Текст книги "Таємничий лицар (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

XIV

Коли Дунк виходив зі Слимакового намету, день здався йому похмурішим. Хмари на сході побільшали та почорнішали, на заході сідало сонце, кидаючи через двір довгі тіні. Дунк побачив, що зброєносець Віл оглядає Громові ноги.

– Де Яйк? – запитав він.

– Лисий малий? Звідки мені знати? Кудись побіг.

«Не витримав прощання з Громом», вирішив Дунк. «Мабуть, знову сидить у наметі з книжками.»

Але малий не знайшовся і там. Книжки лежали гарним стосиком коло постелі Яйка, та самого хлопця не було й знаку. Дунк відчув: сталося щось недобре. Яйк не мав звички тікати кудись без дозволу.

За кілька кроків двоє сивих бувалих стражників пили ячмінне пиво коло смугастого шатра.

– …та крутив я їх знаєш на чому, одного разу мені досить, – бурмотів один. – Коли сонце сходило, трава була іще зелена, а як заходило…

Він замовк, бо другий стражник пхнув його ліктем, і тоді тільки помітив Дунка.

– Чого вам, пане?

– Чи не бачили ви мого зброєносця? Його ще кличуть Яйком.

Чолов’яга почухав сиву щетину під одним вухом.

– Знаю такого. Волосся на голові менше, ніж у мене, а язик довший за трьох таких, як він сам. Інші хлопці трохи його повозюкали, але теє було минулої ночі. З тих пір не бачив, перепрошую пана.

– Мабуть, налякався, – мовив другий стражник.

Дунк кинув на нього похмурий погляд.

– Якщо повернеться, скажіть йому, щоб чекав тут.

– Еге ж, пане. Скажемо.

«Може, побіг дивитися двобої, та й усе.» Дунк закрокував назад до поля. Проходячи повз стайні, він натрапив на пана Глендона Пала, який вичісував справного гнідого огиря.

– Чи не бачили ви Яйка? – запитав його Дунк.

– Пробігав тут нещодавно. – Пан Глендон видобув з кишені морквину і згодував її коневі. – Подобається мій новий кінь? Князь Костян прислав зброєносця з викупом за нього, та я сказав, щоб залишив золото собі. Я сам на ньому їздитиму.

– Його вельможності це не сподобається.

– Його вельможність стверджували, що я не маю права малювати вогняну комету на своєму щиті. Вони сказали, що моїм знаком має бути калина з дуплом. Тому його вельможність тепер з горя можуть самі себе в дупло відчухати.

Дунк не міг не посміхнутися. Він теж їв з того столу, давився тим самим гірким хлібом з рук Ясного Принца та пана Стефона Фосовея. Тому відчув приязнь до молодого норовливого лицаря. «Звідки мені знати – може, й моя мати була шльондра.»

– Скільки ж ви виграли коней?

Пан Глендон здвигнув плечима.

– Та я вже лік втратив. Мортімер Гребеняк ще й досі мені коня винний. Сказав, що радше з’їсть, аніж дозволить якомусь хвойдиному вилупкові на нього сісти. А лати побив келепом, перш ніж віддати мені. Наробив у них дірок. Та може, за метал ковалі щось дадуть.

Він здавався радше засмученим, аніж розлюченим.

– Біля того… заїзду… де я виріс, була стайня. Я там служив іще малим. Коли тільки міг, виводив коней покататися, поки їхні власники… відпочивали. Я завжди мав хист до коней. Румаки, тяглові, мисливські, бойові… я на всяких попоїздив. Навіть на дорнійському піщаному. Один старий навчив мене робити списи. Я гадав: от покажу, який я до усього здатний, і мене визнають за сина свого батька. Але ж не визнали. Навіть зараз. Не хочуть визнати, та й годі.

– Дехто не визнає ніколи, – відповів Дунк. – Хоч би як ви пнулися. Інші… ну, не всі однакові. Я стрічав і добрих людей.

Він хвильку подумав.

– Після турніру ми з Яйком рушимо на північ. Аби служити Зимосічі, битися за Старків проти залізняків. Ви б могли поїхати з нами.

Пан Арлан завжди казав, що північ – то цілий окремий світ. Там ніхто, мабуть, і не чув про Янку-Копійчанку та Лицаря Дуплястої Калини. «Там ніхто з тебе не кепкуватиме. Тебе знатимуть за твоїм клинком і списом, судитимуть так, як ти того вартий.»

Пан Глендон кинув на нього підозріливий погляд.

– Навіщо мені воно? Чи ви кажете, що я маю втекти і заховатися?

– Та ні. Я просто подумав… краще два мечі, аніж один. Дороги вже не такі безпечні, як раніше.

– Воно-то так, – пробурчав хлопець, – але батькові колись обіцяли місце у Королегвардії. Я вимагатиму для себе те біле корзно, якого він так і не вдяг.

«Ти його отримаєш з таким самим успіхом, як я», подумав Дунк. «Ти народився від табірної дівки, а я виповз із покидьків Блошиного Подолу. Таких, як ми, королі не шанують.» Проте хлопцеві сувора правда навряд чи припала б до смаку. Тож натомість Дунк мовив:

– Гаразд. Тоді сили вашій правиці, пане.

Він відійшов лише кілька кроків, коли пан Глендон покликав услід.

– Пане Дункане, зачекайте. Я… мені не слід було грубіянити. Матінка казала: не буває лицаря без шляхетного поводження.

Хлопець, здавалося, ледве добирає слова.

– До мене після останнього герцю приходив князь Пик. Запропонував служити Зорешпилеві. Сказав, що насувається така буря, якої Вестерос не бачив ціле покоління. Сказав, що потребує багато мечів та людей, які вміють їх тримати. Вірних людей, що вміють коритися наказам.

Дунк ледве повірив почутому. Гормон Пик висловив своє презирство до заплотних лицарів ясніше нікуди: спершу на дорозі, а тоді й на даху. А тут раптом така щедра пропозиція.

– Пик – сильний та впливовий вельможа, – мовив він обережно, – але… не надто вартий довіри, як на мене.

– Еге ж. – Хлопець почервонів. – Він вимагав свою ціну. Він хотів взяти мене на службу, але наперед хотів, аби я… довів свою відданість. Він би влаштував так, щоб жереб випав мені проти його друга Скрипаля, а я мав присягнутися, що програю.

Дунк повірив хлопцеві. Мав би розлютитися, але чомусь лишився спокійним.

– Яка ж була ваша відповідь?

– Я відповів, що не зміг би програти Скрипалеві, навіть якби схотів, бо вже позбивав з коней далеко кращих за нього лицарів, і ще до кінця дня драконяче яйце буде моїм.

Пал слабко всміхнувся.

– Та він, певно, очікував чогось іншого. Бо обізвав мене дурнем і сказав, що краще мені тепер ходити й оглядатися. Скрипаль має багато друзів, мовив він, а я не маю жодного.

Дунк поклав руку йому на плече і стиснув.

– Ви маєте друга, пане. І матимете двох, щойно я знайду Яйка.

Хлопець глянув йому в очі й кивнув.

– Добре знати, що справжні лицарі ще збереглися на цьому світі.

XV

Дунк вперше як слід роздивився пана Томарда Гедля, поки шукав Яйка у натовпі коло поля. Дебелий, широкий у плечах, з грудьми як барило, зять пана Маслоплава носив латний обладунок на каптані з вареної шкіри та багатий шолом з якоюсь лускатою і слинявою гемонською подобою на маківці. Його кінь був на три долоні вищий за Грома і трохи не на пуд важчий – справжнє чудовисько, ще й закольчужене. Залізо на вершникові й на ньому самому так сповільнило коня, що він не міг навіть мчати повним чвалом. Та це не допомогло панові Кларенсу Карлтону. Останнього понесли з поля на ношах, а Гедль тим часом зняв з голови свого дідька, щоб провітритися. Голова в нього була велика, широка й лиса; щелепу облямовувала чорна борода. На щоці та шиї виблискували гидкі червоні чиряки.

Дунк упізнав його обличчя: саме Гедль гарикнув на нього у опочивальні, коли він узяв до рук драконяче яйце. Тим самим низьким грубим голосом, яким раніше розмовляв з князем Пиком.

На нього накотили спогади, уривки почутих слів: «оці злидні, що ти нам тицяєш у очі»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Лихий Булат»… «потрібен меч»… «Старий Молочар хоче»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Кажу тобі, Кровокрук не витрачає час на сни»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»

Він витріщився на глядацький поміст, питаючи себе, чи не міг Яйк якимсь чином пролізти на своє законне місце серед найвельможніших панів. Проте Яйка ніде не побачив. Маслоплав та Фрей також зникли, хоча дружина Маслоплава сиділа на своєму кріслі, знуджена та нетерпляча. «Чудасія», подумав Дунк. Маслоплавів замок, його ж весілля, молода дружина – Фреєва дочка. Забава влаштована на їхню честь. То де ж вони всі поділися?

– Пан Утор Підлисток! – загув герольд.

Сонце заховалося за хмару, і Дунковим обличчям пробігла тінь.

– Пан Теомор з дому Булвер, Старий Бик, лицар з Чорнокрони! Поля ставайте, честь здобувайте!

Старий Бик виглядав страхітливо у криваво-червоному обладунку, ще й з чорними бичачими рогами на шоломі. Але йому знадобилася поміч міцного зброєносця, аби вилізти на коня. Та й з повороту голови під час їзди було ясно, що пан Майнард не збрехав про сліпе око. І все ж лицар отримав гарячі вітання натовпу, виїхавши на поле.

Слимакові щастило з вітаннями менше, але він, певно, сам цього хотів. У першій сутичці удари списів лише ковзнули по щитах. У другій Старий Бик зламав списа на щиті пана Утора, а Слимак промазав. Те саме трапилося і третього разу, а на доданок пан Утор ще й захитався, наче зараз впаде. «Прикидається», зрозумів Дунк. «Тягне час, аби до наступного разу підняти ставки.» Роззирнувшись, він відразу ж помітив Віла, який заклопотано ставив за хазяїна. Тут-таки до нього дійшло, що він теж міг би поповнити власний гаман монетою-другою в такий самий спосіб. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

Старий Бик впав з коня аж у п’ятій сутичці. Його вибив з сідла набік удар коронкою, яка зграбно з’їхала щитом і втрапила лицареві просто у груди. Заплутавшись ногою у стремені, він сажнів зо двадцять волочився полем, поки його пахолки нарешті не впіймали коня. Затим винесли ноші, і переможеного знову понесли до маестра. Поки Булвера виносили, впало кілька крапель дощу, від яких його вапенрок потемнів. Дунк спостерігав без жодних почуттів. Він думав про Яйка. «Що як мій таємний ворог наклав на нього руки?» Таке цілком могло статися. «Але хлопчик ні в чому не винний. Якщо хтось і бажає мені зла, малий не повинен за це страждати.»

Коли Дунк знайшов пана Яна Скрипаля, той саме узброювався для наступного герцю. Йому допомагали аж три зброєносці: застібали пряжки обладунку, поралися з чабраком і ладрами коня. Неподалік сидів добряче побитий князь Алин Глушняк, ковтав розбавлене водою вино і дивився вовком. Побачивши Дунка, пан Алин вдавився і пирхнув вином на себе.

– Як це ви досі ходите своїми ногами? Та Слимак мав забити вам лоба в потилицю!

– Баш-Булат зробив мені доброго міцного шолома, мосьпане. До того ж пан Арлан казав, що іншого такого твердолобого, як я, годі й шукати.

Скрипаль засміявся.

– Не зважайте на Алина. Вогнепалів байстрюк скинув його з сідла просто на товсту м’яку дупу, і тепер він ненавидить усіх заплотних лицарів.

– Той рябий вишкварок – ніякий не син Квентина Пала, – загарячкував Алин Глушняк. – Хто його тільки на поле пустив! Якби це було моє весілля, йому б дали київ за нахабство!

– Овва! І де ж ти знайдеш таку дівчину, щоб пішла за тебе заміж? – насмішкувато запитав пан Ян. – Та й нахабство Пала дратує куди менше, аніж твоє скигління. Пане Дункане, ви часом не друг Галтрі Зеленому? Бо я скоро мушу розлучити його з конем.

Дунк не мав сумніву, що так і станеться.

– Я з ним навіть не знайомий, мосьпане.

– Чи не вип’єте зі мною келих вина? Може, з’їсте хліба з оливками?

– Лише два слова, якщо дозволите.

– Я дозволю вам набагато більше. Зайдемо до мого шатра.

Скрипаль навіть притримав Дункові завісу.

– Ні, Алине, тобі не можна. Посидиш без оливок.

Всередині Скрипаль повернувся до Дунка і мовив:

– Я знав, що пан Утор вас не вбив. Бо мої сни не помиляються. А Слимак скоро битиметься проти мене. Коли я його виб’ю, то вимагатиму назад вашу зброю та обладунок. І коня, ясна річ, хоча ви заслуговуєте на кращого. Чи не приймете від мене подарунок?

– Я… ні… я не можу. – Від самої думки Дункові стало незатишно. – Не бажаю здатися невдячним, але…

– Якщо вас турбує борг, не думайте про нього. Мені не потрібне ваше срібло, пане. Тільки ваша дружба. Як ви можете стати одним з моїх лицарів без коня?

Пан Ян натягнув одну з латних членованих рукавиць і зігнув-розігнув пальці.

 – Мій зброєносець загубився.

– Може, втік із дівчиною?

– Яйк ще замолодий для дівчат, мосьпане. Він ніколи б не залишив мене з власної волі. Якби я помирав, він би чекав, поки моє тіло вистигне. Його кобилка й досі тут. Так само, як наш мул.

– Якщо бажаєте, можу наказати моїм людям пошукати його.

«Моїм людям.» Дункові не сподобалися ці слова. «Турнір зрадників», мимоволі майнула думка.

– То ви не заплотний лицар.

– Аж ніяк. – Скрипаль посміхався по-хлоп’ячому весело та чарівно. – Але ж ви це знали від самого початку. Ви величали мене «мосьпаном», відколи зустріли на дорозі. Чому б це?

– Бо ви так говорите. Так дивитеся. Так чините.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

– Минулої ночі на даху ви сказали дещо таке…

– Від вина я стаю балакучий. Але не відмовлюся від жодного слова. Ми маємо бути разом – ви і я. Мої сни не брешуть.

– Ваші сни, може, й не брешуть, – зазначив Дунк, – зате брешете ви самі. Ян – це ж не справжнє ваше ім’я, чи не так?

– Ні, не справжнє. – Очі Скрипаля засвітилися лукавством.

«Він має такі ж очі, як у Яйка».

– Його справжнє ім’я скоро відкриється для тих, кому його слід знати. – До шатра пропхався насуплений князь Гормон Пик. – Попереджаю тебе, заплотнику…

– Та припини, Гормику, – перервав його Скрипаль. – Пан Дункан вже з нами, або скоро буде. Я ж кажу, він мені снився.

Знадвору засурмив герольд. Скрипаль повернув голову.

– Мене викликають на герць. Прошу вибачити, пане Дункане. Ми продовжимо розмову, щойно я дам ради панові Галтрі Зеленому.

– Сили вашій правиці, – ввічливо побажав Дунк. Зрештою, ніколи не завадить триматися лицарського звичаю.

Коли пан Ян пішов, князь Гормон залишився.

– Його кляті сни згублять усіх нас.

– За скільки зголосився пан Галтрі? – несподівано для себе запитав Дунк. – Вистачило й срібла, чи він попрохав золота?

– Бачу, хтось забагато патякає. – Пик всівся у складане крісло. – В мене там, надворі, тузінь стражників. Така спокуса – покликати їх сюди і врізати вам горлянку, пане лицарю.

– То чому ж не кличете?

– Бо його милість будуть незадоволені.

«Його милість.» Дунка наче хтось у живіт вдарив. «Ще один чорний дракон», подумав він. «Нове повстання Чорножара. А тоді нове Червонотрав’я. Коли сходило сонце, трава була ще зелена.»

– А чому саме на цьому весіллі?

– Пан Маслоплав хотів молоду дружину, аби зігрівала йому ліжко. Пан Фрей мусив кудись приткнути дещо заплямовану дочку. Їхнє сімейне свято стало гарним приводом, аби зібрати в одному місці декількох панів-однодумців. Більшість зібраних колись уже билися за Чорного Дракона. Решта має приводи ненавидіти правління Кровокрука або ж плекати свої власні надії та образи. В багатьох з нас забрали до столиці синів та дочок, аби надалі забезпечити нашу вірність престолові. Але більшість заручників померла у Велику Весняну Пошесть. Наші руки більше не зв’язані. Наш час настав. Аерис – слабак. Він книжник, а не воїн. Простий люд його майже не знає, а те, що про нього знає – зневажає. Його власне панство любить його ще менше. Його батько також був слабак, це всі пам’ятають, але коли тронові щось загрожувало, у поле виїжджали його сини: Баелор та Маекар, молот і ковадло… Але Баелора більше немає, а принц Маекар скніє у Перелітку, посварившись з королем та Правицею.

«Еге ж», подумав Дунк, «а тепер один пришелепкуватий заплотний лицар сам привіз улюбленого принцового сина до рук ворогів. Чи є кращий спосіб утримати принца Маекара у Перелітку, щоб він звідти й не потикався?»

– Але ж є ще Кровокрук, – мовив він. – То не слабак.

– Не слабак, – погодився князь Пик, – але ніхто не любить ворожбитів. До того ж братовбивці прокляті у очах як богів, так і людей. За перших ознак слабкості чи поразки сили Кровокрука розтануть, як літній сніг. А якщо справдиться сон принца, і тут, у Білостін’ї, з’явиться живий дракон…

Дунк закінчив за нього:

– То престол буде ваш.

– Їхній, – виправив Гормон Пик. – Я лише сумирний слуга його милості.

Він звівся на ноги.

– Навіть не пробуйте тікати з замку, пане. Якщо спробуєте, я сприйму це як доказ зради, і ви накладете головою. Ми надто далеко зайшли, щоб вертати назад.

XVI

Зі свинцевого неба вже линув добрячий дощ, коли Ян Скрипаль та пан Галтрі Зелений взяли нові списи на протилежних кінцях поля. Багато весільних гостей ринули до трапезної, ховаючись під киреями та каптурами.

Пан Галтрі сидів на білому огирі. Його шолом прикрашало зелене пір’я; такий самий султан був і на налобнику коня. Кирею пошили з безлічі латок різних відтінків зеленого. Рукавиці та поножі блищали золотими візерунками, а на щиті виднілися дев’ять нефритових зірок на блідо-зеленому полі. Навіть бороду він пофарбував у зелений колір, на зразок тирошійців за вузьким морем.

Дев’ять разів вони зі Скрипалем кидалися один на одного з наставленими списами. Дев’ять разів лицар зелених латок та молодик з золотими мечами і скрипками ламали їх один об одного. До восьмої сутички земля почала м’якнути; важкі огирі розбризкували дощову воду з калюж. У дев’ятій сутичці Скрипаль трохи не випав з сідла, але втримався.

– Добрячий удар! – вигукнув він зі сміхом. – Ви майже вибили мене, пане!

– Скоро виб’ю! – відповів зелений лицар крізь пелену дощу.

– Не бувати цьому. – Скрипаль відкинув потрощеного списа і взяв з рук зброєносця нового.

Наступна сутичка виявилася останньою. Спис пана Галтрі безпорадно шкрябнув по щиті Скрипаля, а спис пана Яна влучив зеленому лицареві просто у груди, вибивши його на землю, де він ляпнувся у буру грязюку. На сході Дунк побачив віддалений сполох блискавки.

Глядацький поміст порожнів доволі швидко; пани та простий люд намагалися якнайшвидше втекти від вологи.

– Вже розбігаються, – пробурмотів Алин Глушняк, звідкілясь виникнувши біля Дунка. – Кілька крапель дощу, і всі хоробрі та вельможні пани з вереском тікають під дах. Що ж вони робитимуть, коли налетить справжня буря?

«Справжня буря.» Дунк розумів, що пан Алин каже не про погоду. «Чого йому треба? Навіщо він раптом вирішив заприязнитися до мене?»

Герольд знову ступив на поміст.

– Пан Томард Гедль, лицар Білостін’я, на службі в князя Маслоплава! – заволав він під віддалений гуркіт грому. – Пан Утор Підлисток. Поля ставайте, честь здобувайте!

Вчасно глянувши на пана Утора, Дунк помітив, як в того зів’яла усмішка на обличчі. То це не той суперник, за якого він платив. Розпорядник обдурив його, але навіщо? «Тут втрутився хтось інший. Хтось, кого Звитух шанує більше, ніж Утора Підлистка.» Дунк поміркував над цим якусь мить. «Вони ж не знають, що Підлисток сам хоче програти», раптом зрозумів він. «Вони відчувають у ньому загрозу, от і поставили Чорного Тома прибрати його з дороги Скрипаля.» Сам Гедль також бере участь у змові Пика; йому в разі потреби можна доручити програти. Отже, залишається тільки…

Раптом через поле грязюки стрімко ринув сам князь Пик. Він видерся на поміст до герольда, ляпаючи полами делії.

– Зрада! – заволав він. – Серед нас є шпигун Кровокрука! Вкрали драконяче яйце!

Пан Ян Скрипаль різко розвернув коня.

– Моє яйце?! Як це можливо? Адже пан Маслоплав тримає варту біля опочивальні вдень та вночі!

– Варту вбито, – оголосив пан Пик, – але один вартовий назвав свого убивцю, перш ніж померти.

«Чи не мене він збирається звинуватити?», майнула в Дунка думка. Десяток людей бачив, як він брав яйце минулої ночі, коли ніс пані Маслоплав до її чоловіка у ліжко. Але тут палець пана Гормона гнівно тицьнув у обвинувачуваного.

– Онде він! Хвойдин син. Хапайте його!

На дальньому кінці поля збентежено підняв очі пан Глендон Пал. Якусь мить він, здавалося, не розумів, що діється, поки не побачив, як на нього з усіх боків біжать стражники. А тоді зірвався з місця швидше, ніж Дунк міг собі уявити. Він вже наполовину вихопив меча, коли перший стражник схопив його за горло. Пал вивернувся, але тут налетіли ще двоє, врізалися, збили у грязюку… і миттю набігла решта, волаючи та хвицяючи ногами.

«Те саме могло статися зі мною», зрозумів Дунк. Він почувався безпорадним, як у Ясенброді того дня, коли йому сказали, що відріжуть руку та ногу.

Алин Глушняк смикнув його назад.

– Не лізьте у цю справу, якщо хочете знайти вашого зброєносця.

Дунк різко обернувся.

– Ви про що?

– Можливо, я знаю, де малий.

– І де ж? – Дунк не мав настрою гратися в ігри.

На дальньому кінці поля пана Глендона грубо поставили на ноги і міцно стиснули між собою двоє стражників у кольчугах та шоломцях. Від пояса до п’ят він був увесь бурий від грязюки, а по щоках стікала кров, розбавлена дощем. «Потекла кров звитяжця», подумав Дунк, поки біля затриманого злізав з коня Чорний Том.

– Де яйце?

Кров зацібеніла з Палового рота, щойно він його відкрив.

– Навіщо мені красти яйце? Я майже виграв його.

«Еге ж», подумав Дунк, «хто б тобі дозволив».

Чорний Том хльоснув Пала по обличчі кулаком у латній рукавиці.

– Обшукайте його сакви, – наказав пан Пик. – Заприсягнуся, що саме там ви його і знайдете, добре загорнуте та заховане.

Пан Алин стишив голос.

– І таки знайде. Пішли-но зі мною, якщо хочете знайти свого зброєносця. Кращого часу не буде; усі саме дивляться в інший бік.

Панич не чекав відповіді; Дунк мимоволі рушив за ним і за три довгі кроки опинився поруч.

– Якщо ви бодай щось зробили Яйкові…

– Не маю смаку до хлопчиків. Сюди. Перебирайте ногами.

Під арку, донизу заляпаними грязюкою сходами, за ріг. Дунк тупав за паном Алином під дощем по калюжах, притискаючись, як і він, до стіни, аби сховатися у тіні. Нарешті вони зупинилися у закритому дворику, вимощеному гладкими слизькими каменями. З усіх боків підступали будівлі замку. Нагорі виднілися зачинені віконницями вікна. Посередині дворику стояв низький, викладений з каменів колодязь.

«Якось самотньо тут», подумав Дунк. Це йому не сподобалося. Передчуття примусило потягтися по руків’я меча, поки він не згадав, що меча забрав Слимак. Шарпнувши рукою по стегні, де колись висіли піхви, він раптом відчув, як йому в поперек уперся кінчик ножа.

– Спробуєте обернутися – виріжу вам нирку і віддам замковим кухарям, аби засмажили на вечерю.

Кинджал настирливо проштрикнув Дункову камізелю.

– Ану вперед, до колодязя. Без різких рухів, пане добродію.

«Якщо він вкинув Яйка до того колодязя, то його не врятує якийсь там іграшковий ножик.» Дунк повільно ступив кілька кроків і відчув, як у животі піднімається лють. Вістря біля спини зникло.

– Можете обернутися лицем до мене, заплотний лицарю.

Дунк обернувся.

– Мосьпане… то це з-за драконячого яйця?

– Ні. Це з-за дракона. Ви гадали, я буду дивитися, як ви його крадете в мене? – Пан Алин болісно скривився. – Дарма я довірився тому ницому Слимакові. Він поверне мені усі гроші, до останньої монети.

«То це він?», вразився Дунк. «Оцей напахчений, товстозадий, пикатий панич – мій таємний ворог?» Він не знав, плакати йому чи сміятися.

– Пан Утор чесно заробив своє золото. Просто в мене міцна голова, та й годі.

– Схоже на те. Крок назад.

Дунк зробив крок назад.

– Іще. Іще. Іще один.

Ще один крок, і Дунк притиснувся до колодязя, відчуваючи камені попереком.

– Сідайте на край. Вас же не лякає трошки водички, га? Після дощу вже не страшно.

– Я не вмію плавати. – Дунк поклав руку на край колодязя. Камені були мокрі. Один піддався під рукою.

– Яка жалість. То самі стрибнете, чи пхнути ножем?

Дунк зиркнув униз. Побачив, як вода рябить під дощем – за добрих дванадцять стоп унизу. Стінки колодязя вкривали слизькі водорості.

– Я не зробив вам нічого поганого.

– І вже не зробите. Даемон мій. Я очолюватиму його Королегвардію. А ви не варті білого корзна.

– Я й не казав, що вартий.

«Даемон». Це ім’я закалатало у Дунковій голові. «Ніякий не Ян. А Даемон, на честь батька. Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

– Від Даемона Чорножара народилося семеро синів. Двоє з них загинули на Червонотрав’ї, близнюки…

– Аегон та Аемон. Недолугі тупі горлорізи. Такі ж самі, як ви. Коли ми були малі, вони задля втіхи мучили і мене, і Даемона. Я плакав, коли Лихий Булат повіз його до вигнання. І другий раз, коли князь Пик сказав, що він повертається. А він побачив вас на дорозі й геть забув, що я взагалі є на світі.

Глушняк загрозливо махнув кинджалом.

– Можете стрибнути у воду як є, а можете, спливаючи кров’ю. Що обираєте?

Дунк вхопив пальцями розхитаний камінь. Він, проте, сидів міцніше, аніж Дунк сподівався. Пан Алин встиг кинутися уперед і вдарити, поки Дунк його вивертав. Але Дунк крутнувся, і вістря проштрикнуло тільки м’язи щитової руки. Саме цієї миті камінь нарешті вирвався на волю. Дунк загнав його просто в рота вельможному паничеві й почув гучний хрускіт зубів.

– У колодязь, кажете?

Він ще раз тріснув панича по зубах, тоді кинув каменя, схопив Глушняка за зап’ясток і викрутив так, що зламав кістку. Кинджал брязнув на каменях двору.

– Тільки після вас, мосьпане. – Ступивши убік, Дунк смикнув панича за руку вперед і вгатив йому чоботом нижче спини. Князь Алин беркицьнувся головою у колодязь. Почувся сплеск.

– Чудово! Мої вітання, пане.

Дунк рвучко обернувся. Під дощем він міг розібрати тільки постать у каптурі та велике бліде око. Але щойно чоловік наблизився, як обличчя під каптуром набуло знайомих рис пана Майнарда Бросквина, а бліде око виявилося застібкою із місячним каменем, якою він припинав кобеняка на плечі.

У колодязі плюскався і вовтузився князь Алин, волаючи:

– Пробі! Вбивають! Люди, на поміч!

– Він хотів мене убити, – мовив Дунк.

– Це пояснює, звідки стільки крові.

– Крові? – Дунк зиркнув униз. Його ліва рука була вся червона від плеча до ліктя. Просякла кров’ю сорочка липла до шкіри. – Ой леле…

Дунк не пам’ятав, як упав, лише раптом відчув себе на землі, а на обличчі – дощові краплі. Він ще чув, як пан Алин скиглить з колодязя, але плюскіт вже слабшав.

– Треба перев’язати вам руку. – Пан Майнард підсунув власну під лежачого Дунка. – Ану вставайте. Сам я вас не подужаю. Спирайтеся на ноги.

Дунк сперся на ноги.

– Пан Алин… він зараз потоне.

– Ніхто за ним не сумуватиме. А надто Скрипаль.

– Він не… – Дунк рвучко дихав, бліднучи від болю. – …не скрипаль.

– Авжеж ні. Він – Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений. Принаймні так він величатиме себе, якщо колись дістанеться Залізного Трону. Ви здивуєтеся, скільки вельможних князів бажають мати короля якомога хоробрішого та дурнішого. А Даемон молодий, зухвалий і пречудово виглядає на коні.

З колодязя леть чутно доносилися якісь звуки.

– Може, кинемо його вельможності мотузку?

– Спершу врятуємо, потім стратимо? Оце вже ні. Хай жере те, що сам вам наготував. Ану давайте, спирайтеся на мене.

Бросквин повів Дунка через двір. Зблизька риси обличчя пана Майнарда справляли дивне враження. Що ретельніше Дунк у них вдивлявся, то гірше бачив.

– Згадайте, як я пропонував вам тікати, а ви поставили честь вище за життя. Почесна смерть – це добре, та раптом життя, яким ви ризикуєте, не є вашим власним? Чи дасте ви тоді ту саму відповідь, пане мій?

– Чиє життя? – З колодязя почувся останній плюскіт. – Яйкове? Ви кажете про Яйка?

Дунк вчепився у Бросквинову руку.

– Де він?

– Разом з богами. Гадаю, ви самі зрозумієте, чому.

Всередині в Дунка все перевернулося з таким болем, що він забув про руку і застогнав з розпачу.

– Малий скористався чоботом.

– Треба гадати, що так. Він показав персня маестрові Лотару, а той повів його до Маслоплава, а той, поза сумнівом, напудив у штани, побачивши печатку, і спитав себе, чи правильну сторону обрав, і чи багато знає Кровокрук про змову. Відповідь на останнє питання буде: «достатньо».

Бросквин гигикнув.

– То хто ви такий?

– Я ваш друг, – відповів Майнард Бросквин. – Який спостерігає за вами і дивується, як вас занесло до цього гаспидського гнізда. А тепер помовчте, будемо вас лікувати.

Пересуваючись тінями, двоє лицарів сяк-так дісталися невеличкого Дункового намету. Всередині пан Майнард запалив вогонь, налив у миску вина і поставив його кипіти.

– Розріз чистий, ще й не на мечевій руці, – мовив він, розпанахавши рукав просякнутої кров’ю Дункової сорочки. – Здається, удар не зачепив кістку. І все ж промити треба, щоб не втратити руку.

– Байдуже. – Живіт Дункові скрутило від лихих звісток, і він боявся, що зараз виблює. – Якщо Яйк помер…

– …то вину за його смерть слід покласти на вас. Якби ж ви тримали його подалі звідси… Але я не казав, що він мертвий. Я казав, що він разом з богами. Чи маєте ви чисте полотно? Льон, шовк?

– Є сорочка. Хороша, дорнійська. Як це – разом з богами?

– Все у свій час. Спершу рука.

Вино скоро почало парувати. Пан Майнард знайшов хорошу Дункову шовкову сорочку, підозріливо понюхав її, тоді витяг кинджала і почав краяти на шматки. Свої заперечення Дунк проковтнув.

– Амброз Маслоплав, так би мовити, ніколи не вирізнявся рішучістю, – мовив пан Майнард, зібгав три смуги шовку і вкинув їх у вино. – Він сумнівався в успіху заколоту з самого початку. Ще коли дізнався, що хлопець не має меча. Цього ж ранку зникло ще й драконяче яйце, а з ним і залишки його хоробрості.

– Пан Глендон не крав яйце, – мовив Дунк. – Він увесь день не залишав двору. Бився сам або дивився на інші герці.

– Все одно Пик знайде яйце у його саквах.

Вино закипіло. Бросквин натяг шкіряну рукавицю і мовив:

– Спробуйте не кричати.

Тоді витяг смугу шовку з киплячого вина і взявся промивати рану.

Дунк не кричав. Він скреготав зубами, вкусив собі язика і гатив кулаком по стегні так, що напевне лишив синці, але не кричав. З решти сорочки пан Майнард зробив тугу перев’язку на руку.

– Ну, як воно? – запитав Майнард Бросквин, коли закінчив.

– Паскудно. – Дунка аж пересмикнуло. – То де Яйк?

– Я ж казав, де. Разом з богами.

Дунк сягнув здоровою рукою і вхопив Бросквина за горло.

– Ану кажіть ясніше. Обридли мені натяки та миги. Кажіть негайно, де знайти хлопця, бо зламаю шию до дідька, друг ви мені чи ворог!

– У септі. Але перш ніж піти туди, раджу озброїтися. – Пан Майнард посміхнувся. – Сподіваюся, хоч цей натяк ви зрозуміли?