його душею.

Він усе ж таки признавав, хоч боязько, що сумовитий настрій, який його гнітив, спричинювала природна й ясна справа: – тяжка та довга недуга, імовірно недалека смерть коханої цілим серцем сестри. Вона була останньою й єдиною його своячкою, а від давна одинокою товаришкою.

– Її смерть, – говорив з одчаем, якого ніколи не забуду, – полишить мене осьтут калікою, лишеним усякої надії, останнього зі старого роду Юшера.

Коли він се говорив, переходила якраз лєді Магдалина (се було імя його сестри) далеко в глибині кімнати, з провола й зникала, не помітивши навіть моєї присутности. Я стежив її з найбільшим подивом, не без страху, не можучи здати собі справи з сього. Коли я слідкував за нею, почув, мов би обіймала мене мертва неподвижність.

Коли вона опинила ся нарешті за дверми, глянув я мимохіть на її брата; та він закрив лице долонями і я побачив тільки його худощаві пальці, – що були блідіщі як усе – з помежи яких плили гіркі сльози.

Недуга лєді Магдалини кпила соб, довго з усякої лікарської штуки. Довгий нервовий розстрій, кріпшаюча щораз дужче недостача сил у цілому тілі в злуцї з повсякчасними, переминаючими нападами, здебільша каталєктичної натури, складала ся на незвичайні ознаки. Лєді опирала ся досі рішучо недузі так, що навіть не лежала в ліжку. Та вечором, в день мойого приїзду, не могла вже мабуть оперти ся насильній недузі – о тім сказав мені з найбільшим жалем її брат. Я провідав, що побачивши її вперше, імовірно бачив її і в останнє, та що не побачу лєді Магдалини, бодай за життя.

Через кілька днів не згадували ми її імени, нї Юшер, нї я. Я силкувавсь як тільки вспів влекшити горе мойого бідолашнього приятеля. Ми малювали або читали разом; або знов я прислухував ся залюбки його пристрасній грі на ґітарі. Завдяки щораз більшому нашому зближенню й свободі я пізнавав найтайнїщі закутини його душі. Таким чином пізнав я з іще більшим жалем, що ні на що придасть ся охота розрадити душу, яка мала вроджений мрачний смуток, що був мов-би її невідкличною частиною. Його душа кидала мрачне світло на усі річи морального й фізичного світа.

Я не забуду ніколи сих довгих годин, велично поважних, які я перевів саміський з головою роду Юшер. Та колиб я бажав розібрати ті заняття й студії, до яких він мене втягав, після своєї вдачі, то се ледви чи вдалось би мені. Роздратований, нічим невспокоений його ідеалізм запаморочував усе. Довгі, гробові імпровізації звенітимуть мені іще довго в устах. Між иншим остав мені болючий спогад якоїсь незвичайної, довгої фантазії, що її співав при пориваючій музиці Карла Марії Вебера.

Малюнки, що виринали один по однім на полотні у неясних начерках, які творила його розбуджена уява, наводили на мене страх, що був тим більший, чим менше ясно піймав я причину їх творення. Сі малюнки стоять іще тепер переді мною мов живі і я даром силкуюсь зрозуміти хоч дещо, що дасть очеркнутись в межах писаного слова. Юшер вспів при найбільшій простоті та ясности начерку прикувати увагу глядача та заволодіти нею Як що істнував взагалі чоловік, що змалював ідею, то був се Родеріх Юшер. Бодай для мене в тодішніх обставинах – мали ті відорвані, чисті думки, які сей мелянхолїк кидав на полотно, справді прескорбну силу невиносимої трівоги, якої я ніколи не зазнавав, хиба тінь її при огляданню рішучо палких, а при тім реалістичних задумів Фуселього*.

Тут спробую тільки передати словами одну фантазію мойого приятеля, що була строго пронизана духом абстракції На малому образі з'ображено нутро велитньо-довгого, прямокутного склепіння чи тунелю. Низькі, гладкі, білі мури були безкрайні й без окрас. Деякі дрібниці на малюнку мали з'образити ідею, що сей хідник є в підземеллю. Притім не можна було відкрити на цілій його просторони нігде виходу, ні смолоскопа, чи якогось штучного світла. Всеж таки видно було у склепінню струю блимаючих промінів, що надавали усьому загадочний блеск.

Я згадував вище о хоробливій чутливости його слуху, так що страдалець не міг знести ніякої музики, крім смичкових інструментів. Може се були вузкі границі, на які він обмежував ся грою на гітарі, та вони надавали йому фантастичну вдачу. Та сим способом не можна пояснювати собі пламенного жару його імпровізацій. Що до його композицій, та слів – бо звичайно сам супроводив їх своїми римованими стрічками – се був наслідок сього внішнього вітхнення. Я вже ранше згадував о сьому духовому настрою, що проблискував тільки в особливих хвилях найвищого артистичного захоплення. Слова такої одної рапсодії я затямив собі без великого труду. Вони вразили мене тим глибше, що я у їх укритому та містичному змислї запримітив факт, тай то вперше, що Юшер був зовсім свідомий того, що його слабий ум хитавть ся у своїй величі. Строфи, що називали ся: «Зачарована палата» були, як що ня зовсім, то приблизно ось такі:

«Тут колись росла палата[2]2
  Переклад баляди Дмитра Йосифовича (заувження редактора видання 1912 року).


[Закрыть]

В небо з тла зелених нив,

Добрих духів гарна хата —

Горда, пишна, повна див.

Башта сторожем на чаті

В блисках сяйва верх пняла,

Бо царем чудній палаті

Мисль була.

Там на крівлї – чом пропали

Ті часи чарівних літ? —

Хоругви сонцями сяли,

Маяли стяги побід.

Як вітрець із вні злеліяв,

Струснув воздух навкруги, —

На палатні стіни віяв

Пахощів крильми.

Крізь два ясні вікна видно:

Здовж світлиці, де був трон,

Духи двигались ритмічно

Під шездар солодкий тон*.

Вколо трону, що у грани

Блисків і приздоб горів;

Там в окрасі слави й шани

Царь сидів.

З брами дивної оселі —

А вся брама самоцвіт

І слонова кість – веселі,

Добрі речі плили в світ

Відгомоном роззвучати:

Пісня духам лиш одна —

Голосити і співати

Честь царя.

Та горе! В дім недоля встряла:

З князем бій зводить вража смерть;

Вязницею палата стала;

Не спас і день. Пропав у щерть...

Ах, як на пів забута казка

В гріб зложена часів,

Так зчезла давня радість, ласка

Величніх днів.

Крізь вікна лиш яркобагряні

При дзизкови різкім шездар

Замовклих – видно горем гнані

То сям, то там отари мар:

І як злий дух зміж скал розсілих, —

Мечеть ся з брами стін,

Шлючи наругу з уст збілілих,

Хор привидів личин».

Я пригадую собі гаразд, що під вражіннєм тої баляди родили ся у нас ідеї, що заплутали нас у гадки, при яких Юшер висказав погляд, якого я гаразд не тямлю задля його новітности або великої настійчивости, з якою обстоював при ньому.

Се відносило ся з окрема до вражливости ростин. Та у Юшеровому способі зображення річей ся ідея набрала сміливого полету та входила у обсяг неорґанїчних творів. Мені не стає слів, щоб описати його погляд у повному його значінню або хоч його рішучість, з якою обстоював при ньому. Вона була подібна, як я вже ранше згадав, до сірих мурів оселї його предків.

Ознаки сеї вражливости були: накопиченнє каміня, плян, після якого ставлено мури, чимало губчастих ростин, що пообростали мури та дерева, що росли довкруги них – та передусім спокійний тривок усього будинку та зеркальна гладкість у неповорушній верхні ставу. Очевидний доказ сеї чутливости – бачимо, говорив він (його слова счудували мене) у повільній та певній густоті воздуха, що уносить ся над водами ставу і над будинком. Очевидний наслідок сього, додав притім, полягає на тихому та неминучому впливі, що від віків рішав о судьбі родини, що сам вчинив з нього те, яким я його осьтут бачу – се, чим він є.

Такі погляди не вимагають ніяких толків тай я навіть сього не пробую.

Наша лєктура – книжки, що становили з давних давен духову поживу страдальця, – годила ся, як можна думати, з його нахилом до усього фантастичного. Ми чипіли над такими творами: Вервер та Шартроза – Грасета; Бельфеґор – Макіявелього; Небо й Пекло – Шведенборґа; Подорож Миколи Кліма у підземелле – Гольберґа; Хайромантія (Вороженнє з черт на руці) – Роберта Флюда, Жана d`Inagine і Шамбра; Подорож у синяву небес – Людвіка Тіка* тай Город сонця – Кампанелього. Любимою книжкою було виданне в форматі вісімки: Directorium Inquisitorium – Домініканця Емерика Жірона*; було також декілька місць у Помпонїя Меля*, що відносили ся до старих африканських польовиків та лsсовиків, над якими роздумував годинами.

Та найбільше захоплював ся читанєм небуденної й знаменної книжки, формату чвертки – настольної книжки якоїсь забутої церкви – Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae*.

Я був приневолений роздумувати над чудачним ритуалом у сьому творі та над імовірним його впливом на душу хорого, коли одного вечера звістив мене Юшер о смерти лєді Магдалини. Він зараз таки забажав зложити тіло сестри в одній з численних пивниць, що були під замком на час чотирнацяти днів аж до наконечного похорону. Для виправдання тої дивної постанови подав таку причину, що я не міг йому противитись. Він заявив, що рішив так вчинити з огляду на дивний хід недуги у покійниці, з огляду на деякі нахабні питання її лікарів та з огляду на далеку віддаль і брак опіки над родинним гробом. Я не мав охоти докоряти його рішенню, що видалось мені в найгіршому случаю невинним й зовсім таки природним захованнєм обережности, коли я нагадав собі се дивне явище, яке я углядів на сходах першого дня мойого приїзду. На бажанне Юшера помагав я йому в уладженню тимчасового похорону. Зложивши тїло до домовини, занесли ми його оба на призначене місце.

Пивниця, де ми зложили тіло, була вузка, вогка й не мала отвору, яким заходило би світло дня до нутра. Вона була мабуть довго замкнена так, що наші смолоскипи в густій атмосфері трохи не погасли й ми тільки прихапцем вспіли оглянути пивницю. Вона лежала дуже глибоко і якраз в тій части будинку, де була моя спальня. Мабуть за февдальних часів була вона тюрмою; опісля стала скритком пороху й инших пальних матеріялів, бо часть долівки та внутрішні стїни крутого хідника, що вів до пивниці, були виложені мідю. Двері з кованого зеліза були так-же осмотрені. Коли порушити їх у завісах, видавали наслідком свойого великанського тягару дивно проймаючий скрегіт.

Ми зложили наш сумний тягар у сьому місці грози на підвисшенню та відложили на бік неприбите іще віко домовини, щоб поглянути на обличе покійної. Незвичайна схожість між братом та сестрою застановила мене. Юшер, що мабуть провідав мої думки, пробурмотів декілька слів, з яких я міг догадувати ся, що вони обоє були близнюки та що від молодих літ вязала їх обоє майже загадочна сімпатія. Між тим наш зір не довго спочивав на покійниці, бо ми не могли без страху глядіти на неї.

Недуга, що повалила її в цвіті віку на смертву постелю оставила мов на глум рожеву краску шкіри на грудях та лиці, як загалом при усїх подібних недугах каталептичної натури; на її устах завмер мовби їдко нерішучий усміх, що в обличю смерти наводить такий жах. Ми опять замкнули труну, а заперши також зелізні двері, вернули знова тяжкою дорогою до кімнат на поверсі, що були такіж понурі.

Тепер настала у мойого приятеля деяка зміна по кількох днях гіркого болю у зовнішніх признаках духового розстрою. Його давний спосіб життя пропав. Він занедбав свої повсякчасні заняття або таки зовсім їх занехав. Він блукав, перебігаючи без пуття швидкими неуміреними кроками по кімнатах. Його мертвецьки бліде лице набрало ще більше нетогосвітного вигляду, а сильний блеск його очий зовсім погас. Давний, доривочний, охлялий тон бесіди уступив; в тоні його голосу звеніла дрож, що повстає у найбільшому жаху.

Я думав деколи, що його розбуджений ум бореть ся безнастанно з якоюсь тайною, що його гнітить й він намагаєть ся набрати відваги, щоб мені її повірити. Деколи знова вважав я се усьо необчислимими примхами божевілля. Я бачив, як він цілими годинами стояв та з найбільшою увагою кудись глядів, мов би наслухував якийсь таємний звук.Тому й не дивниця, що його стан мене трівожив й я став бояти ся також о себе. Я почував, як з провола а чим раз дужче переймав мене погубний вплив його власних, фантастичних а прецінь зворушливих, божевільних мрій.

Іменно сьомого, чи осьмого дня по перенесенню тіла лєді Магдалини у підземеллє, коли я пізно в ночи ляг спати, зазнав я на собі усьої сили тих почувань. Година минала за годиною, а сон не бравсь мене. Відрадніми думками намагав ся я побороти проймаюче мене нервове роздратованнв. Я силкував ся вмовити в себе, що більшу часть, як що не усьо, що я відчував, годить ся приписати шкідному впливови, який викликувала мрачна обстанова кімнати: темним, декуди подраним драперіям, які ворушив подув нагальної бурі, а які дрожачи на стінах, гойдали ся в оба боки та доторкуючись окрас ліжка, легко шаруділи. Та усі мої з'усилля не здали ся ні нащо. Мов тіло стало чим раз більше дрожати, аж нарешті той безпричинний жах грянув мені на серце мов тяжка змора.

Нараз я прокинув ся та, відотхнувши глибоко, позбув ся перестраху і сів високо на подушці. Ведений поневільним чуттєм.– не знать чому – бажав я проникнути зором густу темінь, що царила в кімнаті; та зовсім несвідомо став прислухувати ся тихим та неясним звукам, що в довгих перервах, коли буря ущухнула, – не знать відкіля – залітали до мене. Приголомшений сильним почуваннєм неясного та невиносимого страху, убравсь я швидко, бо почував, що сеї ночі не засплю ні на хвилину. Проходжуючись скоро сюди й туди по кімнаті, я пробував збути ся трівоги, що заволоділа мною.

Заки я вспів перейти кілька разів кімнату, звернули мою увагу легкі кроки на сходах, що вели на мій поверх. Я зараз-же пізнав хід Юшера. По хвилині запукав хтось у двері моєї кімнати і увійшов Юшер з лямпою в руцї. Його лице. було як усе мертвецьки-бліде; та притім в його очах блимала якась божевільна радість, – з його цілої постаті знать було сильне, судорожне роздратованнє, яке він здержував. Його вигляд настрашив мене; та я у сю мить був би радо усьо перетерпів, крім самоти, в якій оставав так довго. Тому його присутність справила мені навіть деяку полекшу. ^

– Й ти сього не бачив? – спитав нараз по короткій мовчанці, оглядаючись дико довкруги.

– Ти таки не бачив? Та пожди! Побачиш! – сказав він та, закривши обережно рукою лямпу, підійшов до вікна й отворив одну його половину широко, даючи тим чином приступ бурі. Нахабна хвиля вихру трохи не повалила нас із ніг. Справді, се була дика та вельми чудова ніч, що очаровувала своєю різко фантастичною трівогою й красою. Недалеко нас хуртовина шаліла у всій своїй величі; бо тут зміняв ся часто й нагло напрям хуртовити. Небуденна густота хмар, що звисали низько, наче-б зачіпали о вежі дому – не перепиняла нам бачити, з якою швидкістю кидались вони з усіх сторін, мов духи на себе, не рухаючись з місця. Повторяю, що навіть густота хмар не перепиняла нам бачити сього; хоч не видно було ні сяева місяця, нї зірок, ні блискавки не прояснювали пітьми. Але нижня верства велитенської маси филюючих випарів, як і усьо в нашому найблищому окруженню на землі, блимало нетогосвітним блеском; се походило від непрозрачних та зовсім видимих випарів ґазу, що прошибав воздух та окружав замок.

– Тобі сього не можна – не гляди на се! – крикнув я з острахом до Юшера та ніжно але на силу потягнув його від вікна на крісло.

– Ті явища, що тебе так роздратовують, се ніщо инше, як зовсім звичайний громовинний процес – може бути навіть, що вони завдячують свою струю руйнуючим випарам ставу. Я зачиню вікно, бо воздух студений як лід тай шкідливий для тебе. Ось твій любимий твір. Я читатиму тобі в голос, а ти слухай; так перебудемо сю страшну ніч.

Стара книжка, що я її взяв у руки, була “Mad Trist” – Лянсельота Каннінґа*. Мої слова були радше сумним жартом, як рішучим висказом, – коли я назвав той твір любимою книжкою Юшера; бо справді у його чудачній та нефантастичній балакучости було мало цікавого для благородного та вдумчивого ідеалізму мойого приятеля. Та се була одинока книжка, яку я мав тепер під рукою; кромі того я мав надію, що в роздратованню, в якому був сей слабоумний може справити полекшу сам надмір неймовірностий у тій книжці, бо в історії умових недуг чимало таких аномалій. Після виразу лиця, повного настороженої уваги, з якою слухав оповідання, чи тільки мені здавалось, що слухав, я міг пожелати собі щасливого вислїду моєї проби.

Я дійшов до звісного уступу, де Етельред, герой оповідання, після даремних з'усиль мирним способом дістати ся до кімнати Ереміта, рішаєть ся силоміць туди впасти. Як нагадую собі, слова оповідання в отсьому місці такі:

«Та Етельред, змалку повний мужеської відваги, почуваючись в ту мить дужим наслідком вина, що його випив, не ждав довше, щоб розмовитись гаразд з Еремітом, що був імовірно упрямий та злобний; навпаки, почувши на плечах каплі дощу й побоявши ся, що зловить його настигаюча буря, притьмом підняв булаву та кріпкими ударами виломив скоро такий отвір у твердих дошках дверий, що міг віпхати туди свою вкриту зелізом руку. Він крутнув нею з усеї сили, ломив, розбивав та торощив усьо, так що ломіт сухого, ломаного дерева розходив ся по лісі, розсіваючи тривогу».

Я тільки що докінчив се реченне, коли нараз зірвав ся стрівожений і на хвилину перестав читати.

Мені бачило ся – хоч я зараз же подумав, що се мана моєї розбудженої уяви – начеб з дуже далеких частий будинку доносив ся до моїх ух звук, що задля своєї схожости з тим тріскотливим ломотом, що його так точно описав Лянсельот міг видати ся його приголомшеним та глухим відгуком.

Без сумніву, була се улуда, що насторожила мою увагу: серед нагальної хуртовини, що била у рами вікон та гуділа чим раз дужче, кождий звук остав би для мене рівнодушним, бо не являв би ся для мене нічим цікавим або нестерпним. – Я читав далі: