Текст книги "Елєонора (збірка)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Маска червоної смерти

Червона смерть вже від давна шаліла в околиці. Ще нїколи зараза не показала ся так смертоносною і в так страшній постаті. Кровю був початок і кровю кінець; краска і гроза крови. Зразу виступали докучливі болі і наглий заворот; потім сильний виплив крови зі всіх пор і се був початок цілковитого розкладу. Пурпурові плями на цілому тілі, а особливо на лиці нещасної жертви були тим пятном, що позбавляло хорого всякої людської помочі та спочуття. Перший напад, перебіг і кінець зарази були ділом одної години.

Однак князь Просперо не дав ся всім тим застрашити; аджеж він був щасливим, неустрашимим та мудрим. Коли половина населення його краю вимерла, тоді він вибрав собі з поміж лицарів і дам свойого двора тисячу веселих і певних товаришів і разом з ними заховав ся на одному зі своїх укріплених замків. Був се просторий та величавий будинок, якраз в ексцентричному але величавому смаку князя. Замок був окружений сильним і високим муром, а всі входи мали зелїзні брами. Коли вся дружина спровадила ся до замку, поприносили горячі печі і молоти і позабивали засуви брам. Вони були рішені усунути всяку можливість того, аби ані розпука у нахальному нападі не могла увійти з вні, ані нерозум вийти з нутра. Замок мав богато средств поживи. При таких средствах осторожности могли двораки ставити опір заразі, а решта світа мусіла дбати сама про себе. Тимчасом булоб нерозумно віддавати ся сумним думкам, та роздумуванням. Крім того, князь постарав ся о все, що могло служити для приємности або забави. Так отже нічого не бракувало. Були там сміхованці, імпровізатори, музики, гарні дами і вино. Все те, було в замку, а крім того безпечність перед заразою, поза замком панувала червона смерть.

Під кінець пятого або шестого місяця побуту на сьому замку, коли зараза шаліла найзавзятїйше, велів князь Просперо уладити для тисячки своїх приятелів масковий баль. Маскарада давала чаруючий вид. Та передусім мушу розказати про кімнати, в яких сей баль відбув ся. Було їх сім; величавий ряд правдиво королівських кімнат! В инших палатах давав би того рода ряд кімнат довгий та безпереривний перегляд, бо двері можна було розсунути аж до бічних стін, так, що можна було-б мати перед собою всі кімнати. Але тут було инакше, як сього можна було надіяти ся, знаючи замилуваннє князя до всього, що дивовижне. Положеннє кімнат було так нерівномірно розділене, що на перший погляд можна було на силу одну переглянути. За кождим разом по двацятьох, або трицятьох ліктях наступав острий закрут, а за кождим крила ся нова несподіванка. Ліворуч і праворуч було в середині кождої стіни вузке, але високе ґотійське вікно, що виходило на замкнений корідор, який біг здовж закрутів кімнат. Сі вікна мали пестрі скла, яких головна краска все достроювалась до декорації кімнати. На примір: кімната, положена на східньому кінці, була все в блакитній красці, відповідно до того були також шиби її вікон. Прикраси стін другої кімнати були пурпурові, така-ж була краска шиб її вікон. Третя кімната була розмальована на зелено, а вікна були теж тої барви. Четверта кімната мала побіч помаранчевої обстанови також помаранчеве освітленнє. Пята кімната була зовсім біла, а шеста фіолетна. Сема кімната була густо обвішана чорним аксамітом, який вкривав стелю й стіни і тяжкими складами спадав на коври, розстелені на підлозі, що були з тоїж матерії і барви. Однак лиш в сьому одному місці краска вікон відріжняла ся від краски декорацій.Шибибули багряночервоні – з глибоко-темним, немов намоченим в крови тоном краски. В ні одній з семи кімнат не можна було доглянути серед переповнення золотих окрас, які скрізь були порозсівані, або звисали зі стелі, ані одної лямпи і свічника. Освітлення, яке виходило б від лямпи або свічника не було. Але на корідорах, які тягли ся здовж кімнат, були уставлені проти кождого вікна величезні триніжки з великим, ясним смолоскипом, що вливав своє світло крізь пестрі шиби до кімнат і ярко освічував їх. Тим чином повставали ріжні, осліплюючі та фантастичні світла. Але в західній, або чорній кімнаті прибирало се освітленнє страшно понурий характер і надавало обличам входячих осіб так страшний вигляд наслідком ярких відблисків, що лише дехто з товариства мав відвагу переступити поріг кімнати і то що найбільше одною ногою.

Як раз також в тій кімнаті висів на стіні, зверненій на захід, величезний гебановий годинник*. З глухим, тяжким та монотонним шумом гойдав ся його маятник то в одну сторону, то в другу. А коли кінчила ся година, тоді з металевого нутра видобував ся повний, ясний, глибокий і незвичайно музикальний тон. Але він мав рівночасно так дивну краску тону і так щось дивно врочисто напоминаючого, що за кождим разом, коли минала година, музиканти були мимоволі змушені переривати гру і вслухувати ся в сі звуки. Танцюючі пари мусіли немов прибиті до землі зупиняти ся серед своїх граціозних рухів; ціле веселе товариство обхоплювало якесь неприємне почуттє і як коли роздавали ся удари годинника, тоді навіть найсміливійші блідли; старші та поважнійші гості, затоплені немов у розтрійне самозабуттє і задуму, держали руки на чолі. Та скоро лише прозвеніли удари дзвінка, зібрані як стій вибухали знова веселим сміхом. Музиканти гляділи один на другого і всміхали ся, немов зі своєї власної нервової глупоти та старости. Вони шепотом прирікали собі, що при найблизших ударах годинника не дадуть пірвати себе подібному роздразненню, та коли по шістьдесятьох хвилинах, які означають стількиж що три тисячі шістьсот секунд часу годинник знов зачинав вибивати години, наступало знов те саме трівожне замішаннє, та-ж сама задумчивість, що передше. Та невважаючи на сі явища, було се величаве та веселе свято. Князь мав свій питомий особливий смак. Він мав ніжний змисл для красок і любив ефектовні контрасти. Без труду переходив він до дневного порядку над конвенціональними приписами. Він був сміливим та помисловим у своїх плянах, а його проєкти ясніли блиском дивовижнього жару. Не один вважав його божевільним, але ті що знали його близше, знали, що таким він не був; та вистарчило його побачити та почути або війти з ним в близшу стичнісгь, щоб про се переконати ся.

При нагоді сього великого свята рухомі декорації сімох кімнат повстали по більшій части під його власним проводом. Його смак рішав про се, в яких костюмах ріжні маски мали виступати. Певна річ, що вони були досить дивоглядні. Було в них чимало яркої величі красок, осліпляючогх блеску, лискучого сяева, чимало фантастичного й ніжного наслідком острих контрастів – коротко чимало з того, що від того часу можна було бачити в «Гернані»*. Були там арабескові постаті з дивно повикручуваними раменами. Образи, немов плід горячкової уяви, які божевіллє прибрало в тіло. Було там чимало краси, химери й дивного дещо, що робило страшне, а навіть відразливе вражіннє. В сімох кімнатах прямо мовби хвилювала юрба ріжнородних снів. І сі – іменно сонні мари порушували ся в барвному освітленню кімнат так фантастично, що голосні звуки орхестри видавали ся немов відгомоном їх кроків. Між тим нараз, з кімнати обитої чорним аксамітом, гебановий годинник починав вибивати години. На хвилю наступає тиша, усьо мовкне і чути лиш удари годинника. Сонні мари стають мов остовпілі. Але удари годинника прогомоніли – вони трівали лишень хвилину – а за ними роздаєть ся у воздусі легкий, – напів здавлений сміх. І знов розпочинаєть ся на ново музика; сни відживають і веселійше ніж передше посувають ся серед пестрого натовпу, освітлені смолоскипами, уставленими за вікнами. Та ні одна маска не важить ся увійти до гарної, найдальше на захід положеної кімнати, бо ніч пізна. Крізь кроваво-червоні шиби вдираєть ся яркійше світло і таємна понурість темних драперій виступає іще острійше. Хто поважить ся покласти свою ногу на чорні коври, тому прибите тикотаннє гебанового годинника вдиривть ся до уха іще врочистійше та голоснійше.

В инших кімнатах була велика глота* і в них бив ся горячково живчик життя. Серед грімкої охоти забава тягнеть ся дальше, аж вкінці годинник став вибивати північ. Тай тепер, як усе по кождій годині: музика уривав нараз, танцюючі стоять недвижимо, а скрізь настає, як передше, при першім звуці дзвінка, таємна тиша. Та тим разом годинник вибив дванайцять. Се могло причинити ся до сього, що протягом часу, потрібного на дванацять ударів, погляди розважнійших учасників свята прибрали іще поважніший та глибший оборот. Сим можна також пояснити, що поки іще прогомонів останній удар дзвінка, дехто з юрби буцім то бачив якесь замасковане марево, якого досі ніхто не завважав. Коди чутка про чумного гостя обійшла усїх присутних, настав у цілому товаристві гомін здивовання та догани – що перейшов вкінці у вибух страху, трівоги та відрази. Не була се, мабуть, ніяким чином буденна поява, що справила для сього фантастичного товариства таке вражіннє. Сеї ночі усі маски мали необмежену свободу. Ся загадочна поява перейшла границю усього можливого, що дасть ся тільки провідати гадкою. Вона переступила навіть ліберальні приписи князя. Серце свавільної світової дитини криє також струни, яких не можна доторкнути ся без збентеження. Навіть для найбільш суворих людий, для яких життє та смерть се іграшки, істнують справи, що не годить ся з них глузувати. Ціле товариство було мабуть переконане, що в уборі і поведенню чужинця був жарт або замилуваннє ґраціозности. Його стать була довга й худощава, повита з голови до ніг похоронним рантухом. Маска, закриваюча лице, була так схожа на мертвого трупа, що при найбільшій оглядности не можна було пізнати обману. Се все могли іще знести гості, як що сього не похваляли. Та маска була на стільки смілива, що являла ся тіпом червоної смерти. Її одїж була покровавлена, її високе чоло та усе лице були відразливо политі кровю.

Коли князь Просперо побачив се страшне явище – яке, начеб іще краще хотіло остати у своїй ролї, похожало з тупотом повільним та врочистим ходом між рядами гуляючих там і назад, – дрожав він у великім страху, трівозї та відразі. За хвилю спаленів він полумям гніву.

«Хто є сей сміливець, – запитав він двораків, – що поважив ся хулити з Бога? Спіймайте його та зідріть з нього маску, щоб ми побачили того, що іще перед сходом сонця висітиме на верху замку».

Князь, говорячи сі слова, був у західній або синій кімнаті. Його голос гомонів виразно у всіх сімох кімнатах, бо князь був сміливий та дужий мужчина; одним рухом руки наказав втишити ся музиці.

Він стояв у синій кімнаті, окружений юрбою блідих двораків. Коли він став говорити, замітно було в тій юрбі тихий шум якогось руху, що розходив ся в напрямі маски, яка в тій хвилі була зовсім близько. Вона приступила тепер обережно уміреним ходом просто до того, що говорив.

Ціле товариство було застрашене сею божевільною очайдушністю чужинця так, що ніхто не важив ся простягнути руки, щоб його схопити. Явище стануло на малу віддаль перед князем. Коли численне товариство, мов на поклик, звернуло ся з середини кімнат до стіни, чужинець поступав нездержано тим-же величнім, уміреним хддом по усїх кімнатах. Зі синьої кімнати війшов у пурпурову; з тої у зелену; з зеленої у помаранчеву; опісля у білу, а з неї навіть у фіолетну, при чім ніхто його не здержував. Та тепер настала хвиля, коли князь Просперо, минаючись із сорому й скажености на свою трусоватість, впав у великому поспіху до кімнати. З ним не було нікого: так дуже усі бояли ся. Він наближив ся на три або чотири кроки із високо добутим штілєтом до постаті, яка настигнула якраз у крайній кінець чорної кімнати. Наглим рухом наступила вона на свойого противника. Всі почули прошиваючий крик – блискучий штілєт лежав на чорному коврі, а за хвилю упав князь Просперо мертвий на землю. Гостї кинулись тепер у дикій розпуці до чорної кімнати. Та, коли вони хотіли спіймати незнайомого, якого висока постать причаїла ся прямо й неповорушно в тіни гебанового годинника, крикнули вони голосно у невимовній трівозі, бо рантух і трупяча маска, які вони зірвали в дикій насильности – були порожні.

Тепер пізнали присутність «червоної смерти». Вона закрала ся мов злодїй у ночі. Веселі гості стратили всяку охоту до забави в кімнатах, обагрених кровю. Усі попадавши на землю, сконали з розпучливо-викривленим виразом лиця. А коли вийшов оотаннїй дух з посліднього гостя, перестав також тикотати годинник. Вогонь погас на триніжках, а темінь та руїна запанували з червоною смертю у всій своїй величі.

Перекл. Д. Г. і М. Кобєрський.

_________________________

Тиша

Казка*.

Гірські шпилі дрімають; скалисті яри і печери затихли.

Алькман*.

«Слухай мене», промовив демон, кладучи руку на мою голову. – Сторона, про яку кажу, се страшна сторона в Лібії, над берегами ріки Заір. А там не було ні спокою, ні тиші.

Води ріки мають шафрановуі хоровиту краску; тай не пливуть до моря, але колотять ся заєдно,без упину, під червоним оком сонця в нагальньому і судорожньому круговороті.

Кілька миль далі, по другім боці намулистого ложа ріки, тягнеть ся блідий степ із велетенськими водяними ліліями,

Вони зітхають у тій самоті одна до одної і витягають до неба свої довгі і мертвецьки-бліді шиї і клонять сюди-туди свої відвічні голови. Там чути якийсь неясний гамір, що виходить із посеред них, наче шум підземної води. А вони зітхають одна до одної.

Але там границя їх царства, границя темного, страшного, гордого ліса. Там, як ті хвилі біля Гебридів, колихаєть ся заєдно низький очерет. Одначе там не віє ні один вітерець на небі. Але високі, передпотопові дерева колихають ся вічно сюди туди, з ломотом і могучим шумом. А з їх високих верхів ринуть одна по одній відвічні роси. А на коріню лежать незвісні отруйні квіти, скрутивши ся в безладній дрімоті. А горою мчать ся вічно на захід сірі хмари, шумячи і голосно шепочучи, аж поки не викотять ся водопадом на вогняну стіну небозводу. Але там не віє ніякий вітерець на небі. А на берегах ріки Заір нема ні спокою, ні тиші.

Була ніч і падав дощ; падаючи був він дощ, але упавши ставав кровю. А я стояв на трясавиці, серед струнких лілій, і дощ падав на мою голову – і лілії зітхали одна до одної серед своєї святочної пустелі.

І в мить заяснів крізь тонку, мертвецьки-бліду імлу місяць і був багрової краски. І мої очі впали на велетенську сіру скелю, що стояла на березі ріки і мертвецьки бліда і висока – і скеля була сіра. З переду на ній були вирізані на камені букви; і я пішов через багнище водяних лілій аж до самого берега, щоб прочитати букви на камені. Та я не міг відчитати їх. І я вертав ся назад у очерет, аж ось місяць заяснів червонійше і я оглянув ся і поглянув на скелю та на напись; а там стояло: Пустеля.

І я глянув у гору; там стояв на вершку скелі якийсь чоловік. І я скрив ся серед водяних лілій, щоб підглянути заняттє чоловіка. А чоловік був стрункий і гожий собою і був одітий від рамен до стіп у старо-римську тоґу. Обриси його постати були неясні, але риси його лиця були риси божества; бо кирея ночі, імли місяця і роси не заслонювали їх. А його брови були засіяні думками, а його око світило божевільним смутком; а в кількох морщинах на його чолі читав я слова горя, втоми, знеохоти до людства і бажаннє самоти.

І чоловік сидів на скелї і спер свою голову на руці та споглядав на пустелю. Споглядав у низ на зворушені кущі і на високі передпотопові дерева і ген вище на шумний обрій та румяний місяць. А я лежав під захистом лілій і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; – але ніч потахала*, а він сидів на скелі.

Потім зійшов я у схованку багнища, скитаючись ген серед пустару лілій, почав кликати гіпопотама, що жиє в гущавині, у скритку трясавиці. І гіпопотам учув мій голос і прийшов в купі з бегемотом до стіп скелі і ревів на місяць голосно і страшно. А я лежав у своїй схованці і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; але ніч потахала, а він сидів на скелі.

Потім я прокляв стихії проклоном замішання; і на небі, на якому передше не було ніякого вітру, почала громадити ся грізна туча. І небо стало оловяне від нагальної тучі – і дощ став бити по голові чоловіка, – і в низ поринули струмки потоків – і потоки запінили ся піною – і водяні лілії погнулись їх ложами – і ліс затріщав на вітрі – і покотив ся грім —і впала блискавка – і скеля потрясла ся аж до основи. А я лежав у своїй схованці і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; але ніч потахала, а він сидів на скелї.

Потім я розлютив ся більше і починав проклинати проклоном тиші – потік, лелїї, вітер, ліс, небо, грім і зітхання водяних лілій. І вони стали закляті і затихли. І місяць перестав котити ся своєю небесною стежкою – і грім провалив ся – і блискавка не ясніла полумям – і хмари повисли недвижно – і води обнизились до свойого рівня і спинились – і дерева перестали колихались – і водяні лелії вже більше не зітхали – і гамору з поміж них не було уже чути тай ні одна тінь не промайнула крізь пустий, безмежний пустар. І я глянув на напись на скелї, а вона змінилась; там стояло: Тиша.

І мої очі впали на лице чоловіка, а його лице було блїде від жаху. І він підняв нечайно голову з руки і станув на скелї і слухав. Але на пустому, безмежньому пустарі не було ні згуку, а на скелі стояло: Тиша. І чоловік жахнув ся і відвернув лице і пустив ся тельмом в світ за очі, так, що я стратив його з очей.

__ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __

Нині маємо гарні оповідання в книгах Чарівників – в зелізом окованих сумовитих книгах Чарівників. У них, кажу, попадають ся славні оповісти про небо, про землю і про могуче море, та про ґенїїв, що правлять морем і землею і високим небом. Там знайдеш чимало наук і то в пророцтвах, які вирекли Сібіллі; тай святі речі можна було почути в старину від темного листя, що тремтіло кругом Додони*. Однак, кляну ся Аллахом, ту казку, яку мені розповідав демон, сидячи біля мене в тіни гробу, я вважав начуднійшою з усїх! І коли демон закінчив своє оповіданнє, повалив ся горілиць у гробову яму і почав реготатись. Але я не міг сміяти ся в купі з демоном, і він прокляв мене за те, що я не міг сміяти ся. А рись, що жиє заєдно в гробі, вийшов із нього і поклав ся біля ніг демона і глядів йому в лице без упину.

ІІерекл. П. Карманський.

____________________

Чорний кіт

Подія, яку хочу оттут оповісти, є одною з найдивнійших, а заразом одною з найпростійших. Не надіюсь, щоби хто увірив у се, бо сього я від нікого не бажаю. Було би божевіллєм домагатись від когось сього в тім случаю, де не можу дати віри своїм змислам, наочним свідкам.

А вжеж не є я божевільний із певністю не є се сон-мара. Але завтра маю вмерти, проте хочу єще нині скинути з своєї душі тягар, що придавлює мою грудь. Передовсім хочу подати під оцінку цілого світа ясно і звязко, без ніяких дальших пояснень, цілий ряд моїх домашніх пригод. В їх дальшому розвою вони були для мене невичерпаним джерелом мук, а вкінці причиною цілковитої моєї заглади. Та всеж таки не намагаюсь їх собі вияснити. Вони не принесли мені нічого иншого, як лише жах та трівогу. Иншим особам, вони можуть видатись не так страшними, як дивними. Дуже можливе, що колись иншому якомусь мислителеви пощастить ся повернути на природній шлях се, що тепер видаєть ся сонним маревом,

Може колись в тих річах, які я можу лише з страхом і жахом оповідати, якийсь розважнійший і більше льоґічний ум, як мій, що до того є ще дуже вразливий, не знайде нічого більше, як лише звичайненький собі ряд цілком природніх причин і наслідків.

Вже від самої колиски був я звісний зі своєї податливої і лагідної вдачі. Ніжність моїх почувань була якраз предметом глузовання моїх товаришів забави. Особливо любив я звірята і за дозволом моїх родичів вільно було мені держати добірне число своїх любимців. З ними переводив я більшу часть дня і ті години, коли я звірята годував і ними любував ся, були найщасливійшими у моїм життю.

З літами привязаннє до них збільшило ся. Коли я став мущиною, вони були одиноким джерелом моєї втіхи та задоволення. Тим, котрі нераз мали вірного та мудрого пса, не потребую поясняти того дивного почуття та привязання, що є причиною внутрішнього задоволення. Се, що звіря само себе відрікаєть ся, і що воно готове на всяку жертву зі своєї сторони, мусить промовити до серця того, кому безталаннє та людська непостійність дали спромогу над сим глубше застановити ся.

Оженив ся я замолоду і був дуже щасливий, бо моя подруга була тої самої природи, що й я.Як лише вона спостерегла, що я любую ся в домашніх звірята, не пропустила ніякої нагоди, щоби не купити мені якогось приємного звірятка. Так були у нас: пташки, золоті рибки, чудовий песик, крілики, маленька малпа та кіт. Се послідне було надсподівано велике, красне звірятко, майже цілком чорне і на диво мудре. Задля його мудрости моя жінка, що ще вірила у всякі балачки, часто натякала на се давне народне повірє, що у чорних котах вселюють ся чарівниці. Говорю об сім не тому, наче-б я думав, що сей погляд моєї жінки був вірний, але тому, що се мені тепер случайно прийшло на думку.

Плюто – так звав ся кіт* – був моїм найбільшим любимцем і товаришем у забаві. Я сам доглядав його, а він ішов за кождим моїм кроком по цілому домі. Лише з трудністю здержувано його, щоб не ішов за мною на вулицю.

Ся наша приязнь трівала довгі літа. Між тим – румянець покриває моє лице на згадку про се – мій характер та вдача через сього чортиська змінилась на гірше. Моє розстроєннє зростало з кождим днем. Я ставав ся дразливий і безоглядний супроти почувань других. Навіть моя жінка не чула від мене вже привітного, ласкавого слова, а часом і таке бувало, що я дуже часто побивав її. Легко можна догадатись, що також громадка моїх любимців відчула болючо сю зміну в моїм успосібленню. Тепер не лише не доглядав я їх так, як давними часами, але також знущав ся над ними. Лише для Плюта мав я на стільки згляду, що ніколи не бив його, коли між-тим побивав без серця кріликів, малпу, ба навіть пса, як лише котре з них случайно підійшло, щоб побавитись зі мною.

Моя хороба степенувала ся з кождим днем. Говорю «хороба», бо хтож вкаже мені на иншу хоробу, яку можна би порівняти з нахилом до алькоголю?...

Вкінці Плюто, який вже постарів ся і став ся дивним, відчув на собі наслідки моєї химерної вдачі.

Одного вечера вертав я пяний домів з моєї улюбленої корчми. Тоді видалось мені, що кіт утікає переді мною. Коли я його віднайшов в дома, він, здаєть ся, з боязни, заподіяв своїми зубами на моїй руці легеньку рану. В тій самій хвилі пірвала мене якась чортівська лють. Я не міг над собою запанувати. Здавалось, що моя первісна істота нагло десь зникла, а якась ще більше як чортівська сила, підсичена горілкою, лютувала в кождій моїй жилі. Я вхопив ніж, схопив бідне звірятко за шию і виколов йому осторожно одно око!... Ще й тепер, коли описую сю осоружню пригоду, дрожу на цілому тілі.

На другий день вранці я прочуняв ся і витверезив ся. Тодї я запримітив, що сей злочин викликав в менї якесь почуваннє, що було десь по середині між страхом а докорами совісти. Але се почуваннє швидко перейшло і не полишило по собі ніякого сліду. Моя душа остала на самому дні ненарушена. Незабаром кинувся я знова до алькоголю і втопив в ньому навіть спомини сього осоружнього вчинку. Тимчасом кіт повертав до здоровля. Яма по виколенім оці представляла справді страшний вид, але звірятко, як здавалось, не терпіло вже більше на рану. Ходило по хаті, як і передше, але з неописаним страхом утікало, як я зближав ся до нього. З давнійшого привязання до нього, лишилось мені тільки се, що я відчув дуже болючо сю наочну неохоту звіряти, яке колись привязалось до мене і було мені вірне. Та се довго не трівало. На місце сього почування прийшло роздратованнє. Опісля закрав ся до мене, як колиб на мою неминучу загляду, супротивляючий дух, що гнав мене до сього, щоб я остав уперто в сьому новому стані. Фільософія не займаєть ся сим обявом душі. Та всеж таки я переконаний, як про істнованнє своєї душі, що сей супротивляючий дух є одною із вроджених прикмет, які розбурхують людське серце, та що він належить до первісних чинників, що надають чоловікови його характер, його вдачу. Кому не лучилось спіймати себе хоть зі сто разів на підлому й глупому ділі, котрого він допустив ся?... Чиж не підлягаємо, навіть мимо доброї охоти, неустанному змаганню, щоб ломати закон лише тому, що се є заказане, а заказане нас дратує? Сей супротивляючий дух, як я вище згадав, закрав ся в моє серце, щоб прискорити мою загладу. Сей незрозумілий і дивний нахил душі, противний своїй власній природї, щоби поповняти злочин лиш задля його самого, все мене заохочував до дальшої кривди звіряти, щоби його зовсім знищити.

Одного дня взяв я мотуз, закинув котови зовсім спокійно на шию і повісив його на галузи. Серед рясних сліз і докорів совісти повісив я звірятко. Повісив, хотяй знав, що воно мене любило, і хотяй я був переконаний, що не мав ніякої причини, щоби знущатись над ним. Повісив тому, бо знав, що в тому, що я вчинив, поповнив гріх – може навіть смертельний, котрий безсмертну частину мойого єства так зогидив, що мою душу – коли се можливе – відтрутив на віки від безконечної ласки Всемогучого і Найсправедливійшого Бога.

В ночі по тім дни, в котрім я поповнив се страшне діло, збудила мене зі сну пожарна трівога. Вже займало ся моє ліжко. Цілий дім стояв в огні! Лише з тяжкою бідою удалось увільнитись мені, моїй жінці і одному слузі з обіймів полуміни. Всьо пішло в нівеч! Ціле моє майно й добро пішло з димом! Від тепер попав я в розпуку.

Не хочу уходити за так слабого під зглядом умовим, щоби дошукуватись звязи між тим нещастєм, що навістило мій дім, та доконаним осоружним впливом так, як між причиною й наслідком. Але тому, що тут подаю цілий ланцюх подій, не можу пропустити ніякого кільця з нього. Слідуючого дня по сій нещасній ночі відшукав я пожарище. Всі стіни крім одної завалились. Ся, що стояла, була не дуже груба, перегороджуюча стіна, уміщена менше більше по середині дому. До неї притикало моє ліжко головами. На диво вогонь пощадив сю стіну. Се приписував я сій обставині, що її щойно поставлено. Перед сим муром зібралась громадка людий. Зір деяких присутних був звернений в одно місце, яке вони пильно оглядали. Слова: «Дивне!», «Щось надзвичайного!» та инші подібні замітки збудили мою цікавість. Я приступив блище і побачив на вибіленій стіні, як на плоскорізьбі, вириту постать великана – кота. Риси були старанною рукою викінчені, а на шиї звіряти був завішений мотуз. На перший вид сього страховища – бо за ніщо иншого не міг я його уважати, остовпів я і перелякав ся. Але. вкінці розсудок прийшов мені на поміч. Я пригадав собі, що огород, де я повісив кота, притикає якраз до мойого мешкання. Як лише залунав дзвін на трівогу, люди натовпились в сьому городї. Хтось мусів звірятко відчепити від галузи і кинути в мою світлицю в тій ціли, щоби мене збудити. Коли стїни валились, якийсь случай пхнув жертву мойого божевілля глибоко в свіжу підмастку муру. Через сполуку вапна з вогнем і лугової соли зі звірячого трупа, відбитка була вже готова в такому стані, як я її бачив. Хоч мій розсудок в подібних случаях допомагає собі, то тепер не міг я заспокоїти своєї совісти і моя фантазія була в найбільшому напруженню. Цілими місяцями привиджував ся менї кіт. Він стояв мені все перед очима. Підчас сього в мою душу вступило, якесь – як видало ся – нове почуваннє. Я став відчувати втрату звіряти, вештав ся по найскритших закутинах. Їїх навідував я тепер дуже часто, оглядаючись за другим любимцем-котом, або иншим сотворіннем, подібним в дечім до нього, що міг би заняти місце свойого попередника.

Одної ночі сидїв я трохи підпитий в одній, радше до якоїсь печери подібній, корчмі. В тім нагло упав мій зір на якийсь чорний предмет, що лежав на величезній бочці від вина, чи руму, котра була одинокою окрасою сього дому. Кілька хвиль, не рухаючись, дивив ся я на дно бочки. Що мене найбільше зачудувало, було се, що я скорше не спостеріг сього лежачого предмету. Я підступив до нього і торкнув його рукою. Був се чорний кіт – дуже великий – щось тої величини, що Плюто, і під кождим зглядом до нього подібний, з виїмкою одної одинокої прикмети. Плюто не мав на цілім тілі ні одного білого волоска. Зноваж сей мав велику – коли вона навіть в зарисах яскраво виступала – білу крапчасту латку, що покривала ціле підгруддє. Я його діткнув ся, він встав і почав на голос мурликати, отираючись о мою руку. Здавалось, що він був тому радий, що я звернув на нього свою увагу. Було се звірятко, якого я шукав. Я сейчас заявив господареви, що хочу його в нього відкупити. Він нічого за нього не домагав ся, бо – мовляв – він нічого не знає про ніякого кота і не бачив його досі ще ніколи. Я дальше гладив кота. Коли збірав ся іти домів, кіт заховував ся так, як колиб хотів піти за мною. Я забрав його, а по дорозі схиляв ся до нього, щоби його гладити. Як лише прийшов я до дому, він сейчас освоїв ся. Моя жінка полюбила його.

Натомість я почув в собі неприхильність до сього сотворіння. І так наступило щось противне тому, чого я не сподівав ся. Сам не знаю, як, чого або чому се так стало ся. Досить, що його ніжність була мені не по нутру. Я зненавидів кота. З часом сі почування неприхильности і неохоти до нього змінили ся в заїлу ненависть. Я оминав кота. Лише якесь почуттє сорому та згадка на давнішнє осоружне діло здержувала мене від того,щоби кота не вбити.

Так минали дні за днями, а я його єще ніколи не бив, ані не знущав ся над ним. Та поволи, навіть дуже поволи став я глядіти на нього з невисказаною ненавистю і мовчки утішати перед ним, як перед якою пошестю. Мої лихі відносини до звіряти заострили ся ще через те, що я того самого дня, коли його привів до дому, спостеріг, що він мав лише одно око, як і Плюто. За теж моя жінка полюбила кота ізза сього ще більше. Як я вже згадав, він визначав ся великим привязаннєм до мене. Між тим зі зростом моєї неприхильности до кота, зростало його привязаннє до мене. Він ходив крок за кроком за мною з наївною витревалістю. Читач лише з великим трудом може мати яке-таке поняттє про те. Де лише я сів, він ліз мені під ноги або скакав на коліна і засипував мене своїми пестощами. Як я вставав, щоби відійти, він пхав ся мені під ноги так, що здавалось, що я упаду. Деколи чіпляв ся своїми довгими, острими кігтями мойого убрання і ліз мені аж до грудей. хотяй в таких хвилях хотілось мені одним ударом його знищити, то всеж таки повздержувала мене від сього згадка про мій давнійший злочин, та справдішний страх перед самим котом. Не був се страх, що він міг би мені заподіяти якусь поважну тілесну рану, а всеж не можу иншим висловом точно пояснити собі стан моєї душі.Майже сором мені признатись до сього – ще тепер в сій тюрмі не можу без встиду сього оповідати – страх і досада, яку я відчув до кота, степенувались через мої привиди, які лише можна собі уявити.