Текст книги "Таємничий лицар (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

X

Дунк отямився на спині. Очі втупилися у діжкоподібне склепіння стелі. Якусь мить він не розумів, де знаходиться і як сюди потрапив. У голові лунали голоси, пливли обличчя: старий пан Арлан, Тансела Зависока, Беніс Бурощит, Червоняста Вдовиця, Баелор Списолам, Аеріон Ясний Принц, скорботна й навіжена пані Вайф. Та раптом у свідомості спливли усі події турніру, пекуче сонце, равлик, залізний кулак у обличчя. Він застогнав, перекотився на бік, зіп’явся на лікоть. Всередині черепа загупало, наче там довбиш гатив у велетенський полковий барабан. Втім, обидва ока все бачили. Та й дірки у голові бракувало. Він побачив, що знаходиться у якомусь льосі, оточений з обох боків барилами пива та вина. «Прохолодно тут», подумав він, «і питво під рукою». У роті відчувався смак крові, й Дунка це раптом налякало. Якщо він відкусив собі язика, то на додачу до тупого стане ще й німим.

– Доброго ранку, – прохрипів він, аби почути свій голос. Слова відлунювали стелею. Дунк спробував зіп’ястися на ноги, але від того стеля закрутилася вихором.

– Поволі, поволі, – мовив тремтливий голос десь поруч. Біля ліжка з’явився згорблений старий, вдягнений у рясу таку ж сіру, як його довге сиве волосся. Навколо шиї він носив маестерського ланцюга з ланок різних металів, обличчя мав посічене зморшками, а по обидва боки чималого, схожого на дзьоб носа пролягли глибокі западини.

– Не рухайтеся і покажіть ваші очі.

Він зазирнув Дункові у ліве око, потім у праве, розкриваючи їх великим та вказівним пальцями.

– Голова болить.

Маестер пирхнув.

– Та ви дякуйте, що вона досі є в вас на плечах, пане лицарю. Ось це має трохи допомогти. Пийте.

Дунк примусив себе проковтнути гидке питво до останньої краплі й спромігся не виблювати його назад.

– Турнір, – мовив він, витираючи рота тилом долоні. – Розкажіть. Що там сталося?

– Та сама дурня, яка завжди стається на таких збіговиськах. Вояки збивають один одного з коней довгими дрючками. Небіж князя Рідколіса зламав собі зап’ястка, пан Еден Різлей потрощив ногу, втрапивши нею під коня. Але поки що нікого не вбили. Хоча за вас я непокоївся, пане.

– Мене вибили з сідла, так?

Голова досі здавалася набитою вовною, інакше б він ніколи не спитав таку дурницю. Дунк пошкодував про свою тупість, щойно вимовив запитання.

– Гупнуло так, що нагорі найвищого муру було чути. Ті, хто поставили на вас добрі гроші, були в розпачі, а ваш зброєносець аж не тямив себе. Він би й досі сидів коло вас, якби я його не вигнав. Мені тут дітлахи ні до чого, от я і нагадав йому про його обов’язок.

Дунк вирішив, що йому теж незле нагадати, про що йдеться.

– Який ще обов’язок?

– Розпорядитися вашим конем, пане. А також зброєю та обладунком.

– А, так, – згадав Дунк. Хлопець був добрим зброєносцем і знав свою службу. «Я втратив меча старого та обладунок, який мені скував Баш-Булат.»

– Ваш приятель-скрипалик теж нагодився. Звелів мені наглядати за вами якнайкраще. Його я теж вигнав геть.

– Скільки часу я вже під вашим наглядом? – Дунк зігнув пальці правиці. Начебто усі працювали. «Тільки голова болить, та пан Арлан казав, що я однак нею не користуюся.»

– Чотири години, судячи з сонячного годинника.

Чотири години – ще не так погано. Колись він чув оповідку про лицаря, який після удару пролежав сорок років і прокинувся зовсім старим та змарнілим.

– Чи не знаєте, пан Утор виграв свого другого герця?

Може, Слимак навіть виграє турнір. Поразка здавалася б менш ганебною, якби Дунк міг сказати, що програв кращому лицареві на чесному полі.

– Отой ваш суперник? Авжеж. Вибив пана Аддама Фрея, брата молодої у перших, здібного молодого вояка. Її вельможність зомліли, коли пан Аддам гепнувся з коня. Довелося відвести до опочивальні.

Дунк примусив себе встати, хитаючись. Маестер допоміг йому не впасти.

– Де мій одяг? Я мушу йти. Я маю… повинен…

– Якщо не можете згадати, то справа не надто нагальна, – роздратовано відмахнувся маестер. – Я б порадив вам деякий час уникати жирного харчу, міцних напоїв та подальших ударів межи очі… але давно зрозумів, що лицарі глухі до здорового глузду. Ідіть собі. Мені ще інших дурнів лікувати.

XI

Назовні Дунк першим побачив яструба, який літав широкими колами по блакитному небі, й позаздрив птахові. На сході збиралися хмари, темні, як Дунків настрій. Поки він шукав дороги назад на турнірне поле, сонце гупало йому по голові, наче молот по ковадлі. Земля вислизала з-під ніг… чи це ноги не тримали? Вибираючись сходами з льоха, він двічі трохи не впав. «Треба було слухати Яйка.»

Він повільно перетнув зовнішній двір, обходячи натовп. Посеред поля тілистий пан Алин Глушняк шкутильгав між двох зброєносців. Сталася чергова перемога молодого Глендона Пала. Третій зброєносець ніс його шолома з поламаними пишними пір’їнами.

– Пан Ян Скрипаль! – оголосив герольд. – Пан Франклин з дому Фрей, лицар Близнюків, у службі князя Переїзду! Поля ставайте, честь здобувайте!

Дунк став і подивився, як Скрипалів великий чорний кінь вибігає на поле у хмарі блакитного шовку з золотими мечами та скрипками. Його панцир був також вкритий блакитною поливою; винятку не становили й налікотники, наплічники, поножі та ринграф. Кольчуга під латами була визолочена. Пан Франклин їхав на зозулястому сірому коні з довгою срібною гривою, яка пасувала до сірого шовкового вбрання та сріблястого обладунку. На щиті, вапенроку та кінських ладрах він ніс башти-близнюки дому Фрей.

Двоє лицарів з’їжджалися кілька разів. Дунк стояв і дивився, та нічого не бачив. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут», дорікнув він собі. «Слимак на щиті. Як можна було програти людині зі слимаком на щиті?»

Навколо закричали з захвату. Коли Дунк підняв очі, то побачив, що Франклин Фрей злетів з коня. Скрипаль спішився і допоміг супротивнику підвестися. «Він на один крок ближчий до драконячого яйця. А де я?»

Наближаючись до потерни, Дунк набрів на ватагу карликів, яких пам’ятав з учти минулої ночі. Вони готувалися до від’їзду з замку: припасовували коників до своєї дерев’яної свині на колесах і ще одного воза звичнішої подоби. Їх було шестеро, кожен менший та потворніший за іншого. Хтось із них міг виявитися дитиною, та малий зріст заважав розрізнити напевне. При денному світлі, вдягнені у штани з кінської шкіри та грубі кобеняки з каптурами, вони не видавалися такими кумедними, як у блазенських лахах.

– Доброго вам ранку, – мовив Дунк задля чемності. – В дорогу зібралися? На сході хмари, може піти дощ.

Єдина відповідь, яку він отримав, був лютий погляд найбридкішого з карликів. «Чи це не той, якого я минулої ночі відтяг від пані Маслоплав?» Зблизька малий чоловічок смердів, як нужник. Один раз нюхнувши, Дунк прискорив крок.

Прогулянка Молочним замком здалася Дункові не коротшою за колишній їхній з Яйком перехід пісками Дорну. Він тримався коло стіни і час від часу спирався на неї. Кожного разу, як він повертав голову, світ починав плавати навколо. «Попити», подумав він. «Попити води, бо зараз впаду.»

Машталір, що пробігав мимо, розповів йому, де найближчий колодязь. Саме там він знайшов Кайла-Кота за тихою розмовою з Майнардом Бросквином. Пан Кайл щулився з розпачу, але розправив плечі, коли побачив Дунка.

– Пане Дункане? Ми чули, що ви мертві або помираєте.

Дунк потер скроні.

– Якби ж то. Шкодую, що не помер.

– Мені добре знайоме це почуття, – зітхнув пан Кайл. – Князь Крестав не упізнав мене. Коли я розповів, як робив йому першого меча, він витріщився на мене, мов на божевільного. А тоді сказав, що у Лихомості немає місця для такого немічного бійця, яким я себе показав.

Кіт гірко засміявся.

– Але мій обладунок та зброю він забрав. І коня теж. Що я тепер маю робити?

Дунк не мав для нього відповіді. Аби найнятися панцирним слугою, треба мати принаймні панцира, а в кінній дружині не послужиш без коня.

– Знайдете іншого коня, – мовив Дунк, витягаючи цебро. – У Семицарстві повно коней. Якийсь князь чи пан узброїть вас для служби.

Він склав долоні кухликом, зачерпнув води, випив.

– Якийсь пан. Еге ж. Є хтось на думці? Я не такий молодий та міцний, як ви. І не такий високий. Здоровані завжди потрібні на всякій службі. Наприклад, пан Маслоплав любить величеньких лицарів. Гляньте хоча б на отого Тома Гедля. Бачили його у ділі? Геть усіх зносить з коней. До речі, малий Вогнепала теж не пасе задніх. Як і Скрипаль. От якби ж то він мене вибив. Він не бере викупів. Каже, йому не треба нічого, крім драконячого яйця… і дружби переможених ворогів. Він справжній цвіт лицарства.

Майнард Бросквин реготнув.

– Радше справжня скрипка лицарства. Та він налагоджує скрипку на буремний лад, і нам незле було б забратися звідси, поки не заграла музика.

– Навіть викупу не бере? – перепитав Дунк. – Яка шляхетність.

– Шляхетно поводитися легко, як маєш повну калитку золота, – зазначив пан Майнард. – Аби дійти правильних висновків, пане Дункане, треба мати нюх на певні речі. А вам ще не запізно поїхати.

– Поїхати? Куди?

Пан Майнард знизав плечима.

– Куди завгодно. До Зимосічі, Перелітку, Асшаю коло Тіні. Байдуже, аби не лишатися тут. Беріть коня, обладунок і тікайте через потерну. Вас не шукатимуть. Слимакові треба думати про наступний герць, а решта люду очей не зводить з турнірного поля.

Півудара серця Дунк боровся зі спокусою. Маючи зброю та коня, він ще залишався таким-сяким лицарем. Без них – ставав жебраком. «Величеньким на зріст, але жебраком.» Проте його лицарія тепер належала панові Утору. Так само, як і Грім. «Краще жити жебраком, аніж злодієм.» Він народився у Блошиному Подолі, бігав там з Тхором, Рафом та Книшем, але старий врятував його з того життя. Він знав, що відповів би пан Арлан з Грошодубу на заохочення Бросквина. Але пан Арлан помер, тому Дунк відповів за нього.

– Навіть заплотний лицар має свою честь.

– Ви радше помрете з честю чи житимете заплямованим? Та ні, відповіді не треба, я сам її знаю. Беріть хлопця і тікайте, лицарю шибениці. Поки ваш герб не став вашою ж долею.

Дунк раптом вибухнув питаннями.

– Звідки вам знати про мою долю? Ви що, теж бачите сни, як Ян Скрипаль? Що ви знаєте про Яйка?

– Я знаю, що яйцям краще самим не лізти на сковорідку, – відповів Бросквин. – В Білостін’ї для хлопчика погане повітря.

– Які ваші власні успіхи на герці, пане? – запитав Дунк.

– О ні, я на поле навіть не потикався – мені-бо випали погані прикмети. Як гадаєте, хто забере собі драконяче яйце?

«Авжеж не я», подумав Дунк, а вголос мовив:

– То відає Седмиця. А я – ні.

– Спробуйте вгадати, пане. Маєте-бо два ока.

Дунк поміркував хвильку.

– Скрипаль?

– Влучно. Чи не поясните, як дійшли такої думки?

– Та просто… Маю передчуття.

– Я теж, – погодився Майнард Бросквин. – Погане передчуття щодо будь-якого чоловіка чи хлопчика, який здуру заступить шлях Скрипалеві.

XII

Яйк вичісував Грома коло їхнього намету, але очі його гуляли деінде. «Тяжко малий переживає мою поразку».

– Годі, – покликав Дунк. – Ще трохи, і Грім стане лисіший за тебе.

– Пане?! – Яйк аж гребінця впустив. – Я знав, пане, що якомусь дурному слимакові не стане сили вас убити!

І охопив лицаря обома руками.

Дунк зісмикнув з хлопцевої голови солом’яного бриля і припасував до своєї.

– Маестер казав, що ти втік з моїм обладунком.

Яйк обурено забрав бриля назад.

– Я, пане, вичистив кольчугу, налощив поножі, ринграфа та нагрудника. Але шолом ваш тріснув і пом’явся там, куди його поцілив спис пана Утора. Треба, щоб  зброяр його вирівняв.

– Хай пан Утор сам його рівняє. Тепер він належить йому.

«Ані коня, ані меча, ані обладунку. Я мав би попроситися у вертеп до карликів. Гарненько б вийшло: шестеро карликів лупцюють велетня свинячими міхурами.»

– Грім також переходить до нього. Пішли. Віддамо йому вигране і побажаємо успіхів у подальших герцях.

– Віддамо? Зараз, пане? Хіба ви не будете викупати Грома назад?

– За віщо? За грудки землі та овечі бибки?

– Я вже думав, пане. Може б ви взяли у борг?..

Дунк різко перервав його.

– Стільки ніхто не дасть, Яйку. Та й з якого дива? Хто я такий? Здоровенний бовдур, який називав себе лицарем, поки слимак з дрючком трохи не відірвав йому голову?

– Ну, – розсудив Яйк, – ви б могли взяти собі Крапельку, а я – знову сісти на Маестра. Ми б поїхали до Перелітку, і ви вступили б до дружини мого батька. В його стайнях повно коней. Був би вам і бойовий огир, і дорожня кобила.

Яйк зичив йому добра, та Дунк не міг приповзти на колінах назад до Перелітку. Тільки не так: побитим, без шеляга у кишені, шукаючи служби, та не маючи навіть меча при боці.

– Хлопче, – мовив він, – ти до мене ласкавий, але я не хочу крихт зі столу твого ясновельможного батька. І з його стаєнь теж. Може, нам час піти різними дорогами.

Дунк завжди міг найнятися у міську варту до Ланіспорту або Старограду: туди охоче брали високих здорованів. «Я перебуцав своєю макітрою усі одвірки у корчмах від Ланіспорту до Король-Берега. Має ж мій зріст колись та принести якийсь зиск попри гулі на лобі.»

Але міські стражники не тримали при собі зброєносців.

– Я навчив тебе, чого зміг. Не надто багато, по правді. Ти матимеш більше користі від справжнього майстра-мечника – старого бувалого лицаря, який знає, з котрого кінця брати списа й меча.

– Мені не потрібен майстер-мечник, – відповів Яйк. – Мені потрібні ви. А що як скористатися чо…

– Ні. Навіть не думай. Не хочу й чути. Збери зброю та обладунок. Віддамо їх панові Утору з подякою. Важка справа не полегшає, скільки її не відкладай.

Яйк тупнув ногою з розпачу і похнюпився незгірш його обвислого бриля.

– Так, пане. Як накажете.

XIII

Знадвору шатро пана Утора здавалося дуже простим: великий чотирикутний блідо-рожевий ташний намет, розтягнутий на землі конопляними мотузками. На середній опорі майорів срібний равлик на довгому сірому прапорці – він складав єдину зовнішню прикрасу помешкання лицаря.

– Чекай тут, – наказав Дунк Яйкові. Хлопець тримав повід Грома. Великий брунатний огир ніс на собі усю Дункову зброю та обладунок, навіть нового щита. «Лицар Шибениці. Найкосорукіший з таємничих лицарів.» – Я довго не затримаюся.

Він нахилив голову та зігнувся, аби пролізти до шатра.

Ззовні Дунк аж ніяк би не здогадався, яка розкіш чекає всередині. Земля під ногами була встелена плетеними мирійськими килимами живих яскравих кольорів, різьблений стіл на кобильниці оточували складані стільці, а за постіль правила перина, вкрита м’якими подушками. У чавунній жарівниці диміло щось запашне.

Пан Утор сидів за столом перед купою срібла і золота, з глеком вина при боці, та рахував монети разом зі зброєносцем – вайлуватим простаком десь одного віку з Дунком. Час від часу Слимак кусав чи відкладав якусь із монет.

– Вчиш тебе, Віле, вчиш, і все не до пуття, – почув Дунк. – Оця обрізана, а оця стерта. А це що?

У його пальцях затанцював золотий.

– Спершу дивися, а потім бери. Давай, розповідай, що ти бачиш.

Дракон закрутився у повітрі. Віл спробував зловити монету, але вона відскочила від пальців і впала на землю. Вілові довелося стати на коліна, аби знайти її. Хлопець перевернув її кілька разів туди й сюди, а тоді мовив:

– Ця хороша, мосьпане. Тутечки дракон з одного боку і король з іншого…

Підлисток зиркнув у бік Дунка.

– А, пане Шибенику. Добре, що ви досі стоїте на ногах. А я ж боявся, що убив вас до смерті. Чи не зробите мені ласку? Розкажіть моєму зброєносцеві, які бувають дракони. Віле, віддай панові Дункану монету.

Дунк мимоволі узяв її. «Збив з коня, а тепер змушує блазнювати, чи що?»

Спохмурнівши, він зважив монету в долоні, вивчив обидва боки, скуштував на зуб.

– Золота. Ані стерта, ані обрізана. Ваги, здається, такої, як треба. Я б її теж узяв, мосьпане. Що з нею не те?

– Король.

Дунк придивився уважніше. Обличчя на монеті було молоде, голене, вродливе. Король Аерис на монетах мав бороду, як і старий король Аегон. Король Даерон, який правив між ними, бороду голив, але то був не він. Для часів перед Аегоном Негідним монета була надто новою. Дунк примружився на слово під головою короля. «Шість літер, таких самих, як на інших драконах.» Ті літери означали «Даерон», але ж Дунк знав обличчя Даерона Ласкавого, і на монеті був не він. Придивившись іще раз, він побачив щось дивне у четвертій літері. Це ж не…

– Даемон! – рушив він наосліп. – Тут написано «Даемон». Але жодного короля Даемона не було, тільки…

– Самозванець. Так, Даемон Чорножар під час свого повстання карбував власну монету.

– Так і так золото, – заперечив Віл. – Незгірш інших драконів, мосьпане.

Слимак дав йому ляща по голові.

– Телепень. Так, це золото. Бунтівницьке золото. Зрадницьке золото. Мати таку монету при собі – то вже зрада, а передавати її далі – подвійна зрада. Монету доведеться переплавити.

Він вдарив зброєносця ще раз.

– Зникни з очей, дурню. Нам із цим добрим лицарем є про що побалакати.

Віл поспіхом забрався з намету.

– Сідайте, – гречно запропонував пан Утор. – Вип’єте вина?

У своєму власному наметі Підлисток здавався геть іншою людиною, аніж на учті. «Равлик вміє ховатися у шкаралупі», подумав Дунк.

– Дякую, не треба.

Він кинув золотого назад панові Утору. «Зрадницьке золото. Чорножарове золото. Яйк казав, що це зрадницький турнір, а я не слухав.» Треба буде вибачитися перед малим.

– Та хоч трохи, – наполягав Підлисток. – Схоже, вам не завадить перехилити чарку-другу.

Він налив два келихи вина і передав одного Дункові. Без обладунку пан Утор скидався радше на купця, аніж на лицаря.

– Якщо я вірно розумію, ви прийшли з приводу вашої поразки.

– Саме так. – Дунк скуштував вина. «Може, у голові припинить гупати.» – Я привів коня, приніс зброю та обладунок. Прийміть їх, а заразом мої вітання з чесною та вправною перемогою.

Пан Утор посміхнувся.

– Тут мені личило б сказати, що ви хоробро билися на герці.

Дункові стало цікаво, чи лицарський звичай велить казати «хоробро», коли маєш на увазі «незграбно, але відчайдушно».

– Дякую за добрість, але…

– Гадаю, ви недочули, пане. Чи не буде з мого боку надто зухвало спитати, як ви взагалі стали лицарем?

– Лицар Арлан з Грошодубу знайшов мене у Блошиному Подолі, коли я там бігав за свинею. Його колишнього зброєносця убили на Червонотрав’ї, тож він потребував когось, аби ходити за конями та чистити кольчугу. Він пообіцяв навчити мене битися списом і мечем та їздити верхи, якщо я служитиму йому. І я пішов служити.

– Чарівна оповідка… хоча на вашому місці про свиню я б не згадував. І де ж цей ваш Арлан з Грошодубу зараз, прошу пана?

– Помер. Я сам його поховав.

– Зрозуміло. Ви відвезли його додому, до Грошодубу?

– Я навіть не знаю, де той Грошодуб.

Дунк ніколи не бував у Грошодубі старого лицаря. Пан Арлан розповідав про нього не частіше і не охочіше, аніж Дунк про Блошиний Поділ.

– Я поховав його на схилі пагорба лицем на захід, аби він завжди бачив, як сідає сонце.

Складаний стілець загрозливо заскрипів під його вагою.

Пан Утор повернувся до свого крісла.

– В мене є власний обладунок і кращий кінь, аніж у вас. Навіщо мені стара заморена шкапа, а на додачу мішок побитого іржавого заліза?

– Мій обладунок скував майстер Баш-Булат, – розсердився Дунк. – Яйк добре про нього дбав. На кольчузі немає ані плями іржі, уся криця добра та міцна.

– Міцна, та заважка, – скривився пан Утор, – ще й завелика для звичайної людини, бо ви з вашим зростом, Дункане Високий, досить незвичайні. Що до коня, то він застарий, аби їздити, і зажорсткий, аби з’їсти.

– Грім уже не такий молодий, – погодився Дунк, – і обладунок в мене важкуватий, правду кажете. Але ж його можна продати. У Ланіспорті чи Король-Березі є безліч ковалів, які заберуть його в вас із рук.

– За десяту частину ціни, якщо пощастить, – мовив пан Утор, – і то тільки на переплав. Ні. Я хочу нового срібла, а не старого заліза. Доброї монети королівського карбу. То ви бажаєте викупляти свою лицарію, чи ні?

Дунк покрутив келиха з вином у руках, хмурніючи чолом. Келих був чистого срібла, викладений по краю маленькими золотими равликами. Вино теж було золоте і добряче паморочило голову.

– Якби ставалося, як бажалося, то радо викупив би. От тільки…

– …давно у тому гамані не буцались два олені, так?

– Якби ж ви… з вашої ласки… позичили мені мого коня та обладунок, я б виплатив викуп потім. Щойно знайшов би гроші.

Слимака це розвеселило.

– І де ж ви їх знайдете, прошу пана?

– Я б міг вступити на службу до якогось князя, або… – Дункові тяжко давалося кожне слово. Він почувався жебраком. – Хоч за кілька років, та я все виплачу. Обіцяю.

– Мабуть, ще й лицарською честю присягнетеся?

Дунк почервонів.

– Можу дати розписку на пергамені.

– Закарлючка заплотного лицаря на клапті паперу? – Пан Утор закотив очі. – Який мені з неї зиск? Хіба що гепу підтерти.

– Але ви теж заплотний лицар.

– Ви мене ображаєте. Дійсно, я блукаю, де хочу, і не служу нікому, окрім себе… та під заплотами я не спав уже багато років. Надаю перевагу корчмам та заїздам. Я – турнірний лицар, та ще й найкращий з усіх, яких ви стрічали.

– Найкращий? – Нахабство пана Утора розгнівало Дунка. – Шторм-Реготун навряд чи погодиться. А заразом Лео Довгий Шпичак і Харциз Бракенський. На Ясенбродській луці ніхто й словом не згадав про якогось там слимака. Чого б це? Якщо ви такий знаний переможець?

– Хіба я казав про себе як про знаного переможця? Виграючи турніри, здобувають славу. Але як на мене, краще віспа, ніж та слава. Ні, красно дякую. Я виграю наступний герць, але наостанок впаду. Маслоплав наготував тридцять драконів для другого лицаря на турнірі. Мені цього вистачить… а ще ж добрячі викупи та виграші з закладів.

Він махнув рукою на купки срібних оленів та золотих драконів на столі.

– Ви здоровий чолов’яга на вид, величенький та ставний. Зріст зачаровує дурників, хоча у кінному герці з нього немає жодного зиску. Вілові вдалося підняти ставки проти мене до трьох проти одного. Один бовдур – князь Шевний – дав п’ять до одного.

Він підняв срібного оленя і, закрутивши, підкинув його у повітря.

– Старий Бик полетить сторчма наступним. А за ним і лицар Дуплястої Калини, якщо дотягне. Беручи до уваги настрої натовпу, я зберу проти себе гарні ставки. Адже селяни так люблять своїх сільських звитяжців.

– В пані Глендоні тече кров справжнього звитяжця, – бовкнув Дунк.

– Охоче сподіваюся. За таку кров даватимуть два до одного. На жаль, кров хвойди варта меншого. Пан Глендон патякає про свого батька при кожній нагоді, але чи помітили ви, що він ніколи не згадує про матір? І на те є вагома причина: він народився від табірної дівки, яку звали Янка. Точніше, до Червонотрав’я вона звалася Янка-Копійчанка, але в ніч перед битвою вграла стільки чоловіків, що змінила прізвисько на Янка-Червонянка. Без сумніву, Вогнепал теж її раніше не минав, але тим самим можуть похвалитися ще сто чоловіків. Тож мені здається, що наш друг Глендон зависокої про себе думки. А сам навіть не рудий.

«От тобі й кров звитяжця», подумав Дунк.

– Але ж він каже, що є лицарем.

– І не обманює. Хлопчик з сестрою виросли у бурдеї, який звався «Дупляста Калина». Коли Янка-Копійчанка померла, про них дбали інші хвойди. Вони ж згодували хлопцеві вигадану матір’ю байку про те, що він народився від сім'я Вогнепала. Старий зброєносець, що жив неподалік, за кисле пиво та солодку дірку навчив хлопця, як умів, лицарської науки, але ж не міг висвятити шмаркача, бо сам лицарем не був. Але через півроку до бурдею нагодилася ватага лицарів, а серед них такий собі пан Морган Вишеград, який сп’яну заприязнився до сестри пана Глендона. Так сталося, що сестра ще в дівоцтві сиділа, а Вишеград не мав стільки грошей, як зазвичай беруть за цнотливих. От і уклали вони угоду. Пан Морган прийняв її брата до поважного лицарського братства просто там, у «Дуплястій Калині», перед двадцятьма свідками, а сестричка відвела його нагору і дала зірвати свого вінця. Отака справа.

Кожен лицар може висвятити іншого. Дунк чував, коли ще служив зброєносцем в пана Арлана, про вояків, які купили собі лицарство послугами, погрозами чи калитою срібла. Але ще ніколи – сестриною цнотою.

– То просто байка, – прохопився Дунк. – То не може бути правда.

– Я її чув від Кірбі Піма, який божиться, що був там власною особою і на свої очі бачив те висвячення, – здвигнув плечима пан Утор. – Та байдуже, воювали його предки чи шльондрували, а з сідла він в мене вилетить хутенько та гарненько.

– Але ж за жеребом може випасти й не він.

Пан Утор підняв брову.

– Звитух поважає срібло незгірш за інших. Даю вам слово, наступним мені випаде Старий Бик, а тоді й хлопець. Чи не бажаєте на це поставити?

– В мене вже нема чого ставити.

Дунк не міг вирішити, що огидніше: те, що Слимак дає хабарі розпорядникові задля бажаної пари, чи те, що Слимак замовив собі саме його. І рішуче звівся на ноги.

– Я сказав усе, заради чого прийшов. Мій кінь та меч належать вам, а заразом і обладунок.

Слимак переплів пальці.

– Можливо, є інший спосіб. Ви ж не зовсім нездара. Маєте свої переваги. Наприклад, гепаєте на землю просто розкішно.

Пан Утор посміхнувся, заблищавши масними губами.

– Я позичу вам вашого огиря та обладунок… якщо ви вступите до мене на службу.

– Службу? – Дунк не розумів. – Яку саме службу? Зброєносця ви вже маєте. Чи вам треба поставити залогу в якомусь замку?

– Було б треба, якби я мав замка. Але ж кажу, корчми зручніші. Замки дуже дорогі в утриманні. А отже, йдеться не про замок. Служба полягатиме в тому, щоб виїхати проти мене ще на кількох турнірах – скажімо, двадцяти. Не надто складне доручення, еге ж? Матимете десяту частину від моїх виграшів. І на майбутнє обіцяю бити у ваші широкі груди, а не в голову.

– Тобто я маю їздити з вами, аби падати з коня?

Пан Утор задоволено гигикнув.

– Ви таке розкішне опудало. Ніхто зроду не повірить, що якийсь сутулий дядько з равликом на щиті може вибити з сідла такого велетня.

Він потер підборіддя.

– Але вам слід обрати інший знак для щита. Шибеник виглядає досить зловісно, та чим він має лякати? Зрештою, його схопили і стратили. Ні, треба вигадати щось лютіше. Може, ведмежу голову. Черепа. Ще краще – три черепи. Немовля, наколоте на списа. Ще треба відростити волосся і завести бороду. Що довшу, дикішу і неохайнішу, то краще. Таких місцевих забав довкола влаштовується більше, ніж ви гадаєте. Можна підняти ставки так, що заробимо досить, аби й собі драконяче яйце купити, поки…

– …поки не дізнаються, який я косорукий? Я втратив лицарію, та не лицарську честь. Беріть собі Грома і обладунок. Більше вам від мене нічого не перепаде.

– Жебракові гонор не личить, пане мій. Найнятися до мене – то не найгірша доля. Принаймні я можу навчити вас дечого про кінний герць, на якому ви зараз розумієтеся, як льоха з хліву.

– Як саме навчити? Виставляючи мене дурником на людях?

– Дурником я вас уже виставив. Але навіть дурникам не завадить інколи їсти.

Дунк відчув прагнення загасити кулаком ту посмішечку на його мармизі.

– Тепер бачу, чого ви намалювали слимака на щиті. Бо ви слизька потвора, а не лицар.

– А ви звичайнісінький бовдур. Ви справді такий сліпий, що впритул не бачите небезпеки? – Пан Утор відставив келиха. – Ви хоч розумієте, чому я вдарив вас саме туди, пане?

Він підвівся і легенько торкнувся Дункових грудей посередині.

– Адже збити вас на землю так само легко, якщо спрямувати коронку, приміром, сюди. Голова – менша ціль, вдарити туди важче… зате легше вбити. А мені саме за те й заплатили.

– Заплатили?! – Дунк аж сахнувся. – Ви про що?

– Шість драконів виплачено заздалегідь, чотири обіцяно по вашій смерті. Жалюгідні гроші за життя лицаря. Будьте вдячні за жадібність замовника. Якби дали більше, я б пробив списом зорову щілину вашого шолома.

Дункові знову запаморочилося у голові. «Навіщо комусь платити за мою смерть? Я нікому в Білостін’ї не заподіяв зла.» Щоправда, була на світі одна людина, яка люто бажала йому смерті – Яйків брат Аеріон. Але Ясний Принц сидів у вигнанні за вузьким морем.

– Хто ж вам заплатив?

– Золото приніс пахолок на світанку, невдовзі після того, як розпорядник забави вивісив жеребкування. Обличчя він ховав під каптуром, імені хазяїна не називав.

– Але за віщо? – допитувався Дунк.

– Я не питав. – Пан Утор знову наповнив келиха. – Гадаю, ви маєте більше ворогів, ніж думаєте, пане Дункане. А чому б ні? Дехто каже, що саме з вас почалися наші біди.

Дунк відчув на серці холод.

– Поясніть.

Слимак здвигнув плечима.

– Я сам не був на Ясенбродській луці, але ж турніри – то мій хліб та сіль. Я спостерігаю за ними здалеку відданіше, ніж маестер за зірками. Мені відомо, як один заплотний лицар став приводом для Суду Седмиці на Ясенбродській луці, внаслідок чого принц Баелор Списолам загинув від руки власного брата Маекара.

Пан Утор всівся зручненько і простягнув ноги.

– Принца Баелора любили. Ясний Принц теж мав друзів. І ті друзі не забули причину його вигнання за море. Подумайте про мою пропозицію, пане лицарю. Слимак, коли повзе, залишає по собі гидкий слиз, але людині той слиз не шкодить. Натомість танок з драконами завжди закінчується пекучим вогнем.