Текст книги "Таємничий лицар (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

XXIII

З Дівоставу прибув пан Мутон, з Крукоберігу – пан Чорноліс, з Сутіндолу – пан Морочник. Королівські маєтності навколо Король-Берега вислали Сінобродів, Росбів, Стоквартів, Масеїв. З’явилися особисті королівські компанійці під проводом трьох лицарів Королегвардії, зміцнені трьома сотнями Крукових Зубів при довгих луках з оберіг-дерева. З проклятих башт Гаренголу приїхала на чолі немалого загону, розвіваючи рудою гривою, Навіжена Данела Лотстон, узброєна в чорний обладунок, що сидів на ній, мов залізна рукавичка. Світло вранішнього сонця сяяло на вістрях списів у руках п’яти сотень кінних латників і вдесятеро численнішої піхоти. Корогви, що вночі здавалися сірими, зараз переливалися веселкою з півсотні барв. А над усіма іншими майоріли два королівські дракони на чорному, як ніч, полі: величезне і червоне, мов вогонь, триголове чудовисько короля Аериса I Таргарієна, і з ним поруч – біла крилата потвора з кривавим полум’ям у пащі. «А таки не Маекар», подумав собі Дунк, щойно побачив ті корогви. Прапор принца Перелітку ніс на собі чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку, і тим позначав четвертого сина покійного короля Даерона II Таргарієна. Що до єдиного білого дракона, то він вказував присутність Правиці Короля – князя Бріндена Водограя.

Отже, Білостін’я вшанував своєю особою сам Кровокрук.

Перше повстання Чорножара загинуло на Червонотрав’ї у крові та славі. Друге повстання Чорножара сконало, ледве народившись, із жалюгідним скимлінням.

– Вони нас не залякають, – оголосив Даемон Молодший з замкових мурів, побачивши залізне кільце з усіх боків, – бо ми б’ємося за правду! Ми прорубаємо собі крізь них дорогу і ринемо, як буря, на Король-Берег! Сурміть атаку!

Замість того лицарі, князі й прості вояки забурмотіли щось один до одного, а дехто почав задкувати до стаєнь та потерн або ж ховатися у різні схрони, сподіваючись якось пересидіти. Коли Даемон витяг меча і підняв його над головою, всі побачили, що то не Чорножар.

– Сьогодні на цьому полі ми влаштуємо нове Червонотрав’я! – пообіцяв бунтівний ватажок.

– Сцяти я хтів на те поле, скрипалику! – гукнув до нього сивочолий зброєносець. – Мені аби макітру на плечах зберегти.

Зрештою другий Даемон Чорножар виїхав з брами сам, став перед королівським військом і викликав князя Кровокрука до двобою.

– Я битимуся з тобою, або з полохливим Аерисом, або з будь-ким, кого ти поставиш за себе!

Натомість його оточили вояки Кровокрука, стягли з коня й закували у визолочені кайдани. Корогву, яку він ніс, увіткнули у грязюку й підпалили. Вона горіла довго, посилаючи догори закручений дим, видний на багато верстов навколо.

Єдина кров, яку того дня пролили, належала воякові на службі пана Вирвела, що став вихвалятися, мовби він є оком Кровокрука і скоро отримає нагороду.

– Ще до повороту місяця я гойдатиму шльондр і хлюскатиму дорнійське червоне, – теревенив він, як переповідали люди, просто перед тим, як один з лицарів пана Костяна перерізав йому горлянку.

– Оцього скуштуй, – мовив той до Вирвелового сердюка, поки хвалько захлинався власною кров’ю. – Хоч не дорнійське, та червоне.

Якщо ж не рахувати одного дурника, усі вийшли похмурою мовчазною вервечкою крізь браму Білостін’я живими і здоровими, поскидали зброю на велику блискучу купу, дали себе зв’язати і лишилися чекати суду пана Кровокрука. Дунк вийшов разом з рештою, біч-о-біч з паном Кайлом-Котом і Глендоном Палом. Вони шукали пана Майнарда, щоб узяти з собою, та Бросквин зник іще вночі.

Вже надвечір пан Роланд Кракегол з Королегвардії знайшов Дунка серед інших в’язнів.

– Пане Дункане! Де ви, в сьомого дідька, ховаєтеся? Пан Водограй питає про вас уже кілька годин. Ідіть за мною, будьте ласкаві.

Дунк рушив поруч із лицарем. Довге корзно Кракегола, біліше за місячне сяйво або свіжий сніг, завівалося навколо нього з кожним подихом вітру. Корзно нагадало йому про слова Скрипаля, які той вимовив на даху: «Я бачив вас уві сні в усьому білому, від голови до п’ят, з довгим білим корзном на широких плечах». Дунк пирхнув. «Еге ж, а ще ти бачив, як з кам’яних яєць налуплюються дракони. Так само воно і справдиться: що одне, що друге.»

Шатро Правиці стояло за верству від замку в тіні розлапистого в’яза. Поблизу жували траву корови, з десяток чи більше. «Королі підносяться й гинуть», подумав Дунк, «а корови та селяни знають собі своє». Приблизно так казав старий лицар.

– Що станеться з ними усіма? – запитав він пана Роланда, проходячи повз купку полонених, що всілися на траву.

– Їх відведуть до Король-Берега на суд. Лицарям та затяжцям, гадаю, нічого не загрожує. Зрештою, вони лише корилися наказам.

– А панам князям?

– Хтось отримає пробачення, коли розкаже, що знає, і віддасть сина чи дочку в залогу майбутньої вірності. Ті, кого вже пробачали після Червонотрав’я, так легко не відбудуться. Їх ув’язнять або ж позбавлять титулів і статків. Найзапекліші втратять голови.

Коло шатра Дунк упевнився, що Кровокрук дарма часу не гаяв. По обидва боки від входу на списах стирчали відрубані голови Гормона Пика та Чорного Тома Гедля, а під ними висіли їхні щити. «Три замки, чорні на жовтогарячому. Убивця Рогера Грошодуба».

Навіть по смерті очі пана Гормона зберегли холодний та суворий погляд. Дунк закрив їх пальцями.

– Нащо це ви? – запитав один стражник. – То ж гайворонам утіха.

– Я дещо заборгував йому.

Якби Рогера не вбили того дня, старий лицар не глянув би вдруге на Дунка, що ганявся за свинею провулками Король-Берега. «Якийсь давно померлий король віддав меча одному синові замість іншого і накликав лихо. Тепер я стою тут, а Рогер лежить у могилі.»

– Правиця чекає, – нагадав Роланд Кракегол.

Дунк пройшов повз нього і опинився у присутності князя Бріндена Водограя – байстрюка, чаклуна і Правиці Короля.

Поруч із ним стояв Яйк, відмитий і вдягнений, як належить принцові, небожеві короля. Неподалік на похідному стільці сидів князь Фрей з келихом вина і своїм відразливим синком на колінах. Князь Маслоплав теж там був… стояв навколішки і трусився, збліднувши з лиця.

– Від того, що зрадник – боягуз, його зрада не стає менш тяжкою, – саме казав пан Водограй. – Я вислухав ваше бекання, пане Амброзе, і повірив одному слову з десяти. За цим рахунком дозволяю вам утримати десяту частину ваших статків. Молоду наречену теж собі залиште. Бажаю подружнього щастя.

– А Білостін’я? – тремтливим голосом спитав Маслоплав.

– Стягується на користь Залізного Трону. Я маю намір розібрати його по камінцях і засіяти сіллю самий грунт, де стоїть замок. За двадцять років усі забудуть, де він і був. Старі дурні та молоді колотники усе ще ходять на Червонотрав’я, мов на прощу, і садять там квіти на місці, де загинув Даемон Чорножар. Та я не дозволю, щоб Білостін’я стало ще одним пам’ятником Чорному Драконові.

Він майнув блідою рукою.

– А тепер геть звідси, ниций таргане.

– Дякую Правиці за добрість та ласку. – Маслоплав пошкандибав геть, такий засліплений горем, що й не впізнав Дунка, проходячи мимо.

– Ви, пане Фрею, теж можете йти, – наказав Водограй. – Побалакаємо пізніше.

– Як накажуть ваша ясновельможність. – Фрей повів свого малого геть із шатра.

Тільки тоді Правиця Короля звернув увагу на Дунка.

Він був старший, аніж Дунк пам’ятав: різко окреслене обличчя, шкіра бліда, мов кістка, на щоці та шиї потворна родима пляма винного кольору, яку дехто вважав схожою на крука. Мав на собі чорні чоботи, кармазинову сорочку, а зверху делію димчастого кольору із залізною застібкою у вигляді правиці. Довге біле пряме волосся спадало йому на плечі, зачісане так, щоб ховати відсутнє око – те саме, якого Лихий Булат позбавив його на Червонотрав’ї. Око, яке залишилося, було налите червоним. «Скільки очей має Кровокрук? Тисячу, і ще одне».

– Напевне, принц Маекар мав поважну причину, аби дозволити синові служити при заплотному лицареві, – мовив той, – хоч і не можу собі уявити, щоб у таку службу входили відвідини замку, де зрадники змовлюються проти престолу. Яким вітром мого родича занесло до цього гаспидського гнізда? Пан Маслом-срав благає мене повірити, що принц Маекар надіслав вас сюди, аби рознюхати про бунт під виглядом таємничого лицаря. Чи дійсно так і було?

Дунк впав на одне коліно.

– Ні, мосьпане. Тобто, так, мосьпане. Яйк йому таке справді сказав. Тобто Аегон. Принц Аегон. Дійсно, так і сказав. Але правдою ви б це не назвали.

– Зрозуміло. Тобто ви двоє дізналися про заколот проти корони і вирішили викрити його самотужки. Так чи ні?

– Ну, не те щоб… Ми, можна сказати, не в ту дірку пхнули носа, от і все.

Яйк схрестив руки і бундючно випростався.

– А між іншим, поки ви нарешті зізволили припхатися з військом, ми з паном Дунканом вже самі зарадили справі.

– Щоправда, нам допомогли, мосьпане, – додав Дунк.

– Заплотні лицарі?

– Саме так, мосьпане. Пан Кайл-Кіт, пан Майнард Бросквин. А ще Глендон Пал. Це ж він вибив із сідла Скри… тобто самозванця.

– Так, цю байку мені вже повідали півсотні людей. Байстрюк з «Дуплястої Калини». Народжений від шльондри та зрадника.

– Народжений від крові звитяжця, – наполягав Яйк. – Якщо він є серед полонених, його треба знайти і звільнити. А також нагородити.

– Хто ти такий, щоб казати Правиці Короля, що йому робити?

Яйк навіть оком не зморгнув.

– Ви знаєте, хто я такий, дядечку.

– Ваш зброєносець поводиться нестерпно, пане лицарю, – мовив князь Кровокрук до Дунка. – Вам слід вибити з нього дурість.

– Я намагався, мосьпане. Та він же принц.

– Радше сказати, – зазначив Кровокрук, – він дракон. Встаньте, пане.

Дунк підвівся з коліна.

– Серед Таргарієнів завжди хтось бачив пророчі сни, ще задовго до Завоювання, – мовив Кровокрук, – тож не дивуймося, що й Чорножар час від часу показує своє обдарування. Даемон бачив, що у Білостін’ї має народитися дракон, і він народився. Дурник, щоправда, не вгадав кольору.

Дунк зиркнув на Яйка. «Перстень», подумав він. «Батьків перстень. Вже не запханий до чобота, а надітий на пальця.»

– От би забрати тебе з собою до Король-Берега, – звернувся князь Кровокрук до Яйка, – і тримати там при дворі, як… скажімо, гостя.

– Батькові це не сподобається.

– Авжеж ні. Принц Маекар має, м-м-м… важку вдачу. Мабуть, треба відіслати тебе назад до Перелітку.

– Моє місце коло пана Дункана. Я його зброєносець.

– Ото ж бо й воно. Та грець із вами, ідіть, куди хочте, і хай боронить вас Седмиця.

– Підемо, – відповів Яйк, – але спершу нам треба трохи грошей. Пан Дункан має виплатити Слимакові викупа за поразку.

Кровокрук зареготав.

– Куди подівся той сором’язливий хлопчина, якого я знав у Король-Березі? Та нехай. Я накажу підскарбієві видати вам стільки золота, скільки забажаєте, ясновельможний принце. Звісно, у розумних межах.

– Тільки в борг, – устряг Дунк. – Я все поверну.

– Авжеж. Щойно опануєте списа як слід.

Князь Кровокрук відіслав їх геть помахом руки, розгорнув сувій пергамену і взявся відмічати імена пером.

«Вирішує, кому померти», здогадався Дунк.

– Пане князю, – мовив він, – ми бачили знадвору голови. А чи ви… ну, Скрипалеві… Даемонові… йому теж зітнуть голову?

Князь Кровокрук підняв очі від пергамену.

– Це вирішувати королю Аерису… але Даемон має чотирьох менших братів, не рахуючи сестер. Якби я вчинив дурість і відтяв його красненьку голівку, то його мати вдягла б жалобу, його друзі прокляли б мене як убивцю родича, а Лихий Булат почепив би корону на його брата Гаегона. Мертвий Даемон став би мучеником, ідолом. А живим він затуляє моєму зведеному братові шлях до трону. Хіба коронуєш третього короля Чорножара, коли другий так недоречно ходить по землі живий? Окрім того, шляхетний полоняник прикрасить наш двір і слугуватиме живим доказом добросердя його милості короля Аериса.

– Я теж маю питаннячко, – встряг Яйк.

– Починаю розуміти, чому твій батько радий був тебе здихатися. Чого тобі, небоже?

– Хто вкрав драконяче яйце? Коло дверей стояла варта, і на сходах теж. Ніхто б не пробрався до опочивальні пана Маслоплава непоміченим.

Князь Водограй посміхнувся.

– Якби я грав у загадки, то припустив би, що хтось видерся нагору зливом з нужника.

– Злив з нужника надто вузький, щоб ним пролізти.

– Для дорослого чоловіка. А для дитини, приміром, достатній.

– Або ж для карлика! – вигукнув Дунк, раптом склавши усе докупи.

«Тисяча очей, і ще одне. Чому б не мати свої очі й у ватазі карликів-мартоплясів?»