Текст книги "Таємничий лицар (ЛП)"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Таємничий лицар. Повість із життя Семицарства

I

Описана у повісті історія сталася приблизно за дев’яносто років до початку подій «Гри престолів».

На виїзді з міста Камінний Септ їхня валка втрапила під легкий літній дощик. Попереду їхав Дунк на старому бойовому огирі Громі, слідом – Яйк на молоденькій жвавій кобилці, якій дав ім’я Крапелька. У поводі Яйк тягнув за собою мула Маестра, а той віз на спині Дункове озброєння, Яйкові книжки, постіль, намет, одяг, кілька чималих шматків твердої солоної яловичини, пів-боклаги меду і два міхи води. Голову Маестра від дощу боронив старий Яйків крислатий солом’яний бриль, обвислий та незугарний, з прорізаними хлопцем дірками для вух. Собі ж на голову Яйк сплів нового – як на Дунка, нічим не кращого, тільки без дірок.

Перед міською брамою Яйк раптом натягнув повід. Високо над нею на залізному шпичаку стирчала свіжісінька з виду голова зрадника. Рожева її плоть ще не встигла й позеленіти, хоча гайвороння вже взялося до справи: пошматувало губи та щоки, а від очей лишило дві бурі ями, де дощ змішувався із загуслою кров’ю й витікав червоними слізьми. Голова розкрила рота, наче проповідувала щось до подорожніх.

За своє життя Дунк надивився такого вдосталь.

– Колись, як я був ще малим у Король-Березі, то вкрав голову просто зі шпичака, – розповідав він Яйкові. Хоча насправді то Тхір заліз на мур і поцупив голову, бо Раф і Книш дражнилися, що він ніколи не зважиться. Але щойно прибігла варта, Тхір скинув голову донизу, і піймав її саме Дунк. – То був якийсь бунтівний князь чи розбійний лицар. А може, звичайний собі горлоріз. Голова – вона і є голова. За кілька днів на шпичаку однієї від іншої не відрізниш.

Вони з трьома друзями заходилися лякати тією головою дівчат з Блошиного Подолу: наздоганяли їх провулками, ловили і не пускали, поки дівчата її не поцілують. Раф був прудкий, жодне дівча Король-Берега не могло від нього втекти, і тому голова не знала спочинку. Але про ті юнацькі звитяги Яйкові краще не знати. «Тхір, Раф і Книш. Троє малолітніх харцизяк, а поміж них я – найгірший.» Вони з хлопцями бавилися головою, аж поки м’ясо на ній не почорніло і не почало відвалюватися. Дівчат дражнити нею стало нецікаво, і одного дня вони вихором влетіли до харчівні та вкинули голову до казана з юшкою.

– Гайвороння полюбляє спершу видлубати очі, – казав він Яйкові. – Тоді западають щоки, плоть зеленіє…

Він скоса зиркнув на голову.

– Стій-но. Знайоме обличчя.

– Авжеж, пане, – підтвердив Яйк. – Це ж септон-горбань, який три дні тому намовляв на пана Кровокрука.

Тоді він згадав. «Та це ж септон, служитель Седмиці! Хай навіть проповідував зраду.»

– Його руки червоніють від крові брата і юного небожа, – проказував горбань до натовпу, що зібрався на базарній площі. – За його волею чорна тінь задушила синів хороброго принца Валара у череві матері. Де тепер наш молодий кронпринц? Де його брат, наш улюблений Матарис? Куди подівся ласкавий король Даерон і звитяжний Баелор Списолам? Усіх проковтнула смерть, усіх до одного, а цей живе – блідий птах з кривавим дзьобом, що всівся на плечі короля Аериса і каркає йому до вуха! Пекельна мітка позначає його обличчя, порожнє око дивиться із глибин сьомого пекла. Це він наслав на нас посуху, пошесть і згубу. Піднімаймося, кажу я вам, і пригадаймо, що за морем в нас є правдивий король! Свята Седмиця є на небі, Семицарство на землі, а Чорний Дракон дав життя семи синам! Піднімаймося, панове, і ви, шляхетні пані, не баріться! Повстаньте, хоробрі лицарі та дужі хлібороби, скиньте Кровокрука, ницого ворожбита, і врятуйте од вічної кари ваших дітей та дітей ваших дітей!

«Що не слово, то зрада». І все ж моторошно бачити його отак – на шпичаку, з ямами замість очей.

– Еге ж, саме він, – погодився Дунк. – Ще одна нагода швидше забратися з цього міста.

Він торкнувся острогами Громових боків, і вони з Яйком виїхали крізь браму Камінного Септу під тихий шурхіт дощу.

«Скільки очей має пан Кровокрук?», загадували люди загадку. І відповідали: «Тисячу і ще одне». Хтось казав, що Правиця Короля вивчав темні мистецтва, а тому міг змінювати обличчя, набувати подоби одноокого собаки, ба навіть туману. Зграї кощавих сірих вовків буцімто полювали на його ворогів, а гайворони-трупоїди вивідували і шепотіли таємниці просто йому на вухо. Дунк дурних казок не слухав, але охоче вірив, що доглядачів Кровокрукові не бракує.

Колись він бачив згадану особу на власні очі. Це було у Король-Березі. Князь Брінден Водограй мав шкіру білу, як кістка, і таке саме волосся. Єдине око – друге він втратив у битві проти свого зведенюка Лихого Булата на полі Червонотрав’я – було криваво-червоне. На щоці та шиї палала родима пляма винного кольору, від якої він отримав своє прізвисько.

Коли місто залишилося далеко позаду, Дунк прочистив горло й мовив:

– Недобре це – різати голову божій людині. Що він такого зробив? Патякав язиком, та й усе. Слова – то вітер.

– Деякі слова – вітер. А деякі – зрада.

Яйк був худий, мов тріска – самі ребра та лікті – але язикатий, як сім дідьків.

– Кажеш, наче справжній принцик.

Яйк на «принцика» ображався, а Дунк і раденький бував.

– Може, пане, він і септон, але у проповіді збрехав. Посуха – то не провина пана Кровокрука. І Велика Весняна Пошесть теж.

– Може, й так. Але якщо відрізати голови усім дурням і брехунам, то матимемо пів-Семицарства порожніх міст.

II

Шість днів по тому від дощу лишилися самі спогади.

Дунк зняв сорочку, щоб погрітися під літнім сонечком. Коли налетів легенький вітерець – прохолодний, свіжий і запашний, як подих красної діви – він аж зітхнув полегшено і оголосив:

– Вода. Чуєш, пахне? Озеро вже недалеко.

– Мені пахне тільки Маестер, пане. Чи то пак, смердить.

Яйк з усієї сили смикнув за мулів повід, бо Маестер за своїм звичаєм миттю зупинився пожувати придорожньої травички.

– На березі озера є старий заїзд. – Дунк зупинявся там, коли служив зброєносцем при старому лицареві. – Пан Арлан казав: там варять добре темне пиво. Може, скуштуємо, поки чекатимемо на перевіз.

Яйк кинув на нього погляд, повний надії.

– До вечері скуштуємо, пане?

– Якої ще вечері?

– Печеного м’ясива, – відповів хлопець. – Смаженої качки. Та хоч миски кулішу. Що подадуть, пане.

Останній раз вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. «Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький.»

– А якби ж ще й переночувати… – докинув Яйк обережно.

– Може, панич перини бажають?

– Виспався б і на соломі, пане, – ображено буркнув Яйк.

– В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати.

– Маємо двадцять два гроші, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане.

Дунк збентежено почухав вухо.

– Я гадав, ми маємо два срібняки.

– Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один.

– А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? – Дунк пирхнув. – Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками.

– Зірки гарні, – погодився Яйк, – але земля твердувата, пане. Хочеться, бува, підкласти під голову подушку замість чобота.

– На подушках хай принци сплять.

Ліпшого за Яйка зброєносця годі було й бажати, але час від часу в ньому прокидалася ясновельможність. «А ти б краще не забував, що в малому тече драконяча кров.» У Дункові ж текла жебрацька… як йому зазвичай торочили у Блошиному Подолі, коли не обіцяли, що як виросте, то напевне потрапить на шибеницю.

– Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, та на постіль точно не дам. Ще треба чимось заплатити за перевіз.

Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв з нього якихось кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало.

– Ну, – мовив Яйк, – переїхати можна і чоботом.

– Не можна, – заперечив Дунк, – обійдемося без чобота.

Чобіт міг накликати біду. «Підуть чутки. Люди полюбляють пліткувати.» Його зброєносець недарма ходив лисий: Яйк мав волошкові очі старої Валірії та волосся, що сяяло пасмами куваного золота, переплетеного зі сріблом. Для нього відростити волосся – все одно що почепити на груди герба з триголовим драконом. На Вестеросі настали неспокійні часи, і краще не спокушати долю.

– Ще раз згадаєш про свій клятий чобіт – такого ляща дам у вухо, що перелетиш через те озеро.

– Я б краще переплив, пане.

На відміну від Дунка, Яйк умів плавати дуже добре. Раптом хлопець крутнувся у сідлі.

– Пане! Хтось їде шляхом позаду нас. Чуєте коней?

– Я не глухий. – Дунк ще й пилюку бачив. – Великий загін, до того ж поспішає.

– Гадаєте, то розбійники?! – Яйк звівся на стременах, радше збуджений, аніж зляканий. Така вже в малого була вдача.

– Так галасують на дорозі не розбійники, а вельможні пани з почтом.

Дунк смикнув за руків’я меча, щоб перевірити, як виходить з піхов клинок.

– А от нам краще заховатися обабіч дороги. Хай їдуть собі. Пани бувають різні.

Обережність не зашкодить. Коли на Залізному Троні сидів ласкавий король Даерон, на дорогах було безпечно. Не те, що зараз.

Вони з Яйком заховалися за кущем терену. Дунк зняв свого щита з мула і надів на руку. Довгастий, загострений знизу клином, облямований залізом сосновий щит був старий, високий та важкий. Дунк купив його у Камінному Септі навзамін щита, якого Довговерх порубав на тріски у їхньому річковому двобої, та не мав часу, аби змалювати на щиті свого в’яза і падаючу зірку, тому знак – похмурий сірий повішеник на шибениці – тимчасово лишився від попереднього хазяїна. Малюнок не був йому до вподоби, зате щита віддавали задешево.

Перші вершники пролетіли повз них за якусь мить – два молоді паничі на баских румаках. Панич на гнідому мав на собі відкритого шолома визолоченої криці з трьома високими пір’їнами: білою, червоною та золотою. Такі самі прикрашали й кінського налобника. Воронець обабіч першого був вдягнений у лазурово-золоті ладри; коли він блискавкою мчав мимо, його чабраком бігли кучері від вітру. Вершники галопували поруч, тюгукаючи, сміючись та розвіваючи довгими киреями.

Третій пан їхав слідом статечніше – на чолі довгої валки, що нараховувала зо два з половиною десятки людей. Там були машталіри, кухарі, пахолки трьох лицарів, кінні арбалетники та щитники, а до того з десяток возів, навантажених лицарією, шатрами та усяким харчем. З панового сідла висів його щит – темно-жовтогарячий з трьома чорними замками. Дунк начебто пам’ятав цього герба, але звідкіля? Володар герба був уже немолодий, похмурий, з невдоволено скривленим ротом та коротко підрізаною, побитою сивиною бородою.

«Може, він був на Ясенбродській луці», подумав Дунк. «Або ж ми з паном Арланом служили в його замку». Старий заплотний лицар перебував за багато років на службі у стількох замках та панських обійстях, що Дунк і половини згадати не міг.

Раптом пан різко натяг повід і зиркнув на тереновий кущ.

– Гей ти, за кущем! Ану виходь.

За його спиною два арбалетники наклали стріли на тятиви. Решта їхала собі далі.

Дунк вийшов крізь високу траву зі щитом на плечі та рукою на руків’ї меча. Від пояса та вище він був голий, на обличчя лягла руда маска від пилу, що здійняли коні. Дунк розумів невтішно, яким незугарним має видаватися; втім, спершу подорожнім впав у око його зріст, і ті аж принишкли.

– Ми не бажаємо сварки, мосьпане. Нас тут двоє: я і мій зброєносець.

Він кивнув Яйкові, щоб той виходив.

– Зброєносець? То ти називаєш себе лицарем?

Дункові не сподобалося, як панок на нього дивився. «Цими очима можна людину білувати». Він відчув за доцільне прибрати руку з меча.

– Так, я – заплотний лицар, шукаю служби.

– Кожен розбійник, якого я вішав, казав те саме. Ваш знак на щиті може виявитися пророчим, пане лицарю… якщо ви не брешете про своє звання. Шибениця й повішеник… це ваш герб?

– Ні, мосьпане. Я не встиг перемалювати щита.

– Чого? Тікали від родичів убитого?

– Я купив його за чесні гроші. – «Три замки, чорні на жовтогарячому… де я їх бачив?» – Я не розбійник.

Панові очі дивилися гостро, мов два кремені.

– Звідки в вас той рубець на щоці? Від нагайки?

– Від кинджала. Моє обличчя – то не ваша справа, шановний.

– Мені судити, що моя справа, а що ні.

Тим часом два молодші лицарі повернулися ристю, щоб подивитися, де це затримується головна валка.

– Онде ти, Гормику! – вигукнув вершник на воронці: худорлявий та гнучкий молодик з гарним, чисто голеним обличчям шляхетних обрисів. На його комір спадало чорне блискуче волосся. Жупан був синього шовку, облямований золотим єдвабом. На грудях золотою ниткою було вигаптувано зубчастого хреста, з золотими скрипками у першій і третій чверті та золотими мечами у другій і четвертій. Очі, що пасували до темної блакиті жупана, сяяли лукавою веселинкою.

– Алин вже злякався, що ти з коня впав. Ох, боюся, це він таку відмовку вигадав, щоб не лишитися ганебно ковтати пилюку позаду!

– Хто ці двоє злодюжок? – запитав вершник на гнідому.

Яйк аж сіпнувся від образи.

– Не смійте кликати нас злодіями! Це ваша пилюка, панове, змусила нас з'їхати з дороги і заховатися, аби не втрапити до розбійників! Мій хазяїн – лицар Дункан Високий, а я його зброєносець.

Паничі звернули на слова малого не більше уваги, ніж на жаб’яче кумкання.

– Здається, здоровішого лобуряки я ще не бачив, – оголосив лицар трьох пір’їн. Він мав пухке обличчя і шапку кучерявого волосся кольору темного меду. – У сажня заввишки, б’юся об заклад. Мабуть, як падає, то аж земля стугонить.

Дункові аж обличчя зачервонілося з люті. «Ти програв свій заклад, паничу», майнула думка. Яйків брат Аемон колись зміряв його і знайшов, що до сажня не вистачає піввершка.

– Ото ваш бойовий кінь, пане Цибане? – запитав панич з пір’ям. – Краще порізати його на м’ясо, більше зиску буде.

– Пан Алин часто забуває шляхетний звичай, – мовив чорнявий. – Прошу вас, пане лицарю, пробачити йому грубі слова. Алине, проси пана Дункана вибачити тобі.

– Що ж поробиш… вибачайте, пане. – Він не чекав відповіді, а розвернув гнідого і затрусив дорогою.

Інший лицар залишився.

– Ви прямуєте на весілля, пане?

Паничева чемність чомусь підбурювала Дунка добряче смикнути його за волосся. Та він придушив свої поривання і відповів:

– Ми до перевозу, вельможний пане.

– Ми також… але вельможні тут тільки Гормик і отой жевжик, що поїхав уперед – Алин Глушняк. Я ж такий самий мандрівний заплотний лицар, як і ви. Мене кличуть Яном Скрипалем.

Еге ж, ім'я саме на заплотного лицаря. Але Дунк ніколи не бачив, щоб заплотний лицар так розкішно вдягався, узброювався та виїжджав. «Лицар з-під золотого заплоту», майнула в нього думка.

– Моє ім’я ви вже знаєте, а зброєносця кличуть Яйком.

– Мої вітання, панове. То їдьмо з нами до Білостін’я і зламаймо кілька списів на знак весілля князя Маслоплава. Ручуся, ви вмієте за себе постояти.

Дунк не бився на турнірах з часів Ясенбродської луки. «Якби виграти кілька викупів, то на шляху до півночі ми б їли, як вельможі», подумав він. Але тут пан із трьома замками на щиті мовив:

– Панові Дункану час рушати своєю дорогою. Та й нам теж.

Ян Скрипаль не звернув на старого жодної уваги.

– Я б з радістю схрестив з вами мечі, пане. Багато було в мене супротивників з різних країв та народів, але жодного разу – такої статури, як ваша. Ваш батько теж був таким велетнем?

– Я свого батька не знав.

– Прикро це чути. Мій власний панотець надто рано полишив мене на цьому світі.

Скрипаль обернувся до пана трьох замків.

– Маємо припросити пана Дункана до нашого веселого товариства.

– Не треба нам таких, як він.

Дунк не знав, що й казати. Заплотних лицарів з вітром у гамані не часто запрошували подорожувати з високородними панами. «Я б радше затоваришував з їхніми пахолками», подумав собі Дунк. Судячи з довжини їхньої валки, пан Глушняк та пан Скрипаль мали при собі машталірів – ходити за конями, кухарів – дбати про стіл, зброєносців – чистити обладунки, сердюків – берегти їхні вельможні особи від нападу. А Дунк мав при собі Яйка.

– Таких, як він? – засміявся Скрипаль. – Яких це «таких»? Великих на зріст? Та подивіться ж на нього. Нам потрібні дужі бійці. Нові мечі кращі за старі імена, як я чув від людей.

– Від дурнів ви теє чули. Ви геть нічого не знаєте про цього добродія. Може, він – просто горлоріз, а може, шпигун Кровокрука.

– Я нічий не шпигун, – відказав Дунк. – І не треба мосьпанові розмовляти про мене так, наче я в землі, уві сні чи десь на Стіні.

Очі-кремені роздивилися його знову.

– На Стіні вам саме місце, перепрошую пана. То й рушайте просто туди, не заблукаєте.

– Не зважайте, – мовив Скрипаль. – Він у нас старий та жовчний, геть усіх у чомусь підозрює. А мені, Гормику, цей хлопець до душі. Пане Дункане, чи не поїдете ви з нами до Білостін’я?

– Мосьпане, та ж я…

Хіба він може таборувати поруч з отакими людьми? Їхні пахолки поставлять шатра, машталіри поратимуть коней, кухарі подадуть каплунів або яловичі окости, а що робитимуть Дунк і Яйк? Сядуть на землю поруч і гризтимуть тверду солонину?

– Я не можу.

– От бачите, – зазначив господар трьох замків. – Він своє місце знає і розуміє, що воно деінде, а не поруч із нами.

Панок повернув коня на дорогу.

– Пан Глушняк уже, мабуть, на три верстви від’їхав.

– Доведеться наздогнати того блазня ще раз.

Скрипаль подарував Дункові винувату посмішку.

– Можливо, ми ще стрінемося. Я цього сподіваюся. Мрію все-таки випробувати списа проти вас.

Дунк не знав, що й казати.

– Щасти вам на чесному полі, – нарешті спромігся він, та пан Ян уже обернувся і ринув за валкою. Старший пан рушив слідом. Дунк був радий побачити їхні спини, бо не вподобав ані ті крем’яні очі, ані зверхність пана Алина. Та й Скрипаль, хоч поводився чемно, викликав сторожкий подив.

– Дві скрипки, два мечі, зубчастий хрест, – мовив він до Яйка, вдивляючись у пилюку за панською валкою. – Чий це дім?

– Нічий, пане. Того щита немає у жодній гербовниці.

«Може, він і справді заплотний лицар». Дунк сам вигадав собі герба на Ясенбродській луці, коли лялькарка на ймення Тансела Зависока спитала його, що він хоче бачити на своєму щиті.

– А отой старший – чи не родич він дому Фрей?

Фреї мали замки на щитах, і їхні маєтності саме починалися неподалік.

Яйк закотив очі.

– Та на гербі Фреїв два лазурові замки, з’єднані мостом, на сірому полі! А тут три замки, чорні на жовтогарячому, пане. І де ви бачили між ними моста?

– Ніде.

«Завжди так робить, аби мене подратувати».

– Наступного разу закотиш мені очі – такого ляща дам у вухо, що назавжди викотяться з голови.

Яйк винувато похнюпився.

– Я не хотів…

– Байдуже, що ти хотів. Скажи, хто він такий, та й годі.

– Гормон Пик, князь на Зорешпилі.

– Це десь у Обширі, так? Він справді має три замки?

– Тільки на щиті, пане. Дім Пик колись мав три замки, але два втратив.

– Як це можна втратити два замки?

– Битися за Чорного Дракона, пане.

– Овва. – Дунк відчув себе тупаком. «Знову те саме».

Вже двісті років державою правили нащадки Аегона Завойовника та його сестер, які з’єднали сім королівств у одне Семицарство і викували Залізний Трон. На королівських корогвах зображували триголового дракона дому Таргарієн, червоного на чорному. Шістнадцять років тому син-байстрюк короля Аегона IV на ймення Даемон Чорножар підняв повстання супроти свого брата, що народився у чесному шлюбі. Даемон також зображав на корогвах триголового дракона, але за звичаєм байстрюків обернув кольори. Його повстання скінчилося на полі, названому Червонотрав’ям, де Даемон загинув разом з синами-близнюками під дощем стріл князя Кровокрука. Високородні бунтівники, які здалися і схилили коліна, були змилувані, але багато хто втратив землю, титули, гроші. До того ж геть усі віддали престолові заручників на знак майбутньої покори.

«Три замки, чорні на жовтогарячому».

– Я пригадав. Пан Арлан не любив згадувати Червонотрав’я, та якось напідпитку розповів, як загинув його сестринець.

Дунк неначе почув знову голос старого, відчув його винний подих.

– Рогер з Грошодубу, ось як його звали. Голову йому розбив буздуганом пан з трьома чорними замками на щиті.

«Князь Гормон Пик. Старий навіть не знав його імені. Або ж не хотів знати». До тієї миті пан Пик і Ян Скрипаль разом з почтом перетворилися на руду куряву вдалині. «Це було шістнадцять років тому. Самозванець загинув, а ті, хто билися за нього, пішли у вигнання або отримали прощення. Хай там як, мене це не стосується.»

Скількись часу вони їхали мовчки, слухаючи птахів, які цвірінькали, немовби щось випрошуючи. Через дві чи три верстви Дунк відкашлявся і мовив.

– Той молодик казав про якогось Масло… плава. Чи це тут неподалік?

– На тому боці озера, пане. Князь Маслоплав був коронним підскарбієм за короля Аегона. Коли на Залізний Трон вступив король Даерон, то зробив його Правицею, але ненадовго. Його герб – помережані хвилі, зелені, білі та жовті, пане.

Яйк страшенно полюбляв викаблучуватися знанням гербової науки.

– Він друг твоєму батькові?

Яйк скривився.

– Мій батько ніколи його не любив. За часів Повстання другий син пана Маслоплава бився за самозванця, а старший – за короля. Так він гадав викрутитися, як би там доля не обернулася. Сам пан Маслоплав не бився ні на чийому боці.

– Поміркований пан, як сказав би дехто.

– Боягузливий, як сказали б мій батько.

«Авжеж». Принц Маекар був чоловік погордливий, важкий на вдачу і скупий на ласку.

– Аби дістатися королівського шляху, нам доведеться їхати через Білостін’я. Може, заразом наб’ємо кендюхи?

Від самої думки в нього забурчав живіт.

– Може, комусь із весільних гостей нагодиться почет – приміром, п’яного відвести спати.

– Ви ж казали, що ми їдемо на північ.

– Стіна стоїть вісім тисяч років, авжеж простоїть без нас іще тиждень. Звідси дотуди кілька тисяч верстов, а нам не завадить трохи срібла у гамані.

Дунк уявив, як він верхи на Громі вибиває з сідла того кислоокого старого князька з трьома замками на щиті. Думка зігріла його. «Вас переміг зброєносець старого пана Арлана – ось що я скажу йому, коли він прийде викупляти свою лицарію. Хлопець, що замінив убитого вами. Старого це втішило б.»

– Чи не надумали ви записатися до забави, га, пане?

– А хіба мені вже не час?

– Ой, не час, пане.

– То може, мені вже час дати тобі доброго ляща у вухо.

«Виграти два двобої, та й годі. Забрати два викупи, віддати один – і ми рік їстимемо по-королівськи.»

– Якби там влаштували бугурт, я б записався.

Дунків зріст та сила краще слугували йому в бугурті, аніж у кінному двобої.

– Але ж на весіллях зазвичай не влаштовують бугуртів, пане.

– Зате на весіллях зазвичай влаштовують бенкети. Перед нами довгий шлях. Чому б не розпочати його хоч раз із добре натоптаним черевом?