Текст книги "Таємничий лицар (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

VI

Заплотних лицарів посадили набагато нижче солі – ближче до дверей, аніж до почесного помосту. Білостін’я було зовсім новим, як для замку: його звів якихось сорок років тому дід нинішнього господаря. Довколишній простий люд обзивав замок Молочнею, бо його мури, башти й цитаделі були вибудувані з гарно обтесаного білого каменю, виламаного у Долині Арин і привезеного через гори за великі гроші. Всередині замок пишався підлогами та стовпами з молочно-білого мармуру, помережаного золотими жилками; крокви над головою були витісані з блідих стовбурів оберіг-дерев. Дункові не вистачало уяви, аби скласти, скільки те все могло коштувати.

Трапезна палата, проте, була менша, ніж в інших замках, які він знав. «Під дах пустили, то й добре», подумав Дунк, зайнявши місце на лаві між паном Майнардом Бросквином та Кайлом-Котом. Хоча їх не запрошували, але на учту пустили відразу: вважалося недобре відмовляти лицареві у гостині на своє весілля. А от молодому панові Глендону довелося тяжко.

– Вогнепал не мав ніякого сина, – чув Дунк гучні слова управителя пана Маслоплава. Юнак відповів щось гаряче, кілька разів згадали ім’я пана Моргана Вишеграда, але управитель стояв на своєму твердо. Щойно пан Глендон торкнувся руків’я меча, як з’явилося з десяток стражників при списах. Якусь мить здавалося, що зараз розпочнеться кровопролиття. Справу врятувало лише втручання дебелого білявого лицаря на ймення Кірбі Пім. Дунк сидів надто далеко, аби чути, але бачив, як Пім обійняв управителя за плечі й щось зашепотів йому у вухо, підсміюючись. Управитель вишкірився і звернувся до пана Глендона так, що хлопець геть побуряковів. «Зараз або заплаче», подумав Дунк, спостерігаючи за ним, «або когось уб’є». Але після того молодого лицаря таки пустили на учту в замковій палаті.

Бідному Яйкові пощастило менше.

– Трапезна – для панства та лицарства, – бундючно повідомив замковий підчаший, щойно Дунк спробував провести хлопця досередини. – Для зброєносців, машталірів і стражників ми поставили столи надворі.

«Якби тобі натякнули, хто він такий, ти б йому на помості поставив трона з подушками.» Дункові не надто подобалися з виду інші зброєносці. Кількоро були одного віку з Яйком, але більшість старші, а то й старі – побиті життям горлорізи, які давно вирішили служити лицарям замість пнутися у лицарі. «А може, все вирішила за них доля.» Лицарство вимагало не самого лише шляхетського гонору та вправності зі зброєю. Кінь, меч, обладунок – то все коштувало чималих грошей.

– Думай, що кажеш, – навчав він Яйка, перш ніж залишити у товаристві зброєносців. – Тут сидять дорослі чоловіки, вони не терпітимуть твого зухвальства. Сиди, їж, слухай. Може, про щось цікаве дізнаєшся.

Для себе Дунк не бажав нічого кращого, аніж заховатися від гарячого сонця з келихом вина та набити живота як слід. Навіть заплотний лицар стомлюється по півгодини жувати кожний малесенький шматочок. На місцях нижче солі подавали не надто вишукані страви, але вдосталь, щоб наїстися, а Дунк нічого кращого й не просив.

Але, як казав старий, чим хлоп пишається, того пан встидається.

– Мені не личить сидіти отут, – гаряче заявив пан Глендон Пал до підчашого. До бенкету він вдягнув чистого жупана, старого, але справного, з золотим шиттям на рукавах та комірі. – Ви чули, хто був мій батько?

– Поза сумнівом, знаний лицар та вельможний пан, – відказав підчаший, – але тут таких багато. Сідайте онде тамочки або гуляйте деінде, пане. Мені байдуже.

Зрештою хлопець, кривлячись, сів, де сказали – нижче солі з рештою супутників. Біла довга палата наповнювалася, усе нові лицарі громадилися на лавах. Натовп був більший, аніж Дунк чекав, і на вид багато гостей прибули дуже здалеку. Вони з Яйком не бували у такому шляхетному товаристві з часів Ясенбродської луки; Дунк аж стомився гадати, яка ще вельможна особа може з’явитися наступної миті. «Треба нам було сидіти під заплотом і спати під деревами», подумав він, «бо й справді впізнають».

Коли служка поклав на скатертину перед кожним буханець хліба, Дунк про себе подякував, що його відволікли від думок. Він розрізав буханця уздовж, вибрав нижню половину, зробивши миску, а верхній шмат з’їв. Хліб був черствий, та порівняно з солониною видавався збитими вершками – його хоча б можна було вкусити, не вимочуючи у пиві, молоці або воді.

– Пане Дункане! Схоже, ви викликаєте чимало уваги, – зазначив пан Майнард Бросквин, поки мимо них у супроводі чималого почту крокував князь Вирвел до високих місць шани у голові палати. – Дівчата на помості не зводять з вас очей. Заприсягнуся, що більшого на зріст чоловіка вони ще не бачили. Навіть сидячи, ви на пів-голови вищі за будь-кого у палаті.

Дунк згорбив плечі. Він звик, що на нього витріщаються, але не був з того у захваті.

– Хай собі дивляться.

– Онде під помостом сидить Старий Бик, – вів далі пан Майнард. – Про нього кажуть «здоровезний», а я бачу, що найздоровіше в нього черево. Та ви поряд із ним – просто велетень.

– Дійсно так, пане, – мовив один з сусідів по лаві, похмурий чолов’яга з жовчним лицем, вбраний у сіре та зелене. Очі він мав малі й хитрі, близько посаджені під тонкими вигнутими бровами. Щелепу облямовувала ошатна чорна борідка, яка врівноважувала трохи вже рідкувате волосся. – На цьому полі сама тільки статура робить вас одним із найстрашніших суперників.

– Я чув, що має приїхати Харциз Бракенський, – мовив хтось далі на лаві.

– Гадаю, що не приїде, – відповів чоловік у сірому та зеленому. – Це ж тільки невеличка забава на знак радісної нагоди його вельможності. Одні покричать у дворі, інші у ліжку. Подія не варта уваги такого знаного лицаря, як Ото Бракен.

Пан Кайл-Кіт ковтнув вина.

– Готовий битися об заклад, що й шановний пан Маслоплав сам на поле не вийде. А буде заохочувати своїх поборників з холодку панської ложі.

– То побачить, як його поборники падають один за одним, – встряг пан Глендон Пал, – а наприкінці віддасть мені драконяче яйце.

– Пан Глендон є сином Вогнепала, – пояснив пан Кайл новому співбесіднику. – А чи пошануєте ви нас вашим ім’ям, пане?

– Мене кличуть Утор Підлисток, і я – син не надто відомого батька.

Шати пана Підлистка були з доброго краму, чисті, охайні, добре припасовані, але простого крою. Делію скріплювала срібна застібка у вигляді слимака.

– Якщо ваш спис не коротший за язика, пане Глендоне, то ви навіть і цьому здорованю дасте ради.

Пан Глендон зиркнув на Дунка, поки наливали вино.

– Якщо ми битимемося, він впаде. До його зросту мені байдуже.

Дунк почекав, поки служка наллє і йому.

– Я краще володію мечем, аніж списом, – визнав він, – а ще краще сокирою. Чи не влаштують тут бугурту?

В бугурті Дунків зріст та сила грали вирішальну роль; там він знав напевне, що легкої перемоги не віддасть нікому. Але кінний двобій – то зовсім інша справа.

– Бугурту? На весілля? – вирячився пан Кайл. – Та це ж проти всякого звичаю.

Пан Майнард гигикнув і мовив:

– Шлюб – то битва незгірш бугурту, як скаже вам кожен одружений чоловік.

Тоді реготнув і пан Утор.

– Ні, на жаль, бугурту не буде, тільки кінний бій. Але окрім драконячого яйця, пан Маслоплав обіцяв тридцять золотих драконів переможеному в останньому двобої, та ще по десять тим лицарям, яких виб’ють у двох попередніх.

«Десять драконів – це зовсім непогано». За десять драконів можна купити кобилу і їздити на Громі тільки у бою. За десять драконів можна купити Яйкові обладунок, а ще лицарське шатро з вигаптуваним на ньому Дунковим деревом та падаючою зіркою. «Десять драконів – це смажені гуси, окости та пироги кожен день.»

– До того ж переможці двобоїв отримують викупи, – мовив пан Утор, вичищаючи зсередини свого буханця, – а ще я чув, що люди роблять ставки. Пан Маслоплав сам ризикувати грошима не любить, але серед його гостей є завзяті гравці.

Тільки-но він це сказав, як під сурми з балкону музик у дверях з’явився сам пан Амброз Маслоплав. Дунк звівся на ноги разом з усіма, поки Маслоплав вів візерунчастими мирійськими килимами до помосту за руку свою нову дружину. Дівчині було п’ятнадцять років, і вона щойно розквітла. Її вельможному чоловікові було п’ятдесят, і він щойно овдовів. Щоками вона була рум’яно-рожева, він – посірілий. Обрядова накидка нареченої, вишита зеленим, білим та жовтим, волочилася за нею і видавалася такою жаркою та важкою, що Дунк дивувався, як вона взагалі її тягне. Пан Маслоплав теж видавався жарким та важким. Його ріденьке солом’яне волосся спадало нижче від дебелих щелеп.

Батько нареченої йшов відразу за нею, ведучи за руку свого малого сина. Князь Фрей з Переїзду був стрункий чоловік у ошатному блакитно-сірому вбранні, а його спадкоємець – хлопчик чотирьох років з крихітним підборіддям і шмаркатим носом. Наступними йшли пани Костян та Різлей з панями дружинами, дочками пана Маслоплава від першого шлюбу. Далі з’явилися дочки Фрея зі своїми чоловіками. Пройшов пан Гормон Пик, пани Рідколіс та Шевний, а слідом різні дрібні господарі та земельні лицарі. Серед них Дунк помітив Яна Скрипаля та Алина Глушняка. Пан Алин, здавалося, був напідпитку, хоча бенкет ще й не починався.

Коли всі вони нарешті всілися на помості, високий стіл виявився так само переповнений, як і лави унизу. Пан Маслоплав з нареченою сиділи на пухких подушках, покладених на подвійному троні з визолоченого дубу. Решту розсадили по високих кріслах з примхливо різьбленими поручнями. На стіні позаду них із крокв звисали дві величезні корогви: подвійні башти Фреїв, сині на сірому, та зелено-біло-жовті хвилі Маслоплавів.

Проказати першу здравицю випало князеві Фрею.

– За короля! – виголосив він коротко і просто. Пан Глендон простяг свого келиха над балійкою з водою. Дунк цокнувся з ним, паном Утором і рештою сусідів. Усі випили.

– За пана Маслоплава, нашого щедрого хазяїна! – запропонував Фрей наступну здравицю. – Хай Батько дарує йому довге життя і багато синів.

Знову випили.

– За пані Маслоплав, юну прекрасну діву, мою дорогу донечку! Хай Матір дарує їй плодючість. – Фрей посміхнувся до молодої. – Я хочу онука ще в цьому році. А ще краще мене втішать близнюки. Отже, дорогенька, цієї ночі добре збивайте масло разом зі своїм чоловіком!

Сміх загримів під кроквами, і гості випили ще раз. Вино було міцне, червоне, солодке.

Далі князь Фрей мовив:

– А тепер вип’ємо за Правицю Короля, князя Бріндена Водограя. Нехай лампадка Стариці освітить йому шлях до мудрості!

Він підняв золотого келиха і випив разом з паном Маслоплавом, його нареченою та рештою гостей на помості. Нижче солі пан Глендон перекинув келиха і вилив його на підлогу.

– Прикре марнування доброго вина, – зазначив Майнард Бросквин.

– Я не питиму за братовбивцю, – мовив пан Глендон. – Князь Кровокрук – ворожбит і байстрюк.

– Народився він байстрюком, – погодився пан Утор, – але ж ясновельможний батько взаконив його на смертному одрі.

І він випив до дінця, як і пан Майнард, і багато інших у палаті. Та майже стільки ж людей поставили келихи, не пивши, або й перекинули їх, як зробив Пал. Дунк відчув обтяжливу вагу келиха у руці. «Скільки очей має пан Кровокрук?», питала загадка. «Тисячу, і ще одне.» Здравиці йшли одна за одною; їх проказував то пан Фрей, то хтось інший. Випили за молодого князя Таллі, зверхнього володаря над Маслоплавом, який знайшов собі привід не їхати на це весілля. Випили здоров’я Лео Довгого Шпичака, князя Вирію, який, за чутками, нездужав. Випили за пам’ять відважних померлих. «Так», подумав Дунк, згадуючи. «Радо вип’ю за них.» Пан Ян Скрипаль проказав останню здравицю:

– За моїх хоробрих братів! Я певний, що вони зараз усміхаються до нас.

Дунк не мав наміру стільки пити, бо ж назавтра починалися двобої. Але келихи наповнювали до кожної здравиці, а в нього раптом прокинулася чималенька спрага. «Ніколи не відмовляйся від келиха вина чи рогу пива», казав йому колись пан Арлан, «бо наступного можеш скуштувати аж через рік». «Нечемно було б не випити за молоду та молодого», сказав він собі, «а не випити за короля та його Правицю ще й небезпечно, коли навколо самі незнайомці».

На щастя, здравиця Скрипаля виявилася останньою. Пан Маслоплав підвівся статечно, аби подякувати гостям за те, що прийшли, і пообіцяти добру забаву назавтра.

– Тож починаймо учту!

За високим столом подавали молочних паців, павлинів у пір’ї, величезну щуку з кіркою подрібненого мигдалю. Нижче солі ані шматочка з цих страв не нюхали. Порося тут замінила солонина, вимочена в мигдалевому молоці й добре приперчена. Замість павлинів подали каплунів, запечених до хрумкої брунатної кірочки, набитих цибулею, травами, грибами та смаженими каштанами. Замість щуки внизу їли розсипчасті білі шматки засмаженої тріски, подані у глибоких полумисках і политі якоюсь смаковитою темною підливкою, що її Дунк не зміг достеменно упізнати. На столі стояв також горошок, ріпа з маслом, морква з медом, визрілий білий сир, який смердів незгірше від Беніса Бурощита. Дунк з охотою куштував від усього, але непокоївся, чи добре погодували Яйка у дворі. Про всяк випадок він запхав у кишеню кобеняка половину каплуна, кілька шматків хліба і трохи білого сиру.

Поки товариство частувалося, кози та скрипки грали жвавих пісеньок, а балачки потроху звертали на завтрашні двобої.

– Пана Франклина Фрея добре знають на Зеленозубі, – казав Утор Підлисток, який, схоже, знався на всіх місцевих звитяжцях. – Онде він на помості, дядько нареченої. Приїхав Лукас Острівець з Півників-на-Багві, ним не можна нехтувати. Так само, як і паном Мортімером Гребеняком з Гостроклішні. Не рахуючи названих, до забави стануть головне заплотні лицарі та сільські зухи. З-поміж останніх найкращими вважаються Кірбі Пім та Галтрі Зелений. Але жодному з них не рівнятися до зятя пана Маслоплава – Чорного Тома Гедля. О, то лютий гемон. Кажуть, завоював руку старшої доньки його вельможності тим, що вбив трьох інших залицяльників. А колись зсадив з коня самого князя Кастерлі-на-Скелі.

– Невже молодого пана Тибольта? – запитав пан Майнард.

– Ні, старого Сивого Лева, який помер навесні.

Так люди казали про померлих від Великої Весняної Пошесті. «Помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч людей, серед інших – король та два юні принци.

– Не слід скидати з рахунку пана Буфорда Булвера, – мовив Кайл-Кіт. – Старий Бик вбив на Червонотрав’ї чотири десятки людей.

– З кожним роком їх чомусь стає дедалі більше, – зазначив пан Майнард. – Та Булвер своє відвоював. Подивіться-но самі. За шістдесят, м’якотілий, жирний, майже сліпий на праве око.

– Не турбуйтеся шукати переможця по всьому замкові, – мовив голос позаду Дунка. – Осьде я, панове. Дивіться і звеселяйтеся.

Дунк обернувся і побачив над собою пана Яна Скрипаля з загадковою усмішкою на вустах. Він мав на собі білого шовкового кунтуша з прорізними рукавами, облямованими червоним єдвабом, такими довгими, що їхні кінці висіли нижче колін. На грудях в нього висів важкий срібний ланцюг з величезними чорними аметистами, які пасували до його очей. «Той ланцюг коштує дорожче за все, що в мене є», подумав Дунк.

Вино додало рум’янцю щокам пана Глендона та запалило полум’ям його прищі.

– Хто ви такий, аби отак вихвалятися?

– Мене кличуть Яном Скрипалем.

– То ви музика чи воїн?

– Так сталося, що я можу зіграти гарної пісні хоч на списі, хоч на просмоленому луці. На кожному весіллі потрібен співець, а на кожному турнірі – таємничий лицар. Можна мені до вас? Маслоплав шляхетно припросив мене до помосту, але мені краще сидиться у товаристві моїх братів-заплотних лицарів, ніж серед рожевих пань та поважних старців.

Скрипаль ляснув Дунка по плечі.

– Будьте мені другом і посуньтеся, пане Дункане.

Дунк посунувся.

– Вам уже не дісталося страви, пане.

– То байдуже. Я знаю, де в Маслоплава кухня. Але вино, сподіваюся, знайдеться?

Від Скрипаля пливли пахощі помаранчів та лимонів з присмаком якоїсь невідомої східної прянощі. Може, мускатного горіха. Дунк не сказав би напевне. Що він, зрештою, знав про мускатні горіхи?

– Ваші вихваляння не надто шляхетні, – заявив пан Глендон.

– Хіба? Тоді мушу просити вас про вибачення. Я б ніколи не завдав образи синові Вогнепала.

Юнака це застигло зненацька.

– То ви знаєте, хто я?

– Син свого батька, сподіваюся.

– Дивіться-но, – вказав пан Кайл-Кіт. – Весільний пиріг.

Його штовхали крізь двері шестеро кухарчуків на широкому возику з коліщатами. Пиріг був рум’яний, хрумкий та величезний. Зсередини нього доносилися звуки: цвірінькання, квохтання, тукотіння. Пан та пані Маслоплав зійшли з підвищення, щоб зустріти пиріг, разом тримаючи у руках меча. Коли вони розрізали його навпіл, зсередини вилетіло і почало пурхати палатою з півсотні пташок. На інших весільних бенкетах, які відвідував Дунк, пироги наповнювали самими голубами чи якимись співочими птахами, але у цей посадили одразу сойок, жайворонків, різного роду голубів, пересмішників, солов’їв, малих брунатних горобців і навіть великого червоного папугу.

– Двадцять і один різновид птахів, – зазначив пан Кайл.

– Двадцять і один різновид пташиного посліду на голову, – підхопив пан Майнард.

– Ви не маєте поетики у серці, пане мій.

– Зате ви маєте лайно на плечі.

– Так і треба наповнювати пиріг, – пирхнув пан Кайл, чистячи жупана. – Пиріг позначає шлюб, а в справжньому шлюбі є багато усього: радість і горе, біль та насолода, кохання, хіть і вірність. Ось і птахів має бути багато різних. Ніхто з чоловіків не знає достеменно, що йому принесе нова дружина.

– Дірку між ніг, – відповів Бросквин, – бо навіщо ж беруть дружин?

Дунк відсунувся від столу.

– Піду вийду на свіже повітря.

Насправді він ішов відлити, але у шляхетному товаристві личило казати про свіже повітря.

– Прошу добродіїв вибачити мені.

– Поспішіть назад, пане, – закликав Скрипаль. – Ще будуть жонглери, та й вкладання на постіль пропускати не варто.

Знадвору нічний вітер лизнув Дунка, наче язик велетенського звіра. Втоптана земля двору, здавалося, рухалася під ногами… а може, це він хитався. Поле для турніру було влаштоване посередині зовнішнього двору. Між стінами збудували триярусний поміст для глядачів, щоб пан Маслоплав та його шляхетні гості могли сидіти у затінку на подушках. На обох кінцях поля стояли шатра, де лицарі могли вдягнути обладунки. Напоготові чекали стійки з турнірними списами.

Коли подих вітру на мить розвіяв прапори над головою, Дунк відчув запах вапна, яким було побілено перепону між вершниками на полі. А тоді рушив на пошуки внутрішнього двору, аби знайти Яйка і надіслати його до розпорядника забави – зброєносець мав записати хазяїна до двобоїв, такий був його обов’язок.

Але Білостін’я Дунк не знав, тому рушив у геть протилежний бік і опинився коло псярні, де хорти почули його запах і вибухнули гавкотом та гарчанням. «Чи то горлянку мені хочуть вирвати», подумав він, «чи то каплуна з кишені поцупити». Він повернувся тим шляхом, яким прийшов, проминув септ. Якась жінка пробігла мимо, задихаючись від сміху, а за нею гнався лисий лицар, падаючи на кожному кроці. Зрештою жінка мусила повернутися і допомогти йому підвестися. «Треба піти до септу і попрохати Седмицю поставити мені отого лицаря за першого супротивника.» Але так чинити не личить побожному воїнові. «Мені б краще до нужника, а не до септа.» Десь недалеко були кущі… онде під прогоном білих кам’яних сходів. «Та й кущі нічим не гірші.» Він пропхався досередини і розв’язав штани. Міхур ладний був луснути. Струмінь, здавалося, не скінчиться ніколи.

Десь нагорі відкрилися двері. Дунк почув кроки на сходах, човгання чобіт по каменю.

– …оці злидні, що ти нам тицяєш у очі. Без Лихого Булата…

– Гойдав я того Лихого Булата, – пробурчав знайомий голос. – Жодному байстрюкові не можна вірити, навіть йому. Кілька перемог, і він хутенько гайне через море.

«Князь Пик». Дунк затамував подих… і струмінь теж.

– Легше балакати про перемоги, аніж здобувати їх.

Цей співбесідник мав глибший голос, аніж Пик: басовито гуркотів, мов із бочки, ще й люто-завзято.

– Старий Молочар хоче, щоб його отримав хлопець. І решта теж вимагатиме. Ловке базікання та гарнюні очі того не замінять.

– Дракон би вирішив усе. Принц наполягає, що яйце вилупиться. Він бачив це уві сні – так само, як смерть братів. Живий дракон переманить на наш бік стільки вояків, скільки нам заманеться.

– Сон – то ще не дракон. Кажу тобі, Кровокрук не витрачає час на сни. І нам потрібен воїн, а не сонько. Чи є хлопець справжнім сином свого батька?

– Ти роби, що обіцяв, а то вже моя справа. Щойно матимемо золото Маслоплава і мечі дому Фрей, як Гаренгол піде за нами, а тоді й Бракени. Ото розуміє, що не здатен встояти сам…

Розмова віддалялася, голоси слабшали, і Дунків струмінь знову зацибенів. Потім він струсив краплі, зав’язав штани і пробурмотів: «Син свого батька. Це ще хто? Син Вогнепала?».

Поки він вибрався з-під сходів, двоє панів уже далеко відійшли двором. Дунк трохи не закричав їм услід, щоб побачити обличчя, але схаменувся, бо був один і неозброєний, ще й добряче напідпитку. «Та яке там – п’яний, як чіп.» Він постояв і поміркував ще трохи, а тоді закрокував назад до трапезної.

Всередині саме подали останню страву, і почалися веселощі. Одна з дочок пана Фрея зіграла «Два серця б’ються як одне» на високій арфі. Вийшло жалюгідно. Штукарі кидали один одному палаючі смолоскипи, стрибали й переверталися у повітрі. Небіж пана Фрея заспівав «Ведмедя та красну дівку», а пан Кірбі Пім став вибивати лад на столі дерев’яною ложкою. Пісню підхопили інші, й зрештою заревла уся палата: «Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!» Пан Крестав відійшов до сну за столом, вклавши обличчя у калюжу вина. Тим часом пані Вирвел почала рюмсати й голосити, але чого саме, достеменно ніхто не відав.

Вина лилися рікою. Міцні вертоградські червоні поступилися місцем тутешнім зборам; принаймні так казав Скрипаль, бо Дунк, правду кажучи, різниці не помітив. Була тут і трав’яна наливка, якої він теж скуштував келиха. «Може, наступного питиму аж через рік.» Інші заплотні лицарі – усі як один хвацькі бабії, якщо вірити їхнім словам – забалакали про жінок, яких знали. Дунк раптом спитав себе, де це сьогодні може бути Тансела. Де була пані Роганна, він знав: у своєму ліжку в замку Холоднокоп, поруч із старим паном Явтухом, який хропить собі крізь вуса. Тому спробував про неї не думати. «Цікаво, а вона про мене думає?», запитав він себе.

Його сумовиті роздуми грубо перервала ватага розмальованих карликів, що вискочила з черева дерев’яної свині на колесах і стала бігати за блазнем пана Маслоплава навколо столів, лупцюючи того надутим свинячим міхуром, який видавав непристойний звук при кожному влучанні у ціль. Нічого смішнішого Дунк не бачив багато років, отож реготав разом з усіма. Син пана Фрея так захопився карликовими витівками, що приєднався до них і узявся лушпарити гостей бенкету тим самим міхуром, якого позичив у карликів. Хлопчисько видавав найбридкіший сміх, якого Дунк чув за життя: пронизливу переливчасту гикавку, зачувши яку, хотілося схопити його і перехилити через коліно, а то й навіть вкинути до колодязя. «Хай лишень вперіщить мене тим міхуром, тоді побачимо.»

– Онде сват, який влаштував цей шлюб, – кинув пан Майнард, коли шмаркач без підборіддя з вереском пробігав мимо.

– Як це? – Скрипаль підняв порожнього келиха, служник налив вина. Пан Майнард зиркнув у бік помосту, де молода годувала чоловіка черешнями.

– Його мосць не перший, хто маститиме цю булочку маслом. Кажуть, що вінець цноти нареченої зірвав якийсь кухарчук ще у Близнюках, де вона прокрадалася на кухню задля пристрасних зустрічей з ним. Але якось уночі слідом за нею хвостом причепився малий брат. Коли він побачив, як на кухні роблять звіра о двох спинах, то страшенно заверещав. Набігли кухарі та стражники, і що ж вони знайшли? Молоду панну та її кухарча – голісіньких, як мати вродила, на мармуровій плиті, де кухар тісто викочує, ще й у борошні з ніг до голови.

«Цього не може бути», подумав Дунк. Пан Маслоплав має великі земельні статки і чималі скрині золота. Нащо йому одружуватися з дівчиною, зіпсованою кухарчуком, і віддавати на знак цього шлюбу драконяче яйце? Фреї з Переїзду – нічим не кращий рід, аніж Маслоплави. Уся різниця, що одні живуть з мостового мита, а інші з корів. «Пани й підпанки… Хто коли їх зрозуміє?» Дунк з’їв горіхів і поміркував над тим, що підслухав, поки сцяв. «Дунк-пивдунк, що ж ти таке чув?» Він випив ще келих трав’яної наливки, бо перший йому сподобався. А тоді поклав голову на руки і заплющив очі на якусь мить, щоб дати їм перепочинок від диму.