Текст книги "Таємничий лицар (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

III

Поки вони побачили озеро, сонце вже сідало на заході, й водою розливалося червоно-золоте сяйво, схоже на блиск налощеної міді. Коли попереду з’явилися шпилики заїзду над купкою верб, Дунк натяг свою спітнілу сорочку і зупинився, аби поплюскати водою в обличчя, сяк-так змити дорожній пил і пригладити мокрими пальцями рясну шапку вигорілого на сонці волосся. Зі зростом він не міг нічого поробити, зі шрамом на щоці – теж, але прагнув якомога менше скидатися на свавільного лицаря-розбійника.

Заїзд був більший, аніж він пам'ятав. Величенька будівля з гостроверхими дахами, викладена з колод, тягнулася на всі боки. Половина її стояла на палях над водою. Понад берегом по брудному болоті до місця, де приставав пором, пролягла доріжка з грубих дощок. Проте ані самого порома, ані перевізника ніде не було й духу. Через дорогу стояла стайня під солом’яним дахом; її двір був обнесений кам’яною, сухо вимуруваною стіною, але ворота стояли відкриті. Всередині знайшовся колодязь та напувальна колода.

– Доглянь-но коней, – наказав Дунк Яйкові, – але дивись мені, щоб не пили забагато. Я піду поспитаюся про вечерю.

Він швидко знайшов господарку, яка саме підмітала сходи.

– Ви на перевіз? – запитала жінка. – Спізнилися. Сонце сідає, а Нед не любить перевозити вночі, якщо місяць не уповні. Повернеться, щойно сонце зійде.

– А чи знаєте ви, скільки він бере?

– Три гроші з кожної людини, по десять за коня.

– В нас двоє коней та мул.

– За мула теж десять.

Дунк склав усе в голові й отримав тридцять шість. Вийшло трохи більше, аніж він сподівався.

– Останнього разу, коли я тут проїздив, брали по два гроші, а за коней по шість.

– А мені що? Домовляйтеся з Недом. Якщо хочете ночувати, то нема де. Пан Шевний і пан Костян привели ціле військо, і корчма аж тріщить.

– А пан Пик теж тут? – «Він убив зброєносця пана Арлана.» – З ним ще були пан Глушняк та Ян Скрипаль.

– Нед повіз їх останнім перевозом. – Вона зміряла Дунка згори донизу. – Ви з їхнього товариства, чи що?

– На дорозі перестріли, та й усе.

З вікон заїзду стриміли пахощі, від яких Дункові потекла слина.

– От якби нам шматок того, що в вас там смажиться. Якщо воно не надто дороге.

– То вепр, – відказала жінка, – добре перчений, з цибулею і грибами. Подається з ріпою.

– Та нам би двом по шматку від вепра, хай навіть без ріпи, і по кухлю вашого доброго темного пива. Яку ціну візьмете? А якби ще й переночувати десь у стайні на підлозі…

Помилка.

– Стайні є стайні, вони для коней. Ви таки здоровий кінь, хто б казав, але двоногий.

Вона замахнулася на нього мітлою, відганяючи геть.

– Ото ще маю годувати тут усе Семицарство. Вепр смажиться для постояльців. І пиво для них. Я не дозволю, щоб про мене зацні пани казали, ніби я м’яса та пива вдосталь подати не вмію. Онде у озері повно риби, а коло пнів знайдете собі таких самих жевжиків. Вони кажуть, що заплотні лицарі, як хто їм вірить.

Жінка ясно дала зрозуміти, що хто-хто, а вона віри в них не йме.

– Шукайте в них, що поїсти, а мені діла нема. Тепер ідіть геть, маю роботу.

Двері зачинилися з гучним брязкотом, і Дунк навіть не встиг спитати, де шукати згадані пні. Він знайшов Яйка на кінській напувальниці. Той мочив ноги у воді та обвівав себе крислатим брилем.

– Там в них порося смажать, га, пане? Пахне свининою.

– Вепра, – похмуро відповів Дунк, – та кому треба той вепр, коли є така добра солонина?

Яйк скривився.

– Можна мені на вечерю з’їсти свої чоботи, пане? А нові я пошию з тієї солонини, вона-бо твердіша.

– Не можна, – відповів Дунк, силуючись не сміятися. – Ще одне слово, і вечерятимеш стусанами. Вийми ноги з колоди.

Він знайшов на мулі свого шолома і кинув його попід рукою Яйкові.

– Візьми води з колодязя та розмочи солонину.

Солону яловичину мочили, аби не зламати зуби. Краще за все – у пиві, але й вода сяк-так годилася.

– Тільки з колоди не бери. Не хочу куштувати твої ноги.

– Від моїх ніг, пане, вона точно гірше не стане, – відповів Яйк, ворушачи пальцями. Але зробив, як йому наказали.

IV

Заплотні лицарі знайшлися без особливої мороки. Яйк помітив блимання вогнища у лісі, яким заріс берег озера, і вони рушили туди, ведучи за собою тварин. Малий тяг Дункового шолома під пахвою, розхлюпуючи воду на кожному кроці. Від сонця тим часом залишився самий лише червоний спогад на заході. Скоро дерева скінчилися, і вони опинилися на галявині, яка мала колись бути гайком оберіг-дерев. Зараз тільки коло білих пеньків та плетіння блідих, мов кістка, коренів позначали те місце, де за часів дітей лісу, колишніх хазяїв Вестеросу, росли дерева. Серед пнів сиділи біля вогню двоє людей, передаючи один одному міха з вином. Їхні коні щипали траву поза колом, а зброя та обладунки були складені у справні купи. Ще один юнак, набагато молодший за них, сидів окремо, притулившись до великого каштана.

– Вітаю, панове лицарі, – вигукнув Дунк здалеку приязним голосом. Нерозумно-бо застигати озброєних людей зненацька. – Я лицар Дункан Високий, а оце мій зброєносець Яйк. Чи не можна підсісти до вашого багаття?

Кремезний чолов’яга середніх літ підвівся привітатися. Одяг на ньому колись був пишний, але злахмітився; яскраво-руді баки облямовували обличчя.

– І вам вітання, пане Дункане. А ви й справді високий… ясна річ, сідайте, ми вам раді, та й хлопцеві теж. Кажете, його звуть Яйк? Що це за ім’я таке, перепрошую?

– Коротке, пане. – Яйк не став повідомляти незнайомим воякам, що його довге ім’я – Аегон Таргарієн.

– Справді коротке. А де твоє волосся?

«Волосяна шашіль», подумав собі Дунк. «Скажи, що це волосяна шашіль, хлопче.» Така оповідка була найбезпечніша, хоча інколи Яйкові спадала на думку всяка дитяча дурість.

– Зголив, пане. Відрощу знову, коли вислужу лицарські остроги.

– Шляхетна обітниця. Мене звати Кайл, на прізвисько Кіт з Мрячної Пустки. Під отим каштаном сидить пан Глендон, м-м-м, Пал. А тут у нас ще один добрий лицар, пан Майнард Бросквин.

Яйк нашорошив вуха.

– Бросквин… чи ви, бува, не родич князеві Візерису Бросквину, пане?

– Хоч і віддалений, але родич, – зізнався пан Майнард, високий, сухий, трохи зігнутий чоловік з довгим прямим солом’яним волоссям, – та сумніваюся, що його вельможність стануть зі мною родичатися. Можна сказати, він із солодких Бросквинів, а я з кислих.

Бросквинова кирея була вифарбувана у колір його імені, хоча поганенько, та й краї сильно потерлися. На плечі її скріплювала застібка з місячним каменем завбільшки з куряче яйце. Решту його одягу складала мишаста дерга та плямиста бура шкіра.

– В нас є солона яловичина, – мовив Дунк.

– Пан Майнард має торбу яблук, – відповів на це Кайл-Кіт. – А в мене є солоні яйця і цибуля. Разом ми влаштуємо справжній бенкет. Прошу сідати, пане. Тут гарний вибір пеньків на всякий смак. Якщо не помиляюся, нам тут сидіти до пізнього ранку. Перевіз є тільки один, і усіх відразу він не забере. Першими поїдуть вельможні пани з почтом.

– Допоможи з конями, – наказав Дунк Яйкові. Удвох вони швидко розсідлали Грома, Крапельку та Маестра.

Тільки після того, як тварини були погодовані, напоєні й стриножені на ніч, Дунк прийняв міх з вином, що йому запропонував пан Майнард.

– Вино кисле, та все ж краще, ніж ніякого, – мовив Кайл-Кіт. – Ліпшого збору скуштуємо у Білостін’ї. Кажуть, в пана Маслоплава – кращі вина на північ від Вертограду. Колись він був Правицею Короля, як і батько його батька. А ще він побожний і дуже багатий.

– Його багатство тече з корів, – додав Майнард Бросквин. – Мав би узяти собі за герба розбухле вим’я. В тих Маслоплавів у жилах плине сироватка замість крові, та й Фреї – того самого поля ягоди. З обох боків не мечі, а грошики брязкають – зродичалися-бо крадії корів та мостові шафарі. Коли повстав Чорний Дракон, цей коров’ячий князьок послав одного сина до Даемона, а іншого – до Даерона, аби на кожному боці було по Маслоплаві. Та обидва загинули на Червонотрав’ї, а його менший помер навесні. Отож їхній батько і ладнає собі новий шлюб. Якщо молода дружина не подарує йому сина, то ім’я Маслоплавів помре разом із ним.

– Туди йому й дорога. – Пан Глендон Пал ще раз шорхнув по мечеві гострильним бруском. – Воїн Небесний ненавидить боягузів.

Презирство у його голосі змусило Дунка ретельніше роздивитися юнака. Пан Глендон був вдягнений у погано припасовані недоноски, хоч і з доброго краму. Пасма темного брунатного волосся стирчали з-під залізного шоломця. Сам він був на зріст невеличкий, кремезний, з маленькими, близько посадженими очицями, грубими плечима та м’язистими руками. Брови мав кущуваті, наче дві товсті гусені після мокрої весни, ніс бульбою, задерикувате підборіддя. А ще він був дуже молодий. «Років шістнадцять, мабуть. Нехай вісімнадцять». Дунк мав би молодика за зброєносця, якби пан Кайл не величав його по-лицарськи. Замість вусів чи бороди на щоках хлопця росли прищі.

– Скільки часу ви є лицарем? – запитав його Дунк.

– Достатньо. Буде півроку на поворот місяця. Мене висвятив пан Морган Вишеград, лицар з Гуркала, на очах у двох десятків люду. А лицарської справи я навчався, відколи народився. Верхи їздив, ще коли ногами не ходив. Вибив зуба дорослому чолов’язі, ще жодного зі своїх не втративши. Я уславлю своє ім’я в Білостін’ї. Драконяче яйце буде моїм.

– Драконяче яйце? Нагорода переможцеві? Справді?

Останній дракон помер з півстоліття тому, але пан Арлан якось бачив кладку яєць. «Вони були тверді, наче камінь, але прекрасні на вид», розповідав старий Дункові.

– Звідки в пана Маслоплава узялося драконяче яйце?

– Король Аегон подарував яйце батькові його батька, погостювавши одну ніч у його старому замку, – відповів пан Майнард Бросквин.

– Як винагороду за мужність? – перепитав Дунк.

Пан Кайл гигикнув.

– О так, і за чималу. Кажуть, коли король завітав до замку, старий пан Маслоплав, щасливий батечко, мав трьох юних дів на виданні. А на ранок усі три мали в животах королівських байстрюків. Ото гаряча вийшла нічка.

Дунк уже чув такі оповідки. Балакали, що Аегон Негідний уграв половину дівоцтва держави, багатьох полишивши з байстрюками. Іще гірше – старий король взаконив їх усіх як своїх дітей на смертному одрі. Що простих, від шинкарок, хвойд та пастушок, а що Великих Байстрюків від шляхетних матерів.

– Та ми тут усі – байстрюки старого короля Аегона, якщо хоч половина з тих байок – правда.

– А чому б і ні? – докинув пан Майнард. – Хоча б дехто.

– Треба вам поїхати з нами до Білостін’я, – запропонував пан Кайл. – З вашим зростом ви можете впасти в око якомусь князеві й знайти собі добру службу. От я вже напевне знайду. Там на весіллі гостюватиме Джофрі Крестав, господар на Лихомості. Я зробив йому першого в житті меча, як йому було ще тільки три рочки. Вирізав з соснової дощечки для його малих рученят. Коли ж я сам був молодший, то присягав на мечі його батькові.

– Теж на сосновому? – запитав пан Майнард.

Кайл-Кіт мав досить гумору, щоб засміятися у відповідь.

– Запевняю, той був із доброї криці. Я радо знову стану з ним при боці до служби кентаврові. Пане Дункане, хай ви не хочете битися, то хоч припрошуємо вас разом з нами до весільної учти. Там будуть співці й музики, жонглери і акробати, а до того ще й ватага кумедних карликів.

Дунк хитнув головою.

– В нас із Яйком попереду довга дорога. Ми їдемо на північ, до Зимосічі. Князь Берон Старк наймає латників і сердюків, аби назавжди викинути кракенів зі своїх берегів.

– Як на мене, там надто холодно, – зазначив пан Майнард. – Хочете різати кракенів, то їдьте на захід. Ланістери будують кораблі, аби вдарити на залізняків просто в них вдома, на островах. Дагонові Грейджою тільки так і можна дати ради. Битися з ним на землі безглуздо – він собі пірне у море, та й нема його. Якщо вже діставати їх, то водою.

Певна правда у його словах була, та Дунк не надто прагнув битися з залізняками на морі. Він уже скуштував цієї страви на борту «Білої панни», яка йшла з Дорну до Старограду. Йому тоді довелося узброїтися в повний обладунок, аби допомогти корабельникам дати відсіч нападникам. Сталася кривава й відчайдушна битва. Протягом неї Дунк трохи не впав у воду, а то напевне був би його кінець.

– Престол мав би рівнятися на Старків і Ланістерів, – оголосив пан Кайл-Кіт. – Ті не сидять без діла. А що роблять Таргарієни? Король Аерис заховався між книжками. Принц Раегель скаче голий палатами Червоного Дитинця. Принц Маекар плекає свої образи у Перелітку.

Яйк пхнув вогнище палицею, порскнувши іскрами у нічну темряву. Дунк радів, що той змовчав у відповідь на згадку батькового імені. «Може, нарешті навчився припинати свого довгого язика.»

– Як на мене, винуватий Кровокрук, – вів своєї пан Кайл. – Він же Правиця Короля, а не робить геть нічого, поки ті кракени сіють вогонь і жах берегами західного моря.

Пан Майнард здвигнув плечима.

– Він не зводить ока з Тирошу, де Лихий Булат у вигнанні змовляється з синами Даемона Чорножара. Отож і тримає королівські кораблі при собі, щоб завадити нападникам перепливти море.

– Еге ж, може, й так, – зазначив пан Кайл, – та багато хто вітав би повернення Лихого Булата. Всі наші кривди ведуть початок від Кровокрука. Той білий хробак підточує саме серце держави.

Дунк спохмурнів, згадавши голову горбаня-септона з Камінного Септу.

– З такими балачками недовго і голову втратити. Дехто скаже, що ваші слова – зрада.

– Хіба правда буває зрадою? – запитав Кайл-Кіт. – За короля Даерона люди не боялися казати, що думають. А зараз?

Він видав губами непристойний звук.

– Кровокрук посадив короля Аериса на Залізний Трон, але чи надовго? Аерис слабкий та хворобливий, а коли помре, то спалахне кривава чвара за корону між князем Водограєм та принцом Маекаром. Правиця проти спадкоємця, ой леле…

– Ви забули принца Раегеля, друже, – м’яко заперечив пан Майнард. – Наступним у черзі до трону стоїть Раегель і його діти, а не Маекар.

– Принц Раегель не сповна розуму. Я не бажаю йому зла, та однак йому жити не судилося, а заразом і його близнюкам. Чи їм не однаково, від чого померти: від Маекарової булави або від Кровокрукового ворожбитства?

«Рятуйте нас, Семеро», подумав собі Дунк, почувши гучний пронизливий вереск Яйка.

– Принц Маекар – рідний брат принца Раегеля! Він любить свого брата і ніколи не заподіє зла ані йому, ані його дітям!

– Сиди тихо, малий, – гарикнув на нього Дунк. – Панство не питало твоєї думки.

– А я її казатиму, коли схочу!

– Ні, не казатимеш, – заперечив Дунк. «Довгий язик колись зведе тебе у могилу. А заразом і мене.» – Гадаю, солонина вже досить розмокла. Дай-но по смужці нашим друзям, хутко.

Яйк зачервонівся, і на якусь мить Дунк налякався, що малий почне скозуватися. Та натомість він тільки спохмурнів, хоч і кипів так, як тільки здатен кипіти хлопчик одинадцяти років.

– Воля ваша, пане, – відповів Яйк і занишпорив на дні Дункового шолома. Виблискуючи голеною головою у червоному світлі багаття, він узявся роздавати солонину присутнім.

Дунк вхопив свій шматок і вчепився зубами. Після вимочування солонина стала нагадувати замість дерева шевську шкіру, тільки й того. Він узявся смоктати з одного кутка, смакуючи сіль і намагаючись не думати про печеного вепра у корчмі, що тріщав на рожні та капав салом.

Темрява густішала, з озера налетіли гедзі та комарі. Гедзі взялися надокучати коням, а комарам більше смакувала людська кров. Аби врятуватися, довелося підсісти до багаття і ковтати дим. «Закоптять або з’їдять», похмуро думав собі Дунк, «розкішний вибір». Він почухав руки і підсунувся до вогню. Міх з вином, кислим та міцним, скоро знову пішов по колу. Дунк зробив добрячий ковток і передав міха далі, а тим часом Кіт з Мрячної Пустки завів оповідку про те, як врятував життя пана з Лихомостя за часів повстання Чорножара.

– Тут падає хорунжий князя Армонда, я зіскакую з коня, а навколо, значить, самі зрадники…

– Гей, пане, – раптом покликав Глендон Пал, – що то були за зрадники?

– Та вояки Чорножара, хто ж іще.

Вогонь блимнув на криці у руках пана Глендона. Віспини на обличчі спалахнули червоним, як відкриті рани, а кожна жила напружилася, мов тятива арбалету.

– Мій батько бився за Чорного Дракона.

«Знову те саме». Дунк пирхнув. «За Червоного чи за Чорного?» – не личить питати таке в добрих людей. Одна біда з того.

– Я певний, пан Кайл не хотів образи вашому батькові.

– В жодному разі, – підтвердив пан Кайл. – Це все байки давно минулих днів. Червоний Дракон, Чорний Дракон… Чого нам сваритися через теє, хлопче? Ми тут усі – братчики зацного заплотного братства.

Пан Глендон зважив слова Кота. Здавалося, він пробував зрозуміти, чи з нього не глузують.

– Даемон Чорножар не був зрадником! Старий король віддав меча саме йому, бо побачив у Даемоні справжню шляхетність, хоч той і народився байстрюком. Інакше чого б він вклав клинка Чорножар до руки Даемона замість Даерона? Король хотів віддати йому і престол теж. Бо Даемон був більш вартий корони.

Впала тиша. Дунк чув тихе потріскування багаття, відчував, як шиєю лазять комарі. Він ляпнув по них долонею і зиркнув на Яйка, бажаючи понад усе, щоб той мовчав.

– Я був малим хлопчиною, коли на Червонотрав’ї сталася битва, – мовив Дунк, коли ніхто більше не знайшов слів, – але потім служив зброєносцем лицареві, який бився за Червоного Дракона, і вже лицарем присягав панові, що бився за Чорного. За обидва боки стояло багато хоробрих та гідних вояків.

– Так, хоробрих і гідних, – примирливо пробурмотів Кайл-Кіт.

– А були й великі звитяжці. – Глендон Пал повернув щита, і всі побачили змальований на ньому знак: червоно-жовту вогняну комету на соболино-чорному полі. – В мені тече кров одного такого.

– То ви син Вогнепала, – раптом мовив Яйк.

Вперше усі побачили, як пан Глендон посміхається.

Пан Кайл-Кіт роздивився хлопця ретельніше.

– Як таке можливе? Скільки вам років? Та ж Квентин Пал загинув…

– …коли я ще не народився, – закінчив пан Глендон. – Але у мені він ожив знову.

Молодик вкинув меча у піхви.

– Ви самі все побачите у Білостін’ї. Коли я заберу драконяче яйце як переможець турніру.

V

Наступного дня пророцтво пана Кайла справдилося. Недів пором не міг узяти всіх, хто бажав переїхати, тож пани Костян і Шевний мали їхати першими, разом зі своїми почтами. На це знадобилося кілька ходок, довших за годину кожна.

Подорожні мали подолати грязюку на березі, перевести коней та вози по дошках пристані, завантажити їх на пором і знову вивести на тому березі. Двоє князьків сповільнили справу ще більше, коли почали галасувати, хто має йти першим. Князь Шевний був старший, але Костян вважав свій рід кращим.

Дункові нічого не залишалося, як чекати та нудитися.

– А з чоботом були б уже там, – дорікнув Яйк.

– Були б, – погодився Дунк, – але краще облишимо. Пан Костян та пан Шевний прибули першими. А до того ж вони вельможні князі.

Яйк скривив мармизу.

– Бунтівні князі.

Дунк похмуро зиркнув на нього.

– Чого це?

– Вони билися за Чорного Дракона. Власне, з цих двох бився один пан Шевний, а з ним батько пана Костяна. Ми з Аемоном колись перегравали ту битву на зеленому столі маестра Мелаквіна мальованими воячками і маленькими прапорцями. Герб Костяна – срібний келих на чорному, чорна троянда на золотому. Його корогва стояла зліва у війську Даемона. А Шевний стояв з Лихим Булатом справа, і трохи не помер від поранень.

– То стародавня історія. Зараз вони тут, так? Значить, схилили коліна, і король Даерон їм пробачив.

– Так, але…

Дунк защипнув губи хлопця пальцями.

– Стули пельку.

І Яйк стулив.

Щойно відійшов від берега останній вантаж людей Шевного, як на пристані з’явилися пан та пані Рідколіс із власним почтом, і чекати довелося знову. Заплотне братство після разом проведеної ночі розпалося. Пан Глендон тримався осібно, похмурий і нашорошений. Кайл-Кіт вирішив, що поки лицарям дозволять переїхати, то й полудень настане, а тому відділився від решти і спробував здобути прихильність пана Рідколіса, з яким був трохи знайомий. Пан Майнард увесь цей час пліткував з корчмаркою.

– Тримайся від отого добродія якнайдалі, – попередив Дунк Яйка. Щось у Бросквині його турбувало. – Він може виявитися розбійним лицарем, кат його зна.

Попередження тільки посилило цікавість Яйка до пана Майнарда.

– Ніколи не стрічав розбійних лицарів. Гадаєте, він хоче вкрасти драконяче яйце?

– Гадаю, що пан Маслоплав приставить до свого добру варту. – Дунк почухав шию, згризену комарями. – А ти як гадаєш, яйце виставлять на бенкеті? От би подивитися на таку чудасію.

– Я б показав вам своє, пане, та воно лишилося у Перелітку.

– Твоє?! Ти маєш драконяче яйце? – Дунк недовірливо глипнув на хлопця, гадаючи, що за дурні жарти. – Звідки воно взялося?

– Від дракона, пане. Мені поклали його до колиски.

– Хочеш ляща у вухо? Драконів немає на світі.

– Немає, та яйця лишилися. Остання дракониця залишила кладку з п’яти яєць, а на Дракон-Камені є ще більше. Старі, ще до Танку. Всі мої брати теж мають такі яйця. Аеріонове зроблене мовби зі срібла та золота, і по ньому біжать вогняні жилки. А моє біло-зелене, помережане вихорами.

– То кажеш, ти маєш драконяче яйце.

«Поклали до колиски». Дунк звик до Яйка і весь час забував, що насправді поруч із ним – Аегон, принц драконового роду. «Ясна річ, йому до колиски поклали яйце».

– Гаразд, тільки не згадуй про нього там, де хтось може почути.

– Я не такий дурний, пане. – Яйк стишив голос. – Одного дня дракони повернуться. Це наснилося моєму братові Даерону, і король Аерис теж читав у пророцтвах. Може, саме моє яйце налупиться. Ото було б розкішно.

– Справді? – Дунк чомусь сумнівався. Але, схоже, Яйк – ні на мить.

– Ми з Аемоном часто вдавали, що налупляться саме наші яйця. Якби налупилися, то ми могли б літати по небі на драконах, як перший Аегон з сестрами.

– Еге ж, а якби усі інші лицарі у державі померли, то я б став Регіментарем Королегвардії. Якщо ті яйця такі дорогі, як сім дідьків, то навіщо пан Маслоплав вирішив віддати своє комусь іншому?

– Щоб показати державі, який він багатий.

– Та мабуть.

Дунк знову почухав шию і зиркнув на пана Глендона Пала, який підтягував попруги на сідлі, чекаючи на перевіз. «Його коняку вже на тому світі зачекалися». Пан Глендон їхав на старому та низькому мерині з запалою спиною.

– Що ти знаєш про його батька? Чому його кликали Вогнепалом?

– За гарячу голову та руде волосся. Пан Квентин Пал був майстром-мечником у Червоному Дитинці. Він вчив науки бою мого батька та дядьків. І Великих Байстрюків теж. Король Аегон обіцяв ввести його у Королегвардію, тож Вогнепал примусив власну жінку вступити до братства сестер-мовчальниць. Але до часу, коли звільнилося місце, король Аегон помер, а король Даерон замість нього ввів у Гвардію пана Вілема Вильда. Мій батько каже, що Вогнепал незгірше Лихого Булата тиснув на Даемона Чорножара, щоб той заявив свої права на корону. А потім врятував його від Королегвардії, надісланої Даероном. Пізніше Вогнепал вбив пана Листоброда коло воріт Ланіспорту, примусив Сивого Лева тікати й ховатися на Скелі. На переїзді Мандела він порубав одного за іншим синів пані Пенроз. Казали, що зберіг життя останньому на знак ласки до його матері.

– Це він шляхетно вчинив, – визнав Дунк. – То пан Квентин загинув на Червонотрав’ї?

– Ще раніше, пане, – відповів Яйк. – Якийсь лучник пустив йому стрілу в горло, коли той злазив з коня коло струмка напитися. Простого звання стрілець, ніхто й не пам’ятає його імені.

– Той простий люд стає небезпечний, як затямить собі в голову вбивати князів та зацних лицарів.

Дунк побачив, як озером повзе пором.

– Осьде він нарешті.

– Повільно якось. То ми поїдемо до Білостін’я, пане?

– Чому б ні? Хочу подивитися на яйце. – Дунк посміхнувся. – Якщо виграю той турнір, то ми обидва матимемо драконячі яйця.

Яйк кинув на нього якийсь непевний погляд.

– Що таке? Чого витріщився?

– Я б вам сказав, пане, – урочисто відповів хлопчик, – але мені треба вчитися припинати язика.