Текст книги "Елєонора (збірка)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

НОВІТНЯ БІБЛІОТЕКА

Випуск 6

ЕДҐАР АЛЯН ПО

ЕЛЄОНОРА

ПЕРЕКЛАВ ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ*[1]1
  Коментарі до слів і речень, позначених зірочками – у розділі «Примітки» (зауваження упорядника даної інтернетної публікації).


[Закрыть]

ЛЬВІВ.

Наклад Володимира Боберського.

З друкарні Ставропигійського Інстітута під вар. М. Рефця.

1912.

Едґар Алян По

Мабуть нікого не переслідувала так в життю важка рука судьби, як американського поета – Едґара По. Його життєвий шлях був встелений колючим тернем від ранньої молодости аж до сирої могили.

Едґар Алян По уродив ся 19 лютня 1809 р. в Бальтіморе. Його предки походили з старого нормандського роду, що за Генриха II переселив ся до Ірляндії. Дід поета переніс ся до Америки, де й дійняв вищого військового ступня. Найстаршим його сином був батько поета – Давид, який вже як вісімнайцятьлітній молодець одружив ся з гарною й талановитою акторкою – Елисаветою Арнольд. Молоде подружжє, одіпхнене родиною, гірко бідувало, а незадовго прийшлось їм попращатись з життєм. Померли обоє в молодому віці, лишаючи троє незаосмотрених дітей. Середущого Едґара взяв богатий й бездітній приятель родини – п. Алян, від якого й дісталось хлопчині друге імя. Гарний й понятливий Едґар став окрасою дому п. Алянів, а численні гості, що гостювали в їх домі, з незвичайним захопленням слухали деклямацій малого Едґара. – Одначе вже тоді являлись у нього сімптоми хоробливо-нервового темпераменту, що опісля переслідувало його через ціле життє.

В р. 1816 виїхала родина Алявів з своїм вихованком до Анґлїї і там примістили його в одному пансіоні для хлопців близько Льондона. Старинний будинок, в якому містилась школа та принадна околиця розбуджували його уяву, а сама школа клала незрушимі підвалини під його клясичне вихованнє, яке так ярко виріжнює його з поміж инших американських письменників, й надав його самітній поезії таку суцільну форму. Своє шкільне життє описав відтак По в свойому творі: «Віліям Вільзон».

По повороті до Америки в 1821 р., вступив По на універсітет в Річмонді. Його тодішні звакомі й товариші підносять згідно його незвичайне знаннє, енергію й красу. З того часу дійшов до нас один факт, який не мало відтак вплинув на творчість поета.

Одного разу відпровадив По до дому одного свойого шкільного товариша, у якого й побачив його гарну й гідну любови – матір. Вона прийняла гостя кількома приязними словами, а се так глибоко поділало на жаждучого сімпатії й любови молодця, що він стояв перед гарною жінкою немов непритомніти. Як-би у сні повернув до дому, опанований горячим бажаннєм, пережити ще раз в життю таку стрічу. Та молода жінка стала відтак повірницею усіх ворушень його молодого серця. Однак зрадлива доля відняла йому щиру й шляхотну душу. Вона вмерла небавом. І відтак довгими.осінніми й зимовими годинами блукав поет коло самітньої могили своєї першої товаришки й повірниці ранньої молодости, а страшна мара гробу, що таким чорним смутком вів з його творів, вже тоді опанувала його буйну уяву.

Коли в Греції розгорілась борба за свободу і великий Байрон удав ся до тої країни, щоб боротись в рядах гнобленого народу, розбудив ся між молодими людьми незвичайний запал. По був одним з перших, що вступив в його сліди. 1827 р. покинув він Америку і аж по двох роках повернув назад до вітчини. Одначе, що діялось з ним за той час, сього не знаємо.

По повороті віддав його опікун до військової школи. Одначе там не був він довго. Його непогамована вдача не могла знести строгої військової дісціпліни, тому то в р. 1831 видалено його за непослух з військової школи. Ще передтим вийшов у світ томик поезій Едґара По, який одначе проминув безслідно.

Видалений з військової школи, вернув По до свойого опікуна, який в межичасї одружив ся в друге з молодою дамою, Перша жінка п. Аляна дуже любила Едґара, тому то кілька разів мирила свойого вихованка з прибраним батьком. Колиж її не стало між живими, По чув ся чужий в домі опікуна, тому зірвав з ним і помандрував в широкий світ. Саме тоді розійшла ся вістка про польське повстаннє проти Росії. По думав виїхати до Европи і боротись в рядах польських повстанців, але коли російське військо зайняло Варшаву, він залишив свій плян.

Одиноким заробітком По в сі скрутні часи по зірванню з опікуном була літературня праця. Та ніхто не знав молодого поета, тому прийшлось йому жити в крайній нужді. А ж конкурс бальтіморської часописі дав йому нагоду виплисти на верх. 1833 р. оголосила одна бальтіморська часопись конкурс на найліпшу поему і найліпшу новеллю. Обі премії одержав Е. А. По! Се імя було незнане членам конкурсового комітету, але дивня фантазія й особливша краса творів так зацікавили членів конкурсового комітету, що один з них п. Кеннеді дуже заінтересував ся молодим автором і запросив його до себе. По, що тоді жив в великій нужді, був змушений відкрити своє незавидне положеннє, а відтак приняти підмогу п. Кеннеді.

З того часу зайняв ся По щиро літературою; за допомогою п. Кеннеді став співробітником одного річмондського журналу, а його положеннє змінило ся на краще о стільки, що мав хоч щоденній хліб.

Мимо того той час в його життю можна сміло зачислити до найкращих хвилин. Тоді одружив ся По з своєю тіточною сестрою п. Вірґінією Клєм. Та молода дружна а поета вже тоді була діткнена сильно розвиненою грудною недугою, а її краса мадонни з прозоро-білою краскою лиця і глибокими, світляними очима ще збільшувала терпіння й так страждучої душі поета.

Молоде подружжє зажило в одному домі з п. Клєм. Їхне життє мимо бідноти було гарне й гармонійне. Лише грудна недуга поетової дружини наводила на По вічній страх і трівогу. З її світляних очей продирав ся чорний промінь смерти. Це так непокоїло поета, що відбирало йому сили до праці, а незадовго й мара нужди зависла над їхнім домом як чорна тінь. Ось що оповідав про нього його приятель Ґрегам: «Його любов до жінки була свойого рода ентузіястичним боготвореннєм передуховленої краси, яка вяла на очах. Була хора, отже ходив коло ньої, пертий глибоким неспокоєм, немов матір, яку мучить трівога о жпттє первородної дитини, – при її найлекшому кашлю пробігала по цілому його тілі дрож серця, яка виразно виявляла ся на зверх. Одного літнього вечера виїхав я з ними, а спомин його чуйних очей, які трівожно підхоплювали найменшу зміну на улюбленому лиці, переслідує мене немов згадка понурого співу. Це безпереривне, томляче почуттє, що мусить втратити її, змінило його цілковито: він став понурий, задумчивий, а його безсмертні поезії завсігди звучали болючою мельодією. А з другого боку обі жінки обожали сю велику дитину, яка так мало була обізнана з життєм, ходили коло нього і пестили його, як колиб обі були його матїрю.

В своїй студії про Едґара По згадує Бодлєр про один факт, що ярко ілюструє внутрішні відносини в його родині. Коли кохана дружина поета чим раз то більше вяла як квіт мімози, – теща п. Клєм ходила від редакції до редакції, шукаючи заняття для улюбленого Едґара, або продаючи статті й поезії поета, а ніколи не шептали її уста скарги, ніколи не мала для нього докорів, противно все і всюди оправдувала його, що він хорий. Було се одиноке оправданнє, коли її зять переходив одну з тих фаз літературньої неплідности, яку так добре знають нервові поети; – та й ніколи не чув ніхто слова, яке виражалоб сумнів в ґенія її любимця.

Через слідуючі десять літ був занятий По при літературнїх видавництвах в Річмондї, Новім Йорку і Філядельфії. Де лиш він працював, там плило золото, а він сам був крайно убогий. До того ще богато плебейських мірнот, крамарсько реклямових душ, лїтературнїх паразітів ставало проти нього. По був занадто арістократом, занадто правдивим мистцем, щоб входити в компроміси. Ось жерело гніву й ненависти до поета. «Література була для нього реліґією, – говорить Ґрегам, – а він її архіжрець, що скорпіонами проганяв купців з храму». Сї буденнї мірноти, подлі душі були огірчені: заставлювано пастки на його родинне щастє, оплюгавлювано його добру славу. Його дружина, знеможена і зложена тяжкою недугою отримувала безіменні листи, в яких кидано клевети на її мужа і се прискорило її смерть.

В літі 1846 р. виїхав По з родиною на село до Фордгам коло Нового Йорку; бажав, щоб його кохана дружина могла вмерти спокійно. Там і попращалась вона небавом зі світом. Про тодішній стан його душі дають вірний образ його поезії. Головно «Улялюме» лишить ся на все дорогим і цінним в очах жінок. В тих поезіях горить фосфоричне світло місячних ночей, снують ся візії скелетів, упоює роскіш мелянхолії.

Протягом 1848 р. занімав ся По викінченнєм свойого архітвору «Еврека», який як Гумбольда «Космос» мав освітити таємниці вселенної.

Дїтом 1849 р. задержав ся По в Річмонді, звідки виїхав небавом до Форгам, щоб забрати звідтам п. Клєм. По дорозі висів в Бальтіморе з поїзду, а в кілька годин пізніше найшли його непритомного на вулиці. Його відвезено до шпиталя, де й помер 7 жовтня 1849 р. на запаленнє мозку. Другого дня поховано його на вестмінстерському кладовищі. Довгі літа стояв гріб незрівнаного американського поета без ніякої ознаки спомину, аж заходом бальтіморських учениць і учительок вищих жіночих шкіл здвигнено йому гарний артистичний памятник.

__________________

По – се один з нечисленних вічніх самітників; помазанник духа й терпіння, один з укамінованих пророків людства один з ясновидющих містіків людського роду, що відкривають нові правди слідом математичної думки і творчої інтуіції; се один з тих великих і нечисленних хорих, що вистають понад всю людськість. Він хорий, бо найбільша краса й шляхотність душі в своїх найвище розвинених формах – хора.

Поезія По сягає своїм коріннєм в глибину німецької романтики. Теорія Шелінґа про інтеллектуальну інтуіцію є його теорією, а звісні слова Новаліса: «Світ стаєть ся сном, сон світом» сходять ся з міркованнями По, який ніколи не відріжнюе яви від сну; між конкретним явищем та абстракцією нема істотної ріжниці.

По відтворює патальоґічні стани, стани роздвоєння і розшматований, відтворює схиблення й аномалії, в чому рівнож споріднений з такими німецкими письменниками як Е.Т.А. Гофман.

З незвичайною бистротою думки входить По в таємниці світа. Його думка так бистра, що щербить ся як сталеве вістре, його сни і настрої так інтензивні, що прибирають на себе тіло і стають ся галюцінаціями. Його інтуіція пробиває темряву і відслонює величезні загадки, які криють ся в сумрачних далечинах будуччини.

По є візіонером. Легке фізичне подразнене, слабий звук або світло викликує в йому галюцінацію: страх і трівога виповзують на верх, стають тілом, предметом, тіню на розлогому просторі. Гроза осамітнення відтворює перед ним картини, повні розсвічених красок, що розтягають ся в безмежний фантастичний краєвид.

Любов і женщина, що так гарно звучать на арфах поетів – у По вбрали на себе кирею смутку. Його герої незвичайно даровиті – а героїні це персоніфікація містерій. Його Венера се не женщина вибуялої пристрасти, ані богиня великої, здорової, радісної любови, лише блудить як візія що ночю з'являєть ся таємно – і водить за собою нещастє, або блукає в білій| мертвецькій киреї, осяяна фосфоричною місячною блідістю, як задумана ельфа. Його Елєонора се немов легкий, прозрачний фантом, що ночю уносить ся над полями, а Ліґея як би чорна північ, яку розяснюють блудні огники.

_____________

Ще за життя звернено на адрессу поета богато тяжких докорів, закидуючи йому, що з його творів тхне несамовитість, що з них визирає божевіллє і анормальність. Память По вже тепер чиста, але подібні закиди все ще трапляють ся. І так воно буде довго іще. Ґенії ніколи не жили на тому світі, який обіймали при помочи своїх змислів, розвинених понад пересічну міру і понад нормальний тіп; їхній світ мав инші границі і инші простори. І тому то усе відгривала ся та одвічня траґедія, якої героєм був геніяльний хорий, одинокий, самітній, який у своїй душі мав євангелію будуччини. Ґенїй і мучеництво нерозлучні, а «здорові» по всі часи камінуватимуть своїх великих «хорих».

Поезія Едґара По – се монументальна будівля, а стіль його новель не мав рівного в цілій світовій літературі. Коли візьмемо читати його твори, пізнаємо від разу, що маємо тут у перве до діла з духом, якого не стрічали досі ніколи. Віє з тих творів невідомий чар сібілінських книг, прореристої сили, опановують душу величаві глибини, які лише в виїмкових хвилях мріли колись в нашій душі, а на які ми не находили слова.

Б, Данчицький.

Львів, 18. червня 1912.

Елєонора

Sub conservatione formae

Specificae salva anima.

Raymond Lully.*

Походжу з родини, що визначає ся силою уяви і палкою пристрастю. Люди звали мене божевільним; але досі не порішено питання, чи божевіллє не є доказом найвищої інтеліґенції і чи усьо, що заслугує на пошану і що називаємо глибоким, не випливає з хоробливого духа, із своєріднього духового роздражнення, на шкоду загального інтелекту. Люди, що снять на яві, дізнають ся про богато дечого, чого не відають люди, які снять тільки в ночі. У своїх сірих привидах вникають вони в перші проблиски вічности і в пробудженню відчувають з жахом, що стояли на порозі до великої тайни. В таких хвилях доходять до певного пізнання сього, що є добрим, а ще більше до свідомости сього, що є злим. Вникають без керми і компасу в просторий океан «несказаного сяєва»* то знова, як читаємо в пригодах нубійського ґеоґрафа, «agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi».*

Нехай буде, що я божевільний. Але мушу замітити, що я відчуваю два противні стани мого духового розположення: стан ясної, безсумнівної свідомости, яка відносить ся до споминів усіх подій першої доби мойого життя і стан памороки і сумніву у відношенню до теперішньої хвилі і до споминів сього, що творить другу епоху мойого буття. І тому в те, що буду розказувати з першого періоду, вірте; а тому, що схочу розповісти з пізнійшого часу, дайте віру лиш на стілько, на скілько воно видасть ся похожим на правду. Або ні, сумнівайте ся і одним і другим; або, як не можете сумнівати ся, бодай грайте в сій казці ролю Едіпа.

Ся, яку я любивв ще за молоду і ради якої пишу тепер сі спомини з повним спокоєм і свідомістю, була одинокою дочкою одинокої сестри моєї давно вже покійної матери. Елєонорою звала ся моя своячка. Ми жили заєдно в купі, під тропічним небом, в Долині Многобарвної Трави. Ніяка чужа стопа не станула ніколи на сій долині, бо вона простирала ся між ланцюхами велитенських гір, що тихо здвигали ся кругом неї і берігли свій любий захист перед сонішньою жарою. Нї одна продоптана стежина не провадила до неї; а щоби дістати ся до нашої милої оселі зо вні, треба було переломити насильно гиллє тисячів лісових дерев і знищити красу міліонів пахучих квіток. І так ми жили самотою та не знали, що діє ся на світі поза долиною – я і моя своячка і її мати.

З мрачних провалів, з поміж найвищих гір, що замикали нашу оселю, виповзувала вузка, глибока ріка, яснійша чим блеск очей Елєонори; вона звивала ся по долині многими закрутами, аж остаточно вливала ся в темне провалля між горами, що були ще мрачнійші, як сі, з яких вона випливала. Ми звали єї «Рікою Мовчання», бо у її филях було видко незвичайний спокій. З її русла не знимав ся ніякий шум; плила так спокійно, що жемчужні піскові зерна, ген в глибині єї нідра, на які ми любили днвити ся, не ворушили ся зовсім, а лежали, кожде на свойму давньому місці, з повним спокою вдоволеннєм і ясніли вічнім блеском.

Беріг ріки і численних мерехтячих потоків, що вливали ся до її русла крутими стрічками, як також цілі простори, що тягнули ся від берегів до глибини ріки, ген аж до пісчаного, кременистого ложа, та не лиш сі місця, але й ціла поверхня долини від ріки до гір, що її окружали, були вкриті густою, дрібною, низенькою, цілком рівною, зеленою травою з ванільовим запахом, а трава була засіяна жовтим козелцем, білою стокоротю, багровими фялками і рубіновими асфоделями так, що її незвичайна краса промовляла до наших серць голосними словами любови і божої хвали.

А тут і там вистрілювали з густої трави, як дикі сонні привиди, фантастичні дерева, а їх стрункі пні не стояли прямо, а звертали ся граціозно до світла, що сипало ся в полуднє на саму середину долини, їх кора мінила ся живими красками гебану і срібла і була ніжнійша від всього, з виїмкою лиця Елєонори; і як би не се зелене, великанське листе, що звисало з їх верхів довгими спіраліями та колихало ся від зефіру, то міг би вважати їх напевно великанськими сирійськими зміями*, що складають поклін свойому панови, сонцю.

Рука в руку ходив я з Елєонорою по сїй долині цілих пятнайцять літ, поки не закрала ся в наші серця любов. Одного вечера при кінці третього пятиліття її життя, а в мойому четвертому, сиділи ми, обнявшися, під деревами, що мали вигляд змиїв і дивили ся в низ на води Ріки Мовчання, на власні образи. Ми не говорили до кінця того милого дня ні слова, а навіть слідуючого ранку наші слова були скупі а наш голос дрожав. Ми викликали з филь бога Ероса і тепер відчували, що він розпалив в нас палкі душі наших дідів. Пристрасти, що знаменували наш рід цілі століття, заволоділи нами насильно і розбудили нашу уяву, якою так само визначали ся; і рознесли по долині Многобарвної Трави божевільну розкіш. Якась зміна була замітна на всьому. Дивні, ясні, звіздисті квіти вистрілили на деревах, де передше не було видко ніякого квіту. Краски зеленого килиму поглубили ся, а коли білі стокороти, одна по одній пощезали, вистрілили на їх місце десятки рубінових асфоделів. І зродило ся життє на наших стежках, бо великий флямінґ, якого досі не було видко, враз з всілякими веселими, пестрими птицями, заяснів перед нашими очима ярким пірєм. Золоті і срібні риби грали ся в ріці, з якої виринав від часу до часу гамір, що зливав ся вкінці в плавну мельодію, яка бреніла по ангельськи більше, чим звуки гарфи Еоля, солодше над усьо, з виїмкою голосу Елєонори. Нараз виринула з областий Гесперу* темна хмара, яку ми там замічали вже давнійше і заясніла багрою та золотом, а відтак повисла над нами і стала з дня на день спускати ся нище, аж покіль не спочила рубцями на верхівях гір і не змінила своєї темноти на величню красу та не полонила нас в чарівну вязницю величи і слави так, як ніколи доселі.

Краса Елєонори рівняла ся красі Серафима: але вона сама була дівчиною простою і невинною, як це коротке життє, яке пережила серед квітів. Ніяка штучність не закривала кріпкої любови, якою горіло її серце і вона поділяла зі мною свої найскритші тайни, коли ми було похожали разом по Рівнині Многобарвної Трави і розправляли про величезні зміни, які тут щойно скоїлись.

Наконець, коли ми одного дня серед сліз заговорили про сю останню зміну, що мусіла опротивіти всім людям, від тоді вона вже більше не відступала від цеї сумної теми і вплітала її у всякий наш розговір, зовсім так, як це бачимо у піснях кобзаря Скіраза*, де ті самі образи стрічають ся заєдно у глибоких варіяціях вислову.

Вона чула, що палець Смерти спочив на її грудях, що вона зі своєю скінченою красою, як одноднівка була сотворена лиш на те, щоби умерти; але жах перед могилою ограничав ся у неї на одну гадку, яку вона мені відкрила одного вечера, у хвилю сумерку, на березі ріки Мовчання. Вона бояла ся думки, що я поховаю її в Долині Многобарвної Трави і кину раз на все її блаженний затишок та перенесу любов, яка тепер належала до неї, на яку дівчину із зовнішнього буденнього світа. Як стій кинув ся я до ніг Елєонори і зложив перед нею і перед Небом присягу, що ніколи не звяжу ся супружеством з якою небудь дочкою Землі – та що ніяким чином не спроневірю ся її дорогій памяти, ні памяти святого чувства, яким вона мене ущасливила. І я візвав на свідка моєї святої торжественної присяги Могучого Володаря Світа. А проклін, якого я взивав від него і від неї – святої в Раю – в разі не додержання обітниці, містив в собі таку страшну кару, що я не важу ся тут його повторити. На мої слова очи Елєонори заясніли і вона зітхнула, начеб з її грудий зняв смертельний тягар; вона задрожала і заплакала гірко; але приняла присягу (вона-ж була ще дитиною) і це принесло їй пільгу в годині смерти. І сказала мені, конаючи спокійно кілька день опісля, що за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона буде чувати по смерти наді мною, якраз цею душею, і коли я на це пристаю, являти ся мені буде безсонними ночами; коли ж це лежить поза можністю душ в Раю, то бодай буде мені давати часті докази своєї присутности тим, що буде зітхати наді мною вечірними вітрами, або наповнятиме воздух, яким я дихаю, запахом ангельських кадильниць. З такими словами на устах закінчила своє непорочне життє і зробила конець першій добі моєї жизні.

Досі розказував я правду, але переступаючи перегороду на стежці часу, яку поставила смерть моєї коханої, і вступаючи в другий період мойого життя, чую, що темінь обсновує мій ум і я сам не довіряю повній точности моєї памяти. Та ідім далі.

Літа тягнули ся ліниво, а я все єще проживав в Долині Многобарвної Трави. Але усьо підпало новій зміні. Звіздисті квіти скрили ся в кору дерев і вже не явили ся більше. Краски зелених килимів поблідли, а рубінові асфоделі зівяли одна по одній; а на місце кождої з них появило ся по десять темних фялків, що наче очі визирали з трави неспокійно і ясніли каплями роси. І життє відійшло з наших стежок, бо великий флямінґ вже не пишав ся перед нами своїм ярким пірєм, а полетів смутний з долини в гори, враз з цілим стадом веселих пташок, що з ним прибули. А золоті і срібні риби повтікали на дно кручі на сам конець нашої оселі і вже більше не показали ся в любій ріці. Тай солодка мельодія, що була милійша, чим вітрова гарфа Еоля і божественнійша над усьо, з виїмкою голосу Елєонори, завмирала з провола, заміняючи ся згодом на щораз тихше журчаннє, аж поки не вернула остаточно до своєї первісної торжественної мовчанки; вкінці і темні хмари підняли ся і, лишаючи на верхах гір давню темноту, подали ся у сторону Гесперу і забрали з собою з Долини Многобарвної Трави змінчивий, золотистий блеск.

Обітниця Елєонори не пішла у забутте Я чув шелест колибання ангельських кадильниць і струї святого запаху, що розливали ся скрізь по долині; а в самітні години, коли моє серце стукотіло сильнійше, вітри, що купали моє лице, прилітали до мене з солодким зітханнєм; а неясні гамори наповняли часто вічній воздух і раз – ох, це було лиш раз! Я прокинув ся зі сну, важкого як смерть, від дотику уст якогось духа, що спочили на моїх губах.

Але порожня простерла ся в мойому серці і нічим було мені його заповнити. Я тужив за любовю, яка давнійше виповняла його до краю. Наконець стала долина мучити мене споминами про Елєонору і я кинув її на все для суєти і бурливих світових розкоший.

Я найшов ся в невідомім місті, де усьо було того рода, що затирало в моїх споминах солодкі сни, які я снив так довго в Долині Многобарвної Трави. Лїпота, бурливе житте двору, голосний брязкіт збруї і блискуча краса жіноцтва осліпили мене і ошоломили мойого духа. Але єще і тепер остало моє серце вірним присязі, а натяки на присутність Елєонори єще і тепер являли ся мені у тихі години ночі. Нараз сі знаки не повторили ся, а перед моїми очима розкрив ся чорний світ. Я стояв застрашений пекучими думками, що мене опанували і страшними покусами, що мене перемагали. Бо з якогось далекого, далекого і незнаного краю, прийшла на веселий двір короля, якому я служив, дівчина, якої красі піддало ся в одній хвилі ціле моє невірне серце. Я припав до її підніжка без найменчого опору з незмірно палкими, пристрасними заявами любови. Бо і чим була моя страсть для молодого дівчати з долини в порівнанню з вогнем і хмільом та надлюдським захватом і почитаннєм, з якими я виливав серед слїз цілу мою душу у стіп етеричної Ерменґарди? – Ох, гарною була, серафим – не Ерменґарда! і свідомий сього, я не мав моєї світлиці для ніякої другої. – Ох, божественною була – ангел не Ерменґарда! і коли я споглядав в глибину її незабутніх очий, – я думав лиш про це одно і про неї.

Я одружив ся; і не бояв ся проклону, який стягав на себе; а журба мене не навіщала. Аж тут – нараз серед нічної тишини донесли ся крізь мої ґрати солодкі зітхання, яких я не чув вже від давна. Вони злили ся в приязний і солодкий голос, що звучав:

«Спи спокійно! – бо дух Любови царить і править всім і всюди; в хвилі, як пригортаєш до твойого розпаленого серця сю, що зве ся Ерменґардою, ти звільнений від присяг, зложених Елєонорі – з причин, які тобі відкривають ся в Небі».

Переклав П. Карманський.

__________________