Текст книги "Таємничий лицар (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

XVII

Першу зупинку він зробив коло шатра пана Утора Підлистка.

Ковзнувши всередину, Дунк побачив зброєносця Віла, який прав хазяйськє спіднє, схилившись над балійкою.

– Знову ви? Пан Утор на учті. Чого вам треба?

– Мого меча та щита.

– Ви принесли викуп?

– Ні.

– То чого я маю їх віддавати?

– Бо я їх потребую.

– А мені до того що?

– А ось що: спробуєш мені завадити – придушу.

Віл розкрив рота і хапнув повітря.

– Онде… у кутку лежать.

XVIII

Перед замковим септом Дунк на хвильку зупинився. «Хоч би боги зглянулися, і я не спізнився.» Пояс із мечем висів на звичному місці, туго затягнутий навколо стану. До пораненої руки він сяк-так припасував щита з шибеницею. Від його ваги Дунка з кожним кроком пересмикувало, і він боявся, що заволає з болю, якщо хтось бодай торкнеться щита.

Повагавшись, він штовхнув двері септу здоровою рукою. Всередині його зустріли тиша і морок, який розганяли тільки свічки на олтарях Семи. Перед Воїном горіло їх найбільше, що й не диво для турніру: багато лицарів приходили сюди молитися про силу та мужність перед герцями. Олтар Мороку тонув у тінях; на ньому горіла лише одна свічка. Перед Матір’ю та Батьком горіло з десяток; перед Ковалем та Дівою трохи менше. А перед яскравою лампадою Стариці стояв на колінах князь Амброз Маслоплав зі схиленою головою та мовчазним проханням дарувати йому мудрості.

Він був не один. Щойно Дунк рушив у князів бік, як його перестріли двоє стражників з суворими обличчями під шоломцями. Обидва мали на собі кольчуги та вапенроки з біло-зелено-жовтими хвилями дому Маслоплав.

– Стійте, пане, – мовив один. – Вам тут нема чого робити.

– Ще й як є! Я ж казав, що він мене знайде.

Голос був Яйків. Коли він виступив з тіней під образом Батька, виблискуючи поголеною головою у світлі свічок, Дунк мало не кинувся до нього, аби заволати з радості, схопити на руки і розчавити в обіймах. Але щось у голосі Яйка примусило його завагатися. «Він радше гнівається, аніж боїться. Он який суворий – вперше таким бачу. А Маслоплав стоїть на колінах. Щось тут дивне робиться.»

Пан Маслоплав скочив на ноги. Навіть у темнавому світлі свічок було видно, який він блідий та спітнілий.

– Пропустіть, – наказав він стражникам, а коли вони відійшли, майнув Дункові підійти ближче. – Я не кривдив хлопчика. Я добре знав його батька, коли служив Правицею Короля. Принц Маекар має знати, що я не бажав, аби так сталося.

– Дізнається, – пообіцяв Дунк. «Але що тут відбувається?»

– Пик! Це він усе затіяв, Седмицею присягаюся. – Князь Маслоплав поклав одну руку на олтар. – Хай поб’ють мене боги на цьому самому місці, якщо брешу. Це він наказував мені, кого запросити, а кого – ні. А сам притяг сюди свого молодого самозванця. Я не хотів ніякої зради, ви маєте мені вірити. Том Гедль, от хто мене змусив, я правду кажу. Це мій зять, він одружений з моєю старшою дочкою. Але я його не захищатиму, бо він зрадник.

– Він ваш поборник, ваш спис і щит, – холодно мовив Яйк. – Якщо він бере участь у заколоті, то й ви теж.

«Мовчи!», трохи не заволав на весь голос Дунк. «Твій довгий язик доведе нас до могили.»

Але Маслоплав, здається, тільки налякався ще більше.

– Паночку добрий, ви все не так зрозуміли. Гедль очолює мою дружину, всю замкову варту…

– Але ж мають бути серед неї вірні вам стражники, – зазначив Яйк.

– Ось вони тут, – відповів пан Маслоплав. – Є ще декілька. Визнаю, я злегковажив, але ніколи не зраджував! Ми з Фреєм з самого початку сумнівалися у самозванцеві князя Пика. В нього ж немає меча! Якби він був сином свого батька, Лихий Булат віддав би йому Чорножар. Та й усі ті балачки про дракона… божевілля, суцільне божевілля і жахлива дурня!

Його вельможність витер піт з лоба рукавом.

– А тепер ще й яйце вкрали. Те саме драконяче яйце, яке мій дід отримав від самого короля як нагороду за вірну службу. Воно ще вранці було на місці, коли я прокинувся. Варта клянеться, що ніхто не входив до опочивальні й не виходив з неї. Може, пан Пик їх підкупив, цього я не скажу напевне, але яйце зникло. А воно ж їм потрібне, інакше…

«Інакше дракон налупиться деінде», подумав Дунк. Якби на Вестеросі з’явився живий дракон, пани та хлопи ринули б натовпом під прапори того принца, який прибрав би дракона собі до рук.

– Пане, – мовив Дунк, – чи можна… мого зброєносця на кілька слів, якщо ваша ласка.

– Як забажаєте, пане. – Князь Маслоплав повернувся на коліна для молитви.

Дунк відвів Яйка убік і став на одне коліно, аби дивитися йому в обличчя.

– Зараз дам тобі такого ляща у вухо, що голова потилицею наперед стане. Так і ходитимеш решту життя, дивлячись, звідки прийшов, а не куди йдеш.

– Та й слід було б. – Яйк мав совість винувато похнюпитися. – Вибачте мені. Я тільки хотів послати крука до батька.

«Щоб зберегти мою лицарію. Хлопчик ніколи не бажав мені нічого, окрім добра.» Дунк озирнувся туди, де молився Маслоплав.

– Що ти йому зробив?

– Налякав, пане.

– Сам бачу. Ще до ранку зітре собі коліна.

– Я не знав, що робити, пане. Маестер потяг мене до них, щойно побачив батькового персня.

– До них?

– До князя Маслоплава та князя Фрея, пане. Там іще варта була. Усі ходили якісь засмучені. Бо хтось вкрав драконяче яйце.

– Сподіваюся, не ти?

Яйк затрусив головою.

– Та ні, пане. Я знав, що втрапив у біду, коли маестер показав панові Маслоплаву мого персня. Я вже думав сказати, що вкрав його, та він би, мабуть, не повірив. А тоді я згадав, як батько переказували слова пана Кровокрука: ліпше лякати, аніж лякатися. От і сказав йому, що батько прислали нас сюди усе вивідати, а самі вони вже йдуть з військом, і що його вельможності краще відпустити мене і кинути думку про зраду, поки ще голова на плечах сидить. – Він сором’язливо посміхнувся. – Вийшло навіть краще, ніж я гадав, пане.

Дункові схотілося вхопити малого за плечі й трусити так, щоб аж зуби стукотіли. «Це тобі не іграшки!», прагнув заревти він. «Йдеться про життя і смерть!»

– А князь Фрей теж усе чув?

– Так. Він побажав панові Маслоплаву подружнього щастя і оголосив, що негайно повертається до Близнюків. Саме тоді його вельможність повели нас сюди молитися.

«Фрей має куди тікати», подумав Дунк, «а от Маслоплав – ні. Тому тутешній господар рано чи пізно зацікавиться, де це подівся принц Маекар з військом.»

– Якщо князь Пик дізнається, що ти у замку…

Зовнішні двері септу з хряскотом прочинилися. Дунк обернувся і побачив Чорного Тома Гедля у кольчузі та латах; з його просяклої дощем киреї стікала вода, збираючись калюжею коло ніг. Разом з ним з’явився десяток стражників зі списами та сокирами. Позаду них небом блимали білі та блакитні блискавки, миготіли перемінливими тіньми на білій кам’яній підлозі. Від подиху вологого вітру усі свічки в септі шалено затанцювали.

«Семеро дідьків у сімох пеклах», тільки й спромігся подумати Дунк перед тим, як Гедль мовив:

– Осьде малий. Хапайте його.

Пан Маслоплав звівся на ноги.

– Ні! Стійте. Хлопчика не можна чіпати. Томарде, як це розуміти?

Гедлеве обличчя скривилося відразою.

– Не всі з нас мають у жилах молочко замість крові, ваша мосць. Я забираю хлопця.

– Ти не розумієш! – запищав тремтливим голосочком Маслоплав. – Усе скінчено. Князь Фрей зник, а за ним втечуть і всі інші. Сюди з військом іде принц Маекар.

– Тим паче мусимо взяти малого в заручники.

– Ні, ні! – заперечив Маслоплав. – Я не хочу далі мати нічого спільного з князем Пиком та його самозванцем. Я не битимуся проти корони.

Чорний Том кинув на свого пана холодний погляд.

– Боягузище.

Лицар сплюнув на підлогу.

– Патякайте собі, що хочете. Але ви будете битися, або помрете, пане мій. – Він вказав на Яйка. – Оленя першому, хто проллє кров.

– Ні, ні! – Маслоплав обернувся до своїх власних стражників. – Зупиніть їх, чуєте? Зупиніть їх!

Уся сторожа застигла збентежена, не розуміючи, кому підкорятися.

– Дідько, завжди маю все робити сам! – З цими словами Чорний Том оголив меча-півторака.

Дунк вийняв свого.

– Стань за мене, Яйку.

– Приберіть зброю, ви обоє! – заверещав Маслоплав. – Я не дозволю лити кров у септі! Пане Томарде, цей лицар служить принцу. Він уб’є вас!

– Еге ж. Хіба що як звалиться зверху, – вишкірився, мов кінь, Чорний Том. – Я бачив його ганьбу на герці.

– Мечем я б’юся краще, – попередив Дунк.

Гедль пирхнув у відповідь і напав.

Дунк шарпнув Яйка за себе і кинувся назустріч нападові. Перший удар він перестрів непогано, але щит піддався під мечем Чорного Тома і штурхнув Дунка просто у рану. По руці стрімко ринув пекучий біль. У відповідь він сікнув Гедлеві по голові, але Чорний Том ухилився і знову завдав замашного удару. Дунк ледве встиг підставити щита. Полетіли соснові тріски, Гедль зареготав і продовжив наступ, рубаючи по низу та по верху. Дунк відвертав усі удари щитом, але потерпав з болю і змушений був відступати.

– Вбийте його, пане! – почувся крик Яйка. – Ату його, ату!

Дунк відчував смак крові у роті, а на доданок ще й рана відкрилася. Хвилею накотило запаморочення. Чорний Том тим часом шматував довгого щита на тріски. «Дуб та залізо, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть», крутилося в Дунка у голові, поки він не згадав, що його щита зроблено з сосни. Припавши спиною до олтаря, він впав на одне коліно і зрозумів, що відступати далі нема куди.

– Отакий лицар, леле, – кепкував Чорний Том. – Пустив сльозу з переляку, телепню?

«З болю, а не з переляку.» Дунк відштовхнувся, стрибнув з коліна і врізався у ворога щитом. Чорний Том хитнувся назад, але якось утримався на ногах. Дунк ринув на нього, таранячи щитом знову і знову, відтісняючи Гедля до середини септу своєю чималою вагою та силою. А тоді зненацька прибрав щита убік і рубонув з-за нього мечем. Гедль скрикнув, коли гостра сталь глибоко вп’ялася у стегно, розсікаючи вовняні штани та м’язи. Він відчайдушно змахнув мечем у відповідь, але удар вийшов незграбний. Дунк останній раз прийняв меча ворога на щита і вклав у відповідь усю свою вагу.

Чорний Том хитнувся назад, відступив на крок і з жахом зиркнув на власну руку, що брязнула на підлозі перед олтарем Мороку.

– Ти… – зойкнув він придушено, – ти, ти…

– Я ж казав. – Останній удар Дунка розпанахав Гедлеві горло. – Мечем я б’юся краще.

XIX

Двоє зі стражників втекли під дощ, побачивши, як навколо тіла Чорного Тома розтікається калюжа крові. Інші вчепилися у списи та вагалися, кидаючи на Дунка сторожкі погляди і чекаючи, що накаже їхній пан.

– Ви… ви вчинили погано, – нарешті спромігся Маслоплав. Він обернувся до Дунка та Яйка і мовив:

– Нам слід тікати з Білостін’я, поки ті двоє не повідомили Гормонові Пику. Він має серед гостей більше друзів, аніж я. У північній стіні є потерна, вийдемо нею… пішли, треба поспішати.

Дунк вкинув меча до піхов.

– Яйку, тікай разом з паном Маслоплавом.

Він обійняв хлопця однією рукою і стишив голос.

– Не залишайся коло нього довше, аніж мусиш. Жени Крапельку геть, перш ніж його вельможність знову перебіжить на інший бік. Тікай до Дівоставу – дотуди ближче, аніж до Король-Берега.

– А ви, пане?

– Про мене не думай.

– Я ваш зброєносець.

– Еге ж, – відповів Дунк, – тому виконаєш мій наказ, поки не отримав доброго ляща у вухо.

XX

З трапезної палати саме виходила купка людей, зупиняючись перед виходом, аби накинути на голови каптури від дощу. Серед них були Старий Бик і хирлявий князь Крестав, знову напідпитку. Обидва широко розступилися, даючи Дункові дорогу. Пан Мортімер Гребеняк кинув на нього цікавий погляд, але остерігся заговорити. Утор Підлисток виявився менш сором’язливим.

– Ви спізнилися на учту, пане, – мовив той, натягаючи рукавиці. – А ще я помітив, що ваш меч знову при вас.

– Ви матимете за нього викуп, не переймайтеся.

Дунк залишив побитого щита і накинув скривавлену руку киреєю, аби сховати з виду.

– Якщо виживу. Або ж доведеться вам обідрати мій труп.

Пан Утор засміявся.

– Цікаво, я чую тут хоробрість чи звичайну дурість? Одне від іншого часто-густо важко відрізнити. Але ще не запізно прийняти мою пропозицію, пане.

– Пізніше, ніж ви гадаєте, – застеріг його Дунк.

Він не чекав, поки Підлисток відповість, але проштовхався повз нього крізь подвійні двері. Трапезну заповнювали пахощі пива, диму, вологої вовни. На галерейці тихо грали кілька музик. Від верхніх столів доносився сміх. Там пан Кірбі Пім і пан Лукас Острівець змагалися, хто кого переп’є. На помості князь Пик про щось настійливо переконував князя Костяна, тоді як молода дружина Амброза Маслоплава сиділа покинута на панському кріслі.

Нижче солі Дунк побачив пана Кайла, який топив своє горе у пиві пана Маслоплава. Його полумисок був повний густої юшки, намішаної з залишків минулої учти. У харчівнях Король-Берега така страва прозивалася «бевка з мнясом». Панові Кайлу бевка, вочевидь, у горло не лізла і тому вистигала недоторкана, вкриваючись плівкою жиру.

Дунк ковзнув на лаву поруч із ним.

– Здоровенькі були, пане Кайле.

Кіт кивнув головою.

– І вам того ж, пане Дункане. Вип’єте пива?

– Та ні.

Якраз пива він зараз потребував найменше.

– Ви нездорові, пане? На виду ані кровинки немає.

– Аби всередині якась лишилася. Що зробили з Глендоном Палом?

– Його потягли до підземелля. – Пан Кайл заперечливо захитав головою. – Хвойдин він вилупок чи ні, але на крадія мені не схожий, хоч убийте.

– Він нічого не крав.

Пан Кайл скосився на нього уважніше.

– Ваша рука… як це вас…

– Кинджалом.

Дунк обернувся до помосту і спохмурнів. Сьогодні він двічі уник смерті. Він розумів, що будь-хто уже б наївся пригод за один день, але ж… «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він пружно звівся на ноги і покликав:

– Ваша милість!

Кількоро людей на ближніх лавах поклали ложки, перервали балачки та обернулися подивитися.

– Ваша милість! – покликав Дунк гучніше. І закрокував мирійським килимом до помосту.

– Даемоне!

Тепер замовкла половина трапезної. За високим столом молодик, який називав себе Скрипалем, обернувся та посміхнувся. Дунк звернув увагу, що задля учти він вдяг лілову сорочку. «У колір очей.»

– Пане Дункане! Радий бачити вас у наших лавах. Чого бажаєте?

– Правого суду, – відповів Дунк, – для Глендона Пала.

Ім’я загриміло луною серед стін, і на пів-удару серця кожен чоловік, жінка та юнак у трапезній скам’яніли. А тоді князь Костян гримнув кулаком по столі та заволав:

– Смерть йому, а не правий суд!

Те саме підхопив десяток голосів, а пан Гарберт Пужел заявив:

– Він народився байстрюком. Усі байстрюки – злодії, а коли й гірше. Кров завжди візьме своє.

На мить Дунк впав у відчай. «Я тут зовсім один.» Але раптом на ноги звівся пан Кайл-Кіт, майже не хитаючись од випитого.

– Може, він і байстрюк, панове товариство, та він байстрюк Вогнепала! Як зазначив пан Гарберт, кров завжди візьме своє.

Даемон спохмурнів.

– Ніхто не шанує Вогнепала більше за мене, – відповів він. – Та я не повірю, що той негідний лицар народився від його сім'я. Він вкрав драконяче яйце, при тому вбивши трьох вірних людей.

– Він нічого не крав і нікого не вбивав! – наполягав Дунк. – Якщо вбито троє людей, то шукайте їхнього убивцю деінде. Ваша милість знають незгірш мене, що пан Глендон цілісінький день був у дворі, виграючи один двобій за іншим.

– Так і є, – визнав Даемон. – Я сам дивувався. Але ж драконяче яйце знайшли у його речах.

– Хіба? І де воно зараз?

Поволі, статечно підвівся князь Гормон Пик, холодно виблискуючи очима.

– У безпеці, під доброю вартою. Але що вам до того, пане?

– Накажіть його принести, – відповів Дунк. – Хочу на нього поглянути, мосьпане. Бо тієї ночі як слід не роздивився.

Пикові очі звузилися.

– Ваша милосте, – мовив князь до Даемона, – пригадую, що цей заплотний лицар прибув до Білостін’я разом з паном Глендоном, до того ж без запрошення. Він може бути співучасником злочину.

Дунк на це навіть не зважив.

– Ваша милосте, – продовжив він, – драконяче яйце, знайдене паном Пиком серед Глендонових речей, він же сам туди й підклав. Хай принесе його, якщо зможе. Огляньте його самі. Ставлю що завгодно – ви побачите лише розмальовану каменюку.

Трапезна вибухнула гармидером. Одночасно заговорили кількасот голосів, півтора десятки лицарів скочили на ноги. Даемон зараз виглядав зовсім молодим – геть як пан Глендон, коли того звинуватили в крадіжці.

– Чи ви п’яні, друже мій?

«Якби ж то.»

– Я втратив трохи крові, – зізнався Дунк, – але не розум. Пана Глендона звинувачено облудно.

– Але навіщо? – здивувався Даемон. – Якщо Пал не вчинив ніякого злочину, то навіщо його вельможності винуватити хлопця, підкріплюючи свої слова якимсь розмальованим каменем?

– Аби прибрати його з вашої дороги. Його вельможність купили інших ваших суперників золотом та обіцянками, але Пал так легко не продався.

Скрипаль почервонів.

– Це неправда.

– Це правда. Пошліть по пана Глендона і спитайте його самі.

– Я саме так і вчиню. Пане Пику, хай до нас негайно приведуть цього байстрюка. І драконяче яйце хай принесуть. Я бажаю краще роздивитися його.

Гормон Пик кинув на Дунка погляд, повний ненависті.

– Ваша милосте, байстрюка вже допитують. Ще кілька годин, і ми матимемо зізнання, запевняю вас.

– Коли його мосць кажуть «допитують», то мають на увазі «катують». Ще кілька годин, і пан Глендон зізнається, що власноруч убив батечка вашої милості, а заразом і двох ваших братів.

– Годі! – Обличчя Пика налилося буряковою барвою. – Ще одне слово, і я накажу вирвати вам язика з коренем.

– Ви брешете, – мовив Дунк. – Ось вам два слова.

– І ви гірко пошкодуєте про обидва, – пообіцяв Пик. – Схопіть його і прикуйте ланцюгами у підземеллі.

– Ні. – Даемонів голос був зловісно спокійний. – Я хочу дізнатися правду. Розставець, Вирвел, Рідколіс, візьміть вашу сторожу і знайдіть пана Глендона у підземеллі. Звільніть його негайно і простежте, щоб йому не чинили шкоди. Якщо хтось заважатиме, кажіть, що виконуєте королівську волю.

– Як накажете, – відповів пан Вирвел.

– Я залагоджу справу так, як залагодив би її мій батько, – відповів Скрипаль. – Пана Глендона звинувачують у тяжких злочинах. Як лицар, він має право захищати себе силою зброї. Тому я зустрінуся з ним на полі честі й попрошу богів розсудити винного та невинного.

XXI

«Не знаю, чиєї він крові, звитяжця чи хвойди», подумав Дунк, коли двоє пахолків князя Вирвела кинули голого пана Глендона до його ніг, «та випустили її з нього добряче». Хлопця жахливо відлупцювали: обличчя було запухле та вкрите чорними синцями, кілька зубів зламалися або вилетіли, праве око спливало кров’ю. На грудях виднілося червоне потріскане м’ясо там, де його припікали гарячим залізом.

– Тепер ви в безпеці, – пробурмотів пан Кайл. – Тут самі заплотні лицарі, а ми, бачать боги, нікому зла не бажаємо.

Даемон віддав їм помешкання маестра, наказавши полегшити, скільки можливо, страждання пана Глендона і приготувати його до герцю.

З лівої руки Пала висмикнули три нігті. Дунк побачив це, коли змивав кров з його обличчя та рук, і занепокоївся більше, аніж від усього іншого.

– Ви зможете тримати списа?

– Списа? – Коли пан Глендон розкрив рота, з нього потекла кров зі слиною. – В мене ще є пальці?

– Усі десять, – відповів Дунк, – хоча нігтів лише сім.

Пал кивнув.

– Чорний Том хотів відрізати мені пальці, але його кудись покликали. Чи не з ним я маю битися?

– Ні. Його я вже вбив.

Почувши це, молодий лицар посміхнувся.

– Такі своєю смертю не помирають.

– Ви вийдете на поле супроти Скрипаля, справжнє ім’я якого…

– …Даемон. Еге ж. Мені сказали. Чорний Дракон. – Пан Глендон засміявся. – За нього помер мій батько. Я б з радістю пристав до його війська. Я б радо бився за нього, убивав би його ворогів, помер би за нього. Але програти герць заради нього не можу.

Він повернув голову та виплюнув вибитого зуба.

– Можна мені кухоль вина?

– Пане Кайле, дайте-но сюди міха.

Хлопець пив довго і жадібно, тоді витер рота.

– От тобі й раз. Мене трусить, наче полохливе дівчисько.

Дунк спохмурнів.

– Ви хоч на коні зможете всидіти?

– Допоможіть помитися, дайте щита, списа та сідло, – відповів пан Глендон, – і ви побачите, що я зможу.

XXII

Майже світало, коли дощ нарешті припинився і дозволив почати двобій. Замковий двір перетворився на болото рідкої грязюки, що волого виблискувала у світлі сотні смолоскипів. За полем здіймався сірий туман, простягав примарні пальці вздовж блідих мурів, хапав ними замкові зубці та башти. За минулі години багато з весільних гостей зникли з замку, але ті, які залишилися, знову зайняли глядацький поміст і повсідалися на мокрих соснових дошках. Серед них стояв пан Гормон Пик, оточений купкою дрібних панів та служивих лицарів.

Пройшло лише кілька років з тієї пори, як Дунк служив зброєносцем панові Арлану. Він ще не забув, що й до чого: позатягав ремені не надто добре припасованого обладунку пана Глендона, прикріпив шолома до ринграфа, допоміг сісти на коня та передав йому щита. Після минулих двобоїв на щиті залишилися глибокі вибоїни, але вогняна куля ще збереглася.

«З виду він молоденький, наче Яйк», подумав Дунк. «Переляканий набурмосений хлопчак.» Його гніда кобила не мала на собі ладрів, ще й вигравала баско. «Ліпше б узяв власного коня. Ця, може, чистопородніша та хуткіша, але ж він її щойно здобув, а вершникові краще на знаному скакуні.»

– Мені потрібен спис, – мовив пан Глендон. – Бойовий спис.

Дунк пішов до стійок зі списами. Бойові списи були коротші та важчі, аніж турнірні, що ними билися в усіх попередніх двобоях: вісім стоп суцільного ясену з гострим сталевим вістрям. Дунк вибрав одного з них, висмикнув зі стійки, провів поздовж рукою, аби впевнитися, що немає тріщин. На дальньому кінці поля один з Даемонових зброєносців подавав йому такого самого.

Лицар більше не був Скрипалем. Замість мечів та скрипок на чабраку коня був зображений триголовий дракон дому Чорножар – чорний на червоному. Також принц змив з волосся чорну фарбу, і воно спадало на комір хвилею срібла та золота, блимало під смолоскипом, наче вилощений метал. «Якби Яйк відростив волосся, то мав би таке саме», усвідомив Дунк. Зараз він його таким навіть не уявляв, та на все свій час – колись ще побачить і на власні очі. Аби ж їм обом дожити до того дня.

І знову на поміст видерся герольд.

– Пана Глендона Байстрюка звинувачено у крадіжці та вбивстві! – оголосив він. – Звинувачений стає поля, аби тягатися смертельним двобоєм у своїй невинності! Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений, законний король андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелитель і на Державі господар, стає поля, аби тягатися у правдивості звинувачень проти названого байстрюка Глендона!

Раптом забулися кілька бурхливих років, і Дунк згадав себе на Ясенбродській луці, почув Баелора Списолама перед битвою, яка коштувала тому життя. Він поставив бойового списа на місце, висмикнув з іншої стійки турнірного: дванадцяти стоп завдовжки, тонкого, майстерно зробленого.

– Беріть оцього, – мовив він до пана Глендона. – Ми брали такі у Ясенброді, коли билися судом Седмиці.

– Але Скрипаль взяв бойового списа. Він хоче мене вбити.

– Спершу хай дістане. Якщо ви поцілите вірно, його вістря вас навіть не торкнеться.

– Не знаю…

– А я знаю.

Пан Глендон вихопив у нього списа, зробив коло кобилою і затупотів до поля.

– Тоді хай береже нас обох Седмиця.

Десь на сході через блідо-рожеве небо зазміїлася блискавка. Даемон вдарив боки свого огиря золотими острогами і прожогом ринув уперед, нахиляючи бойового списа зі смертоносним сталевим вістрям. Пан Глендон підняв щита і рушив назустріч, перехиляючи свого довшого списа через шию кобили, аби поцілити у груди молодого пошукача трону. Від копит коней летіли хвилі грязюки. Здавалося, шалений біг коней роздуває смолоскипи, повз які проносилися двое лицарів.

Дунк заплющив очі. Почув «хрясь», скрик, глухе падіння.

– Ні! – почувся болісний зойк Гормона Пика. – Ні-і-і!

Якусь мить Дунк навіть жалів його. А тоді відкрив очі. Великий чорний огир без вершника стишував крок до ристі. Дунк стрибнув уперед і вхопив його за повід. На дальньому кінці поля пан Глендон Пал розвернув кобилу і струснув у повітрі потрощеним списом. На поле, де обличчям у калюжі лежав без руху Скрипаль, ринули пахолки. Коли його підняли на ноги, він був викачаний у грязюці з голови до ніг.

– Багняний Дракон! – заволав хтось. Сміх пробіг хвилею по дворі. А тим часом мури Білостін’я омивав світанок.

За кілька ударів серця, поки Дунк та пан Кайл допомагали Глендонові Палу злізти з коня, заревла перша сурма, і вартові на мурах підняли тривогу. Навколо замку потроху виникало з вранішнього туману велике військо.

– Ти ба! Схоже, Яйк не збрехав, – мовив до пана Кайла зачудований Дунк.