Текст книги "Все ясно"

Автор книги: Джонатан Сафран Фоер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Лотерея, рік 1791

Біцль Біцль Р. зумів підняти воза з дна ріки через кілька днів з допомогою кількох міцних чоловіків із сусідніх Колок, і в його ятери тоді, набилося риби більше, ніж будь-коли. Але розбираючи зітліле шмаття, вони не знайшли жодного натяку на тіло. З того часу впродовж наступних 150 років громада штетля влаштовувала щорічне змагання, під час якого охочі могли пошукати Трохима, хоча нагороду за таку знахідку було відмінено ще 1793 року – після того, як Менаша повідомив, що будь-яке тіло через два роки у воді починає розпадатися, а тому пошуки стануть не лише безплідними, але й можуть обернутися новими небезпечними знахідками чи, ще гірше, надто багато учасників стануть вимагати нагороди за знайдене – тож змагання стало чимось на зразок невеличкого фестивалю, на якому темпераментні пекарі з родини П. частували охочих неабиякими тістечками, а дівчатка одягалися, як малі близнючки у той доленосний день: у вовняні шнуровані бриджі та полотнині блузки з блакитними комірцями, схожими Ш метеликів. З найдальших куточків приходили чоловіки, і щоби пірнати за повними землі мішечками, що їх Королева Плаву кидатиме у Брід, – лише в одному було золото.

Дехто вірив, що Трохима вже ніколи не знайдуть, мовляв, вода за стільки часу нанесла достатньо мулу й надійно поховала його тіло. Такі розставляли наїдки на каменях обабіч берегів і поминали Трохима, примовляючи щось на кшталт:

«О; бідний Трохим, його не знав я добре, а знати б міг»

або

«Сумую за тобою, Трохиме. Тебе не знав, та сум із дум не йде»

або

«Спочинь, спочинь, Трохиме, з миром. І бережи наш млин».

Дехто вірив, що Трохима віз не притис і його винесло в море разом з усіма таємницями його життя, як пляшку з любовним посланням, котру молода пара романтиків, прогулюючись замріяно берегом, може знайти одного ранку. Можливо Трохима, чи бодай якусь його частину, викине хвилями десь на узбережжі Чорного моря чи у самому Ріо, а може, навіть донесе до острова Елліс.

Його могла б узяти в прийми якась смутна вдовиця: поставить йому найвигідніший стілець, щоранку подаватиме свіжу білизну, голитиме обличчя, доки на ньому зовсім не перестане рости волосся, щоночі вестиме до ліжка й шепотітиме всілякі милі нісенітниці у те, що залишилося від його вух, сміятиметься разом з ним, попиваючи вранці каву, плакатиме з ним, читаючи сентиментальні історії, м'яко натякатиме йому на своє бажання мати дітей, нудьгуватиме з ним, захворівши, відпише йому все в заповіті й думатиме про нього, коли помиратиме, знаючи, що він лише вигадка, а тому повірить у нього ще більше.

Дехто твердив, що ніякого тіла взагалі не було. Мовляв, Трохим просто хотів, щоби всі довкола вважали його мертвим, – ото комік. Напакував на віз усе майно, приїхав на околицю безіменного штетля – котрий за якийсь час стане відомим по всій Східній Польщі своїм щорічним фестивалем на честь Дня Трохима, і нестиме своє ім'я, як немовля-сирітка (лише на картах і в Мормонському переписі штетль фігурував як Соф'ювка/Софіївка), – поплескав востаннє свого коня по крупу і спрямував його з возом на урвище над рікою. Можливо, він утікав від боргів? Хотів позбутися невигідного шлюбу? А може, його спіймали на брехні? Чи випливала ця смерть зі способу його життя?

Звісно, дехто наголошував на божевіллі поміщика Соф'ювки, згадуючи, як він сидів голим у фонтані на розпростертій русалці, гладячи її лускатий тухес, гладив і свою кращу половину, так ніби не допускався при цьому жодної помилки, ніби це норма завжди і всюди. Як його колись знайшли на моріжку перед домом Доброчесного Рабина, обплутаного білими нитками, а він при цьому казав, що зав'язав нитку довкола вказівного пальця, щоб не забути чогось надзвичайно важливого, проте боявся, що забуде, де в нього вказівний палець, і тому обв'язав нитками свій пуцьок, а далі натягнув ще одну від талії до шиї, бо переживав, що і про те забуде, а щоби не забути про цю нитку, протягнув іншу від вуха до зуба й далі – до мошонки і до п'яти; так він користав зі свого тіла, щоби пам'ятати про своє тіло, але врешті міг згадати хіба про нитку. І словам отакого чоловіка ми повинні вірити?

А немовля? Моя пра-пра-пра-пра-прабабця? З нею було ще складніше, бо легко пояснити, як можна загубити в ріці життя, але як воно може з неї постати? Гаррі В., котрий вважався в громаді майстром логіки та штатним збочен-цем – і який уже багато років, настільки безуспішно, наскільки навіть неможливо собі уявити, працював над великою працею «Сила піднебесна», де, як він стверджував, містився найпереконливіший доказ того, що Господь неперебірливо любить навіть неперебірливого коханця -розпочав довжелезну полеміку з приводу присутності на злощасному возі Іншого: там мала бути ще й Трохимова дружина. Напевне, будував здогади Гаррі, її води відійшли саме тоді, коли вони жували перчені яйця в лузі між селами, і тоді, можливо, Трохим погнав воза на небезпечній швидкості, бажаючи довезти дружину до лікаря раніше, ніж дитина вискочить на світ, немов рибина з чіпких рук ловця. А коли хвилі пологового болю накотилися на жінку, можливо, він тоді поклав свою мозолясту руку на її м'яке обличчя, можливо, відірвав на мить свої очі від тряскої дороги і ненавмисне спрямував воза просто в річку. Напевне віз перевернуло, а тіла придушило його вагою, і тоді, десь між останнім подихом матері й останньою спробою батька визволитися, немовля таки народилося. Можливо. Але навіть Гаррі не міг пояснити, де ж тоді поділася пуповина.

Ардиштські віспи – клан ремісників-курців з Рівного, які палили стільки, що палили, навіть коли не палили, а тому були приречені, за рішенням громади, довіку бути покрівельниками та сажотрусами – вірили, що моя пра-пра-пра-пра-прабабуся то, насправді, був сам перероджений Трохим. Коли настав час великого суду і його розм'якле тіло поклали перед Охоронцем славних і непідступних Воріт, щось пішло не так. Він, певне, лишив на землі якісь незакінчені справи. Тому його душа ще не готова була перейти межу того світу, і їй дали шанс направити те, що попсувало попереднє покоління. Все це, звісно, видається безглуздим. Але буває щось більш правдоподібне?

Доброчесний Рабин, котрого більше хвилювало майбутнє дівчинки, ніж її минуле, не зробив жодних спроб пояснити походження немовляти ні для громади, ні на сторінках «Книги предків»; вінзабрав малу на час, поки не вирішиться її доля. Рабин заніс її до Правостійної Синагоги – тому що навіть дитина, клявся він, не ступить і ногою за поріг Синагоги Приземленої (що б не трапилося того дня) – і владнав їй тимчасове кубельце у ковчезі зі згортком Тори, поки чоловіки у довгих чорних клобуках на повні груди голосили молитву. «СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ ГОСПОДЬ НА НЕБЕСАХ! ПОВНЕ НЕБО І ЗЕМЛЯ СЛАВИ ТВОЄЇ!»

Вірні Правостійної Синагоги вигукували ці молитви вже дві сотні літ, з того часу, як Преподобний Рабин прозрів, що ми, насправді, постійно потопаємо, а наші голосіння – не що інше, як крик про допомогу із безодні духовних вод. «І ЯКЩО НАШЕ СТАНОВИЩЕ Є НАСТІЛЬКИ БЕЗНАДІЙНИМ,– казав він (завжди починаючи речення з «і», так ніби те, що він говорив, було продовженням якоїсь його внутрішньої думки), – ТО ХІБА НАМ НЕ ВАРТО ВІДПОВІДНО ПОВОДИТИСЯ? КРИЧАТИ, ЯК КРИЧАТЬ ЛЮДИ В РОЗПАЧІ?»Тому вони голосили так уже понад дві сотні років.

Вони голосили й тепер, не даючи дитині й хвилини перепочинку, підвішені за пояс до стелі, однією рукою притримуючи шнур, а другою – молитовну книгу, а вершечки їхніх чорних капелюхів обтирали склепіння синагоги, І ЯКЩО МИ НАМАГАТИМЕМОСЯ БУТИ БЛИЖЧИМИ ДО БОГА, —провадив своє одкровення Преподобний Рабин, – ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ПОВОДИТИСЯ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ? ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ НАБЛИЖАТИСЯ ДО НЬОГО?Все це, звісно, мало глибокий сенс; Діялося це напередодні Йома Кіппура, найсвятішого зі свят, саме тоді під дверима синагоги пролетіла муха й узялася докучати похнюпленим молільникам. Вона літала від обличчя до обличчя, дзижчала, сідаючи на довгі носи, залітаючи у волохаті вуха. І ЯКЩО ВСЕ ЦЕ ВЕЛИКЕ ВИЦРОБУВАННЯ,– прозрівав далі Преподобний Рабин, намагаючись заволодіти увагою своєї пастви, – ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ЗУСТРІТИ ЙОГО? КАЖУ ВАМ: ПОКЛОНІТЬСЯ ПЕРЕД НАЙБІЛЬШОЮ З КНИГ!

Якою ж набридливою була та муха, куди вона тільки не залітала. І ЯК БОГ НАКАЗАВ АВРА-АМУ ПІДНЯТИ НА ІСААКА НІЖ, ТО ХІБА Ж ВІН ЗАБОРОНИВ НАМ ЧУХА ТИ ЗАДКИ!? А РАЗ ТАК, ТО Ж НУМО, БРАТІЄ, ЩОСИЛИ, ЛІВОЮ РУКОЮ!Половина вірних вчинила так, як заповів Преподобний Рабин, і відпустила шнур, а не Велику Книгу. Це були предки вірних Правостійної Синагоги, які упродовж двох сотень років ходили навмисно кульгаючи, щоб не забувати – і, що важливіше, нагадувати іншим – про їхню реакцію на Випробування: що Святе Слово пребуде вовіки. (ПЕРЕПРОШУЮ, РАБИНЕ, А ПРО ЯКЕ САМЕ СЛОВО ЙДЕТЬСЯ?По такій мові Преподобний Рабин огрів послушника скіпетром Тори: / ЯК МОЖНА НЕ ЗНАТИ!…)Деякі Правостійні взагалі відмовлялися ходити, що свідчило про ще драматичніше падіння. Що, звісно, означало, що вони й до синагоги не могли завітати. МИ МОЛИМОСЯ БЕЗ МОЛИТВИ, —казали вони. – МИ ДОТРИМУЄМОСЯ ЗАКОНУ, ПЕРЕСТУПАЮ ЧИ ЙОГО.

Ті, хто впустив молитовну книгу, щоб не впасти, стали прародичами пастви Приземленої Синагоги – так її називали Правостійні. Вони стріпували торочками, нашитими на рукави їхніх балахонів, щоб не забувати – і, що важливіше, нагадувати іншим – про свою реакцію на Випробування: що шнури ти завжди носиш із собою і що духСвятого Слова пребуде вовіки. (Перепрошую, хтось усе-таки пояснить мені, що означає вся ця історія зі Святим Словом?Але й інші вірні лише знизували плечима й відверталися, аби продовжити суперечку про те, як найкращим чином розділити тринадцять книшів серед сорока трьох осіб.) У Приземлених змінилися тільки обряди: замість підвішування з'явилися подушки, замість гебрейських молитовних книг – простіші тексти ідишем, а місце рабинів заступила група, яка правила молитвою, а також обговоренням, після яких, але зазвичай, упродовж яких, прихожани їли, пили та пліткували. Правостійні згори і згорда поглядали на Приземлених, котрі, здавалося, пожертвували всіма правилами Єврейського закону задля того, що вони називали великим та невідворотнім примиренням релігії й життя.Правостійні кликали Приземлених образливими словами й пророчили їм вічну муку на тому світі за надто велику любов до комфорту. Натомість Приземлені мали це там, де молочник Шмуль С. свої вічні шмарклі – у носі. Окрім тих рідкісних оказій, коли обидва конклави вірних намагалися пересунути синагогу туди або сюди, бажаючи зробити штетль більш святим чи більш світським, і Правостійні, і Приземлені навчилися ігнорувати одне одного.

Упродовж шести днів весь штетль – Правостійні та Приземлені впереміш – стояв при вході до Синагоги, намагаючись хоча б одним оком поглянути на мою далеку прабабцю. Багато хто йшов і знову повертався. Чоловікам дозволялося обдивитися дитинча зблизька, торкнути його, звернутися до нього, і навіть потримати на руках. Жінок всередину Правостійної Синагоги, звісно ж, не допускали, оскільки, як уже давно просвітив свій народ Доброчесний Рабин: І ЯК МИ МОЖЕМО СПОДІВАТИСЯ СПРЯМУВАТИ СВОЇ СЕРЦЯ ТА ПО МИСЛИ ДО БОГА, ЯКЩО ДЕЯКІ ЧЛЕНИ НАШІ ВІДВЕРТАЮТЬ НАС НА НЕЧИСТІ ДУМКИ ПРО САМІ ЗНАЄТЕ ЩО?

Якогось компромісу вдалося досягнути 1763 року, коли жінкам дозволили молитися у вогкій та тісній комірчині під спеціально постеленою скляною підлогою Синагоги. Втім, пройшло зовсім небагато часу, а підвішені до стелі молільники вже відвертали очі, від Великої Книги на хор розкольників унизу. Чорні штани молільників зненацька робилися затісними, поважні мужі сильніше розкачувалися на своїх шнурах, зіштовхувалися в повітрі, а деякі членивидавалися у фантазіях про самі знаєте що,аж зайві слова виникали у найсвятішій з молитов: «СВЯТ, СВЯТ, СВЯТСПЛЯТЬ ГОСПОДЬ НА НЕБЕСАХ! ПОВНЕ НЕБО І ЗЕМЛЯ СЛАВИ ТВОЄЇ!»

Преподобний Рабин приурочив цій дезорганізуючій темі одну зі своїх післяобідніх проповідей. МИ ПОВИННІ ПОСТІЙНО НОСИТИ В ПАМ'ЯТІ ОДНУ З НАЙДИВОВИЖНІШИХ БІБЛІЙНИХ ПРИТЧ ПРО ДОВЕРШЕННЯ РАЮ І ПЕКЛА. ЯК МИ ВСІ ЗНАЄМО АБО МАЛИ БИ ЗНАТИ, НА ДРУГИЙ ДЕНЬ СВОЄЇ ПРАЦІ ГОСПОДЬ СТВОРИВ ПРОТИЛЕЖНІ БОКИ ВСЕСВІТУ – РАЙ І ПЕКЛО, КУДИ ВСІ,МИ І ВСІ ПРИЗЕМЛЕНІ, ТІ ВЖЕ МОЖУТЬ ГОТУВА ТИСЯ СПУСТИТИ СІМ ПОТІВ, ПОТРАПИМО КОЖЕН НА СВОЄ МІСЦЕ. І АЛЕ Ж МИ НЕ ПОВИННІ ЗАВУВАТИ, ЩО НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ГОСПОДЬ-БОГПОБАЧИВ, ЩО І РАЙ, І ПЕКЛО СТАЛИ НЕ ЗОВСІМ ТАКІ, ПРО ЯКІ ВІН МОЛИВСЯ. І ОТОЖ, ЯК ВКАЗУЮТЬ НАМ МЕНШ ВАЖЛИВІ Й БІЛЬШ РІДКІСНІ ТЕКСТИ, ВІН, ОТЕЦЬ ОТЦЯ ОТЦІВ, ВИРІШИВ ПІДНЯТИ ЗАВІСУ МІЖ ОБОМА ПОТОЙБІЧНИМИ СТОРОНАМИ, ЩОБИ ВСІ БЛАГОСЛОВЕННІ ТА ПРОКЛЯТІ МОГЛИ БАЧИТИ ОДНІ ОДНИХ. ВІН СПОДІВАВСЯ, ЩО БЛАГОСЛОВЕННІ ВОЗРАДУЮТЬСЯ, СПОГЛЯДАЮЧИ МУКИ ПРОКЛЯТИХ, І ЩО ЇХНЯ РАДІСТЬ ЗРОСТЕ, БО СТАНУТЬ ВОНИ СВІДКАМИ СМУТКУ. А ПРОКЛЯТІ МАЛИ ПОБАЧИТИ БЛАГОСЛОВЕННИХ, ЯК ВОНИ СПОЖИВАЮТЬ ЛОБ-СТЕРІВ ЗІСПАГЕТТІ, ЯК ДОПАДАЮТЬСЯ ДО ТУХЕСІВ ПЛОДОВИТИХ ГУРІЙ, І ВІД ЦЬОГО СПОГЛЯДАННЯ В ПЕКЛІ МАЛО СТАТИ ЩЕ ГІРШЕ. І ПОБАЧИВ БОГ, ЩО ТАК КРАЩЕ. ОДНАЧЕ ПРИВАБЛИВІСТЬ ВІКНА В ІНШИЙ СВІТСТАВАЛА ВСЕ БІЛЬШОЮ. І ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБИ НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ПРИНАДАМИ ГАК), БЛАГОСЛОВЕННІ ВСЕ БІЛЬШЕ ЗАДІ ШЛЯЛИСЯ НА МУКИ ПЕКЛА. А ПРОКЛЯТІ, ЗАМІСТЬ СТРАЖДАТИ, ТІШИЛИСЯ ВИДИВОМ ДАЛЕКОГО РАЮ. ВРЕШТІ ОБИДВА СВІТИ ЗРІВНОВАЖИЛИСЯ: ОДНІ ДИВИЛИСЯ НА ІНШИХ, ДИВИЛИСЯ НА САМИХ СЕБЕ. ТОДІ ВІКНО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА ДЗЕРКАЛО, ВІД ЯКОГО НІ БЛАГОСЛОВЕННІ, НІ ПРОКЛЯТІ НЕ МОГЛИ Й НЕ ХОТІЛИ ВІДХОДИТИ. І ТОДІ БОГ ЗНОВУ ОПУСТИВ ЗАВІСУ МІЖ СВІТАМИ, І ТОМУ МИ ТАК САМО МУСИМО ЗАЧИНИТИ ВІКНО, ЯКЕ СПОКУШАЄ НАС, ОПУСТИТИ ЗАВІСУ МІЖ СВІТАМИ ЧОЛОВІКІВ ТА ЖІНОК.

Підвал було залито намулом з Броду, а в задній стіні Синагоги вирізали невелику діру розміром як яйце, крізь яку жінки, по одній за раз, могли бачити хіба один з ковчегів та ноги розгойданих молільників, причому деякі з них – це мало більше ображати – були заляпані лайном.

Саме через цю дірку жінки громади по черзі озирали мою пра-пра-пра-пра-прабабусю. Оскільки дитинча мало досконало дорослі риси, між них ширилася думка, що воно – знак від самого диявола. Втім, більш вірогідно, що їх злостила сама діра. З такої відстані, упершись руками об стіну, заглядаючи крізь відсутнє яйце, вони не могли вдовольнити жоден зі своїх материнських інстинктів. Не могли навіть бачити дитинча цілком, мусили складати в умі колаж з побачених усіма деталей: ось пальчики збираються в долоньку, а вона виростає із зап'ястя, а те кріпиться до руки, а та вставлена в плече… Так вони вчилися ненавидіти її невпізнанність, її недоторканність, її мозаїчний образ.

Сьомого дня Доброчесний Рабин заплатив Шимону Т. чотири чвертки курчати та пригорщу блакитних мармурових крем'яшків, розміром у котяче око, за оголошення в його щотижневій газеті: з невідомих нікому причин у штетлі з'явилося дитинча, дівчинка досить красива, добре поводиться і зовсім не смердить, і що ним, Рабином, вирішено, задля добра цієї дитини, віддати її якомусь добропорядному мешканцю штетля, котрий готовий назвати її дочкою.

Наступного ранку він побачив п'ятдесят дві записки, що тріпотіли перед дверима Правостійної Синагоги, неначе павичів хвіст.

Під майстра мідних дрібничок Пешеля С., котрий щойно два місяці, як втратив жінку и під час Погрому битих скринь: Якщо не заради дівчинки, то заради мене самого. Я цілком благовірна людина і є речі, на які я заслуговую.

Від самотнього свічкаря Мордехая Ц., руки котрого були вкриті тонкими рукавицями з воску, який годі було відмити: Я такий самотній цілий день у своїй майстерні. Свічкарів після мене не залишиться. Задумайтеся над цим.

Від безробітного Приземленого Люмпля В., котрий не визнавав Пасхальної Ночі не тому, що вона була релігійним святом, а тому, що не розумів, чим ця ніч відрізнялася від інших: Я не найкраща людина з-поміж тих, що коли-небудь жили, але я буду добрим батьком, і ви це знаєте.

Від смертельно хворого філософа Пінчаса Т., котрого на млині вдарила в голову балка: Киньте її назад у воду й дозвольте бути зі мною.

Доброчесний Рабин знав усе, що стосувалося складних, дуже складних і дуже-дуже складних справ єврейської віри, і міг пояснити найбільш заплутані релігійні суперечності, тлумачачи найнезрозуміліші, важкі для розшифрування тексти, але про саме життя знав він не так уже й багато; з цієї причини, а також тому, що поява дитини не мала жодного текстуального пояснення, і ні в кого було запитати поради – бо як питати порад тому, хто сам уособлює псі поради? – а насамперед тому, що дитинча належало до сфери життя і саме було життям, Рабин опинився у вельми скрутному становищі. ВОНИ ВСІ ДОСТОЙНІ ЛЮДИ, —думав він. – СТАТКИ У ВСІХ ТРОХИ НИЖЧІ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ, НЕХАЙ ТАК, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ЧУЙНЕ СЕРЦЕ. ХТО Ж ІЗ НИХ ЗАСЛУЮВУЄ НА ТАКУ НАГОРОДУ НАЙБІЛЬШЕ?

НАЙКРАЩЕ РІШЕННЯ – ЦЕ ВІДСУТНІСТЬ БУДЬ-ЯКОГО РІШЕННЯ, —вирішив нарешті Рабин і висипав усі листи в кубельце до моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі, постановивши віддати її – а в певному сенсі й мене – тому, до чиєї писанини вона потягнеться найперше. Але вона не тягнулася до жодного. Взагалі не звертала на них уваги. Упродовж двох днів вона навіть не поворухнулася, не кричала і навіть не відкривала ротика, щоб поїсти. Чоловіки в чорних капелюхах продовжували голосити молитви (СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ…),гойдаючись на своїх шнурах над залитими Бродом підвалами Синагоги, тримаючись міцніше за Велику Книгу, ніж за шнури, думаючи, що хтось дослухається до їхніх вигуків, аж доки нарешті, посередині ранньої вечірньої служби, добрий торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. не витерпів і не прорік те, що у всіх давно крутилося на язику: ЗАПАХ СТАЄ НЕСТЕРПНИМ! ЯК МОЖУ Я НАБЛИЖАТИСЯ ДО ГОСПОДА, ЯКЩО ПОЧУВАЮСЯ ТАК БЛИЗЬКО ДО КЛОЗЕТУ!?

Доброчесний Рабин не міг не погодитися й перервав службу. Він опустився на скляну підлогу й відчинив ковчег. Кімната одразу ж сповнилася всепроникним, неохопним, нелюдським, непрощенним смородом нечуваної байдужості. Він лився з ковчега, стелився Синагогою, заповнив кожну вулицю, кожен закапелок штетля, пробрався під кожну подушку в кожній

спальні – забився у ніздрі тих, котрі спали, І встиг зіпсувати їм сни, перш ніж вихлюпнутися з черговим храпом – і врешті влився у Брід.

Немовля, як і раніше, тихесенько собі лежало без жодного руху. Доброчесний Рабин поставив ковчег на землю, взяв перший-ліпший наскрізь промоклий папірець і проголосив: ДИТИНА ОБРАЛА СОБІ ЗА БАТЬКА ЯНКЕЛЯ!

Схоже, ми потрапили в добрі руки.

***

20 липня 1997

Дорогий Джонатан,

Палко жадаю, шоб цей лист вдався мені добре. Як ти вже зрозумів, я не є суперзнавцем англійської мови. Українською всі мої думки виглядають дуже навіть нічо, але моя друга мова не настільки досконала. Я вирішив використовувати ті речі, яких ти мене вчив, експлуатуючи подарований тобою словник, як ти і радив робити, коли мої слова будуть надто витонченими чи недоречними. Якшо ж тебе не задовільняє моя робота, то я дуже наполягаю мені її повернути. Я буду щосили трудитися над нею, доки вона тобі не почне подобатися.

Докладаю до конверта речі, про які ти просив, зокрема листівкиз Луцька, перелік прізвищ на надгробних плитах часів війни в шести селах і фотографії, які ти дав мені на всякий пожарний. Все-таки краще, ніж нічого, правда? Я був справді сам не свій від хвилювань, через твої пригоди в поїзді. Знаю, яким важливим був для тебе, для нас обох, той ящик і шо його інгредієнти нічим замінити не вдасться. Крадіжка – штука неприємна, але вона постійно стається з тими, хто вертається поїздом з України. Оскільки ти не маєш інформації, хто з прикордонників викрав ящик, навряд чи вдасться його знайти, напевно то вже з кінцями, він зник назавжди. Але, будь ласка, не дозволяй цьому переживанню зіпсувати тобі враження про всю Україну, яка, напевно, є жахливим радянським пережитком.

Саме в цьому місці бажаю подякувати тобі за те, шо ти був таким терплячим і навіть стоїчним зі мною під час нашої подорожі. Ти, напевне, розраховував мати більш просунутого перекладача, але я думаю, шо все зробив па тверду трійку. Я дуже винен у тому, шо ми не знайшли Августини, але ж ти сам знаєш, яка це була непідйомна мета. Якби в нас було більше часу, ми б обов'язково її запеленгували. Ми обшарили б усі шість сіл і опитали всіх. Під кожен камінь заглянули б. Але ми вже багато про це говорили.

Дякую тобі за репродукцію фотографії Августини з її сім'єю. Я без кінця думав про те, шо ти казав про своє кохання до неї. Щиро кажучи, я не все зрозумів, коли ти говорив про це тут. Хоча тепер цілком собі все уявляю. Я досліджував фотокартку двічі–  вранці, а потім перед тим, як завалитися спати – і кожен раз бачив шось нове, наприклад, як від її волосся падає тінь, а губи зводяться в кутиках.

Я дуже возрадувався твоїм спокоєм після прочитання моєї першої частини. Тобі тяжко буде уявити, шо я вніс всі поправки, на які ти вказав. Вибач, шо в останньому рядку назвав тебе дуже розбещеним євреєм. Я це змінив і тепер там написано: «Я не хочу трястися десять годин в якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві». Я трохи розтягнув першу частину про себе, викреслив слово «нігери», як ти наказав, хоча це правда, у мене від них дах їде. Приємно, шо тобі сподобалось речення: «Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім'я». Правда, мушу тебе спитати: шо таке трюїзм?

Я дуже довго розмірковував над тим, шоб зробити, як ти казав, розділ про мою бабку довшим. Оскільки для тебе це так важливо, я вирішив, о'кей, я вставлю туди те, шо ти мені надіслав. Не те шоб я над цим довго думав, але я б хотів бути людиною, яка сама це придумала. Те, шо ти написав, Джонатан, дуже красиво, і я відчув, шо все це правда.

І ше дякую, хоч мені й соромно, шо ти не зробив зауваження про брехню щодо мого зросту. Я просто подумав, шо було би суперово, якби я був високий.

Я докладав зусиль, шоб сотворити наступну частину, як ти мене вчив, вкладаючи у свої думки найперше те, про шо ти мені казав. Я також: намагався не бути таким, як ти казав, дуже зрозумілим і невиправдано чуттєвим. А ше про ту національну валюту, яку ти додав до листа, клянуся, шо я писав би і без неї. Я просто от чую в собі гігантську гордість, шо пишу для письменника, особливо якшо він американський письменник, ну як Ернест Хемінгуей чи ти.

Твоя частина «Початок світу настає часто» видалася мені дуже вже екзальтованою. Там є місця, яких я взагалі не вкурив, але припускаю, шо це шось просто дуже єврейське, шо може доглупа-ти тільки справжній єврей. Ви, певно, тому й думаєте, шо Бог вас вибрав, бо тільки ви розумієте свої власні приколи про вас же самих? У мене є ше одне маленьке питання про цю частину: чи знаєш ти, шо більшість імен, які ти використовуєш, в Україні не зустрічаються? Ну, Трохим – цеяше чув, і Ханна теж, але всі решта – дуже чудні. Ти їх сам видумав? І таких ляпсусів у тебе повно. Буду тебе про них інформувати. А ти взагалі гумористичний письменник чи нормальний?

Більше прозрінь у мене поки нема, для лицезріння нових речей мені треба глибше познайомитися з твоїм романом. Май на увазі, шо наразі я в екстазі. Повідомляю, шо навіть коли ти мені покажеш більше, я навряд чи пораджу шось розумне, але зможу стати в пригоді по-іншому. Якшо побачу шось не зовсім гумористичне, то так тобі і скажу, і ти зробиш це смішнішим. Ти мені так багато про все це нарозказував, шо я б дуже хотів прочитати решту твоєї книги і буду думати про тебе ще краще, якшо вийде. До речі, шо таке Куннілінгус?

А тепер про справи приватні. (Можеш вирішити не читати цю частину, якшо для тебе це занудно. Я зрозумію, але прошу мені про це не повідомляти.) Дєду не здоровиться. Він перебрався до нас назавжди. Тепер він дислокується разом із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим на ліжку Ігорчика. А сам Ігорчик перекочував на диван. Ігорчика це не дістає, бо він добрий хлопець і розуміє набагато більше, ніж усі довкола думають. Я вважаю, шо причиною Дєдового нездоров'я стала його меланхолія, і сліпота в нього теж: від того, хоча насправді він же не сліпий. З того часу, як ми повернулися з Луцька, йому стало конкретно гірше. Ти ж знаєш, його дуже зачепила історія з Августиною, набагато більше, ніж нас із тобою. З Батьою про Дєдову меланхолію говорити взагалі неможливо, бо ми обоє бачили, як він плаче. Вчора ввечері ми сіли за стіл на кухні, їли чорний хліб і говорили про легку атлетику. І тут зверху почули звуки. А над нами якраз кімната Ігорчика. Я зрозумів, шо то Дєд плаче; і Батя теж це зрозумів. Іше був такий звук, ніби там хтось на стелі реп витанцьовує. (Взагалі-то реп – це потряс-на штука, наприклад, у виконанні дніпропетровської групи, там усі глухі на два вуха, але я не по етім дєлам.) Ми прикинулися, шо нічого не чули. На звуки до кухні прийшов Ігорчик. «Здоров, Роззява», – сказав йому Батя, бо Ігор знову пережив невдале пікірування й знову підбив собі око, але цього разу – ліве. «Я теж хочу чорного хліба», – сказав Ігорчик, не дивлячись на Батю. Йому виповнилося тринадцять, скоро буде чотирнадцять, а він уже такий розумний. (Я тільки тобі це кажу. І не говори цього нікому.)

Сподіваюся, шо ти щасливий і шо всі твої родичі здорові, цвітуть і пахнуть. Ми вже встигли стати друзями, коли ти був на Україні, правда? У наступному житті ми могли б бути справжніми друзями. Мене буде турбувати відсутність твого наступного листа, і я чекатиму на продовження твого роману. Відчуваю потребу перетравити ше один свій новий розділ (шлунок у мене вже битком набитий) і надіслати його тобі. Зрозумій, я намагаюся краще всього, тобто найкращим способом, настільки краще, як можу. Мені це дається важко. Будь ласка, будь чесним, але й надто не засуджуй.

З відкритим серцем, Олександр.